home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Розділ 3

Офіцер: Militia digitalis виходить на «поле бою»

Потужність влади, яку зараз має Homo digitalis, видно з операції «Литий свинець», з якої можна виснувати: щоб ефективно вести війну XXI століття, АОІ так само не може обійтися без підрозділу соціальних медіа у своєму складі, як не змогла б функціонувати без танків. Як ми бачили, соціальні медіа зрівняли можливості інституцій та окремих осіб. Асиметричний конфлікт уже не такий асиметричний. АОІ стикатиметься з ХАМАСом не тільки на полі бою, а й у кіберпросторі. Війну треба буде вести як на наративному, так і на фізичному рівні.

Для Фари та багатьох мешканців сектору Ґази, це було очевидним. Не маючи змоги завдати поразки супротивнику, їхня сторона ніколи не могла сподіватися на перемогу у полі бойових дій. Наративна війна була єдиною, в якій вони могли би конкурувати, і найліпше, що могли зробити, — показувати світові шкоду, якої вони зазнають, і сподіватися, що світ діятиме. Проте Ізраїль прагнув, аби світ зупинився і дав йому спокій, поки Ізраїль досягне своїх військових цілей. Домогтися цього раніше було би відносно легко. Однак тепер сила палестинської наративної війни (яку продемонструвала Фара) була такою, що, попри величезну військову перевагу, Ізраїль мав також перемогти або, принаймні, змагатися на рівні розповідей. Це пояснюють тим, що саме на наратив (а точніше — на вимір дискурсу, на формування якого майже суцільно спрямовано військові наративи, як ми розглянемо далі) спирається легітимність Ізраїлю, яка уможливлює для них застосування сили. Втративши цю легітимність, АОМ, і сам Ізраїль, відповідно, зазнали би катастрофічних загроз.


Із викраденням трьох ізраїльських підлітків і ракетним бомбардуванням, що ХАМАС завдав у відповідь, підрозділ Пітера Лернера був у бойовій готовності вже у перші дні липня 2014 року. Весь Ізраїль відчував, що серйозне збройне протистояння вірогідно розгорнеться от-от, і на підтвердження 8 липня підрозділ офіційно повідомив у твіттері, що Ізраїль воює з ХАМАСом. «АОІ розпочала операцію “Захисна стіна”, аби захистити цивільне населення Ізраїлю від тероризму ХАМАСу» — підпис, який супроводжувало фото пілота повітряних сил із лицем, повністю закритим білою кисневою маскою, який жестом віддає честь, приклавши руку в шкіряній рукавичці до авіашолома[92].

Лернер знав, що необхідно визначити стратегію війни в соціальних мережах і до того ж зробити це швидко. Утім, проблемою це не було. Підрозділ завжди був готовий до можливого конфлікту. Матеріали, підготовані заздалегідь, лежали у віртуальній картотеці: цілі папки на високопосадовців ХАМАСу, про тактику ХАМАСу, яка передбачає використання людських щитів і невійськової інфраструктури, і про військові прийоми АОІ, спрямовані на уникнення людських жертв. Усі вони були готові для трансляції через різні соціальні медіа-платформи. Основні відомості про АОІ у воєнний час були готові для використання слушної пори. Графічні дизайнери, відеокоманди, редактори й ті, хто — власне — писав, перебували в режимі очікування. Як завжди, план був дворівневим: спершу зайнятися із лицем, повністю закритим білою кисневою маскою ізраїльською аудиторією, а потім звертатися до міжнародної.

Відповідальність за міжнародну аудиторію припаде на Даніеля Рубенштейна, капрала-резервіста. Його поточні завдання в бюро соціальних медіа (він ніколи не мав офіційного титулу) — бути «головним редактором платформи соціальних медіа АОІ англійською мовою». Він відповідав за контент усіх англомовних соціальних медіа, який створював підрозділ прес-служби.

Сьомого липня 2014 року, за день до початку війни, ситуація в секторі Ґази небезпечно загострилася. ХАМАС випустив 80 ракет, а в ніч проти 8 липня АОІ оголосила про початок операції «Захисна стіна». Вранці, саме перед тим, як Рубенштейн зайшов в автобус, дорогою на свою цивільну роботу в Єрусалимському центрі громадських справ, він перепитав у Саху Дратви, офіцера прес-служби (який безпосередньо доповідав Лернерові), чи був він того дня потрібний на роботі в АОІ. Йому сказали, що ні, тому він зайшов до автобуса.

Однак пізніше того ж дня Дратва подзвонив Даніелю. Говорив уже серйознішим тоном і для Рубенштейна це означало, що АОІ могла бути на порозі важливої операції. Дратва сказав, що тепер Даніелю необхідно приїхати. Вже прибувши до Єрусалима Рубенштейн з’явився не одразу, але сказав Дратві, що буде трохи згодом. Так і сталося: звільнившись на цивільній роботі Даніель розповів Дратві, в якому напрямку — на його думку — розвиватимуться події. Невдовзі після того, як він приїхав у підрозділ, до нього прийшов офіцер з офісу зв’язку з документами, і Рубенштейн поставив підпис на пунктирній лінії: він знову був на посту. Рубенштейн повідомив про це Дратві, який, своєю чергою, повідомив Лернера. Даніель навіть не мав належної уніформи, поки один із його друзів не роздобув її для нього. Дев’ятого липня 2014-го він відправив імейл своїм співробітникам в Єрусалимський центр громадських справ. «Я офіційно в мілуїмі», — було темою листа та підтвердженням, що його офіційно викликали з резерву. Сам лист був коротким: «Працюю в офісі прес-служби АОІ в Тель-Авіві до подальших розпоряджень».

І так було протягом наступного 51 дня.


З уже укомплектованою командою Лернер мав реалізувати свою військову стратегію. Процес створення контенту вже налагодили: він полягав у п’яти кроках. По-перше, оцінити достовірність інформації про подію. Чи заслуговувала вона на створення контенту? Чи є вона актуальною станом на зараз? По-друге, підтримувати зв’язок із креативною командою в офісі для спільного пошуку ідей. По-третє, звертатися до представників прес-служби, що входять до складу армійських підрозділів на місцях, аби переконатися, що команда Лернера має актуальну інформацію. По-четверте, створити контент, що передбачає перетворення вибраного повідомлення або новинної події на щось привабливе для різних аудиторій. Графіка, твіти, зображення та відео — усе редагують і перекладають кількома мовами (підрозділ віддавав перевагу наративу оригінальною мовою, над субтитрам). П’ятий — і останній — крок полягав у тому, щоб надати Лернерові контент на затвердження і включення в редакційний план на наступні 24 години.

Рубенштейн відповідав за покриття кілька платформ, але головними з них, на його думку, були Facebook, Twitter і YouTube. Він також був відповідальним за блоґ АОІ, який був дуже важливим для просування глибшого посилу АОІ, хоча на нього здійснювали кібератаки та неодноразово зламували. Та понад усе Даніель хотів відповідати за Twitter, тому що там «живуть» важливі люди. Він мав список впливових журналістів, які вели репортажі з Ґази, і оновлював його залежно від того, хто з’являвся там чи залишав сектор. Він прагнув завжди знати, що говорять журналісти на місцях, і також поділився списком з колегами зі свого відділу та з відділом іноземних медіа, які використовували його для моніторингу журналістів, з якими регулярно спілкувалися.

