home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Розділ 5

Facebook-воїн 2: Homo digitalis на полі бою

Мустафа Найєм написав пост на Facebook, який допоміг зібрати українців на Майдані Незалежності — він просто дотримувався традиції, яку встановили його попередники по всьому арабському світу. У соціальних мережах він був революціонером першого покоління. Як і єгипетські протестувальники під час Арабської весни за два з половиною роки до цього, він використав Facebook, щоб вивести людей на вулиці. Анна належить до другого покоління. Вона — воїн Facebook, «джихадист» соціальних медіа. Уперше в історії соціальні мережі та застосунки для смартфонів використовують як інструменти війни. Homo digitalis не просто впливає на дискурс війни, він (або в цьому разі вона) може безпосередньо впливати на реальне поле бою. Ступінь цього впливу став очевидним, коли я з Анною та її командою вирушили у самий вир подій на сході України.


Зараз 22:00 година, чорне небо зі смужкою місячного світла, яке кидає бліде сяйво на вкритий памороззю ґрунт під нами. Ми на шляху до зони АТО на сході України. Переодягнувшись у відповідний одяг у домі Анни — термобілизну, камуфляжні штани під лижні та два светри, — ми вирушили. Білий мінівен обережно рушив від укритого кригою під’їзду Анни. Ми їхатимемо вночі, щоб прибути в зону АТО вранці наступного дня. Там ми спочатку зустрінемося із солдатами підрозділу цивільно-військового співробітництва Збройних сил України (ЦВС), яке допомагає Анні координувати діяльність із військовими. Потім їхатимемо зоною АТО, яка наразі під контролем України, розподіляючи запаси різним бригадам, що потребують постачання.

У фургоні тісно поміж коробок. Дмитро заступить на першу водійську зміну. Анна сидить зі мною й Андрієм на задньому сидінні, пояснюючи, що зустріч із ЦВС дуже важлива для планування нашого маршруту зоною АТО — ми не хочемо заїхати на сепаратистську територію або, що гірше — в зону обстрілу. У нещодавній поїздці Анна спробувала доправити запаси на лінію фронту, але бої були такими запеклими, що, зрештою, нічого не вдалося. Вона розповідає нам, що найбільшою небезпекою є снайпери і ймовірність потрапити в засідку сепаратистів, які виходять із лісів.

Через сорок п’ять хвилин, щойно виїхавши за межі Києва, ми під’їхали до термінала на заправці, використовуючи купони, які кілька годин тому надали спонсори. Анна продовжує розповідати: «Ми завжди придивляємося до підозрілих людей і автомобілів, які припарковані в дивних місцях». Ми залишаємося на ніч у таборі ЦВС, і Анна ознайомлюсь нас із правилами, яких ми маємо дотримуватися в зоні АТО. За жодних обставин ми не можемо виходити за периметр без нагляду, оскільки територія навколо мінована. «У будь-якому таборі або контрольно-пропускному пункті, — продовжує вона, — ми також маємо негайно довідатись про розташування нашого бункера — часто трохи більшого за отвір у землі, — в якому переховуватимемося, якщо наші позиції почнуть обстрілювати. Якщо ми в дорозі й починається обстріл, найперше, що варто зробити, — це вийти з фургона та лягти на дорогу. Треба весь час лишатися в бронежилетах і шоломах.

Анна згадує про свою першу поїздку на схід. О четвертій ранку вона прибула до армійського табору, але через сильний вітер і дощ колона пройти не могла.

Тож солдати ЦВС, які супроводжували колону, неподалік відігнали машини на поближнє поле, де волонтери спали, а важко озброєні солдати сформували периметр, стоячи навколо автівок, тримаючи пальці на спускових гачках. «Оце, — каже Анна, — був досвід».

На дорозі лише кілька вантажівок, тому ми рухаємося швидко. Тепер ми далеко від Києва, і я бачу лише асфальтовану дорогу та нескінченний ланцюжок вогників, які позначають магістраль. Анна тримає зв’язок з іншим автомобілем по радіопристрою. Зрештою, дорога стає вибоїстою, а обабіч будинки змінюються деревами. Я певний час дрімаю і прокидаюся до сходу сонця — золота точка на лобовому склі та небо стають блідо-фіолетового кольору, їдемо повз села з низькими будинками з похилими дахами, вкритими снігом, і під’їжджаємо до автозаправки, щоб перепочити та сходити до вбиральні. «Ми маємо заплатити, щоб нею скористатися, — каже Анна. — І спробуйте хот-доги, вони класні». Зараз ми перебуваємо на першому контрольно-пропускному пункті — усього за сорок хвилин від місця, де зустрінемо нашу підмогу з ЦВС. Контрольно-пропускний пункт укомплектовано «Правим сектором», ультраправою групою, яка відіграла провідну роль під час Євромайдану. Група перебувала в центрі запеклої боротьби з урядовими силами на Майдані Незалежності та згодом стала основним (і зручним) ворогом для російської пропаганди. Зокрема, її лідер Дмитро Ярош упродовж 2014 року слугував втіленням «фашистської хунти», яка, як стверджувало (й досі стверджує) російське телебачення, керує Україною (фактично він не обіймав жодної посади при владі й отримав лише 0,7% голосів на президентських виборах в Україні 25 травня 2014 року). Ярош — справді сильна фігура і, безумовно, симпатик неонацистської політики. Однак критика проти нього, що виходила як від проросійських східних українців, так і від російського національного телебачення, була майже повністю надумана, а соціальні медіа додатково роздули її через циркуляцію нескінченних мемів, які демонструвалися на багатьох онлайн-платформах.

