home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ЗМІНА ПОГЛЯДІВ НА ІСТОРІЮ, РЕЛІГІЮ ТА ЗОВНІШНЮ ПОЛІТИКУ УКРАЇНИ


В Україні російське православ’я опинилося в незворотному занепаді, що має першочергове значення для майбутнього усього Московського патріархату. Напередодні розпаду СРСР шість із 12 тисяч парафій Російської православної церкви розташовувалися в Українській РСР (із них дві третини — в її західних і центральних областях), натомість на територію РРФСР припадала лише чверть парафій. Станом на 2018 рік до вірних Української православної церкви Київського патріархату відносили себе 29% усіх опитаних громадян, до вірних Української православної церкви Московського патріархату — 13%[1354]. Попри це, до початку російсько-української війни УПЦ МП номінально зберігала в Україні першість за кількістю парафій (12 тис.), тоді як УПЦ КП мала лише 4 тис., а Українська автокефальна православна церква — 1 тис. Взяті сумарно, 17 тис. православних громад України дорівнювали половині кількості парафій РПЦ в самій Росії (35 тис.).

Показники кількості релігійних громад не дають повноцінного уявлення про стрімкі зміни в релігійному ландшафті України. Частка вірних, які пов’язували себе з Московським патріархатом, серед усього населення, що на початку 2000-х складала 24%, скоротилася на тринадцять процентних пунктів, тоді як вірних Київського патріархату (за власним визначенням) за цей же час стало більше на 14%, тобто практично у два рази. Ці зміни розпочалися за президентства Януковича, але вони прискорилися починаючи з 2014 року. «З огляду на часові межі, на які припадає різка зміна ставлення українських громадян до Предстоятеля РПЦ, — відзначають експерти Центру Разумкова, — можна стверджувати: головним чинником падіння довіри до нього є відкрита підтримка Московським патріархатом та особисто Патріархом агресивних дій РФ стосовно України»[1355]. Найвищий рівень недовіри до кліриків в Україні висловлюють до російських православних релігійних лідерів, натомість предстоятель УПЦ КП Філарет користувався найбільшою популярністю з-поміж інших церковних лідерів в усіх областях України[1356]. У містах Донбасу, Слов’янську та Краматорську, тимчасово окупованих росіянами та російськими маріонетками навесні — на початку літа 2014 року, УПЦ КП здобувала підтримку щораз більшої кількості православних віруючих, які залишали парафії РПЦ та виступали на підтримку української автокефалії[1357]. Існує велика імовірність того, що по всій Україні Московський патріархат втратить більшість зі своїх 12 тис. громад на користь об’єднаної помісної Православної церкви України.

Українське православне духовенство та миряни добивалися автокефалії своєї церкви з часів розпаду СРСР, коли уродженець Донбасу, київський митрополит Філарет порвав із РПЦ та проголосив створення Київського патріархату. Ще до цього, 1990 року, РПЦ надала формальну автономію своєму українському екзархатові, перейменувавши його на УПЦ МП, насправді зберігаючи за собою останнє слово у її справах. З моменту російської анексії Криму та агресії на сході України духовенство РПЦ не дотримувалося нейтралітету. Під час засідання Верховної Ради підпорядкований Москві київський митрополит Онуфрій та його оточення відмовилися підвестися на знак пошани до пам’яті українських воїнів, які загинули на Донбасі[1358].

Президент Петро Порошенко, який, як і багато українців, раніше був вірним УПЦ МП, виявився успішнішим за своїх попередників, Леоніда Кравчука та Віктора Ющенка, які підтримували надання автокефалії українській церкві. Леонід Кучма під час свого президентства намагався зберігати демонстративну рівновіддаленість від двох найбільших православних церков країни, натомість Віктор Янукович відкрито підтримував РПЦ. Порошенко застосував легалістичний підхід до здобуття автокефалії, не залишивши Московському патріархатові значного простору для маневру. На вирішення цього питання вплинуло і те, що Кремль переграв сам себе, організовуючи політичні інтриги на Балканах. Слідом за провалом кремлівських планів насильницького путчу в Чорногорії, що мали на меті зупинити її приєднання до НАТО, агентів російської розвідки депортували із Греції, де вони намагалися перешкодити домовленостям цієї країни з Македонією, які також відкривали перед останньою шлях європейської та євроатлантичної інтеграції.

