home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Хорхе Луїс Борхес: доглядач Вавилонської бібліотеки

Сумлінному читачеві кінця XX — початку XXI століття це ім’я відоме якнайкраще. Гордість аргентинського та окраса світового письменства, володар незліченної кількості літературних премій в Європі та Америці, одна з центральних фігур постмодерної культури (а під певним кутом зору — її провісник і навіть зачинатель), великий ерудит і запеклий книжник, Хорхе Луїс Борхес вже понад п’ятдесят років залишається неодмінним пожильцем книгозбірні всякого поважного інтелектуала. Одначе для того, хто не надто знайомий з біографією письменника й не аналізував його всесвітньо вшановані оповідання з таким же ігровим азартом та іронією, з якими майстер їх творив, часто залишається за лаштунками найцікавіше в постаті Борхеса — його неоднозначність, непрозорість, загадковість і подекуди доволі безжальна насмішкуватість. Власне, без достеменного знання, хто ж такий маестро Борхес, залишається незрозумілим істинний масштаб цього захопливого митця та його безпрецедентна роль у карколомній зміні цілої світової культури.

Для початку — факти й тільки факти. Хорхе Луїс Борхес народився 24 серпня 1899 року в Буенос-Айресі, в сім’ї Хорхе Ґільєрмо Борхеса та Леонор Асеведо де Борхес (у дівоцтві Суарез). Його мати походила з давнього уругвайського роду, батько ж — частково іспанець, частково португалець і наполовину британець (Френсіс Хейзлем, мати Хорхе Ґільєрмо, була британкою та підтримувала в домі Борхесів міцні англійські традиції). Не дивно, що Хорхе Луїс з дитинства був білінгвом, володіючи англійською не гірше, ніж іспанською. Власне, його англійська була настільки блискучою, що у віці близько дев’яти років майбутній літературний геній переклав іспанською відому казку Оскара Вайлда «Щасливий принц», а у дванадцять читав Шекспіра в оригіналі. Саме «англійський слід» у житті митця має привернути нашу найпильнішу увагу, адже перші пагони приголомшливого древа Вавилонської бібліотеки, схоже, проростають саме з міцних британських коренів.

Мартін Хадіс, автор книги «Книжники та диваки: англійські пращури Хорхе Луїса Борхеса», стверджує, що фанатична прихильність до читання, писання й цитування сягає далеко в глиб англійського коріння — подекуди до тих людей, про існування яких письменник навіть не підозрював. Власне, сам Борхес у своїх нотатках згадував лише про трьох членів своєї родини, що мали англійське походження: про свою бабусю по батькові, вже згадану Френсіс Хейзлем, її батька, Едварда Юнґа Хейзлема, та її діда, Вільяма Хейзлема, що був священиком методистської церкви. Двох останніх Борхес, ясна річ, ніколи не бачив і знав про них небагато. Принаймні він не згадує у своїх спогадах про те, про що свідчить інформація, дбайливо зібрана Мартіном Хадісом, — усі Хейзлеми були пристрасними книжниками та інтелектуалами, включно з дідусем Едвардом Юнґом, п’ятьма його братами (схоже, взагалі невідомими своєму видатному онуку) та преподобним Вільямом. Постать останнього особливо вражає схожістю зі своїм геніальним нащадком: згідно зі спогадами сучасників, отець Вільям, що жив за сторіччя до Борхеса, був залюбленим у книжки диваком з дивним чуттям гумору та пристрастю до цитування старих авторів. До більшої схожості зі славетним праправнуком: Вільяма Хейзлема також не оминула сліпота — втім, ця лиха доля була невідворотним прокляттям усіх чоловіків родини Хейзлемів-Борхесів.

Ясна річ, усі ці попередники-бібліофіли не мали на Борхеса прямого впливу (адже, як уже згадувалося, про давні книжні традиції свого роду письменник знав небагато), зате культ книги й рафінована інтелектуальна атмосфера, поза всяким сумнівом, визначили чимало в особистості Френсіс Хейзлем, яка вже, у свою чергу, відіграла в становленні майбутнього генія гігантську роль.