На Facebook контент завжди мав шанс стати вірусним та, оскільки люди мали вподобати сторінку АОІ, щоб відстежувати її, Рубенштейн відчував, що передусім має справу з людьми, які вже були їхніми прихильниками. Twitter дав йому змогу досягати ширшої аудиторії, не лише прихильників Ізраїлю, а й багатьох «невизначених», яких можна схилити на бік ізраїльтян, і це стало пріоритетом. Він також знав, що Twitter мав найбільший вплив у воєнний час. Іноді Даніель одержував військовий наказ або отримував від іншого відділу SMS-повідомлення поганенькою англійською, переписував їх доступною мовою і твітив. Він усвідомлював, що те, що починається в Twitter, не залишається в Twitter. Часто Рубенштейн перевіряв веб-сайт, скажімо, New York Times і розумів, що більшість їхньої інформації про військову діяльність Ізраїлю надходила з підрозділу прес-служби АОІ. Як це було з твітом Фари, іноді стаття буквально вміщала твіт зі сторінки користувача.

Рубенштейн працював у денну зміну, яка тривала приблизно з 9:00 до 21:00, хоча часто він залишався й до другої ночі. Підрозділ працював у дві 12-годинні зміни, денною та нічною командами, забезпечуючи достатній запас контенту, для цілодобової трансляції новини і щоб мати змогу підготувати новий матеріал в разі появи новин. Як керівник денної зміни Рубенштейн мав працювати синхронно з керівником нічної зміни, щоб обоє знали, чого очікувати протягом 12 годин наступної зміни. Щоранку він приходив до офісу й цікавився у своєї команди, як просувається робота, що зробили за ніч, чи є відео або сюжети, які треба опрацювати. Потім Даніель перевіряв, що твітили журналісти. Частину дня незмінно проходила в очікуванні: з місць подій надходила інформація про перехоплення «Залізного купола» або сирени повітряної тривоги в Тель-Авіві, і команда мусила реагувати миттєво, готуючи й публікуючи новини. Та найбільша проблема полягала в тому, аби щодня підтримувати новинний градус, протягом 51-денної війни. До кінця операції нічна команда вже й не пригадувала, як виглядає світ Божий удень.

Рубенштейн знав два підходи до соціальних медіа в Ізраїлі. Перший полягав у тому, що основні міжнародні медіа ненавиділи Ізраїль, тому ізраїльські установи мають використовувати соціальні медіа, щоб обійти їх і напряму спілкуватися безпосередньо з глобальною аудиторією. Проте Лернер і Рубенштейн мали докази, що, коли підрозділ публікував чіткий і переконливий контент, традиційні медіа брали та використовували його. Відповідно, обоє дотримувалися другого підходу: підрозділ має зосередитися на формуванні способу, в який традиційні медіа розповідають про війну, а не просто закидати людей твітами. Мета Рубенштейна, відповідно до стратегії Лернера, полягала у спробі вийти на журналістів і впливових лідерів думок, особливо в Сполучених Штатах.

Колишній досвід навчив Лернера, що існує кілька поширених тем чи наративів, у які має включитися і домінувати підрозділ, якщо вони сподіваються на бодай якийсь шанс впливати на громадську думку. Тож упродовж цих 51 дня Лернер пояснив своїй команді, що існують три основні посили, які треба просувати за будь-яку ціну. По-перше, це була ракетна загроза, під яку потрапляли громадяни Ізраїлю; по-друге, тунельна загроза у зв’язку з тим, що ХАМАС заглиблювався дедалі під землею, зокрема й проникаючи на територію Ізраїлю, що теж становило небезпеку життям цивільних; по-третє, і найважливіше, — військова тактика ХАМАСу — використання людських щитів. І ключем для розповсюдження цих наративів у соціальних медіа була здебільшого візуалізація.

Щодо першого посилу АОІ твердила, що війна розпочалася, коли ХАМАС неодноразово здійснював ракетні обстріли по містах і селах на півдні Ізраїлю. Нещодавно угруповання здійснило ракетні обстріли Тель-Авіва, Єрусалима та навіть Хайфи на півночі країни. Команда мала швидко поширити інформацію про те, що ХАМАС — агресор, і центральним у цьому є висвітлення загрози, яку ракети становили для цивільного населення Ізраїлю.

Щоб просунути наратив ракетних обстрілів мирних громадян, команда мала донести спочатку в себе вдома, що майже вся країна перебувала під загрозою обстрілів ХАМАСу. Рубенштейн знав із досвіду, отриманого під час конфлікту «Стовп оборони» 2012 року, що в соціальних мережах потрібно дати людям «хіт» — вони прагнуть бачити все, що ви хочете їм показати, з першого погляду. Аудиторія підрозділу — це люди, які швидко гортають стрічку новин у смартфоні, й лише те, що впадає в око, змусить їх зупинитись і звернути увагу. Твіт змісту «Натисніть на посилання, щоб побачити все, що робить АОІ» здебільшого проігнорують. Тож Рубенштейн мав уміщувати все у 140 символів твіту або в короткі фейсбучні пости. І графіка, на його думку, була значно простіша для сприйняття.

Тому Рубенштейн сідав і пропрацьовував матеріали з графічним дизайнером, щоб полегшити сприйняття. Він готував кожне речення, переконуючись, приміром, що воно починається з дієслова (аби пересвідчитись, що кожне речення у твіті улягало певній структурі, що сприяє запам’ятовуваності). Потім він створював заголовок і підзаголовок, а потім міркував, що з матеріалом міг зробити майстер графічного дизайну. І найчастіше у них виходив мистецький твір — плакат.

Команда зробила кілька відеороликів, які ілюструють, як мало часу мали ізраїльські мирні мешканці, аби сховатися в укриттях у різних районах. Одне запам’ятовуване відео починалося зі слів: «Найшвидша людина у світі може пробігти 200 метрів за 20 секунд». Потім відео перейшло на фінал 200-метрівки на Олімпійських іграх, у поєднанні зі звуком повітряної тривоги. Глядачі бачили кадри, де Усайн Болт мчить до перемоги впереміш з кадрами до смерті наляканих ізраїльських цивільних, які біжать до бомбосховищ. Наприкінці відео перегонів з’явилося просте повідомлення: «Під час ракетного обстрілу ізраїльтяни, які мешкають поблизу Ґази, мають лише 15 секунд, аби добігти до бомбосховища»[93].

Такий контент завжди був у пріоритеті. Статистичні дані та факти варто упаковувати в те, що люди поширюють, постять або переглядають. Контент мав промовляти до аудиторії, або, можливо точніше, до «споживача». Лернер твердо стояв на тому, що підрозділ не вдаватиметься до оманливих заголовків, воєнний час — не час для послаблення стандартів, а привід брати більшу відповідальність. Він знав, що найуспішніші пости в соціальних мережах або смішні, або містять добру музику. Проте в цьому випадку про гумор не йшлося, а музика могла би підкріпити посил, утім, не бути самим посилом. Уміст послання мусив говорити сам за себе: бути потужним, але достатньо простим, щоб зачепити аудиторію і змусити їх роззявити рота. Коли я сидів у кабінеті Лернера в другій половині квітня, він прокрутив хронологію на фейсбук-сторінці АОІ, зупинившись, коли дійшов до «Захисної стіни». «Бачите, усе у графіці та відео, — сказав він мені. — Все візуальне. І, як ви бачите, кожне відео осягнуло аудиторію близько трьох мільйонів осіб».

Другий посил, над яким працював підрозділ того літа, — загроза, яку тунелі ХАМАСу становили для Ізраїлю. Наратив підкреслював, що ХАМАС перенаправляв міжнародні кошти, які можна було б використати з гуманітарною метою, на будівництво своїх тунелів. Одна інфографіка мала заголовок «Ціна тунелів ХАМАСу». Під ним зазначалося: «Один тунель ХАМАСу = 350 вантажівок будматеріалів. З цих матеріалів ХАМАС міг би побудувати 86 будинків, 7 мечетей, 6 шкіл чи 19 медичних клінік. Кожен тунель коштує 3 мільйони доларів. Наразі АОІ виявила 30 тунелів. Це 90 мільйонів доларів, які ХАМАС міг би інвестувати в добробут своїх людей»[94]. Графіка була чітка, вміщувалася в єдиний твіт і її було легко зрозуміти. Ідеально.

