home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Розділ 6

Троль: імперія завдає удару у відповідь

Мерілін Менсон і Війні Пух — іще та комбінація. Темні пасма співака, сильно нафарбовані очі та надуті губи — це тату на лівій руці Віталія Бєспалова. Милі очі та ґудзиковий ніс Війні прикрашають його ліву ногу. Я в Тюмені на півночі Сибіру. Тут, на диво, тепло для початку квітня. Тюмень — одне з великих міст Сибіру. Багате на нафту й на робочі місця, місто, утім, не космополітичне. Поїхати з Москви до Тюмені означає перетнути простір і час. У Москві я потягував Bourbon Smashes у барах і вештався торговельним центром ГУМ біля Кремля, дивуючись рядом BMW, які оточили центральну будівлю. Gucci, Louis Vuitton, Moschino, Cartier — майже кожен дизайнер, якого можна уявити, доступний столичній еліті, явно ласій до автократичності капіталізму та споживчих товарів.

З іншого боку, Тюмень розляглася під небом кольору асфальту. Світло — мляве та сіре, позбавлене яскравості, оскільки відбивається від незграбних радянських будівель і брутальної архітектури, якою позначено центр міста. Будівля міської ради — приземкувата коробка з бетону та скла, здається, точно відтворює дух місця. Грубо й ефективно, а для декого — повернення до «ліпших» днів. У парку поруч стоїть величезна статуя Леніна, ліва рука простягнута донизу, а права — у нього в кишені. Віталій каже, що це, можливо, найбільша статуя Леніна в Росії, хоча визнає, що не впевнений. Біля підніжжя хтось поклав троянди.


Ми приїхали до квартири Віталієвого друга Рашида, де відбувається інтерв’ю. Проста обстановка, компактна, але тут є все, що треба для щастя. Мені пропонують пиво або вино, проте відмовляюся, а натомість обираю якусь кока-колу з тутешнього магазинчика. На вулиці — жінка напідпитку чи під дією наркотиків, чути зойки та крики. Ще один друг приходить, щоб перекладати розмову, і ми починаємо інтерв’ю.

Через кілька годин насувається вечір. Віталій, Рашид і я вирушаємо в Ticket to Dublin — ірландський паб неподалік від центральної площі міста. Це — які будь-який інший ірландський паб, що я відвідував за межами Ірландії, — темні дерев’яні сидіння в поєднанні з різними природними відтінками темно-зеленого. Стіни прикрашає конюшина. Це місце — щось, чого я ніколи не очікував побачити в Сибіру. Ми починаємо пити лагер і Guinness, Віталій згадує ще кілька важливих деталей про те, що залишається одним із емоційно найтравматичніших періодів його життя[152].


Це вже звучить, як кліше, коли ми стверджуємо, що живемо в період постправди. Журналісти пишуть про це статті, а вчені вивчають це явище. Постправда стала повсюдною в інтелектуальній сфері. Утім термін зберігає афористичну цінність, яку можна вловити. Користувачі наповнюють Twitter обманом і навмисне викривленою інформацією, Facebook переповнено детальними теоріями змови, що викривають членів таємного товариства, які нібито контролюють порядок і новий світовий устрій у світових кризах. Змій антисемітизму знову підняв голову, цього разу випустивши свою отруту в кіберпростір.

Соціальні медіа дали зелене світло безсилим і безголосим. Це сприяло тому, щоб на світло вийшли історії, які справді треба було розповісти. Та завдяки своїй здатності обійти брамарів традиційних медіа, вони також сприяли поширенню оманливих і відверто фейкових новин, здатних охопити безпрецедентно широку в сучасній історії аудиторію. Піднесення соціальних медіа збіглося й загострило кризу довіри до Заходу та його інституцій. Від війни в Іраку 2003 року до світової фінансової кризи 2008 року та шпигунського викриття Сноуденом NSA політики, фінансів, служб розвідки — багато засобів масової інформації були системно дискредитовані.

Це факт, який Кремль чудово розуміє і який лежить в основі його пропаганди. Подібно до того, як Анна використала соціальні медіа для боротьби з кремлівською агресією на сході України, Кремль неминуче відреагує, щоб виправдати свої дії, й уміло огорне це все в дивовижне плетиво розповідей, спрямованих на спотворення правди та заплутування ворога. У світі, де теорію змови підживлюють соціальними медіа, цей тип заплутування виявив свої ідеальні платформи. «Question More» — гасло найвідомішої московської міжнародної пропагандистської руки, телеканалу RT, можливо, найліпше висловлює російську стратегію. У 2016 році RT отримав від російської держави майже 250 мільйонів доларів, і він транслює англійською, арабською й іспанською мовами, а також російською, французькою та німецькою. Це, як повідомляють, найпопулярніша телевізійна мережа новин на YouTube[153]. Вона суворо улягає урядовій політичній лінію, і її цілі чіткі: RT прагне не досягти глобального схвалення Кремля та його політики, а сіяти розбрат між московськими ворогами. У постмодерному західному світі, де вчені відкидають поняття «об’єктивної істини», де відсутність довіри до інституцій гостріша, ніж у будь-коли дотепер на нашій пам’яті, цей тил інформації знаходить сприйнятливу аудиторію. «Question More» («Сумнівайтеся більше») стає фактично «Trust Less» («Довіряй менше»).