Проте ця роль також не була цілковито безпосередньою. Власне, тепер на сцену в нашій багатолюдній біографічній драмі виходить найважливіший персонаж — Хорхе Ґільєрмо Борхес, батько письменника. Френсіс Хейзлем овдовіла, коли хлопчику був тільки рік, тому Хорхе Ґільєрмо виріс у цілковито британській атмосфері, без помітного аргентинського впливу. З матір’ю він розмовляв англійською (Френсіс володіла іспанською вільно, проте до кінця життя говорила не надто правильно і з відчутним акцентом), обожнював англійських поетів, навчив англійської свою дружину. Любов до книг також перейшла йому від матері у спадок: Хорхе Ґільєрмо Борхес мав величезну бібліотеку — й літературні амбіції на додаток. 1921 року він опублікував роман «Каудільйо» — про події громадянської війни кінця XVIII сторіччя в його рідній провінції Ентре-Ріос. Хорхе Луїс на той час шукав себе переважно в поезії, проте інколи допомагав батькові з писанням. Щоправда, сам він в «Автобіографічному есеї»[1] згадує про цю допомогу з чималою самокритикою: «Пам’ятаю, я запропонував йому кілька поганющих метафор, позичених у німецьких експресіоністів, які він прийняв без заперечень». Із цієї побіжної зауваги, а також і того, що інші кілька книжок Хорхе Ґільєрмо Борхес замість публікації знищив власноруч, можна з великою певністю зробити висновок, що його літературні сподівання не знаходили підтримки в істинному таланті.

Одначе в родині Борхесів (схоже, за негласною згодою) письменницький провал Хорхе Ґільєрмо пояснювали іншою причиною — ранньою сліпотою. Отож ми підходимо до кульмінації нашої драми — в тому ж таки «Автобіографічному есеї» Борхес написав: «Уже змалку, коли батька вразила сліпота, в нашій родині негласно вважалося, що я маю здійснити в літературі те, чого обставини не дозволили здійснити батькові. Це було самозрозумілим (а така впевненість значно сильніша за просто висловлені побажання). Всі очікували, що я стану письменником».

Ось тут вона й лежить — загадка-розгадка генія Хорхе Луїса Борхеса. Короткозорий та хворобливий хлопчик, методично цькований у школі своїми аргентинськими ровесниками, хлопчик, чиїм улюбленим місцем був дім, найкращим другом — молодша сестра, а найзбудливішим враженням дитинства — батькова бібліотека, починає писати в шість чи сім років. Народжений у сім’ї, багатій на військових, він змалку вважає свою книжність і нездатність до дій за сором; у сімдесят один рік визнаний цілим світом митець напише: «Все своє дитинство я вважав, що любити мене було б не надто справедливо. Мені здавалося, що я негідний особливої прихильності, і, пригадую, в дні свого народження я потерпав від сорому, бо мене осипали подарунками, а я вважав, що нічого не зробив, аби на них заслуговувати, — що я просто шахрай». Цей хлопчик, що ніжно любить м’якого та розумного батька і не менш ніжно — дбайливу матір (яка до своїх останніх днів — а померла Леонор Борхес у віці 99 років — була його вірним другом і головним помічником у кар’єрі), отримує місію — завершити розпочате батьком. І виконує цю місію блискуче.

Але нам усім залишається тільки гадати, як саме впорався зі своїм надзавданням геній і в чому саме полягало його геніальне обдаровання — чи в незрівнянному письменницькому хисті, а чи в таланті до неповторного ошуканства? Чи не виявився Хорхе Луїс Борхес найвидатнішим шахраєм світової літератури — чи не залишився тим, ким і почувався в дитячі роки?

Це крамольне на перший погляд запитання, по-перше, зародилось аж ніяк не на сторінках цієї статті, а по-друге, хоч як не дивно, анітрохи не применшує геніальності митця. Щоби зрозуміти цю начебто суперечливу тезу, варто уважніше придивитися, як саме Борхес шукав шляхів до здійснення заповітної родинної мрії.

Хоч слава і прийшла до нього через оригінальні напівхудожні нариси, в молоді роки Борхес концентрував свою увагу здебільшого на поезії. Перші серйозні спроби та помітні здобутки в цій галузі прийшли під час перебування родини в Європі — 1914 року родина переїхала туди з Аргентини, оскільки батько намагався лікувати прогресуючу сліпоту у відомого женевського лікаря. Ще в Швейцарії, здобувши диплом бакалавра, Борхес спробував писати сонети англійською та французькою мовами, і, за його власними словами, перші були «жалюгідним наслідуванням Вордсворта», а другі — «імітацією символістської поезії». Перший вірш Борхеса, що вийшов друком, також вочевидь не відзначався новизною — це була поезія під назвою «Гімн морю», в якій молодий Борхес «щосили намагався бути Волтом Вітменом» (власне, Вітмен на все життя залишився для письменника вкрай впливовою фігурою в світовій літературі). Коли 1921 року сім’я повернулася до Буенос-Айреса, Борхес, вражений виглядом рідного міста, таким незнайомим після років розлуки, створив свою першу повноцінну книгу віршів — «Пристрасть до Буенос-Айреса», в якій він, за власним зізнанням, «наслідував іспанське сімнадцяте століття».

