home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Мрець

Гадаю, мало хто повірив би, що звичайний парубійко з буенос-айреського передмістя, що нічим не примітний хлоп’як, у якого не було інших переваг, окрім прагнення похизуватися показною відвагою, зміг стати своєю людиною на пустельних кінських пасовищах біля кордону з Бразилією та ще й ватагом контрабандистів. Саме для таких маловірів я й хочу розповісти про долю Бенхаміна Оталори, пам’ять про якого, либонь, уже стерлась у кварталі Бальванера{374} і чиє життя урвала куля, як і слід було сподіватися, неподалік від бразильського штату Ріу-Ґранді-ду-Сул. Подробиці його пригод мені невідомі; коли їх мені відкриють, я виправлю й доповню ці сторінки. А поки що, можливо, й цей короткий виклад принесе свою користь.

1891 року Бенхамінові Оталорі виповнюється дев’ятнадцять. Це хлопець з вузьким лобом, щирими ясними очима, наділений баскською впертістю; один вдалий удар кинджалом відкриває йому, що він гідний називатися чоловіком; його не стурбувала ані смерть супротивника, ані необхідність утікати зі своєї країни. Місцевий каудильйо дає йому рекомендаційного листа до такого собі Асеведо Бандейри, якого слід шукати в Уругваї. Оталора сідає в човна, переїзд відбувається в бурю під перекоти грому та рипіння всіх снастей. Наступного дня він уже блукає вулицями Монтевідео, охоплений смутком, якого не помічає або не хоче помічати. Він не знає, де шукати Асеведо Бандейру; близько півночі в одному з шинків на Пасо дель Моліно в нього на очах спалахує сварка між погоничами. Зблискує лезо ножа; Оталора не знає, на чиєму боці правда, але його приваблює запах небезпеки, як інших приваблюють карти або музика. Він кидається в гущу сутички й відбиває підступний удар ножем, що його якийсь пеон завдає чоловікові в пончо та в чорному капелюсі. Згодом виявляється, що це Асеведо Бандейра. (Довідавшись, кого він порятував, Оталора порвав рекомендаційного листа, бо волів завдячувати всім лише собі самому.) Асеведо Бандейра, попри міцну статуру й великий зріст, справляє оманливе враження чоловіка згорбленого; в його обличчі, яке завжди бачиться дуже близько, зливаються єврей, негр та індіанець; в його постаті — мавпа та ягуар; здається, що шрам, який перетинає йому обличчя, — прикрашає його не меншою мірою, аніж жорсткі, щетинисті вуса.

Сварка, спричинена або розбуркана алкоголем, припиняється так само швидко, як і виникла. Оталора випиває з погоничами, потім іде з ними на якусь гулянку, затим, коли сонце вже підбилося височенько, вони приходять до якогось великого будинку в Старому Місті. На задньому патіо люди вмощуються, щоб поспати, просто на голій землі. Підсвідомо Оталора порівнює цю ночівлю з попередньою: тепер він на твердій землі, серед друзів. Правда, він відчуває легкі докори сумління, що йому зовсім не сумно за Буенос-Айресом. Він спить до вечірніх дзвонів, коли його будить той самий селянин, що кинувся, п’яний, із ножем на Бандейру. (Оталора пригадує, що ту веселу ніч цей чоловік перебув разом з усіма, й Бандейра посадив його по свою праву руч і знай припрошував пити.) Він сказав Бенхамінові, що хазяїн кличе його до себе. В кімнаті, схожій на кабінет, яка виходила прямо в сіни (Оталора ніколи не бачив сіней з бічними дверима) на нього чекав Асеведо Бандейра, а з ним була жінка зі світлою шкірою, рудим волоссям і гордовитим поглядом. Бандейра хвалить його, наливає йому чарку рому, повторює, що він здається йому чоловіком путящим, і пропонує вирушити разом з іншими на північ переганяти череди. Оталора погоджується; ще перед світанком вони вирушають у дорогу, прямуючи на Такуарембо.

