home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНА


Більшість із тих, хто під час радянських переписів називали себе українцями, мали російськомовну, еклектичну радянську та регіональну ідентичність. Це знайшло свій вираз у гербі Донецька, що «є химерною сумішшю царської, радянської та української символіки»[727]. Починаючи від 1991 року більшість тутешніх мешканців голосували не за українські національно-демократичні чи соціал-демократичні партії, а за проросійські й радянофільські КПУ, Партію регіонів і Прогресивну соціалістичну партію. У 2014 році російські маріонетки отримали найвищу підтримку в найбільш індустріалізованих і шахтарських районах на сході Донеччини та півдні Луганщини.

Для розуміння ролі Донбасу і Криму в українській історії та сучасній кризі варто зважати на те, що ці регіони не відігравали суттєвої ролі в репертуарі спільних ідей членів української «уявленої спільноти» (якщо послуговуватися концептом Бенедикта Андерсона). Вони здебільшого не посідали значного місця в українській історіографії, у програмах політичних партій, а також у дослідницькій та видавничій діяльності українознавчих наукових центрів в Україні, а особливо на Заході. Західні історії України приділяли Донецьку і Луганську набагато менше уваги, ніж, скажімо, Харкову, Дніпру чи Запоріжжю.

Політична культура, що постала упродовж десятиліть радянізації на Донбасі, витворила набір із дев’яти помітних атрибутів:

1. Радянський режим придушив незалежні ініціативи та «запровадив габітус залежності», створивши глибоко вкорінену культуру патерналізму. У 1990 році, напередодні розпаду СРСР, один шахтар заявив, що вони «навчилися нічому не вірити»[728]. У населення було відчуття «надмірної безпорадності»[729]. Ганс ван Зон писав: «Силу тут використовують не для того, щоб сприяти, а радше для того, щоби блокувати ініціативу з низів»[730]. Малий і середній бізнес складали лише 15% економіки Донецької області[731]. У Пітера Померанцева склалося враження, що протистояння Євромайдану на Донбасі було, серед іншого, виявом ураженої чоловічої гідності.

Кияни масово виступили проти корумпованого президента Януковича, натомість у Донецьку, де знали про мафіозну культуру місцевого клану, більше невдоволення викликали його противники[732]. При цьому не можна забувати, що свої «євромайдани» були і в Донецьку, і в Луганську.

2. Донбаські виборці здебільшого підтримували політичні партії, які поширювали патерналістський популізм (наприклад, КПУ та Партію регіонів), але не голосували за колишніх комсомольських лідерів із Ліберальної партії України та російськомовних інтелектуалів зі СЛОна. Ігор Тодоров вважає, що ліберальна ідея не мала шансів на успіх у донецькій політиці, позаяк вона не могла конкурувати з лівопопулістськими гаслами КПУ та Партії регіонів[733]. Ці партії обіцяли широкий спектр матеріальних благ, якщо їх оберуть, проте не мали наміру виконувати свої обіцянки, адже «недовіра і шахрайство лютували у суспільстві на всіх рівнях»[734].

3. Серед населення Донбасу набув поширення «синдром зачарування минулим», що спирався на віру в економічну потугу та зростання промисловості у колишньому СРСР. Цей міф був заснований на захопленні старими й відсталими галузями вугільної та металургійної промисловості, які перебували у цілковитому занепаді в усіх промислово розвинених країнах[735]. З іншого боку, українська культурна інтелігенція оплакувала наслідки індустріалізації та урбанізації, які призвели до руйнування українських сіл, а отже — до денаціоналізації. В 1946 році Хрущов, тоді перший секретар ЦК КП(б)У, докоряв Миколі Бажану: «Ні, Ви ще скажіть, чому [українські] письменники стосовно Донбасу і взагалі індустріалізації стають в опозицію [...]?»[736]. Після того, як Україна стала незалежною державою, міф про Донбас як промисловий локомотив СРСР перетворився на міф про те, що індустріальний Донбас «годує» Україну (тобто, як стверджувалося, вносить найбільшу частку до її бюджету), зокрема її аграрну західну частину. Цей міф непомітно трансформувався у певність, що очільники Донбасу мають природне право бути правителями України. Насправді ж Донбас отримував великі субсидії, особливо на видобуток вугілля, і величезна частина його прибутку ніколи не оподатковувалася, тож не було і внеску до державного бюджету.

