на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Розділ XIV

ХРАМ СОНЦЯ


Було пів на восьму на моєму годиннику, коли я прокинувся вранці другого дня після нашого приїзду в Мілозис, проспавши рівно дванадцять годин і відчуваючи себе незрівнянно краще. Благодатна річ — сон. Ці дванадцять годин міцного сну так освіжили нас після багатьох днів і ночей праці й небезпеки! Лягли ми в ліжко втомленими, змученими, а прокинулися зовсім іншими людьми!

Я сів на шовкове ложе, — ніколи я не спав на такій постелі, — і перше, що мені впало в очі — це скельце Гуда, спрямоване на мене з його ліжка. Я не бачив нічого, окрім цього скельця в оці Гуда, але зрозумів, що він чекав мого пробудження.

— Квотермейне, — почав він, — чи помітили ви її ніжку, особливо кісточку? Вона гладенька, як роговиця ока!

— Краще погляньте, Гуде, що там? — відповів я, вказуючи на завісу, за якою з’явилася людина і показувала нам знаками, що готова вести нас у ванну.

Ми з задоволенням погодилися і нас привели у чудову мармурову кімнату, в центрі якої був басейн із кришталевою водою, куди ми з насолодою занурилися. Скупавшись, ми повернулися до своїх кімнат, одягнулися і вирушили до центральної кімнати, де було приготовано сніданок для нас. Після сніданку ми довго походжали кімнатою, милуючись оббивкою стін і килимами, статуями Й очікуючи, що буде далі. Насправді, за цей період ми так звикли дивуватися, що були тепер готові до всього. Ось з’явився наш друг капітан і люб’язно пояснив нам знаками, що ми маємо йти за ним. Ми скорилися не без вагання і з важким серцем, оскільки здогадувалися, що наш друг із холодним поглядом, Егон, великий жрець, не вибачив нам убитого бегемота. Але нічим тут не зарадиш, і я особисто сподівався тільки на захист королев, знаючи, що жінка, яка схоче щось зробити, завжди знайде можливість. Хвилинна прогулянка через коридори і двір, і ми опинилися біля великих воріт палацу, які ведуть на пагорб до храму сонця.

Ці ворота дуже широкі, масивні і дивовижно красиві. Перед ними рів із водою, через який перекинуто підйомний міст. Тільки-но ми підійшли, половина воріт широко відкрилася, ми пройшли через міст і зупинилися, розглядаючи найчудовішу у світі дорогу, що веде до храму. Обабіч дороги велично підносилися красиві будівлі з червоного граніту — житла придворних і сановників, — що тягнулися до горба, увінчаного прекрасним храмом сонця, що панував над усією дорогою. Поки ми милувалися цим грандіозним видовищем, до порога під’їхало чотири кабріолети, запряжені білими, як сніг, кіньми. Це були двоколісні дерев’яні кабріолети, прикріплені до міцної осі підтримувані шкіряними попругами. Колеса з чотирма спицями були обтягнуті залізом. У передній частині кабріолета, над віссю, влаштовано сидіння для кучера, з поручнями, щоб він міг утриматися на місці під час їзди. Всередині екіпажа три низьких сидіння, два з боків кабріолета і одне задом до коней, напроти дверцят.

Екіпаж був легкий, міцно зроблений і досить незграбний. Якщо кабріолет такий непоказний, то про коней цього не можна було сказати!

Коні були прекрасні, не дуже великі, але міцні, з маленькою головою, на диво широкими і круглими копитами, вельми швидкі й гарячі. Перший і останній з кабріолетів із вартою, а в середині залишалося два порожніх місця. Альфонс і я сіли в перший екіпаж, сер Генрі, Гуд і Умслопогас — у другій, і ми поїхали.

У країні Цу-венді прийнято пускати коней риссю, але якщо подорож недовга, то їх пускають галопом. Боже ти мій! Як ми тільки доїхали? Тільки-но ми сіли, кучер закричав, коні понесли, і ми мчали з такою швидкістю, що ледве могли дихати. Я звик до швидкої їзди, але дуже злякався. Що стосується нещасного Альфонса, то він відкинувся з приреченим виразом на обличчі на бік екіпажа “диявольського фіакра”, як він сказав, вважаючи себе загиблим. Коли він запитав мене, куди ми їдемо, я відповів, що нас везуть, щоб кинути у вогонь для жертвоприношення. Треба було бачити його обличчя, коли він схопився за екіпаж і відчайдушно заволав.

