home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Висновок

Ця книжка формувалася в розпал війни XXI століття. Мої враження від неї, безпосередні й глибокі, в снігах і морозах сходу України, вселили бажання зрозуміти природу сучасного конфлікту. Як вона змінилася і чому? І що це означатиме у найближчі роки для світу, який стає щораз нестабільнішим? В Україні я усвідомив, що нові інформаційні технології змінюють практично всі аспекти війни, які я бачив навколо себе — від поля бою до кіберпростору. З цього розуміння розпочалася моя подорож, яка перенесла мене на кілька континентів, аби розповісти історії людей у центрі трьох конфліктів. Ці люди, кожен по-своєму, втілюють зміни, які соціальних медіа спричиняють у веденні сучасної війни.

Я виявив, що ці технології, хоч і пропонують значні можливості, усе ж наражають на великі ризики. Мій досвід, отриманий в Україні, а також риторика в соціальних медіа стосовно війни Ізраїлю і ХАМАСу 2014 року та угруповання Ісламської держави, породжують відчуття, що в кожному випадку дійові особи з обох сторін вивільняють сили, контролювати які незабаром може стати дуже складно. Що більше Москва просувала наратив про переслідування російськомовного населення «фашистською хунтою», то більше її онлайн-прихильники закликали Кремль розчавити українського ворога. Що більше кривавих образів публікували з Ґази, то більше людей закликали ХАМАС винищити ізраїльтян. І група підтримки, яка супроводжувала початкове повстання Ісламської держави в Іраку, спонукала угруповання виробляти все більш екстремальний контент, з усе більш садистськими публічними вбивствами, щоб удовольнити спрагу своїх прихильників і з’явитися в новинах.

Напередодні Першої світової війни не всі державні діячі уявляли потугу руйнівної сили, яку їхні дії спровокували б, але опиратися тискові з боку власного населення, що після вбивства ерцгерцога Франца Фердинанда вимагало військових кроків, стало майже неможливо. Ситуація, що її допустили державці, перетворила саму ідею «відійти від краю прірви» на зриму загрозу їхнім тронам й адміністраціям. Небезпечна імовірність, що одного дня держави, Росія чи Іран, або терористичні угруповання, ХАМАС чи Ісламська держава, опиняться в заручниках власної агресивної риторики, стала тривожно реальною. Підсилені соціальними медіа, голоси їхніх прихильників можуть стати неконтрольованими. Якщо це станеться, можуть виникнути передумови світової війни, подібні до тих, що призвели до катастрофічних наслідків 1914 року.

В останнє десятиліття відбулася еволюція соціальних медіа-платформ, яка перетворила нішеві проекти — Facebook спочатку був невеликим мережевим сайтом, створеним для єдиного університету, — на глобальні інформаційні платформи масового користування. Це перетворення «озброїло» людей настільки, що раніше це здавалось немислимим: простий смартфон тепер відкриває світ інформації. Потенціал отримати освіту і право голосу, для тих, хто раніше був позбавлений можливості висловитись, особливо в часи війни, ніколи не був більшим. Так само уряди тепер можуть дедалі частіше використовувати ті самі технології для контролю і для маніпулювання власним населенням. Держави відстежують антиурядові рухи, як це зробив іранський режим під час Зеленої революції 2009 року, а Росія використовує соціальні медіа як інструмент поширення дезінформації — невід’ємної частини військової доктрини XXI століття.

Web 2.0 уможливив вироблення контенту і формування транснаціональних мереж: він створив Homo digitalis. В цьому криється неуникна суперечність, яку Сем Хінтон і Лариса Хьорт виклали у книзі «Розуміння соціальних медіа». З одного боку, стверджують вони, новітній інтернет «обіцяє користувачам розширення прав і можливостей, підтримуючи нову модель медійного виробництва (і споживання), яка позбавляє домінування монопольного виробництва. З іншого боку, це загрожує контролем і колонізацією соціального життя користувачів. Таким чином, Web 2.0 є протиріччям: одночасно чимось, що підсилює, і чимось, що експлуатує, платформою контролю і свободи. Цей парадокс і протистояння лежать в основі соціальних медіа». Приємно розглядати соціальні медіа й інтернет загалом, як «питомо демократичний чи визвольний засіб через те, яким чином вони підсилюють окремих осіб і підривають старі монополії та системи влади»[301]. Але дуже важливо пам’ятати про цей парадокс.