Надворі зима, день короткий, тому ми маємо рухатися швидко. Підобідавши хот-догами, ми знову сідаємо в мікроавтобус і їдемо далі. Оскільки ми заїжджаємо в зону АТО, то зупиняємося, щоб вдягти бронежилети й шоломи. Незабаром ми проходимо пункт пропуску «Правий сектор» біля окупованого Донецька, його чорно-червоний прапор вітер розвівав прямісінько під українським. Купа мішків із піском, вкрита снігом, лежить перед металевою будкою охорони. Приблизно через десять хвилин наші представники ЦВС, Наталія та Саша прибувають в побитому старому автомобілі. Наталія перекладатиме, а Саша відповідатиме за логістику. Зрозуміло, що наразі ми перебуваємо в зоні бойових дій. «Тепер ти почуватимешся чоловіком, — каже Саша Анні з посмішкою, — справжнім мужиком». Анна киває Наталії, помічаючи пістолет, а потім із посмішкою додає: «Теж маємо зброю». Наталію це неймовірно тішить. Двоє солдатів ЦВС супроводять нас до свого табору на околиці Донецька. «Дорога, — розповідає нам Саша, — сильно постраждала від проходу військової техніки, тому нам доведеться їхати повільно».

Після обачної подорожі, яка тривала приблизно годину, ми прибули в лісову гущавину. На галявині, серед засніженого зимового лісу, військові розташували табір, де стояла бойова техніка. Кілька оливково-зелених полотняних наметів окреслюють периметр. Недбало накидані дерев’яні ящики біля пенька, поруч — лопати. Хтось закріпив на дереві український прапор. У кінці табору стоїть вкритий снігом вантажний автомобіль, схожий на білого слона на колінах. Відповідно до вказівок Анни, ми знаходимо бункер: це просто прямокутний отвір, заглиблений у засніженій землі, який обставили з обох боків замороженими мішками з піском. Усередині — темрява. Ми входимо до головного намету табору, щоб обговорити нашу «місію».

Усередині — зона, де стоять ліжка, через весь намет протягнуто мотузок шнурок, на якому сушать одяг, невеликий дерев’яний стіл слугує за їдальню. Підлога з дерев’яних дощок і тирси. Центральний стовп тримає намет, поруч із ним стоїть котел на дровах, що забезпечує солдатів теплом. Сокира, встромлена в невелику колоду, готова до заготівлі палива, синє неонове світло дає змогу бачити. Зрозуміло, що чоловіки живуть тут у польових умовах. Ми зустрічаємося з Мішею, старшою фігурою у ЦВС: червонолиций із темним волоссям і темною доглянутою бородою, він випромінює харизму. Обіймає Анну та вітає мене й Ендрю неформально, як своїх.

Кілька солдатів дивляться на мапу й сперечаються щодо найліпшого маршруту для нас, щоб доставити припаси по зоні АТО. Один солдат пропонує їхати через невелике містечко неподалік, але цю ідею відкидає колега, який каже, що останнім часом воно зазнало чотирьох обстрілів ГРАДом[148]. Анна з Сашею розглядають карту, обговорюючи найзручніше місце для зустрічей із представниками танкової бригади. «Танки можуть приїхати куди завгодно!» — жартує він. По-перше, ми маємо зустрітися з 28-ю механізованою гвардійською бригадою. їхня частина сьогодні зазнала важкого обстрілу, через це до них їхати ми не можемо, тому нам доведеться зустрітися в якомусь безпечнішому місці. Тимчасом як ми плануємо, Анна нагадує Міші, що має прилади нічного бачення, які він просив. Анна хоче видати тридцять пакетів із засобами індивідуальної гігієни, які надсилають люди, але Міша радить нам просто залишати їх до запитання на кожному пропускному пункті.

На десь позаду Мая клацає фотоапаратом, фіксуючи усе, щоб після поїздки Анна могла запостити все на фейсбуці. Клацання фотокамери буде звуковим супроводом нашої подорожі. Анна роздає солдатам сигарети та солодощі, а тим часом з фургона вивантажують припаси для табору. На задньому плані солдат надворі чистить зуби. Ми починаємо клеїти кольоровий скотч на наші шоломи та бронежилети, через спину та на кожне плече — червоним кольором, щоб було видно, якою зоною АТО ми їхатимемо. Земля — море білого кольору, гілки дерев підліновані снігом, і я знову думаю, як це красиво і могло б слугувати зображенням для листівки, поки важко озброєний солдат не зайшов у цю панораму.