Також підрозділ фокусувався на загрозі, яку тунелі становили для громадян Ізраїлю. Знову в хід пішла графіка, щоб трохи забарвити зміст: «ХАМАС використовує свою широку тунельну мережу в Ґазі для проникнення на територію Ізраїлю, здійснення ракетних обстрілів, контрабанди, зберігання зброї та облаштування командних центрів». Кожну тезу було проілюстровано (приміром, замаскований бойовик з РПГ на спині визирав з тунелю) картою підземного тунелю для більшої виразності[95].

Останнім посилом — і, безперечно, найзначущішим із трьох — було використання ХАМАСом живих щитів. Зважаючи, що соціальні медіа постачали зображення майже кожної смерті цивільних у Ґазі, особливо дітей, у реальному часі та в найгрубішій формі, для АОІ було дуже важливо транслювати сильний контрнаратив. Убивства цивільних (випадкові, за твердженням АОІ) були найжорсткішою лінією нападу на Ізраїль протягом усієї війни, і тиск походив не тільки з твіттер-середовища і людей, як Фара, а й від журналістів, громадських організацій і навіть ООН і чиновників.

Частково проблема полягала в щільності населення Ґази, повітряні удари неуникно завдавали побічної шкоди. Людям просто було нікуди ховатися. Проте головна проблема, з погляду АОІ, — полягала у використанні ХАМАСом живих щитів. Угруповання досягало військових цілей коштом життів невинних цивільних, намагаючись запобігти нападам Ізраїлю. Свідчення такої практики в ідеалі мали б надходити насамперед від незалежних журналістів (забезпечуючи те, що підрозділ називає верифікацією третьої сторони — підтвердженням з не-ізраїльських джерел), як і підрозділ мав відстежувати і перепощувати чи ретвітити[96]. Проте відділ Лернера не міг покладатися тільки на інші джерела. Вони мав проактивно вести контрнаративний наступ. Знову їхній підхід зосереджувався на зображеннях і графіці, часто з використанням власних відеоматеріали ХАМАСу проти них. «Речник ХАМАСу Самі Абу Зухрі виступає за використання цивільного населення як живих щитів: офіційний телеканал ХАМАСу, Al Aqsa TV» звучав заголовок до одного відео, в якому Абу Зухрі нахваляв цивільне населення Ґази за те, що вони «готові пожертвувати собою, ставши проти ізраїльських військових літаків... і ми, ХАМАС, закликаємо наших людей діяти так само»[97].

Наближеність підрозділу до передової та польових координаційних центрів мала критичне значення. Окрім того, що до підрозділу входили члени Південного командування АОІ в Ґазі та могли передавати відповідні матеріали, вони також мали міцні службові стосунки з розвідкою АОІ, зокрема з відділом, який займався суто відкритою інформацією: солдати слухали радіо ХАМАСу, переглядали телебачення ХАМАСу і фіксували свої знахідки у звітах, що зазвичай залягали мертвим баластом. Проте кілька років тому хтось із прес-служби підрозділу попросив відділ поділитися якоюсь корисною інформацією, що підійшла би для використання у соціальні медіа. Відтоді підрозділ мав у своєму розпорядженні величезну кількість супутникових знімків, довідників ХАМАСу та карт, які знайшли в Ґазі, на додачу до записів телеканалів ХАМАСу, які наказували людям ігнорувати попередження АОІ про евакуацію.

З’явилося ще одне відео з відеокадрами ракет ХАМАСу в супроводі драматичної музики та повідомлення: «ХАМАС використовує цивільні райони для захисту своїх терористів та інфраструктури в Ґазі. Приховані ракетні установки, сховища зброї та командні центри розташовано в цивільних районах. Деякі з них навіть розміщено всередині будинків», — розповідав закадровий голос. На відеозаписі демонструвалися оригінальні тексти ХАМАСу з графічними виділеннями і позначеннями закликів цивільних осіб залишитися в районах, з яких АОІ наказала їм евакуюватися[98].

Найважливіше було подати цю точку зору. Лернер і всі, хто працював під його керівництвом, розуміли, що і засоби масової інформації, і широка громадськість орієнтовані на інтереси людини: вони завжди зосереджуватимуться на людях, які постраждали від конфлікту (саме тому, для прикладу, розповідь Фари стала таким хітом), і байдуже, чому вони постраждали. Якщо, скажімо, АОІ обстріляли би двір мечеті, то важливо було би говорити не про двір мечеті, а показати ракетну установку всередині. Звідти ви могли б, скажімо, провести лінії траєкторії пострілу від цієї установки, аби показати цивільні будівлі в досяжності її обстрілу — хоч то будинки, чи школи або й об’єкти ООН.


Лернер зрозумів, що соціальні медіа, особливо Twitter, — це в найпершу чергу, наслідок без причини. АОІ мала безперервно працювати над тим, щоб донести до користувачів соціальних мереж розуміння причин або, принаймні, контексту. Скажімо, АОІ нескінченно звинувачували в націлюванні на будинки, що було правдою. Рубенштейн працював з адвокатами так само, як і з дизайнерами, створюючи плакат, який визнав, що АОІ націлювалася на будинки, пояснюючи, чому вона це робила. Він придумав чіпке гасло: «Коли будинок є домом? А коли стає законною військовою ціллю?» Потім графічний дизайнер створив до нього інфографіку, показуючи будинок із нормальною спальнею поруч з операційною кімнатою, а потім вітальню поруч із приміщенням для зберігання озброєння[99]. На сторінці у Facebook використовували те саме зображення, проте зробили повідомлення ще яснішим, із додатковим текстом: «Коли будинки використовують для військових цілей, вони можуть стати законними військовими цілями відповідно до міжнародного права»[100].

На думку Лернера, існує постійна потреба озвучувати й демонструвати реалії сьогоднішнього збройного конфлікту, серед яких найбільшої уваги потребують виклики асиметричної війни. Від Іраку до Сирії та Ґази урядові військові змушені боротися з противниками, позиціонуються на цивільній арені. Ба більше, Лернер сказав мені, що військовослужбовці мусять дотримуватися законів, а «терористичні організації використовують ці закони, щоб вас атакувати». Саме ця концепція підкріплювала значну частину результатів роботи АОІ під час операції «Захисна стіна».

Лернер стверджує, що гуманітарна відповідь АОІ на використання ХАМАСом живих щитів фактично ставить під загрозу власних солдатів. Він сказав мені, що одна з перших речей, яку дізнався, будучи курсантом офіцерського курсу — важливість елемента несподіванки. І, на його думку, в операції «Захисна стіна» АОІ поступилася цією перевагою: вони скидали листівки, надсилали повідомлення та оголошували по радіо якого дня та котрої години цивільні мусять евакуюватися[101]. По суті, АОІ забезпечували собі ж засідку, позаяк ХАМАС знав, коли та де вони вдарять. Лернер простежив, щоб контент підрозділу відображав цей факт, твітячи та постячи кадри скидання листівок та зображення текстових повідомлень, що їх надсилали населенню Ґази, перекладені англійською, французькою, іспанською та арабською мовами[102].

На додачу до цього розміщували відеоматеріали, де ізраїльські військові на місцях намагаються не зашкодити цивільним. «АОІ працює над запобіганням прецедентів цивільних жертв у секторі Ґази» — заголовок відеоролика, який зняли 9 липня 2014 року, наступного дня після початку війни[103]. Відеокадри з літака АОІ показують місцевість, поки пілот через тріскотливе радіо обговорював потенційні цілі з оператором, який перебував на базі. «Усю територію залюднюють цивільні», — повідомив він. — «Багато дітей. Зараз у межах 10–15 метрів від конструкції перебуває близько 15 осіб», — прозвучало у відповідь. «Розумію, переходимо до іншого об’єкта», — доповів пілот[104]. Чи був пілот мотивований щирою турботою про людське життя чи загрозою чергової PR-катастрофи, прес-служба підрозділу по максимуму використала цей запис. Тимчасом як ХАМАС працював над розповсюдженням кадрів руйнувань і загиблих дітей, АОІ так само важко працювали, доносячи публіці контекст.


