Розділ 22. Хода по мир

— Ви не бачили жіночки? Така худа дуже. З обличчям… понівеченим. Ліза звати.

— Та бачив якусь таку колись. Але чортзна-де зараз. Спить, певно, в якомусь наметі чи у КМДА.

— Ви не бачили?..

— Ні.

— Вибачте, а ви…

— Взагалі-то, я сплю.

— Сидячи?

— Ну а как, бляха, тут еще спать, брат?

Я ходив і ходив, питав і питав… Шкода, що я заважав їм спати. Особливо того шкода, що мені нагрубив і назвав братом — я бачив потім його, накритого брудним покривалом, з головою накритим. Але це було пізніше, вже після того, як я виспався — теж сидячи, бо ну а як ще? А ранком мені пощастило. Я взагалі був аж занадто везучий в той день, ненормально везучий. Я просто розплющив очі, а вона йшла назустріч, несла бутерброди й усміхалась самими очима, решту обличчя ховала медична маска.

— Лізо! — закричав я. — Лізо!

Люди озирались на мій крик, а я біг до неї, як бігають у кіно тільки найголовніші герої назустріч найголовнішим героїням. Ліза!

— Це я, Костя! Костя! Ти впізнаєш мене, Лізо?

Вона відверталася, ховала обличчя, пропонувала взяти бутерброд і проходити, не заважати… Щось творилося з нею, дуже, дуже дивне.

— Так, впізнаю, — нарешті здалась вона і пішла геть.

— Ти куди?

— Вибач, я… Я розношу бутерброди. Може, все-таки візьмеш один?

— Ні, Ліз… А хоча давай. Слухай, я вчора, тобто це сьогодні було, бачив тебе уві сні. І от приїхав. Ну, як би по тебе…

Я не сказав, що і наяву бачив, вже давненько — навіщо їй…

— Дякую. Я чекала, — сказала вона і пішла геть, скористалась тим, що я на мить випустив її льодяну руку зі своєї.

Ні, я не повів себе, як зазвичай, тобто як боягуз. Я метнувся за нею, розштовхуючи заспаних революціонерів і збуджених роззявляк, я біг за негарною жінкою, вроду якої пам’ятав лише я, спішив, як безвусий хлопчина за останнім потягом на фронт (хоча чи буває колись останній?) — не тому, що військовозобов’язаний, а тому, що хоче бути чоловіком. А Ліза все соромилась навіть глянути мені в лице, поправляла маску кожної хвилини, наче… Наче закохане дівча.

— Ліз, давай поговоримо, Ліз, — я взяв її за плечі, відчував, які вони затонкі, мов каркас повітряного змія, дивився в очі, завеликі, аж до неправильності, знайомі, аж до спазмів у животі.

Говорили так довго, здається, цілу вічність і дві кружки. Дві кружки блідого чаю з пожовклих від вологи пакетиків. З Лізиної розповіді виходило, що всі її мрії здійснились — ні, не ті, де вона мала бути балериною, не ті, де придумала стати моделлю, не ті, де у неї було скількись там діточок. Виявляється, Ліза була щаслива з того, що працювала у дитбудинку.

— В нашому, рідному, уявляєш?

Я уявляв, аж занадто емоційно, можливо. І кухню ту уявляв, де… А Ліза була щаслива.

— Мене на місце Ніни Йосипівни взяли. Царство їй небесне! Така добра була, така лагідна, як мама мені…

А о восьмій почули, що треба йти. На мирну ходу. До Верховної Ради? Я толком не второпав, куди і навіщо, не спав же цілу ніч. Та й люди у натовпі не дуже розуміли, чути було, як хтось пошепки ділиться страшними здогадками — буде бійка з «Беркутом», он самооборони скільки зі щитами, як у лицарів круглого столу — але шикувалися поволі. І я теж вишикувався, поруч із Лізою. Підходили заспані кияни, ті, що не ночують на Майдані, більше і більше їх. А я думав уже про них як про помічників, бо я ж був свій — я ночував тут.

Ми йшли по Шовковичній. Лізка і я. Лізка вдавала, що вона не зі мною, не знаю, чого. Я підігрував, мені теж було ніяково — тільки тепер помітив, які поношені в неї чоботи, яка брудна маска і замацані рукава куртки. Невже не могла кращої знайти? Зараз же на Майдан так багато одягу передають. А цікаво було б взяти її за руку, не дивитись ні на обличчя, ні на куртку — лише на оці тоненькі довгі білі пальці. Вони і не змінились зовсім, здаються такими ж м’якими на дотик — це насправді не так, я торкався її загрубілої шкіри, але на вигляд так видається. І я не взяв її за руку, ішов і мружив очі від сонця чи від утоми, майже сліпий, бачив лише обриси тоненьких пальців без рукавиць.