На перший погляд, у таких іронічних згадках про період раннього мавпування нема нічого особливого, адже чимало видатних персоналій світового письменства в юності грішили закоханим копіюванням своїх кумирів, а в старості доброзичливо кепкували над колишніми захопленнями. Проте на сторінках того самого цитованого есея Борхес пише про значно пізніший, уже геть не екзальтований період — про повернення до віршування, яке спричинила сліпота, — і знову відверто і спокійно говорить про наслідування: «Я вважав, що взяв тут собі за вчителя Луґонеса, але, коли ці вірші були прочитані моїми друзями, мені сказали, що, на жаль, вони зовсім не схожі на ті, що писав він». Наслідування для Борхеса — зовсім не «гріх юності», а повноправний, гідний поваги митецький прийом. «Гріх юності» полягав не в наслідуванні як такому, а в тому, що ці імітації були «жалюгідними». Митець, що мав у літературі замінити власного батька, ніколи не вбачав злочину в тому, щоби бути кимось іншим, а не самим собою.

Дивно, непояснювано, загадково, але саме відсутність прагнення створити щось нове зробила Борхеса новатором. У 1933—1934 роках на сторінках газети «Критика» («бульварної», за визначенням самого письменника) з’являється серія нарисів під назвою «Всесвітня історія підлоти». В цих оповіданнях Борхес трактує персоналіії реальних історичних постатей на власний лад, вибагливо й тонко змішуючи правду та вигадку, і це стає першим кроком до майбутнього «фірмового» борхесівського стилю. 1935 року він пише оповідання «Наближення до Альмотасима», народжуючи ще один незвичний жанр — вдумливий та серйозний огляд насправді неіснуючої книги (критична містифікація виявилася настільки вірогідною, що один із друзів Борхеса, за словами письменника, навіть спробував замовити примірник цієї книги-привида з Лондона). Проте істинним провісником новаторського генія Борхеса стало оповідання «П’єр Менар, автор “Дон Кіхота”», написане 1939 року (це була перша творча спроба після важкої травми голови з подальшим зараженням крові, перенесеної Борхесом 1938 року; митець дуже боявся, що втратить здатність писати). Власне, в сюжеті цього оповідання проглядає сюжет подальшого літературного життя не тільки самого Борхеса, а й цілого західного світу; це оповідання фактично відчиняє двері постмодерній концепції літератури — його персонаж П’єр Менар мріє написати «Дон Кіхота», але не списати його у Сервантеса, а написати окремо, незалежно від нього, при цьому слово в слово повторивши оригінал. Можливо, вперше в історії мистецтва було так упевнено і прозоро висловлено тезу про те, що нічого нового створити неможливо, все вже давно вигадано, і долею подальшого мистецтва є жонглювання раніше створеним.

І Борхес перетворився на фахового жонглера. Більша частина його творчості присвячена цьому нововинайденому жанру — нарису-містифікацїї. Причому містифікуються щоразу нові й нові речі, співвідношення правди та вимислу міняється, стиль викладу теж видозмінюється, слухняно підкорюючись владі першоджерела. У збірці «Всесвітня історія підлоти» Борхес жонглює персонажами злочинців, аферистів, облудників, беручи за основу реальні постаті, відомі багатьом (як, наприклад, особа китайської піратки, вдови Чінґа) або здебільшого призабуті людством (як аферист Том Кастро, що видавав себе за сера Роджера Тічборна). Нариси із серії «Історія вічності» являють собою цикл філософських есеїв на теми вічності, часу, циклічності й інших проблем, звабливих для всякого мислителя. Збірка «Нові розслідування» присвячена переважно літературним персоналіям, тож і нариси в ній витримані в стилі літературознавчого есею. А от цикл «Книга сновидінь» просто скомпільований з уривків, присвячених сну і сновидінням, які були позичені автором із більш ніж ста чесно вказаних джерел. Схожою, але не настільки прозорою, є і «Книга вигаданих істот» — бестіарій, укладений Борхесом.

