home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



23

Діаболік

МАБУТЬ, якби я була кимось іншим, я розсміялася б. Але я просто здивовано витріщилася на його суворе й рішуче обличчя.

— Напевно, ви все таки божевільний.

Коли я спробувала вивільнити руку, рука Тайруса міцніше її стиснула.

— А що в такому разі ти збираєшся робити? Загинути в марних спробах вбити Імператора? Зі мною ти зможеш змінити хід людської історії.

— Мені байдуже до ходу людської історії, — відрізала я. — Я існувала заради однієї мети. Тепер у всьому Всесвіті в мене нічого не залишилося.

— Так, — тихо промовив Тайрус, — тобі жилося простіше, коли ти була пов’язана із Сайдонією Імпірінс, чи не так?

— Простіше? — перепитала я.

— Так. Простіше. У тебе була мета існування. А тепер ти не знаєш, у чому полягає сенс твого життя. Тепер ти запитуєш себе, як і всі ми: «Куди мені рухатися? Що мені далі робити?». Страшно усвідомлювати, що твої власні рішення формують твою долю.

Він говорив нісенітниці. Діаболіки ніколи не ставлять собі таких запитань.

— Відпустіть мене, Ваше Високопреосвященство.

— Має бути якийсь спосіб переконати тебе, — він вдивлявся в моє обличчя. — Я не можу повернути мертвих до життя, але тільки-но стану Імператором, я дам тобі все, що ти побажаєш.

— Я попросила відпустити мене, — чемно промовила я. Зараз я зламаю йому руку.

Він відпустив мене.

— Я не можу змусити тебе, — сказав він. — Я навіть не намагатимусь. Єдине, що я прошу: перш ніж знищити себе, Немезідо, подумай про мету свого існування. Я не вірю, що Діаболік народжується і помирає лише як додаток до реальної людини. Нам усім судилося піти у забуття. І ти можеш вибрати, що відбудеться в цей проміжок часу, доки не настане кінець. Ніхто інший не може зробити цього за тебе. Навіть я.

Я нічого не відповіла. Він рушив до дверей.

— Інструкції, як вийти з «Олександрії» й повернутися до «Валор Новус» знайдеш біля виходу.

— А електроди?

— Вони тимчасові. Я хочу, щоб відтепер наша співпраця ґрунтувалася на довірі, Немезідо. Електроди розчиняться, тільки-но ти опинишся на безпечній відстані від мене. Я впевнений, ти розумієш необхідність подібних заходів безпеки.

— Вони... тимчасові?

— Цілком. — Тайрус зупинився в дверях і на мить вираз його обличчя став вразливим і беззахисним. — Якщо передумаєш, дай мені знати. Урочистості відбудуться за три дні, і я хотів би представити тебе на святі, як свою даму.

— Урочистості? Ви хочете, щоб Діаболік супроводжував вас на урочистості, які влаштовують на честь смерті його господаря?

Він похмуро посміхнувся.

— Або на урочистість, влаштовану на честь першого кроку, зробленого на шляху до помсти вбивці. Створення власного майбутнього, що відрізняється від майбутнього, якого бажає Імператор, — це і є справжня помста. Подумай про це.

Я торкнулася своєї шиї і подивилася йому вслід.


Дорога від «Олександрії» до «Валор Новус» була короткою, і коли я ввійшла до переповненого павільйону, у мій бік було спрямовано безліч переляканих поглядів. Я знала, їх цікавило, що Сайдонія Імпірінс робила на судні Тайруса Домітріана.

Я проігнорувала ці погляди і попрямувала до своєї вілли. Світ здавався безплідним і обтяжливим. Я більше не була сповнена вбивчої рішучості, й більше не існувало потреби захистити Сайдонію, що спрямовувала мої кроки до цього часу.

Я поглянула на аристократів, які проходили повз мене: вони вкладають волосся у чудернацькі зачіски, розкішно одягаються, вихваляються новим кольором шкіри або новими рисами обличчя, вбиваючи час у загниваючій Імперії. Раптом мені спало на думку, що всі ці люди перешіптуються про дії безумного Тайруса Домітріана, але я була єдиною, хто знав правду про його далекоглядний і гострий розум. Він був найрозумнішим серед усіх цих людей. Можливо, це справді робило його найдостойнішим претендентом на роль їхнього лідера й давало йому право керувати ними.

Але хто я така, щоб судити про це?

Він попросив мене вийти за нього заміж. Абсурд цієї ситуації вразив мене. Діаболік виходить заміж.

