В свій час, як ми знаємо, повість не була надрукована. В тих умовах, в яких авторове життя проходило в 60-х рр., — реакція, повна відсутність українського часопису, служба на провінції, що відтягала від літературних інтересів, — Свидницький не міг дати їй ходу. Тільки де-не-де в пізніших своїх фейлетонах використав він одну-дві сценки зі своєї давнішої хроніки (напр., попівське частування в «Гаврусі й Катрусі»). Через чотирнадцять лише років по смерті автора невідомими нам стежками «Люборацькі» потрапили до рук Франкові, що був тоді причетний до редакції «Зорі»: Франко належно оцінив повість, можна сказати — наново відкрив її і її автора і почав збирати відомості про не знаного йому Свидницького, відтворюючи його затерте непам’яттю сучасників обличчя. Першими його інформаторами були, як знаємо, Драгоманов та В. Б. Антонович; обидва виявили себе дуже скупими на відомості і ненадійними в датах. Драгоманов повідомив, що не знав навіть, про якого з братів Свидницьких іде мова — про Анатоля чи Ісая, і зложив досить гостру обом характеристику: Ісая охарактеризував людиною нерозумною і морально негідною, Анатоля — людиною талановитою, але мало освіченою^[486], згадав його пісні, його алкоголізм та дивацтво і дату смерті поклав на 1867—1868 рр. Наплутав дещо і Антонович: помилився він і щодо служби Свидницького, і щодо його смерті, віднісши її на рік 1873-й (в дійсності Свидницький умер 18 липня 1871 р.).

Цю дату взяла і редакція «Зорі», що пізніше видрукувала і всю замітку Антоновича^[487]. Точніші відомості пізніше (р. 1887-го) подав О. Кониський у своїх біографічних замітках (альманах «Ватра»)^[488].

Тоді ж, з початку 1886 року, і з’явились вперше на люди «Люборацькі», друковані у «Зорі» протягом цілого року (1836, чч. 1—6, 9—22), а в наступнім році, 1887-му, вийшли окремим виданням у складі «Русько-української бібліотеки» Євгена Олесницького^[489].

Це (перше) видання «Люборацьких» було дуже невдатним — надто підчищеним і поправленим — і як у свій час, так і потім викликало багато нарікань. Яскравий реалізм картин, особливо сміливість і різкість у змалюванні «духовного стану по благочестії» неабияк стурбували редакцію галицького журналу. Повість було піддано своїй домашній цензурі, що ґрунтовно пройшлася по її сторінках, систематично пом’якшуючи різкий до небезпечності тон автора…

Зробивши все те, редакція (власне, один із редакторів, як знаємо, О. Калитовський) узнала за потрібне перепросити за повість галицького читача, що, сам здебільшого на той час духовного походження, міг образитися і прийняти те все на власний рахунок. У вступному редакційному слові говорилося, між іншим, що оскільки невелика різниця між українським людом у Галичині та Наддніпрянщині, остільки ж радикальна і значуща вона межи духівництвом православним та уніатським. «Наше духовенство — то моральні провідники і учителі народні, тамошнє духовенство 40-х літ, — а про таке говориться в цій книзі, — мало різнилось від люду і перш за все само потребувало проводу». Під статтею редакція залишила підпис Франка, що подавав тільки біографічні та історично-літературні відомості про автора, і зробила його таким чином відповідальним за свої застереження^[490]. А як Франко на той час був під досить уважним доглядом Драгоманова та Павлика, то уже наприкінці січня того ж таки року (1886) йому довелось почути гострий докір від Драгоманова: «Ваша примітка до «Люборацьких» нагадала мені примітку в «Правді» 1873 р. до казок про попів. 12 років пропали для нас дурнісенько. Коли навіть «Люборацьких» не можна пускати в світ без такої примітки, то я вже не знаю, яку живу справу можна зачепити в «Зорі» живими словами»^[491].

