home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Операція «Йолка».

Файл № З

Однією з найбільш загадкових подій під час протестів восени 2013 року стала жорстока силова зачистка майдану Незалежності у ніч на 30 листопада. Приводом для цього нібито стало встановлення новорічної ялинки, але ж не будемо ми з вами сприймати такий привід серйозно.


«„Майдан по-звірячому зачистили. Десятки поранених. Десятки затриманих. Такого Україна ще не бачила“, — пише депутат Андрій Шевченко у своєму твітері... Очевидці повідомили, що молодих людей, у тому числі жінок, які залишилися на ніч, били кийками, тягнули по землі, били ногами.. Всіх людей витіснили з площі. Є інформація про поранених і заарештованих, на місці видно кров. Інший активіст Євромайдану повідомив на своїй сторінці у Facebook: „Наразі патрулі „Беркуту“ та автобуси з міліцією патрулюють нічний центр. Шукають тих, хто утік чи уцілів. Добивають і пакують в автозаки. Коли штурмували, лупили нещадно. Дівчат, жінок. Усіх“».

(УП, 30.11.2013)


Розгін Євромайдану став каталізатором масових протестів і зняв із порядку денного всі суперечності між прибічниками «політичної» і «аполітичної» стратегій. Так само, як і пересунув на другий план основне до тієї миті питання Євромайдану — асоціацію з ЄС.

Навіщо було розганяти Євромайдан? Це питання не знайшло поки однозначної відповіді. Тим більше, що сам Євромайдан у первинному своєму вигляді доживав тоді останні навіть не дні, а години. Хто ж був режисером цієї загадкової історії?

Спробуймо разом пошукати істину у свідченнях очевидців та учасників тих подій.

Вадим Васильчук: «Коли Федорович узяв і не підписав безвіз, була розгубленість. Але нам і в першу ніч казали: розходьтеся, зберемося на вихідні, нам завжди казали: розходьтеся. А ми казали: ні, наше завдання — бути, стояти, продовжити це, бо вже виникла структура, люди, які втягнулися, це не можна втрачати. На останній нараді я категорично заперечив проти розпуску, сказав, що ми не йдемо з Майдану. В нас забирають звук? Нічого страшного. Хтось із тих, що постійно спілкувалися з опозицією, сказав, що наступного дня привезуть інший і з вами постійно буде чергувати хтось із депутатів. Потім я пройшов усіх людей і сказав, що в суботу зробимо толоку, бо коли відбувся останній захід, концерт, почали питати: це що, згортається Майдан? Я пройшов усіх, сказав: не розходимося, зранку робимо толоку, прибираємо і думаємо, що робити далі. Ми не казали, що згортаємося, цього не було».

Олег Рибачук: «Найбільше враження — остання ніч. Досі нічого не розумію. Тоді був останній концерт. Я добу не спав, 22 години там був безперервно. Це ж колосальна відповідальність. Навіть відео є, де хтось зі сцени попереджає, що буде розгін. Але кожну ніч я десятки разів чув, що буде розгін. Якою має бути наша реакція? Студентам сказати: ідіть додому, бо буде розгін?»

Дмитро Ярош: «Ми не мали інформації про розгін, ми чули розмови, але кожної ночі йшла інформація, що буде зачистка — до таких речей звикаєш».

Вадим Васильчук: «Кожен день приходили і говорили, що готується розгін. Тому важко було виокремити, коли буде розгін, коли не буде. Я перший день приїхав готовий до розгону, і те, що цього не відбулося, було великим здивуваванням. А потім, постійно на ногах, виснажуєшся і спокійно ставишся до погроз».

Тож стає зрозумілим, що димовою завісою, яка прикривала підготовку зачистки майдану Незалежності, слугували... постійні повідомлення про розгін.

Олег Рибачук: «Єгор Соболєв каже: треба людей в охорону. Я виходжу перед натовпом і відчуваю себе ідіотом: переді мною стоять люди, серед них, без сумніву, третина — менти і провокатори, і я їм маю сказати, що треба йти в охорону? Коли починали прибирати звук, десь о першій, концерт закінчився. Ми кажемо: громадськість передає Майдан політикам. Угоду про асоціацію не підписано. Треба брати перерву, переходити до тактики дрібних порізів. Коордрада ухвалила після концерту розходитися. Охорона Пашинського повинна була прийняти Майдан. Я поїхав. А далі — містика з нападом. Гриценко каже, що знали — буде напад. Але ж жоден депутат не постраждав, і де у цей час були помічники депутатів? Мені одразу стали закидати: ти втік, бо ти все знав. Цікаво, що з одного голосу ця теза пішла — і всі політики одразу про мене це сказали».

