2

Черемшина сам дав нам майстерно виписаний образок власного життя. Не тільки в «Моїй автобіографії», широкій статті, написаній у відповідь на запитання проф. А. В. Музички^[408], — але і в присвячених окремим життєвим епізодам оповіданнях «Карби» та «Як дим підоймаєся», і в «Фраґментах споминів про Франка». Ці образки і ці фраґменти витримано в тім стилі, в якому Черемшина складав свої художні речі, але, не вважаючи на те, вони дишуть такою непідробленою правдою, що на них можна спиратися, як на матеріали цілком надійні.

Справжнє ім’я Черемшини — Іван Семанюк. Його батько — сільський дяк у с. Кобаках Косівського повіту, в горах. Семанюки рід небагатий. У письменникового діда Стефана багато синів та доньок — і жодної змоги «пообвінювати» всіх як слід. І Юрій Семанюк, батько письменника, мусить шукати собі якогось ремества. Його віддають у науку до богомаза, але як та наука надто забарна, то від маляра він переходить до дяка, і, маючи художню жилку та добрий голос, співає на криласі по всіх церквах від Путилова до Жаб’я. Путилів-Сторонець у тих мандрах дяківського учня набуває значення важливого етапу. «Там, при науці дяківства мої дєдя, — розповідав Черемшина, — звернули були своїм голосом на себе увагу Юрія Федьковича, що полюбив дуже голос мого дєді, а і сам любив дуже співати». Федькович часто запрошує Семанюка-батька до себе, наділяє його книжками до читання і взагалі опікується ним, «як молодшим братом». Чи не під впливом «буковинського соловія» Юрій Семанюк пробує сам компонувати вірші, переймаючись певною симпатією до письменників та письменства. Так принаймні свідчить його син в автобіографічнім листі з дня 27 лютого 1925 р.: «Мій батько полюбили були дуже красне письменство, познайомившися в молодих літах (припадають вони на сам кінець 60-х рр. — М. З.) в Путилові з письменником Юрієм Федьковичем і для того дбали, щоб у хаті була бібліотека, щоб я мав що читати вже змалку». У другому місці знаходимо спис найчастіше перечитуваних книжок: «Дністрова Русалка», комплект «Правди» за 1869 р., Федькович, Квітчина «Маруся», повісті Марка Вовчка, видання «Просвіти» і якісь російські книжки від місцевого пароха.

Дяківські мандри і наука Юрія Семанюка закінчуються його прибуттям до с. Кобаків, одруженням з господарською дочкою Ганною Олексюківною та осіданням на двадцятиморговім (принаймні таким було воно пізніше) господарстві. Майбутній письменник був найстаршою дитиною від того шлюбу. «З дєді Юрія і нені Анни прийшов я на світ 13 липня 1874 року», — розповідає нам «Моя автобіографія».

Малого Іванчика відразу обіймає старосвітська Гуцульщина. «Після году колиски» його беруть до себе дід і баба Олексюки, тримають його у себе протягом шести літ. Дід Дмитро Олексюк, як характеризує його Черемшина, є правовірний гуцул, із тих, що орють ще дерев’яним плугом, святкують свята хоч би найменші, шанують звичай гостинності, приймаючи на ніч «усякого, хто собі того забажав». В хаті раз у раз повно чужих сторонських людей, з якими вечеряють, «набуваються», розважаються беседою. Турецька границя над Черемошем і лихий пан Гурський, великий багатир вірменин Ромашкан і рахманський Великдень, пан Каньовський і чугайстер, історичні спомини і народна міфотворчість збиваються тут в один клубок, заповняючи уяву малого, наливаючи його по вінця фольклором. Не диво, що, вирісши в такому середовищі, письменник не потребував етнографічні матеріали збирати — він «сам був тим матеріалом, просякнувши наскрізь народними піснями з самого малку».

В оповіданні «Карби» перебування у дідовій хаті виглядає трохи інакше. Старосвітська ідилія, потопання у фольклорі представлені там слабше: найбільший наголос покладено на мужицькому бідуванні.

«Дьидя гримав кулаком у стіл і погрожував Петрикові, що його утопить, бо пустий, бо хоче багато їсти.

Петрик ховався дідові під приділок і шепотів синими губками, що не боїться дьиді, бо піде з дідом.

