на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Юлій Словацький{138}

Не вважаючи на близьке сусідство, ми ще дуже мало знайомі з польською поезією. Навіть класики її — Міцкевич, Словацький, Красінський, блискуча романтична трійця 20—40-х рр. XIX в., часів повстання та еміґрації — то для нас маловідомі, чужі ймена, справжня terra incognita. Не говорю про Галичину, де українське громадянство засвоювало польських поетів у первотворі, а про нашу Україну, «наддніпрянську», «Велику», де художні обрії ніколи не були широкі й де законодавцями літературних смаків здебільшого були пристарілі письменники російські… Правда, дещо ми маємо з Міцкевича, дещо з Словацького, — Міцкевича перекладаємо ще з часів старого Гулака-Артемовського, Словацьким зацікавились були з приводу столітніх роковин його народження, коли в ЛНВ з’явився «Ангеллі» в перекладі П. Смутка (Стебницького), в «Укр. хаті» — «Батько зачумлених» у перекл. С. Твердохліба, а «Рідний край» видав невеличку збірку його лірики. Але що значить це «дещо», коли досі немає українською мовою Міцкевичевого «Пана Тадеуша»?.. Чи, може, справді такі непотрібні для українського слова розлога епічність Міцкевича, глибока рефлексія Красінського, химерна й легка, «аріостівська» ґрація Словацького?

Юлій Словацький народився 23 вересня 1809 р. на Волині, в м. Кременці, де його батько Евзебій був професором польської мови й літератури в ліцеї Чацького. То була людина талановита й обдарована поетично, — перекладач польською мовою «Генріади» Вольтерової. Від батька на спадок прийняв Словацький свій літературний хист, своє замилування в літературі і слабі, з нахилом до сухот, груди. Помер Евзебій Словацький р. 1814 професором елоквенції Віленського університету.

Дитячі й юнацькі роки поетові зв’язані з Кременцем і Вільною. По смерті батька мати Словацького вернулася до Кременця. Потім р. 1817 вийшла заміж за проф. Бекю, медика, людину не найкращої слави в історії польського громадянства, здається, причетну до переслідувань академічної молоді 20-х рр. Повдовівши по другім чоловікові, оселилася в Кременці назавжди, присвятивши себе вихованню двох пасербиць і сина Юлія.

Талановита, щедро наділена фантазією і темпераментом, вона відіграла велику ролю в житті сина, зумівши стати йому найщирішим приятелем на все життя. Словацький, такий самолюбний і дражливий у всьому, що торкалося поетичної його творчості, ділився з нею усіма своїми планами, посилав їй усі свої книжки, вислухав її думки, лише іноді лагідно з нею полемізуючи. Многолітнє листування з матір’ю, ніжне, красномовне, безпосереднє — то одно з найважливіших джерел до біографії поетової.

Ріс Юлій Словацький тендітною, хоробливою дитиною, з головою повного мрій. В одному з листів до матері, років за три перед смертю, він згадував, як у дитинстві, «релігійний до екзальтації», він благав у Бога життя поетичного, хоч найнещаснішого: «Щоби я був у зневазі все моє життя, аби лиш по смерті дано мені несмертельну славу». У передмові до «Балладини», присвячуючи її Красінському (Зиґмунту, поетові), він розповів, які фантазії роїлися в його дитячій голові — над Іквою, серед кременецьких гір. І ріка, і гора Бони, і зруйнований на горі замок, — усе те живило уяву, викликало образи й тіні людей, що «ніколи не існували»:

«І поглядаючи на старий замок, мріяв я, що колись в оту корону вищерблених мурів понакидаю я примар, духів і лицарства, відбудую зруйновані зали, освітлю їх огнями грозових ночей, а склепінням накажу повторяти старі софоклівські зітхання. І зате наймення моє вчуватиметься в гомоні потоку під горою, і мовби веселка з моїх думок стоятиме над руїнами замку».

Дальше життя поетове розгортається немов за готовим, наперед уложеним планом, — так багато в ньому спільного з життям і молодечими настроями всіх (в тому числі і найбільш знаних нам російських) байроністів. Передчасна й тонка культура чуття, раннє кохання, що характеризується часом як «перше й останнє», думки і погляди, що замикаються в формули байронівської розчарованості й гордині:


І nie bylo w nim wiary w szcze'scie ani Boga;

Ludzie w nim mieli druha, w my'slach 'swiat mial wroga, —


ранні версифікаційні спроби, зустрінуті живою симпатією близьких людей і благословенням якогось із літературних патріархів. Словацький теж мав своє:


Старик Державин нас заметил

И, в гроб сходя, благословил.