Олександр Данилюк: «Стало зрозумілим, що будуть зносити студентів, тоді, коли зі сцени почали вивозити апаратуру, точно так, як це було на Податковому майдані. Тоді так само провокатори забрали свою апаратуру, щоб вона не постраждала. І тут ми теж дивилися, коли почнуть забирати апаратуру. Поплічники режиму нав'язували протестувальникам ідею „красивого“, на їхню думку, завершення протесту. Воно полягало в тому, щоб узяти віники, замести Майдан та піти в регіони, куди „понести правду“. Отже, ми бачимо, що демонтують обладнання. Володя Капітонов пробився на сцену як ліквідатор аварії на ЧАЕС і зробив оголошення, що з нашого досвіду 2010-го року демонтаж звукоапаратури означає, що міліція буде зачищати площу. Але Руслана одразу завела гімн. Потім йому вже слова не дали».

Виходить, що влада й справді повторила сценарій розгону Податкового майдану — там оголосили «перемогу», вивезли апаратуру, а потім провели зачистку. І тут зробили те саме, тільки замість перемоги оголосили зміну тактики. Це логічно — використовувати відпрацьовані вже сценарії. Але все ж залишається питання: навіщо розганяти, якщо і без того Євромайдан розходиться по домівках сам? І навіщо розганяти з такою безпрецедентною жорстокістю?

Олександр Данилюк: «Ми просиділи до 2-ї години на майдані, потім зрозуміли, що наступний день буде цікавим, керівництво поїхало у штаб, пацани залишилися, віднесли наше майно і далі допомагали вибиратися студентам. Усе було жорстко — на Підприємницькому майдані не добивали, хоча й били, а тут добивали».

Олег Рибачук: «Коли їх побили, мене розбудив телефон: ти живий? Вмикаю телевізор — а там...! Сідаю в машину, приїхав, а тут виявляється, що це все я й підлаштував».

Однак найціннішим свідком тих подій є Вадим Васильчук, комендант Євромайдану, який особисто керував людьми у ті хвилини.

