home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Розділ 7

Постмодерний диктатор: пригоди, відірвані від життя

Російський президент Владімір Путін розуміє час, в якому живе. Коли він анексував Крим, то захопив і відрубав частину іншої країни. Його бажання красти чужі землі не вписувалися в межі здорового глузду. Держсекретар США Джон Керрі назвав його стратегію «поведінкою з дев’ятнадцятого століття» — а можна сказати й з дев’ятого століття[170]. Проте його методи, звісно, є підходом двадцять першого століття.

Путін ніколи офіційно не вторгався в Крим. Війна не була проголошена, російські солдати ніколи офіційно не порушували кордону. Натомість кілька сотень військ зайшли до Сімферополя й захопили його регіональний парламент і Раду міністрів. Вони маскувалися й носили зелену форму без будь-яких знаків розрізнення. Звичайно, всі знали, що вони росіяни, особливо, коли замасковані піднімали російські прапори над захопленими будівлями. Тоді, протягом декількох тижнів «маленькі зелені чоловічки» взяли під контроль регіон, а 16 березня, на спонсорованому Росією референдумі понад 96% кримчан нібито проголосували за приєднання до Російської Федерації. Москва отримала шматок іншої суверенної держави, офіційно не вторгаючись в неї й навіть без жодного пострілу. Це, за словами Путіна, була демократія в дії.

Із одного боку, немає нічого нового. Росіяни називають це «маскування» — військовий обман, що «здійснюється на національному й театральному рівнях, щоб збити з пантелику ворога в політичному та військовому плані, щодо намірів і часових меж їхніх дій. У цих сферах, коли війна — це лише продовження політики, вона охоплює як політичні, економічні та дипломатичні заходи, так і військові»[171]. Маршал Росії Георгій Жуков розробив це як доктрину ще у 1920-х роках, але вона ідеально підходить для Путіна, який є новою породою автократа.

У своїй книжці «The Dictator’s Learning Curve: Inside the Global Battle for Democracy» Вільям Дж. Добсон стверджує, що сьогоднішні успішні деспоти — це ті, хто зрозумів необхідність еволюціонувати. Тоталітаризм є феноменом XX століття. їді Амін, Пол Пот і Саддам Хусейн уже в минулому — вони всі намагалися, проте їм це не вдалося. Як показала Арабська весна, прагнення до демократії — глобальне. Її просування, як зазначає Добсон, — це міжнародна індустрія, підтримувана цілою низкою прав людини, спостереженням за виборами та організаціями з розвитку демократії, не кажучи вже про перехожих, які запостять кожен ваш кожен прояв садизму в інтернет[172]. Стань занадто відверто пов’язаний із вбивствами, і ти — сирійський Башар аль-Асад, відмежуйся від світу, і ти — північноко-рейський Кім Чен Ин.

Путін засвоїв ці уроки. Ви можете поводитися в усіх своїх намірах і цілях як диктатор, але мусите мати вигляд демократа. Путінська Росія замінила радянську жорстокість приглушенішими формами гноблення — скрупульозно одягнувши його в ризу демократії, огорнувши мовою прав людини. Він замінив ГУЛАГ звинуваченнями в порушенні зонування, для закриття офісів дисидентських газет, розстрільні загони перевіряючими інстанціями, що розорюють буцім «зловмисних», непокірних бізнесменів. Вибори (хоч і фальсифіковані) проходять, конституція (хоч і ліберально витлумачена) є священною, опозиційні партії створюються, а не забороняються. Демократія управляється. І ви не можете вдиратися в країни чи масово вбивати людей. Цього так і не збагнув колишній президент України Віктор Янукович, і його жорстокість під час Євромайдану стала його крахом. Янукович був модерним диктатором, Путін є першим постмодерним диктатором. Янукович був аналоговим, Путін є цифровим.