Саме підсилення особистості — породження Homo digitalis — лежить в основі конфлікту XXI століття. Його вплив від Ґази до України, до Сирії, я сподіваюся, ясно прочитується. Більше того, виникла парадоксальна сила, що віддзеркалює структурну напруженість Web 2.0. Як дитина має ДНК своїх батьків, Homo digitalis має в собі ДНК свого творця. Гіпермережеві індивідууми є передусім маніхейськими, відповідальними як за добро, так і за зло, більше того, процеси, які це уможливлюють, є лише двома сторонами однієї медалі. Мережі існують у серці соціальних медіа, вони неминуче як доцентрові, так і відцентрові, об’єднують людей і розмежовують їх із раніше неможливими швидкістю і масштабами. Гомофілія погано впливає на нашу інформаційну екосистему, і це дає поштовх війні. І Ісламська держава, і Кремль хочуть, щоб їхні прихильники були огорнуті їхніми інформаційними бульбашками. Підтримувані крапельним розповсюдженням інформації через прибуткові алгоритми капіталістичних соцмереж, їхні облікові записи у Твіттері та Фейсбуці стають ареною ідеологічного підкріплення: проросійські сепаратисти і не думали збивати MH17, а халіфат Ісламської держави — рай на землі. Фоловери та френди — однодумці, поєднанні інформацією, підібраною алгоритмами для їхніх стрічок новин, витісняють голоси опонентів. Таким чином вони згуртовані, але й ізольовані від людей з іншими поглядами. Це породжує взаємне нерозуміння і ненависть.

Соціальним медіа не лише властива дуальність, а й здатність дестабілізувати як добрих, так і лихих. Перехід впливу від ієрархій до окремих осіб і мереж індивідів підсилює раніше позбавлених влади часто за рахунок тих, хто зосереджував практично весь уплив. Уряди опиняються під пильнішим наглядом, поведінка солдатів на полі бою досліджується ретельніше, ніж будь-коли. Але це все також має негативну сторону, яку зараз усвідомлюють на найвищих рівнях. Коли Алек Росс розповідав про свою роботу головним радником із питань інновацій держсекретаря Гілларі Клінтон, він розказав мені про те, що вона добре усвідомлює темний бік нових інформаційних технологій.

Її відповідь на WikiLeaks [була показовою]. Клінтон була дуже роздратована, вона обурювалася крадіжкою 253 тисяч кабелів... WikiLeaks продемонстрували, як речі можуть бути використані проти вас... Пам’ятаю, що я пояснював їй, як навіть із нашими вражаючими можливостями в різних департаментах і уряді ми були абсолютно безсилі. Я думаю, що їй було огидно, що купка хакерів другого ешелону зі Скандинавії, або хто-зна звідки, можуть діяти проти інтересів наймогутнішої країни світу.

Реакція Клінтон підтверджує, що соціальні медіа можуть загрожувати державі і насправді є антидержавними. Це працює на двох рівнях. Перший — пряма загроза, яку створюють мережі для ієрархії. Виникнення Homo digitalis означає, що АОІ не може зупинити Фару, Агентству національної безпеки не до снаги прикрити WikiLeaks, і ЦСКО не може заблокувати Ісламську державу. Більше того, децентралізація інформаційних потоків, які колись контролювалися майже виключно державами та державними засобами масової інформації, особливо в часи війни, означає, що уряди менш здатні нав’язувати санкціоновані державою наративи про події. Військові більше не можуть запросто прикривати злочини, тирани не здатні так безкарно нищити свій власний народ. Тепер New York Times не може заперечувати історичного існування великої жорстокості, як це було зі штучно створеним голодомором Сталіна 1932–1933 років в Україні, який забрав мільйони життів.