Своє пояснення справи Франко дав пізніше в збірнику «Молода Україна», розказавши про надзвичайне тиснення на часописи з боку тодішнього галицького читача. «Скільки крові, — писав він, — напсували нашій публіці і нашим редакторам ті невинні, невеличкі проби реалістичного мальовання життя. Яких курйозних осудів були ми свідками. Моєї «Лесишиної челяді» не могли зрозуміти — не того, щоб там були які загадки, а для того, що се «заповідаєся, як ідиля, а кінчиться дідько знає як»… Коштовна повість Свидницького «Люборацькі» могла бути поміщена в «Зорі» тільки з досить значними пропусками. Громадська цензура була вдесятеро страшніша для авторів, ніж прокураторська, а львівська громада стояла перед тероризмом провінціальної публіки, що, не знаючи іншої літератури, крім польсько-шляхетської або німецької сентиментальної… тільки й ждала найменшої причини, щоб звернути нумер, зректися пренумерати, ще й вилаяти редактора»^[492].

Що ж саме скоротила галицька редакція, поступаючись вимогам читача?

Не будемо переглядати окремих купюр. Скажемо тільки, що всіх їх коло п’ятнадцяти, причому найбільша з них обіймає до двох сторінок (розмова між Антосем та Масею на стор. 152 нашого видання), найменша — до двох рядків^[493]. Купюр меншого значення або меншого розміру — по кілька слів (пропусків здебільшого переступн'uх та зв’язкових фраз, експлікативних та підсумовуючих реплік у діалогах) на приблизний підрахунок зроблено біля 120. До числа цих великих і малих купюр попало в першу чергу все те, що галицьким законодавцям літературного ґусту здалося замахом на престиж духовенства. Так, викреслено було всі занадто різкі, занадто реалістичні деталі, напр., про о. Гервасія Люборацького, коли той, прокинувшись зі сну, «набирає повен рот води» і «розхристаний, нечесаний, тільки в шматті» іде через двір. Рискованим видалося редакторам і те місце, де панотець Люборацький одганяє гуси дрючком і, «добре почастувавши одну звірину», примовляє: «А щоб тебе піп ззів». В галицькому тексті цей вираз змінений на безпечне: «А щоб тебе вовк ззів». Ще приклад. Вираз Свидницького «нема на світі більш празного народу, як деякі панотці» — вираз, здавалося б, зовсім не рискований, — потребує в очах редакції спеціального застереження — додатку: «на нашій Україні»: нікому-бо не вільно твердити подібні речі про уніатське духовенство Галичини, «моральних провідників та учителів народних», і т. д.

Але не тільки стремління оборонити гідність духовного стану проказувало редакції її поправки та купюри. Інколи редакцією керувала і просто відраза до реалістичного підкреслювання. Трохи вище від сцени сварки Масі та Антося Свидницький розказує, як Антосьо, приїхавши додому, «стає собі коло порога та й стоїть обдертий, обшарпаний, лиш чухається».

«— Чи нема в тебе куки? — поспитала мати.

— Ні, нема, — відказав Антосьо.

— Треба тебе поськати, — каже Орися.

— Ні, не треба! — озвавсь Антосьо, все стоя на своїм місці.

— Чого ти наче чужий? — каже мати».

Редакторові «Зорі» ця розмова видалася, очевидно, надмірно реалістичною, неумотивовано грубою, і чотири перші її репліки було викреслено. В дрібніших поправках знати ту саму тенденцію: редакція намагається тримати стиль повісті на певній висоті. Наведемо приклади:

«Чогось так очі вивалила?» — каже о. Гервасій до Масі. Поправлено: «Чого ти очі витріщила?»

«Так добре підопхавши кишку». Поправлено: «Так добре перетрутивши…»

«…В руках учителів мордувавців». «Мордувавців» пропущено.

«Звідусіль жадна консисторська блоха в своїм умі не виходила» (в описі шиночка «Попівської діри»). Всю фразу пропущено.

«Що можуть консисторські блохи проти архирея?» Поправлено: «Що може консисторія проти архирея?»

«Раз сиділа Мася у себе в хаті… два ляхи цілували її в руки, третій, як цуцик, служив перед нею». Поправлено: «третій вертівся перед нею».

«Нехай свиня знає своє стійло». Поправлено: «Нехай теля знає своє стійло».

«І ти, корова, стала…» (репліка паніматки Люборацької до Масі)». Поправлено: «І ти, відданице, стала».

«Оцю проклятущу свинарію». Поправлено «семинарію».

У зв’язку з цією стилістичною тенденцією стоїть систематичне переслідування звульґаризованих форм.