Рубенштейн використовував соціальні медіа під час операції «Хмарний стовп» 2012 року, в якій АОІ оголосила війну твітом (перша армія в історії, яка розпочала війну саме так)[105]. Насправді, саме Рубейнштейн і затвітив це оголошення війни. «Плану про оголошення війни в Twitter ніколи не існувало», — сказав він мені. — Генерал, який очолював підрозділ, дав брифінг ізраїльським військовим журналістам. Моя офіцер [заступниця Дратви на той час] прийняла дзвінок, принесла мені нотатки і сказала: “Ось, можете це затвітити”. Я зробив офіційну заяву в Twitter, перш ніж репортери мали шанс опублікувати те, про що тільки-но почули на брифінгу».

Проте це був восьмиденний конфлікт. «Захисна стіна» триватиме майже два місяці. І період двадцяти чотирьох годин між 28 і 29 липня змусив Рубенштейна дійсно зрозуміти вплив соціальних медіа на досягнення цілей підрозділу, як з позиції проектування власного наративу (в цьому випадку контртнаративу — щодо дезінформації), так і впливу на висвітлення війни у пресі, що, своєю чергою, формувало дискусію про війну на найважливішому рівні — політичному.

Було вже по полудню 28 липня, і, здавалося, це звичайний день. Рубенштейн сидів за столом, перевіряючи Twitter. Як завжди, він зосереджувався на тому, що твітили журналісти з Ґази. Прокручуючи свій канал, Даніель різко зупинився, побачивши твіт від Аймана Могєльдіна з NBC News: «Ізраїльський авіаудар поцілив у амбулаторне відділення в лікарні Shifa. Тамтешні палестинські медіа повідомляють, що загинуло кілька дітей. #gaza»[106]. Це було недобре. Рубенштейн також не думав, що це може бути правдою. Та коли побачив твіт, відразу зрозумів, що підрозділ зіткнувся з кризою: відомий репортер із майже 150 тисячами підписників у Twitter публічно звинуватив Ізраїль у бомбардуванні найважливішої лікарні в секторі Ґази. Подейкували, що це ХАМАС діяв із підвального приміщення лікарні, на додачу протягом війни туди постійно навідувалися представники медіа. Ситуація була, як ніколи, заплутаною. Та все ж Рубенштейн негайно поінформував свого начальника, Дратву, і попросив його зробити кілька телефонних дзвінків, аби з’ясувати, що сталося. На той час він не міг ужити заходів, але повідомив про кризову ситуацію. Це була 17:24.

Через дев’ять хвилин Могєльдін знову запостив у Twitter. «ДВА (2) УДАРИ в #Gaza за останні 45 хвилин: 1) по амбулаторному відділенню лікарні Shifa і 2) по табору біженців Al Shati»[107]. Ізраїль журналіст у твіті не згадував, але Рубенштейн розумів, зважаючи на те, що твіт був оновленням, щодо попереднього на сторінці Мохєльдіна, що той звинувачує Ізраїль у двох бомбардуваннях упродовж 45 хвилин не по одній, а по двох важливих цивільних цілях. Проблема щойно ускладнилася. Була 17:33.

Твіти Могєльдіна набирали обертів: «Ізраїльський удар по табору Shati: жертви кинулися до шифи цивільними автівками, на мотоциклах та в каретах швидкої допомоги[108]. Наразі відомо про понад 30 жертв». Вже не було сумнівів, що на порядку денному в підрозділу опинилася серйозна криза. Це була найгірша позиція для Рубенштейна, позаяк він не хотів реагувати на кризи — він хотів скеровувати дискурс довкола конфлікту. Понад усе він бажав, щоб АОІ досягла своєї мети без шкоди для цивільних. Це було ускладнення на полі бою, яке загрожувало стати політичною проблемою. Він був стомлений, знервований і тримався на самому екседрині. Була 17:47.

Проте телефонні дзвінки Дратви досягли результату. Прес-служба підрозділу отримала інформацію від відповідних військових частин, і це дало змогу АОІ надіслати першу інформацію всім репортерам у їхньому списку за допомогою SMS. Могєльдін скопіював і затвітив їхнє повідомлення: «АОІ: палестинці, убиті в таборі біженців Shati у секторі Ґази й удар по лікарні Shifa були результатом ураження ракетами ХАМАСу, що впали у секторі Ґази»[109]. Це була 18:46, година і двадцять хвилин після першого твіту. Відповідь з огляду на час, який минув до її появи, може здатися запізнілою, але насправді Рубенштейн був щасливий: для війни це була добре виконана робота. Підрозділ потребував часу, аби розвідати, що сталося, — очевидно, не можна було просто викликати пілота й запитати, чи він скинув бомбу на лікарню. Проте, зрештою, з’явилася інформація: дуже важливі деталі, найважливішим було те, що АОІ, безумовно, не бомбардували нічого в тому районі, а також, що обстріл стався приблизно о 16:58. Озброївшись актуальною інформацією, АОІ тепер відповіла офіційно.

Підстави, щоб спочатку відправити SMS-повідомлення журналістам, замість затвітити офіційну відповідь чи запостити її на Facebook (обидва варіанти охопили би більшу аудиторію), були простими: по-перше, це гарантувало, що репортери не пропустять інформацію, і, по-друге, це давало журналістам змогу затвітити це першими, що, по суті, було формою підкріплення третьою стороною. Неодноразово Рубенштейн писав SMS-повідомлення і бачив, що репортери перепощують його дослівно після фрази «Джерело в АОІ повідомляє...» — саме так, як зробив Могєльдін. Незабаром після того, як SMS-повідомлення було надіслано, Рубенштейн затвітив офіційну відповідь АОІ: «Нещодавно терористи в Ґазі здійснили кілька ракетних ударів по в Ізраїлю. Одна з них поцілила в лікарню Аl-Shifa в Ґазі. Друга вибухнула в таборі біженців Al-Shati»[110]. Зараз увесь світ побачить відповідь АОІ. Контрнаратив публічно запущено. Була 18:56.

Реакція була майже миттєвою. Могєльдін написав статтю про обстріл, яку опублікували майже одразу після його твітів. У NBC тепер мусили оновити й змінити історію, зокрема, додати короткий параграф із спростуванням АОІ на їхні попередніх дописи[111]. Ба більше, Daily Dot підхопив історію і випустив власну статтю під заголовком «Новини NBC видаляють заяву журналіста про повітряний удар Ізраїлю по сектору Ґази». У статті йдеться про те, що «після обстрілу табору біженців Al-Shati в північній частині Ґази, внаслідок якого, як повідомляють, загинуло щонайменше 10 осіб, NBC News спочатку поклали відповідальність на сили ізраїльської оборони. Проте згодом, після того, як статтю опублікували на сайті, слова “ізраїльський удар” вилучили»[112]. Оновлення статті саме стала історією, що додатково підкріплювала заяву АОІ. Контрнаратив вийшов за межі соціальних медіа і поширився у медіа традиційні.