Центральними для досягнення цієї мети є соціальні медіа. Ми повертаємося до аргументу Євгена Морозова про те, що Захід, здавалося, розвинув майже месіанську віру в демократичну силу інтернету. Це означає те, що він називає «кіберутопізмом»: дайте підданим диктатури доступ в інтернет і це вивільнить їх. Проте це переконання, як зрозумів Морозов, зрештою неправильне. Інтернет неминуче прийде на допомогу гнобителю, а не тільки пригнобленому, він може допомогти людям у боротьбі з авторитарною державою, але, зрештою, держава завжди використовуватиме ті самі засоби для відсічі[154]. У цьому протистоянні на короткий час незначним гравцем фронту виявився Віталій.


Це було на початку серпня 2014 року в російському місті Санкт-Петербурзі. Віталій Бєспалов опинився в глухому куті. Він завжди мріяв бути журналістом, особливо у великому мегаполісі, такому як Санкт-Петербурґ — місті його мрій. Проте після закінчення школи дуже боявся залишити Сибір і переїхати до великого міста, тому залишився вивчати журналістику у Тюмені. Це був плідний час. Віталій зумів налагодити деякі журналістські контакти у Санкт-Петербурзі й почав займатися фрілансом для кількох веб-сайтів міста. До того часу, коли він закінчив університет, йому вдалося знайти роботу в онлайн-видавництві, яке спеціалізувалося переважно на політичній тематиці. Хлопець із маленького міста вибився в люди.

Віталій був талановитим журналістом. І він був успішним, згодом став головним редактором веб-сайту, пишучи про свою пристрасть — політику, як у Санкт-Петербурзі, так і в Росії загалом. Потім сталася українська війна, і це для Віталія було катастрофою. Як відплата за санкції ЄС проти Росії у відповідь на її незаконну анексію українського Криму, російський уряд запровадив свої санкції переважно на продукти, які ввозили з ЄС. Сайт Віталія частково фінансувала компанія з ЄС, яка скоротила фінансову підтримку. Ситуація дестабілізувалася і веб-сайт закрили.

Тепер Віталій став безробітним у дорогому місті та ще й мав сплачувати рахунки. Наступні кілька тижнів минули в нестямі: він розіслав резюме в кожне видавництво, яке спало на думку, й телефонував на кожне газетне й онлайн-оголошення, яке мало будь-який натяк на журналістику. Так безуспішно пройшов цілий місяць — Віталій був у відчаї. Раптом йому зателефонували й запитали, чи може він прийти на співбесіду наступного дня? Це було як перша крапля дощу після посухи. Телефоном пані повідомила адресу офісу, проте не назву компанії. Віталій надіслав так багато резюме, що навіть не знав, у якій організації буде співбесіда. Утім йому було байдуже. Це був шанс.

Наступного дня Віталій поквапився, щоб приїхати вчасно і представившись, сів у почекальні. Хоча це був лише невеликий зал із турнікетами, безпека була на висоті. Кілька охоронців, одягнених у схожу на військову форму, проходжувалися приймальнею, у Віталія промайнула думка, що вони мали би чудовий вигляд із автоматами. Він зауважив, що в будівлю можуть зайти лише люди з особливими перепустками, це вразило його, як дещо незвичайне й геть не типове для чогось, пов’язаного з медіа. Поки Віталій чекав, повз нього пройшла жінка років 30–40, строго одягнена, в окулярах, попрямувала до виходу. Вона кричала й голосно лаялася, бо виявилося, що той, хто її інтерв’ював, попросив її паспортні дані — те, що вона вважала неприйнятним. «Я не збираюся працювати на вас, видаліть мої паспортні дані! — крикнула вона охороні. — Я ніколи не працювала би юристом у цій шарашкіній конторі».

«Господи, — подумав Віталій, — яка вона смілива».

Приблизно через півгодини його запросили на співбесіду з жінкою років тридцяти на ім’я Анна. Після короткої розмови вона попросила його портфоліо статей і дала форму для заповнення. Віталій мав зазначити свою адресу, паспортні дані, номер телефону, попередні місця роботи, імена й адресу батьків, імена й адреси братів і сестер — «із міркувань безпеки», сказала Анна. Віталія здивувала необхідність таких деталей, одначе він потребував роботи, тому надав усю інформацію. Анна дала йому завдання: вона попросила знайти в інтернеті будь-яку новину про Україну та переписати її так, щоб текст скидався унікальним або принаймні достатньо відмінним від оригіналу, але з дотриманням фактів. Вона вийшла з кімнати, щоб він спокійно працював, тож Віталій так і зробив. Він обрав статтю від RIA Novosti, одного з провідних медіа Росії. Як журналіст він вважав завдання легким.

Коли Віталій закінчив, повернулась Анна й поцікавилася тим, що він написав. Коли вона виходила з кімнати, то читала його портфоліо, в якому були ліберально-орієнтовані статті про лідера опозиції Алєксєя Навального й антипутінську пропаганду Pussy Riot. Анна зауважила, що у них робота інша, й дала зрозуміти, що Віталій на це спроможний. Його робота полягатиме в переписуванні новин про Україну. «Це буде пропаганда?» — поцікавився Віталій. «Ні, — відповіла Анна, — це буде нейтральна робота, і ми платитимемо 45 тисяч рублів (тоді майже 900 доларів) на місяць». Віталій розумів, що це вище, ніж середня заробітна плата за таку роботу. Якщо служба безпеки компанії схвалить його заявку, підсумувала Анна, він отримає роботу. Співбесіду закінчено.

