________

Ми сидимо з Тоні в кав'ярні болгарина й п'ємо свій обідній аперитив — мартіні з лимоном. Тоні п'є вже четверту порцію, не рахуючи того, що він вихилив до мого приходу: є дні, коли він готується до обіднього аперитиву з самого ранку. Ворон і Вуж, як простолюд, за сусіднім столиком п'ють вино. Після екзекуції ці двоє постійно крутяться біля мене, доки я в районі Центру. В інших місцях за мною назирці ходять інші емігранти, більшість яких я вже знаю в обличчя. Іноді я покірливо дозволяю їм слідкувати за собою, а подеколи заради різноманітності влаштовую своїм янголам-хранителям дрібні каверзи. Мої витівки різні, залежно від того, чи я пішки, чи на «ягуарі», але в обох випадках ефект однаковий: переслідувачі, витріщивши очі, гасають, як мавпи, несподівано й безповоротно, загубивши мене у міській веремії. Отже, хоч і з запізненням, а мені згодились уроки, одержані у віллі поблизу Фонтенбло. Всі ці витівки на перший погляд дитячі розваги, оскільки мені вже нічого критися. Але вони підтримують мій престиж, даючи підставу людям з Центру вважати, що я й досі працюю на французів. Саме в цьому й виявляється фальш мого становища: я вдаю, ніби розвиваю конспіративну діяльність, аби замаскувати своє неробство.

— Он іде Мері Лямур і підморгує тобі, — кажу я Тоні, помітивши імпозантну постать за вітриною кав'ярні.

— Не мели дурниць, — відмахується Тоні. — Мері Лямур не цікавлять такі, як ми з тобою.

— Чому? Невже ми такі потвори?

— Начхати їй на твою вроду. Їй потрібне зовсім інше.

— А знаєш, не така вже вона й погана… Хоч належить до важкої категорії.

Тоні, на диво, утримується від коментарів.

— Ти часом не шукав у ній своє щастя? — наполягаю я.

— Хіба я з глузду з'їхав? Мені, друже, ще не набридло життя.

Відколи розмова точиться довкола Мері, Тоні, хоч як він уже набрався, притишив голос і час від часу зиркає на стіл, де сидять Ворон і Вуж.

— Що ти цим хочеш сказати? — ніби не розумію я.

— А те, що коли ти спробуєш перевірити своє щастя на Мері і Димов спіймає тебе, — тобі не зарадить і французька поліція.

Літній гарсон проходить повз нас із порожньою тацею. Тоні перепиняє його рукою.

— Вороне, вип'єте ще по одній?

— Якщо пригостиш, — непривітно відповідає Ворон.

— Два мартіні й два великих вина! — замовляє Тоні. Потім, спершись ліктями на стіл, утуплює в мене каламутні очі. — Ти мене, друже, не підбивай: кажеш про Мері, а думаєш про іншу.

— І гадки не мав.

— Розказуй комусь іншому. В усякому разі, вибір непоганий: я маю на увазі дочку старого…

— Через таких і виникали ускладнення.

— Щодо цього ти маєш рацію. А в тебе їх аж занадто. Як воно в тебе виходить, чоловіче, що ти стикаєшся з Кралевим?

— До чого тут Кралев?

— Як до чого? До того, що й ти. Він теж клюнув на Ліду. Двічі вже запрошував її на вечерю…

— Тихіше, — попереджую я. — Йде Младенов…

Младенов наближається у супроводі Димова і Кралева. Вони вмощуються за столом у кутку, де, як звикле, сидять гості. Якщо врахувати, що біля входу Милко зайнятий тоталізатором, то Центр у повному складі.

— Центр у повному складі, — кажу я.

— Усі восьмеро… Нічого, скоро нас лишиться семеро, — кидає Тоні, прилизуючи жовтими від тютюну пальцями своє довге волосся. — Але сім — кепське число…

— Хто ж одсіється? Невже я?..

— А хто ж іще?.. Не з моєї вини, звичайно.

— Не вдавай простачка: і ти допоміг. «Тільки сьогодні він прогуляв 60 франків», — нагадую його репліку того вечора.

— Казав те, що мусив казати, — виправдовується Тоні. — На моєму місці ти зробив би те саме.

Підходить гарсон з повною тацею, ставить нам два мартіні й іде далі.

— Ти від початку пристав до мене, — байдуже нагадую я. — Всі твої звіряння були приманкою.

