на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Лісова лікарня. Тато з мамою. Гроза в лісі

Тільки-но зайнявся світанок, Бім спробував підвестися, але це було нелегко, майже неможливо. Головне, важко розігнутися з бубличка: щось застигло тепер усередині й нібито склеїло там. Сяк-так, не по-собачому, він спочатку витяг одну задню ногу, мов курка з-під крила, потім — другу, вперся обома об стіну й виповз із-під лави. Трохи полежав і поповз із павільйону. Сів. Набряклим ногам полегшало. Терплячи біль і приглушуючи його легеньким скавулінням, якось у собі, він пішов — спочатку важко, черкаючи лапами об землю, потім усе впевненіше й впевненіше.

Спробував потрошку підтюпцем — так біль у грудях менший. І ось він поволі потрюхикав і потрюхикав уперед. Збоку, звичайно, здалося б, що собака і не біжить, і не йде, а перебирає ногами, майже не ворушачи тілом. Так Бімові легше. Він відчув, що йому взагалі полегшало від трав і від руху. І він дріботів та дріботів бровкою шосе.

Ішов лівим узбіччям, навпроти зустрічних автомобілів. Він, безперечно, не знав «Правил вуличного руху на дорогах СРСР», і ніякої логіки чи цілеспрямованості, як могло здатися зустрічним шоферам, у його законному русі не було — просто інстинкт підказував: цим узбіччям мене везли сюди, цим самим узбіччям піду й назад.

Люди, що мигтіли у віконцях автомобілів, неодмінно думали: «Розумний же який собака — додержується правил руху. Але хворий». Насправді ж тут ніякого особливого розуму й не потрібно було, аби підтвердити, що відповідна стаття правил задовольняє вимоги безпеки.

Довго дріботів Бім — може, три, може, чотири години (із зупинками та відлежуваннями — більше, звичайно). Швидкість його не перевищувала швидкості пішохода, можливо, була ледь-ледь навіть більшою. І це вже добре!

Та ось він, несподівано для самого себе, впізнав ту самісіньку автобусну зупинку, на якій вони завжди виходили з Іваном Івановичем перед початком полювання: Впізнав!

Біля павільйону стояли люди, чекаючи автобуса. Бім затримав ходу, не доходячи до них, ї повернув ліворуч, на ту дорогу, якою часто ходив па полювання. Хтось засвистів йому вслід, хтось залюлюкав, хтось гукнув: «Скажений!» ІБім не звертав уваги. Він навіть намагався прискорити ходу, пробуючи бігти чвалом, але це йому не вдалося, швидкості не додав, а тільки стало ще важче.

Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо

Головне — туди. Туди, де, можливо, був недавно або скоро буде Іван Іванович. Туди, вперед.

Бім трюхикав до лісу. На узліссі він зупинився, оглядівся й пішов у ліс. Недалечко одразу ж знайшов знайому галявинку і став біля пе- ньочка мов укопаний. Постояв, перевірив носом навкруг, не сходячи з місця, обійшов той п.еньочок, обнюхуючи при с,аміц землі. І раптом

1/27 Г. Троепольський Бібліотечна кпдга

якось рішуче ліг біля деньочка па опале листя: тут, ось тут завжди сидів Іван Іванович перед полюванням. Бім витягнув голову і терся, терся нею об жовте листя, на тому місці, де стояли колись ноги його друга, хоча всякі запахи давно вивітрились.

А день той був теплий-теплий!.. * * *

Буває пізньої осені, навіть і після заморозків, повернеться літо й зачепить осінь вогняним хвостиком. І осінь розтане, розніжиться й притихне, мовби ласкавий собака, якого гладить жінка. І тоді ліс запахне прощальним ароматом опалого листя, рубіновими плодами шипшини і бурштином барбарису, терпким і гострим, як перець, копитняком, ніким не займаним білим грибом, який уже розвалився, просочився водою, але все ще запашний і нагадує про минулі погожі дні; і попливе лісом усміхнений добрий дух від сосни до берези, від берези до дуба, а той відповість могутніми пахощами сили, міцності лісової і вічності. У пахощах лісу є щось вічне і невигубне, особливо відчутне у теплі, м'які й лагідні прощальні, останні дні пізньої осені; вона вже пережила нудні дощі, злющі наскоки заморозків і набридливих голок інею, що обгорнули геть- чисто все: це вже відійшло, це вже у минулому. І ніби осінь, засинаючи, бачить сон про літо, а нам показує свої божественні видіння в усій величі одухотвореної краси і в животворних пахощах землі. Благо тому, хто зумів усе це увібрати в себе з дитинства і проніс через життя, не розхлюпавши ні краплини з дарованого природою джерела порятунку душі!

У такі дні в лісі серце стає всепрощенним, але й вимогливим до себе. Умиротворений, ти зливаєшся з природою. У ці урочисті хвилини осінніх сновидінь так хочеться, щоб не було пеправди і зла на землі. І в тиші пізньої осені, овіяний її ніжною дрімотою, в дні недовгого забуття наступної зими, ти починаєш розуміти: тільки правда, тільки честь, тільки чисте сумління, і про все це — с л о в о. Слово до маленьких людей, які будуть потім дорослими, слово до дорослих, які пе забули, що були колись дітьми.

Може, тому я й пишу про долю собаки, про його вірність, честь і відданість. Про того самого собаку, який лежав цього теплого-теплого осіннього дня у лісі біля пеньочка. І тужив. * * *

Отже, одного щасливого дня природи в лісі лежав нещасний собака Бім. А день був — боже ж ти мій! — теплий-теплий!

