home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



РАДЯНСЬКИЙ АНТИУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ І РЕСТАЛІНІЗАЦІЯ


Нападки на український націоналізм розпочалися у 1928–1932 роках, коли більшовицьке керівництво ставлення до націонал-комунізму, що передувало реабілітації Російської імперії, російських націоналістів, воєначальників та істориків. Від середини до кінця 1930-х років радянський режим намагався дедалі більше розмити межу між радянською та російською ідентичностями й російським націоналізмом та радянським патріотизмом. Завдяки «відновленню в часи війни етнічної ієрархії» російський народ став «старшим братом» і «провідним народом»[373].

Український історик, голова Центральної ради Михайло Грушевський, який був членом партії українських есерів, став жертвою цієї переорієнтації в радянській національній політиці. На початку 1930-х років його зарахували до «буржуазних істориків», а погляди вченого заходилися класифікувати як «націонал-фашистські»[374]. У другій половині 1930-х років та під час Другої світової війни, коли російський великодержавний націоналізм було цілковито реабілітовано, поняття «українські націоналісти» фактично стало тотожним «фашистам» і, згодом, «нацистським колабораціоністам». На адресу українських істориків та політичних лідерів, учасників українських військових формувань, які воювали за незалежність, починаючи від козацтва й до сучасності, вірних Української греко-католицької церкви та українців, які відзначилися в боротьбі за незалежність, лунали антинаціоналістичні тиради. Нападки на український націоналізм і уславлення російського націоналізму «звелися до перевиховання народів СРСР задля ототожнення їх із радянською сучасністю і російським імперським минулим»[375].

Від 1940-х років радянські нападки на український націоналізм дедалі більше були спрямовані у бік західних українців, яких, як і в Російській імперії, вважали «зараженими» і відмежовували від російськомовних мешканців сходу та півдня України. «Бандерівці» — це усього лише новіший термін, що прийшов на зміну давнім зневажливим окресленням українських націоналістів, як-от «мазепинці» та «петлюрівці». У Російській імперії українці мусили обирати між тим, щоб «погодитися на переслідування як “мазепинці”, на самознищення як “малороси” чи на зневагу як “хохлы”»[376]. Більшовицька традиція означення західних українців як найбільш підозрілої групи українського народу виникла в 1930-х роках і була скерована проти галичан, які раніше переїхали до радянської України, аби долучитися до кампанії українізації (коренізації)[377]. У часи «великого терору» наприкінці 1930-х років вистачало лише продемонструвати прихильність українській ідентичності, не кажучи про її активне поширення, щоб людину арештували, піддали тортурам і стратили органи НКВС. Таким чином до початку Другої світової війни було винищено значну частину української інтелігенції.

Радянські тиради і стереотипи, скеровані проти західних українців, відродилися під час виборчої кампанії Януковича 2004 року та в риториці депутатів від Партії регіонів на виборах подальших років. Ці політики вимагали, щоб західні українці припинили «нав’язувати свої цінності» східній Україні. «Галичани повинні усвідомлювати, що вони в цій країні нахлібники, і, як і всі нахлібники, повинні знати своє місце. Не нав’язувати свої цінності решті, а розуміти, що ті, хто їх годує, хто їх утримує, мають право на власні цінності», — заявляв депутат від Партії регіонів Юрій Болдирєв. Активісти Партії регіонів та члени уряду Миколи Азарова жорстко критикували галичан за те, що мова, якою вони розмовляють, нібито не є «літературною українською»[378].

