Задзвонив телефон. Невідомий номер. Антон продовжував дивитися на своє застигле відображення в дзеркалі, доки мелодія, що повторювалася знову і знову, не змусила його натиснути кнопку прийому дзвінка.

– Алло? – голос у трубці здався йому знайомим. Таким… рідним?

– Маріє? – здивувався Антон.

І зауважив, як змінилось його відображення в дзеркалі. Обличчя ожило, а губ торкнулась усмішка. Більше місяця минуло – і нарешті вона зателефонувала!

– О, це точно твій номер. А я вже думала, що він змінився, – засміялась жінка. І від цього сміху в Антона в животі прокотилась гаряча хвиля. – Слухай, ти не зайнятий сьогодні? – і перш ніж він встиг відповісти, додала: – Хочу зустрітися з тобою. Маю сказати дещо важливе.

Антон істерично реготнув. Ще одкровення? А чи не забагато буде на одну людину? Марія розцінила це по-своєму.

– Агов, ну чого одразу сміятись? – голос зазвучав трохи ображено. – Серйозно кажу, приїжджай, є розмова. Але їдь зараз, бо це трохи терміново. Зможеш? Записуй адресу.

Антон узяв косметичний олівець і записав продиктоване.

– Чекаю на тебе. Ні, серйозно. Приїжджай. Я дуже скучила за тобою.

Розмова завершилася, і Антон знову залишився наодинці з дзеркалом. «Маю сказати дещо важливе». Цікаво, що це? Він приклав лоб до холодного скла. Ні, зовсім не цікаво. Сьогодні все лайно вже трапилось, більше просто не може бути.

Чоловік сполоснув обличчя холодною водою та вийшов із ванної кімнати. Катерина сиділа на кухні, втупивши очі в холодильник. Антон скривився: йому гидко було дивитись на цю жінку. Чоловік узувся, накинув куртку та вийшов із квартири.