7

У той самий час у Нью-Йорку

Макс Пеппер стурбовано поглянув на північ. На П’ятій авеню до самого Центрального парку панував повний гармидер. Візок броваря, який поволі їхав десь футів за триста попереду, заїхав у кучугури й перекинувся. Кількасот літрів пива вилилося на щільно притоптаний сніг, і від цього він перетворився на величезну пивну ковзанку. Екіпажі, візки та омнібуси буксували на кризі й зупинялися уздовж і впоперек вулиці, загороджуючи проїзд. Візники, пішоходи й полісмени тим часом сперечалися про те, хто винен і що робити, проте так і не могли дійти згоди щодо того, хто має відповісти за це неподобство й кого слід за це покарати. Ніби від цього щось змінилося б! Гамір і лайки не затихали, незважаючи на те, що на вулиці почалася справжня хурделиця.

Годі було й сподіватися хоч трохи просунутися вперед. Макс поспішав на важливу зустріч і не міг затримуватися. Він визирнув на вулицю. Звідси було вже навіть видно вдалині будівлю «Глобал Експлорер» на перехресті П’ятдесят восьмої вулиці та Іст-авеню. Фірмовий логотип знаменитого журналу, гігантська буква «X», яскраво сяяв у блідому небі сотнями модернових електричних ламп, а десятки прапорів, що оточували величезний глобус, обважніли від снігу.

Іще раз глянувши в заледеніле віконце кеба, Макс прийняв рішення. Він вискочив із екіпажу в пронизливу вуличну холоднечу і швидко попростував уздовж довгого ряду крамничок і ресторанчиків. Дорога виявилася слизькою, а гладенькі шкіряні підошви його черевиків аж ніяк не підходили для зими, а тим більше, для пивної криги. І все ж йому вдалося подолати ті півтора кілометри, що залишалися до офісу «Глобал Експлорер», і жодного разу не впасти. Лише забігаючи нагору широкими сходами, що вели до головного входу, він послизнувся, проте вчасно схопився за перила.

Кабінети редакторів були розташовані на другому поверсі, й Макс трохи захекався, поки піднявся туди. На щастя, двері до зали засідань усе ще були відчинені. Їхній шеф, Альфонс Т. Вандербільт, раз і назавжди наказав зачиняти їх точно в момент початку засідань, тому співробітники, які чомусь запізнилися, змушені були тинятися коридорами й чекати прочуханки, якій незмінно піддавав їх суворий керівник. Після трьох запізнень співробітника негайно звільняли з посади. Тому для того, щоб хоч трохи затриматися і з’явитися невчасно, слід було мати досить вагомі підстави.

Однак сьогодні справа виглядала дещо інакше. Макс одразу ж помітив Алоїзіуса Вінкельмана, камердинера Вандербільта, котрий навіть не намагався зачинити важкі дубові двері конференц-залу.

Дуже дивно!

Не знаючи, що йому тепер робити, Вінкельман стовбичив біля входу і знічев’я полірував власним рукавом латунну клямку дверей. Макс прокрокував повз нього до конференц-залу й делікатно кахикнув. Лише після цього він почув, як клацнула клямка дверного замка.

Стрілка годинника на стіні показувала сімнадцять хвилин на шосту, а нараду було призначено на п’яту. Вандербільт стояв біля вікна, дивлячись на засніжений Нью-Йорк. Щоразу, побачивши огрядне тіло і лису, неначе більярдна куля, голову газетно-журнального магната, Макс уявляв собі величезне немовля, вбране в діловий твідовий костюм. Проте це враження було оманливим. Вандербільт мав яскравий холеричний темперамент, і ледве Макс увійшов до залу, обернувся й уїдливо втупився в нього поверх окулярів у золотій оправі.

— Нарешті, ви прийшли, Пеппере, — зловісно промовив шеф, при цьому його подвійне підборіддя докірливо підстрибнуло. — Вам відомо, що ви знову спізнилися?

