home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



42

Діаболік

ХОЛОДНЕ ПОВІТРЯ вривається. Вривається.

А потім зникає. Я зробила вдих і почала задихатися.

— Розплющ очі! — долинув ніби здалеку голос Тайруса.

Щось притиснулось до мого обличчя і я змогла дихати, але тільки-но в голові дещо прояснювалося, воно зникло, і я знову почала задихатися.

Я змусила себе розплющити очі й побачила обличчя Тайруса, який схилився наді мною, і його довге, м’язисте тіло, що притулилося до мене. Він знову приклав кисневу маску до мого обличчя.

— Що... що... — пробурмотіла я приглушено через маску, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Він забрав маску, і я затримала подих, поки він робив глибокий вдих.

— Камера... немає повітря... по черзі.

Він знову притиснув маску до мого обличчя і я зробила кілька глибоких вдихів, вдячних вдихів, але дуже швидко маска знову зникла, і Тайрус ковтнув повітря.

— Диверсія, — промовив він, а потім додав: — Більше ніяких розмов. — і знову притиснув мені до рота маску.

Ось так по черзі ми робили відчайдушні ковтки повітря. Я знала, що це не може тривати вічно. Ми могли залишатися замкненими в цій пастці годинами, можливо, днями, перш ніж хтось здогадається шукати нас тут. Нам пощастило, що шафа загерметизувалася й зберегла нормальний тиск і температуру, але це була лише тимчасовий захід. Щоб ми дочекалися порятунку, сюди має надходити повітря. Якщо цей механізм дистанційно відключили, тоді, швидше за все, вимкнули й аварійну сигналізацію, що мала сповістити про розгерметизацію.

Я не мала жодного уявлення, скільки кисню містилося в кисневій масці, але вже відчувала, що його недостатньо. Коли Тайрус хотів знову передати мені маску, я простягла руку, щоб зупинити його.

Він відштовхнув мою долоню в бік, похитав головою і притис маску до мого обличчя.

— Ви — важливіші, — сказала я, — заберіть її.

І віддала йому кисневу маску.

— Ні, — відповів Тайрус. Він навалився на мене всією своєю вагою. У цьому замкненому просторі, я не могла скористатися силою, і маска знову повернулася на моє обличчя.

Я зірвала її й тицьнула йому.

Раптом Тайрус нахилився і притулився вустами до моїх губ, і якусь мить ми лежали ось так, замкнені разом в одному просторі, наші легені готові були розірватися, наші вени палали від кисневого голодування, а він цілував мене, глибоко і відчайдушно, з незрозумілою люттю.

Потім він відсторонився, притис маску до обличчя і зробив глибокий вдих.

— Бачиш? — прохрипів він.

Бачу, що? Що це означає? Але він вдягнув маску на мене, і мої легені почали жадно ковтати повітря.

— Чому? — видихнула я, коли вирівняла дихання. Чому він мене поцілував? Чому він не дозволив мені стерпіти це заради нього? Але щоб промовити ці слова знадобиться забагато повітря, а без слів я не могла зрозуміти його.

Він знову натягнув маску на обличчя.

— Обоє, — сказав він. — Або жоден із нас.

Він лежав поряд зі мною, і я відчувала, як шалено калатає його серце, і мені дуже хотілося врятувати його і себе, але я не могла зробити цього на його умовах. Іноді здавалося, що ми — дві бінарні зірки, які кружляють одна навколо одної, але ніколи не зустрічаються, бо завжди прямують до протилежних орієнтирів.

Коли він знову приклав кисневу маску до мого обличчя, я сказала:

— Не будь дурнем! — потім зірвала її і вдарила його головою настільки сильно, наскільки дозволяв цей обмежений простір. Він вдарився потилицею об стіну, і його тіло обм’якло.

Я зробила останній ковток кисню і закріпила маску на його обличчі, затягнувши ремені, щоб вона не спала.

Коли він прийде до тями, питання про те, хто із нас залишиться живим, вирішить природа.

На мить я забула, що це питання життя чи смерті, і просто відчувала голову Тайруса на своєму плечі. Я обняла його і насолоджувалася відчуттям ваги його тіла на своєму. Тепер, коли я помирала, я могла бути поблажливою до себе. Я могла собі це дозволити. Я повернулась думками в ту ніч, коли ми відлітали з Люміни і, лежачи поряд, згадала ті прекрасні й швидкоплинні години, що ми провели разом, доки я не перетворилася на боягузку.

