home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКА І «АНТИТЕРОРИСТИЧНА ОПЕРАЦІЯ»


Власне воєнну складову конфлікту на Донбасі слід розділити на дві фази. Перша тривала у квітні-липні 2014 року, коли Україна з її нечисленними боєздатними збройними силами та добровольчими батальйонами, більшість з яких була укомплектована активістами Євромайдану, здобула низку перемог над військами російських маріонеток і повернула під свій контроль західну та південну частини Донеччини й північну частину Луганщини. Упродовж цього періоду Росія утримувала на Донбасі обмежену кількість вояків спецназу («зелених чоловічків») та офіцерів розвідки, а місцеві сили були дезорганізовані й кепсько керовані. Друга фаза розпочалася влітку 2014 року, коли Путін, відчуваючи, що його маріонетки опинилися на межі поразки, пішов на вторгнення в Україну частин регулярної російської армії. Ці частини вирішили долю битви під Іловайськом, де у «котлі» загинули щонайменше 366 українських вояків, ще 429 були поранені, а 128 осіб потрапили в полон[1032].

Незадовільна координація дій підрозділів Збройних сил України та добровольчих батальйонів, що формально підпорядковувалися МВС, застарілі підходи командування, обмежені мобілізаційні ресурси, жалюгідний стан військового спорядження та насиченість українських спецслужб російськими агентами з часів Януковича — разом спричинили Іловайську трагедію. Не менш важливими були наслідки радянської пропаганди, котра десятиліттями нав’язувала ідею про росіян та українців як «братні народи». Цей стереотип особливо дався взнаки серед російськомовних громадян України. У 2014 році російські солдати, чия свідомість роками оброблялася антиукраїнською риторикою, були готовими вбивати українців, тоді як російськомовні українські солдати нерідко не були готові вбивати озброєних окупантів із Росії. До того ж, «мабуть, найбільшого прорахунку зазнало [українське] політичне керівництво, яке, схоже, не враховувало можливості [прямого] російського військового вторгнення».

За подальші роки російської агресії змінилося надзвичайно багато: Україна створила потужну армію, її лідери вже не мають ілюзій щодо моральних бар’єрів Кремля, а російськомовні українські солдати не відчувають розгубленості, коли стріляють у загарбників.

У період між підписанням перших та других Мінських угод (вересень 2014 року — лютий 2015 року) Кремль збільшив кількість російських військовослужбовців в Україні та безпосередньо підпорядкував своїх маріонеток російським командирам. Різношерсті загони росіян та місцевих колаборантів першої фази конфлікту перетворилися на централізовану військову структуру, що налічувала більше, ніж національні збройні сили половини країн НАТО. Нехтуючи підписаними в Мінську домовленостями, Путін продовжував постачати озброєння та військовослужбовців на Донбас і створювати нові великі бази неподалік україно-російського кордону[1033].

Поки Путін використовував Мінські угоди для створення армійських корпусів російських маріонеток, США, Канада та ЄС відмовлялися постачати в Україну оборонну військову техніку. Західні уряди та ОБСЄ пояснювали це тим, що Мінські угоди потребують часу, щоб всі побачили, що вони «працюють», — натомість Путін скористався припиненням вогню для зміцнення власних позицій.

Аж до квітня 2018 року дії українських військових на Донбасі формально мали статус «антитерористичної операції» (АТО), а не війни. АТО в теорії є операцією короткотермінового характеру, призначена для боротьби з терористичною групою або відсіччю терористичного нападу та здійснюється під керівництвом СБУ, а не військового командування. Залучені для проведення АТО українські збройні сили були обмежені за визначенням: їх вистачило для того, щоб зупинити реалізацію кремлівської стратегії, що полягала в опануванні восьми областей, віднесених Путіним до «Новоросії», але їх бракувало для розгрому ворога та повернення всієї окупованої території під український суверенітет.

Вторгнення російських збройних сил поблизу Іловайська, Дебальцева та Новоазовська (відповідно у серпні 2014 та лютому 2015 року) самі по собі були короткочасними набігами, хоча і з довготерміновими наслідками. Звичайні російські військові підрозділи не мають такого спорядження, як спецназ, морські піхотинці і десантники, які захоплювали Крим, тож Марк Ґалеотті вважає, що 50 чи навіть 100 тис. вояків РФ було б недостатньо для прокладання «наземного мосту» між російсько-українським кордоном та окупованим півостровом[1034]. Добре оснащені військові частини РФ спроможні здійснити обмежене вторгнення з використанням спеціальних сил та елітних підрозділів, через задіяння яких українські війська і потрапляли у критичне становище на Донбасі[1035]. Росія здатна на конфлікти низької інтенсивності та зовнішнє втручання, але не на пряме вторгнення, яке вимагає використання призовників та авіації, чого не приховаєш за завісою гібридної війни[1036].