Пізніше ввечері підрозділ отримав інформацію з радара, який міг відстежувати ракетний вогонь, що дало Рубенштейнові змогу створити просту графіку, яка продемонструвала чотири червоні лінії з точок запуску ракет — усі вони були розташовані в Ґазі. Одна з них явно пішла на лікарню Shifa, друга — на табір біженців Shati. З двох інших ракет одна впала в море, а другу перехопила протиракетна система Ізраїлю «Залізний купол». Звісно, скептики або ХАМАС могли б сказати, що це вигадка, але підрозділ тепер мав докази, щоб транслювати свій контрнаратив. Це була сильна і чітка заява, яку не можна було витлумачити хибно, і Рубенштейн твітив зображення із супровідним текстом: «Сьогодні терористи обстріляли Ґазу ракетами, сподіваючись убити ізраїльтян. Замість цього вони поцілили в лікарню й у табір для біженців у Ґазі»[113]. Була 2:28.

Минуло приблизно дев’ять годин між первинним твітом Могєльдіна та громадським спростуванням, яке базувалося на доказах АОІ. Рубенштейнові було особливо приємно, коли він переглядав свій канал у Twitter цієї ночі й натрапив на твіт від італійського журналіста Габріеля Барбаті, нейтрального джерела — відносно непомітного хлопця з порівняно невеликою кількістю підписників: «Тікайте з #Gaza подалі від відомсти #Hamas: вчора хибне ракетне влучання призвело до дитячих смертей в таборі Shati. Свідок: військові кинулися розчищати завали уламків»[114]. Рубенштейн почувався піднесеним: ось журналіст підтверджував офіційну лінію, покладаючи відповідальність не на АОІ, а на ХАМАС. Даніель одразу ж ретвітнув його, показавши твіт Барбаті кожному фоловеру облікового запису АОІ у Twitter. Для військових це був «святий грааль» інформаційної війни: верифікація третіх сторін. Для Барбаті — день невеличкої зірковості. Було 29 липня, 17:46.

Рубенштейн припускав, що хтось із ізраїльського Міністерства закордонних справ контролював роботу підрозділу та використовував його там, де це було доречно, але цей процес загалом був повільним. Цього разу йому пощастило: один із його добрих друзів був помічником ізраїльського посла у США Рона Дермера. Щойно опублікувавши інфографіку, Рубенштейн переслав її тому другові через WhatsApp. Так склалося так, що саме того вечора Дермер запланував візит на канал MSNBC і його помічник зателефонував на шоу за кілька годин до того, аби повідомити: посол, щоб прояснити плутанину, використовуватиме інфографіку. Дермер був у прямому ефірі на MSNBC із роздруківкою інфографіки Рубенштейна у руках, її протягом кількох секунд демонстрували на екранах, показуючи мільйонам американців офіційну відповідь АОІ[115]. І знову сила демонстрації зображень була очевидною. Воно дало телевізійній мережі іншу картинку на екрані, ніж фотографії померлих дітей. Інфографіка ніколи не могла дорівнятися до тих кадрів, та це було найліпше, що міг протиставити Ізраїль, і зробили її кілька хлопців з маленького офісу в Тель-Авіві менше ніж двадцять чотири години тому.

Для Рубенштейна це був чудовий приклад того, як соціальні медіа можуть формувати військовий дискурс. Однак цього разу підрозділ пішов навіть далі, ніж битва конкуруючих наративів: вони надав високопоставленому посадовцеві, який мав можливість говорити про те, що не могли сказати прес-секретарі, інструмент для виведення контр-наратива на політичний рівень та демонстрації свідчень Ізраїлю в дипломатичних колах. Тепер Дермер міг представити докази АОІ президентові чи держсекретарю США, їх навіть можна було б подати в ООН, якби виникла потреба. Рубенштейн ніколи не розумів влади соціальної війни у воєнний час.


Результати діяльності АОІ в соціальних мережах за ці 51 день чітко показують, чого армія навчилася з невдач операції «Литий свинець». Проте залишається питання: хто виграв війну 2014 року? Десять років тому відповісти на це питання було би легко. На перший погляд, відповідь здається простою ще й досі. Наприкінці операції «Захисна стіна», за оцінками ООН, загинуло щонайменше 2108 палестинців, зокрема 1462 цивільних осіб, із яких 495 — діти, а 253 — жінки. Ізраїль стверджував, що близько 1000 загиблих були бойовиками ХАМАСу. Тим часом 66 військовослужбовців ізраїльської армії загинули в бою, а також шість ізраїльських цивільних осіб і один громадянин Таїланду, яких убили ракетами та мінометами, що випустили з боку сектору Ґази[116]. АОІ також знищила щонайменше 34 тунелі й змусила ХАМАС витратити майже дві третини свого 10-тисячного ракетного арсеналу[117]. У чисто операційному плані це був безперечний успіх для Ізраїлю.

АОІ засвоїла й інші уроки з операції «Литий свинець», під час якої уряд заборонив журналістам в’їжджати до Ґази, скеровуючи їх користуватися переходом із Єгипту. Така відсутність прозорості стала однією з причин негативних звітів ООН у грудні 2008 року. «Доповідь Голдстоуна» щодо дій АОІ в Ґазі спершу містила звинувачення Ізраїлю у військових злочинах. Важливо, що в доповіді йшлося про медійну політику Ізраїлю, позаяк колишній південноафриканський суддя, який очолював розслідування, Ричард Голдстоун, заявив, що «обмеження, накладені на представників преси у поєднанні з коментарями директора урядового прес-центру, викликає занепокоєння в медійних колах, бо має на меті контроль над інформацію про конфлікт»[118].

Натомість 2014 року журналістів було допущено в сектор Ґази, що, в поєднанні зі значно прозорішою комунікацією АОІ, яку добре помітно в соціальних мережах, убезпечило від чергової директиви ООН щодо припинення вогню, як це сталося з «Литим свинцем». І, головне, вже не послідувало доповіді Голдстона. Вдале використання армією соціальних медіа дало Ізраїлю змогу впливати на політичну ситуацію, оминаючи традиційні медійні канали. АОІ стала першою державною армією в історії, яка повністю використовувала силу Homo digitalis у своїх лавах під час бойових дій. Відбулося народження Militia digitalis.

Історія прес-служби підрозділу під час операції «Захисна стіна» дає зрозуміти, наскільки глибоко в АОІ усвідомили важливість наративного виміру війни, який через технології соціальних медіа сягав раніше немислимого рівня. Наполегливість, з якою АОІ просували свої контрнаративи у просторі соціальних медіа, однозначно свідчить про цей факт. У цьому сенсі історія еволюції АОІ від інституції далекої від соціальних медіа до установи, що інтегрує нові інформаційні технології як засадничий елемент військової доктрини є історією еволюції війська XX століття в армію XXI століття.

Військові розуміють, що фізичне поле бою вже не є найважливішою ареною конфлікту. Для країни, яка регулярно воювала протягом останніх 20 років і сприймала концепцію військової могутності як запоруки власного існування, ця світоглядна зміна була разючою. Соціальні медіа вивільнили потугу, яку Армія оборони Ізраїлю мусила прийняти.

Цей, певно, найбільш політизований військовий конфлікт останнього п’ятдесятиліття, дає усвідомлення, що політика вже не може бути відокремленою від війни. Ізраїль — маленька країна, яка потребує підтримки потужніших держав, особливо Сполучених Штатів. Ця критична необхідність була очевидною у грудні 2016 року, з огляду на фурор, що спричинило рішення Вашинґтона утриматися щодо резолюції Ради Безпеки ООН, що засуджувала розширення ізраїльських поселень на Західному березі ріки Йордан й унеможлививши подальше накладення вето. Відповідно, 2014 року зусилля АОІ були тою ж мірою політичними, як і військовими, їхні операції мали кілька важливих цілей, скажімо, зниження (якщо не усунення) тунельної загрози, проте ключовою серед них була необхідність підтримки інформаційних операцій.