Проте земля була холодною. Тому Бім згорнувся біля пеньочка, наче біля ніг хазяїна, відпочив трохи та й пішов помалу лісом, щось вишукуючи. Захотілося їсти. Коло недавно спиляного осокора він почав гризти соковиту його кору, смачну, улюблену їжу лосів. Чи догадувався Бім, що й ця кора — цілюща для нього?,

А втім, людям, може, й невтямки, що найтонше чуття собак, певно, відрізняє корисні запахи від шкідливих. Адже не захотів же Бім їсти отруйний копитняк, а біля кореня валер'яни зупинився. Чому собаки й коти люблять її запах? Теж невідомо. Але Бім сяк-так длубнув раз і вдруге м'яку, пухово-листяну землю, відгриз корінець і з'їв. І ще з'їв. Корінь валер'яни майже на поверхні — дістати його неважко. З'їв він стільки, скільки треба, анітрохи не більше, покружляв на місці, ніби

витоптуючи й готуючи собі ямку для лежання, але місце не сподобалось (теж невідомо чому). Зробив невеличке коло, потім звузив його, натрапив, па старий фронтовий окопчик, засипаний до країв листям, опустився: туди й знову закружляв на місці. Уже він обтоптав собі глибоку й м'яку постіль, але, мабуть, не хотів лягати, мовби перемагаючи сон; однак якось відразу й упав у постіль і тут же, негайно, заснув міцним сном.

Валер'яна взяла своє.. Купирем зветься в Тамбовській області. Але в жодній області і губернії здорові собаки не їли й не їдять корінь купиря, хіба що потреться який мордою об нього, а от хворі їдять. Бім у цьому розумінні був не гірший за інших собак, хоча й інтелігент. От він і з'їв. Отож дуже прошу вас, тихше. Тихше. У цій ямці спить наш добрий Бім.

Уже третю добу нічого не їв Бім, окрім трав, і не спав від болю й настороженості. А зараз він так міцно спав, як взагалі давно вже не спав. У ямці було тепло й тихо. Ліс, по-осінньому примовклий, оберігав спокій хворого Біма, лікував його травами й цілющим повітрям. Спасибі тобі, ліс!

Проснувся Бім уже надвечір. Вийшов нагору. Йти хоч було й важко, та вже легше, значно легше, ніж уранці. Всередині відпустило. Тільки от сили все ще не було. Він сходив до рідного пеньочка, посидів трохи й повернувся до свого лігва. Знов посидів. І знову перевірив нюхом, оглядівся: все було спокійно. І знову влігся у теплу, затишну глибоку ямку. Певно, Бімові снився гарний сон. Навіть безперечно снився, бо легенько, ледь-ледь, він покручував хвостом.

Так він проспав цілу ніч. І не змерз.

На світанку його розбудив тихий шерех, він трохи підвів голову, прислухався: хтось борсається в листі. Виліз Бім, прочитав носом ледь помітні у безвітряній тиші мікроскопічні струмені повітря й визначив точно: вальдшнеп!

Непереборна пристрасть мисливця напружшшла кволе тіло і пригасила давкий біль усередині. Вальдшнеп був десь кроків за п'ять, не більш. Він розгрібав лапками листя, просував носа у м'яку землю, абсолютно точно націлюючи його в отвір ходу черв'яка-росовика, витягав того черв'яка й з'їдав охоче. Крило птаха тяглося по землі (так залишаються поранені птахи від горе-мисливців, живуть до зими, а потім або стають здобиччю лисиці, або гинуть, якщо умудряються вціліти до великих морозів).

Бім переставив лапу — вальдшнеп не почув, захоплепий роботою. Переставив другу — не чує, працює. Вальдшнепові теж не можна втрачати часу: з теплом черв'як підлазить до поверхні або навіть залягає прямо під щільним шаром листя. Бім підкрався ось так, з-за дерева, і завмер у стойці. Ніхто не крикнув йому: «Вперед!», він сам зрушив з місця, хотів стрибнути на птаха й притиснути його лапами, але стрибка не вийшло: просто впав і схопив вальдшнепа зубами. Потримав, лежачи на боці, перевернувся на живіт і... з'їв дичину. Всю. Залишилося саме пір'я. Навіть дзьоб, зовсім м'який, як визначив Бім, теж увесь з'їв.

Як же так сталося, що, дресирований, намуштровапий досвідченою рукою мисливця, Бім порушив честь — з'їв дичину? Ото ж бо й воно, я й сам про це думаю. Сталося так тому, що й собака хоче жити. Інше щось навряд чи можна придумати.

Сили в нього побільшало, ось у чому суть. Захотілося пити. Бім знайшов калюжку, яких у кожному гостинному лісі безліч, і вгамував спрагу. Вертаючись назад, намацав нюхом мишу: з'їв, доповнивши першу

порцію. І почав шукати трави. Насамперед зірвав уже напівсухі стеблинки дикого часнику, виплюнув їх, зате виколупав його голівку. З'їв, зморщившись (адже, що не кажіть, часник). Брів лісом і знаходив, що йому потрібно. Бог його знає, звідки йому стало відомо, що в часнику — дві чи три десятих процента йоду? Ніхто не відповість на це запитання. Можна тільки здогадуватись, що в тяжкі, майже передсмертні години, два дні тому, йому як одкровення прийшов досвід його далеких предків, досвід, запрограмований ще з минулих багатьох віків, ще з часів Мойсея. І це було теж чудо природи!

Лікувався Бім ще п'ять днів. Годувався, чим бог допоможе, але лікувався наполегливо. Спав у обжитій ямці, що стала на якийсь час його притулком. Одного разу натрапив навіть на сонне зайченя, але посмакувати ним не пощастило: воно скочило й чимдуж дременуло. Бім і пе намагався гнатися за ним. Не наздогнати й здоровому сетеру, а тут — нічого й думати. Він провів його поглядом, облизнувся, та й годі. Одначе ліс не кривдив Біма, він сяк-так прогодувався, погано, звичайно, але прогодувався. Хоч і схуд, охляв від хвороби й недоїдання, але трави зробили своє — Бім не тільки залишився жити, але міг рушити далі в дорогу, шукати людину-друга. І знову це сталося без особливого розуму, а тільки від самого серця, відданості й вірності.