З листа Словацького до матері (вересень 1830) відомо, що він одвідав під Варшавою старого Німцевича, і під час тих одвідин старий літерат і громадянин, бойовий товариш Костюшків, зачарований віршем «Міндовга», привітав у молодому поетові великий хист і великий горожанський дух.

Горожанський дух, серце громадянина, — незабаром для них настали «дні проби і міри». В тому ж 1830 р. у Варшаві вибухнуло «листопадове» повстання. Словацький, що був тоді кандидатом при міністерстві скарбу, з ентузіазмом зустрів перші подихи революції, видрукувавши свою «Оду до свободи» та «Гімн до Богородиці». До революційної армії він, проте, не вступив, можливо, піддаючись міркуванням матері, можливо, сам не вважаючи себе до військової служби здатним; 8 березня 1831 р. він був уже за кордоном. Причин свого виїзду за кордон він ніде не окреслює точно. Вказує на Долю (Los jaki's), що сама, помимо його волі, укладає йому життьову кар’єру; висловлює передчуття, що вже не вернеться до краю; свідчить, що він хотів і не міг бути корисним для отчизни. Бреславль, Дрезден, потім Лондон і Париж… смутком зустріли Словацького роки еміґрантського життя, — невеселі (еміґрація, мабуть, скрізь і завжди являє картину розпаду і зневіри) і радісні, бо на протязі тих вісімнадцяти літ зросла, процвіла і дала плід його буйна поетична творчість.

Перші чотири роки (1831—34) вважаються звичайно за період зростання хисту, його неврівноваженості і Байронового впливу. До цього періоду належать драми: «Міндовг» і «Марія Стюарт», поеми: «Ян Білецький», «Араб», «Змія», «Ламбро» і найвидатніший з тогочасних творів, драматична поема «Кордіан», написана з явною метою дорівнятися Міцкевичеві, що саме тоді видрукував третю частину «Дідів» (Dziady).

З «Кордіаном» кінчиться період Байронового впливу. Подібно до Пушкіна, Словацький переходить від Байрона під вплив Шекспіра, наслідуючи його в широкому, не умовному змалюванні характерів і колоритному стилі. Вісім літ між рр. 1835 і 1842 — золота доба його творчості. До неї належать найвизначніші його речі, всі, на яких спирається його літературна слава. Над Леманом, у Швейцарії, куди Словацький перебрався з Парижа, задуми й плани один по однім «галопують» в його уяві. Спочатку — в кілька тижнів утворений «Мазепа», потім — на протязі місяця викінчена «Балладина», ця «фаворитка» поетова, «новий світ поетичний, неткнутий ногою людською, багатший, аніж нужденна земля наша»; нарешті, автобіографічна в своїй основі, навіяна одною короткочасною знайомістю і мандрівкою по Альпах поема «У Швейцарії» — «найкращий, може, в світовій літературі образ чистої намріяної любові». Р. 1836-го Словацький виїздить до Рима, де зустрічається з родичами і вступає в тісні приятельські стосунки з Зиґмунтом Красінським; а потім з новими італійськими знайомими — Бжозовським та Голинським — рушає на Схід. У Греції він вклоняється могилі Агамемнона, в Єгипті сходить на вершини пірамід, в Єрусалимі проводить безсонну ніч на Гробі Господнім, — а по дорозі з Єгипту в Сирію карантинне оповідання про араба, що поховав усю свою сім’ю, надихає йому трагічні образи «Батька зачумлених». По десятимісячній подорожі, втомлений, переобтяжений враженнями, Словацький зупиняється на півтора року у Флоренції, і — цікаво! — після блакитних морів та золотих пустель, повитих хмарами гір та вершків пірамід його думка переноситься до Сибіру, де живуть польські засланці, до Сибіру фантастичного, нереального (льодова пустеля і над нею — полярна ніч!), і з-під пера поетового з’являється «Ангеллі», символічна поема про страждання польського народу, що має своєю мукою купити щастя інших народів. Заходить арктичне сонце, умирає страдник Ангеллі, але в проміннях сполоху над його могилою з’являється вершник з радісною звісткою, що воскресають народи.