Наступного дня, це була п’ятниця, Віталію зателефонували й повідомили, що він може почати роботу в понеділок. Він сумнівався, але його друг висловився прямо: «Тобі потрібні гроші. Зголошуйся». Хмара охоронців на реєстрації, сердита юристка — усе це застрягло в його голові й викликало острах. Окрім того, після співбесіди він дошукався офісної адреси — вул. Савушкіна, 55 — на 2GIS (застосунок на кшталт Google-Maps), і будівля з’явилася як «така, яку споруджують». Що ще гірше, він переглянув усі резюме, які розіслав, проте не міг зрозуміти, яке оголошення привело його до цієї співбесіди.

Згодом, після того як все закінчилося, Віталій розмовляв із людьми, які теж ходили на таку співбесіду й відмовилися від роботи, тому що все — від зовнішнього вигляду будівлі до охорони й того, що комп’ютери були влаштовані так, що кожен міг бачити, що ви пишете, — їх налякало. Проте Віталій так сильно потребував роботи на той час, що із задоволенням працював би навіть у підвалі.


Того понеділка Віталій вчасно прибув до офісу на вулиці Савушкіна, 55, до сірого будинку з сірих бетонних плит, із невиразними скляними вікнами. Секретарка зателефонувала Анні, яка спустилася й одразу ж повела його на інший поверх довгим коридором, що нагадував Віталію лікарню: нерадісну й похмуру, з дверима по обидва боки з рівномірними інтервалами. Зрештою, вони ввійшли до кімнати відкритого планування, де стояли ряди столів з комп’ютерами. Це скидалося на клас інформатики в російській школі. Стіни кімнати голі — було зрозуміло, що той, хто тримав цей простір, не переймався, щоб витрачати багато грошей на декор чи меблі. Анна сказала йому, що він працюватиме над проектом під назвою «Україна-2» і писатиме статті для сайту worldukraine.com.ua.

Домен .ua покликаний справляти враження, ніби цей веб-сайт в Україні, а не в Санкт-Петербурзі. Це було так-собі. Ніхто навіть не пояснив йому, як працювати адміністратором сайту (добре, що він навчився робити це на попередній роботі). Хоча нові працівники часто потребують допомоги — і Віталій мав пояснювати їм цей процес.

Анна розповіла, чого від нього очікують у проекті «Україна-2»: він мав переписувати 20 статей на день загалом по 800 слів. Віталій знову перепитав, чи доведеться писати антиукраїнську пропаганду того типу, яку бачив у всій російській пресі. Анна ще раз сказала «ні». Проте це й досі викликало в нього недовіру. Сорок п’ять тисяч рублів на місяць за роботу, яку може зробити навіть студент? Це не мало сенсу. Утім він почав працювати та, як йому й казали, робота була нескладна. Мета полягала в тому, щоб переписувати статті, які могли б потрапити на вершину Google і Яндекс (російський аналог Google), для цього на сайті потрібно розмістити унікальний текст. Соціальні медіа були дуже важливими в роботі, оскільки статті необхідно було просувати на платформах, де можна було досягти найбільшого трафіку: насамперед, у «ВКонтакте» — російському аналогу Facebook. Віталій дотримувався принципів, які Анна окреслила на співбесіді: факти та центральні теми статті залишати незмінними, і лише певні фрагменти тексту потрібно переписувати. Сайт не був явно антиукраїнським і мав мало відвідувачів. Найчастіше статті надходили з російських веб-сайтів, а також з українських, деякі написано російською мовою, деякі — українською.

Цільова аудиторія — російськомовні в Україні. Віталій трохи володів українською, а Google-перекладач чудово перекладає з української на російську мову, оскільки граматика, по суті, однакова, тому написання статей хорошої унікальності виявилося легким завданням. Зміни, на його думку, не були значними. Він мав змінити такі слова, як «терорист» і «сепаратист» на «міліція», а замість «української армії» написати «національна гвардія» або «волонтерські батальйони», які мали (часто справедливо) погану репутацію за те, що до них входили бандитські та ультраправі елементи. Також, щоб переконати українців, що сайт є справжнім, Віталій використовуватиме стилістичні трюки, переписуючи текст в такий спосіб, щоб зробити його приємнішим для українських очей. Він завжди пересвідчувався, що використовує прийменник «в» замість «на», коли говорив про Україну. Більшість росіян і досі використовують радянське «на Україні» (на кордоні), а не «в Україні» — колись це означало, що Україна не є повноцінною країною, а чимось на кордоні Росії. Окрім того, Віталій ніколи не міг посилатися на міста Донецьк чи Луганськ — це завжди мали бути Донецька Народна Республіка (ДНР) і Луганська Народна Республіка (ЛНР), офіційні сепаратистські назви територій, які ті окупували. Перекладаючи новини з українських медіа, він також мав вказати, що інформація походить із основних українських джерел, коли фактично вона нерідко походила з джерел ДНР або ЛНР. Передусім Віталію було заборонено будь-яким чином критикувати Росію або сепаратистів. Робота не була досконалою, але, безумовно, це не було чистою пропагандистською війною того типу, якого він боявся. Наразі Віталій принаймні міг заробляти свої 45 тисяч рублів на місяць з достатньо чистою совістю.

Тим паче, що робота була доволі легкою. Щодня він приїздив о 9:00 і використовував своє посвідчення особи, щоб пройти охорону. Тут була одна зона, яку керівництво сприймало дуже серйозно: коли співробітник з’являвся на роботу, його час приходу фіксували, і якщо він запізнився, навіть на хвилину, то платить штраф. Запізнився на годину — кажуть просто йти додому, день було втрачено і йому не платили. Тож Віталій сідав перед комп’ютером і продукував 17–18 новинних статей до 13:00. По обіді, до 14:00, він писав решту — 2–3 статті. Робочий день закінчувався о 17:30, тому з 14:00 до 17:30 він займався своїми справами.