Перевіряючи знову галявинку з пеньочком, Бім приліг, устав, ще приліг і ще встав. Мабуть, він вирішив-таки, що Івана Івановича тут пе дочекатись. Повернувся до ямки, від неї знову ж — до пеньочка; там і тут затримувався на мить і знову повертався. Велике нетерпіння таїлося в такому біганні туди-сюди; неспокій усе посилювався. Нарешті він усе-таки пробіг повз пеньочок не зупинившись і підтюпцем попрямував

до шосе. Було це в надвечір'я, коли сонце збиралося сідати за обрій. * * *

У місто Бім прийшов пізно ввечері. В місті було видно, не так, як уночі в лісі, але саме це й непокоїло Біма. Такого з ним не було ніколи. Він ішов обережно і водночас квапливо, наскільки дозволяло здоров'я, прямуючи, звичайно, додому — до хазяїна, до Степанівни, до Люсі, до Толика: всі вони, мабуть, там. Та несподівано для самого себе, ще на околиці, в новому районі, серед тих будинків-близнят, Бім вирішив обійти небезпечне місце, щоб поминути будинок Сірого. Зробив коло, звернув у бічну вулицю й уперся в паркан. Почав був його обходити і враз завмер біля хвіртки: Толиків слід! Хлопчик, якого так полюбив Бім і який так полюбив Біма, пройшов тут. Ось тільки-но, тільки-но пройшов. Хвіртка була замкнута, але Бім, не задумуючись, підліз під неї пластом і пішов по сліду маленького друга. Ну ось же, ось зараз пройшов! Це був малюсінький парк-сад, посеред якого стояв невеликий двоповерховий будинок. Туди й новів слід.

Бім підійшов до дверей, у які ввійшов Толик зовсім недавно. Привчений ще цуценям ставитися до кожних дверей з довірою, він почав дряпатися і в ці. Відповіді не було. Бімові було невтямки, що таку його поведіпку саме біля цих дверей можна було назвати зухвальством наївності. Але він ще раз подряпався, вже дужче.

З-за дверей голос жінки:

Хто тут?

«Я,— відповів Бім,— Гав!»

А це що таке? Толику! Хтось до тебе з собакою. Чого це ще?

! 'І4

«Я, я! — сказав Бім.—Гав. Гав!»

Бім! Бім! — закричав Толик і відчинив двері.— Вім, любий Бім, Бімко! — І обійняв його.

Бім лизав руки хлопчикові,, курточку, танки і невідривно дивився йому у вічі. Скільки було надії, віри й любові в погляді собаки, який зазнав .стільки злигоднів!

Мамо, мамо, ти подивися, які в нього очі. Людські! Бімко, розумний Бімко, знайшов сам. Мамо, сам знайшов мене...

Але мама не зронила й слова, поки друзі раділи своїй зустрічі. Та коли захоплення вляглося, вона запитала:

-т- Це — той самий?

Так,— відповів Толик.— Це Бім. Він хороший.

Зараз же прожени.

Мамо!

Зараз же!

Толик притиснув Біма до себе:

Не треба, мамо. Прошу тебе! — І заплакав.

Пролунав мелодійний дзвінок. Увійшов чоловік. Він добрим, але стомленим голосом спитав:

Що це у вас тут за галас? Ти плачеш, Толику? — Він скинув пальто, роззувся, надів капці й, підійшовши до хлопчика з собакою, сказав: — Ну, чого ти, дурнику? — І погладив Толика по голові, посіпав за вушко й Біма:— Чи ти ба! Собачка. Дивись-но, який собачка... худий.

Тату... тату, він — хороший, Бім. Не треба.

Мама тепер уже закричала:

Отак завжди! Я одне кажу йому, а ти — інше. Теж мені виховання! Скалічиш дитину! — Вона перейшла на «ви»: — Кусатимете лікті, Семене Петровичу, та буде пізно.

Постривай, постривай, не кричи. Спокійно.— І повів її у відда- нену кімнату, де вона кричала ще голосніше, а він її умовляв.

З усього цього Бім зрозумів, що Мама проти Біма, а Тато — «за» і що він зараз залишиться у Толика. Слова розуміти не потрібно було б навіть людині, вона все зрозуміла б навіть тоді, якби їй наглухо заткнули вуха. А тут усе-таки собака з відкритими вухами й розумними очима. Як тут не зрозуміти! І справді, Толик повів Біма до своєї окремої кімнати (там пахло виключно самим Толиком).

Ні Бім, ні Толик не чули дальшої розмови Мами й Тата.

А там відбувалося ось що:

Навіщо ж ти при Толику отакі слова говориш: «Скалічиш дитину» і всяке таке? Це ж згубно для нього.

А це не згубно: явно хворий собака, бродячий — та в нашу зразкову чистоту! Ти що — з глузду з'їхав? Та він Же казна-яку хворобу міг припести йому. Не дозволю! Зараз же вижени пса!

Ех, мати, мати! — зітхнув Семен Петрович.— Анітрохи не уявляєш ти, що таке тактика.

Проваліться ви зі своєю тактикою, Семене Петровичу!

Ну от, знов за своє... Треба ж підійти з розумом: і Толика не травмувати, і пса позбутися,— Потім щось прошепотів їй і закінчив: — Отак і зробимо: позбудемося.

Так би зразу й казав,— заспокоювалася Мама.

Не міг я сказати цього при Толику... А ти, дурпенька, завела: «Проваліться з тактикою».— Вігі погладив її по щоці (тобто помирилися) .

Вони увійшли до Толика, Мама сказала:

Ну, нехай живе, чи що....її.

Толик зрадів. Він вдячно дивився на Маму і Тата, він розповідав про Біма й показував усе, що той уміє.

Це була щаслива сім'я, де всі тепер були задоволені життям.

Нехай, нехай,— згодився Толик.— Він же дуже охайний, Бім. Я добре знаю.

Бім запримітив, звичайно, що Тато — добрий, спокійний, впевнений і стриманий. А коли, трохи згодом, Толик провів Біма по кімнатах, знайомлячи з квартирою, то й тоді Бім побачив, що Тато їсть один, з газетою в руках, і теж — спокійно і впевнено. Гарний чоловік — Тато, він же й Семен Петрович.

стилочку (зовсім новеньку!), вмостив у кутку передпокою і сказав:

Ось твоє місце, Біме. На місце!

Бім слухняно ліг. Він усе зрозумів: тут він поки що житиме. Всередині в нього потепліло від ласки й уваги маленької людинки.

Час уже спати, Толику. Час. Уже пів на одинадцяту. Іди лягай,— умовляв Тато.