Є в Борхеса й інші оповідання, котрі сам письменник іменував «справжніми», — ті, фабула яких цілковито завдячує фантазії автора й не спирається на загальновідомі реальні події (або ж не намагається імітувати їхню реальність). Серед таких значне місце займають фантастичні оповідання Борхеса, палко шановані поціновувачами елітної фантастики. Одначе жонглювання пробирається й сюди, у ці захопливі, породжені уявою Борхеса сюжети; воно встрягає у вигадане тіло оповіді маленькими, нерідко невпізнанними скалками реальності. Так, в оповіданні «Таємне диво» з циклу «Вигадані історії» в особі літератора Яромира Хладика подекуди проглядає сам Борхес: перу Хладика так само належить дослідження з історії вічності (щоправда, значно масштабніше, ніж написане Борхесом; узагалі, виникає враження, що побіжними описами неіснуючих романів та великих праць Борхес компенсував собі власну непристосованість до великої прозової форми), а вві сні йому приходить той-таки знаковий образ безмежної бібліотеки. Куди менш упізнаваними є алюзії до реальності у відомому фантастичному оповіданні «Алеф». Так, штампи на аркушах паперу «Бібліотека Хуана Крісостомо Лафінура» з нікому не відомою метою відсилають нас до двоюрідного діда Борхесового батька, якого звали саме так. У свою чергу, «солідний авторитет» Альваро Мельян Лафінур, до якого планує звернутися зі своїми поетичними амбіціями герой оповідання Карлос Архентино, насправді є кузеном знову ж таки Борхесового батька. В останньому відсиланні до реальності можна побачити принаймні якийсь іронічний сенс (адже батьків кузен у дійсності був ніяким не літературним авторитетом, а другорядним поетом, тож у цьому можна вбачати насмішку над тим, як розуміє літературну ієрархію графоман Карлос Архентино), проте більш вірогідним є те, що ці збіги були звичайним пустуванням, анітрохи не наповненою сенсом грою з іменами та образами. З такою ж грайливою легкістю в змальовані фантастичні обставини автор поміщає самого себе, під власним прізвищем, без зміни вдачі або професії, довірливо ведучи оповідь про диво від першої особи. Зрештою, ці «справжні» оповідання виявляються неспроможні вирватися з-під всеохопної влади винайденого Борхесом методу конструювання підробної реальності: письменник все одно імплантує в текст безліч псевдореальних точностей — дат, подій, книжок, назв кав’ярень і вулиць (які, цілком імовірно, якраз є не псевдо-, а навіть дуже реальними), імен побіжно згаданих людей, аж поки в читача не виникає внутрішня впевненість (глуха до голосу здорового глузду), що споглядання Алефа, місця, де сходяться всі часи та простори, справді мало місце в житті пана Борхеса.

Власне, «містифікації та псевдонариси», як іменував свої новаторські есеї сам Борхес, принесли йому не менше (якщо не більше) слави, ніж «справжні оповідання», до яких сам письменник ставився явно прихильніше. Жонглювання та жартування присутні тут іще сильніше, хоча помітити їх, можливо, навіть важче. Ці «містифікації» або збудовані на фундаменті правди, або ж бездоганно імітують її. При цьому зміни, які Борхес вносить до фактів, подекуди такі несподівані і з читацького погляду нелогічні, що запідозрити текст у викривленні істини вкрай важко. Взяти для прикладу новелу «Вдова Чінґа, піратка» зі збірки «Всесвітня історія підлоти». Читачеві, не обізнаному з історією світового піратства, цей витриманий у науково-популярному стилі есей, що подекуди спалахує таємничими, гіпнотизуючими художніми зворотами, може здатися цілковитою вигадкою, — не кожному відомо, що під «веселим Роджером» інколи й справді заправляли дами. Втім, тут якраз усе кришталево чисто — всі згадані в нарисі хвацькі пані дійсно існували в реальності й промишляли морським грабунком. Але сама історія мадам Чінґ (мадам Цзін, Чжен Ши, Цзин Ши — як тільки не транслітерують із китайської її ім’я) забарвлена у Борхеса в набагато шляхетніші, суворіші й у той самий час менш інтригуючі тони, аніж події, що мали місце насправді. Аргентинець забуває згадати, що до одруження зі славетним піратом Чінґом майбутня гроза морів була проституткою. Оминає він увагою й пікантну любовну інтригу, цілком у дусі незбагненного Сходу: після смерті чоловіка вдова зійшлась із Чжан Бао, молодиком, якого вони з Чінґом раніше усиновили — за деякими джерелами, попередньо викравши у справжніх батьків (і який, за деякими джерелами, спершу встиг побувати в коханцях у самого передчасно загиблого пана Чінґа). Зате, презирливо відвернувшись від традиційно інтригуючих хитросплетінь чужого інтимного життя, Борхес несподівано романтизує загибель славного пірата: замість того, щоб відповідно до історичної правди банально віддати Богові душу під час шторму, пан Чінґ стає жертвою вишуканого замаху. Але, як бачите, оцінити всі ці мікрозміни сюжету здатний тільки той, хто на момент прочитання нарису знатиме історію найуспішнішої китайської піратки в подробицях.