Такі доктринерські погляди було глибоко закорінено в риториці радянської доби. Їх також роздмухувала російська телепропаганда, що нагнітала локальну підтримку на Донбасі для насильницької контрреволюції проти «фашистського» Євромайдану. Болдирєв вважав, що українська діаспора в Північній Америці «органічно пов’язана з колабораціоністами періоду Другої світової війни»[379]. Борис Колесніков змальовував демократичну опозицію як «бандерівців» і «бандитів», ворожих до російськомовних громадян, мешканців сходу України та Росії. «Регіонали» та російські пропагандисти також зображали політичних опонентів утриманцями Заходу, які завадили Януковичу стати президентом у 2004 році, а врешті позбавили його влади десять років потому. Подібні обвинувачення звучали на адресу не лише націоналістичних сил, зокрема «Правого сектора» і партії «Свобода», але й Ющенка та націонал-демократів, центристів, скажімо, Віталія Кличка та Петра Порошенка, а також українських журналістів, які критикували Януковича і Путіна. Образ Порошенка, який народився на Одещині, був одним із засновників Партії регіонів, згодом — членом уряду Азарова, а також мав власні підприємства в Росії, може служити прикладом гротескного спотворення поняття «фашизм», до якого вдаються ЗМІ Росії та угруповань «ДНР» і «ЛНР».

Наприкінці 1940-х — на початку 50-х років члени сталінської керівної верхівки Андрєй Жданов та Лазар Каганович прагнули «до кінця ліквідувати буржуазно-націоналістичні перекручення історії України» та «очистити» українську культуру й освітні установи[380]. «Українська проблема» постійно залишалася для радянських та російських лідерів небезпечною заразою; Хрущов заявив на XX з’їзді КПРС у 1956 році, що українці наприкінці Другої світової війни уникнули долі менш численних народів, як-от кримських татар, і не були депортовані «лише тому, що їх надто багато, і нікуди було їх заслати»[381]. Як пише Сергій Плохій, радянські лідери вбачали в українцях найнебезпечніший чинник внутрішньої дестабілізації в СРСР, «найбільш неспокійну та непокірну етнічну меншину»[382]. І дійсно, навіть на останньому відрізку сталінської доби деякі українські читачі дозволяли собі писати протести до газет, критикуючи радянську національну політику й історіографію, що трактували росіян як «старшого брата» та «понижували» українців до «селюків-мужланів». Підпільні націоналістичні організації упродовж 1940 — на початку 1950-х років друкували і розповсюджували листівки та брошури, в яких засуджували національну політику Кремля та російський шовінізм у ставленні до українців[383].

Зображення українців у дусі російського шовінізму не заохочувалося в роки хрущовської «відлиги» та поки радянською Україною керував націонал-комуніст Петро Шелест. Проте 1971 року Шелеста усунули від влади через звинувачення в «національному ухилі», після чого відбувся погром українських інакодумців, культури та освіти — найбільша політико-ідеологічна чистка післясталінської епохи. У 1972–1989 роках, коли республіку очолював Володимир Щербицький, радянська національна політика відзначалася зверхнім ставленням до української мови та культури, що відображало «малоросійський» світогляд української партноменклатури, їхнє ритуальне благоговіння перед «старшим братом». «Таким чином, етнічні українці мусили від імені Москви займатися вигнанням злого духа українського “сепаратистського націоналізму”», і доба Щербицького стала часом масштабних репресій, що тривали до 1987 року[384].

Відвідавши радянську Україну, канадець українського походження Іван Коляска (Джон Коласкі) писав: «Росіяни повсюди демонструють із пихатою зверхністю свою настанову, своє презирство, іноді завуальоване, але часто и неприховане, до української мови, своє відверте відчуття російської переваги»[385]. Якби це сказав український дисидент чи націонал-комуністичний лідер, його чи її звинуватили б у «буржуазному націоналізмі». Іронія полягає в тому, що Коласкі не належав до жодного із угруповань емігрантської ОУН, натомість до того моменту був прорадянським українсько-канадським комуністом.

Починаючи від 1960-х років радянська антинаціоналістична риторика була скерована проти угруповань ОУН в середовищі еміграції, націоналістів у СРСР, демократично орієнтованих дисидентів і націонал-комуністів, гуртом означених як «буржуазні націоналісти», що нагадує сучасне еластичне використання терміну «фашисти». Радянське розуміння «буржуазних націоналістів» було дуже широким і стосувалося окремих осіб і груп активістів у радянській Україні та на Заході, які пропагували демократію та права людини, патріотів і патріоток, які захищали українську мову та культуру, поміркованих, які підтримували ширшу автономію для радянської України в умовах вільної конфедерації радянських республік, націоналістів і націоналісток, які вимагали незалежності України від СРСР.

