home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Південь і Схід проти «Русской весни».

Файл № 18

Той, хто прочитав два попередніх розділи, певно, зрозумів головні причини поразок у Криму та на Донбасі. По-перше, це сподівання на «дядю з Києва» — емісарів, силовиків, політиків, які мають вирішити проблему. А по-друге — пасивність місцевих українських активістів.

І тут варто проаналізувати досвід регіонів-переможців, які, безперечно, значилися в окупаційних планах північного сусіда, але не допустили у себе поширення російської чуми.

Омріяний Москвою кордон майбутнього розколу України ще за часів мирного Майдану «спалив» регіонал Добкін:


«Після акції, проведеної Автомайданом у Києві 29 грудня, губернатор Харківщини Михайло Добкін заявив про необхідність відмінити пакт Молотова-Ріббентропа. Так Добкін прокоментував новину про те, що учасники Євромайдану везуть до резиденції Президента Віктора Януковича порожню труну із жалобники стрічками».

(УП, 29.12.2013)


Однак наприкінці січня, коли почалися захоплення облдержадміністрацій у Полтаві, Черкасах, Чернігові, стало зрозуміло, що зупинити Революцію неможливо, вона не обмежиться західними областями. Тож виявилося, що у загашнику кремлівських політтехнологів лежить проект «Новоросія», який вони витягли, обтрусили від пилу і спробували реалізувати. Але план провалився — замість десятка південних і східних областей Росії дісталися лише шматки двох — Донецької та Луганської. У провалі проекту «Новоросія» є три ключові точки — Харків, Одеса та Херсон. Харків — бо там проросійський чинник у владі був найбільшим, а влада — найсильнішою, Одеса — бо цей регіон за російськими впливами не поступався Харкову, і Херсон — бо це ворота з Криму, саме через них до так званої «Новоросії» найшвидше могли просунутися «зелені чоловічки».

Спробуймо дослідити, що ж відбулось у кожному із цих трьох міст, і як так сталося, що вони стали найбільшим розчаруванням окупантів.

І почнемо, звісно, з Харкова. В інформаційному просторі його давно готували до ролі лідера розкольницького руху в Україні, вперто називаючи «першою столицею» у пам'ять про роль, яку він зіграв у розколі 1918-го, а потім і повній окупації країни російськими комуністами. Під час Помаранчевої революції місцева влада заявляла, що у Харкові не буде ані київської ані донецької влади — тільки харківська. Місто, по суті, стало базою східно-українських сепаратистів. Саме там під час Революції було сформовано антимайданівську гвардію «тітушок» — «Оплот». Там-таки на початку лютого створили організацію з гучною назвою «Український фронт» та емблемою із колорадською стрічкою. А під час утечі Януковича саме цей «фронт» зібрав «з'їзд депутатів південно-східних областей і Криму» і запланував виступ на ньому президента-втікача.

Словом, для розколу у Харкові підготували все, проте це «все» несподівано закінчилося грандіозним пшиком. Янукович на з'їзді не з'явився, про жоден розкол чи федералізацію депутати не говорили, «Український фронт» саморозпустився, а залишки «Оплоту» втекли на Донбас.

Тож візьмемося розбиратися разом. І почнемо, як годиться, із самого початку.

Протести у Харкові почалися синхронно з Києвом. Але у значно меншому масштабі.


«У Харкові люди, невдоволені зміною зовнішньополітичного курсу країни, зібралися на площі Свободи та провели ніч навпроти будівлі обласної державної адміністрації. Громадський активіст Дмитро Пилипець розповів, що невдоволені самоорганізувалися через соціальні мережі. До 24:00 на площу вийшло близько 15 осіб, зараз там перебувають 9 активістів».

(УП, 22.11.2013)


Сергій Жадан: «Я саме повернувся до Харкова, коли дізнався, що буде флешмоб. Організатором був Дмитро Пилипець. Раніше акції були малочисельні — Харків виглядав пасивним. Це справляло враження флешмобу і ні на кого за великим рахунком не впливало.

Але після того Кернес огородив площу перед ОДА, щоб там не збирались, і ми перейшли до пам'ятника Шевченку. Після побиття студентів у Києві там зійшлося із пару тисяч людей. Почало вимальовуватися коло активістів — Пилипець, Василь Рябко, Наталка Зубар. Наталка сказала в мікрофон, що в Києві погнали ментів. Звістка усіх втішила».

Щоденні невеликі мітинги і віче по неділях — цей режим функціонування характерний для обласних Майданів. Харківський навіть сцени власної не мав — за неї правив майданчик біля підніжжя пам'ятника — колись його зробили комуністи як трибуну для виступів, але за іронією долі найбільше він придався українським революціонерам. І виступи на цій кам'яній сцені були геть не схожі на звичайні мітинги.


«У Харкові біля пам'ятника Тарасові Шевченку відбувся рок-концерт на підтримку Євромайдану. У ньому взяли участь Сергій Жадан і „Собаки в космосі“ (Харків), „Транс-Формер“ (Полтава), „ДК Dance“ (Суми), „Вертеп“ (Дніпропетровк), „Stone Band“, (Донецьк) тощо».

(УП, 08.12.2013)


Сергій Жадан: «Ми розуміли, що харківський Майдан є мобілізаційною базою, мобілізаційним пунктом. Нам приносили якісь гроші, від нас їхали люди, ми купували теплі речі. Крім того, треба було просто збиратися, щоб показати, що Харків є. Тому почали запрошувати письменників, музикантів — Андрухович був, Забужко, Ірванець, Карпа, „Гайдамаки“, Капранови. Фестивалі „Рок за зміни“, „Рок за Європу“, приїздили музиканти з Донецька, Полтави. Не було тренду „патріот — не патріот“, а радше „підтримуєш чи не підтримуєш“. На нашому Майдані лідерів не було — була група до 10 людей, без вождізму, кожен робив, що міг. Ми з музикантами постійно робили акції, бо просто на мітинг приходити нецікаво. Люди найкраще приходять на акції. Публіка була інтелігентна — технарі, для них це було важливо.

До нас приходили харківські анархісти, вони не дуже помітні, але справжні — не рука Москви. Вони виступали проти влади, тому приходили. Націоналісти дивилися на них криво, але стояли поруч. До останнього не було партійних прапорів, було важливо, щоб це була громадська акція, а не партійна, ми навіть домовилися зі „Свободою“, що без прапорів, вони спочатку не погоджувались, але ми їх переконали. Намет їхній стояв, але прапорів вони не вивішували. Розуміли, що це не партійні інтереси, а спільна справа проти Януковича, спільна ідея, спільний ворог».

Треба сказати, що харківська влада, очільники якої мали кримінальне минуле, знайшла свій спосіб протидії місцевому Майдану — бандитський терор проти його лідерів та знищення їхнього майна.


«„На співорганізатора харківського Євромайдану Дмитра Пилипця скоєно напад. Чотири ножових поранення на нозі“, — повідомив один із місцевих активістів Євромайдану, журналіст Володимир Чистілін. „Напад здійснили двоє невідомих у самому центрі міста“, — додав він».

(УП, 24.12.2013)


Сергій Жадан: «Від початку почали пресувати активістів — Пилипця порізали, спалили кілька машин. Ми розходилися додому групами. Наприкінці грудня виникла ідея Форуму Євромайданів. Ідея дуже вчасна. Зібрати активістів з усіх Майданів. Уперше побачили „тітушок“, був тиск влади. До Форуму „тітушок“ не було».