Толик пішов і ліг. Засинаючи, він думав: «Завтра піду до Степанівни й скажу, нехай у мене живе Бім, поки повернеться Іван Іванович...» І ще згадав таке: коли вій розповів, що ходить до Степанівни і там є Люся, а він водить Біма, то мама зчинила галас, а тато сказав Толикові: «Більше туди не підеш»; а коли Толик плакав, то тато наприкінці сказав мамі: «Ми забули з тобою, що таке тактика». І гладив Толика по голові, кажучи: «Що тепер вдієш? Треба тобі вирости, великою людиною стати, а не собачником і не по бабусях різних там ходити. Нічого не вдієш!» А тепер ось Бім житиме у нього, і «по бабусях» ходити не треба... Він тільки один разочок піде до Степанівни, щоб сказати їй про все... і до Люсі... Вона хороша дівчинка, Люся... А Бім, певно, спить. Хороший Бім.

На цій Думці Толик заснув спокійним, радісним, світлим сном.

...Глибокої ночі Бім почув кроки. Він розплющив очі, не підводячи голови, й дивився. Тато тихо підійшов до телефону, постояв, прислухався, потім узяв трубку й напівпошепки сказав усього два слова:

'Машину... Зараз.

Значення цих слів Бім, звичайно, не зрозумів. Але помітив, що Тато тривожно дивився на Толикові двері, кинув неспокійний погляд на Біма, пішов у кухню, вийшов звідти навшпиньках, з вірьовкою і якимсь вузликом. Бім збагнув: щось не те, щось у Татові змінилося — він сам на себе не схожий. Внутрішнє чуття підказувало — треба загавкати, треба тікати до Толика! Бім, поза всякими сумнівами, зробив би саме так, але Тато підійшов і почав гладити Біма (отже, все гаразд), потім прив'язав вірьовку до нашийника, одягнув пальто, тихо-тихо відчинив двері й вивів Біма.

Біля під'їзду стояв і джерготів живий автомобіль.

І ось їде Бім на задньому сидінні. Попереду чоловік за кермом, поруч з ним Семен Петрович. Із вузлика, який поклали поряд з Бімом, пахне м'ясом. На шиї вірьовка. Люди мовчать. Бім також. Ніч. Темна, темна ніч. Небо затягло хмарами — воно чорне, як чавун у хаті Хрисана Андрійовича,, непроглядне. Такої ночі неможливо собаці стежити за дорогою з автомобіля й примічати зворотний шлях. І куди везуть, Бім теж не знав. Собаче діло — що? Везуть, і все. Тільки от вірьовка навіщо? Неспокій вкрай охопив Біма, коли під'їхали до лісу й зупинилися.

Семен Петрович повів Біма на вірьовці в глибину лісу, захопивши з собою рушницю. Ішли, вниз, у яр, освітлюючи просіку ліхтариком. Стежка вперлася в невеличку галявину, оточену величезними дубами. Тут Семен Петрович прив'язав Біма до дерева за вірьовку, розгорнув вузлик, вийняв з нього миску з м'ясом і поставив перед Бімом, не вимовивши й слова. І пішов пазад. Але, трохи відійшовши, обернувся, заслігщв Біма ліхтариком і сказав:

— Ну, бувай. Ось так.

рім гіроводйр поглядом слабцуче світло ліхтарика й мовчаь — у подиві, в нерозумінні й гіркій кривді. Він нічого, анічогісінько не міг збагнути. І, схвильований, тремтів, хоч було тепло й аж задушно, незвично для осені.

Автомобіль поїхав. «Туди поїхав»,— визначив Бім по звуку, що дедалі тихшав і тихшав, а потім і зовсім заглух; 'звук'той моівби проклав Бімові напрямок — куди йти в разі чого.

Ліс мовчав.

Темної-темної осінньої ночі сидів у лісі собака під могутніми деревами, прив'язаний на вірьовці.

І треба ж трапитися такому саме цієї ж ночі! Рідко, дуже рідко так буває, але трапилося: наприкінці листопада, при такому незвичайному потеплінні, десь далеко-далеко' прогримів грім.

Спочатку Бім сидів і слухав ліс; перевіряючи навкруг, наскільки вистачало чуття. Для собаки неважко визначити — який це ліс; якщо він хоч раз побував у ньому! Бім невдовзі зрозумів, що він зараз там, де колись був з хазяїном на облаві. Той самий ліс. Але вовком поки що ніде поблизу не пахло. Бім притиснувся до* дерева боком,1 ввібрався в безпросвітню темряву, злився з нею, самотній, беззахисний, покинутий людиною, якій він не зробив ніякого зла.

Рнутрішньо, десь у самих глибинах істоти, інстинктом, Бім зрозумів, що до Толика тепер іти' не треба, що він тепер піде до своїх рідних дверей, тільки туди і більш нікуди. І так йому захотілося туди, що він, забувши про'вірьовку, з останніх сил рвонувся й упав: біль'у грудях пройняв усе тіло й підкосив його. Тепер він лежав нерухомо, витягпіи усі чотири лапи. Але це тривало недовго, він знову підвівся й знову сів біля дерева, мовби змирившись із своєю долею.

У чорній ночі ще раз прогуркотів грім, тепер уже ближче, і прокотився безлистим лісом обважніло й широко. Знявся вітер, гілля дерев занило, як від передчуття біди, стовбури, які "слабші, захиталися, і нарешті усе злилося в єдиний тривожний чорний шум, у якому виразно виділявся стогін напівсухої осики; вона ритмічно скрипіла й скрипіла десь біля кореня, уже напівзламана і зношена; її глухий тужний стогін лякав Біма більше, аніж увесь шум лісу.

А ліс шумів, шумів і шумів. А вітер щодалі розтулювався повним і єдиним володарем у безпросвітній пітьмі, розгулювався так, що застогнали й дуби. Бімові здалося, що хтось' чорний-пречорний, величезний розпластався над могутніми дубами, над безнадійною, конаючою старого осикою, над ним, загубленим у цій суворості, псом; і оцей чорний бив полами чорного плаща'по верховіттях лісу, обхоплював дерева й хитав їх у дикому' танці, шаманив, пересмикуючись і звиваючись, волаючи і завиваючи у стоголосій дикості.