Рік 1839 і наступні Словацький живе в Парижі, тільки на короткий час його покидаючи. Видає «Мазепу» і «Балладину». Вчиться іспанської мови, щоби читати Кальдерона. Тут же йому спадає на думку споетизувати в ряді драматичних хронік давню і леґендарну історію Польщі. Цій думці польське громадянство зобов’язане «Ліллею Венедою». Нарешті, непорозуміння з еміґрантськими колами дають привід для сатиричної, в стилі Байронового «Дон Жуана», поеми «Беньовський». Як у «Дон Жуані», так і тут пригоди героя (барського конфедерата, найзнаменитішого з польських авантюрників XVIII в.) дають тільки рамці для гострих і часом слушних вихваток проти громадянства, проти польських виходнів з Міцкевичем на чолі. «Мій останній малий, — писав Словацький до матері, — був лихий, але потрібний. Він був потрібний конче, неминуче. І мети своєї досяг, бо всі очі привернув до себе і став мені оборонцем».

Але не тільки «оборонцем», — «Беньовський» став разом і останнім твором давнішого Словацького, гордого, самолюбного і дражливого. З літа 1842 року в ньому наспіває душевний перелом під впливом містично-патріотичної проповіді Андрія Товянського. Даремне Красінський у дружніх листах перестерігав його від чудотворців («В чуда я вірю завжди і скрізь, але в чудотворців сливе ніколи»), — самотнє життя, туга за краєм, природна меланхолійність і нахил до містики зробили своє: Словацький вступив до братерства товянчиків. Це зразу ж відбивається на тоні його листів до матері: замість живих дрібничок щоденного життя, літературних планів, чуток і новин, усе частіше й частіше в них стріваються моральні сентенції, історіософські міркування, спостереження й висновки зі свого внутрішнього духовного досвіду. Зміняється і його відношення до власних творів. Поет є знаряддя вищої сили, його твір — то є голос духа, а тому всяка праця над поетичним твором, його оброблення — блюзнірство і замах на святиню. Останні писання Словацького — то не що інше, як імпровізації, похапливі, гарячкові, нашвидку записані, часто неопрацьовані художньо. В. Д. Спасович влучно, хоч, може, й загостро порівнює їх з хвостом чорного диму, що лишає за собою потяг, і в якому то тут, то там прориваються червоні іскри хисту. Останнім з тих передсмертних творів був «Король-Дух», велика нескінчена поема, де Словацький хотів дати синтез всієї польської історії у вигляді довгої низки послідовних втілень не то геґелівського «абсолютного» духу, не то духу «національного» — «Короля-Духа» — в постатях великих обранців, народних вождів. Серед невпинної праці над рапсодіями поеми, турботних надій на революційні рухи 48 р., Словацький починає занепадати на здоров’ї. Щораз сильніше і безперечніше виявляються у нього сухоти. Після невдатної подорожі в Познань (з метою громадською) і короткого побачення з матір’ю поет повертається до Парижа, вкрай виснажений і хворий, і там умирає 3 квітня 1849 року, не проживши повних 40 літ.

«Мазепа» належить до найвидатніших творів Словацького. Так само блискучий і примхливий, як і його автор, багатий на ефекти, — цілий каскад найнеймовірніших ситуацій і екзальтованих реплік. Словацький був немов покликаний насадити романтичну трагедію на польському ґрунті. Лірик з природи, він почував себе тісно й незручно в рамцях драматичних умовностей псевдокласицизму. Це почуття ще збільшилося в ньому від уважних студій Шекспіра й Кальдерона. Буйна фантазія примушувала його подавати пристрасті героїв у прибільшеному вигляді, шукати розмаїтості в кольорах, нагромаджувати шумні і криваві сцени та повні жаху ситуації. Його «Мазепа» — то цілий клубок смертельно заплутаних пристрастей, забаганок і упереджень: «Складна і нерозв’язана для романтика трагедія кохання, в котрій сплітаються в узол і каприз захопленого пажа, і потворні ревнощі Воєводи, і мрійна млость Збіґнева, і прихована пристрасть Воєводині, і стареча похіть короля». (Филипович).

Як трагедія романтична, вільна від умовностей драматичної форми, «Мазепа» не користається загальним признанням у польській критиці. Вихована в традиціях класицизму, сучасна Словацькому критика поставилась до його твору стримано. В перший ряд його не висунула. Відгомони цієї стриманості знаходимо у львівського професора Ант. Малецького, біографа, критика і першого редактора творів Словацького.