«На Харківщині згоріло ще одне авто Євромайдану. У селищі міського типу Нова Водолага Харківської області до тла згорів мікроавтобус Volkswagen, на якому пересувались активісти Євромайдану».

(УП. 31.12.2013)


Зверніть увагу на дати — це час мирного передноворічного Майдану у Києві. Але харківські майданівці зовсім не хотіли бути хлопчиками для биття.

Сергій Жадан: «До нас приїхала „Остання Барикада“ Донія, того дня саме почалися події на Грушевського. Ми пішли до клубу „Інді“ на дискусію по телевізору побачили, що горять автобуси, і зрозуміли — „фестиваль“ закінчився, починається щось інше. У лютому Харковом ходили банди „тітушок“, як собаки — їх ловили, здавали ментам, менти їх відпускали. Це не був „Оплот“, бо ті були у Києві, а це — зовсім пацани, сявота. Усі розуміли, що в Києві — головне, і від нас усе більше людей їздило на Київ. І коли стало вже зовсім небезпечно, ми звернулися до ультрас. Запитали: якщо підтримуєте, допоможіть, інакше може закінчитися побоїщем. Вони якось у неділю вийшли, стали по периметру навколо мітингу. Нас вони не знали, кричали свої кричалки, трималися трохи осторонь. Наскільки знаю, вони їздили до Києва. Тоді ультрас об'єднались, оголосили мораторій на бійки між собою — це річ унікальна».

Однак коли київський Майдан здобув-таки свою криваву перемогу, харків'яни вчасно зрозуміли, що тепер оте «головне» із Києва перемістилося до їхнього міста.


«Біля харківського Палацу спорту бійці „Беркута“ обшукують деяких учасників Євромайдану, які пікетують з'їзд депутатів південно-східних регіонів. Усього на акцію зібралося близько тисячі учасників харківського Євромайдану, у них вже відібрали біти і каски. Самооборона Майдану відокремила ланцюгом учасників акції протесту від „Беркута“. Майданівці заспокоюють своїх, щоб не підходили до міліції і не сперечалися. Водночас, на з'їзд прибули делегати з Криму і Луганської області».

(УП, 22.02.2014)


Сергій Жадан: «У мене на початку лютого вийшла книжка, ми робили презентації. Потім поїхав на Західну — Рівне, Львів, Франківськ, Чернівці, і саме тоді почалися розстріли. По всіх телевізорах текла кров, куди не зайди — всюди телевізори, де тече кров. Тоді почали ставити блок-пости, перевіряли документи на виїзді з міста. У Львові був великий мітинг, там захопили військову частину, ми вночі приходимо — а з неї дим іде. У Чернівцях на мітингу мене запросили щось сказати. Усі кричать, усі обурені. Міський голова: скажіть, що треба робити, я не проти, я за вас. А вони: Ганьба! Він: я згоден, що ганьба, скажіть, що треба робити. Коли їхав із Чернівців, мені подзвонили і сказали, що збирається з'їзд депутатів Південного Сходу у Палаці спорту, і я одразу з поїзда поїхав на мітинг. Ніхто не знав, скільки буде людей, бо на останні демонстрації приходили тисяча-дві. Приїздимо — купа ментів. Настрій був відчайдушний — після сотні загиблих людей усі жили цими загиблими, розуміли, що кров не припиниться, що зупинятися не можна. І раптом нас зібралося дуже багато, думаю, тисяч 10 було, раптом прийшла купа народу, яка не приходила на Майдан. Ми обійшли ментовські кордони, оточили палац. Вони там усередині вагались, і я припускаю, що така кількість людей їх і зупинила. А потім вони втекли».


«Ганна Герман, радник Президента, повідомила агентству УНН, що Янукович усе-таки долетів до Харкова, але на з'їзд, організований губернатором Добкіним, не піде. Його мета — просто поспілкуватися зі звичайними виборцями. „Президент України знаходиться у Харкові. Він вилетів туди ввечері. Сьогодні він матиме зустріч із виборцями, а також виступить по харківському телебаченню. Президент не братиме участь у цьому з'їзді, який організовується у Харкові“, — люб'язно розповіла Герман».

(uapress.info, 22.02.2014)


«Губернатори Донецької та Харківської областей заявили, що вони — за цілісність України. Про це Андрій Шишацький та Михайло Добкін сказали під час своїх виступів на з'їзді депутатів із південно-східних областей та Автономної Республіки Крим, пише „Медіа-порт“. „Ми не збираємося розвалювати стану, ми хочемо її зберегти“, — сказав Добкін. „Нам не можна допустити розколу країни“, — заявив Шишацький. До них приєднався і мер Харкова Геннадій Кернес. „Я за єдину країну, і Харків був частиною України, Україною і залишиться. У Харкові не було ніякої сепаратистської змови“, — сказав Кернес».

(УП, 22.02.2014)


«Мер Харкова Геннадій Кернес та губернатор Харківської області Михайло Добкін виїхали в Росію».

(УП, 22.02.2014)


Але це ще далеко не кінець історії.

Сергій Жадан: «Було відчуття ейфорії, ми мітингом пішли до Леніна. До мене підійшли знайомі, кажуть, давай, треба демонтувати Ілліча. Але чим демонтувати? Він величезний, і ми з другом поїхали у будівельний супермаркет, купили найбільшу болгарку, яку знайшли. Але поки їздили, з'явився „Оплот“, почалася бійка, ультрас почали битися з оплотівцями. А до нас прийшов один із заступників Добкіна, запросив поговорити про Леніна. Ми пішли, людей із 20, в адміністрації сидів головний архітектор міста чи області, він сказав, що у жодному разі не можна демонтувати отак от болгаркою, показав план забудови. Насправді збрехав, нас просто розвели. Але ми теж не хотіли лізти у пляшку, не хотіли власне робити жест заради жесту. Кажемо: підпишіть нам зобов'язання, що ви демонтуєте у нормальний спосіб. І вони підписали, що протягом певного часу демонтують — підписав заступник Добкіна, архітектор і хтось із нашого боку. Але на вулиці на нас уже чекали „тітухи“. Ми зачинилися в обладміністрації, і нас ментовським автобусом вивезли через чорний хід».

Тобто, попри втечу лідерів, харківська влада готувала реванш. І першим його майданчиком та пробним каменем став харківський Ленін.


«У неділю на площі Свободи у Харкові зібралися два пікети — захисники пам'ятника Леніну і прибічники його знесення. Всього нараховується декілька сотень осіб. Причому група захисників кам'яного вождя із георгіївськими стрічками намагалася прорватися до будівлі обласної держадміністрації. Вони озброєні палицями. „Оголошення з боку євромайданівців, що пам'ятник сьогодні зносити не будуть, заспокоїло захисників монумента, і вони почали розходитися“, — розповіли співробітники охорони».

(УП, 23.02.2014)


Треба сказати, що харківські майданівці не брали паузу для святкувань чи переформатувань і не стали очікувати на команди з Києва.