Бімові стало так моторошно, що біль у тілі на якийсь час відступив, забувся. Він вдавився у стовбур дерева, влип. Вітер почав кидати на ліс холодом, від чого різко, й мерзлякувато потягло низом яру, враз наскрізь пронизавши Біма. Так завжди пізнє потепління несподівано змінюється похолоданням. Бім пересунувся на другий бік стовбура, од вітру, і так, щоб проти вітру стежити чуттям, а за вітром — очима. Але попереду було безпросвітно темно. Бім тремтів.

Раптом, мовби вогняним вузьким ножем, блискавка розітнула чорноту, на мить осяявши невгамовно виючий ліс, а слідом за нею щось гахнуло вгорі, вдарило, задеренчало чимось розбитим, упало вниз і покотилося по лісу врізнобіч. Блискавка і грім цепаче злякали шаманд, і він почав тікати, тікати, а потім і зовсім затих; і тоді застукотіли згори краплини. Дощ був короткий, сильний, холодний. Потім і він перестав.

Ліс тепер потихеньку бурчав, струшуючись і випростуючись, немов після бою. Але раптом осика скрипнула, затріщала, чіпляючись за інші дерева, прощаючись із сусідами, моторошно зашуміла й повалилася на землю, ламаючи своє гілля у тужливій передсмертній безнадії: витримала останній бій і впала. Осика стояла близько від Біма, йому тривожно було чути смерть дерева і страшно від того, що осика падала, як спершу йому здавалося, просто на нього; він у цю мить позадкував від свого фатального дуба, натягнувши вірьовку, але... вірьовка є вірьовка.

Бім сидів до світанку, змерзлий, хворий, змучений. Перед ним стояла миска з м'ясом — до нього він так і не доторкнувся.

Перед самим світанком далеко завив вовк. Один провив: більше вовків до чергового переклику у лісі пе виявилося. То був найхитріший вовк, що врятувався тоді від облави. Бім здибив шерсть па холці, заклацав зубами і слухав, слухав, хапав чуттям повітря, глибоко втягуючи. Він приготувався до зустрічі, анітрохи не догадуючись, що в ньому є хоробрість самозахисту, яку можна назвати героїзмом відчаю (адже вкусив же він Сірого дядька, мало не збивши його з ніг!). Але вовк цього разу не прийшов. Вітру вже не було, отже, здалеку звір не почує Біма, а той час, коли вовки могли забрести на його ділянку, очевидно, ще не настав. Проте Бім у напруженому чеканні, непомітно для самого себе, вже натягнув вірьовку, від чого нашийник почав душити аж до хрипоти. Тоді Бім позадкував до дерева, притиснувся задом до стовбура, перехопив кутніми зубами вірьовку й... перегриз. Як ножем відтяв!

Сталося!

Бім вільний, хоч і самотній у дрімучому лісі.

Так, зрештою, кожен собака й робить, хоч у різних порід це відбувається по-різному: цепні сторожові — ті перегризають вірьовку негайно, бо ж вони люблять тільки міцні ланцюги; моська хоч і не перегризає, але, бувши прив'язаною на вірьовці, починає битися, крутитися, скавуліти й може навіть задушитися; гінчаки довго думають, але перегризають; інтелігептний собака, що працює по красній дичині, просидить багато днів, очікуючи хазяїна, але вірьовку перегризе тільки у хвилини небезпеки або у відчаї, коли стане ясно, що ніхто вже не прийде на допомогу. Отак і Бім: настав час, і він зробив те, що мало бути.

Бім відійшов від дерева обережно, озираючись, прислухаючись до лісу. Зненацька неподалік заскрекотіла сорока. «Хтось тут є, хтось тут є! Хтось тут є, хтось тут є, хтось тут є!» І Бім негайно, з першого ж сорочиного застереження, спинився в заростях молодого дубняка, який щільно розрісся довкруг старого товстенного дуба-віковика. Болю вже майже не відчував, він пішов кудись у глибипу. Бім приліг на- листя, витягнувши шию й притиснувши голову до землі. Сорока прокричала близько — Бім побачив її на високому дереві. Він, звичайно, побіг би звідси, не гаючи й хвилини, але сорока застерігала про небезпеку з того боку, куди Бімові треба було йти. По тілу пробігало тремтіння, водночас він був і рішучий, завдячуючи сороці за своєчасне попередження про ворога. Спасибі тобі, сороко! Тільки хижі тварини лають цього птаха, чудового вісника, вродженого з телеграфом на хвості, добровільного слугу мирних мешканців лісу. Коли б не сорока, населення, яке бігає та літає, остаточно було б позбавлене інформації про життя лісу.

8 Г. Троєпольський105

Бібліотечна книга

Вовчиця вийшла на край галявини й зупинилася. Передня нога в неї крива (отож колись вона була поранена людиною). Накульгуючи, вои» переступила кілька кроків, повернула голову точно до Біма і з розгону... кинулася в його бік. Але промахнулася — перешкодила крива нога. Бім вислизнув од неї в останню мить, відскочивши вбік. Звір, обернувшись і мовби підстрибнувши на трьох ногах, кинувся знову на Біма. Одначе той дзигою відкотився за дуба й відчув спиною отвір, дупло. І враз, коли вовчиця вдруге промахнулася, в одну мить проліз у дупло, вищирив зуби, несамовито загарчав і так почав гавкати, як ніколи в житті не гавкав,— як гінчак на сліду, як лайка коло барлогу, без передиху. Бімів голос задзвенів по лісу одним-єдиним словом, зрозумілим кожному: «Біда-а! Біда-а!» А ліс підхопив і допомагав луною: «Біда-а! Біда-а!!!» Спасибі тобі, лісе!