Це було безумством.

Його мета не могла стати метою мого існування. Філософські матерії й ідеали — для таких людей, як Сенатор фон Імпірінс та Тайрус, а не для таких істот, як Діаболіки. Я не могла уявити, як це самостійно вибирати свою долю. Мій шлях був прокладений за мене задовго до моєї появи в лабораторії.

Я дотримуватимуся початкового плану. Я вб’ю Імператора, і мені байдуже на наслідки. Мене зовсім не цікавить доля Тайруса Домітріана.

Я пройшла під куполом, крізь який лилися промені сонця, й увійшла до своєї вілли, де Служниці вишикувалися в ряд, очікуючи на мої накази.

— Де Дедлі? — запитала я, раптом згадавши про істоту. Мене одразу охопило почуття вини, тому що перш ніж піти на свою вбивчу місію, я забула наказати їм доглядати за собакою. Я навіть не подумала про нього. Служницям не було наказано годувати його і доглядати за ним, а з власної ініціативи вони цього не робитимуть.

Одна зі Служниць вручила мені невеличкий клаптик паперу, і я прочитала повідомлення.


Сайдоніє,

До мене дійшли чутки, що ти на кораблі Тайруса Домітріана. Я відправила Дедлі в загін для тварин замість тебе. Молюся за твоє благополуччя і сподіваюся незабаром тебе побачити!

Твій друг Невені


Опустившись на один із розкішних диванів, я перечитувала повідомлення знову і знову. Я намагалася зрозуміти цю дівчину, яка, незважаючи на мої смертельні погрози, вирішила мені допомогти.

Твій друг, Невені.

Ви тільки подумайте.

Я м’яла невеличкий клаптик паперу, доки він не стерся на порох, розмірковуючи над тим, яка все-таки дивна річ Всесвіт.

Я була рада, що не вбила її.


Я повинна знову виступити проти Імператора, але спочатку мені потрібно виспатися — більше, ніж коли-небудь. Мене мучили видіння про Сайдонію.

Шість годин потому моє тіло все ще боліло в деяких місцях, але моя рішучість була непохитною. Велика, зяюча порожнеча все ще отруювала мене зсередини, і я знала, що так буде до кінця моїх днів.

Цього разу мої думки не застеляв туман печалі. Смерть Енміті, безумовно, попередила Імператора про загрозу його життю і змусила вжити додаткових заходів. Це означало, що цього разу я повинна бути обережнішою.

Так чи інакше, я вб’ю його, а потім помру.

Розмірковуючи про Дедлі, я підійшла до загонів для тварин. Я збиралася приспати його заради його ж користі. Завтра або наступного тижня я все одно помру, і не буде нікого, хто піклуватиметься про нього. Урешті-решт він, ймовірніше, знову опиниться на арені і його вб’ють. Краще я зроблю це сама.

Доглядач за тваринами, на лисій голові якого виднілося татуювання знаку Домітріанів, привітався зі мною.

— Сенаторе фон Імпірінс, я так розумію, ви прийшли за вашим звіром?

— Моя собака. Це собака.

— Звісно. Сюди, будь ласка.

Він розвернувся і повів мене вздовж коридору, з обох боків якого стояли ряди кліток.

Я йшла за ним і розглядала інших тварин, які сиділи в загонах: у деяких були розірвані вуха, у деяких зяяли відкриті рани після останніх боїв, але їхні власники були занадто скупими, щоб заплатити за послуги медичних ботів. В інших клітках сиділи доглянуті істоти, яким більше пощастило з власниками. Потім я дійшла до найвражаючої істоти — звіра самого Імператора, на створення якого він витратив цілий статок. Мабуть, він замовляв одну й ту саму генетичну конфігурацію знову й знову, щоразу з кількома новими корективами, доки звір не став чемпіоном. Він назвав його Мантикором, хоча насправді це була помісь бика, тигра, ведмедя і кількох видів рептилій.

У мене промайнула думка вбити його, щоб зробити боляче Імператору, а потім я побачила, що звір гризе кістку.

Я зупинилася і пильно вдивилася.

Доглядач побачив, що я не йду за ним і повернувся.

— Сенаторе фон Імпірінс, нам сюди.

Але я не могла відвести погляд від Мантикора, який розгризав і перемелював ту... ту стегнову кістку. Це була людська стегнова кістка. Стегнова кістка. Товста, міцна стегнова кістка, і я надивилася на достатньо відкритих переломів, аби побачити, що вона була не такою ламкою, як звичайні кістки людини.

