home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Паскаль

Мої друзі кажуть мені, що думки Паскаля придаються їм до мислення. Насправді в світі не існує нічого, що не слугувало б стимулом для мислення; що стосується мене, то я ніколи не вважав, що ці знамениті атоми можуть сприяти розв’язанню проблем, примарних чи справжніх, які вони уособлюють. Я в них бачив радше присудки до підмета Паскаля, риси або епітети Паскаля. Так само як визначення quintessence of dust[386] не допоможе нам зрозуміти всіх людей, а лише принца Гамлета, визначення roseau pensant[387] не допоможе нам зрозуміти всіх людей, а лише Паскаля.

Здається, Валері звинувачує Паскаля у свідомій драматизації; справа в тому, що його книга відбиває не образ якогось учення чи діалектичного методу, а лише загубленого у часі та просторі поета. У часі, бо якщо майбутнє та минуле нескінченні, то насправді не існує «коли»; у просторі, бо якщо кожна істота рівновіддалена від нескінченно великого і нескінченно малого, то не існує й «де». Паскаль зневажливо згадує «думку Коперника», проте його твір відбиває запаморочення теолога, вигнаного зі світу «Альмагеста»{654} й заблуканого у коперниковім Всесвіті Кеплера{655} та Бруно. Світ Паскаля — це світ Лукреція (а так само й Спенсера), але нескінченність, що сп’янила римлянина, француза лякає. Правду кажучи, один шукає Бога, а другий наміряється звільнити нас від страху перед богами.

Паскаль, кажуть нам, знайшов Бога, проте він виявляє цю радість не так переконливо, як самотність. Щодо останньої, тут він неперевершений; досить пригадати знаменитий фрагмент 207 за виданням Брюнсвіка («Combien de royaumes nous ignorent!»[388]) і ще один, попередній, в якому йдеться про «безмірну нескінченність просторів, мені невідомих, які так само не знають про мене». В першому багатозначне слово «царств» і зневажливе дієслово наприкінці вражають фізично; якось я навіть вирішив, що цей вигук біблійного походження. Пам’ятаю, я передивився Святе Письмо; я не знайшов місце, яке шукав і якого, можливо, не існує, зате надибав блискучу антитезу, полохливі слова людини, котра відчуває свою наскрізну наготу перед спогляданням Бога. Апостол каже (Перше послання святого апостола Павла до Коринтян, 13, 12): «Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім — обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я».

Не менш показовим є фрагмент 72. У другому абзаці Паскаль стверджує, що природа (простір) — це «нескінченна сфера, центр якої є скрізь, а окружність — ніде». Паскаль міг натрапити на цю сферу у Рабле (III, 13), котрий приписує її Гермесу Трісмегісту, або в символічному «Романі про Троянду»{656}, що пов’язує її з Платоном. Це не має значення; важливо те, що метафора, яку вживає Паскаль для визначення простору, застосовувалася його попередниками (а також сером Томасом Брауном у «Religio Medici»[389]) для визначення божественного[390]. Не велич Творця, а велич Творіння вражає Паскаля.

Витлумачивши у нетлінних словах розлад і нікчемність самотньої смерті, він зробився одним з найпатетичніших людей у Європі; застосувавши до апологетичного мистецтва обчислення правдоподібності, — одним з найбільших марнолюбців. Він не містик; він належить до тих затаврованих Сведенборгом християн, котрі вважають небо нагородою, а пекло — покаранням і — звиклі до меланхолійних роздумів — не вміють розмовляти з ангелами[391]. Для нього Бог важить менше, ніж аргументи тих, хто його заперечує.

Це видання[392] за допомогою складної системи друкарських знаків прагне відтворити «незавершений, різкий і химерний» характер рукопису; воно вочевидь досягло цієї мети. А от примітки виглядають убого. Так, на стор. 71 першого тому надруковано фрагмент, в якому у семи рядках викладено знаменитий космологічний доказ святого Томи{657} та Ляйбніца; видавець не визнає його й зазначає: «Можливо, Паскаль надає тут слово безвірнику».

Під деякими текстами видавець наводить схожі висловлювання Монтеня або зі Святого Письма; цю роботу слід було б розширити. Щоб проілюструвати «Pari»[393], варто було б процитувати деякі тексти Арно{658}, Симона{659} та Аль Газалі{660}, що відзначив Асін Паласіос («Сліди ісламу», Мадрид, 1941); щоб проілюструвати фрагмент, спрямований проти живопису, — те місце з книги «Республіка», де сказано, що Бог створює архетип стола, а столяр — подобу його; щоб проілюструвати фрагмент 72 («Je luі veux peindre l’immensit'e… dans l'enceinte de ce raccourci d’atome»…[394]), — концепцію мікрокосму, що передувала йому і згодом відродилась у Ляйбніца («Монадологія», 67) та Гюґо («La chauve-souris»[395]):


Le moindre grain de sable est un globe qui roule

Trainant comme la terre une lugubre foule

Qui s’abhorre et s’achame…[396]


Демокрит гадав, що в нескінченності існують однакові світи, в яких однакові люди мають незмінно однакові долі; Паскаль (на якого могли також вплинути давні слова Анаксагора{661} про те, що «в усьому є частинка всього») вмістив ці схожі світи одні в одних таким чином, що в просторі не існує жодного атома, в якому б не містилися всесвіти, ані всесвіту, що не був би також і атомом. Логічно було б думати (хоча він цього не сказав), що Паскаль бачив себе нескінченно помноженим у них.


«Біатанатос» | Алеф. Прозові твори | Аналітична мова Джона Вілкінса