4. За часів СРСР засудженим пропонували скоротити вирок за умови, що вони погодяться стати шахтарями на Донбасі, тож кожен третій вугляр мав кримінальне минуле[737]. Чимало невеликих містечок, що виросли навколо вугільних шахт, населяли родини, до складу яких входили колишні засуджені[738].

5. Для мешканців Донбасу була характерна низька мобільність через обмежені можливості та стимули для поїздок за межі їхніх населених пунктів і регіону загалом. Коли дітей із Донбасу запрошували безкоштовно відпочити на заході України під час канікул, дехто з батьків так мотивував відмову: «Ми ж їх більше не побачимо, їх же на органи розберуть!»[739]. Подібні страхи поділяло далеко на все населення краю, проте вони були закономірним результатом пропаганди, що пов’язувала Захід з усіма можливими негативними явищами. Чимало місцевих жителів виявилися не готовими покращувати рівень свого добробуту шляхом виїзду на роботу за кордон або в інші частини України. Джентіле з’ясував, що бідняки становили на Донбасі стабільну групу упродовж останніх трьох десятиліть, позаяк опиралися змінам[740]. Разом з тим багато мешканців заходу й півдня України мігрували у пошуках зайнятості по всій Європі, а за отримані доходи, які вони переказували та привозили додому, розбудовували власний малий і середній бізнес.

6. Попри те, що можновладці ставилися до місцевого населення зі зневагою, наче до холопів, утримуваних коштом убогих місцевих служб, і жебраків, більша його частина голосувала за найбагатших олігархів України, які купують розкішні палаци й пентхауси по усій Європі. Мешканці Донбасу кляли «мафію» за високий рівень корупції, але не бачили «мафії» у себе перед очима у вигляді олігархів і Партії регіонів. Традиції патрон-клієнтських відносин з начальством і невисоке почуття ефективності були глибоко вкорінені, і вони продовжують впливати на відносини між мешканцями Донбасу та їхніми новими правителями, російськими маріонетками. Український журналіст, який потрапив у полон до окупантів і працював разом із засудженими місцевими мешканцями на примусових роботах, розповідав: «Їх б’ють, забирають авто, відбирають майно, а вони все одно за “ЛНР”. Це парадокс, який для мене був несподіванкою»[741].

7. Вдавшись до страйку в 1989 році, донбаські шахтарі «дезавуювали джерело власної привілейованої ідентичності як еліти трудящих»[742]. Їхній життєвий рівень драматично впав у 1990–2000-х роках, коли копальні зажили лихої слави особливо небезпечного місця роботи, а Україна посіла друге місце у світі за рівнем аварійності після Китаю.

8. Російську мову тут вважають мовою модерності та радянської влади. На Донбасі та у Криму після 1991 року не відбулося такого розширення мережі закладів україномовної освіти, як в інших регіонах сходу та півдня України. Станом на 2010 рік у Донецьку працювало 36 україномовних шкіл, що становило близько чверті від загальної кількості, але цей показник знову пішов донизу за президентства Януковича. За роки війни державна мова істотно зміцнила свої позиції на підконтрольних українському урядові територіях Луганщини (65% у 2016/17 навчальному році) та Донеччини (59%). Її все ще менше, ніж у Запорізькій (75%) та Дніпропетровській (81%) областях, але все ж набагато більше, ніж перед 2014 роком[743].

9. Регіональна та радянська ідентичності за поширенням переважали і українську, і російську. На це співвідношення вплинув і дуже високий відсоток змішаних українсько-російських родин, у яких ототожнити себе з однією із етнічних груп для дитини означало стати на бік одного з батьків. Лише третина шлюбів на Донбасі укладалася між українцями та українками. Тому Донбас був іще більш «радянським» за своєю ідентичністю, ніж Крим, і мав вищий рівень міжетнічних шлюбів, який у 1970-х роках сягнув 55% (до 1992 року він дещо зменшився — до 47,7%). У Криму відсоток таких шлюбів, утім, також був дуже високим. У змішаних родинах народилася велика когорта людей, які вважали себе двоетнічними україно-росіянами і водночас радянськими людьми. У 1991 році 51% мешканців Донецька назвали себе спадкоємцями водночас і української, і російської культур[744]. Ця двоетнічна самоідентифікація була вельми типовою не тільки для Донбасу, але й для інших регіонів України до 2014 року.