Культ і міфи «Великої Вітчизняної війни» поширювалися Брєжнєвим починаючи з середини 1960-х років, а за часів Путіна пропаганда зробила їх новою релігією владного режиму. Мілітарний міф має важливе значення для виховання у росіян почуття власної ексклюзивності. Ані для брєжнєвського, ані для путінського режимів він не був можливим без уславлення Сталіна[386]. Сучасному Кремлю, що обрав своєю ідеологічною основою «оксамитовий сталінізм», цей міф дозволяє відвертати увагу від злочинів проти людяності, вчинених Сталіним та його поплічниками[387]. «Оксамитовий сталінізм», замаскований під патріотизм, залишається «старою сумішшю російського православ’я, державного націоналізму та самодержавства»[388]. 9 травня стало найважливішим державним святом в СРСР після 1965 року — тоді ж, коли Брєжнєв зупинив кампанію десталінізацїї, — та у пострадянській Росії.

Радянська ідентичність була заснована саме на пам’яті про «Велику Вітчизняну війну». Інтенсивне відзначення її ювілеїв у 1965–1985 роках запам’яталося майбутнім російським і українським очільникам, серед яких були і Путін, і Янукович. Переможна війна як ідеологема набула видимих обрисів у медалях радянських ветеранів, радянських прапорах і емблемах, зображеннях Сталіна й Червоної армії, сакральних символах Російської православної церкви та свастиках, намальованих на тризубах, уживаних під час військових нападів на уявних українських «фашистів». Радянські ідеологічні мотиви, відроджені в путінській Росії, знайшли вираження у гаслах на кшталт «Бий фашистського звіра!»[389]. Деякі мешканці Донбасу закликали Росію визволити їх від українців, які є «тиранами» і «гіршими за фашистів». У коментарі на каналі «Россия-1» наголошувалося, що нацистська Німеччина ставилася до радянських людей краще, ніж Україна чинить з власним народом. «Вони — варвари, справжні фашисти!»[390].

Російські очільники закликали європейських лідерів зупинити піднесення «нових Бандер і Шухевичів» та припинити підтримку Євромайдану, оскільки цим вони начебто «заохочували український нацизм». Ці вимоги мають орвеллівську природу, оскільки Путін підтримує скеровану проти ЄС коаліцію націоналістів, фашистів і неонацистів, які здобули широку електоральну підтримку в багатьох європейських країнах. Французький «Національний фронт», одна з найпопулярніших ультраправих партій Європи, наприкінці 2014 року отримав від Росії $11,7 млн. «позики» (насправді це був подарунок). У березні 2015 року лояльна Путіну російська націоналістична партія «Вітчизна» («Родина») організувала зустріч 150 представників європейських націоналістичних та фашистських партій на Міжнародному російському консервативному форумі[391].

Ресталінізація у минулому й сьогодні спирається на глибоке відчуття радянської ностальгії, російський великодержавний націоналізм, амбівалентне ставлення до демократії та змішування російської й радянської ідентичностей[392]. Друга важлива складова культу полягала у довічному єднанні українців та росіян як «братніх народів», а ті «націоналісти», які виступали проти цього єднання, є за визначенням «нацистськими запроданцями», котрі зрадили радянську батьківщину. Кліффорд Гедді та Фіона Гілл[393] пишуть, що для Путіна цей міф дуже особистий, позаяк його батько був одним із небагатьох уцілілих службовців підрозділу НКВС, відправленого до окупованої нацистами Естонії.

Отже, у брєжнєвському СРСР та путінській Росії антиукраїнський націоналізм неодмінно супроводжувався пропагандою культу війни та ресталінізацією. У 2014 році Путін спробував пов’язати їх іще міцніше, декларуючи, що російська батьківщина, нехтуючи міжнародним правом та чинними угодами з Україною, має право та обов’язок захищати етнічних росіян і російськомовних у Криму від «фашистів», що прийшли до влади за допомогою Заходу. Такі претензії не були нічим новим. У Москві неодноразово використовували аргумент «запрошення» до іноземних країн задля їхнього захисту: України від польсько-литовської Речі Посполитої (XVII ст.), Грузії від Османської імперії (XVIII ст.), Чехословаччини від НАТО (1968), Афганістану від Пакистану (1979), врешті, мешканців Криму від пронатовських українців (2014).