На то дьидя м’якнув і відпускав його дідові;

«Хоть беріт ‘го у пазуху, а хоть у торбину, я вам не бороню. Віна мені не далисьте, чим їх нагодую».

Але і в цьому оповіданні, де життьові обставини авторового дитинства типізовані та підігнані під якусь середню норму, гуцульський танець та оповідання про давні часи, старі обряди та вірування («дід падькалися, що Гуцулія на старці переходить») — посідають неабияке місце.

Безтурботне серед старосвітчини дитинство кінчиться візванням управи Кобацької школи до діда, аби вписав малого до науки. Дід сам одводить годованця до школи, наперед три дні проплакавши, і потім кожного разу виходить йому назустріч. Видимо, уже в сільській школі Черемшина справляв враження обдарованого учня, і це піддає батькові охоту пустити його на легший хліб. В «Моїй автобіографії» про те читаємо: «Дєдя виділи, що я слабого організму і до фізичної роботи нездатний, для того просили управителя (Кобацької школи) Казієвича, щоби мене приготовляв до гімназії». У «Карбах» сказано інакше, відповідно до загального спрямування новели: «Сталося так, що дід не діждався помочі від свого внука. Як лишень Петрик виходив свої роки до школи, поховали діда, а дьидя забрав сина від баби і передав у чужі руки, у місто до школи, «Коли-с не гарен робити, то ґаздов не будеш, письма бери-си!»

Обставини свого вступу до Коломийської (польської) гімназії Черемшина змалював у прегарнім оповіданні «Бо як дим підоймаєся», в цій напоєній сонцем та лісовими пахощами ідилії, де селянські злидні відступають на задній план і немов розпускаються в золоті вдячного спомину. Присвячене пам’яті батька (що вмер р. 1920-го), це оповідання подає його образ інакше, як «Карби». Дєдя показаний не заклопотаний, з повсякчасною турботою на лиці, але ясний, опромінений усміхом, як бував часом у свято, на весіллі або колядуючи. Малого Іванчика він гладить по голові, показує йому батіжком Попові гори в Карпатському хребті, ворожить добру долю з сонця та погожого ранку: «Коби-с, хло, утік із цего смучого села від довбні та й барди, то би-с колись дєкував мені старому». По дорозі до Коломиї у Пістинському лісі батько зустрічається з п’ятьма підводами, що теж везуть хлопських синів у міські мури до науки. Всім їм батьки хотять легшого, не мужицького хліба. Крізь взаємні привітання, повні добродушної іронії над собою та над своїми «сардаковими паничами», пробивається мотив: «Най і мужик покушіє панства» — тобто доступиться життєвої вигоди, а разом і ширшого краєвиду розумового, «панцкого розуму». Дітей перестерігають перед самим зовнішнім малпуванням міського одягу та звичаю: «А най котрий з вас відтак кине книжку та й раптом — ні цап, ні баран — такий бараба вертає на нашу голову. Тогди хоть топися, хоть вішайся, хоть пропадай у безвісти». Тільки при умові, що вони вчитимуться, «глібоко читатимуть коменюші» та інші підручні книжки, є рація батькам зняти з себе останню дранку та витягти їх у люди; є рація продавати на удержання сина по моргові землі, як то робив Черемшинин батько. Самі діти теж почувають себе на якімсь порозі, їх везуть «відмінитися», як сказали б герої «Люборацьких». Починається нове життя, розкривається світ, в якому вони згодом мають стати злісними, учителями, попами. Село зосталося позаду, і туга за ним підказує їм невеселу співанку:

Це почуття відриву тим гостріше, що Іванчика віддають до школи самого, що брат Сюта (Василь) і сестра Єлена зостаються при твердій мужицькій долі і на той час, як Іванчик «буде у хаті книжку читати і блавучити», Сюта у драній одежині, руб на рубі, має по-давньому гній вивозити, а сестра Єлена «маржину на слоті пасти».