Війни тепер ведуть у кількох вимірах. По-перше, це фізичний вимір: солдати стріляють у солдатів, танки по танках, літаки скидають бомби. По-друге, це інформаційний вимір чи вимір наративів — битва, в якій прес-служба підрозділу АОІ брала участь проти Фари та інших про-палестинських користувачів Twitter. Одначе є й третій вимір військового протистояння, особливо коли воно стосується невеликих країн, як-от Ізраїль. Саме на нього передусім має вплинути наративна війна, і його найліпше описати як вимір дискурсу. Простіше кажучи, війна наративів оформлює сирі дані, які надходять із зон бойових дій. При цьому завдання полягає у трансляції цих сирих, необроблених даних (навіть якщо вони необ’єктивні) з поля бою в інформаційний простір. Потім світ, у ролі спостерігача, перетравлює ці дані та формує свою думку про конфлікт. Виходячи з цього, світ вирішує, куди схиляється симпатія, яку проявляють у формі підтримки або опозиції як населення, так і — що важливіше — посадовці на політичному рівні. Кожен твіт або пост із інфографікою, які поширював підрозділ у ході наративної війни, було створено для формування на дискурсивному рівні такого уявлення про конфлікт, яке гарантувало би, незмінну й сталу політичну підтримку Ізраїлю. Громадськість рідко ознайомлюється з необробленою інформацією, особливо у воєнний час. Радше, світова спільнота здобуває інформацію крізь ті фільтри, яким довіряє. Попри те, що вся інформація — каналу ВВС, традиційних, чи нових медіа — проходить процес фільтрації. Ізраїльський обстріл або терористична атака ХАМАСу є сировиною, навколо якої формують наратив, оформлюючи факти і цифри. Майже завжди мета наративу полягає в емоційному впливі на читача або глядача і, таким чином, впливі на війну на дискурсивному рівні. Як пояснив доцент кафедри комунікації та міжнародних досліджень Бостонського коледжу Метт Сенкевич, «звичайний громадянин не заглиблюється в дані, логіка тут відіграє незначну роль, а погляди формуються на основі емоцій»[119].

Те, що дає дрібним націям змогу боротись у війнах, є рівнем дискурсу. Ізраїль — невелика країна, і, хоча вона світовий лідер у виробництві зброї (навіть експортує), все одно отримує значну військову допомогу від США. Більшість дрібних держав купують зброю у великих, що означає: якщо вони хочуть продовжувати отримувати цю зброю, то мають обґрунтовувати її використання. Для такої країни, як Ізраїль, дуже важливо, щоб Сполучені Штати продовжували підтримувати їх, тому Ізраїль має виграти дискурсивну війну у Вашинґтоні. Якщо ж програють її, то допомога в майбутньому може послабитися й у ворогів почнуть з’являтися небезпечні ідеї.

Успіх глобальної дискурсивної війни Ізраїлю неоднозначний. Він програє війну в арабському світі, а також в частинах Південної Америки та Європи. Та найважливіше, що він виграє її у Вашинґтоні, а також серед урядів провідних європейських держав: Франції, Німеччини та Сполученого Королівства. Звісно, ця боротьба нерівна. Думка урядів в Афінах чи Боготі про Ізраїль не така важлива, як у Вашинґтоні або Лондоні. А з підтримкою Вашинґтону, загалом Ізраїль міг діяти на свій розсуд у воєнний час[120].

За словами Сенкевича, до виникнення громадянської журналістики розвиток дискурсу у США був передбачуваний. Спочатку уряд і медіа висувають на перший план загрозу для Ізраїлю, тоді фокусуються на необхідності збройної відповіді з боку Ізраїлю, зрештою проводять аналіз супутніх руйнувань, потім відкривають обговорення щодо припинення вогню. У попередніх війнах, як-от війна в Перській затоці впродовж 1990–1991 років або Війна Судного дня 1973 року в Ізраїлі, американка, яка переглядає телевізор у себе вдома у Західній Вірджинії, бачить кадри зруйнованої лікарні, в яку випадково влучили війська коаліції або ізраїльтян, але це нагода застосувати художню екстраполяцію, та уявити мертві й розірвані тіла дітей і немовлят, які, безсумнівно, лежали всередині.

Військовий наратив Ізраїлю базується на чіткому наборі принципів: право на самооборону, право на реагування, право на захист єврейського життя практично за будь-яку ціну. І цей наратив потужно промовляє, особливо до німецької чи американської аудиторії. Доти, доки все залишається на цьому дискурсивному рівні, ізраїльський уряд може розраховувати на домінування над палестинським наративом віктимізації. Звісно, палестинський дискурс апелює всьому світові, але цього недостатньо, щоб переконати великих гравців зупинити Ізраїль, коли той відчуває, що мусить боротися. І найважливіше, що жінка, яка дивиться телевізор у Західній Вірджинії, продовжує підтримувати Ізраїль.

Проте зі злетом соціальних медіа боротися у війні дискурсу на засадах принципів — як на політичному, так і на громадському рівнях — вже може бути не достатньо. Для жінки в Західній Вірджинії ізраїльська війна тепер уже не виключно про право Ізраїлю захищатися, ідеться про фотографії мертвих дітей, які вона бачить щоразу, коли заходить до Facebook або Twitter, зображення, які резонують на особистому рівні, як того не здатен досягти жоден політичний аргумент. І йдеться не тільки про образи, а й про їх засилля. За операції «Захисна стіна», приміром, ступінь руйнування, що відбувався на території Ґази, викликав глобальний протест. Це саме візуальний аспект був новинкою і, на думку прес-служби АОІ, відіграв найбільшу роль.

«Сили АОІ широко критикують, та вони однак мають підтримку високопоставлених чиновників США, — говорить Сенкевич. — Бачимо деякі випадки критики, утім, у Вашингтоні АОІ досі вважають надійною, а її заходи — виправданими. Вже той факт, що це, ймовірно, може змінитися, підтверджує ступінь впливу громадянської журналістики. Раніше ця ідея здавалася мені неможливою. Проте не тепер». Не маючи можливості завдати серйозної шкоди солдатам Ізраїлю, ХАМАС не може змусити Ізраїль припинити військове протистояння у Ґазі. Якби угруповання мало можливість загрожувати значною кількістю жертв серед мирних ізраїльтян, аби боротьба з ХАМАСом стала неприйнятною для ізраїльської громадськості, так вони б змусили АОІ припинити протистояння. Та позаяк вони не можуть, тому й не роблять цього. Замість завдати відчутних втрат ворогові, угруповання дозволяє власним співгромадянам транслювати свої втрати в соціальних мережах, щоб зробити їх нестерпними для глобальної спільноти. Обурення має бути міжнародним. Саме це Габі Сібоні, колишній начальник штабу першої піхотної бригади «Ґолані», однієї з найуславленіших піхотних частин АОІ, визначає за основну мету використання ХАМАСом «доктрини жертви», спрямованої на погіршення статусу Ізраїлю на міжнародній арені, за рахунок ескалації Ізраїльських операцій задля максимізації втрат серед цивільного населення Ґази[121]. І ще раз, ключем є те, щоб розповсюдити наратив. Як висловився представник ХАМАСу Іхаб аль-Гусейн під час операції «Захисна стіна»: «Ми не просто фотографуємо мертві тіла... Ми розповідаємо [історію] цієї сім’ї і те, як їх убили за сніданком»[122].