Росія вважає за краще вдаватися до гібридної війни, а не вести відкриту війну з державою, набагато більшою за Молдову та Грузію, де значно менші російські сили завдали поразки урядовим військам. Тбілісі лише на 40–50 км віддалений від південно-східної адмінмежі Південної Осетії, в той час як для того, щоб доїхати з Донецька до Києва швидкісним потягом «Інтерсіті», знадобиться сім годин. На думку Ґалеотті, російська армія залишається оборонною, а повномасштабні зовнішні вторгнення їй не по силах[1037]. Мобілізація 90 тис. російських військових навесні 2014 року охопила 28 різних військових підрозділів. До лютого 2015 року російські війська на сході України довелося комплектувати службовцями з десяти російських армій, тобто майже усіх, за винятком двох, розташованих на теренах від Владивостока до Курильських островів.

У Дебальцевому, за приблизним розрахунком (точні цифри невідомі), 5000 із 8000 російських вояків були професійними військовослужбовцями-контрактниками. Проте російським фаховим військовим знадобилося чимало часу, щоб витіснити з Донецького летовища українських «кіборгів». Для тривалішого вторгнення та окупації України Путін мусив би застосувати половину або й більшу частину своїх збройних сил.

Спроба «пробити» сухопутний «міст» через Маріуполь до Одеси була б чимось неймовірним, позаяк армії вторгнення довелося б пересуватися великою територією через чотири області та непривітну місцевість. Гібридна війна успішна лише тоді, коли «зелені чоловічки» можуть сховатися серед місцевих прихильників, знайти яких виявилося складно навіть на більшості теренів Донбасу. Путінська головоломка в Україні полягає в тому, що його концепція «російського світу» не може похвалитися популярністю в Україні. У разі спроби просування вглиб української території російські окупаційні сили ризикують натрапити на ворожість місцевого населення та партизанський спротив. У роки Другої світової війни українські націоналісти та сталінський режим сумарно мобілізували в Україні близько 300 тис. партизанів. Російський доброволець, який воював на боці «ДНР» і не приховував своїх фашистських поглядів, розповідав про свій досвід спілкування з місцевими жителями, які долучилися до збройних формувань кремлівських маріонеток: «Починаєш пояснювати, що ти російський націоналіст, приїхав битися за “Новоросію”, за російських людей. Вони кажуть: “Які росіяни? Ми — українці. Яка “Новоросія”? Ми взагалі хочемо жити автономно що від Росії, що від України”»[1038].

На першому етапі конфлікту чималу частину бойових дій вели українські добровольчі батальйони. Хоча західні медії зосередили увагу головно на націоналістичних підрозділах і батальйонах, фінансованих олігархами, які разом становили меншість серед п’яти десятків добровольчих формувань, набагато цікавіше, що значну частину добровольців у націоналістичних батальйонах складали російськомовні бійці. Командир батальйону «Азов», уродженець Харкова Андрій Білецький зазначав, що «половина “Азова” говорить російською мовою. Але вони вмирають і вбивають за Україну»[1039]. Сотні етнічних росіян з України та Росії, які воювали у «Правому секторі» та «Азові», пояснювали свою підтримку України зовсім не антиросійськими мотивами. «Помор» із Мурманська розповів: «Це не російсько-українська війна. Це війна між ватниками і неватниками, путінцями та антипутінцями». Інший російський опонент Кремля в українських лавах Ілля Богданов наполягав, що путінський режим насправді не є націоналістичним, оскільки не піклується про свій народ і звинувачує в усіх соціальних проблемах Захід. «Справжній націоналіст визнає помилки своєї країни і намагається їх виправити», — додав він. Богданов зазначив, що деякі російські націоналісти підтримували Євромайдан, проте Путін спокусив їх приєднанням Криму[1040].

Добровольчі батальйони не були «набродом неконтрольованих ультраправих екстремістів», а мали «високий рівень мотивації та патріотичного обов’язку»[1041]. Саме їхньою заслугою є те, що 2014 року Росія не змогла окупувати значно більшу територію[1042]. «Добровольчий український корпус» «Правого сектора» (ДУК) був першим підрозділом, який прорвав російське кільце облоги навколо Донецького аеропорту (ДАП) і прийшов на допомогу його захисникам.

Українські оборонці ДАП стали відомими як «кіборги» за те, що витримали облогу професійних російських військових, у тому числі морських піхотинців, та маріонеток упродовж 242 днів, з травня 2014 по січень 2015 року «Кіборги» та вояки українських аеромобільних бригад із Житомирщини і Миколаївщини — двох областей, представники яких зазнали непропорційно високих втрат особового складу, — були високо мотивовані, добре навчені й завдали значних втрат противнику.