Віталій подружився з Євґенією. Разом вони ходили на перекур (він раніше уже кидав палити, але з тяжким серцем через свою нову роботу, швидко знову закурив) і скаржилися на свою роботу, обмінюючись плітками та поливаючи брудом колег, які їм неприємні. Євґенія працювала над «Україною-1» на сайті www.nahnews.org, який мав бути новинним центром у східноукраїнському місті Харкові, але насправді розташований в сусідній із офісом Віталія кімнаті.

«Україна-1» — а, отже, і nahnews.com — була набагато більш проросійською, ніж веб-сайт Віталія. Також nahnews.com був популярніший, із понад 100 тисячами відвідувачів на день, на відміну від 100 або менше на день на worldukraine.com.ua (і то він підозрював, що більшість із них були його друзями, з якими він ділився посиланнями). Віталій був відкритим щодо ставлення до роботи. «Подивіться на нісенітниці, якими я займаюсь», — твітив він із посиланням на відповідні статті. Твіти та публікація заохочувалися завжди — мета полягала в тому, щоб максимально поширити статті, в ідеалі, щоб вони розійшлися всюди, тож для цього очевидно соціальні медіа були дуже потрібні.

Коли Віталій зблизився з Євгенією, вони почали обідати разом, що тривало строго 30 хвилин. Євґенія розповіла, що по «Україні-1» контент контролюють жорсткіше. Поки за Віталієм не наглядали, редактори nahnews.com ретельно вивчали все, що зробила команда «України-1»: їй постійно давали відгуки про зміст статей. Усе, що вони писали, мало означувати Донбаську міліцію в позитивному світлі та суперечити українській армії. Якщо, скажімо, українська армія стверджувала, що взяла під контроль територію, nahnews.com скаже, що це була брехня. Команда також мала створити враження, що населення південного сходу України цілком підтримує сепаратистів і ненавидить українську владу.

Із часом Віталій дізнався більше від Євґенії. Йому стало зрозуміло, що він (хоча й маленький) гравець у тотальній інформаційній війні проти України. Він почав підозрювати, що помірковано нейтральний worldukraine.ua був тестовою версією, випробувальним періодом, оскільки Віталій був новачком і лібералом, коли прийшов. Ця ідея йому не подобалася. Проте Євґенія не заперечувала. Вона не була політичною — для неї це був лише заробіток, до того ж дуже непоганий. Віталій сказав мені в квартирі у Тюмені того дня: якби вона знала, що він робить інтерв’ю з іноземним журналістом, то, найімовірніше, просто посміялася б і сказала: «Скажи йому, що Путін робить усе правильно!». Під час перекурів і перерв на обід Віталій також дізнався, що серед інших людей, які там працюють, є «справжні віряни» — люди, які фанатично підтримували війну Кремля з Україною й насолоджувалися роботою, що виконували.

Збираючи інформацію про компанію, де лише міг, Віталій почав усвідомлювати, що працював на те, що преса згодом назвала «фабрикою тролів», або «фермою тролів». Він відчував, ніби перебував у реаліті-шоу, де зовнішні контролюючі перевіряють, як довго люди можуть терпіти безглузду роботу. Він також згадував про «1984» Джорджа Оруелла. Віталій прочитав книжку раніше, і коли думав про будівлю компанії на вулиці Савушкіна, то порівнював її з «Міністерством інформації» з тої книжки. Йому ніколи не казали, чому він робить те, що робить, йому ніколи не надавали ніякої інформації, крапка. Коли він запитав Анну, свою начальницю, вона не дала йому чітких відповідей. Навіть гірше, Віталій підозрював, що вона теж не знала.

Навіть коли Віталій явно намагався дізнатися більше про роботу, то виявив, що це практично неможливо. Люди з різних поверіхв ледве розмовляли одне з одним, не кажучи вже про те, хто «тримав» ферму тролів. Якось Віталій через друзів довідався, що існує ще одна, подібна компанія під назвою «Конкорд», де люди писали статті, вихваляючи російську армію. Віталій насправді ходив на співбесіду в «Конкорд», перш ніж його заступити на цю роботу, але туди його не взяли, як він згодом довідався, тому що він не мав належної зовнішності — не скидався достатньо мужнім. Пізніше, після того як Віталій залишив з «ферму тролів», йому стало відомо, що її власником є Євґєній Пріґожин, який також є хазяїном і «Конкорду», і кількох ресторанів у Санкт-Петербурзі[155].

Віталій поступово дізнався, що «ферма тролів» мала чітку структуру. Перший поверх, де він працював, — це так званий відділ медіа-холдингів, до якого входили люди, котрі працювали на 10–12 російських і фальшивих українських веб-сайтах. Ті, хто працює на російських веб-сайтах, були привілейованішими, оскільки іноді їздили в інші російські міста у відрядження. На Україну працювало приблизно 8–10 осіб, а у відділі новин — 60. Він підрахував, що на всіх інших поверхах було приблизно 150 людей. Більшість співробітників — це молодь, переважно жінки. Віталій вважав, що майже 90% з них були віком 25–30 років. Не існувало ніякого дрес-коду: багато людей мали пірсинги, модні стрижки й тату.

