Місто культур і караванів
Шах Аббас сповідував шиїзм. Шиїти були послідовниками двоюрідного брата пророка Мухаммеда Алі, адже Шиа означає партія Алі. У своїх теологічних поглядах шиїти були ліберальнішими від сунітів. Шиїзм робив акцент на свободі волі та був відкритим до нових ідей. З іншого боку, шахи розуміли шиїзм у власний спрощений спосіб: засновник династії Сефевідів Ісмаїл І оголосив шиїзм державною релігією під страхом смертної кари.
Ісмаїл був родом з Азербайджану і розмовляв азербайджанською тюркською мовою, що згодом стала мовою двору Сефевідів. Свого ім’я династія набула у 1334 р. від покійного шейха Сефі, одного з керманичів регіону. Ісмаїл прийшов до влади у 1501 р., коли йому було лише чотирнадцять років. Можливо, саме юнацька непримиренність у поєднанні з владою зробили його винятково жорстоким. Він вимагав від сунітів звинувачувати своїх попередніх ватажків, що було надзвичайно принизливим. Він завоював території всього Ірану і колишньої імперії Сасанідів у сучасному Іраку. Двох лідерів повстання він наказав засмажити на площі Ісфахана і зробити з них кебаб, який на знак вірності мали з’їсти їхні спільники. Після смерті в 1524 р. Ісмаїл залишив імперію в повному хаосі та на межі громадянської війни. Три його наступники не покращили ситуацію. Після чого в 1587 р. до влади прийшов Аббас. Йому було шістнадцять років, коли він скинув із трону свого батька.
Хоча Аббас міг поводитися так само безжалісно і жорстоко, як і Ісмаїл I, він, утім, був значно прагматичнішим. Аббас вірив, що релігійна терпимість сприяє розвиткові торгівлі і, отже, загальному збагаченню.
На думку Роджера Сейворі, дослідника історії Ірану, шах Аббас був блискучим стратегом і тактиком, визначною рисою характеру якого була обережність. Він прагнув досягати своїх цілей радше дипломатичним шляхом, ніж воєнним. Проте, якщо події розгорталися не так, як він хотів, бунтівники відчували на собі весь його гнів. У 1614—1615 рр. Аббас придушив повстання грузинів у Кахетинській провінції. Понад шістдесят тисяч грузинських селян загинули, більш ніж сто тисяч було вивезено до Персії.
Аббас любив полювання і був майстром на всі руки: він умів власноруч викувати шаблю, підігнати сідло, виткати полотно. Він не терпів лінощів. У розмовах Аббас відразу переходив до самої суті та полюбляв чесні дискусії. Торгову справу він знав до тонкощів. Він завжди уважно слухав співбесідника й відповідав бадьоро та влучно. Аббас користувався підтримкою простих людей і проводив з ними багато часу. Він часто з’являвся на базарах і в інших громадських місцях Ісфахана. Часом він вирушав до вірменського кварталу й там годинами просиджував у колі місцевого населення за келихом вина. Вдягався зазвичай просто, проте під час офіційних заходів вбирався у парчу й дорогоцінне каміння, набуваючи вигляду істинно царського.
Шах Аббас правив достатньо довго, аби встигнути втілити свій проект у життя. Хоча він був абсолютним тираном, але на диво відкрито ставився до зовнішніх впливів. Аббас цікавився іншими державами і використовував будь-яку нагоду розпитати дипломатів про звичаї їхніх країн. Італійський мандрівник П’єтро делла Валле був уражений тим, наскільки багато шах знає про християнство та його історію. Допитливість, відкритість і толерантність Аббаса сприяли тому, що Ісфахан став вельми космополітичним містом. Там мешкали турки, євреї, грузини, вірмени, індійці, китайці та європейці.
Спільною мовою для всіх була, звичайно, перська, але у місті розмовляли також вірменською, грузинською, хінді, урду та гуджаратською мовами. Купці з різних тюркських країн, з Азербайджану, Узбекистану, Туркменістану, спілкувалися між собою турецькою. У XVI ст. батьки царів мали турецькі корені. Турецька поширилася також серед грузинських жінок у гаремі.
Французький торговець дорогоцінним камінням Жан Шарден у своїх подорожніх нотатках зазначає, що в Ісфахані не було жодного поважного чоловіка, чия матір не була б грузинкою або черкескою. Більшість переселенців із територій Кавказу спочатку були рабами. У 1540—1553 рр. шах Тахмасп здійснив чотири воєнні походи на Кавказ, що супроводжувалися надзвичайною жорстокістю. Його армія відточувала свою військову майстерність і поповнила державну скарбницю коштовностями, вкраденими у церквах Тбілісі та Єревана. Воєнні дії було легко пояснити священною війною, джихадом. Але передусім Тахмасп привозив до Персії воєнних в’язнів, яких називали ghulam. Лише після закінчення його останнього походу в 1553 р. їх було доправлено понад тридцять тисяч. Гулами приймали мусульманську віру й ставали до служби в армії, адміністрації, при дворі, а про гарем годі й казати.