— Сенаторе фон Імпірінс...

— Хто це? — запитала я майже пошепки.

Рик і чавкання Мантикора сповнили повітря, а його величезний хвіст розхитувався з боку в бік.

— Кого воно їсть? — перепитала я, розвертаючись до доглядача, готова розірвати його на шматки, тому що я вже знала, я знала.

Доглядач кліпнув на мене своїми великими переляканими очима.

— О, це не людина, не хвилюйтеся.

Я почала тремтіти від гніву й страху. У моєму шлунку здійнялася буря. Я знала. Я знала.

— Імператор бажає, щоб його Мантикор їв свіже м’ясо, якщо трапляється така нагода...

— Хто це?.

— Здається це був один із його Діаболіків, — швидко відповів він, побачивши мій погляд. — Вона була вже мертвою.

— Геть з моїх очей.

— Але...

— Іди геть, поки я не розірвала тебе на шматки! — закричала я, і він поспішив вийти геть.

Я припала до силового поля, впиваючись жахом від побаченого, і Мантикор, помітивши мій уважний і пильний погляд, грізно зиркнув на мене. Я хотіла протиснутися через силове поле і розірвати його на шматки, але розуміла, що ця страшна істота може з легкістю мене вбити. Зір мій затуманився, коли очі застелив туман люті: я згадала Енміті в останні хвилини її життя, пригадала ту відсіч, яку вона дала, той дивовижний останній ривок, що вона зробила, доки зброя Тайруса не розірвала її на шматки. Енміті, яка знала, що таке співчуття. Яка, як і я, виросла у загонах.

Вона померла за Рандевальда фон Домітріана. Вона все своє життя, до останнього подиху, до останньої судоми м’язів захищала свого господаря від його ворогів і боролася за нього, а в нагороду він згодував її своєму Мантикору.

Свіже м’ясо.

Я хотіла закричати. У горлі застряг крик лютої образи на долю, яка показала мені, як мало я значу, продемонструвавши, що всі мої відчуття і все моє буття — це лише придаток до справжньої людини. Але ж я була чимось більшим за це. Вона була більшим за це. Ми були більшими за це.

Я давно змирилася з тим, що я не справжня людина, і ніколи не сумнівалася в цьому до сьогодні, до нападу гострого болю, який я відчувала зараз. Як могла несправжня істота відчувати таку глибину скорботи, що охопила мене, коли Сайдонія... коли Сайдонія... коли вона...

Я впала на землю, і з моїх вуст злетіли задушливі звуки, що майже походили на плач, тому що хто б не наказав першій машині створити Діаболіка, він велів їй позбавити нас слізних проток. Вони вирішили створити мене з меншою кількістю людських якостей, і все ж вони не позбавили здатності відчувати біль, вони забрали лише способи висловлювати його.

Мої пальці відчували поколювання силового поля. Спостерігаючи, як Мантикор розриває на шматки те, що залишилось від Енміті, мені хотілося прорватися через силове поле і вбити цього звіра, тому що я не дозволю, щоб подібне сталося зі мною. Я не піду в забуття, ніби ніколи й не існувала. Я не згодна, що значу менше, ніж ці люди, тільки тому, що вони мене зробили такою.

Я відчувала, я гнівалася і мені було боляче, і вони не зможуть відібрати цього в мене. Сайдонія померла, і я ніколи не забуду цього, але це не стане моїм кінцем, ні, ні. Ні, я знову зведуся на ноги й продовжуватиму існувати як Діаболік Немезіда, будучи творцем своєї долі всупереч усім.

Я стану Діаболіком, який викує нове майбутнє. Не тільки заради себе, але й заради всіх справжніх людей. І це буде моєю помстою: я стану творцем власного життя і доведу, що воно чогось варте.

Коли я повернулася на «Олександрію», Тайрус зустрів мене в кімнаті над його бібліотекою: під ногами виднілося блакитне небо, крізь яке заглядали палючі сонця, від кидаючи величезні тіні на стелю, а потім моя тінь почала наближатися до його, вона ставала все вищою й більшою, поки ми наші тіні не злилися в одну, одну силу над цілим Всесвітом.

— Ти змінила свою думку? — запитав він, взявши мене за руки.

Я не опустилася на коліна і не піднесла його долоні до своїх щік. Я порушила всі можливі протоколи і поглянула йому прямо у вічі.

— Я не буду вашим Діаболіком. Але я буду вашою Імператрицею.

Діаболік


предыдущая глава | Діаболік | cледующая глава