Ми вирушаємо на зустріч із першою групою солдатів 28-ї механізованої гвардійської бригади. Спочатку вони розташовувалися в Одесі, тепер розпорошені всією зоною АТО. Так холодно, що мій айфон вимкнувся, в Анни такі ж проблеми, і вона кладе свій телефон в рукав, щоб зігріти його. Анна підтримує телефонний контакт із членами бригади: знесилені у важких боях, вони приїхали із фронту усього лише на годину, щоб зустрітися з нами. На мій подив, Анна каже нам, що вони взяли таксі до погодженого місця зустрічі. Ми заїжджаємо на АЗС, де Анна домовилася зустрітися з Максимом, солдатом з 28-ї бригади. Це красивий чоловік до 30 років із пронизливими блакитними очима. Вони обіймаються, він цілує її руку, перед тим як представити свого колегу Олександра, кремезного чоловіка зі світло-коричневою бородою. Обидва чоловіки важко озброєні. «Щойно був напружений бій», — кажуть нам. У Максима на уніформі британський прапор, що знову свідчить про велику кількість джерел амуніції для украй погано забезпеченої армії. Анна запитує його, чи не заперечує він щодо присутності журналістів, і він каже, що все гаразд. Одначе розповідає нам, що мав поганий досвід, коли його інтерв’ю показали по телевізору, і хтось подзвонив його сім’ї, повідомляючи, що він мусить залишити фронт і повернутись додому, інакше їм завдадуть шкоди. Однак ніщо не завадить йому боротися за Україну.

Максим розповідає, що проросійські сепаратисти із територій, які контролює ДНР, щоденно обстрілюють його табір ГРАДами й артилерією. «Безжально, — каже він. — Погода все лише ускладнює, польові умови погані, й солдати змушені воювати за мінусової температури». Група розвантажує речі для дивізії Максима: взуття, уніформу, оптику, каву та чай. Зважаючи на температуру, солдати вкрай потребують теплого одягу. Ніщо так не свідчить про скруту української армії, як те, що вона не може забезпечити солдатів найнеобхіднішим зимовим вбранням.

Анна також дає Максиму аналогові годинники, він попередньо просив спеціальну упаковку, яка потрібна для транспортування медикаментів, проте Анна не змогла її придбати. Вона просить Максима написати розписку, зазначаючи, що він отримав речі, а потім дає йому готівку за таксі, на якому він і Олександр приїхали, щоб їх забрати. Саша, наша контактна особа з ЦВС, каже, що допомога Анни неймовірно важлива, бо товари, які вона роздала, якісні. Підтверджується те, що Анна розказувала мені раніше: для солдатів також важливо на психологічному рівні знати, що люди їх підтримують. «Це багато означає, — каже Олександр. — Анна — справжня патріотка, — підсумовує він. — Усе, що ми робимо, — це для того, щоб забезпечити майбутнє наших дітей, — це дуже важлива робота».

Ми знову вирушили в мінівені, й Анна зауважила, як знелюдніли тамтешні села: видно дим, який поодиноко піднімається з димарів будинків, і майже нікого не видно на вулицях. Багато людей покинули схід, коли війна взяла своє. Ті, хто залишився, — це переважно літні люди, яким важко переїздити, але, схоже, деякі сім’ї також вирішили залишитися. Коли ми рухаємося селами, то завжди пильнуємо, Анна вказує на маленьку дитину на тротуарі центральної вулиці, якою ми проїжджаємо. «Я не розумію, як можна залишитися тут, маючи дитину», — каже вона.

На наступній зупинці ми мали зустрітися з командиром 1-ї танкової бригади (яка воює із сепаратистами в Донецькому аеропорту — неймовірно важливій стратегічній точці, що була головним полем бою на сході), але нещодавно його поранили, тож ми зв’язуємося з одним із його хлопців. Зрештою, дорогою, що веде до Донецька, ми зупиняємося біля міні-маркету. Поруч із жовто-блакитним знаком рекламують послуги цілодобового гаража. Сніг на землі майже незаплямований — ідеально білого кольору. «У-ух, холодно тут!» — каже Анна.

Солдати приїжджають, і Анна роздає більше речей: обігрівачі та мобільну кухню, а також посилки з одягом, щоб ті не мерзли. Анна намагається зробити все швидко, бо через годину смеркне, а перебування біля аеропорту, де вирують жорстокі бої, небезпечне.

