IX
Лежу я в ліжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить.
- Чого, - каже, - так задумався, серце?
- Чи ж нема чого? - кажу.
- Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде.
- Хто би збаг, - кажу, - що з моїм братом сталося; коби го ще хоть живого застати.
- Аби ти та я здоров, - каже жандар. Мене неначе хто ножем уток.
- Або ви знаєте? - кажу.
- Твого брата учора тиждень ховали, - та й сплакав.
- Або ви, - кажу, - мого брата знали?
- Я, - каже, - не мав вірнішого товариша на цілій цій вашій Буковині
- А ви ж звідкіля?
- Я? О, я здалеку, друже, я аж з тої великої Німеччини Не будеш знати.
- А так - як же ж ви пізналися з Онуфрієм?
- Я не раз, - каже - в вас на квартирі стояв, от і пізналися Як то було таку щиру душу не полюбити? Царство йому небесне!
- А сестри мої, не знаєте, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат мені писав, що обі в наймах.
- У наймах, - каже жандар, а сам так і почервонів. Чудно мені та дивно мені.