І покотилася від сороки до сороки, швидше за телеграф, тривожна звістка: «Хтось когось їсть, хтось когось їсть, хтось когось, хтось когось...» Лісник на кордоні визначив, що й собачий несамовитий гавкіт, і незвичний сорочачий неспокій — не на добро. Він узяв рушницю, зарядив картеччю й пішов у глибину лісу. Чоловік ішов сміливо, бо ліс був йому майже домівкою, а лісові мешканці знали його в обличчя. Та й він знав багатьох з них, знав і вовчицю, але чомусь не вбивав її. «Чи не затесався хтось із молодих мисливців на законну власну територію вовчиці, чи не злякався часом її й чи не виліз на дерево, покинувши собаку на розтерзання?» — подумав він, поспішаючи. Гавкіт лунав здалеку, в самісінькому кінці Вовчого яру, але враз урвався. «Готовий!» — вирішив він і тепер пішов уже тихше, хоч і в тому самому напрямку. Ех, а треба було б поспішити. Поспішити б!

Що ж там сталося біля дуба вікового?

Вовчиця була «терта»; вона відійшла від дупла, щоб Бім замовк, знала, що разом із собачим гавкотом завжди з'являється людина з рушницею. Бім тому й замовк, що вовчиця вже не кидалася на нього. Через якийсь час вона пересунулася ближче й сіла, пе зводячи з Біма очей. Отак двоє собак дивилися один на одного око в око: собака дикий, далекий Бімів родич і ворог людини, і собака інтелігентний, який не може жити без доброти людини; вовк ненавидить усіх людей, а Бім любив би всіх їх, якби вони все ж були добрими до нього; собака — друг людини і собака — ворог людини дивилися одип одному у вічі.

Вовчиця розуміла, що в дупло вона не зможе пролізти, але все-таки підійшла до нього, потяглася мордою. Бім позадкував у глибину, ощиривши зуби, одначе вже не гавкав: до нього вже не доберешся — він у своїй фортеці.

Скільки часу отак тривало б, невідомо. Та ось вовчиця повела носом навколо, різко повернулася від дупла й, пригнувшись, як перед небезпекою, крок за кроком почала просуватися до галявинки, до того дуба, 8а який був прив'язаний Бім. Ішла вона з якимсь жахом, опустивши хвіст-поліно.

Розпалена жагою полювання за Бімом, вона пропустила це місце, бо нічний дощ дуже змив запахи, а тепер, як тільки трохи обвітрилося, вона їх виявила: вірьовка на дереві, миска з м'ясом. О, вона вже знала, що це означає: тут була людина! Людиною пахне вірьовка, залізом пахне округла річ, а сліди також її, людини, м'ясо оте — обмап, підступність, капкан. Вовчиця на мить зупинилася, відскочила вбік і помчала, як від великої напасті. Так вовк тікає від капкана, поставленого невміло,— не замаскованого зовні й по запаху.

Тікала від Біма остання у лісі, хоробра й горда вовчиця.

...Єдина істота на землі, яку ненавидить вовк, це — людина. Ходять по землі останні вовки, і ти, людино, уб'єш їх, цих волелюбних санітарів лісу і поля, які очищають землю від нечисті, падалі, хвороб і регулюють життя так, щоб залишалося тільки здорове потомство. Ходять останні вовки... Ходять для того, щоб знищувати коростявих лисиць, оберігаючи від зарази інших, ходять для того, щоб ослаблі від ехінокока зайці не поширювали хворобу в лісах і полях і не наплоджували потом- ства. кволого й немічного; ходять для того, щоб у ті роки, коли страшен-

Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо


но розплоджуються миші, які несуть туляремію, всіляко знищувати їх. Ходять останні вовки по землі.

Коли вони тужливо й надсадно виють уночі, твоя душа, людино, чомусь здригається від цього одвертого й щирого сповіщення на всю округу: «Я-а-а є-є! Я є!» І ти ж бо знаєш, людино, що вовчиця не займе маленького цуценятка-сисунця собаки, а прийме його, мов рідне дитя; і не займе немовлятка, а перетягне у лігво й підштовхуватиме його до сосків. Скільки їх, таких випадків, коли вовк із людини-немовляти вигодовував людину-вовка! Шакали так не можуть. Навіть собаки не можуть. А чи займе вовк вівцю у своєму рідному районі, де він живе? Ніколи. Але ти все одно боїшся вовка, людино. Отак ненависть, затуманюючи розум (на відміну від тварин!), інколи може так заповнити істоту, що корисне здасться шкідливим, а шкідливе — корисним.

Та останні вовки поки що ходять по землі.

Один з них утік від ненависного й небезпечного запаху людини, але не від Біма. Ми не знаємо, чим би закінчилася їхня зустріч і скільки б просиділа вовчиця біля дупла. Можливо, вони й знюхалися б (адже вона була самотньою вовчицею, а Бім — самець). Не будемо говорити про те, чого не сталося, тільки нагадаємо, що лібди ж бо не раз бачили собаку у вовчій зграї. Але Біма така доля обминула.

Коли втекла вовчиця, у надірваних грудях у Біма, сам по собі, виник страшенний біль. Бім став задихатися, тому й виповз із дупла, та й упав тут же — що вже буде! І знов-таки віп не захотів їсти м'яса навіть і після того, як знову відлежався й зміг підвестися. Лишалося одне: йти вперед, скільки стане сили.

І Бім пішов. Довго й важко здирався він крутим, величезним, з кілометр, підйомом. Десь на половині цього схилу він наткнувся на слід вовчиці, перейти його не наважився (адже вона звідси й ішла!), тому повернув у густий непролазний терпик і... побачив вовка. Побачив просто поперед себе, мертвого. Це був той, що вислизнув з облави, смертельно поранений, біля якого усе ще кружляла вовчиця, час од часу оповіщаючи округу своєю страшною для людини тугою. Мертвий вовк. Шерсть з нього сповзла клаптями. Зосталася лише частина розталого й осілого звіра. Тільки кігті стали довгими-довгими, зловісно- чистими й страшними. Бім побачив: навіть у мертвого, зотлілого вовка кігті лишаються. І вони лякають.

Бім квапливо, наскільки було сили, боком-боком вийшов назад на ту саму стежку, обминувши слід, що сполохнув його. Нарешті він піднявся нагору, зупинився на тому місці, де вчора був автомобіль, оглядівся й пішов саме туди, куди треба,— додому. І знову сили залишали його, знову він відлежувався то в скирті, то в сосновій глиці, знову шукав трави на шляху, їв їх.