Слід додати сюди також російський еквівалент «тягаря білої людини» — давнє російське прагнення до повторного зближення та возз’єднання історичних «русских» земель. Путін, стверджуючи, ніби Крим — це російська територія з історичної, культурної та мовної перспективи, посилався на історію Київської Русі та хрещення великого князя Володимира на півострові[394].

У 1930-х — 80-х роках радянська історіографія зображала Київську Русь як місце народження «братніх» народів, запозичивши від царських часів теорію правонаступництва Київської Русі, звідки державницьку традицію було «перенесено» до Володимиро-Суздальського князівства, Московії, а відтак Російської імперії та СРСР. У російській імперській історіографії українці не мали історичного коріння поза єдністю з Росією (прагнення до якої нібито було засвідчено у Переяславській угоді 1654 року), а також не могли існувати поза межами сфери впливу Росії та «російського світу»[395].

«Велика Вітчизняна війна» була протиотрутою для тих радянських і російських лідерів зі сталінськими та російськими націоналістичними ідеологічними симпатіями, які хотіли припинити десталінізаційні кампанії 1950-х — 1960-х і кінця 1980-х років. Культ війни в добу Брєжнєва і в путінській Росії покриває сталінські злочини проти людяності та, «пригнічуючи пам’ять про ҐУЛАҐ, переназиває та пригнічує пам’ять про ірраціональні, невиправдані страждання жертв радянської системи»[396]. Путін є спадкоємцем брєжнєвської традиції приховування сталінських злочинів, натомість він зосереджує увагу на тому, як генералісимус Сталін здолав нацистів і перетворив СРСР на ядерну наддержаву, яка втішалася міжнародною повагою і яку боялися в усьому світі.

Представники антисталінського крила в радянському керівництві, навпаки, зосереджувалися на масових злочинах 1930-х років та жертвах, понесених у Другій світовій війні, на неготовності Червоної армії та причинах її катастрофічних поразок після німецького вторгнення, на депортаціях із Західної України та із трьох республік Балтії до Сибіру (хоча й вони до останнього намагалися утриматися від розкриття документів про пакт Молотова-Ріббентропа та знищення полонених польських офіцерів у Катинському лісі). Перемога у війні з Гітлером, з точки зору антисталінців, була не лише наслідком діяльності Сталіна, а передусім зусиль усіх радянських народів[397].

У брєжнєвському СРСР «Велику Вітчизняну війну» використовували для мобілізації «дедалі більш невдоволеної, відчуженої та схильної до алкоголю молоді»[398]. Подібні мотиви прискорили дрейф Путіна до російського націоналізму та мілітаристських міфів, коли він повернувся до президентського кабінету після масових демократичних протестів 2011–2012 років. За Брєжнєва влада намагалася використати міфологію війни, аби вберегти радянську молодь від впливу ідей «Празької весни» та дисидентів і змусити населення загалом шанобливо ставитися до комуністичної ідеології. Культ війни мобілізував молодь на «військово-патріотичне виховання», єднав її з ветеранами та сприяв повазі до старших. Війна була «резервуаром національних страждань, які слід було використовувати знову й знову, щоб мобілізувати лояльність, підтримувати порядок і досягти якоїсь подоби енергії, щоб протистояти національній апатії, що зростала»[399]. Тими самими причинами можна пояснити широке використання Путіним воєнної міфології в сучасній Росії[400].