— Лізко, очі самі заплющуються. Поведеш мене?

— Це як?

— А як в дитинстві. Пам’ятаєш, ми одне одного коридорами водили із заплющеними очима, а потім потрібно було вгадати, де ми є. І я ніколи не вгадував — а ти завжди.

— Ну, добре…

Я приготувався зігріти обвітрені її долоні, а її руки виявилися справді м’які, наче хтось скупав їх у молоці і живій воді на моє прохання. Гладенькі, як тканина вечірніх Аллиних суконь, як простирадла, що хтось подарував на весілля. Та ні… то все перелічене м’яке, як Лізині руки, і соромно, і дивно, як я цього раніше не помічав, чому сумнівався.

Я не бачив, хто почав заворушення. Навіть якби очі мав розплющені, не знаю, чи помітив би. Побачив уже, як мітингувальники стягують солдатів внутрішніх військ із вантажівок, тих, що перегородили проїзд до Ради. Напевно, хтось першим кинув камінь. Потім пляшку, потім ще камінь, потім ще…

— Костю, навіщо вони це роблять? — шепотіла Лізка, не випускаючи моєї руки. — Це ж вевешники, не «Беркут».

— Вони перші почали, — пояснив хтось незнайомий поруч.

— Та ні, то з нашого боку якийсь придурок! — підказав інший.

— Тітушки! — гуло звідусіль.

Незнайомі голоси й далі аналізували ситуацію, а я раптом відчув, як хтось пригорнувся до мене — Лізка. Маленька така, як рибка, беззахисна, наче дитина. Вона ж, мабуть, уся м’яка.

— Лізко, пішли.

— Давайте в Маріїнський, — знову втрутився хтось незнайомий, але зрештою тут усі ділилися просто за принципом свій-чужий, і то ніби був голос «свого» — ми послухались.

Ліза щось шепотіла про те, що, може, туди не варто, що їй-то все одно, але за мене вона хвилюється, ніби я чимось важливіший. Я шикнув на неї, щоб замовкла. Мені було незручно — інші чоловіки поруч, справжні революціонери, не те що я — так мені здавалось, а вони ж, певно, те саме думали про мене.

В Маріїнці я був перший раз за час Майдану. Озирався, розглядаючи ряди солдатиків, а за ними намети — казали, що з тітушками й антимайданівцями. Наші сотні, хлопці в наколінниках і зі щитами лицарів (бабуня робила мені такий колись для якогось виступу у п’ятому, здається, класі) стали обличчями до облич із сірими рядами внутрішніх військ.

— Охороняють, — пояснила Ліза. — Щоб усе мирно було.

Так і стояли. Сіра стіна напроти живої, різношерстої, яскравої. Я вперше бачив їх так близько — так званих бійців внутрішніх військ. Якщо, звичайно, не згадувати того, обпеченого з підвалу… Ці були різні — точно такі, як той, що розмовляв з кошеням, перелякані, перемішані з іншими, що вдавали із себе героїв, серйозних вояків, тримали непроникний вираз обличчя. Були й такі, ненависті в очах яких я вірив по-справжньому.

Народу навалило повний Маріїнський парк, і вся вулиця Грушевського була забита нашими. «Нашими» — я знову і знову радісно ловив себе на цьому почутті приналежності. Я ж ніде не був своїм, з 1989 року, ніде… Ні в дитячому будинку, ні серед бандитів, ні серед просунутих рекламістів і дизайнерів. А тут, дивно, були ж люди зі всіх місць і часів — і бандити, і креативники, і сироти, і ще бозна-хто — і всі свої.

Десь вибухнуло.

— Кость, що це?

— Не знаю.

— Ідіть поможіть бруківку розбирати, — підказав хтось.

— Вбивці! Вбивці! — пролунало одразу з багатьох сторін.

Хто? Де? Невже когось вбили тепер? Ліза підстрибувала, намагаючись побачити бодай щось над головами людей.

— Там беркут, Ліз. Треба йти. Не місце тобі тут, раз беркутня навалила.