Восени 2018 року розпочалася фінальна стадія становлення автокефальної церкви в Україні. Вселенський патріархат визнав неканонічними претензії РПЦ на територію України, що тривали з кінця XVII століття, і санкціонував проведення об’єднавчого Помісного собору українських православних церков. Цей собор, що відбувся 15 грудня 2018 року, проголосив створення єдиної Православної церкви України.

Надання українській православній церкві автокефалії має два головні аспекти. Перший стосується української національної ідентичності: створення об’єднаної та самостійної церкви зміцнить український патріотизм та сприятиме національній консолідації, стимулюючи остаточний світоглядний розрив з Росією та ідентифікацію з Європою. Російські націоналісти в Радянському Союзі та РФ апелювали до прийняття християнства київським князем Володимиром 988 року, аргументуючи претензії на спадщину Київської Русі як «першої російської держави». Вони вірили в те, що Київська Русь була «колискою трьох братніх слов’янських народів», які з часу своєї появи на історичній арені тільки й мріяли про «возз’єднання» єдиної держави на чолі з російським правителем. Українців, які не приймали союзу з Росією, вони вважали іноземними агентами.

Другий аспект цього процесу лежить у сфері геополітики. Якщо РПЦ, подібно до інших інститутів путінського режиму, є ксенофобською та антизахідною, нова автокефальна українська церква буде орієнтована на Європу. Починаючи з 2014 року відбувається поступовий крах інструментів російської «м’якої сили» в Україні. Російська модель розвитку має підтримку менше 1% української молоді, тоді як понад 70% усіх опитаних (зокрема 56% російськомовних громадян) ставляться до неї негативно[1359]. В очах більшості українців Росія асоціюється з такими поняттями, як «агресія» (66%), «жорстокість» (57%) та «диктатура» (60%)[1360]. На півдні та підконтрольних територіях сходу України лише 1% та 4% молодих людей отримують інформацію про актуальні події з російського телебачення й 7% — з російських веб-сайтів[1361].

Російська православна церква, яка була одним із головних, а отже одним з останніх дієвих засобів «м’якої сили» Путіна, нині опинилася перед перспективою розпаду її української гілки та перетворення останньої на невелику (в порівнянні з об’єднаною помісною православною церквою України) релігійну організацію. Шок, який викликали відповідні рішення Вселенського патріархату, віддзеркалився у терміновому скликанні Путіним Ради безпеки РФ для обговорення їхніх наслідків, а також в ухвалі синоду РПЦ про розрив євхаристійного спілкування з Константинополем.

Кінець релігійного панування Москви над Києвом означатиме, що Україна вже не повернеться до російської сфери впливу. Створення автокефальної церкви, отже, є відповіддю України Кремлю на його агресію.

Зміни української та російської ідентичності найбільш помітні у ставленні до образів і символів радянського минулого. У Росії повернення до радянських цінностей (в тому числі захист і перебудова радянських пам’яток) відбувалося паралельно з відродженням культу Сталіна, тоді як в Україні Євромайдан розпочав активну дерадянізацію, що стала органічним продовженням попередніх десятиліть десталінізації. Для тих, хто прагне залишити СРСР позаду й рухатися вперед, Ленін був символом авторитаризму, натомість для тих, хто прагне плекати радянську ностальгію, він і далі залишається героєм. В Україні через чверть століття після розпаду комуністичної імперії люди намагаються поховати своє радянське минуле, демонтуючи пам’ятники, відмовляючись від радянської символіки та перейменовуючи вулиці та міста[1362]. Від моменту початку Революції гідності з публічного простору було усунуто близько 1,4 тис. пам’ятників Леніну (так званий «ленінопад»); найбільші з них впали у Харкові у вересні 2014 року та в Запоріжжі у березні 2016 року. Змінили свої назви 55 тис. вулиць та чимало населених пунктів, зокрема названі на честь радянських лідерів обласні центри Дніпропетровськ (нині Дніпро) та Кіровоград (нині Кропивницький)[1363].