По шосе біг худий кульгавий собака. Вперед біг, тільки вперед, повільно, важко, але вперед, до тих дверей, що мають доброту, біля яких Бімові хотілося лягти й чекати, чекати хазяїна, чекати довір'я і звичайнісінької, простої людської ласки.

...А що ж Толик? Як він там, після того як прокинувся вранці?

Він, ще не вдягнувшись, у спідній білизні, побіг до Біма і раптом закричав:

Мамо! Де Бі-ім?! Де!!!

Мама заспокоїла:

Бім захотів по-маленькому, тато випустив його, а він не повернувся. Утік. Тато його кликав, кликав, а він утік.

Тату! — заплакав Толик.— Неправда! Неправда! — Віп упав на ліжечко, хлопчик у спідній білизні, і крпчав з докором, з благанням, з надією на те, що це не так: — Неправда, неправда, неправда!

Тепер узявся втішати Семен Петрович:

Прийде він, прийде... А не прийде, то самі розшукаємо й заберемо його до себе. Неодмінно заберемо. Знайдемо — собака не голка.

Толик перестав плакати і пильно дивився в одну точку. Потім він глянув на батька й матір, витираючи сльози, й упевнено сказав:

Все одно знайду.

Він так упевнено вимовив ці слова, що батько з матір'ю з побоюванням перезирнулися, кажучи одне одному очима: «У хлопчика влас* на думка».

З того дня Толик став мовчазним удома і в школі, відлюдним, настороженим до близьких.

Він шукав Біма. Часто можна було бачити в місті, як чепурненький хлопчик, із щасливої культурної сім'ї, зупиняв перехожого, вибравши його тільки по обличчю, і запитував:

Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо


Коли Бім підходив до міста, ноги майже не слухалися його. Ад" він знову ж був голодний. Та й що можна було з'їсти біля шосе? Нічого. Хіба що викинуте лушпипня з кавуна, але це — не їжа, а лише видимість. Такому собаці треба м'ясо, добрий куліш, борщ із хлібом (я^ща лишається від столу), одне слово, все, що їсть звичайна людина. А Бім прожив майже два тижні надголодь. При його хворих грудях, розбитих чоботом, таке голодування — повільна загибель. А якщо до цього додати, що в боротьбі з вовчицею віп дуже забив розчавлену стрілкою задню лапу й шкандибав на трьох ногах, то можна собі уявити, який вигляд мав Бім, коли він входив у своє рідпе місто.

Та світ не без добрих людей. На самісінькій околиці він зупинився біля вгйт _^чкої хатинки з одними дверима й одним віконцем. Навкруг хатт?-:'~ і лежали купи цегли, каміння, кам'яних плит, дощок, колод, здг .ла та всякої всячини, а поруч, з другого боку, стояла половина "Іового величезного будинку, але без вікон і дверей і без даху. Вітер гуляв у провалах вікон, шипів по ярусах каміння та цегли, співав у штабелях дощок і завивав у верхотурі будівельного крана — і скрізь у нього різний голос. У такій картині нічого дивного для Біма не було (скрізь будували й будували без краю), а правду кажучи, він не раз звертався за час мандрів до будівельників з проханням: «Дайте, люди добрі, попоїсти». Ті розуміли його мову — підгодовували. Якось жартун з їхньої

компанії в обідню перерву вилив у консервну бляшанку ложку горілки й запропонував Бімові:

Ану, хильни-но, поспку, за здоров'я тих, хто тут не краде.

Бім образився й одвернувся.

От бач! — вигукнув жартун.— Нема за кого тобі пити, розумнику. Це справді так.

Усі довкола страшенно сміялися і називали жартуна-хлопця ТТТур- ком. Зате той самий Шурко відчикрижив ножем шматок ковбаси — справжньої, магазинної, а не із смітника! — й поклав перед Бімом:

За правду тобі, Чорне вухо. Візьми, мудрецю.

І знову сміялися люди в замащепих комбінезонах. А Шурко додав, очевидно, щось найсмішніше:

А то, брат, за цю ніч знову дошки всохли на одну третину.

І ще сміялися, хоч хлопець той і не всміхнувся.

Бім зрозумів Шуркові слова по-своєму: по-перше, горілка собаці — погано, а якщо ти її не п'єш, то тобі дадуть ковбаси; по-друге, усі ці хлопці, що пахнуть цеглою, дошками, цементом,— хороші. Бімові так і здалося, ніби Шурко саме про це й говорив весь час.

Згадавши таке, підтверджене знайомими з минулого запахами, тобто за правом пам'яті, Бім, украй знесилений, приліг біля дверей тієї маленької хатки, біля сторожки.

Було ще зовсім рано. Окрім вітру, навкруг нікого не було. Через якийсь час у сторожці хтось кашлянув і забурмотів сам до себе. Бім трохи підвівся й, знов-таки за тим самим правом, подряпався в двері. Вони відчинилися, звичайно, як і завжди. На порозі з'явився чоловік з бородою, одне вухо шапки опущене вниз, друге стирчить догори, плащ туго натягнутий на кожуха: особа, що вселяла Бімові цілковите довір'я.

Еге, та тут же начебто гість? Ох і підтягло ж тебе, справді, бездомнику нещасний. Ну заходь, чл що.

Бім увійшов у сторожку й м вчки ліг, майже впав біля порога. Сторож відкраяв шматок хліба, кинув у відерце, розмочив водичкою і підставив Бімові. Той із вдячністю з'їв, після чого поклав голову на лапи й дивився па дідуся.

І пішла у них розмова про життя.

Нудно сторожеві, хоч би де він стеріг, а тут — жива істота дивиться на нього враженим, людським, змученим, одверто страдницьким поглядом, який аж за душу бере.