І тут я побачив. Сигнальною ракетою, влучно і символічно, чітко по параболі, полетів у сірі ряди коктейль Молотова. Я бачив, як сірі накрилися щитами, згадав, як пече коктейль, аж до того, що готовий нявкати, лиш би відволіктись… А все вже змішалось, на вояків кинулись сотні Самооборони, просто мітингувальники, я кинувся — звідтам, люди кинулись — на ворогів… Відтіснили трошки, а потім беркутівці відбилися. Страшні, як чорно-сірі мисливські пси, оточені здобиччю, гарчали, але ніколи не втрачали віри: здобич не вони, здобич — це ми.

Коли полетіли шумові гранати, ми вже трохи відійшли від місця подій. Я чув постріли. Думав, що у повітря, максимум — по ногах. В очах пекло, і я біг, тягнув Лізу — так і виправдовувався перед самим собою тим, що Лізу потрібно відвести у безпечне місце.

А потім він упав біля мене — чоловік років п’ятдесяти, із червоною діркою прямо в лобі, в куртці, такій, що продаються лише на ринках, які я не відвідую вже роки три. У брендових крамницях не продають таких курток, та і людей таких там не зустрінеш. Він був такий справжній, щирий, і, мабуть, коли співав гімн, трохи фальшивив і клав руку на серце. А може, навпаки? Він був гадом, кинув дружину і трьох дітей, а потім чомусь поперся на Майдан, з нудьги, наприклад? Може таке бути? Так легше.

— Не дивись, Ліз. Нічого.

— Мені треба очі чимось промити, — просто сказала Ліза.

Спускалися по Інститутській.

— Закрий очі, Ліз. В тебе ж очі хворі, — брехав я.

Коли спустились ближче до Майдану, промивати очі вже не було потреби — чи то дія газу закінчилась сама по собі, чи то сльози, що душили нас обох, промили очі.

— Іди, Ліз. Біжи до наметів. Там допоможуть.

— А ти?

— А я тут мушу. Я ж чоловік. Мушу діяти. Не лише співчувати.

Вона кивнула, а я пішов — назустріч тітушкам, назустріч будь-чому. Я ж чоловік.

Я бився несподівано добре. І страху не було. Ніби хтось був поруч — якщо не всередині мене, то по той бік стріму хтось дивився на мене через який-небудь айпад, переживав, матюкався чи гриз нігті із манікюром, чи і те, і друге. Тисячі очей вдивлялися крізь монітори-біноклі і бажали одного: тітушкам — згинути, мені — жити. І я жив. Сам жив, не за когось. Відбивався, бо на мене нападали. Йшов в атаку, бо хтось сказав, що загиблих багато, і вони не повинні померти марно — від мене було більше галасу, ніж користі — але я жив.

— За Тарека! — кричав я. — За Вамбу!

Мені здавалося, що вороги тікають через невеличкий ринок біля парку, мов таргани через щілину. Я не наздоганяв — нехай ідуть. Я лишень боронив наш Майдан. Хтось покликав будувати барикади, і я радо пішов… Було тяжко: будувати не можна, як бити, в екстазі. Хіба під час самого наступу.

А потім… мене перевернуло головою вниз. «Граната?» — встиг подумати. І з того моменту все попливло. Ні, я не пішов, і мене не забрали до лазарету. Я продовжував щось будувати, механічні рухи, відточені, мов я будував їх, ці київські барикади, все життя. А може, для цього і жив? Там, на площі Тахрір, не було з чого будувати, не було мішків зі снігом, не було так багато шин. Було лише хлопців багато, і падали вони так само…

Я зупинився. Боже, зі мною щось не так. Та граната… Може, вона вбила мене? Може, я тінь, що літає над Мідан Тахрір, і Майданом Незалежності, і цілим світом? Я пошкутильгав нагору, несвідомий куди і для чого, може, й просто нагору, ближче до сірого неба, що висмоктувало один за одним і лицарів з дерев’яними щитами, і збитих з пантелику сірих вовченят, без розбору — поговорити і розпитати, чому. Поруч впав хлопець — худенький і світловолосий, такий, як я років п’ятнадцять тому. Його, мабуть, вбило чимось відразу, на місці, але я цього не зрозумів, і багато хто, здається, тоді ще не розумів. Усе робили автоматично, ніби існує програма, закладена в мозок людини на випадок війни. І от всі системи відключаються — від співчуття до елементарного голоду — лишається лише та програма і якась мінімально необхідна норма страху, щоб вижити.

