Навсікая — найчарівніший з жіноцьких образів Гомерових поем. Зустріч Одіссея з Навсікаєю — у VI рапсодії «Одіссеї».

Її життя, громадська діяльність і поетична творчість. Держ. видавн. України. Критична бібліотека. Одеса, 1925. Стор. XII + 108. Ціна 1 крб. 10 коп.

Праця т. А. Музички належить до тих книжок, яких у найбільшій мірі потребує тепер історія українського письменства: біографічних та критичних монографій. В порівнянні до «Поетки українського рисорджимента» Д. Донцова (праці, головне, публіцистичної) та моєї вступної статті до книгоспілчанського видання творів Л. Українки (що має на меті лише вказати місце поетки в нашій літературній традиції), — вона є ґрунтовною і докладною спробою систематично оглянути головніші моменти життя і творчості Лесі, наближається цим до написаної і доложеної в істор.- літературнім товаристві при ВУАН, хоч досі ще не видрукуваної книжки М. Драй-Хмари. Цього вже досить, щоб викликати певне зацікавлення і уважне відношення до книжки з боку читача.

Ця уважність має ще побільшитись, коли читач перегляне уміщений в примітках апарат справок і посилань. Автор уважно використав опубліковані дані, «не минаючи ні титла, ніже тії коми» (як, наприклад, стаття кооператора М. Левицького про інтерес Л. Укр. до його артілей, «Рада», 1913 р., ч. 170); разом з тим він взяв усе, що можна, з недрукованого листування поетки з дочками М. Комарова — Маргар-Сидоренковою та Г. М. Комаровою. Взагалі з погляду пильного використання матеріалу працю т. А. Музички треба визнати за безперечно відрадне явище.

Далеко трудніше сказати те саме про авторову манеру робити висновки з зібраного матеріалу, про його спосіб окреслювати контури життя та ідеології Л. Українки.

Торкнемося спочатку біографічних розділів книжки. Автор досить зручно користується життьовими фактами, щоб одразу ж перекинути місток від них до творчості поетки. Він любить стежити за генезою настроїв, що позначились потім на її творчості. Але при такому викладі враження дитячого віку інколи зіставляються з дуже далеким від них хронологічно їх ліричним одстоєм. І тут особливо дається взнаки відсутність у книзі виразної хронологічної канви. Прочитаєш біографічну розвідку і не можеш відтворити собі ні послідовності фактів, ні етапів духового розвитку поетки, не можеш переконатися в правдивості зроблених автором зіставлень.

Далі. Чи не здається т. Музичці, що ця його характеристика: «Батько Лесин — людина великого та глибокого розуму, а до того вихований на ґрунті демократичних ідей 60-х рр., однак не бере сам широкої участі в громадській справі і навіть не знає української мови», — залишає у читача трохи невірне враження? Може б, корисно було подати справку, що старий П. А. Косач — народженець Мглинського повіту на Чернігівщині, син того найнещасливішого з погляду мови і вимови кутка. Може б, це з’ясувало, чому він так погано орудував українською розмовою, і разом з тим зробило неможливим для читача погляд на нього, як на принципіально далекого від української справи урядовця?

Нарешті, не завжди можна сказати, щоб нитки, які автор нав’язує межи життям і творчістю поетки, були навіть безперечні. Гадаю, що деякі із здогадів примушують жадати від автора додаткових пояснень. Звідки знає, наприклад, т. А. Музичка, що адвокат Мартіан в одній із останніх драматичних поем Лесі Українки підказаний їй постаттю Миколи Ковалевського, вірного друга Драгоманового, якого Леся знала замолоду (1897)? Чому в Річарді Айроні та його спогадах про Італію т. Музичка бачить спогади захопленої громадсько-політичним життям Лесі про літературні стоваришення її юності?.. Але особливо штучними і довільними являються коментарії до «Камінного господаря». Навівши цитату з листа Л. Українки до Л. М. Старицької-Черняхівської, що, прочитавши її «Камінного господаря», Струве і інші можуть сказати: «До чего дерзость хохлацкая доходит…» — т. Музичка продовжує: «Може, не випадкова в Лесі ця згадка про Струве при писанні Дон Жуана й натяк на Кассандру^[100]. Іменно на цій останній поемі ми виказали, як точно передані в ній події в Росії й на Україні. І драму «Камінний господар» з усесвітньою темою, як усі попередні, аж до драми «Адвокат Мартіан» включно, можна краще зрозуміти на тлі дійсних подій. Бо й сам Струве з лицаря волі переходить у «Камінного господаря». Ще 1898 р. пише він маніфест російської соціал-демократичної партії, пізніше переходить на бік лівих лібералів і стає редактором ліберально-конституційного органу, а вкінці стає типічним буржуазним російським імперіалістом і кричить про вільну державу» (стор. 96). Це правда, що центральні постаті і ситуації Л. Українки стають зрозумілі «на тлі дійсних подій», що імпульсом для її, здавалося б, найдальших від злоби дня і так зв. «сучасності» композицій дуже часто служили глибоко відчуті й продумані події околишнього життя. Але це зовсім не дає нам права робити з драми про Дон Жуана якусь алегорію про Струве і його «честную братію». Можна думати, що навіть імпульс до написання «Камінного господаря» був чисто літературний: перечитаний у м. Хоні на повній відсутності лектури «Каменный гость» Пушкіна. Трудно допустити, щоби в розумовім житті Л. У. восени 1911 р., коли «Камінного господаря» писано, і Струве займав стільки місця, щоби його історії присвятити цілу драму.