— Я говорив те, що мені веліли, — повторює Тоні. — Якщо ти впіймався на гачок, вина не моя.

— Чому це я упіймався?

— Бо впіймався!

Тоні виливає півкелиха рідини собі в рот, запалює сигарету й посміхається.

— Ти маєш себе за хитруна і, можливо, таки станеш ним, якщо вже не став. Коли до тебе хтось чіпляється і починає настроювати проти шефів або нахваляється сам повернутися назад, що ти повинен зробити? Є три варіанти: погодитись, промовчати або піти до шефів і доповісти їм про все. Ти, звичайно, не погодився, бо не зрадник, але й не доповів. А треба було, якщо ти кмітливий. Тоді б ти витримав іспит.

— Зате ти справжній пройдисвіт, — кажу я, відпиваючи з келиха. — Коли б я доповів, то знаєш, що б було? Кралев примусив би тебе відмовитись од своїх слів і стверджувати, ніби все це казав я, а тепер намагаюся перекласти на тебе. Отже, в кожному з трьох випадків мене чекала однакова доля, бо Кралев вирішив її заздалегідь.

Я навмисно двічі повторюю прізвище Кралева, щоб уловити реакцію Тоні. Але він не реагує. Тоні вже так нализався, що навіть не заперечує своїх зв'язків з Кралевим, а якщо й заперечує, то зовсім протилежне:

— Чого б це вони заздалегідь вирішували твою долю, га? Хіба хтось що мав проти тебе?

— Проти мене? Звичайно, ні. Я дрібна риба. Але оскільки вони мають зуб на Младенова, а я ніби його людина, то все скошується на мені.

— Не бери це близько до серця, — заспокоює мене Тоні. — Макітра в тебе варить. Значить, ти не пропадеш. Шкода лише, що тобі вже не ссати двох маток.

— А ви як? Хіба ви ссете одну? Всі ви…

— Тс-с! — уриває мене Тоні, прикладаючи до губів прокуреного пальця. — Не плещи язиком! Сси собі скільки хочеш маток, умій тільки… Нічого, все ще попереду, навчишся…

— Ти ніби знову набрався… — байдуже завважує Милко, підсідаючи до нашого столу, наморений тоталізатором.

— З горя, братку… Шкода, що знову лишаємося без редактора.

Милко не звертає уваги на його слова, очима шукає офіціанта, знаходить його і мовчки замовляє собі питво, показуючи на келих Тоні.

Мабуть, Милко також втаємничений. Здається, всі вони втаємничені, крім мене.

— Вип'єте ще по одній? — запитує мовчазний Милко, коли гарсон приніс йому келих мартіні.

— Чому по одній? Вип'ємо більше, — озивається Тоні охоче. — Замовляй повну пляшку, годі вже гратися в чарки.

— Тобі не вистачає тільки пляшки, — бурмоче Милко. І звертається до гарсона: — Ще два келихи.

Та мені не вдається скористатися його щедрістю. З-за столу її кутку підводиться Младенов і незграбно прямує до нас,

— Емілю, ти не підвезеш мене додому?

Я встаю, рушаю за ним. Мені вже відомо, про що йтиметься. Тому я трохи здивувався, коли в «ягуарі» бай Марин завів мову зовсім про інше:

— Чим ти думаєш, коли підколюєш Ліду такими шпильками?

— Якими саме?

— Що вона, мовляв, невідь як одягнена, що в таке ганчір'я вдягаються лише шльондри… Невже, Емілю, я лопатою гребу гроші?

— Зачекай, бай Марине, я казав Ліді не про гроші, а про пристойний вигляд. Вона може витрачати на вбрання значно менше і мати пристойніший вигляд.

— Я казав їй те саме. «Візьми, — кажу, — собі одну-дві сукні в монопрі^[1], як це роблять скромні жінки». А вона послухала Мері Лямур і накупила цього страхіття. А тепер давай, тату, гроші на нові туалети. Наче в мене їх хоч лопатою греби…

— Є люди, які таки загрібають їх лопатою, — підтакую я. — Хоч би й Димов.

— Я знаю, скільки одержує Димов. На його гроші також не розженешся. Особливо коли на твоїй шиї така, як Мері. — Младенов замовкає, кидаючи на мене швидкий погляд. — Їдь повільніше. Поспішати нікуди. Я хочу сказати тобі й дещо інше.