Іще один солдат із 1-ї танкової бригади прибув у великому пікапі. Він широко посміхається з-під чорної в’язаної шапку. Позуючи для фото з піднятими вгору великими пальцями, він каже, що перейматися не варто. «Усе буде гаразд, — стверджує він. — Усе чудово. Моральний дух високий. Ми переможемо!» У багажнику пікапа лежить лялька-міньйон (маленьке створіння з диснеївського мультфільму «Міньйони») у жовто-синьому комбінезоні, як кольори українського прапора. На решітку вантажного автомобіля прикріплено жовто-блакитний прапор України. Трохи нижче лобового скла він написав білим кольором назву свого рідного міста — Ніжин, — яке розташовано неподалік Києва. Він іще позує для фотографій, сміється й жартує. Це рідкісний сплеск позитиву серед загальної похмурості. «Ми покажемо світові, які сильні ми — українці!» — говорить він, знову широко посміхаючись.

Він вилазить на багажник свого пікапа та вмикає попсу. Бере український прапор і починає ним розмахувати. «Нехай світ знає, хто ми є!» — каже він. Я помітив два стільці ззаду у багажнику — він сів на один і поставив ноги на інший, знову позуючи для світлин. Він кличе Анну прийти потанцювати, вона спершу відмовляється, але все-таки знімає пальто і з його допомогою піднімається в машину. Руки з’єднані та випрямлені, вони починають вальсувати по колу, він кружляє Анну в бронежилеті повного захисту, вони сміються. Це сюрреалістичне видовище. Він просить її помахати українським прапором і передає свій телефон члену групи, щоб той сфотографував їх удвох. «Grazie!» — каже він на завершення. Анна цікавиться, що буде, коли він потрапить у халепу через таку поведінку. «Через що? — відповідає він. — Навіть за радянських часів під час Другої світової війни бійці мали концерти!»


«Нехай світ знає, хто ми такі!» Слова солдата застрягли в мене в голові. Усе, що він робив, було напоказ: він знав, що танці сфотографують і поширять у соціальних мережах. Його переконаність у тому, що Україна тріумфує, як він неодноразово повторював, і що моральний дух серед військових був високим. Усе це свідчило про глибоку істину, яку я зрозумів згодом. Вплив, який справляє діяльність Анни в соціальних медіа на територіях бойових дій є не лише питанням постачання необхідних запасів, це насправді двосторонній процес. На сході України Анна не просто збирає плоди здатності соціальних медіа мобілізувати людей (у цьому разі мотивувати їх до пожертвування). Вона також використовує свої можливості підсилення, щоб дати воїнам можливість висловитися. Вона допомагає їм розповідати їхні наративи та поширює їх. Дуже показовим є те, що майже в кожній військовій точці, яку ми відвідуємо, солдатам подобається той факт, що їх фотографують, бо так вони за допомогою Анни висловлюють свою подяку тим, хто надав пожертвування. Її зусилля допомагають тримати їх у теплі й, так само важливо, допомагають їм зберігати людяність.

Анна задоволена тим, як минає поїздка, і пересвідчується, що Мая робить достатньо фотографій речей, які роздають воїнам на кожній точці. Медійний аспект поїздки існує завжди — фейсбук потрібно постійно наповнювати новим матеріалом, щоб підтримувати процеси. «Ти тут добре почуваєшся, — каже вона. — У певному сенсі навіть ліпше, ніж у Києві. Коли я повертаюся додому, то завжди хвилююся про солдатів. Тут, коли я бачу, як вони сміються і жартують, відчуваю себе спокійніше». Після танців багажник армійського пікапа перетворюється з дискотечного шатра до своєї безпосередньої мети — волонтери починають наповнювати його коробками товарів. Насувається темрява, і Анна каже, що ми маємо рухатися, бо тут стає занадто небезпечно. «Ці хлопці були тут протягом дев’яти місяців, що, ймовірно, є причиною їхнього спокою та здатності витанцьовувати на машині», — каже вона, пояснюючи неординарну для фронту ситуацію, яка її потішила.

Повз нас проїжджає танк. «Давайте», — каже Анна — «рушаймо».

Наступна зупинка — Краматорськ і центральний армійський командний центр для зони АТО. Тут безпечно, навіть у темряві Анна почувається комфортно. Нещодавно вона фінансувала там житлове приміщення приблизно для шести-семи солдатів і хоче побачити, як будівельники виконали роботу. Після незначного непорозуміння на посту охорони, щодо особистої вогнепальної зброї друга Максима, ми проходимо. Потім настає час повернутися до табору.

Анна знайомить нас із Ярославом, який разом із волонтерами отримав доступ до територій, що утримують сепаратисти, для отримання тіл загиблих українських солдатів, які лежать поховані в неглибоких могилах. Це сумна історія, яку він мав розказати. Пошук українських загиблих, здається, його професією: він і досі шукає тіла загиблих солдат Червоної армії під час Другої світової війни.