Сергій Жадан: «Наступного дня знову зібралися біля Шевченка, було багато людей, до мене підійшов депутат Варченко, сказав: „Чому стоїте біля Шевченка, у нас є облрада, наше приміщення, воно належить громадянам“. І так ми перейшли до ОДА. Менти не противилися, ми контактували з адміністрацією, не паралізували роботу, вони працювали, ми просто зайняли якусь частину, і поводилися доволі „ґречно“. Це не було захоплення. І тоді почали з'являтися різні персони: політики, люди, які назвалися самообороною, люди, які назвалися „Правим сектором“, якісь люди з Києва, з'явились активісти серед нашої влади. Вони розуміли, що все міняється, буде переформатування. У Києві зміна влади, Кернес та Добкін утекли, місто стоїть порожнім, присутня певна анархія, і ми теж розуміли, що треба там лишатися. Тому лишалися, скільки могли. Пам'ятаю, як повернувся Кернес, він прийшов до ОДА, одразу почали зганяти масовку, він намагався пройти до ОДА, його наші хлопці не пустили. Його навіть за огорожу не пропустили. Він каже: ми всі Харків'яни, а йому: ти не зайдеш. У нього міняється обличчя, бо розуміє, що його не пустять, і що він нічого зробити не може. На обличчі повна розгубленість, він розвертається та йде. Був знайомий, який раніше працював із Кернесом, він сказав: мені Гена дзвонив, казав щоб ви забиралися звідси, інакше вас усіх винесуть. Була ідея звідти вийти, бо буде місиво, але ніхто до цього не прислухався. Була ейфорія: ми залишимося, чого боятися, Революція перемогла, боятися нічого. Це було дещо безвідповідально, бо було багато дівчат, жінок, купа молоді, яка не була готова — ефемерний ПС, якого не було, а були просто молоді хлопці, трохи ультрас».

Не можемо погодитися, що тримати держадміністрацію було рішенням безвідповідальним. Хоча наслідки його були жорсткими. Виявилося, що загрози харківської влади не були порожніми — поваленій владі силову допомогу надала Росія.


«У Харкові під час мітингу, організованого мером міста Геннадієм Кернесом, сталася сутичка з активістами Євромайдану, які зайняли Харківську ОДА. Учасники віче „За Харків“ на площі Свободи і євромайдановці почали кидати одне в одного палиці, битися, поливати водою зі шлангу. У ході бійки був використаний сльозогінний газ. Учасники віче, які атакували, розмахували прапором Росії... Пізніше учасники віче „За Харків“ увірвалися в будівлю ОДА, прорвавши оборону Євромайдану. Люди на площі вітали це криками „Харків і Росія“. У будівлі ОДА й у дворі чути постріли. Є постраждалі. Учасники мітингу поставили над входом у будівлю ОДА російський прапор і прапор Харкова».

(УП, 01.03.2014)


Сергій Жадан: «Потім 1 березня навезли купу туристів з Росії', було багато Харків'ян. Кернес із Добкіним стояли під російськими прапорами. Добкін тоді вже підписав відставку, ми його до кабінету не пустили. Потім був штурм, десь сотню людей побили, і, думаю, це зіграло проти них. Це був початок „російської весни“, але там було багато харків'ян, ідейних, яким казали, що в ОДА бандерівці та фашисти, які прийшли вбивати за російську мову. Вони вриваються, бачать харківських студентів, жінок. Бандерівців немає, їх мають за дурнів, і це їх остудило, тому більше ніколи не змогли зібрати стільки людей — усі побачили, що це неправда. Вони почали збиратися під Леніним ще 23-го, коли ми зайшли в обладміністрацію, створили свій табір, боялися, що прийдемо ламати Леніна, я навіть писав до них відеозвернення, що нас стравлюють. Нагніталася ситуація. А 1 березня усе це й вибухнуло».


«Сергій Жадан постраждав у результаті сутичок біля ОДА у Харкові».

(УП, 01.03.2014)


Тож близько сотні побитих і травмованих майданівців — таку ціну заплатили харків'яни за викриття російської пропаганди та повернення громадської думки на курс до діалогу.

Але далеко не всі активні майданівці зібралися тоді в харківській облдержадміністрації.


«В офісі організацій „Просвіта“ та „Патріоти України“ на вулиці Римарській, 18, у Харкові забарикадувалися члени Місцевого осередку „Правого сектору“. Про це заявив ідеолог організації „Патріот України“ Олег Однороженко в ефірі „Громадського“ телебачення. За його словами, нападають на офіс члени організації „Оплот“, громадяни Росії та проросійські активісти. Однороженко зазначив, що це вже третій напад на офіс за цей тиждень. Водночас представник „Правого сектору“ та „Патріотів України“ Андрій Білецький заявив, що люди, які штурмують будівлю, застосовують вогнепальну зброю. Речник центрального штабу „Правого сектору“ Артем Скоропадський зазначив, що до Києва активісти ПС не виїжджали. Всі члени регіональних осередків ПС — це місцеві мешканці.

За словами журналіста Леоніда Мачуліна, міліція та пожежники демонструють бездіяльність. „Усе, що відбувається, схоже на сценарій“, — сказав він.

Як відомо, внаслідок обстрілу офісів організацій „Просвіта“ та „Патріоти України“ на вулиці Римарській, 18, у Харкові загинуло 2 людини».

(УП, 15.03.2014)


Дмитро Ярош: «Білецького витягли з тюрми разом з іншими політв'язнями. І перший конфлікт із вогнепальною зброєю стався у Харкові за участі Андрія та „Патріотів України“, вони були членами ПС. Під час перестрілки на Римарській наші завалили двох сепарів. Тоді менти прикривали сепарів, але перший бій відбувся і вони дали заднього. Ми колоною вийшли на Харків і стояли на кордоні областей певний час. Це спрацювало — бо зброя стримує».

Отже, як бачите, є у цієї медалі й інший бік. А кульмінацією і водночас кодою подій у Харкові стала зачистка силовиками будинку адміністрації і відновлення у місті та області української влади.


«Харківську ОДА звільнили від сепаратистів без жодного пострілу, затримали 70 правопорушників. Про це розповів міністр внутрішніх справ Арсен Аваков у своєму Facebook. Він розповів, що будівлю ОДА в Харкові підпалили із холу, але Нацгвардія та пожежники до 2-ї години ночі пожежу загасили. „Близько 6:30 ранку спецпідрозділом МВС спеціальною операцією звільнили будівлю. Без жодного пострілу, гранат чи інших спецзасобів. 70 затриманих. Вилучили зброю“, — повідомив Аваков. Будівлю ОДА взяли „під озброєну охорону з автоматичною зброєю“».

(УП, 8.04.2014)


Сергій Жадан: «Чому Харків не став Донецьком? Бо місто зачистили від сепаратистів. І Донецьк із Луганськом теж не повинні були перейти під владу сепаратистів. Для цього не було жодних підстав. Я у цьому переконаний».

Тут ми поставимо крапку в історії Майдану у Харкові, щоб перейти значно південніше — до південної столиці України Одеси.

Якщо Харків як прикордонне місто міг стати плацдармом для наступу проросійських сил, то Одесі, яка розташована далеко в тилу, організатори «русской весни» відвели іншу роль. Вона мала стати мостом, який з'єднує землі Новоросії із невизнаним Придністров'ям, створюючи єдиний проросійський пояс, який зрештою мав до кінця задушити Україну. До цієї ролі місто готували довго і ретельно. Антиукраїнські сили гуртувалися навколо російського консульства та місцевих феодалів, які вважали місто своєю власністю.