В «Мазепі», на думку Малецького, немає єдності дії, нема центральної постаті, навколо якої б розгорталися і зосереджувалися вчинки всіх дійових осіб. Хто герой п’єси? Відповідь на це питання дати нелегко. Мазепа? Але ж тільки в перших двох актах усі вчинки дійових людей і всі повороти драми зосереджуються коло його, у трьох останніх він або щезає з кону, або грає другорядну ролю. Амелія? Але що, по суті, трагічного в її постаті й долі? Справжня героїчність полягає у вчинках, у фатальній провині, що неминуче провадить до катастрофи. Амелія, як на героїню трагедії, занадто пасивна — вона лише страждає. Воєвода? Дехто гадає, що цей кальдеронівський іспанець і є найголовніша постать драми. Але його трагедія, по суті, неглибока і не притягає симпатій читача. Воєвода немов трохи шаржований із своєю вразливою і тендітною честю, і його смерть не дає характерного для трагедії відсвіження, оновлення душі (katharsis). Отже, героя немає, і п’єсі бракує суцільності, витриманості.

Причин цієї слабості «Мазепи», як трагедії, Малецький шукає в історії твору. «Мазепу» Словацький писав двома наворотами. Перша редакція належить до 1831 р. Друга до р. 1840, коли Словацький, готуючи її до друку, ґрунтовно переробив її. Як відомо, над такими працями — правленими, перероблюваними — завжди тяжить якийсь фатум. Давній намір поета не надається до погодження з новим, давніші хиби поступаються місцем новим недоречностям, — і п’єса «одночасно виправляється і псується…».

Але, виносячи такий присуд над «Мазепою», польський критик не заперечує великих переваг п’єси, як сценічного утвору, — визнає за нею напруження і рух, бистру і зручну, на несподівані повороти багату інтриґу, блискавичний діалог і не одну геніальної сили сцену. Не дивно, що саме «Мазепа» й промостив Словацькому шлях до театру. Перша вистава його відбулася р. 1851; з того часу він з репертуару не сходить, завойовуючи для себе і свого автора чужомовні сцени, перш за все німецьку, де «Мазепу» виставляли уже в 60-х рр.

Щодо самого образу Мазепи, то він, безперечно, навіяний Словацькому читанням Байрона. В цитованому листі до матері з кінця 1834 року поет сповіщав, що його уяву заполонив «Галопуючий» Мазепа, — тобто центральний, найсильніший момент Байронової поеми. Козацький син, розіп’ятий на коні за своє зухвале почуття, — от картина, що примусила ґалопувати уяву Словацького. Але для свого Мазепи він підшукав іншу раму. Як відомо, Байронова поема починається образом утікання короля Карла й Мазепи після «страшного полтавського дня». Натомлений подіями король спиняється для відпочинку; з ним Мазепа з лицем, похиленим на руки; над ними обома, немов на чатах, віковий дуб,


Як і гетьман, міцної постави,

Що шепоче йому, побратиму свому,

Про минулі дні волі і слави.


Слово по слову розпочинається у короля з гетьманом розмова, і старий гетьман, поринаючи в минулому, виводить один за одним образи зі свого юнацтва, знов переживає історію свого молодого кохання і години страшної за нього розплати, коли, прив’язаний до кінського хребта, мусив літати по безмежному степу, чуючи лише свист вільного вітру в ушах.


Так судилось мені, що літать на коні

З молодощів наставило лихо!..

Але Карл не здолів вже почути тих слів,

Він, схилившись на руку, спав тихо.

                   (Переклад М. Старицького)


У Словацького — інші обставини, інший антураж. Маґнатський замок, старопольські звичаї, патріархально суворі постаті, і на цьому тлі легковажний паж, «золотий вітрогон», двірський слуга розпусного короля. З перших кроків дії якесь таємне передчуття огортає всіх її учасників. Мазепа, побачивши Воєводиню, відчуває тривогу «немов перед святощами». Незрозумілий смуток проймає Амелію, соловейкова пісня нагонить на неї непереможну тугу; вона чує, як у тихім нічнім повітрі дзвенить згубна для неї година. Королівський джура став фатальною для всієї маґнатської родини постаттю: його зальоти роздмухують шалене кохання воєводиного сина до мачухи, заздрість короля, підозріння Воєводи. Події й стосунки сплітаються в нерозплетений клубок — гине Збігнев, гине Амелія, кінчить з собою гоноровитий Воєвода. Зухвалого Мазепу прирікають на неминучу, бачиться, смерть. Але тільки йому і суджено жити: Воєводин кінь донесе його, через ліси і степ, до «князівського престолу».