Також надзвичайно важливою є загроза соціальних медіа для ідеї національної держави, концепції, якої, можливо анахронічно, ми досі дотримуємося. У цьому сенсі йдеться вже не про дестабілізацію, а про силу хаосу. Соціальні медіа створюють мережі, які за своєю природою будуються не довкола архітектури певної держави. Вони транснаціональні, і їм байдуже до кордонів чи націоналізму. У цьому сенсі вони одночасно підживлюють і посилюють глобальну тенденцію, яка в деяких частинах світу порушує міжнародний порядок. Марі Калдор асоціює «нові війни» зі «слабкістю держави» і «політикою екстремістської ідентичності»[302]. Я сам спостерігав в Україні, як слабкість держави дозволила Росії анексувати Крим без жодного пострілу, як багато російськомовних відкидали державу Україну на користь самоідентифікації по лінії мови та етнічної приналежності. Ісламська держава, тим часом, скористалася зруйнованим після 2003 року Іраком і Сирією, яка була виснажена громадянською війною, щоб проникнути на їхні території і встановити там свою владу. Руйнування ідеї національної держави на користь транснаціонального халіфату — мета Ісламської держави. Дійсно, у 2014 році група зробила велике шоу, фізично руйнуючи структури, що позначають кордон між Іраком і Сирією. Неважливо, чи іноземні бійці, яких вона набирає, приїздять із Франції, Сполученого Королівства чи Сполучених Штатів. Щойно вони приєднуються до Ісламської держави, вони стають мусульманами-сунітами, всі інші ідентичності розчиняються.

Як зазначає Еміль Симпсон, у центрі ширших змін у сучасному конфлікті спостерігається розмивання меж між війною і миром. Соціальні медіа руйнують старий порядок трьома способами: часом, простором і методом. Розмивається початок і кінець війни, позаяк інформаційний вимір конфлікту може розгорнутися задовго до активних боїв і триватиме після завершення бойових операцій. В Україні та Ізраїлі / Палестині, де локальні бойові дії перманентно тривають, їхнім результатом є майже вічний конфлікт, що лежить у площині між війною і миром. З точки зору простору, соціальні медіа досягають людей за межами поля битви, захоплюють ширшу аудиторію, ніж це було можливо раніше.

Центральну роль у зміні методу відіграє ідея, що військові операції можуть стати формою інформаційної діяльності і переслідувати радше політичні, а не конкретні військові результати. На війні у традиційному розумінні, інформаційні операції підтримують військові дії на полі бою, але сьогодні військові операції все частіше сприймають як підтримку інформаційних операцій. Війна й досі ведеться військовими засобами, але акцент лише на батальні практики нівелюється, як нівелюється і їхня ефективність. Ізраїль бомбардував Ґазу і захопив її із людськими жертвами, але він «програв» війну 2014 року. Операція «Захисна стіна» мала чітку військову мету: боротьба з тунельною загрозою, джерелом якої є сектор Ґази, і відвернення ракетних обстрілів. Але насправді війна була набагато масштабнішою.

У Ґазі насильство, хоча й жахливе, не набуло великого розмаху. ХАМАС нескінченно випускав ракети по Ізраїлю, знаючи, що більшість із них буде збита протиракетною системою АОІ «Залізний купол». Між тим, Ізраїль напав на Ґазу без найменшого наміру знищити ХАМАС (що він міг би легко зробити) і примусити до політичного врегулювання ситуації, яке б, нарешті, завершило конфлікт між двома сторонами. Парадигма війни Клаузевіца вже майже не діє. Крило соціальних медіа прес-служби АОІ заполонила твіттер інформацією про використання ХАМАСом живих щитів, тоді як чиновники ХАМАСу і звичайні палестинці, зокрема Фара, писали і розміщували фотографії загиблих від повітряних ударів Ізраїлю дітей. Відтак війна стала фізичним проявом зіткнення наративів.

