ПЕРЕДМОВА

Життя людей за всіх часів багате на запитання, але кризи і конфлікти створюють умови для їх найбільшої концентрації. Проте будь-яку кількість запитань може бути зведено до кількох найважливіших. З одного боку, питання безпеки хвилювали людство споконвічно. Прагнення людини перебувати у безпеці є зрозумілим і природним, оскільки саме безпека є необхідною і найважливішою умовою її існування. З другого боку, за достатність умов для життя так само завжди відповідала свобода. Попри те, що безпека і свобода доповнюють одна одну, вони утворюють і суперечності, оскільки є взаємозалежними і взаємопов’язаними категоріями.

Сучасний світ не стає безпечнішим, але водночас він не зупиняється в розвитку. Попри дифузію процесів забезпечення безпеки і розвитку, сутність якого у найбільш загальному розумінні зводиться до встановлення балансу між задоволенням сучасних потреб людства і захистом інтересів майбутніх поколінь, два зазначені процеси можуть суперечити один одному.

Різні погляди на безпеку (яким би не було її об’єктне поле) по-різному збігаються чи не збігаються з цілями сталого розвитку. Якою тут є роль свободи? Свобода завжди створює динамічні умови для розвитку, але ці умови можуть містити небезпеку. Безпека також формує певні умови для розвитку, але ці умови здебільшого є статичними, а отже, такими, що стримують або навіть гальмують розвиток. Навіть якщо розглядати безпеку як певну міру свободи, такі обмеження можуть бути своєрідними «блокпостами» розвитку, які, на жаль, не убезпечують його від бар’єрів та перешкод^[1]. Проте безпека і свобода, безпека і розвиток не протиставляються категорично одна одній, а розглядаються в єдності, з виявами «спалахів» боротьби в окремі періоди. Один із таких сучасних «спалахів» зробив для України споконвічні питання безпеки і свободи кульмінаційними.

У спрощеному вигляді може здаватися, що наразі така кульмінація фокусується лише на кількох питаннях:

Мінські перемовини: чи потрібно їх пролонгувати на майбутній рік, і якщо так, то якою має бути їх реінкарнація?

Місцеві вибори: як уможливити їх легітимне і безпечне проведення на всій території України?

Питання всіх часів і народів «про злочин і покарання», себто питання про амністію ватажків і членів терористичних угруповань.

Величезна проблема полягає навіть не в тому, чи існує хоча б приблизно правильна відповідь бодай на одне з цих запитань. Не найважливішою є і невизначеність того, що є мірилом «правильності» відповідей на ці запитання, навіть попри те, що саме невизначеність блокує ухвалення будь-яких рішень щодо їх розв’язання. Проблема полягає у тому, що відповіді на ці запитання сфокусовані аж ніяк не на режимі «сьогодні на сьогодні». Їхня «мішень» — майбутнє. Флуктуації навколо відповідей можуть призвести або до масштабного футурологічного шоку, або до крихкого убезпечення подальшого розвитку не лише України, але й усього світу.

Ці три начебто простих запитання провокують появу цілої мережі нових запитань, відповіді на які навряд чи можна укомплектувати до найскладнішого дерева рішень. Відповіді не можуть бути однозначними, беззаперечними і безсумнівно правильними, тому у запропонованому дослідженні домінує сценарний підхід щодо вирішення доленосних для України завдань.

Монографія принципово відрізняється від усіх попередніх спроб науковців різних галузей знань, публіцистів та тих, хто має активну громадянську позицію, висвітлити складну тематику анексії Криму та війни на Донбасі.

Першою відмінністю є комплексність, реалізована в об’єднанні донбаського і кримського питань в одному дослідженні. Таке об’єднання не є еклектичним, воно дає змогу простежити спільні для обох регіонів причини виникнення проблем.

Друга відмінність стосується прогностичної скерованості дослідження. На відміну від попередніх наукових і публіцистичних робіт дане дослідження скероване не на ретроспективний, а на перспективний аналіз подій і тенденцій, висвітлений через можливі сценарії розв’язання наявних проблем.