На другому поверсі розташований відділ соціальних медіа. Тут люди створювали мультики та меми, які розповсюджували в соціальних мережах на підтримку кремлівської політики щодо України. Там працювало приблизно вісім осіб. На третьому поверсі працювали блоґери, які писали фальшиві блоґи, вдаючи, ніби вони українці, й розповідали про начебто складні ситуації, приміром, що дітям у київських дитсадках не вистачає їжі або що частини міста не мають центрального опалення чи електроенергії. Вони також вели блоґи англійською мовою, вдаючи американців, які критикують Обаму за його політику в Росії. Вони або з нуля створювали фальшиві американські блоґи або брали інформацію з проросійських веб-сайтів англійською мовою та презентували ці погляди як представники англомовного світу. Ці блоґи потім ставали «джерелами» для фальшивих статей, що неабияк розважало тих, хто їх писав, оскільки вони знали, що «український блоґер з Києва», найімовірніше, сидить лише на два поверхи нижче. Це були каруселі брехні.

Четвертий поверх, а також їдальня містили людей, чия робота полягала в тому, щоб коментувати в соціальних медіа, зокрема у Facebook, «ВКонтакте», Twitter і YouTube — будь-яку платформу соціальних медіа, де обговорювали новини. Контакту між поверхами було мало. Насправді існувала взаємна неприязнь. Люди, які розміщували коментарі, й блоґери тепло ставилися одне до одного, але відділ новин, де Віталій провів свій перший місяць, зверхньо ставився до всіх інших відділів. На першому поверсі працювали ті, хто мав необхідні навички для виконання своєї роботи, вищий рівень освіти та грамотності. Це були переважно журналісти, які потребували грошей. «Ми може й тролі, але ви — тролі недовчені», — такою була тамтешня атмосфера.


Через кілька тижнів стало зрозуміло, що worldukraine.com.ua не спрацьовує, і команду Віталія розформували. Декого перевели у відділ «Україна-1», проте Анна, яка знала про ліберальні погляди Віталія, вирішила, що йому там не сподобається. Проте їй подобалася якість його роботи, тому вона взяла Віталія працювати над новим проектом «України-2». Анна почала працювати на російському пропагандистському веб-сайті Narodne Novosti, пов’язаному з новинами про Росію, Україну й увесь світ. Робота Віталія тимчасом мала отримати якомога більше трафіку для новоствореного nation-news.ru. Це була також пропаганда, але для іншої, малоосвіченої аудиторії. Він присвячував Україні майже 20% свого контенту, ще 20% — негативним новинам про Сполучені Штати, а решту — Росії та шоу-бізнесу. Віталію тепер стала зрозумілою мета його роботи й роботи компанії: заохочувати недоброзичливість до України й США та дратувати людей, об’єднані гнівом вони простіше підтримуватимуть дедалі агресивніший націоналізм Путіна.

Робота була боротьбою. Віталій, крім роботи на nation-news.ru, мав створювати фейкові українські сайти. Він створив Львов Новости (замість традиційної української орфографії західного міста Львова він використовував російську орфографію), для цього шукав новини на реальних львівських сайтах і перекладав їх російською, йому навіть не потрібно переписувати текст, він просто використовував Google-перекладач. Було дивним, адже це не є навіть справжньою пропагандою, тож Віталій гадав, що, можливо, компанія намагається створити фальшиві веб-сайти, що отримають багато трафіку, який вони могли б одного дня продати.

Проте веб-сайти не були успішними й, зрештою, через місяць, після того як Віталій прийшов на «ферму», «Україну-2» закрили[156]. Його відправили на другий поверх у відділ, що робить анімацію та меми. Як він і очікував, це був найгірший можливий крок. Він чув, що всі ненавидять людей з другого поверху — грубих невігласів, яких уважали за бидло. І Віталію теж не подобалися ті люди: вони були неосвіченими, закінчивши, переважно, лише школу. Вони нецензурно лаялися і, здавалося, розмовляли лише про те, як напитися на вихідних. їхня робота була такою само примітивною: вони розміщували посилання, де тільки могли, і це означало, що їхні сайти часто блокували через їхній нерозумний спам. Після трьох днів роботи на другому поверсі Віталій уже не міг витримати цього, тож попросив повернути його на перший поверх, де він продовжить працювати в соціальних мережах, але принаймні сидітиме серед людей, яких вважав вихованішими.

Робота, однак, була такою, що отупляла. Його попередня робота потребувала принаймні майстерності. Тепер його завдання полягало в тому, щоб пропагувати фальшиві веб-сайти «ферми тролів» у соцмережах. Основними були Livejournal, «Вконтакте», Facebook, «Одноклассники» та Twitter. Начальник постачав його купою сім-карток, щоб реєструвати чисельні акаунти «ВКонтакте». Завжди виключно жіночі акаунти, бо побутувало припущення, що користувачі соціальних мереж більше довіряють жіночим акаунтам, ніж чоловічим.


Часто його фейкові акаунти банили, тому, що він мусив спамити чужі сторінки чи групи посиланнями на фейкові веб-сайти. Та це не було проблемою, його начальник просто видавав нову сімку і Віталік продовжував. Фабрика тролів, здається, мала невичерпний запас нових номерів. Робота втомлювала, вона була позбавлена всякої логіки. Багато хто з його колег постили статті про українських фашистів на Донбасі у групах, які не мають нічого спільного з політикою.