І тоді починається для Оталори зовсім інше життя, життя з вранішніми загравами на весь обшир неба та з днями, що заповнені тяжкою працею й запахом кінського поту. Це життя для нього нове й часом жорстоке, але воно у нього в крові, бо як ото люди інших націй палко залюблені в море, так і ми (включаючи й чоловіка, який наводить це порівняння) тягнемося серцем до неозорої рівнини, яка дзвенить під кінськими копитами. Оталора виріс у кварталах возіїв та різників; не минає й року, як він стає ґаучо. Навчається об’їжджати коней, підводити жеребців до кобил, білувати, кидати ласо, яке зупиняє коня на повному скаку, та болеадорас{375}, що валить його з ніг; навчився витримувати безсоння, урагани, мороз і спеку, заганяти худобу з криком і посвистом.

Лише один раз за весь цей період учнівства бачить він Асеведо Бандейру, проте завжди відчуває його поруч, тому що бути людиною Бандейри означає, що тебе шанують і бояться, й тому що ґаучо завжди кажуть, коли хтось відзначиться нехай там у чому: «А Бандейра в цьому більший мастак». Ходили чутки, ніби Бандейра народився на протилежному березі Кварейма{376}, в Ріу-Ґранді-ду-Сул; цей факт, здавалося, мав би його принизити, але, навпаки, він надає йому певної таємничої величі, бо обдаровує його дрімучою сельвою, непрохідними мочарами, нескінченними відстанями, що змережані плутаними, майже непрохідними стежками. Оталора довідується, що заняття Бандейри вельми розмаїті, а головне з них — контрабанда. Бути погоничем — комусь прислужувати, й Оталора вирішує підняти свій статус до контрабандиста. Якось двоє з його товаришів мали перейти вночі через кордон і повернутися з вантажем каньї. Оталора влаштовує сварку, ранить одного з них і вирушає замість нього. Ним рухають амбіції, а також неясне почуття відданості. «Нехай хазяїн нарешті зрозуміє, що я вартий більшого, аніж усі ці його уругвайці, взяті разом», — так думає він.

Минає ще рік, перш ніж Оталора знову опиняється в Монтевідео. Вони їдуть понад берегом у місті, що видається Оталорі величезним; прибувають у дім патрона; люди складають свої манатки на задньому патіо. Минають дні, а Оталорі все не щастить побачитися з хазяїном. Подейкують — з острахом, — що він хворий. Негр щодня підіймається в його спальню з чайником та мате. Якось надвечір цю справу доручають Оталорі. Він почувається трохи приниженим, але й задоволеним водночас.

У темній спальні панує безлад. Є там балкон, який виходить на захід, є довгий стіл, завалений мальовничою купою батогів, поясів, вогнепальної та холодної зброї, є й потьмяніле дзеркало, що стоїть у найдальшому кутку. Бандейра лежить на спині; він спить і стогне уві сні; останні промені призахідного сонця чітко вирізняють його профіль. На широкому білому ложі він видається меншим і темнішим. Оталора дивиться на його посивіле волосся, бачить, що він стомлений, слабкий, що роки змережали його обличчя зморшками. Його обурює, що ними командує цей старий дід. Один удар ножа — і з ним можна було б покінчити. В цю мить він бачить у дзеркалі, як хтось заходить до спальні. Це та сама жінка з рудим волоссям; вона боса, напівроздягнена й дивиться на нього з холодною цікавістю. Бандейра підводиться; поки він розпитує про сільські справи та п’є мате, чашку за чашкою, його пальці пестять волосся жінки. Потім він дозволяє Оталорі вийти.

Минає кілька днів, і їм надходить наказ знову вирушати на північ. Вони добуваються до якоїсь далекої глухої садиби, що іноді зустрічаються на цій неозорій рівнині. Тут немає ані дерев, ані струмочка, сонце нещадно палить її своїм промінням від світанку до вечора. Є тут викладені з каменю обори для худоби з великими рогами й запалими боками. «Зітхання» — так називається ця вбога садиба.

Оталора чує в колі пеонів, що Бандейра скоро прибуде з Монтевідео. Він запитує, з якою метою. Хтось пояснює йому, що є тут один чужинець, який вибився в ґаучо, але вже уявляє себе великим начальником. Оталора розуміє, що це жарт, але йому приємно, що такий жарт уже став можливим. Потім він довідується, що Бандейра посварився з одним представником влади, й той перестав підтримувати його. Ця новина йому приємна.