Тому що саме це змусило мене відсторонитися від Тайруса. Не розсудливість, і навіть не зобов’язання перед Сайдонією, а боягузтво. Тваринний страх. Я заплющила очі, проклинаючи себе за те, що дозволила страху знову управляти моїм життям так само, як це було в загонах. Тепер я нарешті зрозуміла, що я накоїла, але було запізно щось міняти. Біль і вигоряння в легенях наростали, і я знала, який це буде жах, коли я здамся і спробую зробити вдих, але повітря не буде. Я дуже хотіла отримати ще один шанс, щоб усе виправити, щоб вчинити як належить.

А потім я більше не змогла стримуватися і спробувала зробити вдих, але не змогла, бо не було повітря, і коли я почала задихатися і корчитися від поколювання в грудях, я почула тихе, рівне дихання Тайруса, а потім густа, важка темрява поглинула мене як болото.

Ось і все. Ось і все.

Секунду це здавалося вічністю, образи Тайруса, Сайдонії, Мати-Засновниця та Невені роїлися в моїй свідомості, як вмираючі нейрони, що висловлюють свій протест.

Краєм ока я побачила, як до мене підкрадається яскраве світло, що стає все яскравішим і яскравішим. Я згадала слова Донії, ніби вона казала їх лише вчора: коли люди помирають, вони бачать світло. Хтось вважає, що це хімічна реакція організму, а хтось вірить, що це Живий Космос кличе їх у загробний світ.

Моєю останньою думкою було: Діаболіки теж його бачать, значить, врешті-решт, це просто хімічна реакція організму...


Я прокинулась і повільно розплющила очі. Теплі руки притискали мене до широких грудей. Мій зір повільно сфокусувався на обличчі Тайруса.

Він дивився на мене згори вниз своїми бездонними очима, і першим словом, яке він прошепотів, було:

— Немезідо?

З моїх вуст вирвався хриплий звук.

— Не намагайся говорити, — його обійми стали міцнішими. — Нас врятували.

Я почула якийсь скрип.

— Зроби вигляд, що ти спиш, — прошепотів він.

Я заплющила очі й почула знайомий різкий голос:

— Здається, дурне дівчисько буде жити. Який безглуздий вчинок із її боку.

Тайрус ще сильніше пригорнув мене.

— Не всі такі, як ми, Бабусю. Багато людей кращі за нас — більшість, як на мене.

Вона зареготала.

— Як ти зі мною говориш, Тайрусе. Якби я не відправила своїх найманих працівників на «Олександрію», ви б досі лишалися замкненими в тій декомпресійній кімнаті, і твоя Сайдонія вже була б трупом.

— Можливо, я став би більше довіряти вам після порятунку, — сухо мовив Тайрус, — якби не був впевнений, що ви заздалегідь знали про цю атаку.

— Якщо ти натякаєш, що це моїх рук справа...

— О ні. Ні, бабусю. Мені відомо, хто за цим стоїть. Ви не зробили це своїми руками, ви просто зайняли позицію опортуніста. Ви дозволили цьому статися, щоб втрутитися пізніше, і заслужити мою вдячність. І вам це вдалося. Я дякую вам.

— Як цікаво, — протягнула Сигна. — Ти дійшов цих висновків самостійно, без Сайдонії Імпірінс, яка зазвичай нашіптує тобі на вухо. Я починаю підозрювати, що чутки про її вплив — вигадка, і насправді все було навпаки.

— Звичайно, ви почали це підозрювати.

Тайрус тихо розсміявся і обережно опустив мене на ліжко. Я ледь розліпила повіки і побачила, що ми — на «Олександрії», у кімнаті, у якій я жила під час нашої подорожі до Люміни. Сигна стояла, як хижий птах, що вгледів свою здобич і, здавалося, у будь-яку хвилину готова була накинутися на Тайруса. Вони мовчки дивилися один одному у вічі.

