home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ПРОСТІР ДОСЛІДЖЕННЯ


Ця книга пропонує широкий аналіз історії, політичної культури та політичного життя на Донбасі на підставі першоджерел і польових досліджень.

Історичний регіон Донбасу складають головно території сучасних Донецької й Луганської областей. Деякі райони, що їх традиційно відносили до Донбасу, розташовані у прикордонних з Україною областях Росії, а також на сході Дніпропетровської області. Донбас був малолюдним краєм до кінця XIX століття, коли індустріалізація та урбанізація привабили сюди чималу кількість переселенців з різних куточків імперії Романових, особливо з її етнічно російських губерній. Українські селяни не надто квапилися переходити працювати на копальні та промислові підприємства Донбасу, доки вже новий, радянський режим не розпочав у 1920-х роках політику «коренізації», зокрема українізації. Після Другої світової війни Донбас перетворився на «плавильний казан» для радянських національностей, куди звідусіль відряджали або заохочували до міграції робітників для забезпечення швидких темпів зростання місцевої економіки. Тому Донбас коливався між Україною і Росією, завжди залишаючись фронтиром[1], який і відмежовував, і поєднував два світи.

Існує три підходи до аналізу історії та сьогодення Донбасу, що передбачають зосередження відповідно на його політичній культурі, концептуалізації та ідентичності. Політична культура цього регіону з часу індустріалізації наприкінці XIX століття була жорсткою, пролетарською та насильницькою за своєю природою. Життя людини вартувало тут небагато. Злочинність завжди відігравала помітну роль у житті Донбасу через прикордонну специфіку регіону, переважання серед мігрантів молодих чоловіків, які шукали тут роботу, та велику кількість карних злочинців, що оселялися тут в обмін на дострокове звільнення.

Напередодні російського вторгнення Донбас виробляв 16% ВВП України і 25% обсягу промислової продукції. Із загальної вартості українського експорту, що складав $68,8 млрд., країна завдячувала Донбасові $14,1 млрд., або 27%. Втім, міфологія Донбасу як економічного гіганта та його номінальний внесок до українського бюджету не враховували глибоких, фундаментальних проблем, які загострювалися з часом. Донбас був аналогом південного Йоркширу (схожість міст Шеффілда й Донецька вражає) і південного Вельсу, де також переважали старі металургійні підприємства та гірнича промисловість. У 2012 році металургія становила 63% експорту з Донеччини і 37% — з Луганщини (28% загального експорту України). Від 1980-х років ці галузі занепадали та були основними забруднювачами довкілля, зокрема у Маріуполі. Україна посідала друге місце після Китаю за кількістю аварій на шахтах, а копальні були неприбутковими й існували за рахунок дотацій від центральної влади. Враховуючи надто високі ризики для життя працівників і фінансову обтяжливість для бюджету, такі копальні, як на Донбасі, давно б закрили, якби вони знаходилися у Західній Європі чи Північній Америці. Крім того, непропорційно великою була вага Росії як кінцевого споживача регіональної продукції: на неї припадало 43% експорту з Луганщини та 22% — з Донеччини (у порівнянні з відповідно 26% і 21%, що експортувалися до країн Європейського Союзу).

Уявлення багатьох місцевих мешканців про цей край відштовхувалося від віри в те, що завдяки економічній могутності він «годує» Україну, а це дає його висуванцям «природне право» бути її правителями. Таке переконання було міфом. Хоча місцеві виробничі потужності продовжували бути важливими для національної економіки, Донбас вносив менше коштів до державного бюджету, ніж Київ. На противагу старим галузям промисловості на Донбасі, на іншому кінці країни, у Львові та Харкові, інтелектуальному центрі українського сходу, стрімко зростала роль інформаційних технологій. Особливий податковий режим на Донбасі, відшкодування ПДВ, пільговий розподіл приватизованого майна та державних тендерів радше сприяли олігархам у придбанні ними європейської нерухомості, аніж у збільшенні внеску місцевої промисловості до державного бюджету України.

Донбас, як пише історик Гіроакі Куромія, історично був «проблемною дитиною і Москви, і Києва»[2]. Протягом ста років дезінтеграція центральної влади чотири рази призводила тут до анархії та спалахів екстремального насильства: після падіння Російської імперії; під час Другої світової війни; наприкінці 1980-х — у першій половині 1990-х років, напередодні та слідом за розпадом СРСР; нарешті, під час і по завершенні Євромайдану 2013–2014 років. У вирі подій, які не дуже точно називають російською громадянською війною 1917–1920-х років, у регіоні, на який претендувала українська Центральна рада, постала «Донецько-Криворізька радянська республіка» (із центром поза межами Донбасу, в Харкові). Її засновники прагнули стати автономним регіоном більшовицької Росії, але не мали успіху На межі 1980-х — 90-х років, охолонувши до радянської комуністичної ідеології, мешканці краю переважно підтримали незалежність України на грудневому референдумі 1991 року В 2014 році помітна частина місцевого населення активно виступила проти Євромайдану та його прихильників, але вирішальну роль у подальшому розвиткові подій, як і майже століття тому, відіграло втручання Москви.

Населення Донбасу демонструвало глибоку відданість регіональній тотожності, яка була тут популярнішою за українську громадянську (політичну), а особливо українську етнічну ідентичності. Мешканці регіону надзвичайно пишалися його історією як індустріального джерела сили царської Російської імперії та СРСР. Донбаська регіональна ідентичність поєднувалася з високим рівнем прихильності до радянської культури, що також спостерігалося у Криму. Куромія задовго до українсько-російської кризи писав: «Хоч як би Київ намагався розбудувати націю, Донбас діяв як антистолична козацька земля, що чинить спротив цій розбудові»[3]. Як Ленін, так і Путін стратегічно були зацікавлені у збереженні Донбасу в межах України, щоб через нього Москва могла впливати на неї й утримувати в межах власної сфери впливу.