Навіть російські реваншистські пригоди в Сирії, де загинули десятки тисяч людей, аби Москва могла як підтримати свого союзника Асада, так і пропагують бачення імперської Росії, спрямованої на заспокоєння населення, яке дедалі «процвітає», щоб краще підлягало управлінню. По-перше, Сирія — це виняток з правила, відкрита демонстрація російських сил у регіоні. По-друге, дії в Сирії були замасковані під виглядом одного з найбільш священних геополітичних тропів XXI століття — боротьби з тероризмом.

На Сході України, попри численні докази того, що Росія направила і військову техніку, і спецпідрозділи на допомогу сепаратистам, Кремль усе ще заперечує відверту російську присутність. Україна бореться із сепаратистами й заразом із Росією, але війна не оголошена і основний ворог офіційно не існує. Радянська стратегія з викрутасами XXI століття.


Поїздка сходом України в той час, коли міста й селища захоплювали проросійські сепаратисти на початку весни 2014 року, — це поступове занурення в сюрреалістичні будні постмодерністської війни. Вплив інформаційного бліц-кріґу в Росії був повсюдним: онлайн-контент просочився в офлайн-світ і змінював усвідомлення реальності для тих, кого він зачіпав. Кожне місто, яке я відвідав перебувало в стані громадянського й військового хаосу. Але серед усього цього знову з’являлися деякі ключові тропи — ідеї та мотиви, які могли б вийти прямо з-під віртуальної ручки Віталія, що на вулиці Савушкіна. Таке повсякчас повторювали мені українці зі сходу. Це було сюрреалістично. Але за хаосом була ясність. Путінська Росія чудово розуміє силу інформації у воєнний час і використовує її більш вміло, ніж будь-яка інша держава світу. Президент Естонії Тоомас Гендрік Ільвес, чия країна має власну російськомовну меншину, також побоюється можливих дій Кремля. Підсумовуючи дії Росії, він сказав:

«Окупація України виходить за межі інтересів Росії, це не спрацювало б на даному етапі з огляду на політизацію українського народу. З іншого боку, якщо ви можете порушити її рівновагу й внести нестабільність, якщо ви можете поширити наратив про те, що українці є купою корумпованих нацистських покидьків, то ви все одно виграли, тому що співчуття до України зменшується. Цей наратив панував у деяких частинах Європи доти, поки вона мобілізувала опозицію стосовно посилок допомоги ЄС. Я маю на увазі, що ми не залишимо Україну напризволяще, але це буде важко. Тепер ви бачите аргумент: чому ми мусимо давати їм гроші, коли все це зникає [в руках корумпованих політиків]? Тому, якщо ви створюєте такий наратив, то навіть не потрібні російські війська, бо ви допомагаєте насадити страшну бідність і формуєте неефективну, безсилу державу. Отже, наратив є як військовим, так і політичним інструментом»[173].

Мій досвід в Україні відкрив мені майже всі практики, які пов’язані з веденням війни XXI століття, й, зокрема, з посиленням використання «некінетичних» (невійськових) засобів ведення війни, особливо тих, що приніс Web 2.0. Для того щоб поєднати відчуття запаморочливої нереальності, все це розгорталося в контексті конфлікту «сірої зони», в якій всі сторони існували в стані, що був ні війною, ні миром. Я був свідком такого яскравого прикладу війни Еміля Симпсона, як «збройна політика». Росія розташувала війська й сепаратистів на території Сходу України, але було очевидно, що її головна мета — не перемогти українську армію, що зробити було б доволі легко. Насправді, це було далеко не першочерговою метою Москви, — вона ніколи навіть не намагалася оголосити війну, хоча й посилала війська й техніку через кордон для допомоги сепаратистам. їй це не потрібно. Натомість, як зазначає Ільвес, її фокус спрямовувався на послаблення української держави, привчення східних українців до потрібного їм наративу. Зрештою, мета військових операцій полягала в тому, щоб підтримати інформаційні операції.

Як зазначила Марія Калдор, найуспішнішими у «нових війнах» є ті, хто зможе «уникнути бою й контролювати територію через політичне управління населенням»[174]. Це саме те, що Москва робила на місці. Подібно до того, як Еміль Сімпсон зазначає, що метою британських солдатів в Афганістані була не поразка талібів, а переконання місцевого населення підтримати афганський уряд, дії Росії були спрямовані на те, щоб змусити східних українців підписатися на кремлівський наратив і робити це, нападаючи на українську державу, без завойовування її столиці чи перемоги її армії.

