home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Розділ 10

Рекрут: друзі близько, але вороги ще ближче

Я сиджу у бістро в тіні Версальського палацу, до якого в 1682 році король-сонце Людовик XIV переніс королівський двір з центру Парижа, зробивши це раніше незначне місто на околиці столиці визначальним символом французької абсолютистської пишності. Палац вимальовується на задньому плані і якимось чудом він одночасно зроблений зі смаком, але якось абсурдно величний: будівля якраз до пари найвідомішому і найпоказнішому королю Франції. Я чекаю на Софі Касікі, тридцятичотирирічну француженку, родом з Сенегалу, яка прийде розповісти мені свою історію. Я пригублюю спрайт і їм стейк з картоплею фрі. Вона запізнюється на двадцять хвилин, бо була змушена дочекатись няню. Софі чарівна, чітко висловлюється, розмовляє тихо, жестикулює охайними руками з бездоганно відполірованими нігтями. На ній бежевий топ і вільно накинутий чорний шарф. Її темну шкіру відтіняє чорне волосся, заплетене в акуратні короткі коси, у крилі носу виблискує крихітний срібний пірсинг. Вона починає говорити.[239]

Будь-яка військова організація — від державної армії до повстанської групи або навіть терористичного осередку — повинна набирати членів. За відсутності призову, державні війська та недержавні формування мають переконати новобранців приєднатися. Традиційно держави використовували з цією метою кілька сталих наративів. У мирний час вербування, як правило, здійснюється через позиціонування залучення як варіанту кар’єри, акцентуються можливості освіти, пригод і подорожей. Після закінчення Другої світової війни з закінченням військового призову, 55 відсотків усіх плакатів американських вербувальників обігрували ці теми, намагаючись переконати американців, що стати військовим — це хороший кар’єрний вибір.[240] Але, мабуть, найуніверсальніший наратив, особливо під час збройного конфлікту — це патріотизм: необхідність захищати свою країну. Наприклад, у Першій світовій війні 42% всіх плакатів армії США використовували патріотизм, як свій лейтмотив.[241]

Для недержавних суб’єктів наративи настільки ж важливі, якщо й не більше. Не маючи військових засобів держав, такі суб’єкти часто змушені боротися нетрадиційними методами (часто проти цивільних цілей), які ми класифікуємо як «тероризм». Наративи, які подібні групи проповідують, повинні бути особливо потужними, щоб виправдати і такі дії і те, що завербовані стануть «терористами», злочинцями, на яких фактично полюватимуть. Такі групи як Ірландська республіканська армія (ІРА) і ХАМАС покладаються на наративи, орієнтовані на опір і необхідність «звільнення» землі. Іноді ці розповіді ґрунтуються на істині, а недержавні угруповання прагнуть боротися з справжнім гнобленням, як Африканський національний конгрес (АНК) у випадку боротьби проти південноафриканського апартеїду в другій половині XX століття (хоча його насильницьке крило безсумнівно вчиняло терористичні акти).

Пропаганда, визначена як «інформація, особливо упередженого або оманливого характеру, яка використовується для просування політичних цілей або поглядів» — є різновидом наративу.[242] Він має явно негативні конотації і що саме називають пропагандою, завжди є суб’єктивним. Наративи усіх державних та недержавних формацій, їхні вороги, завжди розцінюють, як пропаганду. Іноді межі розмиваються. Будь-який солдат коаліції, якого зараховано на військову службу напередодні війни в Іраку 2003 року, щоб допомогти очистити Ірак від зброї масового знищення (ЗМЗ), якої не існувало, був, можливо, жертвою пропаганди, навіть якщо вона ґрунтувалась вірогідніше на помилці, ніж на умисній омані. Найважливішим елементом успішної пропаганди є те, що вона містить бодай елемент істини, хоч який малий. Саддам Хусейн, можливо, не мав ЗМЗ, але він був диктатором-варваром і загрозою для регіональної стабільності. Гітлер був психічно неврівноваженим нацистом, але його аргументи, що з Німеччиною погано повелися після Першої світової війни були правдивими. В Україні є фашисти, навіть якщо їхня кількість крихітна.

Якщо не найбільший, то безумовно найскладніший і найшвидший механізм вербування та пропагандистської кампанії після Другої світової війни відбувся з виникненням Ісламської держави. На своєму піку, протягом другої половини 2014 і 2015 року група поступово окупувала території Іраку і Сирії загальним розміром як Великобританія. З метою відновлення Ісламського Халіфату (ісламського регіону, підпорядкованого суворому законом шаріату, яким керує халіф — релігійний діяч, неодмінно нащадок пророка Мухаммеда), Ісламська держава потребувала не тільки солдатів, а й цивільних осіб, які мали б виконувати різноманітні функції в межах своєї «держави».

Вербування угруповання спирається на використання нових медіа, особливо соціальних мереж. За словами Абдель Барі Атвана автора «Islamic State: The Digital Caliphate[243]», «без цифрових технологій малоймовірно, що Ісламська держава взагалі виникла б, вже не кажучи про те, щоб вижити і розширюватись». Далі, продовжує він: «від вербування та пропаганди до координації одночасних бойових дій на кількох дуже віддалених фронтах і для закріплення зв’язків з групами однодумців, ІДІЛ використовував Інтернет та цифрові комунікації з великою майстерністю та винахідливістю, грамотно відбиваючи загрози глобальних розвідувальних органів і військових опонентів».[244]

Щоб зрозуміти, як Ісламська держава досягнула настільки швидкого успіху, необхідно розуміти історію угруповання, а також наскільки засадничою є роль еволюції інформаційних технологій, особливо соціальних мереж. На ідеологічному рівні першовідкривачем унікальних особливостей Ісламської держави був Абу Мусаб аль-Заркаві, йорданець, який пішов на війну в Іраку після вторгнення 2003 року, а врешті присягнув на вірність Осамі бен Ладену, а в 2004 році сформував іракське крило терористичної групи Аль-Каїда. Заркаві виявляв риси, які тепер властиві Ісламській Державі в цілому. Він був шоуменом, був зацікавлений в есхатологічному матеріалі і мав палку антипатію до шиїтської гілки ісламу та її прихильників. Але перш за все, він розумів необхідність використання пропаганди для формування конфлікту і навіть самого поля бою.

Аль-Каїда завжди була технологічно просунутою, а під проводом Заркаві вона стала ще більш підкутою. За словами Барі Атвана група була першою великою мережею джихадистів, що усвідомлювала потенціал Інтернету, спочатку використовуючи його для таємного розподілу планів і розповсюдження ідеологічних трактів. Коли як таліби трощили телевізори в 1990-х, Аль-Каїда використовувала електронні розсилки для розповсюдження інформації та зашифрованих повідомлень, щоб організувати великі атаки, зокрема бомбардування посольств в Найробі та Дар-ес-Саламі 1998 року. До 2000 року група створила свій перший веб-сайт.[245]

Потім з’явилася усвідомлення того, що Інтернет має набагато більше значення для публічної діяльності. Тепер Аль-Каїда могла позбутися необхідності покладатися на традиційні медіа для трансляції нечітких відеозаписів виступів Осами бен Ладена до створення власної служби новин в Інтернеті — Voice of the Caliphate, що вони і зробила 2005 року.[246] Але саме Заркаві підняв джихадистську пропаганду на справді новий рівень. 9 липня 2005 року Айман аль-Завахірі, тодішній старшина Аль-Каїди (а тепер її лідер) надіслав Заркаві лист, який застерігав його проти надмірної жорстокості нападів. «Кажу тобі, — писав Завагірі, — ми ведемо війну, і більшість цієї війни розгортається в медійному полі».[247] Заркаві прислухався до цієї поради, хоч і не так, як сподівався його джихадистський товариш. Продовжуючи боротьбу як з коаліційними силами, так і з шиїтським населенням Іраку, він зрозумів необхідність транслювати кожен успіх ІДІЛу — і цю можливість йому значною мірою забезпечила поява того, що того ж року стало однією з найпопулярніших платформ соціальних медіа — YouTube. Як зауважує Барі Атван:

[Він]започаткував тактику запису кожного успішного нападу на позиції коаліції в Іраку на цифрове відео, доповнюваного криками «Аллах Акбар» («Бог великий») і саундтреками з доволі красивих, хвилюючих нашидів. (Це ісламські гімни спеціально укладені з метою похвали, поклоніння або молитви і зазвичай звертаються до божества або до видатного діяча). YouTube ... надав ідеальний майданчик для цих відеороликів, а також «заповітів» терористів-смертників, які можна було завантажити анонімно.[248]

Хаос повоєнного Іраку сприяв процвітанню джихадизму, зростаюче розуміння нових медіа дозволило джихадистам примножити свої успіхи. Барі Атван вказує на приклад Анвара аль-Авлакі, народженого в США молодого видатного сановника Аль-Каїди на Аравійському півострові (АКАП). Аль-Авлакі вперше застосував платформи соціальних мереж, створивши власний блог, Facebook сторінку і Youtube канал, щоб поширювати джихадські матеріали задля популяризації і вербування, заробивши прізвисько «Бен Ладен Інтернету».[249]

Ефективність соціальних медіа Ісламської держави побудована на зусиллях старших джихадистських груп, але вона удосконалила і відпрацювала їхні методики, довівши до успіху, що не має аналогів в історії сучасних терористичних угруповань. Критично важливим для цього досягнення була війна в Сирії, яку Альберто Фернандес, колишній координатор Центру стратегічної контртерористичної комунікацій (CSCC) Державного департаменту США — органу, що відповідає за протидію пропаганді Ісламської держави — описав мені як «першу війну соціальних медіа».[250] Ісламська Держава стала такою, якою вона є сьогодні у 2013 році, коли Ісламська держава Іраку (ІДІ), створена 2006 року, стала транснаціональною через контакт із війною в Сирії і повністю опанувала використання соціальних медіа, особливо Твіттер. Терористичні групи, як ХАМАС і Джамаат Аш-Шабааб (сомалійська джихадистська група, об’єднана з Аль-Каїдою), раніше використовували цю платформу, але не у певний системний спосіб. Внаслідок надзвичайної небезпеки, коли традиційні медіа були ледве в змозі висвітлювати сирійську війну на місцях, соціальні медіа стали основним способом для учасників конфлікту поширювати свої послання на широку аудиторію різними мовами.

Ісламську державу, якою ми її знаємо сьогодні, сформувала нечестива трійця: досвід Іраку, на якому постала ІДІ, контакт угруповання з Сирією та подальше опанування Твіттеру, та використання іноземних мов зробило групу глобальною терористичною організацією, якої ще не бачив сучасний світ.

8 квітня 2013 року лідер Ісламської держави Іраку Абу Бакр аль-Багдаді оголосив у звуковій заяві, що він об’єднує ІДІ з Джабгат ан-Нусрою (сирійським відгалуженням Аль-Каїди), щоб створити Ісламську Державу Іраку та Сирії (ІДІС, або те, що тут називають Ісламською державою). Лише через рік Ісламська держава постала як дійсність, після захоплення Мосула, другого за величиною міста Іраку. Утримуючи контроль над Мосулом, 30 червня 2014 року Багдаді проголосив офіційне встановлення Халіфату.[251] Відтоді пропаганда Ісламської держави різко активізувалась. Соціальні медіа було обрано основною платформою, і група почала випускати матеріали спрямовані на залучення людей з усього світу до новоствореної «держави». Почали з’являтися твіти, меми, відео та тексти мовами від англійської, французької та німецької до азербайджанської, курдської, почала з’являтися і російська.[252]

Вони спричинили майже негайний вплив. Як розповів мені Барі Атван, «Ісламській Державі лише два роки. Багато людей у всьому світі знають про неї через Інтернет. Якби вона виникла тридцять років тому, їм знадобилося б двадцять років, щоб досягти чверті тієї аудиторії, яку вони мають. Вони використовують новітній західний винахід — Інтернет — щоб вербувати усіх: від експертів в галузі IT, бійців із західного і мусульманського світу до випускників топових західних університетів, виборюючи місце на медійній, політичній та військовій світових картах».[253] Здатність Ісламської держави вербувати через соціальні медіа є вражаючою. Підраховано, що до кінця 2016 року групі вдалося переконати щонайменше тридцять тисяч іноземних бійців з близько ста країн вирушити в Сирію та Ірак.[254] Дивовижно, що більше іноземних бійців відправилися в Сирію, аби приєднатися до Ісламської держави, ніж пішли боротися в Ірак, коли вторглися американські війська або в Афганістан протягом десятилітньої радянсько-афганської війни. Це просто неможливо пояснити без вербування через соціальних медіа.[255] У старих джихадистських угрупованнях, як Аль-Каїда, використовували технології для поширення офіційної інформації. Але в Ісламській державі була армія мережево просунутих осіб, з власними акаунтами в Twitter, Facebook, WhatsApp і Skype, які могли діяти як окремі транслятори та рекрутери. Замість однієї центральної організації, що виробляє пропаганду, Ісламська Держава стала гідрою з безліччю голів, які розпорскують свою отруту на весь Інтернет і у безліч країн. І, так само як і Гідра з грецьких міфів, на кожну голову, яка була відрізана (або відключена), на тому ж місці відроджується дві. Децентралізація трансляційної потуги дозволить групі охопити весь світ, навіть людей, яких природньо не приваблюють такі посили. Це виявиться надзвичайно ефективним, і випадок Софі Касікі є прикладом цього.


Коли Софі Касікі було 9 років, її світ розпався. До тих пір вона насолоджувалась майже ідилічним дитинством в Сенегалі з мамою, яку вона обожнювала. Її життя було безпечним, і в його основі лежали ці відносини. Її мама була медсестрою, вродженою нянею. Софі сказала мені, що вона жила, як пізніше зрозуміла, у коконі. Її батько помер, коли вона була зовсім крихітною, але материнської любові було достатньо. Потім, після тривалої хвороби, також померла мати. Решта родини вирішила, що Софі — наймолодша з п’яти осиротілих дітей — приєднається до сестри у Франції. Переїзд відбувся майже відразу, і хоча вона не надто заперечувала щодо переїзду в іншу країну, відсутність її матері дійсно завдавала страждань.