У своїх міркуваннях шах Аббас відштовхувався від ідеї, за якою владу потрібно розподілити порівну між аристократами, юристами та персами, турками, арабами й кавказцями. Шах вирішив легалізувати статус кавказьких в’язнів війни як чиновників (shahisawani — «лояльні до шаха») і збільшив їхню кількість в уряді.
Згодом вищі посади переважно обіймали грузини, черкеси або вірмени. В імперії Сефевідів було звичайною справою те, що спеціальний радник міністра і держсекретар із політичних питань часто був тим, кого сьогодні назвали б іммігрантом. Кавказці відігравали головні ролі в уряді Персії ще сотні років. Одним із найблискучіших їхніх представників був Аллахверді-хан, що став командиром армії та губернатором провінції Фарс.
Крім гуламів Аббас вербував до уряду професіоналів із числа кавказької шляхти. Призначаючи курдів на посади губернаторів прикордонних територій і постійно переміщаючи їх з місця на місце, Аббас боронив кордони своєї держави. Нова армія Аббаса захищала країну від нападів османів і моголів.
Можливо, Аббас і був щирим і поважав іммігрантів, проте приємним його навряд чи назвеш. Він безжалісно карав занадто підступних і владолюбних представників свого уряду. Мірза Мухаммед Мунші пропрацював візиром молодого шаха лише 67 днів, поки його не стратили за звинуваченням у заколоті. Від того часу шах тримав в уряді лише старших і досвідчених чиновників, у лояльності яких був впевнений. Власним нащадкам він не довіряв взагалі. Одного сина він наказав стратити, інших — засліпити. Показово, що Сталін уважав його прикладом для наслідування.
Релігійною толерантністю Аббас приваблював до Ісфахана вірмен і євреїв, що оселялися тут і вели торгівлю. Якщо це не діяло, людей переселяли примусово. Восени 1603 р. шах Аббас переселив до Ісфахана тисячі вірменських родин із міста Джульфа, провінції Нахічевань, сучасного Азербайджану. Аббас був захоплений торговим і мистецьким хистом вірмен. Під час переселення ніхто не питався, якої думки про це самі вірмени, і це добре пам’ятають у Вірменії навіть сьогодні, чотириста років потому. Утім, шах обіцяв вірменам як компенсацію гарні умови й свободи в Ісфахані.
Нову Джульфу було засновано за наказом шаха Аббаса у 1606 р. як вірменський квартал. Вірмени мешкали в окремому районі міста, їх культуру та релігію поважали. Вважалося, що процвітання вірмен завдяки торгівлі принесе багатство також Персії. Хоча вітчизняною торгівлею опікувалися перси та євреї, міжнародну торгівлю тримали у своїх руках вірмени. Для Аббаса контакти між ними та європейцями були життєво важливими.
Історик економіки Фернан Бродель змальовує мережу вірменських представництв, що простягалася від Амстердама до Маніли. Вірмени мали контори в Кантоні, Сурабаї та Манілі, у Кадісі, Лондоні та Амстердамі. Деякі торговці подорожували аж до самої Мексики. На своїх мусонних кораблях вірменські купці плавали між Персією та Індією. У них були налагоджені торгові зв’язки з Росією, Туреччиною, Європою та країнами Індійського океану. У древніх документах розповідається про неймовірно розгалужені вишукані торгові мережі, якими керували вірмени. Хоч би куди їхали купці, до Шираза чи Сурата, до Агри, чи Патни, чи Катманду, всюди на місці їх зустрічав вірмен, що був радником і помічником для інших вірменських торговців.
Вірмени стали дуже заможними, і їхні будинки були наповнені предметами розкоші. Посол Англії Томас Герберт гостював у одному з таких будинків. Ширазьке вино лилось із золотих винних глечиків у золоті чаші, гостям подавали ситну їжу, наприклад смажених поросят. Єдине, що непокоїло Герберта, — це непристойні картини еротичного змісту на стінах будинку.
Вірмени збудували в Ісфахані багато церков. І на сьогоднішній день у місті активна вірменська громада й тринадцять церков, найкрасивіша з яких — Ванкський собор. Аббас хотів, аби купці зрозуміли, що Персія — найкраще в світі місце для торгівлі. На південному березі ріки Заяндеруд, крім вірменських святилищ, були святі місця та квартали представників різних національностей і релігій. Там були крематорії індусів і цвинтарі зороастрійців. Аббас дозволив католицьким місіонерам без перешкод правити службу. Також він фінансував будівництво церкви, що здійснювалося португальськими францисканцями з Гоа.
Інтелектуальна незаангажованість стала доброю політикою, і Ісфахан перетворився на один із найважливіших світових центрів дипломатичних зустрічей. Це було унікальне місто в ісламському світі.