Присінки декласації селянського сина змальовані справді майстерно, надто перші кроки в чужому оточенні, його сирітство в міських мурах, куди його «доля пальчиком кличе». Майбутні учителі, попи, злісні не вміють говорити як слід по-польськи, викликають посмішки своїм селянським убранням, мають вислухати погордливі розмови товаришів про те, що мусять одягти міську одежу або вертати додому гній возити. А рідня і село далеко. «Оттак як би буря зірвалася з рясного саду, відчімхала молоденьку галузочку у ярі та й у млаку межи лази загнала». У Петрика із «Карбів» враження, ніби у нього на місці того відриву від середовища, від соціального його пня — «велика кервава рана лишилася: переділювала одно життя і одно тіло на дві нерівні часті. Намагався той біль переболіти, тоту рану загоїти. Гнувся додолу, як лоза од вітру, а очима крадьки папоротиного цвіту шукав. Болю не передолів, рани не загоїв».

Нарешті перші труднощі подолано. Петрик із «Карбів», Іванчик із «Диму» наздогнав товаришів у науці; його уважають за найкращого учня в класі, він обвик у місті. Але, вертаючись на село, йому боляче відчувати ту перегороду, що виростає між ним і товариством. Під час ферій (канікулярних перерв) він походжає серед хлопців, як стрижений урльопник (жовнір на відпустці), дівчата соромляться і підсміюються з ніяковості, а баба хвалить унука і тим тільки ускладнює його становище. Вона сердиться і покрикує на дівчат: «Ніби він на вас дивиться, ніби ви протів него?! Ще таку приведе біленьку паню, що будете єї в руку цулувати». Петрикова освіта щораз глибшою розколиною проходить між ним і селом. До нього інакше ставляться, як до тих «хлопів», — і в душі юнака залишаються свої карби. От один із епізодів, занотованих в оповіданні:

«По слотливім тижні баба веріткою накривалася і з внуком у ліс гриби збирати вибиралася.

Бродили травами обоє по коліна зарошені. Глипали через окіп у камеру і бачили гриби, як густу росаду. Переступили і збирали.

Надійшов злісний. Розкричавсь на бабу, відобрав кошіль і вхопив за верітку. Баба спирала і відпрошувалася як дитина.

Злісний трутив її так, що вона упала. Петрикові лють бесіду відобрала, стояв як свічка. Злісний глянув на нього і кидаючи кошіль та й верітку, усміхнувся: «Встидзь сє пан зе старов хлопков гжиби збіраць, пан гімназияста!»

Пекучий біль від таких сцен залишається в Петриковій душі болючими виразками і вони вже «не загояться, не заростуть панським салом».

Ці тонкі признання Черемшини прегарно знайомлять нас з настроями тієї виділеної селом інтеліґенції, що, перейшовши школу, знову верталася на село лікарями, адвокатами, організаторами кооперативних спілок, політичними провідниками. Ці настрої Черемшини, певне, характерні і для Стефаника, і Мартовича, та й багатьох інших їх однолітків та товаришів.

Досить типово для цієї групи людей минають і студентські роки письменника. Скінчивши Коломийську гімназію р. 1896-го, Семанюк-Черемшина, уже начитаний у краснім письменстві, зацікавлений народною творчістю і сам уже автор оповідання «Керманич» та драми «Несамовиті», збирається на медицину у Відень, але як медицина факультет дуже дорогий, а селянські сини вибираються до столиці з невеликими грішми, — то доводиться вибирати легший на витрати відділ — правничий, хоч до науки права жодної охоти не має. «Права учився я у Відні для хліба, а більше займався літературою», — розказує Черемшина у «Моїй автобіографії». До цього треба додати, що займався він не тільки літературою, але й громадською роботою. Черемшина пристає до товариства «Січ», борючись проти буршівського духу цієї славетної колись організації; нав’язує зносини з «Обществом студентов из России»; перечитує «Хіба ревуть воли…» Мирного та «Что делать?» Чернишевського, що немов обов’язковими з’являються для громадського виховання студента, і бере участь в улаштуванні мітинґу протесту проти прем’єр-міністра Казиміра Бадені в справі кривавих виборів 1897 року.