Вадим Васильчук: «Дмитра Сіманського тоді призначили комендантом уперше. Я сказав, що залишуся йому допомагати, бо вночі дуже важко. Я сидів із хлопцями в кав'ярні на розі, пили чай, грілися, говорили. Чекали суботнього ранку і толоки. О третій чи о третій тридцять я сказав, що ми вже задовго гріємось і треба замінити Дмитра. Зі мною пішов Тарас Шумик. На майдані я зробив ще один обхід. І тут стали заїздити вантажівки комунальників з обладнанням для катка та ялинки. Міліцейська машина на Інститутській їх пропустила. Ми з Тарасом підбігли до передньої машини — адже комунальники не можуть їздити просто так, вони повинні мати маршрутні листи. Відчиняємо двері, питаємо документи — немає, до другої — те саме. Я побіг до міліції, щоб їх відправили, бо без документів їм нема що тут робити. А тим часом краєм ока бачу, що вулицею спускається автобус, шторка відсунулася, а там — люди в масках і в касках. Міліція у спецобладнанні, і в мене виникло чітке розуміння, що нас будуть розганяти. Я одразу побіг до стели Незалежності. Найбільше ми боялися, що міліція буде атакувати з боку торговельного центру „Глобус“ і витісняти нас до Хрещатика. Тому попередня домовленість була така: всі збираємося під стелою, там сходинки і звідти важче витіснити. Праворуч від стели був паркан, який огороджував ялинку. І коли я побачив, що міліція заходить з лівого боку, з Інститутської, промайнуло: куди нас будуть відштовхувати, коли позаду паркан? Бо ніхто не уявляв, що нас будуть бити. На ніч завжди залишалося 200 — 300 людей. Дівчат ми поставили всередину, оточили кількома колами, навчали людей, щоб узялися за руки, дівчата почали співати гімн. Дивлюся на міліціонерів, вони шикуються — і перше здивування: чому короткі щити? Бо зазвичай вони з довгими, до підлоги. Побачив людей, які намагалися щось кидати в міліцію, але зупинив їх, бо ми зупиняли будь-які активні дії, щоб не сказали, що ми провокуємо. Захищатися — окей, але самим уперед не йти. Коли відбулося перше зіткнення, ми втрималися, бо були зверху. Вперлися, трималися. Але я ще не бачив, що б'ють — і раптом крики, через голови видно, що б'ють кийками. Почали відступати. „Беркут“ завжди використовує своєрідну техніку — закручує натовп. Ноги починають заплутуватись і ми падаємо просто перед міліціонерами. Вони рвуться вперед, а нема куди, бо все завалено нами, вони просто по нас ідуть і б'ють. „Вставайте, сукі!“ — А ми ж не можемо. — „Сєйчас сможешь!“. І все це з матами, з лайкою. Із флангу прорвали лаву, бо там було менше людей, дівчата почали втікати. Попід стінами всередині стели стояли стелажі, на них були продукти — консервація, банки, якими можна було б кидати — це ж скло, тоді це була б зовсім інша історія. Більше ніж за місяць уже кидали в міліцію чим завгодно, а тоді ми тримали лінію безпеки, захисту, щоб не робити перший крок і не нівелювати саму ідею мирного протесту. Якийсь міліцейський командир зайшов ззаду, сказав, щоб ми вставали, а ми кричимо, що не можемо. Він дав команду, „Беркут“ відступив, ми почали підводитися. Я вже чітко розумів, що нас усіх заарештують. Ну гаразд, що зробиш. Але далі був просто шок — вони зробили нам коридор до виходу з майдану, і коли ми пішли цим коридором, нас почали бити з усіх боків. Я таке бачив тільки на відео з тюрем, коли пресують неслухняних зеків, їх пропускають через такий коридор. Нас били для того, щоб ми ніколи не захотіли туди повернутися. Залякували, щоб зламати волю до спротиву через біль. Били по голові, по нирках, по ногах. Я багато років рукопашем займаюсь, але мене ніколи так не били. Ми вискочили до паркану, де стояли вевешники. Ми їм потім навіть дякували. Бо нас намагалися пустити по колу, а ми рвонули до вевешників, прямо на щити, почали їх розсувати, і вони нас пропустили, не зачепивши. У мене склалося враження, що вони й самі були шоковані тим, що відбулося. Ми вибігли на Хрещатик до торгових будиночків, які там збудували до новорічного ярмарку. А спецпризначенці у цей час бігли за людьми, які були біля пам'ятника засновникам Києва. Ми відійшли, згрупувалися, зрозуміли, хто цілий, кому треба надати допомогу. І що далі? Пам'ятаю фразу: вертаймося! Нас десь із тридцять, які проблеми? Починаємо йти назад. Але „беркути“ вже розігнали тих біля пам'ятника, вибігли на Хрещатик і до нас. Ми відступили. Я вирішив: вони в обладнанні, біжимо через дорогу, їм буде важче. На тому боці побачили хлопця із розбитою головою на лаві. Його забрали друзі. Поруч стояли двоє з керівництва МВС, я вже їм кричу: суки, що ви робите! Там же жінки! Він: „Нєчєво било провоцировать“. І тут вимкнули світло, „Беркут“ почав перебігати в наш бік. Я кричу: відходимо! Вони доганяли нас, шукали скрізь. Ми відбігли до Макдональдса, вони відстали, бо в обладунках. І у цей момент до нас летить міліцейський ПАЗик із страшним завиванням. Тоді всі побігли врозтіч. Я завернув на Михайлівську, підібрав код на дверях під'їзду, сховався там і звідти вже написав усім есемески. „Нас розігнали“, „Рятуйте людей по КПЗ“. І третю — „Збираємося на Михайлівській“, бо в мене в голові була картинка з Білорусі, де жорстоко розігнали людей, і я розумів: якщо не зберемось, у нас буде, як у Білорусі. Я почекав до відкриття метро. Потім піднявся на Михайлівську, де Майдан почав організовувати людей. Для себе вирішили: у разі чого відступаємо всередину собору, зачиняємо двері. Ми заспокоїлися, попили чаю, узвару від монахів і вирішили вийти на площу, щоб показати, що не боїмося. Але туди знову приїхав автобус із „Беркутом“. Тут почалася невелика паніка, жінки, дівчата кричали, бо їх же щойно били на Майдані. Однак усі рухались, як домовилися, до собору, організовано, хоча мандраж був. Далі автобус загальмував, покрутився та від'їхав, це був такий собі психологічний тиск. А проте структура Майдану швидко відновилася, люди стали біля воріт — чергування, харчування, медична служба».

Як годиться, після розгону сторони почали шукати винних у тому, що відбулося.