Після того як Ярослав розповів мені свою історію, настає час відпочити. Я відвідую «туалет» у таборі — металева решітка, розміщена над отвором, заглибленим у брудний сніг. Я повертаюся до намету, де їжа і, що важливіше, алкоголь, з’являються на столі, спеціально для цього випадку. Український коньяк і горілку наливають у пластикові стаканчики. Ми всі підносимо тост за ліпші часи. Більше їжі подано і більше алкоголю випито. Міша геть розчервонівся, змушуючи нас підняти ще пару келихів. Потім, із майже релігійною шанобливістю, він приносить спирт, особливий український напій, який на 90% становить алкоголь. Він дозволяє мені лише невелику порцію. Потім знову піднімає стаканчик, «На третьому тості, — підкреслює він, — традиційно випити за жінок. Проте нині замість цього ми вшановуємо своїх загиблих товаришів». Ми п’ємо, і на мить атмосфера нагнітається, коли солдати навколо нас опускають голови й згадують друзів, які загинули в збройному конфлікті. Десь удалині чути шум артилерії, який майже не викликає занепокоєння через свою одноманітну регулярність.


Наступний день, сьома ранку. Це була холодна ніч, яку я провів у спальному мішку на пласкому залізному ліжку в наметі. Я прокинувся. Хочу знайти відповідь на питання, що, як на мене, є критичним: як впливає група Анни у фейсбуці на армію? Як це впливає на українських солдатів, а, отже, і на перебіг війни? Не поспішаючи одягаю бронежилет і шолом, виходжу, щоб знайти офіцера зв’язку ЦВС, аби поговорити про це. «Робота Анни дуже важлива, — каже він мені. — Анна забезпечує армію тим, чого вона потребує». Я запитую його, чи Анна здатна впливати на події на полі бою, можливо, вона — новий вид солдата? «Звісно, діяльність Анни має великий ефект, — відповідає він. — Вона не є звичайним солдатом, тому що не носить ґвинтівку, але так само, як ми маємо цивільних лікарів, які виходять на поле бою, щоб допомогти армії й таким чином щось змінити, Анна допомагає в такій самій формі. Просто завдяки соціальним медіа вона є новим типом цивільного солдата, здатного по-новому впливати на бойові дії. Тож оскільки вона тут і допомагає військовим, її можна вважати солдатом».

Я продовжую розпитувати щодо того, який ефект, на його думку, мають соціальні медіа на сучасні війни? «Вони мають величезний ефект, — відповідає він. — Завдяки соціальним мережам, приміром, цивільні особи там, удома, можуть отримати доступ до більшої інформації про те, що відбувається на лінії фронту, це стало значно простішим, ніж у минулому. І, звісно, соціальні мережі — це те, що дає змогу Анні забезпечувати потреби наших солдатів». Потім він підтверджує те, що сказала мені Анна у своєму кабінеті: у країні, яка є настільки корумпованою, інституціям не довіряють. «Волонтерам люди довіряють більше, ніж офіційним організаціям, — говорить він, знизуючи плечима. — Останнім пунктом, — він підсумовує, — є те, що, коли ми їдемо до міст із цивільними волонтерами, тамтешні мешканці не так нас бояться, коли бачать, що ми подорожуємо зі звичайними цивільними людьми, як і вони. Це надзвичайно корисно у військовій зоні, особливо для підрозділів, як ЦВС».


Тепер так холодно, що мікроавтобус не вдається завести, тож потрібна допомога запуску з використанням іншого автомобіля з нашої колони. Анна вказує на два транспортні засоби, які тепер з’єднані між собою тросом і жартує: «Вони бажають один одному “доброго ранку”». Ми збираємося до міста Артемівська (тепер Бахмут), щоб доправити товари. Це три години їзди, і нам час вирушати. Анна пакує у фургон сумки для тіл і лопати, щоб доставити їх групі, подібній до групи Ярослава, яка повертає тіла загиблих українських солдатів із захоплених сепаратистами районів.

Група з шести повністю озброєних солдатів ЦВЗ перебуває поблизу. Вони поїдуть з нами у власному фургоні, забезпечуючи військовий ескорт на випадок небезпеки. Ми знову їдемо. Дорога та небо здаються цілком білими, навіть сонце — лише чіткий білий диск. Тільки голі, темні дерева розбавляють враження від порожнього полотна, що тягнеться навсібіч. Десь через двадцять хвилин поїздки Анні телефонують. Вона слухає, відключається, а потім заливається сльозами — щойно стало відомо, що Івана, солдата, якого вона давно знає, учора вбили в бою. Останній раз вона бачила його лише два-три тижні тому у Києві, коли постачала запасами його підрозділ, він приніс їй квіти та кухлики з логотипом його підрозділу. Найгірше — Анна вважає, що він, ймовірно, помер у місті за кілька кілометрів саме тоді, коли вона сміялася й танцювала на пікапі з солдатом 1-ї танкової бригади.