Соціальні медіа дали ХАМАСу інструменти, за допомогою яких можна виконувати цю роботу ефективніше, ніж будь-коли раніше в історії війни. Через два роки після «Захисної стіни» Ізраїль досі перемагає в дискурсивній битві, де це має значення. Проте вплив соціальних медіа цілком може означати, що АОІ матиме менше свободи дій у своїй наступній операції в Ґазі. Ізраїль зберігає своє право на самооборону та неодноразово демонстрував, що завдаватиме удару тоді, коли відчуватиме загрозу, навіть якщо США такі дії засуджуватиме[123]. Проте медіа-ландшафт, довкола військового конфлікту, що формує його дискурсивні битви, змінився незворотно. У кожній війні Ізраїль має певну мету, якої мусить досягти, і вже продемонстрував, що досягатиме її. Крім того, ідеться про те, що саме світ готовий толерувати — у медіа-середовищі, яке перебуває зараз у гострішій опозиції до урядових структур як АОІ, ніж у будь-коли раніше у новій історії.

У підсумковій статті 1978 року під назвою «Новинна сітка» соціологиня Гайє Тухман виступила з дослідженням того, як створюють і споживають новини. При цьому вона висунула ідею «сітки новин», яку назвала «моделлю розподілення персоналу, яку використовують медійні організації», котра, в свою чергу, «нав’язує структуру соціальної дійсності». Тухман зауважила: широка громадськість сприймає новини як усе, що відбувається в житті, коли насправді в новинах є лише те, що відбувається в межах певних зон, журналістами, яких призначено покривати саме ці зони, й у межах тих-таки зон транслюються події, які вважають достатньо значимими, аби вписуватись у сітку.

Новинна сітка — це принцип, який керує новинами вже понад століття, і в його основі лежить процес централізації. Як пояснює Тухман:

У 1830-ті роки, коли виникла модель сучасної американської газети, посилення конкуренції за рекламу, якого досягли шляхом нарощування циркуляції, привело газети до побудови централізованих каналів інформації. Вони нагадували пуповини, що пов’язували редакції з джерелами їхнього життєзабезпечення.. Зіткнулися з інтенсивною конкуренцією... Десять чоловіків, які представляли шість найважливіших нью-йоркських газет, сіли до столу перемовин в офісі газети The Sun одного дня на початку травня 1848 року... Задля своєї спільної вигоди вони заснували першу кооперативну службу новин Associated Press[124].

Мета полягала в тому, щоб отримати якомога більше інформації з мінімальними вкладеннями[125]. Сукупно цей мережевий сервіс зрештою став всесвітньою сіткою, що «виловлювала події в свої тенета». Проте вона завжди була селективною мережею, хисткою і дірявою. Скажімо, Associated Press і United Press International вели щоденники з переліком того, що відбуватиметься в місті того дня, щоб нібито інформувати медіа про події, про які медіа могли захотіти написати. PR-компанії прагнули забезпечити потрапляння подій їхніх клієнтів до друкованих видань. Журнал New Yorker «відзначив високу кореляцію між подіями, які наведено у книжці UPI в Нью-Йорку та їхнім місцевим висвітленням у Нью-Йорку»[126]. По суті, якщо чогось не було в «деннику», то не вартувало покривати цю новину, вона не стосувалася тої «смужка життя», яка зацікавила би широкий загал.

Результатом стало те, що «мережа новин не тільки виключає деякі події з розгляду... а також визначає пріоритети, за якими працівники або служби видавали певний продукт, не залежно, штатний це кореспондент, фріланс-репортер чи журналіст новинної служби... Редакція диктує новини»[127]. Вибух громадянської журналістики різко загрожує цій моделі збору та поширення новин. Тимчасом як основою традиційних медіа є централізація, основою громадянської журналістики — децентралізація. Тоді, як традиційні медіа призначені для вилову великої риби, громадянська журналістика фіксує рибу дрібну. Саме тут виникли найбільші виклики для АОІ під час війни. Раніше Лернер міг би покладатися на сліпі місця новин, а тепер, коли кожна людина і кожне місце стали потенційним джерелом новин, це вже неможливо.

Соціальні медіа значно розширили новинну сітку. Хибно вірити, що вона стала всеохопною, — сліпі місця існують і досі. Приміром, Twitter не «бачить» Північну Корею або великі регіони Африки, місця, де відсутність технологічного прогресу або інші чинники призводять до того, що населення не може отримати до нього доступу. І хоча журналістика децентралізується, усе ж досі існують централізовані кластери, що генерують новини. Подібно до Ейнштейнового гравітаційного поля, журналістика все ще має різні центри тяжіння. Лондон і Нью-Йорк, ВВС і New York Times завжди залишатимуться основними вузлами в мережі. Соціальні медіа запровадили нові вузли (список трендів у Twitter або категорія «Що в тренді?» у Facebook, — і це лише два приклади з багатьох), та коли ви натискаєте відповідне посилання, найчастіше воно відсилає вас до традиційних медіа.

Та все ж, якщо щось відбувається будь-де у більшості країн світу, то хтось може зняти це на смартфон. Убивство Еріка Гарнера поліцією Нью-Йорка в 2014 році, приміром, зафіксували смартфоном, який перетворив історію із заголовка «людина померла у відділку поліції» (найімовірніше, його поховали б на внутрішніх сторінках New York Times) на екранне відображення того, як обривається чиєсь життя, що стало національним скандалом. Як стверджує Сенкевич, «соціальні медіа ще не трансформували новинний процес, проте не можливо применшити їхнє значення для історії Еріка Гарнера» або ж для Фари[128].

Сюжет Фари розкрутився тому, що він потрапив у новинну мережу. Проте, що важливо, цього не сталося б в ізоляції. Ніколи не могло статися, якби Фара була єдиною мешканкою сектору Ґази, активною в твіттері, хоча її історію й розтиражовано так, що вона стала, по суті, міжнародним обличчям палестинських страждань. Соціальні медіа дали Фарі змогу промовляти від імені свого народу на національному, а згодом і на глобальному рівнях. Проте вона багато в чому була випадковим героєм, однією з армії дописувачів твіттера. Тисячі безликих палестинців, які постійно писали твіти, але залишалися, по суті, анонімними, уповноважували її наратив, вони твітили факти на підтвердження і створили інформаційний каскад, який кинув виклик АОІ.

Важливість Фари й армії фейсбукерів і користувачів твіттеру Ґази за її спиною не можна недооцінювати, тому що воєнний час — це пора, коли новинна сітка традиційно найслабша. Для успішного ведення новинного бізнесу під час війни традиційні медіа потребують постійного потоку актуальної інформації. У попередніх війнах традиційні медіа мусили провадити свої пошуки новин так, щоб це було прийнятними для «брамарів» конфлікту, чи то з боку державних військових, чи від угруповань, як ХАМАС. Обмеження, від квоти щодо кількості журналістів, яких допустили до зони бойових дій, до контролю над доступом до певних локацій і навіть до розповсюдження журналістських повноважень, були способами залишити дірки в новинній сітці. Фара та її армія одночасно звузили мережу новин і розширили її. За словами Сенкевича: «Мережа новин стала схожою на справді красивий плед, який сплела ваша бабуся. Він не є суцільним, як полотняне покривальце, адже смартфони і доступ до інтернету не є повсюдними, проте тепер не так вже й багато інформації вислизає не поміченою»[129].

Окрім розширення влади індивідуума, громадянська журналістика почасти негативно впливала на такі інституції, як АОІ. З ослабленням влади «брамарів», військовий наратив стає непередбачуванішим. Як зазначає Сенкевич, ізраїльський уряд може певною мірою передбачити, як New York Times опише інцидент, тож може планувати відповідно. Коли «брамарі» зберігають свою владу, Ізраїль має певне уявлення про те, як світ сприйме його дії, позаяк може озиратися і бачити, як традиційні медіа висвітлювали подібні події в минулому. Підрозділ також знає впливових журналістів і типи історій, які вони, ймовірно, писатимуть. Традиційні засоби масової інформації пропонують передбачуваний набір норм споживання, на який ізраїльтяни можуть розраховувати. Одначе тепер, коли соціальні медіа надали Фарі таких повноважень, що вона може провадити власний, здебільшого нефільтрований, наратив і цей матеріал може вплинути на світову думку, передбачити реакцію громадськості дедалі складніше. Відділ прес-служби або Міністерство закордонних справ Ізраїлю більше не можуть покладатися на сліпі плями традиційних медіа, як то було понад століття. Для невеликої країни, як-от Ізраїль, потенційні наслідки цих змін є критично серйозними.


