home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



ДЕМОКРАТИЧНІ РЕВОЛЮЦІЇ ТА РАДЯНСЬКІ ЗМОВИ


Варто ще раз нагадати, що Путін прийшов до влади саме тоді, коли авіація країн НАТО бомбардувала територію Югославії, Косово відокремлювалося з тим, щоб у майбутньому стати незалежною державою, а Бульдозерна революція в Сербії стала першою з подій, які заходилися називати «кольоровими», або демократичними революціями. Російські та інші пострадянські лідери соціалізувалися під впливом конспірологічних теорій, тому вони розглядали «кольорові» революції як єдиний ланцюжок подій. Ці страхи ще глибше закорінені у свідомості офіцера КДБ Путіна, який 1989 року в Дрездені став очевидцем демократичної революції та краху комуністичного режиму НДР. «І всі ці далекі роки прокинулися в нього усередині»[878], коли він побачив революції на теренах, які вважав підконтрольними винятково Росії.

Повернення до радянського змовницького світогляду супроводжувалося відродженням антиамериканізму, що засвідчили президентські вибори 2004 року в Україні. Виборча кампанія Віктора Януковича, яку провадили відряджені Путіним російські політтехнологи, була заснована на стратегії «керованого хаосу».

Помаранчеву революцію Путін розцінив як особисту зовнішньополітичну невдачу, власне «одинадцяте вересня», і задумав контрреволюційну помсту. Проєвропейська Україна стала б для нього «стратегічною поразкою та приниженням»[879]. Після обрання Януковича у 2010 році Путін втішався тим, що отримав потенційного сатрапа; питання полягало лише в ціні, яку слід було запропонувати йому за перехід у цю роль. Хоча Янукович виконував майже усі вимоги Росії, цього було недостатньо для того, щоб Москва знизила ціну на газ для України, яка продовжувала платити за нього найбільше в Європі. Водночас Янукович, будучи першим українським президентом, який виступав проти членства України в НАТО, офіційно продовжував підтримувати укладення угоди про асоціацію з ЄС (хоча де-факто підривав цю можливість своєю внутрішньою політикою, зокрема ув’язнюючи опозиційних лідерів). Тому Андрій Циганков помиляється, стверджуючи, що у Януковича з Путіним склалися дуже добрі стосунки[880]. Насправді між ними продовжувала існувати напруженість, бо незалежно від того, що робило українське керівництво для задоволення вимог Кремля, йому завжди було мало.

Усунення Януковича від влади завело Путіна у безвихідь: одне приниження 2004 року — це ще півбіди, але двох упродовж одного десятиріччя було забагато. Путін схибив і під час Помаранчевої революції, і під час Євромайдану, позаяк те, що йому радили політтехнологи, розвідслужби, націоналістичні союзники й консультанти, спиралося на царські та радянські історичні міфи. У 2004 році російські політтехнологи Ґлєб Павловський, Константін Затулін, Марат Ґєльман і Сєрґєй Марков непохитно вірили, що розуміють Україну, хоча насправді усі вони цілковито помилялися[881]. Так, наприклад, Павловський виключав повторення грузинської Революції троянд в Україні. Ілюзія того, що більшість українців налаштована проросійськи і лише меншість на заході Україні не хоче близької співпраці з Росією, породила в них певність, що на президентських виборах в Україні в будь-якому разі переможе проросійський кандидат. У 2014 році російські розвідувальні служби та «сірі кардинали», скажімо, Владіслав Сурков, геть хибно розуміли ідентичності та лояльності російськомовних громадян України. При цьому Путін був схожий на більшість російських громадян, твердо переконаних, що Помаранчеву революцію фінансували США, Віктор Ющенко був американським лакеєм, його дружина — агенткою ЦРУ, а українські націоналісти «зганяли нещасних українців палицями на головні міські майдани і примушували їх скандувати перед телекамерами “Ю-щен-ко”»[882]. Тенденційне перекручення про американську змову було потрібне росіянам, аби спробувати пояснити дії «тупых хохлов», які організували революцію, не питаючи «старшого брата» — того «брата», який не здатен організувати подібну революцію в Росії.