Отже, ми дійшли до головного. Я їду повільно, оскільки в цей час рух такий, що навіть при бажанні не розженешся. Та й відстань од Центру до Рю-де-Прованс надто мала для такої важливої розмови.

— Вже двічі чи тричі заходила мова про тебе. Я всіляко намагаюся відкласти остаточне розв'язання, однак ті двоє наполягають на своєму: вони хочуть збутися тебе. Кажуть, ми його не чіпатимемо, нехай собі живе, але щоб щез з-перед очей. Їм не потрібен наглядач.

— Гаразд, бай Марине. Якщо треба, я щезну.

Младенов кидає на мене оком, здивований несподіваним відступом. Я дивлюся просто себе, намагаючись прилаштуватись між старим «сітроеном» і довгим блискучим «б'юїком».

— Я, звичайно, не кину тебе в біді. Зроблю все, що зможу. Я вже де з ким переговорив, і, мушу сказати, відкривається чимало можливостей. Можеш піти у «Вільну Європу» і в інші місця, тільки май почуття міри. Наші емігранти, на жаль, здебільшого прості люди, а тут потрібні підготовлені хлопці, такі, як ти.

— За мене не турбуйся, — кажу я, щоб трохи збити його чванливість. — Якось дам собі раду.

Младенов знову кидає на мене допитливий погляд, але я саме проскакую між двома автомобілями. «Сітроен» бере трохи ліворуч, аби уникнути зіткнення, і дає мені можливість випередити «б'юїка», обдавши його ганьбою — хмарою синього бензинового диму.

— Емілю, тобі не слід ображатися на мене, бо ти неправий. Май на увазі, що я реагував надто болісно, але не все залежить від мене.

Я різко повертаю і виїжджаю на Рю-де-Прованс. Серед довгого ряду автомобілів, що вишикувались вздовж тротуару, треба відшукати місце і поставити свого «ягуара». Повільно їду повз них, раптом у кількох метрах попереду з шеренги вихоплюється «рено». Звільнене місце вузьке для мого «ягуара», та після кількох складних маневрів якось вдається притулитись до тротуару.

— Готово, — кажу я, однак старий не виходить.

— Я, звичайно, міг би різними хитрощами домогтися, тебе протримали на роботі ще якийсь час, але ти від цього не виграєш, а я програю. Якщо ж ти перейдеш на іншу роботу, позиції в Центрі зміцняться.

— Раніше ти казав протилежне…

— Раніше було одне, а тепер — інше. Та не я винуватець…

— Знаю, винен я, — примирливо погоджуюсь. — Тому більше не заважатиму тобі. Хочу лише попередити: якщо я піду, твої позиції анітрохи не зміцняться. Зараз вони прагнуть спекатися мене, а потім здихаються й тебе. Якщо, звичайно, не залишать пішаком.

— Младенов — не пішак! — з гідністю заперечує він.

— Згоден. Але вони намагаються зробити з тебе пішака. Так воно фактично і є. Та це мене не обходить. Якщо ти вважаєш, що так буде краще, я завтра ж зникну.

— Зачекай! Ніхто не каже тобі робити це завтра ж. Підготуй наступний номер, нехай журнал вийде, і тоді звільнишся. Їх задовольнить, якщо скажеш, що ідеш добровільно.

— То скажи їм.

— Збагни нарешті, що я хочу цього від тебе не заради власного спокою, а заради того величного, яке ми робимо.

— Ти маєш на увазі американців?

— Емілю, я забороняю такі жарти. Ти знаєш, що я маю на увазі.

— Ах, справді: національні ідеали. Тільки ті двоє продають національні ідеали значно вигідніше, ніж ти.

— Що ти верзеш?

— Вислухай мене, бай Марине! — Я довірливо нахиляюсь до старого, який уже був зібрався виходити з машини, і дивлюся йому в очі. — Я казав тобі, що вони хочуть зробити тебе пішаком, а насправді ти ним був у Центрі з самого початку…

— Я — шеф Центру, — обурено вриває мене Младенов. — Такий, як і Димов.

— Неправда. Головне свідчення того, хто шеф, а хто пішак, — кому скільки платять. Ти не маєш і десятої частки того, що одержує Димов.

— А тобі звідки відомо, хто скільки одержує? — різко запитує Младенов.

— Поцікався в банку і пересвідчишся, — відповідаю я і насмішкувато дивлюсь на старого.

Він змірює мене поглядом і усміхається:

— Ти гадаєш, що я цього не зробив?