Проте ключовий елемент інформаційної війни відбувся ще до того, як Віталій приєднався до «ферми». Сімнадцятого липня 2014 року проросійські сепаратисти ракетою, яку отримали від російської армії, збили пасажирський літак авіакомпанії Malaysia Airlines МН17 над сходом Україною. Загинуло 283 пасажири і 15 членів екіпажу на борту. Здійнялося обурення міжнародного рівня. Росія посилила свою інформаційну активність, поширюючи різні контрнаративи, звинувачуючи будь-кого, окрім Москви, за збиття літака. МН17 стала великою темою для «ферми тролів», і люди розміщували посилання на статті, в яких йшлося, що літак підстрелили українці, поширивши посилання скрізь — навіть на сторінці групи знайомств у місті Челябінську поблизу Уральських гір. Цим переслідували дві мети. Перша полягала в тому, щоб укріпити власну позицію Кремля, створивши наратив, за який треба триматись і відповідно поширювати. Друга полягає в тому — і це дужче засмучувало Віталія — аби просто сіяти якомога більше плутанини: протидіяти реаліям на місці, контрнаративами, сила яких були не в їхньому змісті, (бо були вони відвертою неправдою), а суто через їхній великий обсяг. Це не вкладалося в голові.

Важливим для втілення цього було привернення уваги користувачів. Віталію сказали, що він не може просто розмістити посилання й очікувати, що люди натискатимуть на нього. Йому доручили створювати меми й використовувати смішні карикатури, коли це можливо, особливо про видатних діячів, які є ворогами російської кампанії проти України, а це американський президент Барак Обама, канцлерка Німеччини Анґела Меркель, провідні українські політики. Сміятися над Путіним в будь-який спосіб — заборонено. Віталія оцінювали за кількістю відвідувачів на веб-сайтах, якщо він розмістив посилання, яке давало багато трафіку, це була добре виконана робота.

Оскільки більшість людей, як йому сказали, насправді не читає текст або не переходить за посиланням, мем або мультфільм мали самі собою спонукати до цього. Тож Віталій і колеги з відділу соціальних мереж витрачали дуже багато часу на створення мемів про українських фашистів, велич Путіна та згубність Обами. Центральною темою наративів було те, що Обама та Меркель — відповідальні за ситуацію в Україні. У статтях цитати навмисно виривали з контексту: якщо, приміром, Обама або Меркель сказали, що Україна має бути цілісною країною, а війна припинитися, то цю цитату подавали так, ніби вони сказали, що Україна має об’єднатися через війну. Зміст одного мему, який Віталій запустив у «ВКонтакте»: «Я хочу почати війну, але ніхто з моїх друзів не приєднується до мене» і поруч світлина Обами, який здається майже заплаканим[157]. Особливо популярний мем вийшов майже одразу після того, як США ввели санкції проти Росії: Путін відправляє Обаму в нокаут на боксерському рингу[158]. Віталій отримав особливо хороший відгук від мему з двох фотографій: на першій зображений Обама зі словами: «Ми не розмовляємо з терористами!», на другій — він посміхається і напис: «Ми їх просто спонсоруємо»[159]. Віталій також створив образ Обами, з лицем, заплямованим кров’ю, він сам кусав шматок мапи України[160]. Це були примітивні речі, проте ефективні.

Іноді вони брали статті з іноземних медіа, які критикували Україну, й подавали їх як світову думку. Стаття претендуватиме на те, щоб представляти «іноземні медіа», коли зміст насправді походив з однієї публікації, назву якої заховано глибоко в тексті. Потім вони запустили наратив про те, що багато українських громадян хотіли стати росіянами — «ферма» створила нескінченні статті, у яких ішлося, що місто Харків хоче стати частиною Новоросії (термін для опису частин південно-східної України часів царату). Утім фальшиві сайти не з’являлися так високо в пошукових системах, тому Віталій створив сторінку «Вконтакте» та на Facebook, присвячену фальшивому сайту новин nation-news.ru і наповнив їх. Він також знайшов групи, присвячені підтримці сепаратистів і обожнюванню Російської держави, й розміщував там меми. Люди в цих групах ковтали такий матеріал, що означало більше трафіку. Коли Віталій розміщував там інформацію, більшість людей тиснули на посилання, залишаючи коментарі, такі як: «ТАК, Я ЗАВЖДИ ЗНАВ, ЩО ФАШИСТИ ВБИВАЮТЬ НАШИХ ЛЮДЕЙ НА ДОНБАСІ». Віталій був певен: немає сенсу заперечувати, що він тепер є частиною повноцінної інформаційної війни, утім заспокоював себе, що просто шукає ідіотів і дає їм те, чого вони хочуть.

І так, як і більшість людей на роботі, Віталій зав’яз у рутині. Він знаходив світлину Ангели Меркель і накладав їй гітлерівські вуса[161]. Він вмонтував фотографію українського прем’єр-міністра Арсенія Яценюка у фотошопі в традиційну українську жіночу сукню. Віталій зобразив Яценюка, ніби той схопив наповнену доларами валізу однією рукою, а іншою — пачку готівки, тікаючи з Верховної Ради України, а заголовком була фраза «Час забиратися звідси»[162]. Він перетворив президента України Петра Порошенка на свиню.

Це все було зроблено, щоб українська влада здавалася сміховинною, а загроза «фашистів» України видавалася серйозною. Центральним у цьому був «Правий сектор», ультраправе угруповання, яке відіграло значущу роль у протестах Євромайдану. Насправді це була екстремістська група, лідер якої практично не отримав підтримки на перших виборах на пост Президента України після Євромайдану. Попри це, було створено дуже багато фотографій і мемів, які пропагували ідею, що «Правий сектор» був величезною фашистською організацією, посилаючись на статті, в яких детально змальовувались злочини угруповання. Часто «Правий сектор» звинувачували у діях української армії на Донбасі. Будь-яку фотографію ультраправих українців, яку Віталій знаходив, він поширював[163].