Схожими є й інші оповіді цієї збірки — в цілому правдиві, вони то тут, то там інкрустовані іронічними іскрами вигадки. І обов’язково яка-небудь зблисне яскравіше, відкриє свою оманливу, насмішкувату природу, й після цього до кожної дати, до кожного імені й факту придивляєшся пильно й недовірливо, так, як намацуєш наступну сходинку на непевній дерев’яній драбині. І поки ти зайнятий принижуванням, розгляданням та намацуванням, маестро Борхес підсуває тобі наступний жарт — посеред фіктивних історій про відомих людей він вміло ховає правдиву історію про людей невідомих. Той, хто знайомий зі змістом «Автобіографічного есею», згадає, що скромно прилаштоване в самому кінці збірки оповідання «Чоловік із рожевого перехрестя» було написане Борхесом під впливом смерті дона Ніколаса Паредеса, «колишнього політичного боса та професійного картяра Північної околиці». Письменнику захотілося зберегти щось почуте від цієї людини, в її колоритній оповідній манері, — і ось перед нами трохи простомовна байка, що аж сочиться аргентинською екзотикою, відчайдушним життям та безглуздою смертю. Ось перед нами правда, так гарно замаскована серед вигадок, що й сама стає просто барвистою фантазією. Ще одне тонке кепкування маестро над своїм читачем.

Збірка ж «Історія вічності» демонструє нам трохи інший спосіб іронізувати та вводити в оману. Однойменний есей, який відкриває цей цикл, — цілком серйозний філософський нарис, справді вартісний для кожного, хто небайдужий до найнеосяжнішої з наук та наважується пускатися в ризиковані міркування про вічність і час. У ньому аналізуються й щедро цитуються Платон і Плотін, св. Августин із цілою плеядою інших християнських мислителів та Шопенгауер, якого так ніжно любив автор, а завершує нарис доволі сентиментальне й поетично-надривне бачення вічності самим Хорхе Луїсом Борхесом. Подальші есеї схожі на перший: читабельні та глибокі водночас, вони розглядають такі проблеми, як метафора, цикли та циклічний час, і хизуються цілим феєрверком гучних та відомих імен із розмаїтих країн та епох, в якому знайшлося місце для Аристотеля й Бодлера, Гомера й Стівенсона, Юма й Кантора, Расела й Ніцше (перелік цей можна продовжувати аж до цілковито неперетравлюваної каші в голові ошелешеного читача). Особливої уваги, на мій погляд, заслуговує нарис «Перекладачі “Тисячі й однієї ночі”», який дуже детально й цікаво висвітлює історію перекладу цього надвідомого арабського збірника, зі смаковитою вишуканістю та елегантною легкістю іронізуючи над багатьма неоковирностями в перенесенні східного колориту на західний ґрунт. І от, коли серед цієї буйної учти докладних цитат, солідних імен та дотепних і водночас цінних своїми філософськими аспектами роздумів нарис про казки «Тисячі й однієї ночі» зміняється рецензією на сучасну авторові книгу з містичним східним колоритом, читач, у якого назва «Наближення до Альмотасима» не викликає ніяких тривожних передчуттів, продовжує радо вчитуватися в імена, дати й цитати, не менш докладні та серйозні, аніж у попередніх есеях. І в того, кому заздалегідь не відоме походження цього псевдонарису, немає ніяких шансів запідозрити в ньому майстерну підробку. В світлі цього не просто тонким, а й дещо насмішкуватим натяком виглядає розташована після «Наближення до Альмотасима» (остання в збірці) стаття — «Мистецтво образи», нарис про сутність і форму сатири. Цей заключний есей автор починає словами: «Натхненне й ретельне вивчення багатьох літературних жанрів наштовхнуло мене на думку, що образа й насмішка заслуговують, либонь, на більшу увагу». І тут у читача, якому відомо, що він сам щойно став жертвою вишуканого літературного кпину, неодмінно виникає враження, що Борхес не просто приділив цим жанрам більшу увагу, але й оволодів ними вельми досконало.