Про останнє Черемшина сам розповів у своїх споминах про Франка: «Весь Відень кипів і кидав громи на галицьких владарів, на Баденього, поляків і чехів. Вольф і Шенерер у своїх всенімецьких, Адлер, Пернерсторфер і Шуґмаєр у робітничих, ба навіть Люеґер у своїх християнсько-соціальних кругах устроювали віче за вічем і всі пагубляли шляхоцьку галицьку господарку та вказували на страшні наслідки панування шляхти над нашим народом у Галичині, домагалися прогнання деспотичного і брутального Баденього зі становища президента міністрів». На мітинґу, поряд з відомими політичними ораторами Відня, промовляли і українці: адвокат Андронік Могильницький та Франко, що зачарував Черемшину логікою та простотою свого викладу, своєю науковою методою опису та характеристики галицького пекла. На повороті додому молодому студентові довелося вступити до ширшої розмови з Франком, що потягла за собою листування і літературні поради старого автора молодому — покинути писання поезій у прозі, звернутися до селянських новел («До Параски»), а потім і запрошення до заснованого в 1898 р. «Літературно-наукового вісника».

Франко приязно зустрів юнацькі писання Черемшини, але не він перший з ним, як з автором, познайомився. Вже за рік — за два перед зустріччю у Відні, бувши у восьмій класі гімназії, він вислав до «Буковини» (редактором був тоді О. Маковей) своє оповідання «Керманич», яке й видрукувано було в 73—74 чч. за 3—4. IV. 1896 р. В той же час з’явилася і п’ятиактова драма «Несамовиті», яку автор подав на конкурс виділу краєвого у Львові. Анонімний автор «Несамовитих» фігурує в рецензіях поруч з Цеглинським, Б. Грінченком, Самійленком — отже, з авторами досвідченішими, старшими від нього щонайменше на десять років і попадає до першого кругу імен, відзначених у звіті проф. М. С. Грушевського («Українсько-руські драми на сьогорічнім конкурсі Галицького виділу краєвого». «Зоря», 1896, ч. 5, стор. 97—98).

Згодом оповідання Черемшинині починають з’являтися в «Літературно-науковім віснику»: «Святий Николай у гарті», «Хіба даруймо воду» — р. 1899-го. «Раз мати родила», «Основини», — р. 1900-го. «Більмо» — р. 1901-го. Низка новел у тих саме роках знаходить собі місце в фейлетонах «Буковини»: «Горнець», «Чічка», «Карби», «Злодія зловили», «Дід», «Раз мати родила», «Грушка», «Лік», «Бабин хід», «Основини», «На, Боже», «Більмо» тощо. Ці останні оповідання, як знаємо, справили велике враження на чернівецьку академічну молодь і спричинилися до видання першого збірника Черемшининих новел — «Карби».

Про постання цього збірника д-р Василь Сімович докладно розповів у своїх «Споминах редактора» у «Студентському віснику» за 1927 р., ч. 5—6: «Це було чверть століття тому, — пише д-р В. Сімович, — я був тоді на другому році філософічного факультету у Чернівцях і в студентському житті брав жваву участь, стоячи на чолі недавно що заснованого товариства «Молода Україна». Наша громада гуртувала в собі радикальне студентство і, між іншим, воювала зі старими. Може, та боротьба з історичної перспективи видалася б трохи смішною, може, й досягнення її не були такі, як нам здавалося, — але ж ми воювали». В низці тих культурно-громадських заходів, що цікавили «Молоду Україну», — була і видавнича робота. «Всі ми були бідні, — згадує проф. В. Сімович, — а проте кожний склав собі якийсь пай у д-ра Льва Когута (адвокат у Чернівцях), найшлося призбираних із годин (тобто приватних лекцій) трохи грошей і з 100 корон капіталу почали ми «видавництво академічного товариства «Молода Україна» у Чернівцях» під моєю редакцією. Спочатку ми думали видати в українськім перекладі твори тих великих українців, що по-українськи не писали: видали навіть першим числом «Ревізора» Гоголя, але з часом програм у нас змінився; не стало перекладачів, не стало грошей, і доводилось видавати, що було можна». Видавництво почало випускати видатніші із речей, що друкувалися в фейлетонах «Буковини» — до числа цих видатніших речей попали і оповідання Черемшини з 1900—1901 рр. переважно. «Власне, хто такий Черемшина, ми довго не знали. Його новели, що появлялися в «Літературно-наук. віснику» та «Громадському голосі», звернули увагу не тільки молоді, але взагалі всіх, що цікавилися новинами нашого письменства». Черемшину відкрив для видавництва колишній товариш письменника Володимир Войнаровський, що довідався про адресу автора новел, списався з ним, рекомендував йому тодішнього студента-філолога В. Сімовича, як редактора проектованої збірки. Вийшла та збірка «Карби» під власним іменем автора — Йван Семанюк — р. 1901-го, як третє число видавничого плану «Молодої України».