Так само, як було розгорнуто напади на західних і українських лідерів, мета полягала також у тому, щоб підсилювати позиції сепаратистів. В одному прикметному мемі було зображено Наталію Поклонскую, привабливу генеральну прокурорку Криму (вона приєдналася до сепаратистів, коли Росія вторглася на півострів), одягнену в сексуальну форму, з кулеметом в руках. Слова «Крим» і «Росія» увійшли до карикатури, посилаючись на статтю «Крим — наш, і візи також», в якій стверджували, що мешканці Криму отримають шенгенські візи. Метою було зіграти на патріотичних почуттях росіян, які відчували, що Крим їхній[164].

Це була жахлива робота. Віталій багато часу проводив у соціальних мережах, спілкуючись із друзями та читаючи новини. Щоправда, ця робота добряче на нього впливала. Зараз він, безперечно, є частиною інформаційної війни, яка безпосередньо порушувала його ліберальні принципи. Віталій почав потроху бунтувати. Іноді він саботував зсередини, навмисно не поширюючи «новини», які, на його думку, стали б популярними. Іноді замість антиукраїнських новин він поширював антиросійські. Була одна фальшива стаття, якою він просто не міг поділитися. Йшлося про ЛҐБТ-активіста з Євромайдану, який буцім приставав до мужчини традиційної сексуальної орієнтації, який за це, нібито, вбив ґея. Мета була очевидною: делегітимізувати протести Євромайдану, пов’язуючи їх з ЛҐБТ-рухом, який у глибоко гомофобному суспільстві Росії є анафемою. Віталію дали цю статтю й повідомили, що це головна новина, й доручили широко її розповсюдити. Це був один із небагатьох випадків, коли він відкрито кинув виклик керівництву.


Тепер Віталій збагнув, що має кинути цю роботу. Спершу він мав намір попрацювати на «фермі» шість місяців, але тепер, після приблизно трьох з половиною місяців, він вже був ситий. У нього почалися нервові розлади. Він не міг не думати про те «лайно», яке чинив, і відчував себе забрудненим. Тривалий час, після того як пішов з роботи, Віталій не міг забути того, що він там пережив.

До того часу російські медіа викрили кілька «ферм тролів». Усі в Петербурзі — навіть ті, хто майже не цікавився політикою, знали про це, — і стало незручно казати друзям, що він займається цим задля заробітку. Отже, наприкінці 2014 року Віталій сказав Анні, що не продовжуватиме контракт. Вона пішла з ним обідати й одразу почала запитувати про причини його рішення. Він був Чесним і сказав, що не вірив у те, що робить «ферма».

Після того як Віталій пішов, відчув, що мусить загладити свою провину, тому почав звертатися до петербурзьких медіа, щоб дізнатися, чи вони зацікавлені в тому, щоб Віталій написав історію про свій досвід на «фермі тролів». Спочатку ніхто не відповів, проте згодом з’явився сайт новин www.sobaka.ru. Віталій написав статтю анонімно й удав, що він жінка (як і багато співробітників «ферми»). Стаття вийшла через три тижні після того, як він пішов. Стаття справила враження. Навіть лідер опозиції Алєксєй Навальний затвітив посилання на неї.

Віталій намагався залишитися анонімним, утім переймався, що легко розберуться, хто справжній автор. Він мав рацію. Приблизно через годину, після того як стаття вийшла, Анна надіслала йому довге лайливе повідомлення, в якому йшлося, що він повівся, як виродок, не здатний подбати про себе, тільки й спроможний, що підсирати інших людей. «Можеш вважати себе героєм, — написала вона, — але в реалі ти маленький сучий син».

Потім почалися телефонні дзвінки. «Какого хера ты вытворяешь? Да за такое люди по таблу огребают!», — ревів у слухавку грубий чоловічий голос наступного дня. Він отримав іще кілька подібних дзвінків протягом наступного тижня, номер завжди був прихований. Деякий час він боявся сам ходити вулицями.


Коли наприкінці нашого інтерв’ю я запитав Віталія, чи вважав він себе дійовою особою в українській війні, хлопець відповів, що так, на жаль, він нею був, — і мав рацію. Коли Віталій приєднався до «ферми тролів», то вступив у російську армію. Він міг не носити форму чи пістолет, але був солдатом. Тимчасом як Анна використовувала Facebook, щоб стати воїном на полі бою, Віталій був віртуальним бійцем, боровся у війні наративів на дискурсивному рівні війни. Кожен мем, який він створив, або фальшива стаття, яку писав, були ще однією віртуальною кулею, яку Віталій випускав у соціальний простір. І кожна людина, яка доклалася до створення такої статті чи поширювала її на Facebook чи у Twitter, — також випускала кулю. Одне натискання кнопки «Поділитися» або «Запостити» робило їх частиною пропагандистської машини. І в цій армії майже немає перешкод для вступу. Це віртуальна форма тотальної війни, в якій може брати участь кожен, хто має підключення до інтернету.

Ось що робить його таким небезпечним. «В наш час, — продовжив Віталій, — російські журналісти мають виступати за Україну або проти неї. Журналіст у Росії може бути нейтральним, хіба якщо пише про поп-культуру, моделей або шоу-бізнес, але навіть якщо ви пишете про культуру чи спорт, то часто зачіпаєте Україну. Нещодавно вийшов фільм під назвою “8 кращих побачень”. Він не мав нічого спільного з політикою, але головним актором є українець, який публічно виступив на боці української армії. На прем’єрі було багато демонстрацій проти нього та фільму. Навіть критики більше говорили про політику, ніж про фільм. Усе в Росії зараз політизовано. Російські платники податків утримують “ферми тролів”, — продовжив Віталій. — Це своєрідна легалізована корупція. І, гадаю, найгірше те, що уряд вважає це патріотичним обов’язком створювати такі ініціативи».