І нарешті, третя, найголовніша, відмінність полягає у вивченні проблематики виключно з позиції національної безпеки України. Саме тому питання єдності і боротьби безпеки і свободи відіграють роль провідних акторів в усіх запропонованих сценаріях майбутнього. Не майбутнього самого по собі Донбасу. Не майбутнього самого по собі Криму. Майбутнього безпеки і свободи України у небезпечному глобалізованому світі.

Отже, про що монографія «Донбас і Крим: ціна повернення»?

Найголовнішою і неослабною проблемою для України є забезпечення її національної безпеки. Ані анексований Крим, ані тимчасово окуповані території Донбасу не можна розглядати як «річ у собі». Тому в монографії абсолютно слушно висвітлено питання національної безпеки України в контексті анексії Криму та тимчасової окупації окремих територій Донбасу. Глибокий політичний аналіз, наведений у цій частині, дасть читачеві змогу усвідомити місце України в геополітичному контексті і те, наскільки цю роль вивищують її тимчасово неконтрольовані території. Зважений і раціональний погляд на збройну агресію Росії проти України (без емоцій, притаманних переважній більшості навіть наукових публікацій) чітко окреслює загрози і виклики національні безпеці. Значну увагу приділено участі трьох суб’єктів — України, ЄС та Росії — у Мінському процесі.

Попри те, що сучасний науковий, політичний і медійний дискурс заповнили інформаційний простір фактами втрат України внаслідок анексії Криму та тимчасової окупації окремих територій Донбасу, така інформація, як правило, має констатуючий, а не аналітичний характер. І практично завжди є фрагментарною.

Авторам монографії вперше вдалося охопити і ретельно проаналізувати соціально-економічні наслідки збройної агресії Росії на Донбасі та анексії Криму. Для багатьох з тих, хто «сміливо і голосно», але абсолютно безпідставно проголошував, що «Україна нічого не втратила, «відпустивши» Донбас і «віддавши» Крим», стане очевидним масштаб втрат. Ресурсних — у промисловості й сільському господарстві. Інфраструктурних — на транспорті, в енергетиці, житлово-комунальному господарстві. А ще фінансових втрат, шкоди від погіршення стану довкілля, втрат у науці, освіті, культурі, медицині. І це далеко не повний перелік втрат, значна частка яких є безповоротними.

Моментальні привабливі і доречні зрушення у політичному режимі в людській пам’яті швидко затягує туманом^[2]. Повною протилежністю є соціальні наслідки, вкарбовані в людську пам’ять і підсвідомість. Жодного разу Україна ще не стикалася з такими викликами в соціальній сфері, яка і без того є далекою від досконалості. Читачеві фахово та аргументовано пропонується дізнатися про соціально-демографічні втрати, проблеми переселенців, руйнування соціальної інфраструктури, «перемоги і зради» мобілізації.

Якщо вірити видатному політику минулого століття, то найбільше брехні буває під час війни, напередодні виборів та під час полювання. У дослідженні немає нічого, що стосувалося б песимістичного лейтмотиву на кшталт «Україна інформаційну війну програла», натомість не лише викрито увесь ланцюг інформаційно-маніпулятивних технологій, застосованих проти України, а й окреслено способи протидії таким технологіям. Кажуть, що розум завжди є головним полем битви, тому ці результати монографічного дослідження читач може вважати «арсеналом зброї для розуму».

Майбутнє — це те, куди всі і завжди хочуть зазирнути. Цілком зрозуміло, що переважну частину дослідження присвячено майбутньому. Майбутньому України. Для шанувальників читання книжок за технологію «з кінця» у монографії закладено багато сюрпризів. Наукові дослідження потребують послідовності і упорядкованості, тому краще йти до «майбутнього», читаючи книгу з початку для чіткого усвідомлення причинно-наслідкових зв’язків минулого і майбутнього. Читач може ознайомитися із запропонованими сценаріями реінтеграції і відновлення Донбасу, довгим кримським шляхом додому та поверненням України у майбутнє. «Політик повинен уміти передбачити, що станеться завтра, через тиждень, через місяць і через рік, а потім пояснити, чому цього не сталося», — майже жартував В. Черчіль. Проте наразі при усьому плюралізмі думок не існує іншої альтернативи, як збереження української державності. Це є принциповою позицією авторського колективу монографії.