Але Софі була змушена адаптуватися, і вона це зробила. Закінчивши школу і здобувши кваліфікацію соціального працівника — так само, як і її мати, Софі обрала роботу, де могла допомагати людям. Вона також вийшла заміж, в двадцять вісім років, за того, хто спершу був її другом. Відносини були щасливими, і в них народився малюк, Хьюґо.[256] Але вона все ще відчувала порожнечу в своєму житті, порожнечу, що залишилася зі смерті її матері, яку ні робота, якою вона насолоджувалась, ні син, якого вона обожнювала, не могли заповнити. Вона походила з католицької сім’ї і дитиною в Сенегалі була релігійною, щотижня вона з нетерпінням чекала на похід до церкви, коли могла вбрати найкращу сукню і піти з матір’ю, слухати проповідь священика. Але коли зростаючи в Парижі, вона почала ставити під сумнів свою віру. Вона неодноразово запитувала себе: якщо Бог існує, чому він забрав у неї матір? Софі також почала сумніватися, чи католицизм був для неї підходящою релігією, чи лише успадкованим віросповіданням. Вона почала читати про інші релігії. Спочатку вона з кількома друзями вивчала буддизм, але не погоджувалася з усіма його приписами. Будучи соціальним працівником, Софі працювала здебільшого у banlieues (передмістях) — занепалих районах Парижу, де зустрічалися великі мусульманські громади і вона почала вивчати іслам. З самого початку вчення припало їй до душі і вона почала віднаходити відповіді на питання, що мучили її роками.

Вона зайшла в мережу і почала читати сури (вірші) з Корану. YouTube був особливо цінним, тому що давав їй можливість слухати ісламські молитви і красиві нашеїди (ісламські пісні). Вона також придбала дитячі книги про іслам, покликані пояснити віру початківцям. Коли вона почала сумніватися у своїй вірі, сестра порадила їй поговорити зі священиком або сходити до сповіді. У ісламі, однак, не було посередника: були лише Софі і Бог. У липні 2013 року вона нарешті прийняла рішення про перехід. Будучи католичкою, вона припускала, що процес переходу буде тривалим, але на її здивування місцева мечеть призначила їй зустріч протягом тижня після її першого телефонного дзвінка. Коли вона з’явилася з двома обов’язковими свідками, їй повідомили, що вона матиме просто проголосити єдине речення — «Свідчення Віри» (відоме як шахада). І так, з хвилюванням і трепетом, вона вимовила необхідні слова арабською: «Ла ілаха ілла Аллах, Мухаммад расулу Аллах» (Немає істинного бога, крім Бога [Аллах], і Мухаммед є посланцем Бога). Лише двоє людей знали про її перехід: ті, кого вона запросила свідками. Ніхто з її друзів чи родини, навіть її чоловік, палкий атеїст, не знали. Це було приватне рішення, і Софі знала, що вони не погодилися б з ним. Вона казала собі, що розповість їм пізніше, коли вони побачать, наскільки перехід покращив її життя. Тоді вона не мала жодного уявлення, що зробила перший крок подорожі, яка зрештою приведе її з сином до Сирії — і в руки Ісламської держави.


Зараз 21 березня 2016 року, майже за дев’ять місяців до моєї зустрічі з Софією у Версалі. Я пробираюся крізь натовп, що переповнюють центральну лондонську вулицю Оксфорд-стрит, і повертаю на бічну дорогу біля взуттєвої крамниці Dr. Martens, щоб дійти до непримітної будівлі на розі. Крізь скляні двері слабко проглядаються різні офіси всередині. Натиснувши дзвінок, я заходжу, піднімаюсь ліфтом на четвертий поверх, де входжу у великий офіс з відкритим плануванням і рядами столів — по п’ять чи шість. Один бік стіни цілком зайнятий вікнами, але жалюзі закриті, кухонний куточок з чайником і коробки відкритих шоколадних цукерок і печива стоять у дальньому кінці. Це виглядає як будь-який інший офіс у центрі Лондона. Але люди тут займаються зовсім іншою діяльністю, ніж всі в сусідніх торгових центрах і ресторанах.

Я перебуваю в Інституті стратегічного діалогу, ключовому центрі контрекстримістської діяльності Сполученого Королівства, маю зустрітися з Мелані Сміт — дослідницею в центрі і координаторкою проектів програми «Жінки та екстремізм». Частина роботи Сміт передбачає ведення бази даних, яка використовує соціальні медіа-платформи для моніторингу жінок, які залишили свої країни походження — в основному Канаду, США, Австралію або країни Західної Європи, заради вступу до Ісламської держави в Сирії або Іраку. Вона ввічлива і розумна, методично відповідає на мої питання, коли ми виходимо в зал для зустрічей з чорними дерматиновими кріслами довкола довгого прямокутного столу. «Рушійні чинники радикалізації жінок, — каже Сміт, — розгортаються, насамперед, довкола кризи соціальної ідентичності молодих жінок, які не розуміють свого місця у суспільстві. У Франції 60 відсотків з них є новонаверненими і, як правило, мають тільки поверхневі знання про іслам».[257]

«Жінок рідко радикалізують або вербують оффлайн, — продовжує вона. — Чоловіків частіше радикалізують посередництвом соціальної взаємодії, ніж жінок. Чоловіки схильні формувати групи і ділитися ідеями. В сприйнятті жінок радикалізація є ганебнішою і вони більш схильні робити це в ізоляції в Інтернеті. Таким чином, в основному вони покидають усе, щоб приєднатися до Ісламської держави окремо або в ізольованих групах, часто за найнеочікуваніших обставин. Соціальні медіа дуже скоротили строки радикалізації, а також змінили самі способи. Те, яким чином людей затягують в угруповання, дуже відрізняється від того, що ми бачили раніше, методами, якими Ісламська Держава радикалізовує людей, використовуючи безпосередність соціальних медіа». Вона продовжує, що це надзвичайно важливо тому що практично завжди є персональний елемент радикалізації і вербування. «Соціальні медіа є в центрі процесу, але лише цього, зазвичай, недостатньо». Малоймовірно, що хтось здійснить довгу подорож з Парижа чи Лондона до Сирії просто надивившись пропаганди Ісламської держави. Жінка швидше за все почне спілкуватися з кимось, хто залучає і допомагає її вербувати, з її оточення або найчастіше той, хто вже приєднався до Ісламської держави і зараз знаходиться в Сирії чи Іраку, звідки вони спілкуються онлайн», — розповідає мені Сміт. «Соціальні медіа, — підсумовує вона, — дозволяють їм взаємодіяти: це двосторонній процес». Хоча ні вона, ні я не знали цього тоді, Сміт щойно майже точно описала шлях, який приведе Софі з Парижа до Сирії.


Більша частина роботи Софі оберталася навколо громадського центру в знедоленому паризькому передмісті, де вона почала працювати в 2012 році.[258]

Ідея полягала в тому, щоб надати людям прихисток і вберегти від вуличного життя тих, хто становить групу ризику, зазвичай молодих хлопців. Робота Софі полягала в нагляді за певними сім’ями, вона пересвідчувалася, що все було гаразд, і звітувала про будь-які виявлені проблеми, і допомагати дітям робити домашнє завдання та організовувати поїздки до культурних пам’яток Парижу, щоб показати їм хоч щось поза передмістям. Ідріс, Сулейман і Мухаммед — були постійними відвідувачами громадського центру. Це були молоді хлопці, віком від двадцяти до двадцяти чотирьох років, практикуючі мусульмани, але не екстремісти, і не намагалися навертати інших. Вони їли халяльну їжу, але носили модний одяг і вільно спілкувалися з жінками. Один працював у великій французькій компанії, а двоє інших навчалися. Іноді вони обговорювали ситуацію в Палестині або історію колоніалізму, але це були звичайні дискусії — інтелектуальна активність заохочувалася. Вони були звичайними мусульманськими хлопцями з передмістя.