Далі д-р В. Сімович розповідає кілька епізодів, зв’язаних з виходом книжки. Із тих епізодів нас найбільше цікавлять два. Перший епізод — невміщення в книзі оповідання «Зведениця», яким так із пізніших критиків захоплювався Гн. Хоткевич і яке забракувала «з причин моралізаторських» редакція «Буковини». Видавництво «Молода Україна», передруковуючи оповідання з газети, обминуло не надруковану в газеті «Зведеницю» і дістала від автора листа, в якому той протестував проти обминання новели і погрожував не дати дозволу на дальше друкування збірки, коли б мотиви видавництва збігалися з мотивами редакції «Буковини». Видавництво ухвалило тоді набрати «Зведеницю» окремо, і «вона появилася на тому самому місці, де бажав собі бачити її автор» (межи оповіданнями «Бабин хід» та «Основини»). Другий епізод — це намагання видавництва привернути увагу до свого автора. «Карби» розійшлися, майже ввесь наклад, на протязі літа 1901 року, але рецензій довгий час не було жодних. Мовчання періодичної преси видавці з’ясовували собі зневагою Львова до літературної провінції і, щоб вийти із трудного становища, вирішили написати львів’янам. Результом тих настоювань і була дуже прихильна рецензія Михайла Лозинського.

Стаття Лозинського з’явилася в додатку до великоднього числа «Діла» 13(26) квітня 1902 р. Вона починається великою, на 18 рядків цитатою із першого оповідання — «Карбів»: «У пригорщі брав би тото зелене село…»; потім, зупинившися коротко на особливостях трактування гуцульських тем у Семанюка, переходить до інформаційного переказу поодиноких оповідань. «Коли ви цікаві на людські злидні, на буденне життя бідного гуцула, на той страшний трагізм, що розгортається щодня в хлопській душі і в хлопській хаті, тим страшніший, що не видний для постороннього ока, що другі навіть не догадуються його існування, коли вас те займає, — візьміть і прочитайте Семанюкові нариси. А побачите там гуцульське життя і гуцульську душу, його дрібку радощів і море горя, його погляди, вірування, забобони». Наостанку рецензент дає кілька порад авторові; одна з них — це «зрезиґнувати з діалекту або хоч менше його уживати, аби зробити свої речі загальним добром». В приватному листі до видавництва М. Лозинський відносив Семанюка до стефаниківської школи — міркування, підказане подібністю ранньої манери обох письменників та пізнішим виступом Семанюка-Черемшини із збіркою, — і видавці, як переказує д-р В. Сімович, мусили «доводити ориґінальність Черемшини щодо манери і підходу до своїх персонажів». Через чотири місяці після квітневого фейлетону «Діла» в «Літературно-наук. віснику» з’явилася стаття проф. М. Грушевського. Того ж таки 1902 р. двоє оповідань Семанюка і коротка біографічна замітка про нього видрукувані у III томі хрестоматії «Вік». Видавництво могло тішитися: автора було признано.

Тим часом обставини для дальшої літературної праці складалися у Черемшини несприятливо. Кінчалися студентські роки, а з ними і віденське життя та літературні зустрічі у Центральній кав’ярні, куди сходилися початкуючі письменники і де бував сам король прозової мініатюри Петер Альтенберґ. Довелося подумати про фаховий правничий заробіток. Черемшина в «Автобіографії» розповідає, як він вступив кандидатом на судові посади до Віденського суду і як, побачивши, що там на посаду судді треба ждати щонайменше двадцять п’ять років, переписався на адвокатуру і прийняв місце конципієнта (адвокатського помічника) у д-ра Лагодинського в Делятині. Було це, як установлює А. В. Музичка^[409], р. 1905-го. Вже на посаді в адвокатській канцелярії здобув письменник докторський диплом (р. 1906-го). В Делятині ж напосіли на нього і різні клопоти провінціального адвоката та громадського діяча: січова організація, просвіта, вибори. «У кожнім селі мене знала і мала дитина, мужики мене полюбили, і тому легко прийшлося мені заступатися двічі за кандидатурою мого шефа на посла у парламент», — згадує «Моя автобіографія».