У цьому можна побачити майстерний удар Путіна. Шляхом поєднання ретельно організованої пропаганди, підкріпленої обмеженою військовою силою, він створив саме визначення конфлікту сірої зони:

Конфлікт сірої зони найкраще розглядати як діяльність, яка є примусовою й агресивною за своєю природою, але навмисно розроблена для того, щоб залишатися нижче порога звичайного військового конфлікту і відкритої міждержавної війни. Підходи сірих зон є переважно цариною ревізіоністських сил — суб’єктів, які прагнуть змінити певний аспект наявного міжнародного середовища, а мета полягає в тому, щоб пожинати вигоди, будь то територіальні чи інші, які зазвичай пов’язані з перемогою у війні. Але підходи сірих зон мають на меті досягнення цих переваг, не переходячи у відкриту війну, не перетинаючи встановлені червоні лінії, а отже, не піддаючи виконавця таким ризикам, які можуть виникнути під час такої ескалації[175].

На практиці це означало, що можливість зовнішніх сил втручатися в справи України була і є суворо обмеженою. Без оголошення війни міжнародні держави не могли відкрито звинуватити Путіна в тому, що він є відвертим агресором. Високопоставлені міжнародні особи засудили дії Росії (і, звісно, знали правду цієї ситуації), але це мало невелике значення. Росія постраждала за свою поведінку у вигляді санкцій. Але вона отримала Крим, продовжує дестабілізувати Україну і впевнена в тому, що якщо вдасться до масових вбивств або направить свою армію до Києва, світ засуджуватиме, але майже нічого не зробить. Світ ще не наздогнав Росію: він досі вважає, що слова, пропаганда і партизанські наративи менш небезпечні, ніж танки. Те, що Росія зробила, слід визначати як ведення війни XXI століття, що провадиться з помірною ефективністю і самовпевненістю.

«Новоросія! Новоросія!» — кричав чоловік, коли відірвався від пляшки з невизначеною прозорою рідиною — неважливо, що це було, воно явно робило свою справу. Був кінець 2014 року, я стояв біля кафе в Донецьку, на сході України, намагаючись зателефонувати. Він нахилився і дихнув на мене перегаром. Я злякався, що він насправді п’є чистий спирт. Він тицьнув пальцем у мене: «Київ — фашистська хунта, фашистська хунта!», — повторив він ламаною англійською мовою. І, плюнувши на землю, додав: «Бандера, птуй!», маючи на увазі українського націоналіста Степана Бандеру, який співпрацював з нацистами під час Другої світової війни. Я відступив кілька кроків назад, але це не допомогло — він схопив мене за руку. «Путін, він сильний! Він сильний!» — підсумував чоловік, показуючи кулак вільною рукою для відчутнішого акценту. Те, що зробив Віталій на фермі тролів, здавалося, пробилося прямо на поле битви України.

Тим часом російське телебачення, переважно канали «Вести», «Россия 24», «НТВ», «Первый канал» і «РТР Планета», продовжувало зберігати владу над уявою східних українців. Донбаський край був землею колишнього президента України Януковича, але після протестів Євромайдану влада не робила спроб звернутися до сходу і заспокоїти людей там, багато хто співчував президенту і в неспокої спостерігали за революцією. Російське телебачення та інтернет заповнили цю порожнечу. Віталій і його колеги вийшли на поле бою.

Спеціальний репортаж на каналі «Россия 24», в якому один з путінських журналістів, Дмітрій Кисельов просував російську стратегію крутили двічі, 13 квітня (і знову 27 квітня) у дні розпалу сепаратистського перевороту. Кисельов використовував трансляцію для того, щоб оголосити два чи три прості повідомлення, які стали основою пропагандистських атак Росії на Україну протягом усієї кризи. «Київ повністю під американським контролем; він втратив суверенітет», — голосно заявив він. Звертаючись до присутніх (насправді невеликої кількості) ультраправих осіб серед протестантів, таких як політична партія «Свобода» та група «Правий сектор». Він стверджував, що Євромайдан був «русофобним і фашистським» повстанням, що скинув демократично обраного президента. Він попередив, що «Правий сектор» наказує своїм насильницьким ультранаціоналістичними організаціям тероризувати Східну Україну.