Коли ми прямуємо до Артемівська, до нас приєднується транспортний засіб поліції та їде за нами, щоб захистити, якщо виникне така потреба. Зупиняємося на пункті пропуску за межами міста Костянтинівка, де Анна роздає пакети із засобами особистої гігієни. Плани змінилися: замість Артемівська ми їдемо на околиці Дебальцевого, міста у східній частині Донецької області, на самій передовій, його оточено сепаратистськими силами. «Там щодня відбуваються бої, — пояснює Анна, — тепер ми маємо бути насторожі». До нас приходить солдат із ЦВС, щоб пояснити процедуру. «Перше, що ви робите, коли ми дістанемося туди, знаходите бункер, на випадок обстрілу, — підкреслює він. — Друге — дослухатися звуку ГРАДів. Звук ГРАДів чути за тридцять-сорок секунд до влучання, тож є час, щоб добігти до бункера. Міномети, — продовжує він досить тривожно, — нечутні до останньої секунди, але коли чуєте — негайно падайте на землю. І моліться».


Територія навколо Дебальцевого — це інший світ. Ми заїжджаємо в пункт пропуску біля нашого місця призначення — в базу 54-го розвідувального батальйону. Перше, що я бачу, — це танк біля дороги, вкритий снігом, на якому висить український прапор. Снігові мішки з піском, які я почав вважати прикметою зони АТО, є скрізь. Коли ми наближаємося до лінії фронту, Андрію не можна фотографувати солдатів, щоб не засвітити їхні особисті номери і види озброєння. КПП стоїть біля старого, зруйнованого цегляного будинку, оточеного солдатами. Змонтований кулемет зловісно спрямований в напрямку лінії фронту. Це різкий контраст із дитячими малюнками, які солдати повісили на в’їзді контрольно-пропускного пункту. Група постачає багато ящиків із запасами. Машина значно спорожніла від початку нашої подорожі, і зараз сидіти набагато зручніше.

Ми знову рушаємо. Прибуваємо до табору 54-го розвідувального батальйону, який розташовано всього за кілька кілометрах від фронту. Його розбили на схилі, і він більший за табір ЦВС, повністю заповнений солдатами. Намети та бронемашини повсюди. У центрі стоїть намет із великим металевим стовпом, що вивищується. Ми дізнаємося, що це звичайна кухонна піч: метал пом’ятий і подряпаний, а весь блок нахилений праворуч. Сьогодні на вечерю в солдатів рисовий суп і пюре зі свининою. Поміж уламків блукає песик. Перше, що робить Анна, це використовує мобільний душ — по суті, то металеве відро з пластиковим контейнером для води і шлангом, що прикріплений до металевої трубки. Як завжди, у медійному режимі, Анну сфотографували, коли вона передавала ящики із запасами солдатам, вона розмістить ці фото на фейсбуці, коли ми повернемося до Києва. Вона особливо дбає про те, щоб Майя зробила фото, на якому вона вручає коробку, що містить прилад нічного бачення, на який спеціально збирала кошти — конкретний проект для певного солдата з батальйону. Анна запитує, хто із солдатів не має вдома пари. Підштовхнули молодого хлопця, якому на вигляд близько 20 років. Анна цілує його, а інший солдат фотографує цю сцену. Молодий солдат шаріється від збентеження, а його товариші вибухають реготом. «Я передаю поцілунки від тих, хто чекає на мирній землі», — пояснює Анна, сміючись. «Я теж хочу поцілунок», — каже інший солдат. «А ти теж без пари?» — перепитує Анна. «Ні!» — каже він зі сміхом. Зроблено ще більше фотографій, очевидно, що це тою ж мірою медійний захід, як і доставка запасів. Анна тримає жертводавців у курсі всього, що відбувається з їхніми грошима, щоб забезпечити подальший прихід коштів.

Анні потім вдається отримати від солдата автограф на українському прапорі. «Спасибі вам за вашу підтримку! Слава Україні! Солдати 54-го батальйону розвідки» — пише він перед тим, як ставить свій підпис. Камери спалахують навколо мене. Коли контент для соцмереж забезпечено, ми виходимо з табору. По дорозі помічаємо розбомблений автомобіль на узбіччі, за деревами біля лісу, — це наслідок засідки сепаратистів. «Тепер ми маємо швидко вибиратися, — каже Анна. — Ми зробили все, заради чого приїхали сюди. Час вирушати додому».


Історія Анни захоплива з низки причин. Мабуть, найочевидніше те, що вона однозначно підкреслює перехід влади від традиційних ієрархій та інституцій (у цьому разі насамперед Міністерства оборони України) до окремих осіб і громадянських мереж, як-от до Анни та її групи волонтерів. Цей перехід уможливлюють соціальні медіа, той процес, яке Алек Росс, колишній старший радник з інновацій Гілларі Клінтон, так глибоко описав мені в Меріленді.