Позаяк новинна сітка розширилася й може охопити майже кожну деталь, найбільший виклик, з яким стикається АОІ в будь-якій сутичці з палестинцями, — питання пропорційності — тепер акцентується гостріше, ніж будь-коли раніше. Проблема пропорційності небезпечна, позаяк є каталізатором іншого виклику, з яким має працювати прес-служба: людські емоції. Підрозділ зорієнтований передусім на роботу з фактами, на подачу контексту до образів руйнування, протиставлення картинам страждань схем причинно-наслідкових зв’язків. Вони мають боротися з емоціями за допомогою логіки, що є майже неможливою місією. Як зазначає Томер Саймон, під час операції «Захисна стіна» АОІ надзвичайно добре використовували соціальні медіа, гарантуючи, що їхнє послання почують. Утім, фундаментальною проблемою залишилася прірва між посланням і візуальними зображеннями, що походили з Ґази. АОІ може доводити, що ХАМАС стріляв із лікарень і використовував своїх громадян як живі щити, але світ також знав, що Ізраїль має «Залізний купол», який захищає цивільних осіб від ракетних обстрілів ХАМАСу. І, природно, виникло запитання: якщо загрози для цивільних громадян Ізраїлю майже не існує, то чому Ґазу мають зрівнювати з землею?

Як мені сказав Лернер: «Через нашу технологію люди не до кінця визнають той факт, що існує ракетна загроза, яка є великою проблемою. Зауважу, що загроза має бути зрозумілішою». «Пропорційність, — уточнив він, — завжди буде ахіллесовою п’ятою Ізраїлю, позаяк не існує жодного професійного чи правового стандарту, який визначав би, що пропорційно, а що ні. Справді, — продовжив Лернер, — навіть якщо ви повірите деяким палестинським джерелам, то у вас буде близько 2200 убитих, а з нашого аналізу, понад половина — це терористи, тож маємо співвідношення 1:1. Ті ж показники НАТО в Афганістані й Іраку були на рівні всього від 1:4 до 1:10. Військові фахівці критикували нас за те, що ми встановлюємо занадто високу планку».

Проте, якщо АОІ відчує, що всі інші шляхи вичерпано і цивільні особи Ізраїлю наражаються на неприйнятний рівнем загрози, міжнародна громадська думка не зупинить її від бойових дій. Лернер вважає, що АОІ в першу й основну чергу відповідає перед цивільним населенням Ізраїлю, передусім Армія має забезпечити їхнє існування. А також, коли він повернувся до питання про пропорційність в операції «Захисна стіна», то погодився, що медіа концентрувалися на палестинцях, позаяк традиційні новинні канали надають перевагу історіям із людськими інтересами, а поширеність використання соціальних мереж серед населення сектору Ґази дає їм змогу публікувати безліч таких історій. І навпаки, оскільки система «Залізний купол» була такою успішною, ізраїльських жертв було порівняно мало. Проте АОІ не збиралася знімати протиракетну оборону, щоб отримати змогу конкурувати з палестинцями за рахунок зображень власних убитих громадян. Усе ще раз повернулося до спроби подати контекст ситуації: пояснити, чому гинуть цивільні в Ґазі.

Підрозділ міг створювати образи, які б переконували, що ізраїльтяни в біді: цивільні особи в пошуках укриття, закриті лікарні, школи та дитячі садочки, містечка та села евакуйовані або покинуті. Проте навіть це не могло конкурувати із зображеннями із Ґази. Як сказав один лідер: «Пітере, це старе правило: лідирує те, що скрапує кров’ю». Ізраїльтяни не кровоточили, тому не лідирували. Проте, як Лернер розмито мені зауважив: «Ми кровоточити не хочемо». У війні наративів Ізраїль перебував у програшній з усіх боків ситуації: якщо він вражав цілі ХАМАСу, дислоковані в цивільних районах, то зазнавав міжнародного осуду. Та якщо ХАМАСу вдавалося викрасти чи вбити будь-кого з їхніх солдатів, ХАМАС знову виграв.

Найбільшим недоліком Ізраїлю, можливо, стало те, що на просторах інтернету це слабкий гравець. Вороги значно переважають його прихильників. Цей факт усвідомили під час операції «Захисна стіна», коли про-палестинський хештег #gazaunderattack використали в твітах близько 2,6 мільйона разів, відповідно до даних Topsy, аналітичної компанії соціальних медіа, а про-ізраїльський хештег #izraelunderfire затвітили лише 283 050 разів[130]. Та через значно більш оснащене військо й усталені інституції Ізраїлю його однак вважають нападником. Він має всі недоліки слабкого гравця і жодної переваги.

Отже, повернімося до запитання, яке я поставив раніше: «То хто ж таки виграв ізраїльсько-палестинський конфлікт 2014 року?» Як зазначив Лернер, не медіа зупинили війну. Брутальні зображення і матеріали в медіа не вилилися на дипломатичний тиск на Ізраїль щодо припинення бойових дій. Осуд з боку світових лідерів був невеликий, вони розуміли, що все значно складніше, аніж концепція, що Ізраїль знову залякує бідних палестинців. Лернер був беззастережно чесний, відповідаючи на це запитання. «Не певен, що ми виграли, — філософськи резюмував він. — Одначе й достеменно не певен, що ми програли. Попри розповсюджувані зображення, конфлікт тривав 51 день. Зауважу, що реальність і основне послання, яке ми хотіли донести, — це те, що наш ворог буквально ховається за своїми цивільними, аби стріляти в наших, і вкладає кошти в цю величезну, дорогу мережу тунелів лише тому, що планує робити погані речі: проникнути в Ізраїль, порушити наш суверенітет, убити наших цивільних — ці повідомлення отримали, прийняли та зрозуміли».

Однак для широкої публіки історія була іншою. Як погодився Лернер, «суд громадської думки відображає те, що відбувається в твіттері, а там існували дві групи, які спілкувалися кожна всередині себе і кричали одна на одну. Палестинська сторона мала більші цифри: її людей було більше у Twitter і більше на вулицях, що сприяло відчутнішим успіхам». Усередині країни Ізраїль ніколи не втрачав підтримки свого населення під час найдовшої в його історії війни. І всередині країни Ізраїль, безперечно, виграв інформаційну війну. В усьому світі він, безперечно, програв.

У світі, який не довіряє інституціям і привілеює наративи, — особливо на позір «щирі», — недостатність ресурсів може стати чеснотою, а достатні ресурси — недоліком. Це перевага, яку Фара має над такою інституцією, як АОІ: автентичність, яку майже неможливо відтворити. (Дійсно, якби вона вдалася до послуг PR-компанії, малоймовірно, що її історія стала би такою успішною). Зрештою, Лернер ніколи не міг уникнути того факту, що він працював на те, що було — на думку багатьох — заплямованою інституцією. Він не міг уникнути цього «первородного гріха». І оскільки Лернер працював на демократичну державу, — для Єрусалима, а не для Москви, — він не міг продукувати неправду і показувати ізраїльські жертви там, де їх не було. Ізраїль програв глобальну інформаційну війну тому, що недостатньо «кровоточив», і, поки він зберігає військову перевагу, то ніколи її не виграє.





Розділ 2 Солдат: державна скрута та поява Homo digitalis | Війна у 140 знаках. Як соціальні медіа змінюють конфлікти у XXI столітті | Розділ 4. Facebook - воїн 1: віртуальна держава