Епілог

Усе минає. Прийшов кінець і зливі. Товариши у недолі, що тільки-но стояли пліч-о-пліч і разом ховались від негоди, почали розходитися, підсвідомо виокремлюючи собі власну площинку пляжу. І не дуже приязно дивились на того, хто розташовувався занадто близько.

Катруся прожогом побігла шукати ляльку. І знайшла – брудну, напівзасипану піском, з погнутою ручкою. Звісно, простіше її викинути і в найближчому кіоску купити нову, але ж для дитини вона – неабияка частина її світу.

– Дивись, яка вихована в тебе лялька! Як їй не боляче, не сумно, а вона тобі посміхається. І не плаче.

Бо плакати на людях – то невихованість. Але Катруся цю давню істину поки що не збагнула – от-от розрюмсається. А кому приємно чути, як репетує чуже маля? Треба її якось відволікти.

– Хочеш, покажу, де мешкала твоя пра-прабабуся?

– Хочу морозива.

Так. Звісно, так. Вона ще замала, щоб цікавитися своїми примарними пращурами. Її світ зараз обмежується дашком із рук батьків, який боронить її від усіх негараздів. Обрій – це найближчий кіоск з солодощами; найбільше горе – зіпсована іграшка; а найбільше щастя – зайва порція морозива.

Але пройде якийсь час – і вона, щороку набавляючи і в рості і в свідомості, розсуне захисний дах з сплетених татових і маминих рук і почне самотужки пізнавати світ. Через декілька років засвоїть, що живе на Запоріжжі – оплоту низового^[33] козацтва. В якійсь точці життєвого вектора збагне, що навіть прадавня бабуся колись була молодша за неї, теперішню. А колись журно подумає, що в цьому віці пра-прабабусі вже не стало, а вона, здається, тільки-но починає жити. Всім нам важко збагнути, що наші пращури колись були молодші за нас.

А зараз Катруся втопила носа в «Ласунку» і не замислюється, які масті треба було намішати, аби виліпити оце маля: чорне блискуче волосся закриває поперек, а зелені очі величезні, як у переполоханого лемура.

І страшенно хочеться вірити, що вже на ЦЮ ляльку дмухатимуть тільки теплі ласкаві вітри…