Розум як раб пристрастей
Доволі цікавим видається також погляд Сміта на раціональність людської поведінки. Дуже сильно вплинув на неї його приятель Девід Г’юм. Адам Сміт пише:
Проте хоч розум — це, безперечно, джерело загальноприйнятих моральних правил і всіх моральних судів, які ми за його допомогою проводимо, проте абсолютно безглуздо й нерозумно вважати, що первісні уявлення про те, що добре, а що погане, диктувалися саме розумом. ...Ці первісні уявлення... не можуть бути предметом розуму, вони — продукт безпосередніх почуттів і відчуттів. ... Розум не може зробити будь-який конкретний предмет симпатичним чи несимпатичним для нашого мислення тільки з огляду на сам предмет... Розум може показати, що цей предмет слугує для отримання іншого предмету, який від природи може бути або приємним, або неприємним... Проте нічого не може бути симпатичним чи несимпатичним само по собі, якщо його таким не роблять безпосередньо наші почуття і відчуття[732].
Г’юма прославила одна цитата, яка ставить з ніг на голову раціоналістичну антропологію: «Розум — раб пристрастей»[733]. (До речі, саме щодо цього пункту він дуже близький до думки Бернарда де Мандевіля[734], якого він критикує разом з Адамом Смітом). Цитата якоюсь мірою підсумовує його філософію — розум і почуття не борються разом, але й не стоять одне супроти іншого. Вони просто не лежать в одному рівні, щоб змагатися між собою. Людською поведінкою керують почуття — пристрасті, афекти (passions) і розум відіграють свою роль аж на вторинному рівні, у процесі раціоналізації[735]. Джон Локк використовує подібний аргумент: «Розум насправді не встановлює і не формулює природний закон, а тільки його шукає і відкриває ... розум взагалі відіграє свою роль аж на вторинному рівні, у процесі раціоналізації[736]».
Наша поведінка — насправді зовсім не результат розрахунку вигідності чи невигідності, зиску й витрат. Нашою поведінкою радше управляють сили, які лишаються нам незрозумілі; емоції, які мотивують нас до дії. Схожий ірраціональний характер мають і animal spirits Кейнса, до яких ми скоро перейдемо.
Філософ Девід Г’юм запротестував би проти сучасної антропології homo oeconomicus з огляду на те, що відчуття, а не раціональність — рушійна сила людської поведінки. Іншими словами, самої раціональності недостатньо для того, щоб мотивувати людину щось робити. На думку Г’юма, розум — це «всього лиш інструмент; сам по собі він не здатен морально засудити чи схвалити той чи інший вчинок. Корисність — це лише тенденція до певної цілі; і якби ціль була нам геть індиферентною, тоді настільки ж байдужими (індиферентними) нам би мали бути й засоби [для досягнення цієї цілі]»[737]. Самостійно розум не здатний упорядкувати наші преференції таким чином, щоб ми могли діяти, розум не вміє мотивувати до дії. «Те, що чесне, справедливе, доцільне, шляхетне, щедре, — тільки це заволодіє нашим серцем й анімує нас до того, щоб ми [схопилися] цього вчинку й утримували його. А те, що зрозуміле, очевидне, те, що правдоподібне, що правдиве — це формує лиш холодну згоду й прийняття; а також задоволення нашої спекулятивної цікавості й кінець наших пошуків»[738].
Схожа позиція також у Іммануїла Канта: «Проте чистий розум апріорі не може працювати з цілями»[739]. Розум відіграє лиш вторинну роль, коли знаходить найкращу дорогу до цілі, а саме в конфігурації (спрямування засобів на ціль), корекції (корекції сприйняття), специфікації, планування й зважування[740]. У наших діях ми вбачаємо взаємодію розуму й почуттів[741]. Про те, що й сам розум формує парадокси[742], читайте більше в другій частині книги.