Слабкість етнічних ідентичностей у порівнянні з регіональною була чинником формування твердої відданості «уявленій спільноті» Донбасу[745]. Проте конфлікт показав, як важко визначити контури Донбасу, оскільки вони зовсім не збігаються з адміністративними межами Донецької та Луганської областей. Російські маріонетки не змогли мобілізувати на свою підтримку мешканців україномовних сіл на північ від Луганська та районів на захід і південь від Донецька, ба навіть у цих районах Донбасу, контрольованих Києвом, існували гострі й незрозумілі відмінності. Хоча майже всі школи в Слов’янську є україномовними (окрім однієї російськомовної), президент фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна констатувала, що тут існує більш проросійська орієнтація щодо внутрішніх і зовнішніх питань, ніж у Краматорську, розташованому всього за 15 км від нього[746]. Так званий «заступник міністра оборони ДНР» Федір Березін (раніше відомий в амплуа письменника-фантаста) стверджував, що мешканці невеликих містечок Донбасу мають проросійські настрої, тоді як населення міста Донецька поділяється навпіл на проросійське та проукраїнське[747].

Переконатися у тому, що українську ідентичність раніше репресували, можна завдяки змінам, які відбулися у підконтрольній Києву частині Донбасу від 2014 року, де українська громадянська ідентичність вперше стала популярнішою за регіональну.

Ідентичності на Донбасі можна проаналізувати за трьома напрямками:

1. У містах, звільнених від російської окупації влітку 2014 року, частка симпатиків відокремлення від України складала явну меншість — від 9 до 16% включно з тими, хто виступав за «незалежність» Донбасу та за приєднання регіону до Росії. Від двох третин до трьох четвертих населення виступали за збереження регіону в складі України на попередніх умовах або з наданням певної форми автономії[748].

На Донбасі проросійські рухи, що прагнули самостійності краю або союзу з Росією, як-от «Рух за відродження Донбасу», «Громадянський конгрес», Слов’янська партія та «Донецька республіка», були маргінальними аж до кризи 2014 року, коли їх допустила до «влади» російська окупаційна адміністрація. На так званих «виборах», проведених окупантами на Донеччині 2014 року, «Донецька республіка» нібито посіла перше місце із 68,35% голосів, а «Вільний Донбас» — друге із 31,65%. До початку агресії РФ очільники цих маргінальних проросійських та панславістських груп були інтегровані з КПУ, Прогресивною соціалістичною партією та Партією регіонів. Базилюк, котрий завжди дотримувався антиукраїнських поглядів, був колишнім лідером Слов’янської партії, приєднавшись пізніше до «регіоналів». Сама Партія регіонів відрізнялася від центристських партій, маючи помітне панславістське та прорадянське крило, очолюване такими депутатами, як Вадим Колесніченко.

2. Протягом кількох десятиріч відбувалося прищеплення ворожості до західних українців, «буржуазних націоналістів», «фашистів» та «нацистських наймитів».

3. Вельми поширеною була недовіра та ксенофобія щодо Заходу, особливо США і НАТО.


Іронія полягала в тому, що донбаські олігархи та регіональні еліти значну частину свого життя проводили у Західній та Південній Європі, де довіряли тамтешнім банкам свої — точніше, вкрадені в Україні — гроші, купували нерухомість і віддавали дітей до приватних шкіл. Україну вони вважали чимось на зразок колонії, звідки отримували високу ренту, за яку не сплачували податків, а кошти переводили в офшорні податкові схованки.