На наступному етапі конфлікту майже всі добровольчі батальйони було інтегровано до Збройних сил та Національної гвардії. Попри побоювання, жоден із них не став приватною армією когось із олігархів і не відмовився виконувати накази української влади[1043]. Єдиним добровольчим формуванням, яке так і лишилося поза державними силовими структурами, є ДУК.

Без добре організованого громадянського суспільства та військових добровольців у 2014 році Україна опинилася б у значно складнішому стані, а її державність і суверенітет перебували б під великою загрозою. Перемоги на полі бою та припинення путінської агресії значною мірою завдячують цим добровольчим батальйонам, резервістам і масовій підтримці українських громадян[1044]. Маріуполь не вдалося б повернути, якби не мотивація бійців батальйону «Азов»[1045]. Є і ще більш вражаючі приклади, коли висока мотивація добровольчих підрозділів, наприклад «Айдару», уможливлювала ефективне звільнення українських міст і швидке просування вперед, попри запеклий опір ворога.

Помаранчева революція та Євромайдан показали стійкість і силу духу українців, їхню здатність адаптуватися та використати всі доступні їм ресурси. Україна, на відміну від Заходу, не є суспільством бездумного споживання: речі не викидають, якщо вони можуть знадобитися в майбутньому. Як кажуть українці, «може стати у пригоді». Під час Євромайдану активісти сконструювали саморобні механічні пристрої для метання бруківки та запальної суміші, а добровольчі батальйони перетворювали мирні транспортні засоби на бронетехніку. Навички накопичення продовольства для військових, збирання техніки зі старих комплектуючих та організація збору пожертв узяли на озброєння групи цивільних волонтерів, які допомагають Збройним силам і Національній гвардії.

З-поміж усіх українських олігархів лише Ігор Коломойський та Сергій Тарута стали на продержавну позицію, погодившись стати головами державних адміністрацій критично важливих областей на сході України та фінансувати добровольчі батальйони. Натомість Віктор Пінчук і Рінат Ахметов відмовилися від пропозицій очолити відповідно Запорізьку та Донецьку ОДА. Коломойський заявляв: «Коли відбулася революція, я показав, на що здатний», додаючи: «Я був на боці української держави в її найважчі миті»[1046]. Він фінансував батальйони «Дніпро» і «Донбас» та зайняв дуже жорстку позицію проти будь-яких проявів сепаратизму на Дніпропетровщині, навіть пропонуючи винагороду в розмірі $10 000 за кожного полоненого російського солдата. Радник міністра внутрішніх справ України Антон Геращенко стверджував, що навесні 2014 року «ряд російських агентів, намічених ГРУ на роль дніпропетровських Губарєва, Болотова і Безлера, одразу після призначення Коломойського були вивезені на прогулянку в ліс, де з ними була проведена роз’яснювальна робота на предмет того, як треба любити Україну. І загрозу сепаратизму в Придніпров’ї як рукою зняло»[1047].

Патріотично налаштовані українці, зокрема ветерани війни на Донбасі, хочуть мати певність, що їхні зусилля «не будуть змарновані для захисту корисливих інтересів або збереження нефункціональної системи»[1048]. Тим часом українську владу непокоїть самостійність добровольчих батальйонів та загроза для політичної стабільності з їхнього боку. Ці тривоги вийшли назовні на тлі заворушень під стінами Верховної Ради 31 серпня 2015 року, коли під час розгляду проекту змін до Конституції (серед яких була згадка про особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО) в результаті розриву гранати загинули четверо бійців Національної гвардії. Наявність значної кількості бойової зброї на руках у приватних осіб і надалі залишатиметься клопотом для влади.


Аналізуючи військові сили України під час війни з Росією, варто зауважити шість чинників:

1. Чисельність і якість Збройних сил України скорочувалася упродовж усього періоду незалежності України. Разом з тим, саме за правління Януковича і Партії регіонів здійснювалася навмисна і цілеспрямована зрадницька політика руйнування Збройних сил, в результаті чого навесні 2014 року Україна мала лише 6 тис. військовослужбовців, готових у моральному та професійному сенсі стати на її захист. Хоча Янукович і його найближчі союзники втекли до Росії, інші представники його колишнього оточення мешкають у Монако, Австрії та Великій Британії, де вони придбали нерухомість, а треті потрапили до українського парламенту наступного скликання у складі фракції «Опозиційного блоку». Важко повірити, наприклад, що Сергій Льовочкін, голова президентської адміністрації за часів Януковича (а також один із чільних представників газового лобі, яке після колапсу Партії регіонів фінансувало одне з крил «Опозиційного блоку»), не знав про зрадницьку діяльність свого шефа, зокрема про фактичний перехід українських спецслужб під контроль ФСБ[1049].