Певною мірою усі війни є зіткненням наративів, але ця сторінка була настільки видатною у війні в Ґазі, що стала майже виставою, яку розігрували для глядачів. І ця аудиторія не була, як у традиційній війні, «ворожим населенням», що потребувала «переконливого» примусу. Глядачами був увесь світ, який, завдяки соціальним медіа, міг стежити за діями в реальному часі і більш детально, ніж будь-коли раніше. Головним чином, операція «Захисна стіна» підважила традиційну парадигму війни: це була інформаційна війна на полі бою. Це був гладіаторський бій, війна як політичний театр: справжній постмодерний конфлікт.

У цьому сенсі, як тільки зменшилася тунельна загроза (хоч і не була знищена) і ракетні обстріли припинилися (хоч і не повністю), визначення перемоги в конфлікті у Ґазі полягало в сприйнятті конфлікту аудиторією далеко за межами Ізраїлю і Палестини. Глобальна спільнота, особливо в Європі та Сполучених Штатах, була головною складовою обох таборів, тому багато хто вважає, що Ізраїль програв війну, незважаючи на однозначну військову перемогу АОІ на місцях. Британський журналіст Джон Сноу, який висвітлював війну зсередини сектору Ґази, був різким у формулюваннях. «Ізраїльтяни, безсумнівно, програли війну, — сказав він. — Я взагалі не вірю, що вони взагалі зможуть повторити що-небудь подібне ще раз через світову реакцію на їхні дії, яку, на мою думку, було зрозуміло висвітлено в соціальних медіа»[303]. Сноу міг таке сказати, бо операція «Захисна стіна» не була війною, що мала на меті політичний результат, а була політичним інструментом сама по собі, для якого перемога в площині наративів була вкрай важливою складовою. Наративи були більш важливі, ніж танки.

Як зазначає Калдор, найбільш успішними у війнах нового типу є ті, хто здатен «уникнути бою і контролювати територію через політичний контроль над населенням»[304]. Ізраїль не був здатен досягти жодних результатів. Відтак був вимушений виходити на поле бою і в очах світу поставав у невигідному світлі. Операція «Захисна стіна» є прикладом того, як у конфлікті XXI століття можна достеменно виграти на полі бою, але програти ширшу війну. І навпаки, з 2014 року Росія анексувала Крим і дестабілізувала схід України. Але вона не оголосила війни і не визнає офіційної присутності військ в Україні. Що насправді відбувається в Україні — це конфлікт «сірої зони»: більше, ніж мир, але менше, ніж війна. Вона досягла успіху, тому що розуміє нові реалії війни. Так само, як метою британських солдатів в Афганістані було не перемогти талібів, а переконати місцеве населення не приєднуватися до них, мета Росії в Україні — не перемогти українську армію, а переконати українців на сході, що Київ їх цькує і що їх єдина надія на порятунок полягає в Москві та її агентах[305].

Війна Клаузевіца поступається на арені конфліктів тому, що Симпсон називає «примусовою комунікацією», починаючи від використання фінансових санкцій і до політичного заохочення політики екстремістської ідентичності[306]. Це регресивно і небезпечно. Децентралізація західного ідеалу конфлікту від організованих національних армій, які боряться за національну державу, повертається до більш ранніх, хаотичніших форм війни. Тут те, що численні учасники, часто розпорошені, боряться або за «племінну» ідентичність, або за фінансову вигоду (велика частина доходів Ісламської держави походить від продажу награбованих реліквій і викраденої нафти) була нормою. Це іронія війни XXI століття: найновіші інформаційні технології створили зворотний шлях у майбутнє.

Конфлікти сірих зон і озброєна політика розмили межі між війною і миром і це небезпечно. Коли ви не хочете перемогти свого ворога і примушуєте його до переговорів, то де є кінець війни і початок миру? Сьогодні «Талібан» усе ще існує, і триває боротьба щодо припинення вступу в їхні ряди афганців. Чи означає це, що досі триває війна Афганістану 2001 року, що називається у Сполучених Штатах операцією «Нескорена свобода»? Відповідь незрозуміла, і саме в цьому річ. Аксіома «Ви не укладаєте мир із вашими ворогами, а укладаєте його з вашими переможеними ворогами» повторюється так часто, як загальновідома істина. Але як ви можете укласти мир, якщо не прагнете перемогти ворога на полі бою? Альтернативно, як ви можете укласти мир, коли ваш ворог не зацікавлений у мирі? Як ви можете побороти Ісламську державу, коли її вимоги такі, що їх нереально задовольнити? І як ви можете перемогти її, якщо, незважаючи на хай які великі військові втрати, халіфат житиме віртуально?