«Усі медіа, — сказав канадський філософ Маршал Маклуган, — це розширення деяких людських можливостей — психічних чи фізичних»[176]. На Сході України це було так, ніби транслювалася центральна нервова система Путіна. Люди, з якими я розмовляв, не висловлювали так багато скарг, як повторювали мантри про фашистські хунти й всюдисущість терористів «Правого сектора», мантри, що існували тільки на російському телебаченні та в інтернеті, тобто в уяві Кремля. Вплив російськомовних каналів на літніх східних українців, а також статей і мемів у «ВКонтактє» серед молоді, з якою я познайомився, було майже тотальним. Старі чоловіки популяризували геополітичні концепції, що виходи прямо з уст Путіна, навіть коли вони не могли пояснити, що означають ці концепції. Підлітки сміючись показували мені расистські меми Обами на своїх смартфонах. Віра у фантастичні уявлення, такі як Київ хоче «знищити» російську мову в Україні, «Правий сектор» всеусюдний і завжди готовий завдати удару, була фанатичною. «Ферма тролів», з її виготовленням мемів, фотожаб, нескінченних відеокліпів і статей, зіграла свою роль у ширшій інформаційній війні. Це було не просто оприлюднення наративу, це було переосмислення реальності.

Така віра зосереджувалася на здатності соціальних медіа максимально збільшувати відцентрові імпульси. Подібно до того, як нові технології об’єднують людей, вони також посилюють їхні розбіжності — здатність, яку Москва використовувала для ефективного впливу на натовпи безправних проросійських українців, позбавлених волі, через частину сходу країни. Шостого квітня 2014 року на Куликовому полі, на широкій площі в центрі Одеси, я побачив першу проросійську демонстрацію. Кілька сотень мітингувальників, багато хто з російськими прапорами (хоча ще більше розмахували серпом і молотом СРСР), заполонили площу, де грали радянські марші й виступали ті, хто прославляв Росію. У передній частині натовпу чоловік з гордістю махнув прапором із зображенням Йосифа Сталіна, який скидався на Арнольда Шварценеггера, такий само м’язистий і в руках тримав величезний кулемет. «Ті з вас, які хочуть приєднатися до Європи, витягуйте вазелін», — вигукнув спікер до натовпу, який скандував криками схвалення. Більшість були пенсіонерами. «Америка хоче перемогти нас! Вона хоче купити нашу країну!» — продовжив він. Більше овацій.

Надто нафарбована дама років шістдесяти пояснила мені позицію протестувальників. «Якщо сюди прийдуть російські війська, я зустріну їх з хлібом і сіллю, — заявила вона гордо. — Вони [київська влада] ненавидять нас, — продовжила вона. — Вони хочуть знищити нашу мову. Якщо ви поїдете до Львова [сильно проукраїнського міста на Західній Україні], вони навіть не продадуть вам молоко, якщо ви розмовляєте російською»[177].

Я чув цю скаргу в кожному окупованому місті, яке я відвідував. Це була велика проблема для влади, як пізніше зізналася мені українська депутатка Ольга Бєлькова, коли ми з нею сиділи за кавою на терасі в кафе у центрі Києва. «Люди на сході мають постійний потік інформації, яка говорить про те, що для них справи йдуть погано, тому що вони російськомовні, а ідіоти в Києві їх не слухають, — сказала вона. — Економіка майже мертва, але все, про що вони можуть говорити, — це мовна проблема»[178].