Але і націоналісти не скидали Одеси з рахівниці і мали там невеличкий за розміром, але міцний плацдарм.

Павло Кириленко: «„Свобода“ існує в Одесі з 1995 року. Так сталось, що з 2007 року в Одесі розпочалася шалена антиукраїнська істерія. На російські гроші почав працювати телеканал АТВ і партія „Родіна“ на чолі з олігархом-кримінальником Ігорем Марковим. У той час і ми значно посилили свою роботу в місті. Ми постійно проводили різноманітні акції, які на початку викликали спротив і нерозуміння, — нас критикували, що ми залякуємо одеситів маршами, смолоскипними ходами й таким іншим. Казали, що ми дискредитуємо українську ідею. І справді, перші марші викликали в одеситів досить негативне ставлення. Нас спочатку збиралося не більше 100 людей, на нас кричали з балконів, із вікон транспорту, кидали різним, але з кожним разом негативу було менше й менше. Одесити звиклися з думкою, що націоналізм не є страшним. Ми припинили бути страшилкою, люди звиклися з нами — ми були неначе природним явищем, як сніг чи дощ. І після Майдану, коли на Донбасі почали залякувати людей правосеками та націоналістами, в Одесі такі страшилки не працювали, бо одесити знали, що нічого страшного у націоналізмі немає. В Одесі націоналістичні організації діють із 90-х років і мають свої традиції».

Євромайдан в Одесі теж не запізнився порівняно з Києвом — таким чином місто підтвердило статус південної столиці.

Костянтин Василець: «Євромайдан в Одесі почався через ланцюгову реакцію на відмову Уряду від асоціації. Перші акції були біля міськради. Серія акцій „Одеса, курс євро“, організаторами було ліберальне середовище — ДемАльянс, ліберальна тусня. Але це нас не влаштовувало, ми розуміли, що потрібна Революція.

Потім перемістилися до Дюка, це сталося ще до розгону в Києві. Олексій Чорний розгорнув декілька наметів, уночі комунальники їх спокійно демонтували, бо там, по суті, людей не було. І все перейшло у формат щоденних вечірніх віче біля Дюка о 18:00.

Це була своєрідна тусовка, де ліберали розповідали про євроінтеграцію. Ми казали, що Революція — не просто стояння, зрештою це все одно завершиться прямими діями. Але біля Дюка опрацьовувалися технології аполітичного протесту, як і в Києві. Щойно ми піднімали партійні прапори, одразу починалися конфлікти. Ми кажемо: чим закінчилося „без політики“ у Києві? Розігнали людей. Навіть ті люди, які в мене тоді вибивали мікрофон, тепер відповідають критеріям націоналістів за риторикою, вони навіть підтримали марш на честь дивізії Галичина в Одесі.»

Як і на будь-якому регіональному Майдані, на одеському вважали однією з головних своїх функцій підтримку Майдану столичного. А проте не обмежували себе функціями лише тилового забезпечення.

Костянтин Василець: «Поїздки автобусами до Києва організовували не політики, а бізнесмени з крюінгових компаній, які мали автобусні перевезення моряків. На Майдані Одеса мала свою сотню, люди заїздили вахтами...

У грудні „Свобода“ запропонувала пікетування бази „Беркуту“ на Молдаванці. Партнери до останнього не хотіли, бо можна отримати на все життя вишкір міліції. Але ми прийшли до їхньої бази з плакатами „Беркут убиває українців“. „Беркут“ був за парканом, ми через паркан просовували плакати та листівки, а вони брали. Уже в січні ми блокували військову частину на Промисловій, де базувалися внутрішні війська, блокували автомобілями, і на водіїв відкривали кримінальні справи. Це вже було спільним рішенням — це був своєрідний одеський Автомайдан».

Січневе повстання на Грушевського і перші вбиті майданівці справили на Одесу велике враження. Так само, як і приклад областей, де революціонери захопили держадміністрації.

Костянтин Василець: «26 січня, коли було недільне віче, масово прийшли люди, зокрема, футбольні фанати, і проросійські теж. Вони переорієнтувалися на українські ідеї. Але ліберальні діячі намагалися стримати активні дії, бо в людей були настрої захоплювати обладміністрацію. Люди пішли маршем від Дюка до обладміністрації. Але тоді вже розгортався активний Антимайдан, формувалися бойові групи з „Молодьожного єдінства“, „Славянского єдінства“. І коли ми прийшли, міліція вишикувала ланцюг між нами. Це був один із перших проявів глобального протистояння. Події на Грушевського вплинули на одеситів сильніше, ніж розгін студентів. Усе це діяло за висхідною».


«До Одеської ОДА рухається колона до 2 тисяч людей. Побачивши, скільки народу зібралося захищати облдержадміністрацію, опозиціонери розвернулись і організовано відступили».

(УП, 26.01.2014)


Одеська влада вдалася до власної тактики боротьби з Майданом. На відміну від Харкова, тут не відправляли бойовиків на Київ, а тримали під рукою, щоб у потрібний час масово випустити проти майданівців.


«В Одесі „тітушки“ під прикриттям міліції влаштували побоїще під ОДА».

(УП, 20.02.2014)


Костянтин Василець: «Був в Одесі смотрящий, Абрамов Іван Іванович, людина Юри Єнакіївського, він усе контролював. І у трьох санаторіях у грудні вони заселили спортсменів з області — борців, боксерів. Видавали теплі костюми, мотоциклетні шоломи, битки, годували, платити добові, умова — прийде момент, коли треба йти громити, оплата буде більшою. Наш хлопець туди вкорінився, і ми мали інформацію. Їх було кілька сотень людей. Саме вони 19 лютого і напали на людей під обладміністрацією. Міліція робила їм коридор за участі сумнозвісного заступника начальника Фучеджі. Але хоч напад і був, але це викликало таку хвилю, що людей стало приходити ще більше, і врешті „тітушки“ втекли до своїх санаторіїв. 20 лютого було віче, вшанування пам'яті. Футбольне середовище вивісило банер на стадіоні „Зеку смерть“. Це була знакова подія. Не лишилося подвійних стандартів».

Це була нібито перемога, але майданівці не розходилися по домівках. Вони з тривогою спостерігали за подіями у Криму, який, як жартують одесити, за доброї погоди видно з Приморського бульвару.

Костянтин Василець: «Після втечі Януковича в Одесі був буферний період, який зрештою закінчився анексією Крима. Це справило на всіх велике враження. Продовжувалися віча щоденні та в неділю. Після анексії Криму зібрався великий марш, 15 тисяч, там були гасла: „Крим — це Україна“ та „Одеса — Україна“. Але вже на всю міць розгортався Антимайдан. Почали будувати табір на Куликовому полі біля Профспілок. На сцені в них виступали Марков, Труханов, Кауров, представники партії „Родіна“. Їхні бойові загони були з двох частин — Народна дружина та Одеська дружина з різними лідерами. Народна — совок, Одеська — Новоросія. Нагніталося протистояння. Це була бомба сповільненої дії. Влада намагалася розмежувати нас та їх, щоб ми не перетиналися. Щонеділі були повномасштабні проукраїнські марші, у них — теж масштабні сепарські, але на них звозили з районів — учителів, спортивні клуби, виділялися кошти, їхали автобуси.

Правоохоронні органи, новий прокурор, друг Маркова, призначений за квотою Турчинова, не мали політичної волі, щоб зупинити цей процес».