Макс умостився на своєму місці й поставив поряд із собою портфель. Свинячі очиці шефа супроводжували кожен його рух.

— Ну скажіть, що я маю з вами робити?

Макс міркував, чи не розповісти йому про аварію на П’ятій авеню, проте вирішив, що краще буде промовчати. Такі пояснення не мали тут ніякої сили. На губах Вандербільта з’явилася усмішка.

— Можливо, вам це відомо, містере Босуелл?

Макс здивовано глянув у той бік, куди дивився шеф. Спершу йому здалося, що вони в залі самі, та наразі стало зрозуміло, що це помилка. В тіні книжкової шафи стояв високий на зріст чоловік, тримаючи в руках енциклопедію. Після слів Вандербільта він поставив книжку на полицю й підійшов до них.

Сиві пасма у волоссі, сива борода, вельветовий піджак і сині техаські штани. На обличчі, порізаному глибокими зморшками, сяють насмішкуваті сині очі.

— Привіт, Максе!

Макс здивовано скинув брови вгору.

— Гаррі?

— Так, це я, друже мій!

Чоловік ступив до редактора і сердечно його обійняв. У Макса одразу полегшало на душі. Гаррі Босуелл — фотограф і його давній приятель. Макс побував разом із ним у Південній Америці, та відтоді вже давно не зустрічав. Здається, Гаррі виконував якесь замовлення на Ньюфаундленді, якщо він не помиляється.

Босуелл хлопнув Макса по плечу:

— Ну, хлопче, як справи? Чи ти все такий самий гарний сім’янин?

— Так було і буде, — розсміявся Макс. — Годувати родину — це робота, яку ніколи не покинеш.

— Ось тому в мене немає ані дружини, ані дітей.

— Ти навіть не уявляєш собі, що втратив. А я ж був упевнений, що ти все ще на Півночі. Коли повернувся?

— Вчора ввечері, — відповів Босуелл. — Поштовим судном. Досить-таки вибоїста подорож, проте, якщо вже сам шеф викликає, то я маю бути на місці вчасно.

Вандербільт задоволено усміхнувся і вказав рукою на крісла.

— Сідайте, панове!

— Дозвольте закурити? — спитав Босуелл.

— Так, звісно. Почувайтеся як удома.

Макс пригладив вуса. Скільки він себе пам’ятав, шеф ніколи не був таким люб’язним. Просто втілена ввічливість. Це було якось підозріло.

Макс простежив поглядом за тим, як очільник його фірми підійшов до вікна й запнув завісу. Потім він попростував до довгого столу, на якому купою було складено якісь дерев’яні ящики. На триногому штативі було закріплено прилад, із якого стирчала трубка, що нагадувала ствол гармати. Замість жерла в ній зблискувала скляна лінза. Несподівано всередині приладу спалахнуло яскраве світло, й на стіні з’явилося зображення людини — напрочуд виразне й чітке. Босуелл здивовано скрикнув, а Макс мимоволі відсунувся трохи далі.

— Заспокойтеся, панове, — усміхнувся Вандербільт, надзвичайно задоволений результатом демонстрації. — Це всього лише фотографічна проекція. Нове слово в розвитку фотографії.

Незважаючи на заяву Вандербільта, Макс не міг позбавитися враження, що людина, зображена на стіні, ворушиться. Та, можливо, в усьому винен дим, що здіймасться від сигари Босуелла. Він іще раз уважно придивився до зображення: перед ним був огрядний чоловік із широким вилицюватим обличчям і густим волоссям. Він був одягнений у щось на кшталт офіцерської уніформи. Лаковані чоботи, біля пояса — дорога на вигляд шпага.

— Це, панове, сер Джейбс Уїлсон, мій давній друг. Фотографію було зроблено два роки тому, коли він отримав дворянський титул. Можливо, ви вже щось чули про цю видатну людину.

Босуелл вийняв сигару з рота й випустив хмаринку диму.