Прибувають ящики зі зброєю; прибувають глечик і срібний таз для покоїв жінки; прибувають фіранки з візерунчастої камки; а одного ранку прибуває із-за гір похмурий вершник з густою бородою та в пончо. Його звуть Ульпіано Суарес, і він капанґа, тобто охоронець Асеведо Бандейри. Він розмовляє мало і з бразильським акцентом. Оталора не знає, чим пояснити його стриманість — ворожістю, зневагою чи просто грубістю. Але він твердо знає, що для успіху задуму, який він обмірковує, йому треба заприятелювати з цим чоловіком.

А потім у життя Бенхаміна Оталори входить кінь світло-гнідої масті, з чорною гривою і чорним хвостом; його збруя прикрашена металевими бляшками, а сідло підбите тигрячим хутром. Цей баский кінь став для хлопця символом могутності його патрона, а тому в ньому прокинулося жадання заволодіти ним, жадання палке, люте й невтримне — і не тільки ним, а й жінкою, яка мала таку ясно-білу шкіру й руде волосся. Жінка, збруя і кінь стали для нього невід’ємними атрибутами чоловіка, з яким він хотів покінчити.

Тут історія ускладнюється й заплутується. Асеведо Бандейра володіє надзвичайним умінням залякувати людей. Причому він робить це з диявольською обміркованістю — доводить свого співрозмовника до крайнього приниження поступово, то ніби жартома під’юджуючи його, то всерйоз страхаючи. Оталора вирішує застосувати цю підступну тактику для здійснення свого нелегкого задуму. Він сповнений рішучості поступово витіснити Асеведо Бандейру. Через участь у спільних небезпечних справах він домагається дружби Суареса й розповідає йому про все; Суарес обіцяє свою допомогу. Багато чого відбувається потім, але мені відомі лише окремі факти. Оталора не підкоряється Бандейрі; він постійно забуває, виправляє або перекручує його накази. Здається, що світ увійшов з ним у змову й прискорює плин подій. Якось пополудні в степу біля Такуарембо відбувається перестрілка з людьми зі штату Ріу-Ґранді-ду-Сул; Оталора самовільно стає на місце Бандейри й веде на бій уругвайців. Куля пробиває йому плече, але того вечора Оталора повертається в «Зітхання» на гнідому огирі хазяїна, й у той же таки вечір кілька крапель його крові розмазуються на тигрячому хутрі, й у ту ж таки ніч він спить із рудоволосою білошкірою жінкою. Інші перекази змінюють порядок цих подій і не підтверджують, що вони сталися в один день.

Бандейра, проте, номінально залишається верховодою. Він віддає накази, які не виконуються; Оталора його не чіпає — чи то за інерцією, чи то з жалості.

Остання сцена цієї історії відбувається під час гулянки останньої ночі 1894 року. Тієї ночі люди на садибі «Зітхання» їдять м’ясо щойно засмаженого барана і п’ють хмільні трунки, від яких шумує кров; хтось бренькає на гітарі мілонгу, якій немає кінця. Сидячи на чолі столу, п’яний Оталора почуває себе найщасливішою людиною в світі, він буйно радіє і веселиться; нарешті доля піднесла його на недосяжну височінь, на сьоме небо. Бандейра сидить мовчки посеред галасливого товариства, спостерігаючи, як спливає розгульна ніч. А коли дзиґарі видзвонюють дванадцяту, він підводиться з виглядом людини, яка згадала про невідкладну справу. Підходить до дверей кімнати, в якій живе рудоволоса жінка, й тихо стукає в них. Вона відчиняє двері відразу, мовби чекала, що зараз її покличуть. Виходить боса й напівроздягнена. Голосом, у якому бринять солодкі й ніжні ноти, хазяїн їй наказує:

— Якщо ви з портеньйо[220] так кохаєте одне одного, поцілуй його зараз же, щоб усі бачили.

І додає брутальну погрозу. Жінка хоче вчинити опір, але двоє чоловіків хапають її під руки й штовхають до Оталори. Залившись слізьми, вона цілує його в обличчя й груди. Ульпіано Суарес дістає револьвер. Й Оталора встигає зрозуміти, перш ніж помре, що його зрадили на самому початку, що вже відтоді він був засуджений на смерть, що йому дозволили кохати, наказувати й почувати себе тріумфатором тільки тому, що для них він був уже мрець, тому, що для Бандейри він був уже мрець.

Суарес стріляє з майже підкресленою недбалістю.


предыдущая глава | Алеф. Прозові твори | Теологи