Зрештою, я запитав Віталія, якою була кінцева мета «ферми тролів»? «Троль — продовження російського телебачення — навчити людей фальшивому патріотизму, виправдати поведінку та дії російського уряду, підтвердити реальність того, про що говорить ТБ, — відповів він. — Вони роблять саме те, що робить російське телебачення, тільки в інтернеті. Багато людей у Росії дивиться телебачення, яке контролює держава, для тих, хто віддає перевагу інтернету, є “ферма тролів”».


Здатність «ферми тролів» одночасно підтримувати кремлівську лінію й заплутувати наративи хоч і мала дефекти, проте була відчутною. І важливо зрозуміти, що саме це утворення є уособленням широкої військової доктрини Росії XXI століття. Як розповів мені експерт з питань Росії, старший науковий співробітник Інституту міжнародних відносин у Празі, Чехія, Марк Галеотті: «Росіяни болісно сприймають, що не можуть протистояти Сполученим Штатам або НАТО звичайними військовими засобами. Натомість вони шукають шляхи послаблення рішучості, єдності, координації в Західному союзі та в межах самих [західних] країн. Не те, щоб вони мали якусь складну, ретельно продуману стратегію. Ми багато в чому стаємо жертвами власних припущень, що росіяни — гросмейстери в шахах, які думають на 17 ходів наперед»[165].

Галеотті сприймає це як щось доволі хаотичне: «Натомість вони кидають все, що можуть у цю кампанію, керуючись принципом, що можна запустити 20 різних інформаційних операцій, починаючи від платних розвідників, які намагаються шантажувати когось, до випадкових підлітків в Омську, які постять у соціальних мережах, і якщо спрацьовує хоч 20%, то це успіх»[166].

Та що означає успіх? Коли я запитав чиновника Держдепартаменту США (який не хотів, щоб його ім’я називали), якщо Захід програє інформаційну війну Росії, то відповідь була нетипово прямовисною: «Програти що? Pew [центр із вивчення громадської думки] зробив глобальне опитування мешканців різних країн, цікавлячись їхньою думкою щодо Росії. Усі країни були дуже невисокої думки ... Зрештою, суть полягає в тому, що росіяни витрачають мільйони, але нікого так і не переконують»[167].

Проте саме на цій точці ми знову прийшли до дихотомії, на якій ґрунтується російська інформаційна війна. Мета, як зрозумів Віталій, є двоаспектною. Перший з них — переконати та запевнити тих, хто хоче бути переконаним і запевненим. Це досить просто. Другий аспект, як зауважує Галеотті, — сіяти розбрат і дисгармонію на Заході, плутати й спантеличувати, здебільшого, поширюючи дезінформацію, що важливо, через знання слабких місць Заходу. Це російська пропаганда або дезінформація XXI століття. Вона навіть має шанс переконати незначну меншість за межами своєї російськомовної аудиторії.

На Заході спостерігають злет популістських, антиінституційних партій і політиків від Національного фронту Франції, якому Кремль надав кредит у розмірі 11,7 млн доларів США 2014 року, до Доналда Трампа, якого Путін особисто похвалив кілька разів, і канал RT це постійно пропагував і підтримував протягом усієї кампанії президентських виборів у США[168]. Трамп, зі свого боку, неодноразово визнавав російського президента ліпшим за Барака Обаму лідером і навіть несподівано з’явився на RT America, щоб критикувати зовнішню політику США. Протягом кампанії він також несподівано штовхав кремлівську лінію з різних питань, як-от Україна, а також заперечення того, що російські хакери зламали сервер Демократичної партії[169]. RT також категорично підтримувала тих, хто виступає за вихіт Великої Британії з Європейського Союзу під час референдуму в червні 2016 року, щоб послабити європейську єдність — питання, яке розкололо би британський електорат на два протилежні табори. Розбіжності експлуатуватимуться. Кремль може апелювати як до лівих, так і до правих, які ставить під сумнів ліберальну демократію під час кризи. Він може звертатися до налаштованих проти ЄС чи проти Вашинґтонуя. Кремль дотягнувся навіть до кандидата в президенти США. Хто знає, як тепер російська пропаганда може впливати на американський політичний мейнстрим.

Що більше сумнівів ви можете посіяти у свідомості людей з певного питання, то дужче послабите їхню схильність розпізнавати істину, коли вони її бачать або чують. Це головна мета, на якій ґрунтується російська пропаганда, і Віталій, нарешті, зрозумів це. Наприкінці нашого інтерв’ю він був щиро засмучений. Зрозуміло, що наша розмова розбурхала важкі спогади, а коли я запитав його про наслідки операції, то він виглядав справді пригніченим. «Дивіться, — сказав він, — мої батьки користуються інтернетом. Вони читали такі коментарі й статті, дивилися на меми та карикатури, і їм доводилося в це вірити, як і багатьом іншим людям. Тепер вони знають, що це, найімовірніше, підробка. Нині ніхто вже нічому не вірить».





Розділ 5 Facebook - воїн 2: Homo digitalis на полі бою | Війна у 140 знаках. Як соціальні медіа змінюють конфлікти у XXI столітті | Розділ 7 Постмодерний диктатор: пригоди, відірвані від життя