Починаючи з середини 1960-х і до 1980-х років у Радянському Союзі сформувався багатошаровий воєнний культ. Він включав «безліч святих, сакральні реліквії та жорстку майстерну оповідь про війну»[401]. У часи соціалізації Путіна брєжнєвська система «напрочуд потужно»[402] мілітаризувала радянську молодь, використовуючи для цього структури Комуністичної партії, Всесоюзної піонерської організації, комсомолу й напіввійськового ДТСААФ (Добровільного товариства співпраці з армією, авіацією та флотом). Юнаки та дівчата оглядали місця бойових дій та військові музеї, зустрічалися з ветеранами, влаштовували шкільні виставки та святкові вечори, брали участь у військових іграх і таборах військової підготовки, у ритуалах почесної варти, публічно присягали, марширували в одностроях і вимахували прапорами.

Значна частина цього культу «зяяла величезним лицемірством», адже історією «Великої Вітчизняної війни» цілеспрямовано маніпулювали, перекручували її та «посипали блискітками задля обслуговування політичних потреб тих, хто керував країною»[403]. Ідеологічне бичування українських націоналістів також було нерозривно пов’язане із радянським (а пізніше російським) воєнним культом. Вихваляння «полководця» Сталіна призвело до того, що 1930-ті роки поставали не як десятиріччя масових злочинів, а як славна епоха індустріалізації, завдяки якій потужна радянська держава змогла врятувати Європу від «фашизму»[404].

Комуністична партія України та КДБ пов’язували «український буржуазний націоналізм» із фашизмом і нацистськими колабораціоністами часів Другої світової війни, українською еміграцією, п’ятою колоною антикомуністів, котрі за підтримки західних спецслужб прагнуть знищити Радянський Союз. З кінця 1960-х і до кінця 1980-х років КПРС та КДБ дедалі частіше розглядали виступи дисидентів і політичної опозиції на захист української мови та культури як вияв «українського націоналізму». Коли хтось публічно пишався тим, що розмовляє українською, то таку особу КДБ негайно підозрювало в ідеологічно-підривній діяльності. Націоналістичний активіст Анатолій Лупиніс розповів, як його запитували в КДБ на допиті: «Чому ви спілкуєтеся виключно українською? Що спонукало вас, особу, яка упродовж перших трьох років навчання в інституті розмовляла російською мовою, почати говорити українською? Чи ви не знаєте, що офіційною мовою в нашій країні є російська, і що в майбутньому всі народи говоритимуть російською? Чому ви відростили вуса?»[405].

За кілька десятиліть потому це «полювання на відьом» отримало друге життя на окупованих землях Криму і Донбасу, де особу могли затримати за розмову українською й демонстрацію українського прапора або ретроспективно засудити за участь у Євромайдані чи мітингах на підтримку єдності країни[406].

Зневажливі погляди та стереотипи щодо української мови, культури й історії, що були поширені у лавах Партії регіонів, КПУ, російських маріонеток на Донбасі та серед російських очільників, закорінені в епосі брєжнєвського «застою». Олександр Мотиль зазначає: «У письменстві українських дисидентів часто повторюється скарга, що співгромадяни знущалися з них, коли вони говорили українською, і казали їм розмовляти “людською”, тобто російською мовою»[407]. Такі погляди залишили незгладний відбиток, і навесні 2014 року українські журналісти, які подорожували до Криму та Донецька, переконалися, що вживання української мови автоматично робило їх підозрілими у прихильності до Євромайдану та «західноукраїнськими бандерами»[408]. Ця традиція відсилає нас до 1960–1970-х років, до радянських ідеологічних звинувачень української мови у тому, що це «бандерівська мова»[409]. Мешканець Луганська розповів про те, що віддає перевагу єдності з Росією, а не з «фашистським Києвом», а причина полягає в тому, що він не бажає говорити «цією телячою», тобто українською, мовою[410]. В 1990-х роках Анна Фурньє виявила, що київські школярі не бажають говорити українською у класі через побоювання видатися надто «націоналістичними»[411].

Попри те, що в роки Другої світової війни чимало росіян добровільно служили у збройних силах нацистської Німеччини, брєжнєвсько-андроповські КПРС і КДБ утримувалися від ідеологічних кампаній проти росіян-емігрантів і не звинувачували їх у співпраці з нацистами. Утворений російськими емігрантами у 1930-х роках НТС під час Другої світової війни надихався ідеями колабораціоністського руху генерала Власова, проте його члени ніколи не перебували в переліку головних мішеней радянської пропаганди, оскільки не становили загрози територіальній цілісності СРСР. Радянські спецслужби здійснювали операції проти НТС, але не намагалися фізично знищити його лідерів, на відміну від чільних українських націоналістів, які розглядалися як джерело реальних небезпек для системи.