Та одного дня вони зникли. Це був жовтень 2014 року, всього за кілька місяців після того, як Ісламська держава захопила Мосул, і згадки про угруповання почали переважати в заголовках медіа по всьому світу, коли одна з сестер Ідріса подзвонила Софі плачучи. Вона пояснила, що її брат разом з Сулейманом і Мухаммедом повідомили своїх батьків, що втрьох знаходяться в Сирії. Ідріс не сказав, що вони там роблять, а лише те, що вони в безпеці і щасливі. Вона сказала Софі, що її мама нетямилася від хвилювання і Софі пішла до їхнього будинку, щоб підтримати родину. Коли вона була там, Ідріс подзвонив знову, інші хлопці були на задньому плані. Телефонний зв’язок був поганий, але вони повторили, що знаходяться в Сирії і що вони в порядку, та вибачилися за те, що поїхали так раптово. Мама Ідріса була в істериці і кричала в телефон: «Поверніться, поверніться, ще не все втрачено. Це лише невелика помилка, ніхто не дізнається».

Софі чула небагато нового протягом наступних кількох тижнів, аж до 9 грудня 2014 року. Цю дату вона запам’ятала назавжди. Вона щойно вийшла з лікарні після операції на горлі і нормально не їла вже кілька днів, була втомлена і нездорова, вже готувалася лягати, коли пролунав скайп-дзвінок. Він був з невідомого номера, але вона все одно відповіла. «Вгадай, хто це?» — сказав безтурботний чоловічий голос на іншому кінці. Софі була не в настрої для ігор. «Скажіть мені хто це або я покладу слухавку, — сказала вона. «Це Ідріс», — прозвучало у відповідь. Софі відразу включилася. Вона знала, як хвилювалася сім’я Ідріса про нього і всі в центрі також були стурбовані ними трьома, тому вона вирішила, що спробує отримати якомога більше інформації від нього і, можливо, навіть переконати його повернутися додому.

Вона розмовляла з Ідрісом, але також чула двох інших на задньому фоні — скидалося, ніби він спілкувався через гучномовець. Ідріс сказав їй, що вони перебували в сирійському місті Ракка (столиці халіфату Ісламської держави) і хотів розпитати, як його сім’я. Хлопці запитували про людей з соціального центру, і про те, як справи в їхньому районі — такі буденні питання. Але Софі хотіла, щоб вони усвідомлювали біль, якого завдавали близьким. Вона сказала Ідрісу, що його мати була в жахливому стані і його семирічна сестра увесь час питала про нього, що молодші брати двох інших хлопців більше не ходять до школи і що всі дуже засмучені. Розмова тривала менше п’яти хвилин. Наприкінці вони сказали, що ще перетелефонують. «Так, — відповіла вона, — передзвоніть і повертайтеся».

Наступний дзвінок відбувся через два тижні, і відтоді розпочалася регулярна кореспонденція. Софі ще почувалась кепсько після операції, була пригнічена та й робота не йшла надто добре. Вона стала соціальною працівницею, щоб допомагати поліпшити життя, але їй доручали лише моніторити сім’ї. Це було надзвичайним розчаруванням і в певному сенсі дзвінки стали для неї полегшенням. Вона почала уявляти себе зв’язковою між трьома загубленими молодиками — досі хлопчиками, направду — і їхніми родинами. Софі думала, що якщо вони просто збагнуть, скільки болю завдають своїм близьким, то прилетять наступним літаком додому. Щоразу, коли вона розмовляла з ними, то обов’язково інформувала їхніх схвильованих батьків. Вона навіть відчувала себе особливою — хлопці обирали її як свою посланицю. Але поволі все почало змінюватися. Вони стали запитувати про неї і оскільки Софі була вразливою, вона відкрилася. Те, що хлопці були на іншому континенті також означало, що вона могла говорити з ними вільніше, ніж із людьми, які були поруч. їй подобався їхній дитячий зухвалий гумор з передмістя — вони підбадьорювали її. Вони часто цитували сури з Корану, який відкривав їй новий погляд на життя. Вона завжди вважала, що це вона все контролює, але, сидячи за столом навпроти мене в бістро біля Версальського палацу, Софі розповіла, що тепер усвідомлює, що вони поволі, як вона висловилася, «промивали їй мізки». Вони знали, що Софі сирота, що навернулась до ісламу і що була пригнічена — і зіграли на цьому.

Софі навіть не уявляла, що до неї застосовували новітню кампанію вербування за допомогою скайпу та вотсапа, в найкращих традиціях Ісламської держави. У своїй доповіді «Why ISIS Flourishes in Its Media Domain» («Чому ІДІЛ процвітає у сфері медіа») Американська рада зовнішньої політики зазначає: «Безумовно, помилково вважати, що люди радикалізуються самі по собі або просто від споживання радикалізованих соціальних медіа. Зазвичай існує особистий вимір — друг, родич, або сусід — чи віртуальний індивідуальний вимір, що забезпечує віртуальну близькість через Skype, Twitter, або миттєвий обмін повідомленнями».[259] Троє юнаків уперше запропонували Софі щось, чого вона прагнула — близьке спілкування, але важливим елементом було те, що близькість була на віддалі, те, що вони були далеко, допомогло Софі відкритися їм. Тоді вони почали доносити їй власне послання.


З часу виникнення Ісламської держави глобальні медіа послідовно зосереджувались на жорстокості їхньої пропаганди, трансляції мільйонним аудиторіям по всьому світу кожного злодіяння, від відтинання голови американського журналіста Джеймса Фолі до принесення в жертву йорданського пілота Муанта аль-Касасбеха.[260] У суспільній свідомості пропаганда Ісламської держави пов’язана з екстремальним насильством упакована у майстерні відео з драматичною музикою та високою якістю зйомки. Але реальна сила вербування полягає в чомусь зовсім іншому. Чарлі Вінтер, старший науковий співробітник Міжнародного центру вивчення радикалізації у Кінгс-коледжі в Лондоні, визначає позитивну візію як основу пропаганди угруповання. їхній вербувальний наратив побудовано на альтернативному способі життя, який ґрунтується на побожності та релігійності, а також на непокорі статусу-кво.[261] Альберто Фернандес розширює це твердження, виділяючи три елементи, які разом складають пропагандистську привабливість Ісламської держави.[262] Перший — це салафітський світогляд джихадистів. Салафізм — це віра в те, що іслам має повернутися до своєї «первозданної» форми, що її практикували перші три покоління, відомі як аль-салаф аль-саліхін (побожні попередники), які «вважаються золотою епохою правдивого ортодоксального ісламу».[263] Салафітський джихадизм є світоглядом, де насильство має застосовуватися для досягнення мети. Більшість салафістів є пацифістами, вони часто аполітичні та відкидають ідею загальнонаціонального халіфату, тоді як для джихадистів-салафістів його встановлення є стратегічною метою. Салафітський джихадизм і встановлення халіфату лежать у серці ідеології Ісламської держави і угруповання продукує безмір матеріалів, які наголошують важливість досягнення цих цілей, матеріалів, які виявилися потужним методом приваблення мусульман з усього світу під чорні знамена. Це не цікавило Софі, яка не була салафісткою ані, звичайно, джихадисткою. В питанні релігії їй ішлося радше про духовність, аніж про дотримання якоїсь конкретної доктрини. Справді, її чоловік досі й близько не уявляв, що вона прийняла іслам. Натомість, як вказують Вінтер і Фернандес, троє хлопців наголошували другу і третю частину посилу Ісламської держави, а саме, позитивне бачення життя в халіфаті. Це — щупальце пропаганди Ісламської держави, яке зачіпає потенційних новонавернених на індивідуальному рівні, звертаючись до їхнього прагнення бути частиною чогось більшого, ніж вони самі — проекту державотворення.[264] У статті для ВВС Вінтер дослідив онлайн-публікації Ісламської Держави, що різноманітні соціальні медіа-платформи протягом тридцяти днів місяця Шаввала, який, згідно з календарем угруповання, почався 17 липня і закінчився 15 серпня. За цей відрізок часу, за його словами, офіційні пропагандисти групи створили і поширили 1146 окремих виплесків пропаганди у тридцяти п’яти різних медіа.[265] Багато контенту було передбачуваним — висвітлення жорстокого насильства групи, але що його вразило, то це наскільки велика частина їх посилів зосереджувалася на просуванні позитивного образу халіфату:

Наступаючи відразу після священного місяця Рамадана, Шаввал починається з дня святкування, Ід аль-Фітр. Як і очікувалося, ІД хотіла похвалитися цим. Медіа-команда Ісламської держави мала продемонструвати своїй аудиторії, як всередині, так і ззовні так званого халіфату, що Ід аль-Фітр в стилі ІД був неперевершеним. Таким чином, основний акцент було зроблено на двох засадничих аспектах утопії ІД — на релігії та суспільному житті її «громадян». Пропагандисти зробили велику виставу подачі милостині серед нужденних в Сирії та Лівії, і витратили величезну кількість часу на документування святкових молитов і загальної «атмосфери» урочистостей. Діти бавились на ярмаркових атракціонах, сиріткам роздавали іграшки та солодощі, бійці на передовій співали, разом пили чай і сміялися.

Останнє звернення має зачіпляти на юність та непокору — елементи, які, безперечно, використали для радикалізації молодих рекрутерів Софі, також векторами радикалізації тут є заохочення до дій та сприяння халіфату. Цей тип наратива підсумував Джунаїд Хусейн, британський мусульманин, який виїхав до Сирії і став одним з найефективніших пропагандистів Ісламської держави (змінивши своє ім’я на Абу Хусейн аль-Британі). «Ти можеш сидіти вдома і грати в Call of Duty (Поклик честі) або можеш приїхати сюди і відповісти на справжній поклик честі, — сказав він. — Вибір за тобою».[266] Саме цей тип заклику до дії (але не кровожерливого джихадистського штабу) застосовували троє молодих рекрутерів і це стало вирішальним фактором в кінцевому рішенні Софії вирушити до Сирії. Посил, які вони поступово їй згодовували, як вона сказала, запропонував їй можливість перейти від ролі глядача у власному житті до позиції дійової особи в ньому.


Коли три молодики повільно переключили розмови на Софі, вони перестали розпитувати про справи у Парижі і почали розповідати їй про життя в Рацці. «Софі, ти мусиш побачити красу цього міста, воно магічне», — казали вони їй. Вони, стверджували, що служать «великій справі», хоча ніколи не уточнювали прямо, що це за справа. Вони почали відправляти їй у вотсапі та вайбері селфі з пекарні, заповненої продуктами, з усмішками з ресторану, плаваючи на човнах по річці Євфрат. Вони, казали їй, що чулися корисними вперше в житті. Казали, що ніколи не відчували себе інтегрованими у французьке суспільство: говорили обурено про те, як їхні батьки гнули спини ні за що. Говорили про вияви расизму, яких вони зазнали, що навіть народжені у Франції (на відміну від Софі), вони ніколи не відчували себе французами, про те, як передмістя були позбавлені можливостей. Але в Рацці казали вони, все було по-іншому. Вони відчували приналежність, їм було добре. Слухаючи їх по телефону, Софі подумала, що вони звучать ейфорично, так начебто вони нарешті знайшли життєве покликання.

Ректутери давали їй саме цей безпосередній, особистий посил, на який вказував Вінтер, — підкріплений великою кількістю зображень, фотографій з далекої, за тисячі кілометрів, Ракки, які завдяки програмам, як WhatsUp і Viber вона могла отримувати миттєво і часто. Сила соціальних медіа дозволила їм передати Софі повний наратив — важливо, що як словесний, так і візуальний — про майже утопічне життя в Ісламській державі.

Центральним у їхніх розповідях було те, що точно мало зачепити Софі найбільше: жіноча лікарня в Рацці. Там лікували безліч біженок, які втекли з усіх частин Сирії, щоб уникнути тиранії президента Башара Асада. У лікарні, як їй розповіли, було велике пологове відділення. Багато іноземців приходили на допомогу потерпілим сирійцям, але там ще працювало замало жінок. Сирійські діти народжувалися десятками, і це місце потрібувало її допомоги. «Я не лікарка, — сказала вона їм». «Це не має значення», — відповіли вони, — «Ви навчені опікуватися людьми». Хлопці знали, що Софі любить дітей і що зможе принести свої навички соціального працівника, щоб допомогти тим, хто має справжню потребу в цьому, на противагу обов’язкам спостерігача на поточній роботі, з якої вона не раз казала, що хотіла б звільнитися. Рекрутери казали Софі, що у Рацці вона знайде все, чого їй не вистачає в роботі та в особистому житті.

Софі відчувала себе некорисною, аж ось існував позитивний державотворчий проект, який потребував її допомоги. Це було ідеальне поєднання. Вони їй сказали, що Франція зі своїм сучасним життям зробила всіх рабами. Ця ідея знайшла шлях до її серця.

Нещодавно Софі була на острові Горе в Сенегалі, так званому рабському острові, де відвідала пам’ятник «Двері без повернення», пам’ятник, який вшановує остаточну точку виходу рабів з Африки. Вона розповіла хлопцям, що єдине, що змушує її вставати уранці — це її син. Софі також спостерігала за новинами про сирійську гуманітарну кризу — вона, як і мільйони інших по всьому світі, бачила зображення людей, які страждають через режим Асада і тепер їй пропонували можливість допомогти.

Утім, вона досі сумнівалася. Ракка перебувала у стані війни. Звичайно, це було небезпечно.

«Та це фігня, Софі», — відповіли вони. «Дороги обсаджені деревами і квітами. Війна далеко — ми ніколи не чули бодай пострілу. Не вір газетам — тут усі мусульмани живуть у мирі, тут ми дійсно чомусь служимо». На кожне питання, яке вона ставила щодо безпеки, комфорту, гігієни чи охорони здоров’я — вони мали кілька відповідей. Вони казали, що живуть у Дар альісламі (будинку ісламу). Так, вони визнавали, що там було і страждання, але життя продовжувалося, і це означало, що людей, подібних до неї, бракувало ще більше нагально.

«Вони намагалися сповнити мене відразою до західного життя у порівнянні з життям, яке провадили вони, — розповідає мені Софі в бістро. — Хлопці неодноразово підсували мені ідею про те, що у Франції я була глядачкою свого життя, а у Сирії я могла би бути дійовою особою». Коротше кажучи, вони обіцяли їй свободу волі — можливість повернути собі контроль. Це все, чого Софі прагнула. Вони вправно зіграли на цьому.

Під час нашого інтерв’ю я запитав Софі, як їй вдалося подумки виправдовувати своє інтенсивне онлайн-спілкування з тим, що вона вочевидь була свідома того, якою брутальною є терористичне угруповання Ісламської держави. Софі каже, що коли 7 січня 2015 року на паризький офіс щотижневої сатиричної газети Charlie Hebdo напали два бойовики, загинули дванадцять осіб, що вона була вражена. Майже одночасно на паризькому кошерному супермаркеті чотири людини були вбиті іншим бойовиком — Амеді Кулібалі, який присягнув на вірність Ісламській державі. Але вона просто не могла співставити в своїй свідомості Ідріса, Сулеймана, Мухаммеда і людей такого типу.