Збоку від площі стояла група людей у масках і формі, озброєних бітами, спостерігаючи за демонстрацією. «У нас є відомості, що “Правий сектор” приїжджає до Одеси, щоб спалити наші намети о четвертій годині ранку, — мовив лідер групи Олександр, — і ми готові зустріти їх». Він сказав, що не хоче жити в країні, якою управляє «фашистська хунта», і що настав час відокремитися від України. Посадивши їх на «дієту» російського телебачення і пропаганди соціальних медіа, Кремль змусив громадян однієї країни розколотися на абсолютно протилежні табори. Когнітивний розрив між тим, у що вірили східні українці, і тим, що відбувалося у їхній власній столиці, — всього на відстані 440 кілометрів — був майже цілковитим.

Через кілька днів я приїхав до Донецька і побачив початок такого самого процесу. Кілька сотень сепаратистів штурмували центральну адміністративну будівлю міста, оголосили створення незалежної Донецької Народної Республіки (ДНР) і тепер публічно закликали Росію надіслати військову силу для їхнього захисту. З балкона будівлі висів великий банер: Народна Республіка Донбас.

Протестувальники, які зібралися біля будівлі на бульварі Шевченка, хотіли, щоб Донецьк слідував за Кримом. Вигуки «Ре-фе-рен-дум! Ре-фе-рен-дум!» змішані ще з гучнішими криками «Ро-сія! Ро-сія!». Приїхали деякі російські медіа, з чого був радий натовп: «RT каже правду! RT каже правду!» — волали вони, підбадьорюючи команду RT[179].


Східні українці мають виправдані невдоволення до Києва, який двадцять років нехтує своїм регіоном. Рівень безробіття у Донецьку у 2014 році був на 2% вищим, ніж у середньому по країні, а основна галузь промисловості — видобування корисних копалин — гинула. Існує також злість, яка випливає з поширеного переконання, що схід субсидує решту України. У 2013 роді східні міста — Донецьк і Луганськ — вклали до ВВП України 11,7% і майже 4% відповідно[180]. Багато протестувальників, з якими я спілкувався, відчували себе обдуреними. Але, крім деяких невиразних аргументів про вищі пенсії, було мало обговорень щодо того, якими є реальні переваги приєднання до Росії.

Постійна медіа війна Путіна в Україні успішно посилила давні регіональні образи, які сприяли створенню умов для дестабілізації на сході. Перший етап було завершено. Маскування — таємна військова акція, яка йшла за дестабілізацією, — було другою стадією. За кілька днів після мого візиту до Донецька Східна Україна повстала, коли 12 квітня озброєні сепаратисти штурмували й зайняли поліцейський відділок у Слов’янську — на той час незначне індустріальне прикордонне містечко з населенням приблизно 130 тисяч осіб. Я був одним з перших журналістів, які прибули на місце події по обіді. Здалеку було чути інтенсивні вибухи. Годину до цього я наштовхнувся на сепаратистський контрольно-пропускний пункт, який контролював вхід до міста, де озброєні люди оточили мою машину й наказали мені й іншому журналісту під прицілом зброї показати свої документи й звинуватили мене в тому, що я американський шпигун.

Барикади були встановлені навколо поліцейського відділка, повністю відділяючи його від вулиці. Доступ до нього контролював озброєний чоловік, який використовував щит, щоб зімпровізувати двері. Я прилаштувався до групи демонстрантів і, зрештою, увійшов усередину. Подружжя середнього віку монотонно вигукувало проросійські гасла, а підлітки захоплено по черзі робили селфі перед неоновим синім поліцейським знаком. Чоловіки в масках у формі, не звертаючи уваги на хаос навколо них, охороняли місцевість, їхні пальці впиралися в тригери автоматів, які вони постійно тримали внизу — класична поза професійного солдата. Вони стояли разом у групах по двоє-троє і спілкувалися по радіопристроях. Вони відмовилися говорити зі мною, але їхній одяг і поведінка були такі самі, як у солдатів, які захопили Крим. «Маленькі зелені чоловічки» повернулися в Україну[181].

