§ 2. Періодизація і схеми нового українського письменства

Розпочинаючи свій виклад з 1798 року, наші історики в поняття нового українського письменства включають усю літературну продукцію XIX і перших двох десятиліть XX віку. Маємо таким чином великий протяг часу в 125 років, одзначений найрізноманітнішими постатями, напрямками та літературними творами. На перегоні цих 125 років значно відміняється соціально-психічний склад українського літератора, поширюється і збагачується коло читачів, у літературний оборот втягається велика сила ідей, одбиваючись на виборі сюжетів і дійових осіб, позначаючись на методах і засобах художнього пізнання. Письменники ставлять перед собою все ширші і ширші завдання, а в залежності від них розвивають і збагачують літературну мову: жартівлива, трохи шаржована в травестіях, вона пристосовується до сентиментального пафосу Квітки, набуває гнучкості, ніжності і сили в Шевченковій ліриці, розцвітає медовими квітами в романтичних повістях Марка Вовчка, а в Кулішевих перекладах пробує перемогти західноєвропейських поетів і вийти на широкий шлях засвоєння найкращих здобутків світового письменства.

Які ж періоди можна намітити в історії нового українського слова?

Акад. М. І. Петров, що писав у 80-х рр. і доволі повно використав усю попередню літературу оглядів, поділив весь розвиток українського письменства на шість періодів. Котляревського і Гулака-Артемовського він включив у перший період, який назвав періодом псевдокласицизму та реакції проти нього, добою поем-пародій, од, комічних опер. Квітка-Основ’яненко з своїми повістями розпочинає, на його думку, другу добу, добу сентименталізму. Третій період, період «романтично-художньої літератури», що «повстала під обопільним впливом російських та польських поетів-художників: Пушкіна, Міцкевича та інших», обіймає творчість Метлинського, Забіли, Афанасьєва-Чужбинського. IV період — то є період «національної літератури», яка, на думку Петрова, в свій час трактувалася як «поєднання класицизму та романтизму в принципі народності, а направду була відбитком темних слов’янофільських стремлінь». Сюди він відносить Максимовича і Бодянського, збирачів етнографічного матеріалу, що стоять, власне, поза межами художньої літератури, Миколу Гоголя і Гребінку, обох, головним чином, як історичних повістярів, незважаючи на те, що їх історичні повісті писані російською мовою, Олексу Стороженка і бездарного, без найменшого літературного хисту, оповідача «малоросійських анекдотів» Петра Раєвського. V період виступає у Петрова під назвою українського слов’янофільства: тягнеться він з кінця 40-х рр. до початку 60-х і характеризується зв’язками з слов’янофільством російським та ворожнечею до «польської ідеї»; його представниками названо Костомарова, Куліша і Шевченка. Нарешті, з 60-х років починається для Петрова період «найновішого українофільства», що відзначається своїм «демократичним напрямком», «рішучою опозицією польському шляхетству» та літературними зв’язками з російською реалістичною школою. В кінці схеми — застереження: в більшості випадків українських письменників тяжко однести до тої чи іншої групи цілком. Бистра зміна літературних понять і смаку, що пояснюється властивою українському письменству рисою несамостійності та наслідування («подражательности»), приводила до того, що часом один і той самий автор пробував свої сили «в різних родах і напрямках літератури» і тому може бути віднесений «до кількох періодів одночасно».

Не можна сказати, щоби спроба періодизації акад. Петрова була дуже влучною. Перше, що доводиться їй закинути, це безперечна дріб’язковість поділу: в періоді так зван. «національної літератури», коли виключити звідти Максимовича та Бодянського, як діячів науки, а Гоголя-сина, як письменника російського, зостануться лише дві постаті літературні, мало чим подібні одна до одної — Гребінка і Стороженко, — анекдотист Раєвський, очевидячки, на рахунок іти не може. Виникає питання, чи ж варт для двох другорядних письменників утворювати спеціальну рамку? Друга хиба Петрова — це неясність (і незграбність) історично-літературної термінології. Що значить, наприклад, термін «література романтично-художня»? Невже те, що література інших напрямків не була художньою? Або що то за означення: національна література? І чому до неї віднесено Гребінку та Стороженка і не віднесено Куліша, Костомарова, Шевченка? Далі — третє непорозуміння: який принцип покладає проф. Петров в основу свого поділу? Спочатку може здатися, що йому ходить про зміни «літературних понять і смаку»: він говорить про періоди псевдокласичний, сентиментальний, романтичний. Але вже назва четвертого періоду — період національної літератури — з поясненням, що під тією назвою треба розуміти панування «темних слов’янофільських стремлінь», — видається вельми підозрілою; вона примушує думати, що автора цікавлять не зміни смаку, але зміни громадських настроїв. Щодо назви останнього, шостого періоду — «Найновіше українофільство», то вона, хоч як намагається Петров вложити в неї історично-громадський зміст, має характер чисто хронологічний і тим остаточно позбавляє схему всякої видержаності логічної. Хронологічні рамки періодів у проф. Петрова так само непевні і невиразні. Досить того, що в однім періоді у нього творять Гребінка, розцвіт якого припадає на 30-і роки, Стороженко, «Українські оповідання» якого вийшли р. 1863, і Петро Раєвський, що почав свою quasi-літературну працю лише в 70-х рр.