— Допомагай!

Я тягнув ноші, рухався спиною. Звернули, здається, до Кловського узвозу, хоча й незрозуміло, як я знову опинився так далеко від Майдану. Біля Маріїнського стояла карета швидкої, і я не знаю, як опинився там, всередині.

— Не виходьте звідси, якщо жити хочете, — сказав хтось і гримнув дверцятами.

— То вевешник був, — ошелешено проговорив хлопчик у мотоциклетному шоломі навпроти мене, не старший за того, що ми тягнули, не старший за сина Тарека.

Лише у тій швидкій ми виявили, що наша ноша — холодне тіло. Закрили бідоласі очі. Хлопець у касці перехрестився і зашепотів щось. А я не знав молитов, окрім «Отче Наш». Чи воно підходить? Не знав теж… Мій товариш молився, а я дивився у вікно швидкої, як добивають людей, як тягнуть у парк, де ми з бабусею гуляли на якесь свято, як передають молодикам у спортивних штанях…

— Я пішов, — просто сказав хлопцю в касці.

І я отак взяв і пішов. Спокійно покрокував, наче йду гуляти Києвом, і нехай би ще посипав сніг і засвітили ліхтариками вітрини кафе. Мене чомусь не чіпали. Може, був схожий на тітушку?

— Вам допомогти? — спитав жінку у норковій шубці, руденьку, схожу на Алку.

Вона сиділа й лупала бруківку, так спокійно і вміло, наче різала тазик олів’є до Нового року, різала і боялась не встигнути.

— Справлюсь.

Я пішов далі. Так схожа на Аллу… Зупинився, озирнувся і перепитав:

— А чоловік де, тут?

— Нет у меня мужика.

Я сів поруч і лупав бруківку. А потім набрав повну жменю і рушив до барикади.

Близько дев’ятої вечора нас відтіснили до Будинку профспілок. Але ми стояли. Кидали щось у когось. Я не розумів. Просто передавав каміння. Це краще, це навіть трохи простіше. Природніше. Захищатись. Повз мене проносили тяжко поранених. Пронесуть когось, і бачиш червоний слід — так багато крові, куди вже нести… Куди? Але несли, кидали, лупали бруківку і колотили ті кляті коктейлі. І коктейлі летіли у ворогів, навіть якщо ті вороги потім виють з безвиході і нявкають, помираючи, як кошенята. Хлопці поруч зі мною мали жити. «Так треба», — казав собі, і лупав бруківку, і не вірив.

Наступне, що пам’ятаю, це як дивлюсь на полум’я — чорно-помаранчеве марево Профспілок. І чую. І не чую. Не хочу чути.

Той біль вирубав мене. Чий біль? Здається, мій, розділений з цілим світом, з тисячею біноклів-очей. Чи чужий? Немає різниці.

Я стояв, і Майдан огортав мене. Майдан Незалежності і Мідан Тахрір. Очі блакитні і очі чорні, єгипетські. І сила, море сили, що виходить із болю. І круговерть безстрашшя, готова поволокти і тебе теж, неживим мішком по розхристаній бруківці. І вже не пам’ятають, з чого все почалося і чому тут опинились. А почалося з віри, що біль можна спинити, і замість болю отримали нарешті — силу.

Я не бачив того, що відбувалось. Я не допомагав виносити поранених. Я був найкращою мішенню. Застиг посеред Інститутської. Із непокритою головою і беззахисно розкритими долонями, у колись білій розстібнутій куртці, що тріпотіла на вітрі, ніби благання про перемир’я. Застиг. Як ідіот. Як мішень у тирі. Мене штовхали і лаяли, що заважаю проносити носилки — я чув і знав, але… Я чекав. Кулі. Смерті. Смерті, яку отримав Тарек. Яку отримали ті хлопці, що після них під моїми ногами оці криваві калюжі всмоктуються у роз’ятрену болем і стертими пальцями землю, і всі, кого я не знав і ким я не був… дотепер. Хлопці падали довкола. Не поруч, але я чув, як потилиця стукає об асфальт, як затихає моє серце. Не впевнений, де, в якому часі, в якому столітті.

Вони падали — люди, що вірять. А я стояв посеред вулиці як благання про перемир’я у білій куртці. Майдани огортали мене. Близькі і далекі. Великі і малі. Християнські, мусульманські, індуїстські і хіпстерські. Людські.