Тимчасова недієвість центральної влади у 2014 році призвела до утворення на Донбасі вакууму влади, спершу заповненого маргінальними політичними силами та російськими маріонетками, а відтак військовими та цивільними структурами, що прямо втілювали на окупованих територіях волю Кремля. Мінські угоди не привели до тривалого припинення вогню; на відміну від «замороженого» придністровського конфлікту, на Донбасі п’ятий рік тривають бойові дії. Андраш Рач і Аркадій Мошес[4] вказують на відмінності між цими двома регіонами. Пропорційно набагато більша частина населення Молдови мешкає у Придністров’ї, ніж громадян України — на Донбасі. Крім того, російські маріонетки від 1992 року контролюють увесь Придністровський регіон, тоді як дві третини Донецької та Луганської областей перебувають під контролем українського уряду. Як у Придністров’ї, так і на Донбасі переважає застаріла важка промисловість, однак, на відміну від Молдови, Україна має у своєму складі й інші індустріальні регіони. Магістральні трубопроводи, якими російські енергоносії постачаються на Захід, проходять через Придністров’я, але не перетинають Донбас.

Поза тим, Рач і Мошес помилково вважають, що у Придністров’я мало спільного з Донбасом з точки зору колективної ідентичності, оскільки перший регіон був автономною республікою у складі міжвоєнної радянської України, натомість Донбасом починаючи із 1920-х років завжди управляли з Києва. Насправді ж ідентичність обох регіонів була радянською, а ставлення до неї значно більше за етнолінгвістичні ознаки визначало лінію суспільного розлому. В 1991–1992 роках етнічні росіяни із правобережжя Дністра у складі молдовських сил воювали проти «комуністичного» Придністров’я подібно до того, як етнічні росіяни пліч-о-пліч з українцями нині воюють проти радянізованих російських маріонеток на Донбасі. Російський громадянин Артем Широбоков вирішив боротися у складі батальйону «Азов» — не проти інших «росіян», а проти тих, хто, за його словами, має «радянську ментальність»[5].

На початку 2014 року російськомовні лідери Донбасу зіткнулися з викликами, подібними до тих, які пережили керівники Придністров’я на початку 1990-х років. Придністровські регіональні еліти керували радянською Молдовою з часів завершення Другої світової війни, але коли СРСР розпався, а республіка стала незалежною державою, їм на зміну прийшли молдовські націоналісти, які в очах своїх опонентів були агентами Заходу. Еліти Донбасу ніколи не керували Українською РСР, але були переконані, що їхня економічна міць має зробити їх господарями незалежної України. З цієї причини усунення Віктора Януковича від влади в 2014 році (який майже за десять років до цього зазнав поразки у боротьбі з Віктором Ющенком) стимулювало підтримку гасел відокремлення від України. Пол Д’Аньєрі пише: «Для східних українців не було сенсу відокремлюватися, коли вони могли контролювати всю країну»[6]. Українське суспільство з обох боків політичних барикад — прибічники прозахідних націонал-демократів та Партії регіонів — радикалізувалося упродовж десятиліття між Помаранчевою революцією та Євромайданом.

Суттєва різниця між двома конфліктами була обумовлена чисельністю молдовських та українських урядових військ. У 1992 році молдовські сили зазнали поразки у збройному протистоянні й після цього не робили спроб повернути Придністров’я під свій контроль. Україна має набагато потужніші Збройні сили, Національну гвардію та воєнізовані формування інших відомств, які здобували перемоги над російськими маріонетками аж до моменту, коли пряме вторгнення російської армії в серпні 2014 року змусило їх відступити. Відтоді українські сили значно зміцніли завдяки навчанню, реорганізації, реформам та постачанню нової військової техніки.

Донбаський конфлікт призвів до величезних людських жертв та до появи значної кількості внутрішньо переміщених осіб, завдав великої шкоди промисловості, інфраструктурі та житловому фонду. Навіть якщо Україна відвоює Донбас, буде важко віднайти технічні, фінансові та кадрові ресурси для відновлення регіону. Гіпотетична можливість контрнаступу з боку українських збройних сил, які жодного разу не зазнали повного розгрому на полі бою, потребує від Путіна все нових витрат на розміщення на Донбасі окупаційних військ та постійного навчання й забезпечення усім необхідним російських маріонеток. Продовження конфлікту низької інтенсивності неминуче призведе до поширення прихованих загроз безпеці, обігу дешевої зброї та зростання рівня злочинності в Україні й Росії.

Відносини Росії із Заходом нині перебувають у найнижчій точці від середини 1980-х років. Поза межами своєї країни, особливо після вчинення воєнних злочинів у Сирії, Путін і його оточення не мають поваги чи підтримки, на які вони хотіли б розраховувати як представники великої держави[7]. Путін, хоча й володіє німецькою мовою та служив в НДР, мав лише опосередковане уявлення про колишню Західну Німеччину та Захід у цілому. 2014 року він схибив при оцінці потенційної реакції ФРН та інших західних країн на свою агресію. Він помилково припускав, що, оскільки за шість років до того світ доволі пасивно поставився до вторгнення Росії в Грузію, не запровадивши санкцій проти держави-окупанта, того ж варто очікувати і в разі спроби розчленувати Україну.





ПЕРЕДМОВА ДО УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ | Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет | ЧОТИРИ МІФИ ПРО ВІЙНУ РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