Втім, треба із сумом констатувати: у читача, який не знає, що за наругу над ним учинили, ніякого такого враження не виникне. Він просто з насолодою прочитає дотепний нарис про сатиру й відкладе собі книжку, навіть не підозрюючи, що його пошито в дурні. В цьому-то й полягає виклик Борхеса любителям інтелектуального читання: навіть найбільш начитаний ерудит не почувається в безпеці з ним наодинці. Загадувач загадки в будь-якім разі перебуває у вигіднішому становищі, ніж її відгадувач, і не тільки тому, що знає відповідь, але й тому, що може конструювати складність загадки на власний розсуд, інколи геть не жаліючи того, кому доведеться розв’язувати цей хитрий вузол. Борхес мав безмежний матеріал для загадування, бо все життя мандрував від бібліотеки до бібліотеки. Від домашньої книгозбірні батька до філії міської бібліотеки (де Борхес працював з 1937 по 1946 рік і написав чимало своїх шедеврів, але стверджував, що провів у її стінах «дев’ять глибоко нещасливих років»), а потім, після повалення режиму Перона, — до почесної посади директора Національної бібліотеки Аргентини. Щоправда, остання дісталася письменнику вже після того, як він цілковито осліп; в одному зі своїх віршів Борхес відзначив розкішну іронію Господа, який водночас подарував йому вісімсот тисяч книг — і вічний морок.

Ось тут уже саме час обговорити природу ошуканства, яким наповнена постать великого Борхеса і про яке було нахабно заявлено на сторінках цього тексту вище. Борхес і справді видається мені найграндіознішим облудником в історії світової літератури. Але це не є облудність афериста — це радше шляхетна брехливість таємного агента. Хорхе Луїс Борхес виявився блискучим таємним агентом читацького світу, що проник за священні лаштунки письменства. Він не вмів нічого, крім як читати, але доля змусила його навчитися писати. Борхес не міг робити цього як письменник: Господь не наділив його письменницьким талантом — таким, яким його розуміли в доборхесову добу. Але він був неперевершеним читачем, він жив у бібліотеці, у прямому й переносному значенні цього слова, його світ був бібліотекою, і бібліотека була його всесвітом — саме таким він зобразив його у Гмому оповіданні «Вавилонська бібліотека», яке й досі гіпнотизує будь-якого книгомана в будь-якому куточку світу. Цей всесвіт зовсім не був осередком щастя й затишку: дев’ять років бібліотечної роботи, як пам’ятаєте, митець назвав «глибоко нещасними», а в дитинстві соромився своєї книжності. Але світ тексту однаково був єдиним, що піддавався його розумінню, і весь інший світ став для Борхеса просто текстом.

Отож він винайшов шлях перетворення читання в писання — і, сам того, певно, не бажаючи, відкрив кожному читачу шлях до творення літератури, зруйнував кордони між читацьким і письменницьким існуванням. Нагромаджуючи в текстах свої бібліофільські загадки, Борхес фактично запросив кожного свого читача до співавторства, адже кожен розуміє його есеї в тій мірі, в якій спромагається розв’язати авторські головоломки. Звідтоді минуло багато десятків років — і нині без співавторства читача й письменника літературний твір просто не уявляється.

Певна річ, нововідкритим шляхом подались юрмища книголюбів — підкорювати фортецю красного письменства, що безславно впала завдяки бездоганній агентурній роботі Хорхе Луїса Борхеса. Але подальші десятиріччя продемонстрували, що хоч механізм цитування, компіляції та містифікації загалом зрозумілий і легко відтворюваний, писання більшості послідовників Борхеса виглядають на тлі його оповідань приблизно так, як фартушки, зшиті дівчатами на уроках праці, — поруч із колекціями haute couture з Паризького тижня моди. Для того, щоби вдало компілювати і перекручувати, посилатися та недоговорювати, треба не просто прочитати величезну кількість книжок — треба все життя читати один-єдиний, нескінченний текст. Текст, розділами, абзацами, реченнями якого є і безсмертний роман далекого Сервантеса, й філософські труди Шопенгауера, й чужі, але жадані європейському серцю казки винахідливої Шахразади, й вірші відчайдуха Вітмена, й життя аргентинських ґаучо, й бесіди з вірними, освіченими, талановитими друзями, яких у житті Борхеса виявилося чимало. Тих, хто навчився цитувати й натякати, після цього геніального облудника з’явилося чимало, а от тих, хто справді бачить світ як текст і все життя читає його як товстелезну книгу, — і досі одиниці.