— Уїлсон? Мисливець на метеорити?

— Саме так! — Вандербільт зробив крок уперед, і на стіні з’явилася його величезна тінь.

— Джейбс — дуже популярна особа в Англії. Чудовий хлопець, який завжди знає, як слід поводитися з пресою. Принагідно я допомагаю йому й завжди дбаю про те, щоб його ім’я регулярно з’являлося в газетах. За це він час від часу приносить мені чудові оповідання й науково-популярні начерки. Джейбс — справжній шибайголова, він знає, як узятися до справи.

Вандербільт висякався і сховав у кишеню носовичок.

— Два дні тому я отримав від нього телеграму. Він організує нову експедицію. Авантюрна й дуже небезпечна справа, як він сам її оцінює. Після того як він повідомив мені деякі подробиці, я одразу ж ухопився за цю ідею, а коли він запитав, чи не можу я порекомендувати йому пару гарних репортерів, я одразу згадав про вас, — шеф змовницьки усміхнувся.

Макс закашлявся. Ні, тільки не це!

Якого дідька Вандербільт раз у раз підкидає йому такі небезпечні й ризиковані пригоди? Невже він так схожий на любителя авантюр? Він має гарну роботу, стабільні прибутки, соціальну страховку. Все гаразд, проте нічого особливого не відбувається, нема чому заздрити.

— І куди вирушає ця експедиція? — обережно запитав він.

Вандербільт усміхнувся.

— Пеппере, ви мене потішили. Я й досі пам’ятаю, який галас ви зчинили, коли я відрядив вас до Південної Америки. А сьогодні ви вже не волаєте, як скажений, а обережно цікавитеся деталями експедиції. Гадаю, що згодом із вас вийде непоганий шукач пригод, ось побачите. А тепер відповідаю: цього разу на вас чекає Північна Африка!

На столі з’явилася географічна карта, і Вандербільт указкою окреслив на ній регіон завбільшки у тисячу квадратних кілометрів.

— Це Сахель, — пояснив він, — один із найбільш посушливих регіонів Землі. З півночі він межує з Сахарою і простягається від Атлантики до Червоного моря. Нічого, крім пустель, напівпустель і сухих саван. На заході Сахеля розташований Французький Судан. Джейбс переконаний, що там на нього чекає сенсаційне відкриття. Я хочу, щоб ви супроводжували його й докладно документували кожний крок експедиції. Звісно ж, не забувайте про наших читачів і додайте трошки драматизму та екзотики. — Він обернувся до репортерів: — Ви, Гаррі, відповідаєте за ілюстрації, а ви, Максе, подбаєте про тексти. Мені знадобляться фотографії, малюнки, звіти — абсолютно все.

Босуелл підвів голову:

— Це буде велика стаття в журналі чи ціла серія статей?

— Більше того — книга. — Вандербільт вимкнув проектор і розсунув штори. — Ми з Джейбсом давно вже замислювали щось таке, проте не могли підібрати гідного сюжету для публікації. А ось ця експедиція чудово підходить для нашої мети, та й регіон пошуків є досить інтригуючим. Крім того, на вас чекають чималі гроші. А стосовно власної безпеки можете не хвилюватися — ви в надійних руках. Джейбс повсюди подорожує із озброєною охороною.

Макс відкашлявся.

— І коли ж ми вирушаємо?

— Я забронював для вас дві каюти на «Кампаньї». Пароплав відпливає з Нью-Йоркської гавані завтра вранці й буде в дорозі шість днів. Після прибуття до Лондона ви маєте одразу ж вирушити до асистента сера Уїлсона в Астрономічне товариство, й він повідомить вам усі подробиці. — Шеф простягнув кожному із журналістів по пухкому конверту. — Тут квитки, гроші, візи та рекомендаційні листи. Все, що знадобиться вам у дорозі.

Він підвівся й міцно потиснув обом руки.

— Успіху вам, панове!