«Мені здавалося, що я контролювала спілкування, але тепер я розумію, що вони майже напевно від самого початку намагалися мене завербувати» — каже Софі. Лише з часом вона почала усвідомлювати, що відбулося. Вона гадає, що процес вербування розпочався з першого ж дзвінка. Тепер вона припускає, що була не єдиною, кому хлопці телефонували. — «Кожне питання, що вони мені ставили, мало на меті поглибити процес мого залучення». Софі вважає, що рекрутери одержували платню за кожного, кого вмовляли приїхати до Сирії, особливо — за жінок, які могли приїхати і народжувати дітей — буквально виношувати підданих для халіфату. «Жоден з цих дзвінків не був щирим», висновує вона. «Хлопці знали, що я прагнула допомагати людям, вони скористалися з моїх скарг на життя в Парижі й переконали поїхати кудись, де я була б корисною».


Соціальні медіа — комплексна штука, але, передусім, — як ми побачили на прикладах Фари Бейкер, Анни Сандалової та Еліота Гіґґінса, — вони посилюють індивідуальну особу. Зокрема, найбільша сила соцмереж полягає в тім, що вони є інструментами для всіх позбавлених влади, голосу та маргіналізованих. Французький вчений Олів’є Рой обмірковує, чи більша частина насильства джихаду, яку ми бачимо, передбачає радикалізацію ісламу чи ісламізацію радикалізму. Читаючи Роя, приєднання до Ісламської держави стає способом відкидання буржуазних, західних норм в дусі тих, хто в минулому ставав комуністами, анархістами або навіть хіппі. Сьогодні такі люди заходять в Інтернет і дивляться відео, що картинкою подібні до відеоігор, з бійцями в модних BMW які розміщує терористичне угруповання, щоб просувати ідею крутості джихаду — альтернативного способу життя на перекір усьому, за що стоїть буржуазний Захід. Як написав Ярослав Трофимов у Wall Street Journal: «Що коли суть у тому, що нігілістичні невідповідності та насильницькі невдоволення на Заході звертаються до Ісламської держави просто тому, що це найочевидніший ворог системи? Що якщо Ісламська держава, зі своєю пропагандою — «поклику честі» просто використовує гнів, яку спонукала не вона?»[267] І, звичайно, немає нічого краще пристосованого, ніж соціальних медіа, для приборкування, надання права голосу і в кінцевому підсумку мобілізації люті маргіналізованих і незадоволених.

Заклик Ісламської держави насправді є питанням як радикалізації ісламу, так і ісламізації радикалізму. Переважна більшість завербованих мають світогляд салафітських джихадистів і добре розуміють на що підписуються. Але Софі шукала відповіді, щоб заповнити порожнечу, яку відчувала після смерті матері. Повчально, що вона розглядала інші релігії, перш ніж зупинилась зрештою на ісламі. Якби вона народилася сорок років тому, то його замінником могли бути комунізм або навіть екзистенціалізм. Найбільш виразна та повторювана теза її розповіді полягає в тому, що вона шукала альтернативу життю, в якому відчувала себе некорисною і безсилою.

Софі ніколи не називала себе «радикалізованою», скоріше, вона вважала, що зазнала «промивання мізків». У тому сенсі, що вона не перейняла світогляду салафітського джихаду і ніколи не була переконана в праведності справ Ісламської держави — це, мабуть, правильно. Але визнає вона це, чи ні, трьом молодикам вдалося радикалізувати її, змусивши погодитися приїхати в серце халіфату. Після понад двох місяців діалогу з вербувальниками, Софі вірила в наратив, який вони просували і, мабуть, найважливіше, вона довіряла їм самим.


Саме тоді Ідріс вперше почав говорити з Софі про систему «запрошень» до Ракки. Він казав, що хотів би запросити батька, щоб показати йому місто і розкіш в якій вони всі жили. Як і передбачалося, ідея відправитися в Ракку застрягла в голові Софі, особливо те, що вона, нарешті, зможе побачити лікарню про яку так багато чула. З часом її стосунки з чоловіком погіршилися, і вона потребувала зміни декорацій. Ідріс з ентузіазмом дивився на перспективу її приїзду, але вона все ще мала запитання і постійно просила його підтвердити, чи зможе вона повернутися. Він запевнив, що її виїзд не буде проблемою. Він також відкинув її занепокоєння щодо ставлення до жінок, стверджуючи, що до них ставилися з великою повагою в Дар аль-Ісламі. Вони хотіли, щоб Софі з собою привезла сина, і сказали їй, що вони обоє житимуть у гарній квартирі, і що Хьюґо матиме з ким бавитись. Коли вона була на зв’язку з ними це було все так переконливо, але коли вона закривала ноутбук сумніви поверталися. Вона розуміла, що Сирія була у стані війни і навіть якщо те, про що вони говорять про Ракку є правдою зараз, там не буде безпечно назавжди. Тим не менш, прийшов час приймати рішення і Софі наважилася. Вона поїде.

Вона погодилася з Ідрісом, що приїде на місяць, щоб побачити, як воно все виглядає і тоді прийме рішення про те, чи залишиться на довший термін. Далі лишалося залагодити логістику. Вона не хотіла розповідати чоловікові куди їде, тому сказала йому, що їде в Стамбул разом з сином, щоб працювати в сиротинці протягом місяця. Її чоловік доглядав Хьюґо, поки Софі їздила в Сенегал, щоб відвідати острів Горе, тому він був радий перерві. Вона замовила квиток в один бік в Стамбул на 20 лютого 2015 року з наміром повернутися 10 березня. Ідріс сказав їй, що пізніше їй відшкодують кошти зв цей рейс. Тим не менш, Софі похитнулася. Вона купила квиток лише за два дні до того, як їй було призначено поїхати, бо все ще не була цілком переконана. Але сівши на літак, вона опинилася в їхніх руках — покладаючись на те, як вони провадили через WhatsUp кожний її крок до халіфату. Вони сказали, що як тільки вона приїде до Стамбула, її хтось зустріне, але вони не можуть сказати хто, і сказали, щоб вона не ставила жодних питань. Софі приземлилась в аеропорту Ататюрк в Стамбулі, де її зустрів високий, худий північноафриканець, який трохи розмовляв французькою і підтримував постійний контакт з Ідрісом. Потім вони взяли таксі до центру Стамбула, де залишилися з французькою сім’єю на ніч і виїхали наступного дня близько полудня. Подальша подорож минала немов у тумані. Зі Стамбула вони виїхали на автобусі до міста Газіантеп, на турецько-сирійському кордоні, звідки переправилися в Сирію пішки, уникаючи пропускних пунктів. Успішно перетнувши кордон вони пройшли ще приблизно п’ять хвилин, до машини, яка мала відвезти її до Ракки. Чоловіки в автомобілі були у довгому вбранні і мали при собі зброю, вони виглядали як типові джихадисти. Це було невтішно. Дорогою вона зауважила розбитий літак на дорозі, автомобіль проїхав через кілька контрольно-пропускних пунктів, перш ніж вони прибули до міста. Її перші враження про Ракку були амбівалентними. Як Ідріс та інші обіцяли, це було функціонуюче місто. Було дійсно спокійно, жодних відзвуків війни. Але найбільше її вразило те, що, які жили повсякденним життям на вулиці, всі, здавалося б були звичайними за винятком однієї маленької деталі: майже всі вони були озброєні. Її дух піднявся, коли вона побачила Ідріса, Сулеймана і Мухаммеда. Але в той же час вона побачила, що вони теж озброєні. Чому, запитала вона, їм потрібно носити зброю, коли вони займалися гуманітарною діяльністю, а місто не було в небезпеці? Вони ввічливо проігнорували її питання і сказали, що передовсім їм треба взяти таксі, щоб купити Софі нікаб (тип одягу, що покриває все обличчя, який мусульманки носять поза домом), тому що у неї був лише в шарф на голові. Це було для неї несподіванкою, але якщо вона мусила це зробити, аби жити там, подумала вона, тоді вона дотримуватиметься правил.