Деяку спрощеність контурів можна закинути й тим розділам книжки, де ми зустрічаємось з історичною і теоретично-літературними характеристиками автора. Так, курйозним видається твердження т. Музички, що в ранніх поезіях Л. Українки («Завітання») ми зустрічаємось з пильно додержаним гекзаметром. Кожний, хто приглядався до вірша Лесі Українки, знає, що її «гекзаметри» (і в «Завітанні», і в «Ра-Менеїс» і в інш. поезіях) — то скоріше гекзаметроподібний вільний вірш, аніж справжні гекзаметри: в них незрідка можна зустріти п’ять стоп замість шести, трапляються в них і гострі чоловічі закінчення, і не властиві гекзаметрові цезури, й багато іншого.

Таку саму неточність і спотворення думки знаходимо у дослідника і там, де він приписує мені цілі три сторінки про вплив античної драми на драматичну техніку поетки (ст. 10). Я говорив дещо інше. Я старався показати, що, розвиваючись із діалога, відбиваючи ідейну боротьбу в суспільстві, драматичні твори Л. Українки розвинули дещо спільне з грецькою драмою. Що ж до літературного впливу грецьких трагіків, то у мене це одна з трьох (і то не найголовніша) з обставин, які могли до цього явища спричинитися.

Або ще приклад. На сторінці 4-й читаємо про враження від волинської природи в творчості Лесі Українки: «… Ціле життя перед очима та в уяві поетки були образи, витворені ще в дитинстві, й до кінця життя вона дивиться на природу очима простодушного волинського поліщука». От думка, з якою, мабуть, ні один історик літератури не погодиться. Розуміється, Л. Українка, як митець, могла на якийсь час злитися з миротворчим відчуванням волинського поліщука. Але навряд чи можна заперечувати, що в її власнім відтворенні природи (мова мовиться, головне, про «Лісову пісню») лишив свій слід і «Затоплений дзвін» Гауптмана, і багато інших літературних образів.

Залишається третій ряд згрупованих в книзі фактів — громадська діяльність Л. Українки. В цій галузі тепер центрального місця набуває питання про участь Л. Українки в практично-політичній праці на Україні. Безперечний факт, що по смерті Драгоманова Л. Українка була близька до Марксової науки і під впливом її зоставалась досить довго, так що навіть в добу «Дзвону» видавці журналу вважали її за свого однодумця. Цей факт в кількох розправах (в тому числі і писаннях т. Равича-Черкаського) був витлумачений як діяльна участь Лесі Українки в практично-політичній праці 900-х рр. На підставі цих літературних даних А. Музичка вважає Л. Укр. за одного з найвидатніших організаторів РУП, а пізніше і Української Соціал-демократичної спілки, члена літературної комісії при комітеті спілки etc. Він досить різко полемізує з Дорошкевичем: «Чи можна… погодитися з думкою Дорошкевича, що каже — Леся Українка по натурі своїй не була практичним діячем-революціонером, хоч і близько стояла до марксистських гуртків?..» Думаю, що можна. Остаточну відповідь на це питання дасть, розуміється, докладна, документально обґрунтована історія українських організацій 90-х і 900-х рр. Але і тепер дещо може бути установлено на підставі усної традиції. Гадаю, що Дорошкевич, маючи в руках нитки цієї традиції, ближчий до історичної правди, і в його погляді більше перспективи, більше розуміння доби і людей, ніж у відповідних твердженнях А. Музички.

Підносячи ці думки, я зовсім не думаю заперечити історично-літературну вартість книжки А. Музички. Старанна систематизація біографічних даних, використання кількох досі не доступних джерел, деякі цікаві зіставлення й коментарії цілком виправдують появу його книжки в друкові.

Далеко слабіша передмова до Музиччиної книжки т. Куліша. В ній менше справжнього знання і більше загальних місць. От, наприкл., характеристика української інтеліґенції в добу реакції (1907—1911 рр.): «Коли майже вся інтеліґенція кидала за вітром і топтала червоні свої революційні мрії…» Мені здається, ці слова є просто механічне пристосування до української інтеліґенції ходячої характеристики інтеліґенції російської в добу реакції. Не можна погодитись і з другим твердженням передмови, що «Леся Українка до кінця життя свого з драгомановщини не виросла» (ст. VIII).

В кінці кілька слів pro domo mea. В передньому слові від автора т. Музичка напав на мене. На його думку, мій критично-біографічний нарис «не приніс нічого нового у висвітлення авторки «Кассандри», «В катакомбах» та й інших драм». Про яке висвітлення говорить т. Музичка? Коли про висвітлення літературної фізіономії, то він сам заперечує свою думку, посилаючись на мої міркування про драматичну техніку Лесі Українки (на стор. 10). Коли ж мова іде про вияснення біографічних фактів, то його, власне, я не мав на увазі: я вважав, що біографічному дослідові не місце у вступній статті до збірника творів. На нову концепцію літературної постаті Лесі Українки я, розуміється, не претендував. Але не дає її і т. Музичка, — і проте це не заважає мені визнати його працю потрібного, корисною, а в деяких її спостереженнях і новою.

1925