«В. о. голови МВС Віталій Захарченко стверджує, що „прямих команд“ застосувати силу на Майдані 30 листопада ніхто не давав і що там були не студенти, а люди з „Правого сектору“. Таку версію подій ночі на 30 листопада він виклав в інтерв'ю, опублікованому газетою „Комсомольська правда в Україні“. Захарченко зазначив, що в листопаді 2013 року було два Майдани — на самому майдані Незалежності „мирно стояли студенти“, а на Європейській площі люди „переслідували конкретні опозиційні політичні цілі й інтереси“. „І тут агресія проявилася ще 24 листопада, коли були перші напади на міліціонерів. Це залишилося непоміченим ні ЗМІ, ні громадськістю, але збереглося в наших матеріалах. Задокументовано й те, як зламали шлагбаум — залізну трубу, якою били наших співробітників під Кабміном, інші негативні події“, — заявив він. Повертаючись до жорстокого розгону 30 листопада, виконувач обов'язків міністра внутрішніх справ сказав: „29-го числа студенти заявили, що припиняють протестні акції. Ближче до опівночі всі почали розходитися. Залишалося близько 500 осіб, але це були вже інші люди — представники так званого „Правого сектору“. Ця радикальна група з'явилася не 19 січня, як багато хто вважає, а проявила себе в перші ж дні протистояння. Як і „Спільна справа“, „Патріот України“, частина ультрас — футбольних фанів. Вони не з'явилися просто так, вони були завжди“, — сказав Захарченко. Він не заперечує, що постраждали неповнолітні. „Просто потрібно розуміти, в які організації входили ці діти. Пам'ятаєте відео: 1 грудня на Банковій хлопець у масці б'є ланцюгом бійців внутрішніх військ. Тож ось, йому лише 15 років. Про всяк випадок говорю, для інформації“, — заявив він».

(УП, 07.02.2014)


Зрозуміло, що винних шукали передусім серед опонентів. Бо у відповідь на звинувачення на свою адресу у співпраці з Банковою керівники Євромайдану запитували: а де були депутати та їхні помічники, які мали прийняти тоді Майдан? Чому вони не захистили людей? Запитували і не отримували жодної притомної відповіді.

Але ми не будемо відволікатися від дослідження основної проблеми: навіщо це було зроблено?

І тут хочемо продовжити цитату Ігоря Кривецького, яку ми почали у минулому розділі.

Ігор Кривецький: «Ми сказали: ми з вами. Зняли прапори, стали поруч. І почали заселятися на майдані Незалежності. Саме тому й було ухвалено рішення терміново розігнати, щоб ми не заселилися. Влада боялася другого Майдану. Оце стовідсоткова правда».

Як не дивно, підтвердження цієї думки лунає із самої Банкової. Буквально наступного дня після розгону в Інтернеті було оприлюднено темник для депутатів Партії Регіонів: як коментувати розгін. Не втримаємося від того, щоб навести фрагмент із цього промовистого документа:

«По-перше, треба чітко розуміти, що початкові організатори громадянського протесту визнали невдачу акції та закликали учасників розходитися. Люди, які прийшли щиро підтримати євроінтеграційні прагнення України, пішли з Майдану. Але опозиційні політичні партії були незгодні з таким сценарієм подій — адже вони намагалися насадити Євромайдану свої політичні вимоги. Вони були готові до ескалації конфлікту».

Не знаємо, як ви, але ми цей абзац читаємо однозначно: СТУДЕНТІВ РОЗІГНАЛИ, ЩОБ НЕ ДОПУСТИТИ ПЕРЕТВОРЕННЯ МАЙДАНУ НА ПОЛІТИЧНУ АКЦІЮ.

Дозволимо собі ще раз процитувати Вадима Васильчука: «У мене в голові була картинка з Білорусі, де жорстоко розігнали людей, і я розумів: якщо не зберемось, у нас буде, як у Білорусі».

Отже, далеко ходити за прикладами не треба було.

Майдан «без політики» влаштовував владу як спосіб випускання пари. Майдан політичний — аж ніяк. Хай не витлумачать криво наші слова люди, що були на Євромайдані, — бо ми й самі були там. Ми аж ніяк не говоримо про змову. Ми говоримо про маніпуляції. Про те, що влада використовувала на свою користь цілком щирі настрої людей — як організаторів, так і пересічних учасників Євромайдану.


Майдан «без політиків». Файл № 2 | Майдан. Таємні файли | Плацдарм майбутньої революції. Файл № 4