Нікаб виявився передвісником. Носити його було важко: Софі ледве дихала чи бачила. Вона поселилась в квартирі, яку, як вона дізналася, було вилучено у первинних сирійських власників, які зуміли забрати частину своїх маєтків, але залишили більшість там. Після того, як вона провела кілька днів облаштовуючись, її прийняли до жіночої лікарні Ісламської держави.

Софі була нажахана тим, що вона там побачила. Лікарня була переповнена, ряди жінок народжували без належної медичної допомоги. Іноземні жінки, які прийшли на допомогу сирійським жінкам, переслідуваним режимом Асада, ставились до пацієнток як до бруду. Існувала чітка ієрархія, причому іноземні бойовики і цивільні особи на вершині, а сирійці прямо на дні. Догляд був настільки поганим, що часто виглядав як знущання. Лікарі, здавалося, робили кесарів розтин майже всім, часто без анестезії, у надто багатьох випадках матері помирали. Жінки і діти постійно кричали. Весь заклад був схожим на заводську лінію, призначену для заселення халіфату. Вона навіть почала підозрювати, що медичні послуги пропонуються майже безкоштовно, як спосіб зробити місцеве населення прихильним до Ісламської держави. Коли вона скаржилася, їй сказали, що вона думає, як «зарозуміла француженка». Водночас їй також закидали, що вона, як африканка, повинна бути звиклою до подібних умов. «Ви й близько не бували в Африці, — відповіла вона. — Мама там була медсестрою, і вона нізащо не терпіла б таких умов».

За межами лікарні було не краще. Ідріс та інші два хлопці говорили про сирійців, як про тварин. Софі здалося, що Ісламська держава далеко не благодійник, а фактично є окупаційною армією. Приблизно через сім днів у Рацці вона поспілкувалася зі своїм чоловіком і розповідала йому все: де вона була, як вона більше не хоче йти в лікарню, бо не хоче бути такою, як інші західні жінки там. Вони почали говорити яко. юга частіше. Він зв’язався з командою дерадикалізації у Франції, ті спонукали його переконатися, щоб Софі не відчувала себе винною. Вони радили нагадати їй про всі позитивні моменти їхнього старого життя. Чоловік надіслав Софі її стару фотографію, де вона посміхається зі своїм новонародженим сином. На фото вона виглядала настільки щасливою. На диво, Софі навіть не впізнала фотографію, так, ніби перебувала під наркозом місяцями. Але зараз, нарешті, вона прокинулася.

Вона почала діймати Ідріса і двох інших майже щодня розповідаючи, що вона хоче поїхати. Вони розсердилися, забрали з неї ключ від квартири і заборонили їй залишити будівлю без дозволу — вони навіть привезли їжу в квартиру, щоб їй не довелося виходити. Назвали її боягузкою, бо вона не могла осягнути проект, який вони будували тут. Одного разу молодики прийшли до її квартири, щоб забрати Хьюґо до місцевої мечеті, Софі кричала на них, щоб залишили його в спокою і отримала за це удар в лице. «Ви огидні! — крикнула Софі. — Ви змушуєте мене не хотіти практикувати цю релігію і я сподіваюся, що ви ніколи не потрапите до раю!» Вони побили облаяли її, і тоді, нарешті, вона зрозуміла: це були вже не зухвалі хлопці з передмістя, молодики перед нею були фанатиками, небезпечними для неї та її сина. Вона мусила вибиратися звідси.

Це виявилося складніше, ніж вона могла собі уявити. Коли її постійні скарги переросли у конфронтацію та фізичне насильство, її з Хьюґо відправили до мадаффи (гостьового будинку). Тут мешкали десятки іноземок, метою яких було одружитися з бійцями Ісламської держави, яких вони боготворили. А ще мадаффа була, по суті, в’язницею. Гіршою за все була телевізійна, де відео про нескінченні звірства Ісламської держави транслювалися шанувальницям, Софі згадує, як вони плескали та вигукували, дивлячись спалення живцем йорданського пілота.[268] Що важливо, мадаффа транслювала не тільки тортури над ворогами, але й страшну долю тих, кого вважали зрадниками Ісламської держави. Було зрозуміло, що цей тип пропаганди вважався дуже важливим, задля утримання контролю над населення міста.


Софі була в пастці й у відчаї. Жінка, яка керувала мадаффою, фактично була домашньою тюремницею і постійно тримала двері замиканими. Але невдовзі Софі поталанить уперше за довгий час. На другий день до будинку прийшов джихадист, який зробив пропозицію одній з жінок. Коли тюремниця спілкувалася з майбутніми нареченими, Софі помітила, що та закрила передні двері, але не замкнула їх після приїзду бойовика. Вона вхопилася за нагоду втекти. Покинувши все, що мала, Софі вбрала в кілька шарів одягу Хьюґо і вийшла.

Вона пройшла кілька вулиць, щоб перевірити, чи за ними ніхто не стежить. Вона вирішила поїхати до приватної лікарні міста, щоб дізнатися, чи може хто-небудь, навіть хтось зі сторони режиму Асада допомогти їй та її синові. Але коли вона приїхала, лікаря не було, а секретарі не говорили французькою. Вони не могли виділити їй палату, щоб залишитися, тому, з відчаю, вона взяла таксі до своєї старої квартири і сховалась там у зоні смітників до часу намазу, коли вона могла бути впевненою, що Ідріс та інші будуть в мечеті. Її єдиним варіантом було звернутися до сусідньої родини в багатоквартирному будинку, які кілька тижнів тому воркувала над Хьюґо, сподіваючись, що вони допоможуть. Це був смертельний ризик, але і єдиний шанс, що вона мала.

Їй пощастило. З великим ризиком для власної безпеки сім’я прихистила Софі і Хьюґо на ніч. Це все, що їй було потрібно. Протягом попередніх тижнів чоловік Софі склав план. Жінка, відповідальна за програму дерадикалізації у Франції контактувала з сирійським активістом на місці, який зконтактував їх з Вільною сирійською армією (ВСА), військовою групою, що виступала проти режиму Асада і складалася з колишніх офіцерів із сирійської армії. За плату в розмірі 30 000 євро, яку чоловік Софі зібрав з допомогою родичів, ВСА погодилися таємно вивести Софі з Ракки. Але Софі мала була бути обережною, оскільки її під нікабом не можна було розпізнати, а от Хьюґо світлошкірий і привертає увагу. Софі носила його в складках довгої сукні, щоб якомога більше прикрити шкіру малюка.

Після того, як вони майже втратили зв’язок, контактна особа Софі з ВСА привела її до безпечного будинку в місті, де вони провели ніч. Наступного ранку, 24 квітня, вони взяли мотоцикл, Софі сховала Хьюґо під одягом і вони рушили до кордону. Вони мчали на високій швидкості, і в один момент Софі впала з мотоцикла — їй пощастило, що вона не зламала хребет. Хьюґо весь час кричав, це був кошмар. Зрештою, вони прибули на турецький кордон. Коли вони пробиралися через огорожу, нікаб Софі зачепився за дріт. Вона з огидою зірвала його з себе.