Твори багатьох малопомітних авторів являють собою сильно розгалужений гіпертекст, але він вочевидь складався натужно, з обдумуванням кожної алюзії, з навмисним наміром втелющити в книгу що-небудь зарозуміле, що не до снаги необізнаному з тією чи іншою вузькою сферою читачеві. Як наслідок, такий текст залишається мертвим каталогом колись прочитаних автором рідкісних талмудів. Борхес же у своїх «містифікаціях» виглядає, якщо мені вибачать таке вульгарне порівняння, барменом-віртуозом, який блискавично змішує складний коктейль, навпомацки підхоплюючи знайомі пляшки зі знайомих місць. Борхесу не треба думати над алюзіями, він і так мислить ними, і тому кожен із нас неухильно вірить в існування його сухого, віртуального світу.

Стосовно алюзій варто зауважити про ще один аспект. Навряд чи Борхес ставив таке собі за мету — схоже, єдине, що він дійсно свідомо ставив собі за мету, так це справдити сподівання родини, — але в результаті його читацька місія виявилася ширшою, ніж здається на перший погляд. Оповідання Борхеса, власне, не змушують читати Борхеса, — вони просто змушують читати. Вперше, вдруге, вп’яте зіткнувшись із тим, що над тобою, молодим ерудитом, вишукано і безкарно познущалися, згодувавши тобі філігранно замасковану брехню, яку ти, можливо, самостійно транслюватимеш далі, видаючи її за істину, починаєш, що називається, дмухати на воду. Кожне ім’я, дата, а тим більше назва джерела пробуджують у тобі гарячкове бажання заритися з головою в Інтернет, домашню бібліотеку, давно забуті університетські підручники, Велику радянську енциклопедію — та хоч у Зоар та Книгу Перемін, аби тільки вони повідали тобі, чи не забрехався на цей раз шановний маестро. В результаті на сумлінне читання одного нарису йде цілий день, але за цей день у твою голову завантажується рекордна кількість невідомої тобі доти інформації. Якби мене попросили визначити найстараннішого просвітника людства, це був би не Дідро, не Руссо і не Вольтер, а Хорхе Луїс Борхес.

Особливий розпач переживаєш тоді, коли виявляється, що, схоже, на цей раз великий облудник правдивий, наче вуста дитини. Авторка цієї статті пережила таке розчарування на власній шкурі, один за одним перевіряючи уривки з різних джерел, скомпільовані Борхесом у «Книзі сновидінь», та з’ясовуючи їхню цілковиту достовірність. Але аромат таємниці залишається з вами все одно: перевірити кожен рядок не стане ні сил, ні бажання, але глибоко в душі однаково жевріє крихітна жаринка підозри, що саме в тих, неперевірених і просто з насолодою прочитаних абзацах криється іронічна та напрочуд вагома неточність, яка відкриває смисл чогось дуже важливого в тексті (ах, до чого ж це схоже на пошуки істини в нескінченних шестикутниках Вавилонської бібліотеки, про які сам Борхес написав у своєму оповіданні!).

Власне, це є ще один спосіб читати Борхеса — піддатися солодкій спокусі бути одуреним. Іти його текстом, наче непевною кладкою понад темною водою, видивляючись, чи не зблисне попід таємничою поверхнею якийсь знайомий обрис. Тоді азарт дослідника і шал ігрового суперництва (ні, не обдурите, друже Хорхе!) можна вигідно обміняти на задоволення химерної подорожі, дароване Алісі в Країні див, — у світі, якого вона майже не розуміє, а лише інтуїтивно відчуває деякі чудернацькі закономірності, що керують його загадковим життям. Тоді можна читати Борхеса так, як малі діти із завмиранням серця слухають розмову дорослих, спрагло всотуючи невідомі імена, незбагненні слова та незрозумілі жарти, — можна знову відчути дитячу радість дотику до незнайомого.

