home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



НОВА «ХОЛОДНА ВІЙНА»


Цікавим питанням є те, як майбутні покоління сприйматимуть 1991–2013 роки: як проміжок часу між двома «холодними війнами» чи як тимчасове затишшя, аналогічне добі розрядки 1970-х років під час однієї тривалої «холодної війни». Єдиного узгодженого визначення «холодної війни» не існує, але використання цього терміну на позначення сучасної доби видається цілком виправданим, незважаючи на розбіжності між нинішньою епохою і тим, що відбувалося між 1945 і 1991 роками. Про аналогії значною мірою свідчать зміни у сприйнятті глобальної обстановки. Як на Заході, так і в Росії нині широко поширене уявлення про те, що на стратегічному рівні суперництво між ними — це «гра з нульовою сумою»: те, що добре для Росії, погано для Заходу і навпаки. «До 2003 року досить поширеною була думка, що модернізовану Росію можна буде інтегрувати в міжнародну систему як конструктивного і доброчесного учасника. Різні варіації цих поглядів поступилися місцем усвідомленню того, що Росія з її нинішнім політичним курсом не може бути партнером чи союзником і що відмінності переважають будь-які спільні інтереси»[40]. Подібним чином російський аналітик Дмітрій Трєнін відзначає: «Зміни, спричинені українською кризою, — не територіальні, а радше стратегічні й ментальні. Росія нарешті відмовилася від політики спроб інтегруватися із Заходом і стати частиною євроатлантичної системи. Вона повернулася до своєї рідної гавані в Євразії та визначила як пріоритетні зв’язки з незахідними країнами»[41].

Динаміка нинішньої доби також нагадує динаміку першої «холодної війни» в інших аспектах. Вважається, що Захід захищає статус-кво, який, залежно від точки зору, або є корисним для міжнародної безпеки і демократії, або ж є намаганням США зберегти свою гегемонію за рахунок інших. У західних країнах багато хто знову бачить у Росії ревізіоністську державу, котра прагне повалити загальноприйняті норми, а дехто — як переляканого актора, що намагається захистити свою безпеку. Знову ж таки, цей конфлікт має сильну внутрішньополітичну й нормативну складову, коли політики на Заході стверджують, що нині йдеться про битву між демократією та самодержавством, а Росія вказує на різні прояви лицемірства в позиції Заходу.

У певному сенсі нинішня доба поділяє динаміку не лише з повоєнною добою, а й зі значно давнішою історією міжнародних відносин у Центральній та Східній Європі. Наприкінці Другої світової війни — як і наприкінці Першої, або як в епоху Катерини II — питання полягало в тому, де проходитиме лінія розмежування між Росією та Заходом. У кожному з цих випадків це визначалося переважно військовою силою на місцях.

Динаміка «холодної війни» повернулася навіть попри те, що лінія дотику «сфер впливів» Росії та Заходу пересунулася на кілька сотень кілометрів на схід. По-перше, після 2014 року Північноатлантичний альянс знову став дуже важливою організацією. Росія гірко нарікала на розширення НАТО на схід; деякі західні автори називали це розширення причиною військового вторгнення Кремля до України. Це твердження лишає багато простору для заперечень, але очевидно, що дії Росії в Україні сприяли відродженню НАТО та розгортанню більшої кількості його сил у регіонах, наближених до кордонів Росії.

По-друге, як і у випадку «холодної війни», західна стратегія нині здебільшого ґрунтується на припущенні, що з часом на зміну російському самодержавству прийде демократія, а до влади — менш агресивний режим. Хоча, можливо, існували підстави вважати, що пострадянський режим у Москві буде менш непримиренним, ніж радянський, є вкрай мало підстав оптимістично сподіватися, що післяпутінський уряд буде більш дружнім до Заходу та своїх сусідів. Про це свідчить те, що дії теперішнього російського режиму в Україні, особливо анексія Криму, не просто відповідають амбіціям Путіна та його оточення, а є надзвичайно популярними серед населення та політичного класу, включно з низкою лідерів російської опозиції. Ідеї великої держави та імперського націоналізму мають у Росії широку підтримку, завдяки чому кримська авантюра лише збільшила підтримку влади з боку населення країни. Переконання Путіна в тому, що Україна мусить бути частиною «русского мира», і отже належати до євразійського, а не європейського інтеграційного проекту, віддзеркалює консенсус мільйонів росіян.




МІЖНАРОДНІ САНКЦІЇ | Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет | ВІДПОВІДЬ ЄС