«Себто треба йому в «коляндар» подивитись». Замінено: «календар».

«…Взяв патрахиль з хрестом і требником». Поправлено: «єпитрахиль».

«…Якурат так і єсть». Поправлено: «якраз». «Некрути», поправлено: «рекрути».

До вульґаризмів, видимо, були віднесені і такі вирази, як: «ні гич» («По лівий бік Дніпра міста ні гич не походять на тогобіцькі»), «соб» і «цабе» («Ідучи градою від Теплика на Вищий Ташлик до Серебрії соб ліс тягнеться, а цабе долиною села»), хвицати, куричка. «Ні гич» за мінена на «ні трохи»; «цабе» і «соб» — «вліво, направо», «хвицати» — «ногами викидувати» і «куричка» — то «папироса», то «сиґара». Не завжди заміни ці витримано до краю. Так, напр., в другій частині, що взагалі менше улягла хатньому цензуруванню, в описі Кам’янця читаємо: «Спустившись з гори, круто повертається соб — аж таки назад і йдеться попід скали. Цабе тут Смотрич тече, a за ним височенна стіна-круча… От так попід скали, як проїхати з чверть верстви, повертається цабе на міст, а за мостом соб».

Зміни торкнулися і локальних подільських виразів та навіть граматичних форм. Їх було заступлено (не завжди щасливо) виразами і формами загальновживаними.

«Тато сидів на топчані». Поправлено: «на софі».

«Так би сказати, бурдій». Поправлено: «землянка».

«Помоцується». Поправлено: «посилується».

«Тлустий обід». Поправлено: «жирний».

«Отеє мене біда опала з тими чужоземцями». Поправлено: «постигла».

«Рехтуватися». Поправлено: «лаштуватися».

«Чи не забула-м чого». Поправлено: «Чи не забула я чого».

«Щоб знала-сь». Поправлено: «щоб ти знала».

«Буде їй лихий світ». Поправлено: «лиха година» і т. д., і т. д.

Внаслідок усіх тих змін літературне обличчя повісті значно посірішало; відпала низка колоритних слів, форм зворотів («женитва» замінена «женитьба», «прейма» замінена то на «хоча й», то на «принаймні»); випав ряд сцен, нехай і грубих часами, може, і перевантажених деталями, але яскравих і мальовничих, словом, все те, що перечило розповсюдженому поглядові на літературу, як на «школу панського виховання і добрих манер».

В такому вигляді повість оберталася в Галичині (в українськім письменстві Наддніпрянщини зовсім не знана), аж поки десь коло р. 1900-го не заходилося біля неї в-во «Вік». Виявилося, що у Франка, якому так дорікали непоправним, занадто поблажливим до міщанського ґусту виданням, збереглася не зіпсована редакторською рукою копія авторського тексту. Ця копія і лягла в основу видання 1901 року: через тридцять років по смерті Свидницького його твір «побачив світ таким, яким вийшов з-під руки автора, може, й грубуватий, нецеремонний, необроблений, але самою грубуватістю своєю цінний, цінний своєю чутливістю до нових артистичних тенденцій 60-х рр., молодістю та свіжістю реалістичної манери. З’явившися через 40 років після написання, він не здався і надто перестарілим: по суті, не так далеко зайшли од нього вперед перші оповідання Винниченка, що незабаром по тому були видрукувані на сторінках «Киевской старины» і з якими носились, як з найсучаснішим словом української белетристики. І, певно, не так випадково в «Обзоре малорусских изданий» за р. 1901-й згадано про «Люборацьких», як про повість, що поставлена була «выше всего, что появилось в украинской литературе минувшего года»^[494].

Це було вже безперечне перебільшення. Повість могла справляти враження колоритністю мови, яскравістю тем, окремими здобутками натуралістичного письма, але в цілому літературна її манера була вже в минулому. Її пора перебігла з 80—90-ми рр. Повість могла б увійти корисним чинником у літературну практику попередніх поколінь, послужити зразком для багатьох авторів, що починали з поверховнішого і не такого яскравого Нечуя, — але в свій час вона в належному вигляді і належній кількості примірників не з’явилась, а через те належної їй ролі в літературному процесі не відіграла. Залишилась в літературі XIX віку з'явищем блискучим, але самотнім, без виразного по собі сліду в художній методології «нащадків».

1931