Російські сценаристи врахували досвід Харкова, де спроба швидкого реваншу закінчилася повним фіаско, тому готувалися ґрунтовно та без поспіху.

Павло Кириленко: «Я постійно писав депутатські звернення, телефонував начальнику міліції Луцюку прямо і казав, що мені сигналізують із Котовська: там збирають спортсменів та везуть, що будуть їхати автобуси, називав осіб, які вербували, вимагав вжити заходів. Але бажання щось робити в них не було. Якщо нашим у січні розбивали скло, різали колеса, щоб не їхали на Київ, то тут вони не діяли геть. Я писав запити — але нічого не робилося. Фучеджі залишався заступником. Тимошенко тоді називала Маркова „Лідером Юго-Востока“, тому навіть губернатор Немировський дворушничав».

Нагадаємо, що в одеської «Свободи» були власні рахунки з Ігорем Марковим. Саме він у 2007 році, прикриваючись коронкою народного депутата, очолив напад на свободівський пікет і учасників проукраїнського маршу. Людей тоді били кастетами і металевими прутами, і в результаті владі довелося здати свого прибічника, позбавити депутатства й навіть на деякий час заарештувати.


«Приморський райсуд 25 лютого ухвалив рішення задовольнити клопотання захисту Ігоря Маркова і звільнити політика з-під варти».

(УП, 25.02.2014)


Павло Кириленко: «Коли випустили Маркова, всі були вражені. Ми проголосували, щоб повернути депутатські повноваження Домбровського та Вологи, Маркова у списку не було. Але адвокати Маркова принесли до суду „бамагу“, підписану Турчиновим, про те, що Маркову повернули повноваження. Махніцький кілька днів блокував це, щоб його не випустили, дзвонили суддям, але все одно врешті Антимайдан захопив приміщення суду і Маркова виступили. Це наочний приклад подвійної гри Турчинова, тоді в. о. Президента».

Але на тлі цих подій і сумних повідомлень із Криму, український Південь знаходив у собі сили та мужність створювати приводи для гарних новин.


«Люди побили і вигнали „російського фашиста“ Царьова в Миколаєві. Колишній регіонал, кандидат на пост президента Олег Царьов спробував провідати сепаратистів, яких розігнали ополченці, які стоять за єдину Україну в Миколаєві. Царьов приїхав туди з георгіївською стрічкою. Після словесної перепалки з ополченцем Олександром Янценим між ними зав'язалася бійка, у депутата полетіло кілька курячих яєць, і з криками „Фашизм не пройде“ люди дали зрозуміти, що не пустять його в лікарню».

(УП, 09.04.2014)


Костянтин Василець: «В Одесі віче були щодня, молодь намагалася приходити, бо бували й провокації — приходили групи антимайданівців, намагалися розгорнути прапори, але їх прибивали, міліція забирала і відпускала. Ситуація нагніталася. 10 квітня — день звільнення Одеси від нацистів. У парку Шевченка є Пам'ятник невідомому матросу. Там вони й збиралися, потім провели мітинг на Куликовому полі, лунали сепарські заклики, щодня проголошували Одеську народну республіку, але міліція ніяк не реагувала. Приїхав Царьов. Ми дізналися, що він у готелі „Променада“, 10-та станція Великого Фонтану, і заблокували готель. Це вже було після Миколаєва, ми хотіли повторити. Царьов сидів усередині й не виходив. Приїздив брат Маркова на перемовини, поліція прохала по-тихому його випустити та вивезти. А на Куликовому полі йшов мітинг. І до нас на захопленому трамваї приїхали Одеська та Народна дружини, усі зі щитами новенькими, в касках, бронежилетах і т. ін., із символікою, з орлами та написами „Слава Беркуту“. Ми були затиснуті біля паркану, свободи дій не було. Був ланцюг міліції, вевешники аморфні. Почалися сутички. Потім кинули клич на Антимайдані і прямою гілкою трамвая приїхало багато людей, половина бухі, в нас кидали всім, що знаходили. Потім поліція підігнала маршрутку, ми посадили дівчат, і хоч дорогою їм порозбивали вікна, вони все-таки вибралися. Нам сказали: випускайте Царьова і поліція все розрулить. Ми погодилися. Заїздить „Альфа“, виводить Царьова, і щойно він поїхав, нас почали атакувати. Це була єдина наша поразка, ми мусили відступити. Ми відступали парканами та дахами будинків, виходили охоронці котеджів із калашами, але були й адекватні господарі, які своїми машинами вивозили людей. Потім приїхали наші з машинами і забрали решту. Сильно постраждалих не було. Ми спрацювали грамотно».

Зверніть увагу. Коли у Києві давно вже розібрали барикади, у Харкові звільнили ОДА і заарештували нападників, в Одесі тільки починалися серйозні силові протистояння.

Павло Кириленко: «За цей час було три напади на мою депутатську приймальню — навіть штурмували, перекинули автомобіль знімальної групи через український прапорець, підкидали вибухівку, обмальовували стіни. Ми давали міліції навіть записи з відеокамер, але вони не зробили й кроку, навіть не опитали нікого. Безкарність і спровокувала 2 травня».

Костянтин Василець: «На 10 квітня порозвішували червоні прапори. І мені дали 10 діб за зірваний прапор, суд відбувався на травневі свята, мене випустили за апеляцією, тому я встиг на 2 травня».

Що сталося 2 травня в Одесі, здається, знають усі. Але ми звернемося до повідомлень у пресі.


«В результаті пожежі у Будинку профспілок в Одесі загинула 31 особа. Про це повідомили в облуправлінні МВС. До лікарів за допомогою звернулося 50 осіб, з них 10 міліціонерів. Як відомо, раніше протистояння між прихильниками Євромайдану та Антимайдану, яке почалося в районі Соборної площі, перемістилося на Куликове поле під Будинок профспілок. Там кілька місяців стояли намети проросійськи налаштованих активістів Антимайдану. У ході протистояння було скоєно підпал будівлі Профспілок, також активісти спалили намети сепаратистів».

(УП, 02.05.2014)


Костянтин Василець: «2 травня мав бути матч між „Чорноморцем“ та харківським „Металістом“. За ініціативи фанатів було організовано марш за єдину Україну. Ми до нього приєдналися. Циркулювала інформація, що можуть бути сутички. Ситуація була такою, що ми постійно були готові до сутичок, бо вони могли трапитися просто у центрі.