Протримавшись трохи понад місяць вона втекла з Ісламської Держави. Якби втікачку з малюком упіймали в будь-який момент, їх убили б, швидше за все, в надзвичайно брутальній формі, щоб подати приклад усім, хто має подібні думки про втечу.

Діставшись Туреччини вона взяла таксі до погодженого притулку, де зустрілася з представниками з французького консульства та турецьких органів влади, яким описала все, що з нею сталося. Повернувшись в Париж, вона возз’єдналась чоловіком, який видихнув з полегшею, дала показання французькій службі розслідувань, а потім сіла до в’язниці. Вона була засуджена до чотирьох місяців за викрадення дитини, але відсиділа лише два у в’язниці в Версалі. Перед тим, як її було ув’язнено, чоловік показав їй фотографію, яку Ідріс відправив йому через WhatsUp поки Софі була в Рацці. Це було фото Хьюґо, якому ледь виповнилось чотири роки, він тримав автоматичну гвинтівку.

Це був вразливий період у житті Софі, коли відбувалося її вербування, але вона була освіченою і розумною; більше того, вона не є джихадисткою або навіть салафісткою. Перш за все, найголовніше, що випливає з її історії — це професіоналізм стратегій вербування Ісламської Держави та певні конкретні його елементи, які майже унікальні для соціальних медіа. Вербування Софі (або «промивання мізків», як вона описує) не є новинкою.[269] Новинкою є те, що соціальні засоби масової інформації дозволили таким групам, як Ісламська держава, вербувати віддалено а, отже, й на міжнародному рівні. За допомогою соціальних мереж, таких як Skype і Viber (на відміну від транслюючих платформ, таких як Facebook і Twitter), Софі завербували люди за тисячі кілометрів, з якими вона ніколи не зустрічалася особисто навіть одного разу протягом усього процесу. Іншим новим елементом є швидкість, з якою платформи соціальних мереж дозволяють групам, як Ісламська держава вербувати. Пропагандистський твіт або пост може розлетілись по всьому світу і охопити мільйони людей лише за кілька хвилин. На своєму піку Ісламська держава вербувала надзвичайну цифру в дві тисячі іноземних бійців на місяць.[270] Вербування Софі просувалося повільніше, ніж зазвичай, але, як пояснила Мелані Сміт, оскільки вона жінка, процес радикалізації швидше за все повинен був відбуватися ізольованої (як і було) а, отже, бути значно більш поступовим, ніж це характерно для чоловіків. Згідно з доповіддю Soufan Group, стратегічної розвідувальної служби безпеки, наприкінці 2015 року кількість іноземних бійців, які їхали, щоб долучились до джихадистських груп в Іраку та Сирії (переважно до Ісламської держави) зросла понад удвічі за період 18 місяців.[271] У вересні 2014 року лише за два тижні було зареєстровано шість тисяч завербованих, з них тринадцять тисяч іноземних бійців: ці цифри свідчать про безпрецедентні охоплення і швидкість вербування терористів.[272]

Незважаючи на все це, важливо мати на увазі, що в світі існує приблизно 1,6 мільярда мусульман. Ісламська держава змогла радикалізувати, щонайбільше, кілька сотень тисяч. Таким чином, рекрутингові потуги групи парадоксально є дуже успішним але і пропорційно малим. Проте будь-який контраргумент про те, що пропаганда Ісламської Держави не є надзвичайно успішною, тому що вона радикалізувала лише малу частину всіх, виходить з нерозуміння того, як працюють революційні рухи. Кількість людей, які радикалізувалися, залишили комфорт Заходу, щоб поїхати в зону конфлікту, є безпрецедентним в історії джихаду.[273] І це все, що потрібно. Історія показує, що групи з крайньою ідеологією — від більшовиків до нацистів — ніколи не є масовими рухами, а, навпаки, відносно невеликими угрупованнями «правдивих віруючих», які отримують владу, а потім нав’язують свій світогляд масам.

Як я вже зазначав, соціальні медіа є як доцентровими, так і відцентровими. Вони об’єднують людей і розділяють їх. Ісламська держава використовувала доцентрові можливості соціальних медіа, щоб об’єднати мусульман по всьому світу, так само, як і вербувальники Софі, малюючи віртуальне бачення утопічного халіфату. Іронія полягає в тому, що використання джихадистами соціальними медіа значною мірою було примусовим. Як сказав мені Барі Атван: «Коли ми говоримо про Ісламську державу в світі, в якому ми живемо, вона стикається з особливою проблемою: як ви можете достукатись до людей, коли всі сунітські держави воюють з вами? Як ви можете вербувати, поширювати свою ідеологію і переконувати людей приєднуватися до ваших лав у мусульманському світі і решті світу? Як ви можете навертати людей не маючи змоги заснувати телевізійну станцію, газети чи посольства? Оскільки вони є підпільною організацією, то використовують соціальні медіа, щоб достукуватись до людей. У них немає інших варіантів».[274]

Соціальні медіа виявилися найбільшою знахідкою для угруповання, їхня роль в можливостях вербування для Ісламської держави щодо виходить за рамки простої пропаганди, як показує випадок Софі. Кожна деталь в процесі управляється посередництвом соціальних медіа, включаючи логістику перевезення завербованого в Сирію, як тільки ця людина вирішить здійснити подорож. «Після того, як когось переконали, — сказав Барі Атван, — є відділ логістики, який береться за «запрошеного», аби доставити його в Туреччину чи Ірак. Вони мають свої власні маршрути нанесені на карту, коли хтось приїжджає до Туреччини, в аеропортах чекають люди, які переводять завербованих через кордон».[275] Знову ж таки, це точно те, що трапилось з Софі, яка тримала контакт з Ідрісом в Туреччині через WhatsUp тоді як він скеровував її крок за кроком до Сирії.

Тепер у Франції і возз’єднана зі своїм чоловіком, Софі вважає, що її життя повернулося на своє місце. У Хьюґо все добре, і вона повільно виходить з травми свого часу в Ісламській Державі. Вона визнає те, що її випадок є попередженням для інших людей, які обмірковують поїздку до Сирії, особливо для вразливих і безправних, які опиняються під прицілом Ісламської Держави. Коли, наприкінці нашого інтерв’ю, я запитав Софі, чому на її думку її вербування було настільки ефективним, її відповідь була миттєвою. «Вони були настільки вправні в спілкуванні, — каже вона мені. — Це була форма психологічної війни. Майже науково вивірена — набагато продуманіше, ніж ці неосвічені діти могли, на мою думку, діяти. Я ніколи не думала, що вони здатні провернути таку ефективну пропаганду проти мене. Це було надзвичайно професійно — вони зіграли на всіх моїх слабкостях». Вона робить паузу і дивиться на мене. «Зрештою, — каже вона, — вони просто взяли під контроль моїй мозок».


Контактування на особистому рівні є метою класичного вербування. Цілі та методи Ісламської держави — не є новинкою, новими є технології, яка дозволяють терористам навертати людей більш ефективно, ніж вдавалося будь-якій подібній злочинній організації в минулому. Інструменти соціальних мереж дозволили Ідрісу, Сулейману і Мухаммеду подолати величезну відстань між ними і Софі і, що принципово, персоналізувати традиційний процес до такої міри, що вона ніколи навіть не розглядала їх як вербувальників — тільки як друзів. Нова медіа-технологія змінила військове вербування назавжди.





Розділ 9 Інтерпретатор 2: людина проти суперсили | Війна у 140 знаках. Як соціальні медіа змінюють конфлікти у XXI столітті | Розділ 11. Контртерорист: Голіаф проти тисячі рогаток