Після Революції троянд і Помаранчевої революції Росія та інші авторитарні держави заходилися готувати контрреволюційні стратегії, які Томас Амброзіо називає «опірними»[883]. Розпливчасті законодавчі норми проти зарубіжного фінансування поціляло в неурядові об’єднання, чиї цілі та завдання нібито становили загрозу для «суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності, національної єдності, унікальності, культурної спадщини та національних інтересів Російської Федерації»[884]. Скероване проти НУО законодавство стало частиною низки заходів, покликаних запобігти революціям, та слугувало виправданням для придушення опозиційних груп[885]. Опозиційні й неполітичні НУО, що сприяли розвиткові громадянського суспільства, потрапили до тієї ж категорії «зрадників», що і в СРСР: за цією логікою, якщо їх фінансують і підтримують з-за кордону, вони позбавлені «природних» коренів удома. Всього лише за рік після Помаранчевої революції Путін заявив, що відповідні законодавчі новації необхідні для захисту російської політичної системи від «зовнішнього втручання», а також для того, «щоб захистити наше суспільство та громадян від поширення якоїсь терористичної ідеології, людиноненависницької ідеології, що може функціонувати під тією чи іншою вивіскою»[886].

Крім того, російська публічна дипломатія «спирається на традицію радянської публічної дипломатії»[887]. Вони обидві діяли, відкрито вдаючись до переконувань і умовлянь, водночас нишком не гребуючи маніпуляцією, дезінформацією та обманом. Нащадки КДБ, ФСБ та Служба зовнішньої розвідки РФ таємно діють через агентів впливу та підставні організації, а іноді вдаються до «активних заходів» (тобто вбивств). Убивство Литвиненка в Лондоні вписується у давню традицію замахів, здійснених радянським спецслужбами, жертвами яких були, зокрема, лідери українських націоналістів та інші еміграційні діячі. Відкриті різновиди діяльності включають канал RT (раніше “Russia Today”), експансію інформаційних центрів, як-от «РИА Новости» та «Спутник», дискусії у Валдайському клубі з іноземними експертами, створення аналітичних центрів, скажімо, Інституту демократії і співробітництва, та укладення контрактів із західними піар-агенціями.

Влада РФ фінансує діяльність прокремлівських НУО у власній країні, таких як Євразійський союз молоді (відгалуження Міжнародного євразійського руху), «Наші», «Росія молода» та «Молода гвардія». З російської скарбниці також отримують кошти проросійські НУО за кордоном, зокрема радикальні угруповання, як-от Міжнародна молодіжна корпорація «Прорив!», що активно діяла у зонах заморожених євразійських конфліктів[888]. Проросійські НУО почали з’являтися, наче гриби, в Україні у 2009 році, напередодні президентських виборів, а особливо після 2012 року, коли Путін заступив на третій президентський термін[889].

У січні 2015 року в Росії постала організація «Антимайдан», покликана, як і давніші організації, приміром «Наші», «запобігати кольоровим революціям, вуличним заворушенням, хаосу та анархії» в Росії. «Антимайдан», який згуртував суміш невдах, екстремістів і середньовічних «пекельних ангелів», скажімо, «Нічних вовків», запровадив воєнізовану підготовку своїх членів у спеціальних таборах. Ідеологія «Антимайдану» заснована на традиційній українофобії та антизахідній ксенофобії з такими гаслами, як «Майдан = фашизм», «Не забудемо! Не пробачимо!» і «Майдан потрібен ворогам Росії!». Мітинги проти Майдану відбуваються під прапорами Росії, «ДНР»/«ЛНР» і так званої «Донецької Русі»[890].

Російські національні меншини в СНД дедалі частіше стали розглядати як «активних агентів впливу». Перша мобілізація представників російської діаспори відбулася довкола питання про перенесення пам’ятника радянським солдатам часів Другої світової війни з центру естонської столиці Таллінна навесні 2007 року. Ключовим спільником російської «народної дипломатії» стала Російська православна церква, яка використовувала свої впливи на території колишнього СРСР. Фонд «Російський світ», заснований 2007 року зі щедрим державним фінансуванням, мав нагадувати Британську раду, але ця схожість була суто поверховою, зокрема з огляду на те, що частина коштів, що надавалися фондом російським меншинам сусідніх країн, також призначалася радикальним проросійським угрупованням.




КОНФЛІКТ МІЖ ЗАХІДНИМИ ОЧІКУВАННЯМИ ТА РОСІЙСЬКОЮ ВИНЯТКОВІСТЮ | Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет | ГРУЗІЯ ЯК ПРЕЦЕДЕНТ ДЛЯ КРИМУ