Російські націоналісти не були сепаратистами і не намагалися відокремитись від СРСР. Натомість привілейований статус російської мови та культури означав, що російські дисиденти та антикомуністичні емігранти майже не мали підстав скаржитися на національну дискримінацію. Росіян, які виступали проти радянського режиму, не звинувачували в «буржуазному націоналізмі», оскільки вони, подібно до англійців у Великій Британії, не прагнули створення окремої держави. У 1991 році керівництво Російської РФСР просто не бачило потреби у проголошенні державної незалежності[412], тоді як Україна 24 серпня проголосила себе незалежною державою. Двадцять три роки потому, 24 серпня 2014 року, регулярні частини збройних сил РФ вторглися на схід України поблизу Іловайська і Новоазовська — і такі календарні збіги в історії української кризи повторювалися неодноразово (див. Таблицю).


Таблиця 1.

Збіг чи умисна зневага? Важливі дати російсько-української кризи

Дата Історична подія Сучасна політика
21 листопада 2013 року Річниця Помаранчевої революції 2004 року, яку в 2006–2011 роках відзначали як «День свободи», поки Янукович не скасував це свято Уряд Януковича і Азарова під тиском РФ відмовляється підписувати Угоду про асоціацію з ЄС
22 січня 2014 року Річниця проголошення незалежності Української Народної Республіки (1918) На Євромайдані було вбито перших протестувальників
24 серпня 2014 року Річниця проголошення незалежності України (1991) Російське вторгнення в Україну в районі Іловайська та Новоазовська

Радянський режим витрачав чималі ресурси на засудження «буржуазного націоналізму» у себе вдома та за кордоном аж до кінця 1980-х років. Низка найгучніших кампаній проти українських емігрантів у 1980-х роках супроводжувалися міжнародним полюванням на гаданих «військових злочинців» у Канаді, Великобританії та США. У 1960 році Радянський Союз створив контрольоване КДБ Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном (широко відоме як Товариство «Україна»), що спеціалізувалося на нападах на українську «націоналістичну» еміграцію. Подібні товариства були створені також для литовців, латишів і естонців, але не для росіян. Газета «Вісті з України», що виходила раз на два тижні, та її англомовний еквівалент «News from Ukraine», обидві доступні лише за межами СРСР, стали основним інструментом поширення дезінформації та обвинувачень проти окремих членів української діаспори, яких зображали як «нацистських колабораціоністів». Ці газети містили інформацію про судові процеси над українськими «націоналістами» в СРСР та аналіз підступних засобів, якими українські емігрантські організації буцімто прагнули підірвати радянську владу за підтримки західних розвідок та місцевих агентів.

КДБ спеціалізувався на пошукові зв’язків «націоналістичної» еміграції з українськими дисидентами та культурними діячами, намагаючись довести, що то були не автентичні внутрішні рухи, а змови, натхненні іноземними «нацистськими військовими злочинцями» та західними спецслужбами. Традиція пояснення опозиційної активності як справи рук Заходу закріпилася в російському та білоруському законодавстві, яке визначає НУО, що мають підтримку з-за кордону, як «іноземних агентів». Партія регіонів та КПУ також намагалися запровадити схожі норми в Україні, проте їм бракувало голосів у парламенті аж до січня 2014 року, коли прийняті в неконституційний спосіб «диктаторські закони» лише прискорили падіння режиму Януковича.




НІЧОГО ПРАВДИВОГО Й УСЕ МОЖЛИВЕ: РАДЯНСЬКІ КОМІСАРИ ТА РОСІЙСЬКА ПОЛІТИЧНА ТЕХНОЛОГІЯ | Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет | УКРАЇНОФОБІЯ І РЕСТАЛІНІЗАЦІЯ В ПУТІНСЬКІЙ РОСІЇ