Далеко більше має рації друга — «географічна» точка погляду на українську літературу, про яку згадує М. І. Петров у вступі до своєї книги і якої додержуються часом і пізніші дослідники, зокрема проф. О. С. Грушевський у книзі «З нового українського письменства». Переломи і повороти в історії українського письменства, згідно з цим поглядом, стоять у певнім зв’язку з тим, де міститься літературний осередок і звідки йдуть культурні впливи. Котляревський і Квітка, Костомаров і Метлинський зв’язані виключно з лівим берегом Дніпра і перебувають в сфері головним чином російських впливів. Їх діяльність виповнює І полтавсько-харківський період українського письменства, що тягнеться від 1798 р. до початку 40-х рр. II. Переїзд Костомарова до Києва і організація київського центру одкриває короткий, але блискучий перший київський період, часи Кирило-Мефодіївського братства та буйного розцвіту творчості Шевченка. Далі йдуть: III період петербурзький, період «Основи» і гегемонії Куліша, що обіймає так зв. шістдесяті роки, коротку добу ліберальних настроїв та ліберальних реформ між севастопольською війною і першими подихами реакції (1856—1863); IV. Другий київський період, що тягнеться з початку 60-х рр. до Емського наказу 1876 р., до адміністративних переслідувань, що зробили неможливим видання української книжки по цей бік кордону, і V період київсько-львівський з перевагою Львова (1876—1906), коли вся майже продукція літературна еміґрує за кордон, зосереджуючись то коло Драгоманова та радикальних закладів, то коло «Зорі галицької», то коло т-ва ім. Шевченка та «Літературно-наукового вісника». Революція 1905 р., що полегшила умови українського друку в межах Росії, та високе мито, що зробило неможливим поширення галицьких видань на Наддніпрянщині, вводять нас в VI період — київсько-львівський з перевагою Києва. Його межі установлюються, з одного боку, перенесенням «Літ.-наук. вісника» в Київ (кінець 1906 р.), а з другого — занепадом київського центру в 1919—1920 рр.

Цей погляд на українську літературу — «географічний», як називає його проф. Петров, має ту слушність, що дає змогу охопити в одній схемі всі найголовніші з’явища т. зв. літературної історії — організацію гуртків, громадські об’єднання, розвиток журналістики, взаємовідносини письменника і читача, — але і він потребує цілої низки корективів та додатків, особливо коли ми торкнемось основного предмета історично-літературних студій — зміни напрямків, еволюції літературних понять та художніх засобів. Так, приступаючи до полтавсько-харківського періоду 1798—1845 рр., ми повинні будемо додати, що з погляду стилю він виразно розпадається на дві доби: добу грубуватого бурлеску та сентиментальної повісті і добу романтичних тем та форм. Заговоривши про київсько-львівський період 1906—1920 рр., ми маємо підкреслити, що з погляду вузько-літературного він не має єдності, бо перші його роки характеризуються витонченням реалістичної манери в прозі (Коцюбинський), середні — поворотом у бік романтичних настроїв та сюжетів («Лісова пісня» Л. Українки, Олесь, Кобилянська), а останні — певними шуканнями в галузі символізму та футуризму.

Щоб покінчити з періодизаціями і схемами, згадаємо ще дотепну, хоч і не розвинену, на жаль, думку, яку кинув в одній із своїх газетних статей А. Василько (А. В. Ніковський). Ніковського цікавлять, головним чином, ті ступені, що їх перейшла українська література, «втягуючись в оборот усесвітнього письменства». Характерним і багатозначним видається йому той факт, що нова українська література розпочинається не чим іншим, як спробою одягти в своєрідну національну одіж твір європейської ваги літературної, зразок багатьох новочасних епопей, «Енеїду» Верґілія. Але в «перелицьованій Енеїді» Котляревського маємо не переспів і не переробку, а пародію, «скромну усмішку над поважним сюжетом, перенесеним на ґрунт нашого здрібнілого життя». За пародіями настала черга перекладів. Починаючи з 70—80-х рр., Біблія і гомерівські поеми, софоклівські і шекспірівські трагедії, Гете і Шиллер поволі стають здобутком українського слова. Нарешті, Леся Українка розпочинає собою третій період, період власних композицій на всесвітні теми. Це справжня вершина, на яку українська поезія виходить з «Камінним господарем», «Кассандрою», Іудою («На полі крові») та прометеївськими «Катакомбами». В глибині погляду Ніковського лежить тонке і вірне спостереження: травестія, переклад і, нарешті, ориґінальне розроблення загальнолюдського сюжету — це справді три етапи в розвитку українського поетичного стилю. Але всієї різноманітності літературних фактів цей погляд, розуміється, не охоплює. Охопити їх зможе тільки схема, збудована на основі зміни літературних напрямків, тобто зміни не тільки стилю, але й літературних ідеологій^[4].