Нарешті, постає головне питання, що робити, аби майбутнє відбулося? Тут слово політикам. Є думка, що політика так само цікава, як війна, але більш небезпечна. На війні можуть убити лише одного разу, в політиці — безліч разів.

Координати, за якими Україна має знайти своє майбутнє, політик і вчений В. П. Горбулін передбачив ще у 2009 році: «Україна вже втягнута у світовий вир. Є багато чинників, які визначають роль України в новому переділі світу й побудові нового світоустрою. Але ця участь може бути активною і пасивною. І для України це питання може стати найважливішим критерієм розвитку державності або, навпаки, її стагнації...»^[3]

Класика управління говорить, що завжди є три способи втручання у функціонування системи за результатами діагностики її стану: не втручатися взагалі, змінювати систему або змінювати умови, в яких система функціонує.

Очевидно, що змінюючи передусім власну систему національної безпеки та механізми її забезпечення, Україна змінюватиме і весь світ. Попри все, Україна вже ніколи не залишиться такою, якою була раніше. Донбас і Крим — також. Проте це не може бути перешкодою для повернення кордонів України до конфігурації 2013 року. І будь-які «історичні дискурси» про те, що «історично не так складалося» вочевидь не доречні, якщо мова йде про найновішу історію незалежної України (з 1991 року). Ця історія є лише новим часописом боротьби і єдності безпеки і свободи. Тому питання повернення тимчасово неконтрольованих територій унеможливлює відповідь — «не втручатися». Важливим тут є інше — ціна повернення.

Найбільшу питому вагу в цій ціні має питання як «розмінувати» свідомість?^[4] Україна прагнула свободи, обравши європейський шлях, проте зіштовхнулася з мисленням і уявленнями про безпеку, які на побутовому рівні асоціюються з висловом «прагнемо стабільності». Омріяну «стабільність» наразі мають ті, хто (свідомо чи вимушено) мешкають на Донбасі й у Криму. Вони у безпеці? У їхній уяві — так. Вони мають свободу? Це питання і риторичне, і дилемне. Проте і на нього читач може спробувати знайти відповідь на сторінках цієї монографії.

Знайти більш конкретну відповідь можна лише повністю змінивши систему координат. Відомо, що в процесі свого функціонування будь-яка система може динамічно змінювати свій стан в одному з двох протилежних напрямків, рухаючись або до безпеки і досконалості, або до небезпеки і деградації. За цих умов ефективною є модель управління національною безпекою з використанням системного та ситуаційного підходів, які враховують два види ресурсів: знання, що є невичерпними і такими, що збільшуються в процесі їхнього використання, і час, який не є відновлюваним ресурсом, тому його врахування є особливо важливим в умовах швидких змін.

Отже, сьогодні «ціна повернення» безпосередньо залежить від того, наскільки швидко буде «розміновано» свідомість щодо вирішення проблеми національної самоідентифікації, каталізатором якої має бути задоволення економічних і соціальних інтересів громадян України. Не можна вимагати «розмінування» свідомості мешканців Криму і Донбасу, не «роззброївши» мізки жителів інших регіонів України.

Для цього, звісно, потрібен час. Але знову згадаємо «пророцтва» В. П. Горбуліна: «...в України на рубежі 2020–2025 років є тільки два шляхи: або стати сильною державою, або зіштовхнутися з реальною небезпекою поглинання»^[5]. Схоже, відлік часу вже розпочався п’ятьма роками раніше.

Забезпечення національної безпеки України майже повністю залежить від результатів вирішення проблем Донбасу і Криму. Без цього вона ще довго залишатиметься схожою на проходження верблюда крізь вушко голки. Водночас дослідження національної безпеки завжди потребують дбайливого ставлення і зосередженості, які мають визначати стиль наукового життя; вони не сумісні із будь-якими виявами байдужості.

Науковці Національного інституту стратегічних досліджень сподіваються, що їхні дослідження не лише окреслять поле відповідей на найгостріші питання сьогодення, але і слугуватимуть цілям забезпечення національної безпеки України.