Західні держави та їхні інституції зараз відстають у конфлікті XXI століття. ЦСКО намагався з усіх сил боротися з наративами Ісламської держави, але його фундаментальною проблемою ніколи не була відсутність ресурсів (хоча вони були дуже важливими), а сама природа Ісламської держави. Як Чарлі Вінтер та Йорданія Бах-Ломбардо зазначили: «Уряди все ще відіграють важливу роль у комунікаційних битвах з Ісламською державою. Але вони повинні змінити свою первинну інформаційну діяльність і скерувати її від прямих комунікацій до гнучкої підтримки та довіри місцевим дійовим особам, аби ті транслювали посили від власного імені, — модель, що нагадує ту, яку використовує Ісламська держава»[307]. По суті, вам потрібен Homo digitalis для боротьби з Homo digitalis. Навіть народження Militia digitalis, яка повністю охопила соціальні медіа, було недостатньо, щоб АОІ перемогла в операції «Захисна стіна». Це пояснюється тим, що Армія оборони Ізраїлю є «заплямованою», оскільки є державною структурою.

Знову ж таки, перехід від ієрархій до окремих осіб та мереж індивідуумів зрозумілий. Мережеві фрілансери, незалежні від уряду, можуть озброїтись соціальними медіа, щоб боротися зі своїми незмінними ворогами. Тут є показовим випадок Еліота Гіґґінса. Будучи мережевою та адаптованою до соціальних медіа людиною, він виявився набагато ефективнішим у розвінчуванні російської пропаганди і зміг робити це більш публічно і швидше, ніж розвідувальні служби по всьому світу. Підхід Гіґґінса — своєрідна ніша, але досі практикувався лише кількома людьми. Використання дифузної, належним чином фінансованої мережі ста або п’ятиста Гіґґінсів для посилення і трансляції повідомлень проти Ісламської держави або для протидії дезінформації Росії мало б набагато більше шансів досягти успіху, ніж централізована бюрократія. Алек Росс дуже влучно сказав: «Хороші ідеї вмирають в ієрархії. Соціальні медіа не улягають бюрократичним процесам, які підривають ефективність дипломатичних установ». Поки це не сталось, держави продовжують програвати наративні війни громадянським журналістам, таким як Фара, тролям, як Віталій, і Ісламській державі. Роздуті бюрократії, що противляться ризикам і не мають довіри громадян, ніколи не переможуть найбільше мережеве терористичне угруповання в історії. Зловмисники розуміють, що в епоху соціальних медіа кожен є телеведучим, або фандрейзером, або пропагандистом. Ми живемо в епоху віртуального масового призову, і це добре видно з кількості жінок, які зараз грають певну роль у війні. Ношо digitalis озброєний для найгірших цілей. Уряди все ще відстають, і якщо вони не зміняться, то не наздоженуть ніколи.

Тим часом світ стає дедалі нестабільнішим і зараз більше, ніж будь-коли, виглядає, що він котиться до подій, подібних, до 1914 року.