Проте цього разу Росія була більш нахабною, відкрито відправляючи російських громадян, щоб очолити повстання, зокрема, Ігоря Стрєлкова — Гіркіна. Його вважають, як українські, так і західні військові офіцери, полковником російського спецпідрозділу, і він швидко став «командувачем» народної міліції Донбасу, розташованої у Слов’янську. Там він очолював вищих російських офіцерів, багато з яких воювали в Чечні та Афганістані, які навчали місцеву міліцію, а потім переходили до інших окупованих міст на сході[182]. До середини квітня Київ заарештував понад сотні російських громадян за сепаратистську діяльність.

Протягом наступних місяців конвой військової техніки, включаючи танки й ракети, повільно переходив через кордон з Новошахтинська, контрольно-пропускного пункту у 80 кілометрах від тренувального табору біля російського міста Ростова, що дало змогу повстанцям битися відкрито з переважною кількістю та вогняною силою. Багато військової допомоги прийшло у Слов’янськ, маскуючись під гуманітарну допомогу. Фрідон Векуа працював із сепаратистами, таємно доповідаючи Києву. «Був такого типу телефонний дзвінок: «Ви отримуєте пакет: 50% — гуманітарна допомога: 50% — це щось інше»[183].

Влада Києва та спецслужби безпеки, які все ще відмовлялися від анексії Криму, могли лише дати політичну та військову відповідь[184]. Після того як тодішній виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов оголосив про початок АТО (13 квітня), серія наступальних заходів і контрнаступів між українськими військами й повстанцями показала, що боротьба поширилася на ще більші території південного сходу. Десятки вертольотів і літаків української армії були збиті з використанням озброєння, що поставлялося Москвою, а українська армія обстріляла сепаратистські позиції в окупованих містах. Сотні людей загинули. Одинадцятого травня в ДНР відбулася серія референдумів, які київські та міжнародні спостерігачі визнали незаконними. У Донецькій області 89% населення «голосували» на користь самоврядування[185]. Демократична видимість підтримується постійно.


Але криза в Україні була близька до глобальної, для якої Путіну знадобиться інший набір інструментів. Сімнадцятого липня 2014 року важкі втрати змусили повстанців відмовитися від Слов’янська. Літак Malaysia Airlines МН17 з Амстердама до Куала-Лумпур був збитий над Східною Україною зенітною ракетою, всі 298 людей загинули. Одразу, після того як упав літак, Стрєлков опублікував повідомлення на своєму сайті «Вконтакте», що він бере на себе відповідальність за знищення цього літака, тому що вважав українським[186]. Пізніше цей пост було видалено, але ним устигли таки поділились у мережі.

Високопосадовці США і НАТО вважали, що сепаратисти тільки від Росії могли отримати необхідні зенітні ракетні системи. Міжнародні лідери засудити Путіна. «Це визначальний момент для Росії, — написав британський прем’єр-міністр Девід Кемерон. — Президент Путін має дати відповідь щодо цієї жахливої трагедії»[187].

На Сході України Путін розгорнув найефективніший для своєї цільової аудиторії носій: телебачення. Але якщо Східну Україну можна було заплутати й підкорити через російськомовні канали й соціальні медіа, то проблема МН17 була глобальною, вимагаючи міжнародного миттєвого реагування. Соціальні мережі тепер мали довести свою цінність Кремлю на глобальному рівні. Як статті про аварію розійшлися по всьому світу, так само і «ферма тролів» почала працювати на повну силу.

Тисячі газет Guardian та інших видань писали про те, як платні прокремлівські тролі, з’явилися в коментарях, щоб захистити Росію, атакувати Україну й узагалі заплутати факти[188]. Багато хто з них, а також матеріали, які вони використовували для просування своєї справи, прийшли з тієї непримітної будівлі, що на вулиці Савушкіна.

Кремль також міг скористатися десятками тисяч своїх фанатів, які тільки й чекали, щоб затвітити чи поділитись офіційною лінією — критично, коли потрібно швидко реагувати. Через кілька годин, після того як MH17 впав, тисячі проросійських «Фейсбук»-сторінок і Твіттер-каналів почали повторювати кремлівську риторику й звинувачувати українців: це сталося через Україну, так, це був Київ або американці. Або навіть, як описували в багатьох проросійських мемах «ВКонтакте», через змову між американцями та українцями. Теорія змови, заперечення і перекидання провини: вибудована система російської пропаганди викрита, нею поділились і затвітили її у безкінечність.