— Думаю, ви здогадалися про це раніше, в іншому разі не взяли б на себе клопіт врятувати мене: я ваш онук. У моїх жилах тече ваша кров. І саме тому я теж розумію багато нюансів: до прикладу, хто насправді керує цією Імперією. Дядько — не та людина, яка тримає в руках важелі впливу.

— Я не терпітиму наклепів на нашого Імператора.

— О, але саме тому останнім часом ви терпіли мене, чи не так? Тому що я усвідомлюю цю просту істину, а мій дядько — ні. Його апетити спустошили казну. Він ігнорує й зневажає ваші заклики до розсудливості. Він більше вас не слухається, бабусю.

Тиша.

— Бачу, вам немає що сказати. Я знаю, ви попереджали його не призначати мене Спадкоємцем Прімусом, але він не прислухався до вашої поради. Я знаю, що він більше зважає на слова Сенатора фон Пасуса, ніж на вашу думку. Я знаю, як вас дратує, коли він спостерігає за вами під час дегустації страв — можна подумати, якщо ви забажаєте його смерті, він зможе цього уникнути! Він не тільки забув, чим вам зобов’язаний, але й те, що й досі завдячує вам усім.

— Рандевальд, — неохоче мовила вона, — останнім часом розчаровує мене. Я все більше схиляюся до думки, що влада — це найзгубніша річ у Всесвіті. Жага й одержимість владою неминуче псують характер людини.

— Бабусю, ви ж розумієте, що тепер почнеться відкрита війна між дядьком і мною. Дівайні більше не вписується у ваші плани. Я — ваша єдина альтернатива, і я підозрюю, що тепер ви ставитеся до мене толерантніше, чи не так?

— А я підозрюю, що ти був чудовим актором упродовж багатьох років.

— Я завдячую цим вмінням саме вам. Зараз я розкриваю перед вами всі свої карти, як один прагматик відкривається перед іншим. У мене немає непомірних апетитів, і я добре знаю, що значить поважати й боятися вас.

Вона розсміялася.

— О, мабуть, Рандевальд проклинає той день, коли призначив тебе своїм спадкоємцем. Я попереджала його.

— Але зовсім з інших причин. Тепер ви бачите, що мені вистачить клепки не ігнорувати ваші слова, як це робить дядько. Якщо ви хочете, щоб я був Геліоніком, я буду Геліоніком. Якщо ви бажаєте, щоб я об’єднався з Пасусами, я пов’яжу своє життя з дівчиною Пасус. Я ніколи не посмію засумніватися у вашій мудрості.

Вона відійшла вбік. Я поглянула на неї, і помітила відблиск металу за її спиною. У кутках кімнаті ховалися боти безпеки. Якщо знадобиться, вона готова вбити Тайруса. Невже вона врятувала нас лише для того, щоб поставити йому ультиматум? Можливо, він забіг уперед, першим виклавши свої карти на стіл?

— Чи правильно я розумію, Тайрусе, — сказала вона, — ти пропонуєш мені піти на державну зраду? Ти хочеш, щоб я змовилася з тобою проти власного сина?

— Я нічого не говорив про змову, але врятувавши мене після його спроби вбити, ви самі зробили крок мені на зустріч.

— Скажи мені, — спокійно промовила вона, — чому я маю поставити на тебе, а не зробити вибір на користь сина?

— Тому що ви хочете, щоб Імперією правив найсильніший Імператор, а Рандевальд втратив упевненість у собі, — розвів руками Тайрус. — Ви хочете, щоб Імперія досягла вершини свого розвитку під управлінням найдостойнішого з Домітріанів, і нам із вами відомо, що...

— Це ти? — сухо мовила вона.

— Ні, бабуся. Це ви.

Вона не очікувала подібної заяви. Її горде підборіддя задерлося вгору, але вона дозволила йому продовжити.

— А по друге, мені єдиному вистачить розуму визнати, що я правитиму, дослухаючись до ваших вказівок і виконуючи вашу волю. До того ж, — він простягнув руку і стиснув мою долоню, — я також чудові розумію, що боти безпеки за вашою спиною готові вбити мене, якщо я першим не запропоную вам своєї руки.

Інших сигналів мені було не потрібно — я все зрозуміла. Мої м’язи досі страшенно нили після декомпресії й нестачі кисню, але вони миттєво зреагували, коли я схопилася і одним стрибком опинилася в іншому кінці кімнати.