Я знову звертаюся до слів генерала Джеймса «Скаженого пса» Маттіса, який заперечив роль «інтелектуалів, які сьогодні повсюди стверджують, що природа війни принципово змінилася», і заявив, що «Александр Македонський не був би збентежений ворогом, із яким ми зараз стикаємося в Іраку».[308] Він мав рацію, але лише до певної міри. Попри значні досягнення в озброєнні, фізичне поле бою загалом таке саме: солдати все ще стріляють у солдатів, артилерія обстрілює на землі, а літаки бомблять з повітря. Але контекст, в якому ведуться війни, змінився назавжди. Розмиття межі між війною і політикою настало в той час, коли політика стала більш нестабільною, ніж будь-коли дотепер — значною мірою через соціальні медіа. Твіти Доналда Трампа під час виборів президента США мали можливість домінувати над новинними випусками. Такого не могло б відбутися в період до соціальних медіа. Складні думки, які вимагають контексту, не знаходять свого місця на більшості платформ соціальних медіа[309]. Ці платформи теж винагороджують повторення, надмірність і, з огляду на їх особистісну природу, словесний конфлікт. Ці теми були вирішальними в успішній кампанії Доналда Трампа. Висловлювання медіа-теоретика Маршалла МакЛухана «середовище є повідомленням» ніколи не було більш доречним.

Наше інформаційне середовище нездорове. Ми живемо в світі, де факти менш важливі, ніж наративи, де люди скоріше грають на емоціях, ніж ведуть дебати, і де алгоритми формують наш світогляд. Я знову повертаюся до рішення Оксфордських словників назвати «постправду» словом 2016 року, відзначаючи нашу еру як таку, в якій «об’єктивні факти менш впливають на формування громадської думки, ніж на емоції та особисті переконання». Соціальні медіа тепер є джерелом новин № 1 для молодих людей у Сполучених Штатах, більш значним, ніж телебачення та газети[310]. Як у Сполученому Королівстві, так і у Сполучених Штатах, громадські мовники повинні дотримуватися керівних принципів щодо балансу й неупередженості. Такого регулювання соціальних медіа не існує і шкода від цього є очевидною. Фейки тепер обсідають нас звідусіль і жодна інституція, незалежно від того, наскільки вона велика, не застрахована від колапсу. На початку 2017 року ВВС, найбільший у світі державний телеканал, оголосив, що створює постійну команду Reality Check, аби «перевіряти факти і розвінчувати хибні історії і те, що, замасковане під справжні новини, аби свідомо вводити в оману». Reality Check також матиме підтримку команди, зусилля якої спрямовуватимуться на викриття фальшивих історій в соціальних мережах.[311]

Facebook, який назвали платформою, найбільш сприятливою для поширення фальшивих історій (часто задля генерування рекламних доходів від кліків), теж давав можливість користувачам постити фальшиві історії, достовірність яких згодом оцінюватимуть певні організації, зокрема FullFact або Snopes[312]. Потреба в цьому нагальна. 23 грудня 2016 року міністр оборони Пакистану, Хаваджа Мухаммад Асиф, публічно у Твіттері погрожував Ізраїлю ядерним ударом у відповідь на неправдиву статтю, опубліковану на сайті awdnews.com[313].

Світ ери постправди породив лідерів періоду постправди: від Владіміра Путіна, який може перекручувати реальність на сході України, до Доналда Трампа, який може брехати про величину натовпу під час його інавгурації, коли існують докази, що суперечать його твердженням і задокументовані у відео, до якого всі мають доступ. Ці два чоловіки залишаються дуже різними — один диктатор по суті у всьому, що він робить, а другий скеровує наймогутнішу демократію в світі, але в обох випадках мета та ж сама: не вивертати правду по-старому, як це раніше робили політики, а підірвати саме поняття правди і посіяти сумнів щодо існування об’єктивної істина взагалі.

У цьому сенсі ця книжка містить ще одного персонажа: мене і багатьох інших, як я, — журналістів. Тепер кожен може бути транслятором, але не кожен може стати журналістом. Більшості бракує інструментів: від навичок розслідування до знань про те, як перевіряти інформацію і навіть засадничої здібності до письма. Більше того, небагато хто зацікавлений бути журналістами, люди просто хочуть поширити свою версію подій. У цьому сенсі кожен, від Фари Бейкер і Пітера Лернера до Владіміра Путіна та Доналда Трампа, є ще однією потенційною загрозою для нашого інформаційного середовища, загрозою для професійних журналістів, яким потрібно захищатися більше ніж будь-коли в історії.