Про Черемшину-Семанюка в тих часах його делятинського перебування ми маємо цікавий матеріал від М. Козоріса в його статті: «Марко Черемшина, спомини» («Літературна газета», 1927, ч. 5). Стосуються ті спомини до 1912 року, коли д-р Семанюк, «приноровлюючись до порішення управи радикальної партії», збирався відкрити власну адвокатську канцелярію в м. Снятині, а своє місце мав передати авторові споминів. «Ще до мого переїзду в Делятин, — спогадує М. Козоріс, — (тоді я знав Черемшину тільки, як автора «Карбів») знайомі юристи казали мені, що в Делятині мені, як кандидатові-початківцю буде важко, бо прийдеться стати на місце Семанюка, що сидить в Делятині п’ять років (за новими обчисленнями А. Музички виходить сім. — М. З.) і має славу доброго юриста. З таким уявленням про Черемшину я приїхав до Делятина. Увійшовши в канцелярію, я побачив за столом невеличкого присадкуватого чоловіка років 35—40. Спокійно, флегматично говорив він про службові справи. Перше моє враження [було]: перед мною тип ґазди (дядька), що знає свої справи як свої п’ять пальців і не хвилюється за них, бо знає кожній місце і ціну і вміє з нею справитися… Для мене великою приємністю було обсервувати його відношення до клієнтів-селян і прислухатися до його розмов з ними. Я бачив, що предо мною сидить фахівець, який знає «ґазду» і «дєдю» (підгірянина і гуцула) наскрізь. Я помічав, що тільки селянин став на порозі, він (Черемшина) уже знав приблизно, в якій справі той приходить, чи буде брехати чи ні. Він спокійно кидав короткі питання, байдуже якось збоку заговорював «ґазду», і останній сам незчувся, як сказав усе, навіть те, чого не хотів. Коли б незнайомий під дверима підслухав їхню розмову, був би певний, що це розмовляють два ґазди: один заклопотаний, нерішучий, другий — певний, упертий, розумний. І в суді, і серед місцевих адвокатів, і поміж людністю як юрист, Черемшина мав велике реноме. У кого була тільки справа — чи така, яку він боявся, чи взагалі більш-менш важлива, той ішов до Семанюка».

Спогади М. Козоріса великою мірою з’ясовують і ту перерву, що наступила в творчості письменника: позви та апеляції не давали часу для інших літературних жанрів. Щоденна робота закидала його дрібними клопотами. Принаймні, в Делятині справив він на М. Козоріса враження «людини, що після університетських студій одірвалася від культурного життя, пірнула цілком у гущу професійних обов’язків провінціяльного адвоката, спрямувала на цю обмежену царину всю свою енергію і ввесь свій здоровий селянський розум». Але, безперечно, такий був Черемшина тільки на око. Не приглушеними, не зношеними до останніх літ доніс він свої літературні інтереси, свою «любов до всього, що гарне» в природі і мистецтві. Можна думати, що в адвокатській канцелярії йому набігла не одна тема, не один сюжетний рисунок викреслився в його уяві, та так і залишився там, не занесений свого часу на папір. Принаймні, пізніші його новели мають вигляд посталих із судової хроніки — «Парубоцька справа», «За мачуху молоденьку», «На Купала на Івана», «Коляда», «Верховина» та почасти і «Писанки». Та й сам М. Козоріс не відкидав, що, заважаючи писати, не даючи пресвітлої годинки, адвокатська канцелярія прислужилася письменникові глибоким знанням селянина «з усіма його клопотами, потребами, надіями», бо день у день «десятки їх дожидали його на сходах канцелярії, суду, стояли з непокритими головами біля його стола, мов у церкві біля престолу, з глибини волохатих грудей витрясали перед ним усі свої скарги, клопоти і таємниці». Отже, роки адвокатської практики у Делятині були роками нехай і ненавмисного, не скерованого певними мистецькими завданнями, визбирування матеріалів. Щоденні турботи забивали, проте, активний інтерес до письменницької праці, і тільки пізніше (з 1.Х.1912), осівши в Снятині, зрозумівши до глибини свій адвокатський фах, заживши власним домом, починав Черемшина знов віддавати свої дозвілля літературній праці.