Погане твоє життя, Чорне вухо, одразу видно... Воно — що ж,— спитав він найперш,— чи твоя черга на ордер ще не прийшла? Чи — що ж?.. Я, брат, теж ось: черга приходить і проходить, Михей зостається. Скільки їх, будинків оцих, понабудовували, а я все з цією будкою перебираюся з одного місця па друге. Ти ось побіжиш, приміром, і спробуй- но ти написати мені листа: нікуди. Без адреси п'ятий рік: «БМУ-12, Михею». І вся тобі писанина. Не пакет, а саме приниження. ГІити-їсти — будь ласка, скільки хоч; взутися-одягнутися — будь ласка, хоч галсника навішуй та капелюха на лоба; а от жити поки що ніде, розуміє^!. Куди ж ти подінешся! Тимчасові труднощі... А звуть мене — Михей^ Михей я,— тицяв він себе пальцем у груди й трохи відпивав із шийки пляшки (робив він це кожного разу, як тільки закінчувався заряд розповіді) .

Бім твердо зрозумів Михеїв монолог по-своєму, по-собачому, тобто по вигляду, по інтонації, по доброті й простоті: хороша людина Михей. А втім, не так уже й важливо розуміти слова (воно навіть і не потрібно

. розуміти собаці), а важливо зрозуміти людину. Бім зрозумів це й ту ж мить задрімав, пропускаючи повз вуха дальшу розмову. Проте з поваги до співрозмовника він то заплющував очі, то розплющував, долаючи сон.

А Михей вів своє тим самим тоном:

Ти ось заснув, та й край. А мені не можна. Наскочить контроль: «Де Михей? Немає. Звільнити Михея. Неодмінно». Ото ж бо й воно. Спробуй лишень не бути на посту або заснути — враз же тобі в носа: «Де Михей? Немає. Звільнити Михея!» Та й край.

Крізь дрімоту Бім тільки й розбирав слова: «Михей... Михей... Михей.,, Та й край».

А Михей ковтнув ще разів зо два, втер вуса, посолив хлібця, понюхав і почав його їсти, водночас звертаючись до Біма:

А я й так скажу, Чорновушко, собаці навіть краще викласти душу? тут тобі ніяких суперек — він нікому не скаже, а самому полегшає.., Ось я, Михей,— охорона. З рушницею. Тепер питання: а якщо краде не один? Що Михей зробить? Нічого він не зробить. Та й усе... Закон, ка* жуть. Закон — добре: піймав — п'ять років йому, с-сучому синові! Еге-е! Його ж ще треба піймати, ось у чім заковика. Як піймати? Ото ж бо й воно. Ось ти — собака. Насадовлю я в кошика зайців, двадцять штук, і випущу їх одразу всіх, а тебе примушу ловити. Вони шаснуть врізнобіч — та й край. Ну, піймаєш ти одного. А інші? Дадуть драла! —ч Михей так розгонисто засміявся, що Бім аж голову підняв,— хоч бери та й сам усміхайся.

Одначе Бімові не до того.

Двері відчинилися. Зайшов чоловік, теж сторож, і сказав:

Зміна. Лягай, Михею, спати.

Той добрався до лежака й одразу ж заснув. А Зміна сів за стіл на Михеєве місце, посидів трохи й помітив Біма:

А це ще що за путало? — спитав він у Біма, очевидно, звернувши увагу на його великі очі.

Бім сів, як того велить чемність, стомлено крутнув хвостом («Хворий я, мовляв. Хазяїна шукаю»). Зміна нічого не зрозумів, як і багато людей не розуміють собак, а замість відповіді відчинив двері й підштовхнув Біма ногою:

Забирайся звідси, мацапуро.

Бім вийшов, переконаний: Зміна — людина паршива. Але йти далі він не міг: наївшись тетері в Михея, він чомусь ще більше знесилів, а сон так і валив його з ніг. Переборюючи сон, Бім забрів на новобудову, зарився в купку стружок, від яких пахло сосною, і міцно-міцно заснув.

За день його ніхто не потривожив. Так він і пролежав до вечора, В сутінках1 обстежив нижній поверх, знайшов на вікні майже півбуханки хліба?, більшу частину з'їв (наситився), меншу виніс із будинку й закопав у пухку землю біля траншеї; усе це він зробив дуже добре, як і належить: хоч і сили не було, а собачого правила «ховай шматок п^о чорний день» дотримуватись треба. Тепер він відчув, що може бігти -далі. І рушив до своїх рідних дверей.

До рідних дверей, до тих самих, знайомих з перших днів життя, до дверей, за якими довір'я, наївна свята правда, жалість, дружба й спів-» чуття були такі природні, до абсолютної простоти, що самі ці поняття / зайве було й визначати. Та й навіщо Бімові визначати усе це? Він, по-перше, не зміг би цього зробити, як представник собачих, а по-друге, якби він і спробував піднестися до неосяжної для нього висоти розуму

Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо


Гомо, він загинув би уже від того, що його наївність люди вважали б зухвалістю незвичайною і навіть злочинною. І справді, Бім тоді неодмінно кусав би падлюку, боягуза — також. брехуна — не замислюючись, бюрократа він з'їдав би по частинах і т. д., і кусав би свідомо, виконуючи обов'язок, а не так, як він укусив Сірого, уже після того, як той жорстоко побив по голові. Ні, ті двері, куди йшов Бім, були часточкою його істоти, вони—його життя. І—все. Так, жоден собака в світі не вважає звичайну відданість чимось винятковим. Але люди придумали підносити почуття собаки як подвиг тільки тому, що не всім їм і пе так уже часто властиві почуття відданості другові та вірності обов'язку настільки, щоб пе було коренем життя, природною основою самого існування, коли благородство душі — сам по собі зрозумілий стан.

Двері, до яких ішов Бім,— це двері його друга, а отже, його, Бімові, двері. Він ішов до дверей довір'я і життя. Бім хотів би дійти до них ї або дочекатися друга, або померти: шукати його в місті Бім не мав уже сили. Він міг лише чекати. Лпше чекати.

Але що ми можемо вдіяти, коли й цієї ночі Бім так-таки й не дійшов до своєї домівки?

Треба було насамперед обминути район Сірого, а для цього неодмінно пройти повз Толиків будинок. Так воно й вийшло. Бім опинився біля хвіртки маленького друга й не міг. просто не міг пройти її, як чужу. Він приліг під високим муром, згорнувшись напівкалачиком і вивернувши голову вбік; чи то поранений собака, чи то вмираючий, а чи зовсім мертвий — міг би подумати кожен перехожий.


предыдущая глава | Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо | cледующая глава