2. У 2000 році тодішній президент Кучма розпустив Національну гвардію України, оскільки не хотів переведення її під спільний контроль президента й парламенту. Національну гвардію було відроджено в 2014 році, коли вона замінила внутрішні війська МВС, успадковані від Радянського Союзу.

3. Громадянське суспільство продовжує надавати ресурси (хоча в істотно меншому обсязі, ніж у 2014–2015 роках) у формі продуктів харчування, транспорту, ліків і медичного обладнання, одностроїв, теплих постільних речей та військової техніки, як-от біноклі нічного бачення і тепловізори, військовим в зоні Операції об’єднаних сил (що формально прийшла на зміну АТО у квітні 2018 року). Українці, які добровольцями пішли до армії чи Нацгвардїї, витрачали тисячі доларів зі своїх накопичень на власне спорядження. За спорядження одного із «кіборгів», який воював у Донецькому аеропорту і з яким я мав змогу пізніше поспілкуватися, заплатила київська приватна компанія, де він працював[1050].

Нерідко амуніція, яку постачало Міністерство оборони, була неякісною, і добровольці мусили збирати пожертви, аби придбати пристойну заміну. Тим часом витрати на бронежилета, зброю, прилади нічного бачення та однострої з розрахунку $2000–2500 на особу — це велика сума для будь-якого українця[1051]. У квітні 2015 року у Волновасі на Донеччині я спостерігав, як волонтери передавали офіцерові української армії партію уживаних американських військових штанів, позаяк ті, котрі надавала держава, були поганої якості. За рік потому я поїхав на лінію фронту з волонтерами, які привезли бійцям британську армійську форму. Вона також раніше була в ужитку, проте мала кращу якість, зокрема вищу за український аналог протипожежну опірність, і водночас коштувала майже удвічі дешевше (відповідно 800 і 1500 гривень).

Головна проблема для української держави, що виникла внаслідок придбання українськими військовими спорядження на власні або зібрані небайдужими співвітчизниками кошти, полягає в тому, що майно військового призначення залишається у їхній особистій власності після повернення з лінії фронту. Збільшення обігу зброї на українському чорному ринку призвело до того, що вартість автомата Калашникова знизилася в чотири рази — з $800 до $200. Мені розповідали, що патрони можна роздобути за ціною пляшки горілки.

4. Отже, волонтерські спільноти та приватні жертводавці споряджали, озброювали, забезпечували харчуванням, одягом та засобами захисту українських вояків (так, 1 млн. гривень було зібрано на закупівлю спорядження для батальйону «Азов», який офіційно входив до складу Національної гвардії, а отже МВС). Але якщо однострої української армії коштували удвічі більше, ніж британська уніформа, проте мали гіршу якість і вогнетривкість, це означає, що у цій сфері неодмінно була наявна корупція. Справді, «чому бійці мусять за гроші отримувати в держави те, що держава мусить поставляти їм безоплатно?»[1052].

5. Хоча варто віддати належне президентові Порошенку за його внесок у розбудову найкращої армії, яку будь-коли мала Україна, не можна оминути увагою тих викликів, що давали, а значною мірою і надалі даються взнаки. Непотизм і корупція помітні на рівні старших офіцерів. Показово, що в Україні до 2014 року було аж 400 генералів, тимчасом у США їх налічувалося лише 40. Більшість проблем української армії породжені якісним складом її генералітету. До інших проблемних сфер належать погані комунікації, брак взаємодії військових підрозділів на лінії фронту, а також некомпетентні та пронизані ворожою агентурою розвідувальні служби. Для 2014–2015 років була характерною слабка координація між українськими підрозділами, відсутність спільних радіочастот, порушення безпеки через постійне використання мобільних телефонів та плутанина між тактикою та стратегією. Під час боїв під Іловайськом українська військова розвідка повідомляла командуванню відомості, які кардинально розходилися з тим, що насправді відбувалося на місцевості, що, імовірно, спричинило трагедію[1053].

6. Україна почала отримувати американське оборонне озброєння у 2017–2018, за президентства Дональда Трампа; його попередник Барак Обама раніше виступав проти цього. В обох палатах Конгресу США підтримка надання військової допомоги Києву виявилася практично одностайною як серед демократів, так і серед республіканців. Постачання військової техніки має відбуватися паралельно з перепідготовкою та реформуванням корпусу старших офіцерів України й Генерального штабу. Україна має повне право купувати іноземну зброю, позаяк вона не підпадає під жодне міжнародне ембарго, а вторгнення Росії та анексія Криму засуджені ООН, ОБСЄ, НАТО та ЄС.




Розділ 9 ВТОРГНЕННЯ, АНЕКСІЯ ТА ГІБРИДНА ВІЙНА | Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет | РОСІЙСЬКІ СИЛИ ТА ГІБРИДНА ВІЙНА