Зокрема, воно зосереджується на здатності нових медіа робити дві речі, ефективніше та швидше, ніж будь-коли раніше, як окреслено в розділі 4: підсилювати наративи та мобілізувати людей. У 2009 році, після шахрайського переобрання президента Ірану Махмуда Ахмадінежада, тисячі іранців вийшли на вулиці на знак протесту, об’єднавшись навколо справжнього переможця Мір-Хосейн Мусаві. Так званий Зелений рух, який увійшов в історію, був першим, у якому пересічні іранські громадяни почали поширювати контент для міжнародних медіа та преси і широкої громадськості через соціальні медіа[149].

Кульмінацією стало відео, на якому молоду дівчину-протестувальницю Неду Ага-Солтан, на вулиці застрелили урядові силовики. Відео негайно розповсюдилося через соціальні медіа, і Неда стала втіленням повстання Зеленого руху. Іранці завантажували відео через Current.com, і його підхопили великі американські новинні мережі, як-от CNN, ABC, NBC і CBS. Це було таким дієвим, що, зрештою, президент США Барак Обама, який раніше намагався не втручатися в ситуацію, побоюючись загроз іранської ядерної програми, мусив публічно засудити насильство.

Убивство Неди 2009 року доводило, що соціальні медіа змогли обійти строгу іранську цензуру. Іранці могли поширити контент, розмістивши його на Current.com, а також на YouTube, а їхні публікації своєю чергою за лічені хвилини перепощували тисячі користувачів за кордоном. Лише завдяки соціальним медіа окремі послання — або в цьому разі зображення — іранського інакодумства нарешті були почуті. Повстання 2009 року часто описують як «Революцію в Twitter». Це неправильно. Протестувальники не використовували соціальні медіа для організації мітингу, найімовірніше, це зробили прихильники Мусаві. Насправді, участь іранських соціальних медіа полягала в тому, щоб пояснити — здебільшого в твіттері — іноземним користувачам соціальних медіа, що відбувалося: так повідомлення про повстання, що почалося на вулицях Тегерана і яке твітили здебільшого американці, стало глобальним.

Здатність соціальних медіа якомога ширше розповсюджувати наративи стала зрозумілою для Анни під час революції Євромайдану, коли українці вийшли на вулиці трохи більше як через чотири роки після протестувальників в Ірані. Без здатності Facebook поширювати повідомлення робота Анни була би практично неможливою. На порубіжжі століть вона мусила би покладатися на розміщення реклами в національній газеті (що було би надмірно дорого й тільки на один день і з’явилося б лише в одному чи двох виданнях) і, можливо, на нерегулярні телевізійні інтерв’ю. Навіть якби вона мала кошти, щоб найняти PR-агенцію, малоймовірно, що досягла би того результату, що забезпечував фейсбук. І сумнівно, що вона мала би такий успіх. Сила Анни, як показують її душевні пости, полягає у використанні соціальних медіа, щоб зробити свої послання особистісними. Вони походять від конкретної особи, а не від акаунта з корпоративним логотипом. В епоху, в якій нагорода за «автентичність» така значуща, що кандидатів, штибу Доналда Трампа, таки обирають, а член британської Лейбористської партії Джеремі Корбін може стати лідером партії, оскільки вони справляють враження «щирих», цінність цієї особистісності є очевидною.

Тепер усе, що потрібно Анні, — це сторінка у фейсбуці, доступ до якої можна отримати в будь-який час із будь-якої точки світу без будь-яких витрат і проблем. А охопність і «автентичність», яку вона має, абсолютно не інвестуючи в рекламу, є транснаціональними. Грошові пожертви надходять з усього світу й з усієї України, а люди за кордоном часто, коли бачать прохання Анни, купують необхідні товари у своїй країні, а потім надсилають їх Анні до Києва. У її роботі так само важить і швидкість інформування: вона здатна реагувати на проблеми у бойовій зоні в реальному часі.

Знову ж таки, це було би неможливо без платформи Facebook, яка надала Анні можливість розповсюджувати свої запити майже миттєво. Її приклад, очевидно, не такий Масштабний, як іранські протести 2009 року, проте принцип той самий.