Ми зібралися на Соборній біля фонтану. Антимайдан з Одеською дружиною, десь із 500 людей, на Жуковського чекали, поки ми зберемося. Їх супроводжувала міліція, зокрема Фучеджі. Підійшли до Грецької площі і від „Афін“ ідуть до Соборної та атакують нас. Ми стояли, чекали на людей, які ще збиралися. Вони почали кидати каміння, гранати, стріляти із травматів. Фанати та ми зреагували миттєво. Спочатку ми мали лише якісь палиці та щити. Ми їх відтіснили. Посеред Грецької вулиці стояла лінія вевешників, але попервах вони просто стояли, не втручалися. Та потім стали щитом для Одеської дружини, був момент скоординованості їхніх дій — вони навіть мали однаковий червоний скотч на руках. Вевешники стояли обличчям до нас, спиною до них. Але це було потім. А поки частина Антимайдану вирішила обійти з Дерибасівської, бої розділилися на три точки. Потім застрелили двох наших: Ігоря Іванова з „Правого сектору“ та Андрія Бірюкова, фаната, активіста, а також поранили хлопця із „Сокола“, 16 років, куля у стегно 5,45. Це все було біля „Гамбрінуса“. Тоді травмували ще багатьох. Рознісся клич, що Антимайдан атакував — багато людей зійшлося, з'їхалося, нас стало багато — тисячі. Дівчата готували коктейлі, розбивали бруківку — потім дівчат-ультрас навіть намагалися переслідувати за це. Хлопці билися на передовій — усе було неймовірно організовано. Із трьох локацій бій перейшов до однієї — „Афін“. Бій був тривалий, іноді здавалося, що це буде друга Грушевського. Вони стріляли з балконів „Афін“ зі зброї. Ми захопили пожежну машину, за її допомоги розігнали їх на провулку Жукова. Але зрештою ми прорвали їхню оборону, вони відступили до Соборної, туди, де все починалося. Тут ми вже активно атакували. Тоді стало зрозуміло, що організатором є Фучеджі. Він вивіз із бою Боцмана, який стріляв у людей із „Сайги“».

Інший наш свідок, одеський лікар Віталій Лісничий, дізнався про бій з Інтернету і приєднався до нього.

Віталій Лісничий: «2 травня 2014 року я прийшов у центр Одеси близько 3-4 години дня, коли бій був у розпалі. Я не зміг наперед оцінити масштабу події, спочатку хотів взяти з собою за зброю штикову лопату, але друзі, з якими ми збиралися до бою, мене обсміяли. Мусив обмежитися скромнішою зброєю — великою жорсткою залізною ложкою для взування. Нею і бився. Я був готовий вбивати, але друзі були налаштовані не так, мене просто не розуміли. А дарма я піддався на кпини — лопата б дуже не завадила, особливо, коли вороги щільною добре озброєною колоною пішли на прорив в Колодязному провулку, а ми на цій ділянці бою опинилися в непристойній меншості і мусили відступити. Я повірив в Одесу другого травня. Абсолютно несподівано і швидко невідь звідки зібралася сила народу — сотні, тисячі людей вийшли — і не на гулянку, а на бій, під кулі і камені згуртованих і озброєних кримінальників і продажних ментів. Це була фантастика! Казали про фанів — але фанів було небагато, взагалі організованих серед наших було не дуже багато — хіба „Свобода“, „Правий сектор“. Але прийшла маса „посполитих“ — люди буквально вискакували з кафешок, з під'їздів, і прилучалися до лав захисників міста. На тій стадії сили у місті розподілялися десь 50 на 50, але тут наша чисельна перевага на деяких ділянках була разів у десять, кількість наших була такою несподівано великою, що вони просто злякалися».

Костянтин Василець: «Врешті сепари втекли, ми згрупувались і вирішили, що маємо розгромити табір на Куликовому, бо інакше буде реванш і будуть жертви. Тому треба добити їх сьогодні. Паралельно виловлювали тих, хто тікав, та віддавали поліції, але ті їх відпускали.

Всі вишикувались у колони на Преображенській та рушили багатотисячним людом на Куликове поле. Антимайдан знав, що ми йдемо, там закликали будувати барикади та займати Профспілки для захисту. Ми прийшли до Куликова поля, знищили табір, бо вони повтікали до входу до Профспілок — стояли з мисливськими рушницями, коктейлями за барикадою біля входу.

Ми почали атакувати барикаду, почалася пожежа. Вони кидали пляшки з вікон. Але ми ніяк не могли б підпалити їх пляшками іззовні. Коли ми зайшли з чорного ходу, то вже побачили мертвих людей. Половина повтікала, тому боїв уже не було. Кажуть, що вони підпалили гору поролону під сходами — задихнулись отруйним димом. Тому ми швидко вийшли, бо дихати не було чим. Пожежа почалася посередині будівлі, ліве і праве крило не зачепило. Із тильного боку ці виродки випадали з вікон, бо задихалися. Із фасаду наші взяли риштування, поставили і намагалися їх витягати».


«За уточненими данними, в Одесі 2 травня загинули 37 людей, близько 200 отримали поранення, серед яких і 22 міліціонери, заявляють у ГУ МВС в Одеській області».

(УП, 02.05.2014)


Віталій Лісничий: «Коли почалася пожежа у Будинку профспілок, і у вікна почали вилазити сепари, Олексій Чорний, голова одеського ДемАльянсу, з товаришами почали їх рятувати, збирати риштування, щоб вороги могли вибратися через вікна другого поверху. Вони рятували ворогів, які щойно стріляли по них — така дика поблажливість була! Мене це вразило — після Майдану, після того, що я бачив, люди були не готові до битви на смерть. Іще коли сепари відступали з Грецької площі, вони йшли абсолютно беззахисні — їх можна було хоч сотню покласти — а наші хіба що лаялися, проклинали, ну, одному ще легенький піджопник дали. Але не добивали ворога, у наших ще не було відчуття, що йде не бійка футбольних фанатів, а смертельна війна».

Події в Одесі, зрозуміло, одразу почали використовувати у своїх цілях різні політичні сили.

Павло Кириленко: «Одразу почалися звинувачення у бік МВС. Однак ще не догоріли Профспілки, а Аваков уже написав, що у всьому винен Махніцький. Уночі після подій до аеропорту Одеси прилетіла Юлія Тимошенко, дала там прес-конференцію, на якій заявила, що Одеська міліція спрацювала дуже добре, і полетіла назад. Із цього можна зрозуміти, що приїзд було заплановано, вона хотіла залишитися, проте щось пішло не так. Однак зранку Фучеджі вже виконував обов'язки начальника міліції. Бо начальника Луцюка зняли. За два дні після скандалу за участю нардепів Фучеджі пішов у відставку та втік. Голова обладміністрації Немировський був непублічним, ні на що не реагував».

Здавалося б, усе завершилось і можна зітхнути з полегкістю. Але одеський Майдан не поспішав розходитися.

Костянтин Василець: «Тих, кого взяли в „Афінах“, закрили у Білгород-Дністровську у СІЗО, а решту — в ізоляторі на Преображенській, їх було кілька десятків людей. 4 травня під ізолятором зібрались антимайданівці. Стояли вевешники. Антимайданівцям дали ввірватись у подвір'я, один із командирів ВВ дає команду згортатися, вевешники кинули щити нагору й усіх в'язнів випустили. Ми боялися реваншу, тому одразу підхопились, але не встигли. Зокрема, там на Преображенській був Фучеджі, який дав команду випускати всіх. Ми зібралися біля Дюка, бо думали, що буде реванш, — було дуже багато людей. Але вони всі розбіглись, і ми пішли до управління поліції питати, що сталось. Але на той час Фучеджі вже зник, прилетів новий начальник, це була 9-10-та година вечора. Виходить новий начальник, кричить: „Слава Україні!“, тоді ж Палицю призначили від Коломойського. На цьому все і завершилося».

Одесити проявили справжню марафонську дихалку — більше двох місяців після перемоги у Києві вони відстоювали своє місто, а коли зрештою перемогли — озирнулись і зрозуміли, що заразом захистили і всю Україну.