Десталінізація триває в Україні вже майже три десятиліття, тому більшість українців ставляться до радянського тирана Сталіна вкрай негативно: 80% українців, зокрема переважна більшість мешканців сходу (64%) та півдня (69%), вважають Голодомор 1933 року геноцидом[1364]. 54% українців вважають Голодомор найтрагічнішою сторінкою української історії[1365].

На відміну від України, путінська Росія переживає повторну радянізацію та ресталінізацію. Сталіна звеличують як видатного економічного модернізатора та полководця, який перетворив СРСР на ядерну наддержаву. Російські політики засуджували зусилля з десталінізації України та визнання Голодомору геноцидом українського народу, вимагаючи, щоб Київ погодився з російським баченням голоду 30-х років.

Інтерпретації національної історії, яку ми розповідаємо нашим дітям, лідери, яких ми вшановуємо, а також засудження чи приховування злочинів проти людства відображають наші політичні переконання, наше ставлення до демократії та прав людини. Сталін і Гітлер є антитезою європейської демократії, яку Україна прагне побудувати. Тимчасом Сталін є ключовою фігурою історичного пантеону в авторитарній політичній системі Путіна, його міфології «Великої Вітчизняної війни», виправдання пакту Молотова-Ріббентропа та бачення відродженої російської могутності.

Російська агресія проти Україну знайшла своє відображення у ставленні громадськості до Другої світової війни. Тоді як Росія використовує День перемоги 9 травня як привід для демонстрації власного мілітаризму, Україна долучилася до інших європейських країн у відзначенні 8 травня Дня пам’яті та примирення. Чи не вперше більшість українців позитивно ставляться до націоналістичних партизанів, які боролися проти нацистських та радянських окупаційних сил[1366]. ОУН та УПА, засуджені Радянським Союзом і сучасною Росією, під час Другої світової війни організували один із найпотужніших партизанських рухів, використовуючи тактику та творчий підхід, який в дечому повторювали учасники Євромайдану та добровольці АТО.

Вперше частка українців, які підтримують членство своєї країни в НАТО, перевищила відсоток тих, хто виступає проти нього (за Кучми вступ до НАТО підтримувала лише третина населення, а за Януковича — не більше 20%)[1367]. Між 2015 і 2016 роками підтримка членства в НАТО збільшилася із 43% до 48%, а деякі опитування вказували, що його схвалює понад половина громадян[1368]. Соціологи фонду «Демократичні ініціативи» з’ясували, що підтримка євроатлантичної інтеграції протягом 2013–2015 років зросла з 7% до 33,5% на півдні та із 2% до 32% — на сході України[1369]. Таке ставлення ще більше зміцніло у наступні роки: якби референдум щодо членства в НАТО відбувся у 2018 році, в ньому взяли б участь 60% українців, з яких 73% проголосували б «за»[1370].

Згідно з опитуванням 2018 року, 52% українців воліли б бачити свою країну членом Європейського Союзу і лише 18% — членом Митного союзу на чолі з Росією[1371]. Це вказує на докорінну та довготривалу зміну ставлення громадян України до зовнішнього світу. Підтвердженням цих змін на офіційному рівні стало голосування в парламенті у вересні 2018 року щодо закріплення курсу на вступ до ЄС і НАТО в Конституції України. Поправку підтримав 321 депутат; проти голосувало лише 28 депутатів «Опозиційного блоку» та один позафракційний[1372].




«РОСІЙСЬКІ БРАТИ» ПЕРЕСТАЛИ БУТИ «БРАТАМИ» | Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет | ВИСНОВКИ