Іще одним важливим чинником є здатність соціальних медіа мобілізувати людей. Раніше я зазначав, що класичним прикладом є єгипетські протести на площі Тахрір у центрі Каїра в період Арабської весни 2011 року. Незабаром після демонстрацій проти правителя Єгипту, Хосні Мубарака, єгипетські поліцейські забили до смерті молодого єгиптянина на ім’я Халед Саїд в інтернет-кафе. Коли його брат прийшов за тілом до моргу, то на камеру смартфона сфотографував спотворений труп Саїда, а потім розмістив фотографію в соціальних мережах, і вона розлетілися поширеннями з шаленою швидкістю, викликавши національне обурення. Через кілька днів зі свого комп’ютера в Дубаї керівник маркетингу Google на Близькому Сході та в Північній Африці Ваель Ґонім (єгиптянин за походженням) побачив фотографію і створив сторінку у Facebook під назвою «Ми всі Халед Саїд». Відповідно до New York Times: «Це стало найбільшою дисидентською фейсбук-сторінкою в Єгипті, яка налічує понад 473 тисяч користувачів, і допомогла освітлювати демонстрації в Єгипті»[150]. У статті процитували Ахмеда Зідана, політичного активіста, який виступає онлайн і приєднався до протесту на площі Тахрір у Єгипті. Він сказав: «Існувало багато каталізаторів повстання... Перший — це жорстоке вбивство Халеда», а тоді перейшов до висновку, що «Facebook і YouTube запропонували тим, кого обурила ця ситуація, зорганізуватись і мобілізуватись — і дали змогу молодим людям з громадянською позицією перехопити імпульс порівняно нейтральної, організованої опозиції Єгипту». Знову швидкість поширення є критичною. Як зазначає доцент Національного дослідницького університету «Вищої школи економіки» у Москві Навід Хассанпур: «Якщо за дві години з’являться 150 тисяч осіб, то контролювати це набагато важче, ніж якщо вони з’являться тисячними групами»[151]. I мобілізовані сторінкою у Facebook, сотні тисяч людей масово виходили на вулиці, зрештою скинувши диктатора.

Хоча й у меншому масштабі, історія Анни спирається на ідентичну силу мобілізації. Окрім кількох друзів і близьких родичів, зокрема брата Дмитра, майже всі волонтери, які працюють на «Підтримай армію України», відгукнулися на фейсбуці. Всі небайдужі громадяни, які хочуть зробити свій внесок у боротьбу й можуть знайти спосіб посприяти, просто відправивши Анні повідомлення у фейсбук-месенджер або запропонувавши їй свої послуги на стіні у фейсбуці. В Ірані та Єгипті здатність соціальних медіа посилювати та мобілізувати дала людям змогу протистояти державі, а в Україні — конкурувати з нею. Із ВВП на душу населення в 3900 доларів США 2013 року Україна зараз офіційно одна з найбідніших країн Європи. Проте вона має середній клас із принаймні якимись засобами для доброчинності, і ці люди гостро зацікавлені віддати їх для захисту своєї країни.

Соціальні мережі акумулюють владу, вони посилюють вплив. І в державі, якій бракує влади та впливу, вони надають громадянам змогу й засоби діяти так динамічно, як не спроможний їхній уряд.

Здатність цивільних осіб обійти державу у воєнний час не є новиною. Скажімо, напередодні Ізраїльської війни за незалежність Єврейське агентство (цивільна організація) зуміло мобілізувати своїх членів для незаконного придбання озброєнь для Хагана — підпільної єврейської армії, яка, зрештою, стала Армією оборони Ізраїлю, попри ембарго на зброю в регіоні. Воно обійшло офіційні установи та канали, а також поставило ізраїльтянам достатньо зброї, аби перемогти у війні 1948 року.

Утім те, що роблять Анна, її воїни з Facebook і багато інших онлайн-організацій, є новітнім і в плані масштабів, і в плані критичної швидкості. Мобілізація може бути практично миттєвою: інформацію поширюють одним клацанням мишки, а здатність створювати мережі як національні, так і транснаціональні виходить на рівень, якого раніше не існувало у військовій історії. Те, що для Єврейського агентства тривало би місяці, Анні вдається за кілька днів — і вона може реалізувати це завдяки міжнародній допомозі, яку отримує за лічені хвилини. Багато таких фейсбук-воїнів з’явилося по всій Україні, кожна чи кожен із них спеціалізувалися в певній сфері — від надання інформації до поселення біженців, — і все для того, щоб допомогти військовим потугам. В Україні віртуальна держава тепер дедалі частіше забезпечує суспільну згуртованість, яку не може забезпечити держава «реальна». І, як криве дзеркало, демонструє державі її дійсну сутність через гротескно викривлене відображення. Там, де держава краде гроші, народ жертвує їх, де вона повільна та неповоротка, люди — стрімкі та гнучкі. А де держава наповнена старим, реакційним мотлохом, громадяни — молоді й революційні. В останній день нашої поїздки на схід, після того як ми завершили доставку бригаді біля Дебальцевого, Андрій звернувся до Анни, коли вона стоячи пила каву, тупцюючи, щоб зігрітися: «Чому ти це робиш?». Вона глянула на нього із задумливим поглядом: «Чому? — перепитала вона. — Тому що я просто не можу цього не робити. Тепер у мене є інструменти, щоб змінити ситуацію — зібрати гроші й допомогти моїй країні в період війни. Я не можу просто сидіти склавши руки й не робити нічого».





Розділ 4. Facebook - воїн 1: віртуальна держава | Війна у 140 знаках. Як соціальні медіа змінюють конфлікти у XXI столітті | Розділ 6 Троль: імперія завдає удару у відповідь