Костянтин Василець: «Саме події 2 травня і визначили долю Півдня. Одеса була лакмусовим папірцем — тут дали рішучу відповідь стихійно, без якихось домовленостей. Одесити вийшли, бо зрозуміли, що інакше буде „ДНР“. Одеса показала приклад проведення антитерористичної операції. Із нашого боку загинули двоє. Але люди, які мають сепарські погляди, тепер не висунуть носа з хати, бо буде боляче».

Але, на відміну від Одеси чи Харкова, роль невеличкого степового Херсона у російських сценаріях прописана не була. Його взагалі не планували помічати. Який іще Херсон?! Прищ на рівному місці дорогою з Криму до Одеси. Але місто стало кісткою поперек горла загарбників — плацдармом, з якого розгорнулася потужна лінія оборони, що не дала російським військам перейти адміністративний кордон Криму. Згадайте хоч одне повідомлення, що «тітушки» чи російські «туристи» захопили адмінбудівлі у Херсоні. Не згадаєте. Тому що такого ніколи не було.

Херсонський Майдан від початків не вирізнявся велелюдністю — зазвичай збиралося до 100 людей. Місцеві активісти збирали для Майдану у Києві речі та гроші.

Настя Войнаровська: «Херсонський Майдан не був численним, але люди щодня збирались. Якихось кривавих подій, як у інших регіонах, не було, хоча окремим активістам, як то Валя Крицак чи Стас Трошин, завдавали фізичної шкоди. Самооборона почала зароджуватися наприкінці січня — хлопці охороняли Майдан. Після того, як Янукович утік, люди зайшли до обладміністрації. Знаєте, які у нас в Херсоні люди — вони довго сидять, чекають, аж поки по-серйозному не припече. Напевне, то від того, що у нас багато сонячних днів, тому всі виплекані сонечком і розслаблені».

Звісно, було у місті й таке:


«У Херсоні активістці Євромайданів Валентині Крицак камінням розбили вікна у квартирі».

(УП, 15.01.2014)


Але про щось більше тогочасна преса не повідомляє. А от 22 лютого після кривавих подій у Києві на мітинг зібралося з півтори тисячі осіб і перш за все завалили пам'ятник Леніну.


«У Херсоні між активістами Євромайдану, Автомайдану, херсонської самооборони та „тітушками“ сталися сутички через повалення пам'ятників Леніну у Херсоні та Цюрупинську.

Про це „Українській правді“ повідомив місцевий активіст самооборони Павло.

„23 лютого активісти виїхали до Цюрупинська зносити пам'ятник Леніну. Тим часом до Херсона з Криму приїхали близько 60 „тітушок“, озброєних битками та ножами. До них приєдналися місцеві прихильники КПУ — близько 200 осіб, які охороняли залишки пам'ятника Леніну, який було повалено 22 лютого“, — зазначив Павло.

У ході протистояння кількох активістів було поранено — одному з місцевих депутатів від „Батьківщини“ розбили ніс, бійцю із самооборони побили машину, після чого намагалися напасти з ножем.

„За допомогою міліції йому вдалося відбитися, тяжко поранених наразі немає“, — уточнив Павло.

За його словами, загальна чисельність сил активістів самооборони Майдану там становить близько 100 осіб, „а на понеділок буде, певно, близько 300“. „Ми співпрацюємо з міліцією, коли ми вийшли до „тітушок“, вони почали організовано відступати та залишати місто. Їх супроводжувала міліція. Наразі Херсон патрулюють 50 активістів разом із міліцією — щоб запобігти провокаціям з боку „тітушок“, оскільки ми не знаємо, куди саме вони поїхали“, — додав активіст».

(УП, 23.02.2014)


Бачите, навіть «тітушок» владі доводилось імпортувати з Криму.

Настя Войнаровська: «У Херсоні немає великої кількості проросійськи налаштованих людей. Тому на антимайданівських мітингах були переважно заїжджі. Коли Леніна звалили, наступного дня зранку приїхали з Харкова антимайданівці, вони були озброєні. Тоді були сутички. Але їх прогнали. Тоді вже починалися події в Криму, до нас ішло багато людей, щоб у Херсоні не сталося так, як у Криму. Пізніше на основі самооборони Руслан Сторчеус сформував батальйон „Херсон“, і хоч він номінально був міліцейським, а ставлення у нашій країні до міліції, на жаль, не досить позитивне, особливо беручи до уваги події на Сході України, де головними зрадниками якраз і були міліціонери, та попри все це туди пішло багато людей, бо Руслан був справжнім лідером, харизматичним і сильним. На жаль, він трагічно загинув під Іловайськом, але назавжди лишиться у наших серцях, у серцях своїх побратимів, друзів, близьких і простих херсонців. 28 лютого, коли в Москві приймалися закони про введення військ в Україну, до обладміністрації почали приходити ще більше людей, і дівчатка теж почали приходити, щоб записатися до самооборони. Я тоді теж прийшла і сказала, що сидіти не можу, дайте хоч палицю, треба щось робити, бо просто сидіти не можу. Ініціатива і патріотизм були такі, що це можна порівняти з історіями про Холодний Яр — наші хлопці так само йшли захищати Україну, хоч у них нічого не було, хіба каска будівельна. Одного разу прийшов дідусь, йому довелося допомагати піднятися до будівлі ОДА — але він усе одно залишив свій телефон, щоб із ним зв'язалися коли що. На початку березня до адміністрації заходиш — вона вся заповнена людьми, хлопці чергували, готувались до різних поворотів подій. Певний час охороняли ще й міськраду, БТІ, їздили на кордон, стояли на блок-постах на в'їзді у місто у Дар'ївці та Чорнобаївці, у Цюрупинську, навіть в аеропорту певний час чергували».

Нам випало поспілкуватися з керівником самооборони Херсона Денисом Лошкарьовим на початку травня 2014 року. Денис провів нам докладну екскурсію облдержадміністрацією, розповів про систему чергувань, гарячу лінію, про те, що самооборона їздить на виклики разом із міліцією.

Настя Войнаровська: «Спочатку я різала канапки, годувала хлопців разом з іншими дівчатами і жінками. В якийсь момент вирішила, що нам потрібна інформаційна підтримка. Добре пам'ятаю той момент, то було десь одинадцята вечора, треба було працювати, але не було ноутбука. Розмістила невеличке оголошення на стіні в холі в ОДА, що потрібен ноутбук із модемом, і буквально за півгодини хтось уже приніс ноутбук. Потім створили прес-центр, я стала координатором. Сказати, що то була типова робота прес-центру громадської організації, не можна. Весь час приходили люди, телефон не замовкав. На той момент люди помічали найменші прояви приязні до „русского міра“. Оцей рівень свідомості наших земляків мав велике значення для боротьби проти просування плану створення усіляких там „хнр“ та просування проекту так званої Новоросії. Люди приходили і дзвонили на гарячу лінію — десь побачили триколор, у когось георгіївська стрічка, незрозуміле зібрання хлопців міцної статури. На всі ці повідомлення наші хлопці одразу їхали, ми реагували буквально на найменші прояви проросійських акцій чи мітингів, навіть окремих персонажів, що прославляли „братську“ Росію чи її президента, чи бажання повернутись у неіснуючу сьогодні тоталітарну машину СРСР. 80-90% таких повідомлень були помилковими, примарними, просто комусь щось здалось, але це було навіть добре, бо люди рухалися, щось робили, не даючи навіть найменшої змоги прошмигнути у нас сепаратистському кодлу. Були навіть випадки, які не можна згадати без усмішки, наприклад, на даху людина поклала профнастил із трьох різних шматків — жовтого, синього і червоного кольорів. Не було в тому жодної логіки чи злого умислу, просто залишки завше дешевші, от людина собі зекономила і дах відремонтувала. Але з часом жовтий колір вигорів на сонці і став схожим на брудний білий, і жив би собі той дах ще, певно, багато років, поки хтось із пожильців сусідньої багатоповерхівки не побачив російський триколор. Отак були налаштовані люди».