І ніколи це не потрібно більше, ніж у воєнний час. Як і Еліот Гіґґінс, журналісти тепер повинні вміти інтерпретувати величезну кількість даних, що надходять з конфліктних зон, і, на відміну від Гіґґінса, роблять це не в комфорті своїх будинків, а у гарячих точках. Соціальні медіа породили Homo digitalis, вони створили Еліота Гіґґінса. Але оскільки розширення можливостей індивідів є ядром цих процесів, неуникним є те, що вони породять ще дещо: журналіста Homo digitalis, військового кореспондента XXI століття. Зараз це явище виникає на полях бою, де журналісти використовують ті ж інструменти, за допомогою яких продукують обман у воєнний час, для того, аби розвінчати цей обман. Найважливішим є те, як ці інструменти використовуються. Соціальні медіа підживлюють життя журналістів на місцях. Вони працює як карта і як радіо: дають можливість репортерам «бачити» інші частини зони конфлікту і «чути» те, що там говорять. Це допомагає подавати достовірні дані з зон конфлікту, дані, які хтось, як Гіґґінс, може використовувати для отримання більш глобальної картини. Журналісти XXI століття потрібні для того, щоб розповідати про війни XXI століття.

Як бачимо, світ 2017 року підозріло схожий на світ на порозі 1914 року. Масові потоки міграції і сумні наслідки постійно в стрічках новин. Ми розглядаємо глобалізацію як новий феномен, але з середини XIX століття до 1914 року близько шістдесяти мільйонів людей покинули Європу в пошуках кращих економічних перспектив у таких країнах, як Сполучені Штати, Канада та Австралія. Згодом, так само, як зараз, нові інформаційні технології (наприклад, телеграф і телефон) розширили глобальну взаємопов’язаність. У доповіді у Washington Post Джош Фейнман, головний глобальний економіст компанії Deutsche Asset Management, заявив, що «перша велика хвиля глобалізації, яка відбулася за півстоліття до Першої світової війни, теж спричинила популістські настрої, і, зрештою, переросла в катаклізми 1914–1945 років»[314].

Від Трампа в Сполучених Штатах до популістської кампанії Брекзиту, де Сполучене Королівство виходить з Європейського Союзу, від популістської лівої партії Сиріза, яка керує Грецією, до піднесення ультраправого французького політика Марін Ле Пен і до жорстокого (і майже напевно божевільного) президента Філіппін Родріго Дюртте, популісти знову домінують в міжнародній політиці. Як зазначає Фейнман, політичні діячі ще до 1914 року ввели квоти на імміграцію і запровадили торгівельні тарифи — це ж робить Доналд Трамп сьогодні. Паралелі не точні, але, як вважає Фейнман: «Сучасну глобалізацію підштовхнули певні сили, які впливали і на епоху до Першої світової війни: нові технології, відкрита, вільна торгівля, світова економічна система, заснована на правилах і підкріплена провідною силою сьогодення та періодом загального миру між провідними країнами»[315].

Ніщо з цього не віщує, що світ перебуває на межі третьої світової війни. Але кілька тенденцій як у військовій практиці, так і в політиці, підсилені соціальними медіа, створили глобальне середовище, що сприяє широкомасштабному конфлікту більше, ніж у будь-який період після 1945 року. Коли новий президент США посилається на НАТО, військовий альянс, який допоміг зберегти світ мирним, як на «щось застаріле», коли російський президент кинув виклик священному закону повоєнного порядку і викрав частину сусідньої країни, коли на Близькому Сході постійні війни і заворушення, ступінь яких не спостерігався майже століття, коли розчаровані верстви населення та безпринципні демагоги дискредитували майже всі основні інституції Заходу, які є надзвичайно важливими для збереження повоєнного ліберального світу, очевидно, небезпека є майже реальною. На це варто зважати. Будь-яка масова міждержавна війна в ядерному столітті призведе до руйнувань, яких ще не бачив світ. І цього разу історія повториться, вже не як фарс, а як ще більша трагедія.





Розділ 11. Контртерорист: Голіаф проти тисячі рогаток | Війна у 140 знаках. Як соціальні медіа змінюють конфлікти у XXI столітті | Примітки