Багато за межами Росії та Східної України відкинули ці абсурдні претензії, але для Путіна це не мало значення — це не було його метою. Переконувати своїх прихильників — багато з яких хотіли знати, що Росія не має нічого спільного з масовою розправою над цивільними особами — було легко. План справжньої мети був дуже простим: увести світ в розгублений стан, заплутати, а для цього різні платформи соціальних медіа й здатність поширювати наратив, яким вони наділяли користувачів, були ідеальними інструментами.

Більш проблематичним був політичний вплив. Після краху дипломати обговорили можливість нового туру фінансових санкцій проти Росії, яка в глобалізованому світі може бути руйнівним. Але глобалізація скорочує обидва шляхи, і Путін майже на інстинктивному рівні це розуміє. Уся його політична філософія базується на переконанні, що геополітичні парадигми XX століття застарілі.

І він має рацію. Росія знає, що міжнародні корпорації стали потужнішими, ніж міжнародні інституції. Фінанси самі є багатонаціональними. Кемерон, можливо, говорив жорстоко про санкції, але Британія має неоплачені боргові рахунки російською готівкою. Британські національні школи та художні галереї залежать від цього. Лондонський лідер на ринку нерухомості залежить від цього. У 2014 році комерційні юристи Лондона отримали 60% своєї роботи від російських клієнтів[189]. Британська компанія ВР має частку в розмірі 20% в «Роснафті», найбільшій російській нафтовій компанії, а її теперішній керівник Лорд Лівінгстон попередив, що британські банки постраждають від подальших санкцій ЄС щодо Москви. Санкції належним чином надійшли 29 липня 2014 року, але їхній ефект був помітно обмежений. Російська нафтовидобувна промисловість була помічена, але пристрасть ЄС до російського газу (на відміну від нафти) залишила цей сектор недоторканним.

Український депутат Анатолій Гриценко, колишній міністр оборони й колишній кандидат у президенти, незадоволений, йому було прикро через цю ситуацію. Я зустрівся з ним у його кабінеті в парламенті України на початку 2014 року. Безперервно палячи Marlboro Lights, він сказав мені: «Люди говорять про взаємозв’язок, але вони не розуміють, що проблеми України стосуються всіх. Путін анексував частину такої великої країни, що на її території можна розселити населення кілька європейських держав. Хто буде наступним? Естонія, Придністров’я? Це матиме дестабілізаційні наслідки через тридцять чи сорок років. На той час Камерон і Обама десь ходитимуть на рибалку, а інші люди змушені будуть стояти перед наслідками цих дій. Глобалізація, — фиркнув він. — Вона означає, що Путін може уникнути покарання за вбивство».


Путін, попри вибагливий калібрований демократичний вигляд, є справжнім узурпатором. Він хоче не просто контролювати ваш бізнес або вашу політику. Він приходить за вашими почуттями: російських військ немає на Сході України. Вони ніколи не вторгалися в Крим. Те, що ви бачили, — ви не бачили. Нові медіа дають йому змогу проштовхувати своє повідомлення все більш ефективним і широким способом. На місцевому рівні воно переосмислює реальність, створюючи умови для війни; на міжнародному рівні він використовує двигун громадської думки, щоб або виправдати, або заплутати. За ним стоїть громадянська армія, яка підсилена соціальними медіа. Централізована державна влада протистоїть розсіяній владі цивільних, у той час як Захід, який потрапив у павутиння глобалізованих фінансів, зрештою, безсилий діяти. Такий вигляд має війна XXI століття. А Владімір Путін є в ній головним спеціалістом.





Розділ 6 Троль: імперія завдає удару у відповідь | Війна у 140 знаках. Як соціальні медіа змінюють конфлікти у XXI столітті | Розділ 8 Інтерпретатор 1: від спальні до поля бою