Пам'ятаємо, як під час екскурсії херсонською обладміністрацією, а точніше штабом самооборони, Денис показав телефон гарячої лінії, сейф зі зброєю.

Настя Войнаровська: «У будинку облдержадміністрації були мисливці з нарізною зброєю, які сиділи на верхніх поверхах, — може, воно з погляду закону і не дуже правильно, але ми тоді робили, що могли. У штабі, в принципі, багато зброї не було, бо мисливці — люди відповідальні, зброю не лишають, носять із собою. Більшість приносила зброю із собою у футлярах від гітар, міліція навіть намагалася втручатись, але, в принципі, ми розрулювали все. Міліція тоді розгублена була, не знали, що їм далі робити після втечі Януковича, діяльність структури наче завмерла».

Денис Лошкарьов розповідав нам, що, коли виникла загроза приїзду великої партії «тітушок», штаб вирішив захищатись і почав обдзвонювати мисливців — а Херсонщина за кількістю зареєстрованої зброї серед лідерів у країні. В результаті з'явилося достатньо людей зі зброєю, які самою своєю присутністю діяли на заїжджих гастролерів, як заспокійливе.


«У Херсоні в суботу на площі Свободи близько 300 прихильників Комуністичної парти України зібрали мітинг на підтримку референдуму про федералізацію. Про це повідомляє видання „Херсон Онлайн“. Комуністи анонсували акцію як „народний референдум“. Однак прихильників єдиної країни виявилося на порядок більше — понад 3 тисяч чоловік. Згідно з повідомленням, щоб уникнути бійок, мітинги розділяли міліціонери. Правоохоронці фактично оточили комуністів, оскільки прихильники єдиної країни зайняли майже всю площу Свободи, а також майданчик через дорогу перед колишнім кінотеатром „Україна“. Таким чином, херсонські сепаратисти опинилися затиснуті із двох боків...

Крім того, в суботу зірвалася сесія міськради Херсона. Раніше депутати планували розглянути питання референдуму про федералізацію, але депутатський корпус його не підтримав, із 75 депутатів Херсонської міської ради на сесії зареєструвалися тільки 26».

(УП, 22.03.2014)


Настя Войнаровська: «На початку березня приїздили „тітушки“ із Харкова, як я вже казала, з Одеси, з інших регіонів. Біля постамента від Леніна проросійськи налаштовані громадяни намагались влаштовувати свої шабаші із триколорами, георгіївськими стрічками та іншими символами любові до ворожого східного сусіда. Херсонська вата — напіваморфна, агресивних досить мало, хоча трапляються різні персонажі. Тоді вони побачили, що до адміністрації не пустять, і намагалися повісити триколор на сусідній п'ятиповерхівці, але наші хлопці вийшли і нагнали їх звідти та встановили там український стяг. У нас у самообороні було багато хлопців міцних, але й звичайні люди, геть не спортсмени, і ті, які жодного разу в житті нічого страшніше за кухонне приладдя в руках не тримали, знаходилися в такому стані, що були готові на все. Сепарів ганяли, навіть якщо вони просто намагались махати прапорами чи виголошувати якісь негативні промови щодо суверенності і цілісності України, проти її символів, народу, мови чи захисників. У мене вдома ціла торбина георгіївських стрічок, що їх позабирали у прихильників „русского міра“, — на згадку про той непростий час. Там є і раритетні — наприклад, звичайна чорна стрічка, на яку вручну пришиті тонесенькі помаранчеві стрічечки, адже в певний момент ті стрічки просто перестали продавати у крамницях, тому особливо „патріотичні“ русскомірці шили їх самотужки».

У результаті Херсон став єдиним обласним центром Південного Сходу, де над адмінбудівлями навіть на хвилину не спустили український прапор.


«У Херсоні та області влада жорстко реагуватиме на спроби дестабілізації ситуації та сепаратистські заклики. Про це заявив в. о. мера Херсона Володимир Миколаєнко».

(УП, 07.04.2014)


Безперечно, головним подразником для херсонців був Крим, бо місто стоїть фактично на межі з півостровом. І саме воно зупинило просування «зелених чоловічків» на північ. Ми потрапили на Перекоп у квітні 2014 року разом із волонтерами Київського патріархату. Тоді вперше побачили справжні мінні поля, танки, закопані у ґрунт, артилерію. Слухачі наші не могли аплодувати, бо в руках тримали автомати та гранатомети. Це був час, коли тільки розпочалося звільнення Слов'янська від російських бойовиків Гіркіна, а в Донецьку ситуація лише коливалася.

Настя Войнаровська: «Валя Крицак, на жаль, уже покійна, була однією із перших, хто виходив на херсонський Майдан. За її ініціативи і під її керівництвом було встановлено на кордоні намет із написами „Одна єдина соборна Україна“. Туди їхали на чергування хлопці, жінки — не лише з Херсона, а й з інших куточків України. І тоді не було жодної заполітизованості, їхали просто відстояти свою Україну, її цілісність і неподільність, їхали, аби не пустити сепаратистську пошесть на Південь України. У штабі самооборони зв'язувалися з людьми, які жили біля перешийку, і ті розповідали, що і як, що пролітає, хто їде».

Отак у Херсоні остаточно загинув міф про «російський Південь».

Настя Войнаровська: «Журналісти часто приїздили з Росії. Іноді нормальні собі, іноді нахабні. Я їм казала: вам провокацію буде складно зняти, у нас не та ситуація. Одна російська журналістка намагалася взяти інтерв'ю у бабусі, то та схопила її за руку і викликала самооборону: чому це дівчина говорить російською, ще й з таким акцентом? Люди в місті — не дай Боже, десь щось побачать, одразу викликали наших хлопців. Хтось десь намагався щось на стінах писати — але це був мізер, у них тут бази немає. Колись у місті проводилися російські пробіжки, „за Русь“, „єдіная Русь“ і тому подібне, але частина з людей, що тоді бігали, потім пішли до самооборони, хтось навіть у „Правий сектор“, а бігали вони на цих пробіжках, бо були прихильниками здорового способу життя. Пам'ятаю, в самооборону жінки приходили: я не буду різати канапки, я буду воювати! Згадалась цікава історія, коли на початку всіх тих подій дзвонив на номер самооборони один чоловік із Нової Каховки, я кажу, давайте, я вас сконтактую із місцевою самообороною, а він каже: ні, у мене питання, колись у молодості був членом КПСС, то, якщо я прийду до самооборони, хлопці мене бити не будуть? — А ви навіщо прийдете? Голову їм морочити? — Ні, я не хочу, щоб у нас було, як у Донецьку. Я й пояснила чоловікові, що тепер є лише два варіанти: або ти любиш свою країну і відстоюєш її цілісність, або навпаки, а що було до того — слід перекреслити і забути».


Що ж сталося на Донбасі. Файл № 17 | Майдан. Таємні файли | Хто ж переміг на Майдані. Файл № 19