Образ Мазепи у Словацького досить далеко відходить од байронівського. Мазепа Байрона — спокійний, одважний «князь України», гордовита, владна натура. У Словацького — це легкодухий спритний паж, вкритий легеньким шаром двірського зіпсуття, вдача, що більше має жіночої ґрації, як мужньої сили. Але це все-таки не anima vilis, не дріб’язкова, не вбога душа: в ній жевріє повага до жіночої честі і королівського імені. Вона потребує лише вогняної проби, щоб загартуватися й очиститися. На протязі драми Мазепа зростає на очах у глядача. Суворий, повний аристократичних традицій маґнатський замок починає впливати на козацького сина. Старомодне, але справжнє, найчистішої води лицарство Збіґнева, героїзм Амелії витончують його натуру. Природна чутливість відкриває йому очі на трагедію Амелїї і Збіґнева, і в останнім, п’ятім акті дозволяє тріумфувати над короткозорим і упертим Воєводою, що в подіях страшної родинної драми нічого, крім образи власної честі, не може побачити. Ще одна проба, останнє катування, і козаки здіймуть з коня готового, міцного духом владаря.

Оскільки історичний цей образ Мазепи, не будемо говорити. Історична точність у даному разі Словацького не цікавила. Коли навіть у «Балладині», одній із шести проектованих драм, присвячених давній Польщі, він робив з історії — «фантастичну леґенду», загодя готовий «тисячею анахронізмів вразити поснулих у домовинах істориків та літописців», — то чого можна сподіватись від «Мазепи», де автор анітрохи не збирався «розвіювати імлу минулого»? Вимальовуючи образ королівського пажа, він, очевидячки, не турбувався, оскільки буде цей образ «с подлинным верен».

Поданий тут до рук українському читачеві текст — не перша в українській літературі спроба перекласти «Мазепу» Словацького. Десять років тому вже був один переклад трагедії, не опублікований друком (прозовий чи віршований, не знаємо), в якому вона і йшла в театрі М. Садовського. Пізніше за переклад узявся добрий знавець польської мови і досвідчений технік вірша, поет Микола Вороний, — але через різні причини його праця спинилася на першому акті. Восени 1921 року адміністрація Шевченківського театру в Києві звернулася до мене з проханням довести його роботу до краю. Але, переглянувши початок, я вирішив праці М. Вороного не продовжувати, а перекласти всю п’єсу наново: занадто довільною видалася мені віршова форма перекладу. В ориґіналі «Мазепа» написаний тринадцятискладовими («олександрійськими»), попарно римованими рядками. В перекладі ж Вороного рими були розподілені свобідно і рядки мали різну довжину — загальна конфігурація тексту нагадувала сторінки «Горя от ума». Вважаючи, що олександрійські вірші можна перекладати або олександрійськими ж віршами, або ж загальноприйнятим у наших віршованих драмах білим п’ятистоповим ямбом, я сам спинився на останньому. Не зв’язаний правильною цезурою і обов’язковою римою, білий п’ятистоповий ямб давав більший простір для синтаксичних конструкцій, дозволяв дещо наблизити діалог до живої й природної невимушеної розмови. Зроблений олександрійським віршем російський переклад Н. Пушкарева, з яким я познайомився потім, ще сильніше переконав мене в цьому.

У моєму перекладі трагедію Словацького і виставлено було в Шевченківському театрі (листопад 1922).

Наприкінці не можу не згадати зі смутком і вдячністю про той інтерес, з яким ставився до цього перекладу покійний Петро Януарійович Стебницький, сам перекладач Словацького і аматор польської поезії. Його світлим і дорогим для мене іменем я й хочу закінчити ці короткі вступні замітки.


Липень 1925 р.


Її життя, громадська діяльність і поетична творчість. Держ. видавн. України. Критична бібліотека. Одеса, 1925. Стор. XII + 108. Ціна 1 крб. 10 коп. | Українське письменство | Кілька слів на відповідь Т. Пилипенкові {139}