Серед тих обставин, що спонукали його взятися за перо, безперечно, була війна, що показала так добре знане йому село в незвичайному, несподіваному перекрої, в новому трагічному аспекті. Своїм літературним вихованням Черемшина завдячував натуралістам; не випадково наукова метода Франка змальовувати галицьке пекло так заімпонувала йому у Відні. На самім початку своєї літературної роботи подобалася йому форма поезій у прозі, — за студентських років щось, мабуть, важив для нього згаданий в «Автобіографії» Альтенберґ. Натуралістично-імпресіоністична новела «Карбів» заробила йому на читачеву увагу. У короткій новелі, присвяченій все тій самій темі мужицького горя, неприкрито змальованого, була небезпека вичерпатись, почати переспівувати себе, повторятися. Пригадаймо враження М. Лозинського від «Карбів» — враження сірості, однотонності. Тепер війна дала нашому авторові нову тематику, надзвичайно багату, просто невичерпну. Коли в драматичному розвитку гуцульської теми «Карби» були зав’язкою, першими кроками п’єси — protasis’oм, нові оповідання прозвучали як моменти найбільшого напруження і розв’язка. В новий період творчості Черемшина увійшов дозрілим майстром, він знайшов спосіб уникнути тієї одноманітності тону, що спостерігали в першому його збірнику, він поширив круг емоціонального зафарблення своїх речей, остаточно викінчив свою белетристичну манеру.

Війна застала Черемшину в Снятині. В тяжких умовах прифронтової та межифронтової смуги його адвокатській канцелярії не раз доводилось перетворюватись на громадський осередок, а йому, правозаступникові з фаху, виступати делеґатом місцевої людності перед різними властями. По імперіалістичній війні настала боротьба українсько-польська. Навесні 1919 р. Покуття було захоплено румунським військом. У складі станіславівської делеґації Черемшина був затриманий при війську, а потім, на повороті додому застудившися, дістав хоробу нирок, що разом із слабістю серця і спричинилося до його передчасної смерті.

Останні роки життя Черемшина чимало працює літературно. Він не тільки пише, він почуває потребу зібрати свої писання. Віддає багато уваги ювілейному святу Стефаника, цікавиться відгомонами тих свят на Наддніпрянщині, присвячує Стефаникові дві знаменито написані ліричні мініатюри, де так майстерно віддає тематику, світовідчування, життьову і творчу путь свого старшого брата по перу. Коротко сказати, — він перебуває у повні творчості та громадсько-літературної популярності. Через те і звістка про його смерть була така несподівана. Не хотілося вірити їй. Думалося: не сьогодні-завтра в газеті з’явиться її спростування.

Умер Черемшина в рідних Кабаках, куди вибрався одвідати матір і сестру; смерть йому сталася від апоплексії — 25 квітня 1927 року.

От і все це існування, небагате на події, але багате на працю, великою мірою типове для галицьких інтеліґентів, вихідців з селянства, що до краю зосталися з ним і при ньому. Що в його поводженні і манерах зоставалося щось від дєді-верховинця, ми знаємо від кількох спостерігачів. Та й сам письменник, розповідаючи про всі пороги, які йому доводилось переступати, вибиваючись межи люди розумової праці, — зазначає, що повного злиття з тією суспільною групою так і не сталося. Змінився зверхній вигляд. Здрібніли ноги — «бо покинули постоли і забагли черевиків». Змінився костюм, звички. Але всередині він — «попсований мужик, скептик до філософії, ентузіаст до мистецтва, природи і всего, що гарне» — зберіг не одно розуміння, не одну навичку, яку прищепили йому, поряд з віденськими німцями, гори і дєдя. Звідси у нього його любов до народної творчості, до церемонної верховинської ввічливості, гумору, до коломийок, якими пересипає він свої оповідання. Звідси і те інтимне відчуття життьової філософії гуцула, що нею здалеку, з другого берега, милувався пожадливий на враження Коцюбинський. Доктор прав Віденського університету і «покушавши панства» зберіг — як ми ще побачимо з його творчості — живе відчуття свого селянського коріння.