У незалежній Україні донецькі еліти прагнули економічної автономії, аби надлишки, які раніше забирали Москва та Київ, залишалися в Донецьку для збагачення нових олігархів та еліт. Донбас почав асоціюватися з підйомом жорстокого олігархічного класу в 1990-х роках, коли він консолідувався після десятиліття насильства. Володимир Бойко, колишній директор заводу імені Ілліча у Маріуполі, казав, що справжнім «хазяїном» у Донецькій області був найбагатший олігарх, а не глава адміністрації, призначений із Києва. За даними грудневого опитування 2005 року, 29,9% українців вважали Ріната Ахметова «кримінальним авторитетом донецької мафії», а ще 28,4% — «хазяїном» Януковича та Партії регіонів. «Хазяїн» — це еквівалент феодального лорда[749] і «самодержця», який контролює ту частину економіки та держави, на яку здатний, він нетерпимий до інакомислення і не плекає жодних обов’язків і прав стосовно своїх підданих[750]. Така політична культура є антитезою європейських цінностей, до яких олігархи, за їхніми словами, прагнули. Жадібність донецького клану не мала меж, що з очевидністю відобразив присвоєний Януковичем маєток у Межигір’ї, за розмірами близький до площі Монако, який обслуговували сотні працівників персоналу. Як писав Ярослав Кошів, «стільки прислуги не було у поміщика в часи кріпацтва»[751].

Фактичні володарі Донбасу намагалися маніпулювати громадською активністю задля зміцнення своїх політичних позицій. Для цього вони намагалися направити у потрібне політичне русло протестний рух шахтарів. Останні вийшли на авансцену республіканської політики під час страйків 1989 року, коли, зневірившись у Радянському Союзі та КПРС, що втрачала свої позиції, вони підтримали ідею українського суверенітету. Це привело їх до укладення тактичного альянсу з Народним рухом України (НРУ). Але, як показав з’їзд НРУ у вересні 1989 року, їхні відносини залишалися прохолодними. Вимоги щодо проголошення повної незалежності від Москви та ствердження прав української мови і культури були більше до смаку гірникам із Червонограда на Львівщині — міста, де у липні 1990 року вперше в Радянському Союзі демонтували пам’ятник Леніну і звідки походив колишній радянський політв’язень, представник радикального крила дисидентського руху Степан Хмара, — ніж їхнім колегам зі Сходу[752].

Під час нової хвилі шахтарських страйків 1993 року еліти Донбасу намагалися використати їх, аби добитися автономістських поступок від Києва. Тоді гірники, вочевидь, не з власної ініціативи, вимагали проведення одночасно з парламентськими виборами референдуму в Донецькій та Луганській областях. Такий референдум, з юридичних міркувань названий «дорадчим опитуванням», дійсно відбувся у березні 1994 року На нього було винесено чотири питання: (1) чи має Україна стати федеративною республікою; (2) чи має російська мова стати другою державною поряд з українською; (3) чи має російська мова, поряд з українською, стати мовою діловодства, освіти і науки на обласному рівні; (4) чи має Україна приєднатися до Статуту СНД і брати повноправну участь в економічному союзі та міжпарламентській асамблеї держав Співдружності.

Страйки гірників 1989 і 1993 років дають уявлення про динаміку відносин Донбасу з Москвою та Києвом. У 1989 році шахтарі були готові розпрощатися з СРСР і пов’язати своє майбутнє з альтернативою — чи то ґорбачовським проектом Союзу Суверенних Республік у 1990–1991 роках, чи незалежною Україною після серпня 1991 року. Але станом на 1993 рік донбаські вуглярі виступали від імені свого регіону на підтримку повної інтеграції України з СНД, яке розглядалося як сурогат Радянського Союзу. Вимоги «дорадчого» референдуму 1994 року практично збігалися з тими, що їх починаючи з 2014-го публічно виголошує Путін, його фактичний довірений представник Віктор Медведчук та лідери угруповань «ДНР» і «ЛНР».

Упродовж десятиліть Росія підтримувала ідеї федералізму в Україні. Від 2014 року вона робила усе можливе задля ослаблення центрального українського уряду через впровадження федеративної системи та забезпечення своїм маріонеткам на Донбасі права вето щодо внутрішньої та зовнішньої політики Києва. Москва також ніколи не припиняла просувати ідею про надання російській мові ролі державної в Україні за зразком Білорусі. Леонід Кучма використав гасло офіційного статусу російської на регіональному рівні у президентських перегонах 1994 року, але не робив нічого задля його втілення в життя протягом наступних десяти років при владі. Такий статус російській мові надав прийнятий у липні 2012 року «закон Ківалова-Колесніченка». Наступного року Путін нагородив його ініціаторів, народних депутатів від Партії регіонів Сергія Ківалова та Вадима Колесніченка медаллю Пушкіна «за великий внесок у збереження й популяризацію російської мови та культури за кордоном». У лютому 2018 року Конституційний суд України визнав цей закон неконституційним.