Так чи інак, головне пам’ятати, що перед вами просто захоплива гра, й тільки від вас залежить, за якими правилами в неї грати. Звісно, можна подивитися на невинні Борхесові шахрайства і з іншої, куди похмурішої точки зору. В його бажанні повсякчас ошукувати читача можна побачити підсвідоме бажання помститися йому за свій письменницький хрест, який поклала на нього доля і який довелося нести без допомоги Божої іскри, одними лишень силами розуму. Помститися за те, що яке-небудь інше обдаровання лишилося нерозкритим, пожертвувавши всі свої сили вимушеному письменству. Власне, якщо когось надто зачіпають за живе Борхесові кпини над його ерудицією, пропоную йому так і подумати, для злорадного полегшення. Одначе все, певно, і справді було просто грою.

Хорхе Луїс Борхес, власне, прожив дуже плідне і розмаїте життя. Оскільки ця стаття передує збірці його есеїв, то й увага наша була сконцентрована переважно на цьому аспекті його творчості, але оповідання та «псевдонариси» були далеко не єдиним, що вдалося митцю протягом відведених йому довгих років. Він зажив слави як поет. Поки не відмовив зір, Борхес активно співпрацював із не менш ніж дюжиною часописів, серед яких були такі вагомі, як солідний літературний журнал «Носотрос» або авангардний «Сур», котрий доволі швидко здобув велику вагу в літературному світі Аргентини і при витоках якого стояв Борхес та деякі його товариші. Він об'їздив півсвіту, він читав лекції про всіляку всячину, починаючи від середньовічної німецької поезії та закінчуючи китайськими містиками й кабалою, він був президентом Аргентинського товариства письменників (однієї з небагатьох опозиційних до Перона організацій) та професором англійської й американської літератури в Буенос-Айреському університеті (вже після повалення президента Перона). Борхес мав незрівнянних, вірних друзів з-поміж найблискучіших інтелектуалів Аргентини. Серед них була редактор журналу «Сур» Вікторія Окампо, письменник Маседоніо Фернандес, предмет захвату Борхеса та його міцної дружньої любові, а також інший добре відомий у світі представник аргентинського письменства Адольфо Біой Касарес. У співавторстві із Касаресом Борхес написав низку пародійних детективних романів, які розкривають обох митців з нової, несподіваної сторони.

Певно, єдиною радістю, якої Хорхе Луїс Борхес не спізнав, було щастя й успіх в особистому житті. Вперше він одружився у віці 68 років, з нещодавно овдовілою Ельзою Астете Міллан, шлюб з якою протривав неповних три роки. Існує думка, що це його мати, яка мала на той час уже 90 років, хотіла, аби хтось піклувався про незрячого сина після її смерті. Одначе Борхес доживав сам, у помешканні, яке раніше ділив з матір’ю, під наглядом домогосподарки. Хорхе Луїсу також було відміряно не короткий вік, після смерті матері він прожив іще 11 років, багато подорожуючи світом, і помер у 1986-му від раку. Йому було 87. За кілька місяців до смерті Борхес одружився з Марією Кодама, його багаторічною особистою помічницею, щоби безроздільно заповісти їй усі свої життєві надбання.

Нам же він без ніякого заповіту залишив у спадок багатий на загадки світ Вавилонської бібліотеки, частиною якої став і сам. Частиною якої є і цей нехитрий, сповнений захоплення неперевершеним майстром містифікації текст, — якщо вірити його словам. У своєму оповіданні Борхес змалював структуру цієї монструозної бібліотеки доволі чітко, тому в багатьох виникало і виникає бажання обрахувати її гіпотетичні розміри та порівняти з чимось відомим людству. Один з таких обрахунків твердить, що обсяг Вавилонської бібліотеки перевищує обсяг видимого Всесвіту в 10611338 разів. Одначе, як показала практика, обсягу уяви Хорхе Луїса Борхеса виявилося достатньо для того, щоби вмістити таку моторошно-неосяжну структуру. На сторінках цієї книги закарбована незбагненно крихітна, але безцінна дрібка цієї фантастичної книгозбірні, і я щиро сподіваюся, що ця стаття виявиться хоч у чомусь корисною інструкцією з безпечного подорожування бібліотечними світами незрівнянного Борхеса.


Вікторія Наріжна


Хорхе Луїс Борхес Алеф Прозові твори | Алеф. Прозові твори | ПРОЗОВІ ТВОРИ