Сигна скрикнула від подиву, коли я підлетіла до першого боту безпеки до того, як він встиг розвернутися в мій бік і вистрелити. Я розвернула його і направила промінь на інший бот, і тієї ж миті з підлоги здійнявся третій — я перестрибнула через його промінь, схопила долонею і розбила об стіну.

Я поглянула на Тайруса, і він повільно кивнув, дивлячись на мене палаючими очима.

— Дякую, Немезідо.

Сигна заклякла як стовп, з відкритим від здивування ротом. Але незабаром взяла себе в руки.

— Діаболік. Вона — Діаболік!

— Так, — погодився Тайрус.

— Не дивно, — Сигна замовкла. Потім продовжила: — Ти знайшов собі Діаболіка і видав її за Сайдонію Імпірінс, — вона вимовила ці слова так, ніби її приголомшила його нахабність.

— Мене замаскував не він, — зауважила я, все ще під дією адреналіну, що пульсував у моїх жилах, — я готова була напасти, якщо Тайрус віддасть команду. — Це зробили люди, які нині вже мертві.

— Як у тебе може бути Діаболік? — запитала Ситна, розглядаючи мене. — Ми ніколи не замовляли для тебе Діаболіка.

— Вона — не мій Діаболік, — відповів Тайрус. — Вона — мій союзник.

— Союзник? — промовила Ситна, оглядаючи мене допитливим поглядом. — Діаболік без хімічної прив’язаності — це дуже небезпечний союзник, Тайрусе. Ти не знаєш цих істот так, як знаю їх я.

— Що ви можете знаєте про Діаболіків? — запитала я розлючено.

Вона посміхнулася, але її погляд залишився холодним.

— Більше, ніж ти думаєш. Я знала, що з тобою щось не так, і тепер розумію, що саме. Отже, спочатку ти належала... тій дурненькій Імпірінс?

Мене охопив гнів, але заради Тайруса я не розірвала її на шматки, щоб помститися за зневагу до Сайдонії. Вона просто вимовила її ім’я, а слова безсилі.

— Якщо ти все ще сподіваєшся на мою підтримку, — сказала Сигна, не відводячи від мене очей, — тоді я не хочу більше бачити вашого фарсу із цією річчю.

— Я погоджуся на вашу пропозицію, якщо ви більше ніколи не називатимете Немезіду річчю, — сказав Тайрус тихо, але твердо.

Сигна поглянула на нього.

— О, то ось що між вами відбувається? — її погляд метнувся між нами, ніби її тільки зараз осінило, що ми з Тайрусом справжні партнери. — Який неоднозначний альянс. Справжня прив’язаність до Діаболіка, і вільний Діаболік, що прив’язався до тебе. Як... радикально. Що тобі сказати, Тайрусе, я не можу на це погодитися. Якщо ти дійсно збираєшся коритися моїй волі, то тобі доведеться взяти шлюб із тією дівчиною, яку я виберу для тебе.

— Можна запитати, чому саме Елантра Пасус? — мовив Тайрус.

— Цією Імперією повинні керувати Геліоніки, тому ми не можемо дозволити, щоб Пасуси стали нашими ворогами, — відрізала Сигна. — Я не знаю, хто тобі подобається, Тайрусе. І мені байдуже. Одруження на Елантрі допоможе тобі об’єднатися з правильною фракцією. Майбутнє цієї Галактики залежить від того, чи втримаємо ми владу — і не тільки над Імперією, а й над Вельмишановним Панством. Ми повинні продемонструвати Ексцесам, що вони ніколи не зможуть кинути нам виклик.

— Добре. Нехай це буде Елантра, бабусю. Тепер ми дійшли згоди?

Хвилину Сигна мовчала, а потім сказала Тайрусу:

— Ти дуже швидко про це дізнаєшся.

Я поглянула на Тайруса. Він повільно кивнув, бо, подібно до мене, усвідомив: Сигна ясно дала нам зрозуміти, що наші долі в її руках. І вона поки що не бажає відкривати свої карти й повідомляти нам своє рішення: добре це чи погано.

Діаболік


предыдущая глава | Діаболік | cледующая глава