Страйки гірників 1993 року призвели до призначення виконувачем обов’язків прем’єр-міністра донецького «червоного директора» Юхима Звягільського. Його призначення підтвердило роль місцевих еліт в організації шахтарського протесту як інструменту тиску на Київ. Президент Кравчук також погодився на проведення дострокових президентських виборів, на яких поступився Кучмі. У 1996–1997 роках між Києвом і Донецьком тривали переговори щодо «пакту про ненапад», на яких голова Донецької обласної адміністрації Янукович був посередником, поручителем і «дахом». У 1999 році Донецька область стала спеціальною економічною зоною, тобто чорною дірою, через яку місцеві олігархи викачували кошти з України[753]. Закон звільнив їх від сплати ввізного мита на п’ять років, від податку на прибуток упродовж трьох років і від половини податку на прибуток ще на два роки.

Як і за часів СРСР, у незалежній Україні багатолітніми конкурентами донецького клану залишалися еліти Дніпропетровська (нині Дніпро) та Харкова. Харків, місто інтелектуалів і студентів, порівняно легко вдалося кооптувати в систему, де найголовніші важелі управління було зарезервовано за центральною київською владою, а регіони були підлеглими. Складнішою була ситуація із Дніпропетровськом, оскільки тут постали свої олігархи — Павло Лазаренко, а згодом Ігор Коломойський. Конфлікт між донецькими та дніпропетровськими можновладцями протягом 1990-х років проявлявся у вбивствах і замахах на життя конкурентів, а 2014 року дався взнаки у безкомпромісній протидії прихильникам російських маріонеток з боку Коломойського, тоді голови Дніпропетровської обласної адміністрації.

Великі підприємства Донбасу були ідеальними механізмами для політичного впливу та шахрайства на виборах, адже їхні працівники, які усвідомлювали низьку ефективність цих гігантів і боялися безробіття, голосували, як скажуть начальники, — так само, як і в СРСР[754]. Але донецька політична машина змогла запрацювати лише після вщухання міжкланового насильства, коли переможна сторона і голова обладміністрації Янукович об’єднали раніше ворожі одне до одного угруповання.

У 2000–2001 роках постала Партія регіонів, яка співпрацювала із президентом Кучмою та пропрезидентськими центристськими партіями, а після Помаранчевої революції почала діяти самостійно. Як і решта авторитарних лідерів у євразійському регіоні, Янукович цинічно вважав, що кожну людину можна купити за певну ціну, тож він може монополізувати економіку та політику цілої країни, підкуповуючи місцеві еліти, як це вчинив Путін у Чечні. Врешті наприкінці 2013 року, Путін купив його самого в обмін на непідписання Угоди про асоціацію України з ЄС[755]. Однак їхній взаємний цинізм, так само як і логіка російських політтехнологів 2004 року та розвідслужб РФ десятиліттям пізніше, був непридатний для розуміння базової динаміки розвитку України.

Перехідний період від планової економіки до ринку на Донбасі поглибив залежність робітників від начальства. Ці стосунки сформувалися в умовах соціально-економічної нестабільності, коли робітники боялися втратити роботу, — на відміну від СРСР, де забезпечувалася повна зайнятість. Глибока патримоніальна залежність трудящих від їхніх босів постала водночас із піднесенням хижацької та клептократичної еліти, яка не несла відповідальності за жодні злочини, включно з убивствами, кривавим насильством, гігантськими крадіжками, виведенням активів та корпоративним рейдерством.

Донецька еліта та інші олігархи здобували вигоду від утримання України в сутінковій зоні «частково реформованої рівноваги»[756]. Існування країни в умовах гібридного переходу було найкращим для олігархів та корумпованих держчиновників способом отримання фінансової користі «від арбітражу між реформованими та нереформованими галузями економіки»[757]. Українська держава перебувала на межі банкрутства упродовж переважної частини свого існування, оскільки олігархам було дозволено отримувати величезну ренту завдяки «зловживанню монопольними позиціями та привілейованому доступу до державних ресурсів», маніпулюванню цінами, ухилянню від сплати податків, виведенню активів та високому рівню криміналізації[758].




Розділ 6 ДОНБАС І УКРАЇНА | Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет | «БРАТНІ НАРОДИ»