Але кабріолет мчав уперед, вітер, який свистів у нас у вухах, заглушав крики Альфонса.

Нарешті перед нами в усьому дивовижному блиску і пишній красі з’явився храм сонця, гордість народу Цу-венді, для якого він те саме, що храм Соломона для іудеїв. Маса багатства, мистецтва і праці цілих поколінь витрачено на спорудження цієї чудової будівлі, яку завершили тільки за останні п’ятдесят років. І результат вийшов дивний не тільки за розмірами, — це найбільший храм у всьому світі, — а й за досконалістю споруди, багатством і красою матеріалу, дивною роботою будівничих. Споруда розташована на восьми акрах на вершині пагорба, навкруги якого житла жерців. Вона має форму великої квітки з центральною залою, над якою височіє купол. Від купола у вигляді проміння йде дванадцять пелюсткоподібних портиків, кожен з яких присвячений одному з дванадцяти місяців і служить сховищем для статуй, споруджених у пам’ять знаменитих людей. Заввишки купол дорівнює чотирьомстам футам, довжина проміння — сто п’ятдесят футів. Вони сходяться в центральному куполі, як пелюстки квітки в її серцевині.

Споруда збудована з чистого білого мармуру, що разюче контрастує з червоним гранітом міських будинків, і, неначе величезна діадема сяє на чолі похмурої королеви. Зовнішній бік купола і портиків покритий листовим золотом. На краю склепіння кожного з дванадцяти портиків стоїть золота фігура ангела з трубою в руці і з розпростертими крилами. Можу собі уявити, які дивовижно красиві ці золоті склепіння, що сплять у промінні сонця, неначе тисячі вогнів на мармуровій горі; вони виблискують так яскраво, що видніються з вершин гір за сотні миль звідси.

Ефект видовища посилюється прекрасними тубільними квітами, які оперізують мармурову стіну храму і сяють красою своїх золотих чаш і пелюсток.

Головний вхід у храм — між двома оберненими до озера дворами — захищений бронзовими воротами і дверима з міцного мармуру, прикрашеними абстрактними малюнками і золотом. За цими дверима стоїть стіна і знову двері з білого мармуру, що ведуть углиб храму. Ви опинилися, нарешті, в головній залі, під куполом, і йдете до центрального вівтаря, вражені чудовим видовищем, яке відкривається вашому погляду! Вас охоплює тиша священного місця, над вашою головою мармуровий купол із серпанковими арками, дещо схожий на купол храму святого Павла в Лондоні, фігура ширяючого ангела і ціле море сонячного проміння, вихлюпнутого на золотий вівтар! На східному і західному боці розташовані два інші вівтарі’, також осяяні промінням сонця, яке ллється у священну напівтемряву святині. Всюди білизна мармуру, таємничість, краса!

На центральному золотому вівтарі горить бліде полум’я, увінчане легким голубим димком. Вівтар зроблений з мармуру, прикрашений золотом, має круглу форму у вигляді сонця. У підмурку вівтаря дванадцять великих пелюсток зі щирого золота. Всю ніч і весь день ці пелюстки закриті під вівтарем, ніби пелюстки лілії, закриті в негоду. Але коли полуденне проміння сонця ковзне через купол і осяє золоті квіти, пелюстки таємничо розкриваються.

Десять золотих ангелів стережуть спокій святині. Ці фігури з благоговійно схиленою головою, з обличчями, закритими крилами, вражають дивовижною красою.

На схід від головного вівтаря підлога не з білого мармуру, як скрізь, а з міцної міді, і це привернуло мою увагу. Східний і західний вівтарі не такі багаті і красиві, хоча також зроблені із золота, і крилаті фігури золотих ангелів стоять з боків цих вівтарів. У стіні позаду східного вівтаря зроблено отвір у вигляді бійниці. У цей отвір уривається перший промінь вранішнього сонця, ніжно торкається пелюсток великої золотої квітки-вівтаря і падає на західний вівтар. Увечері останнє проміння призахідного сонця довго спочиває на східному вівтарі, поки не згасне в мороці ночі.

Це ніжне прощання вечора із зорею.

За винятком цих трьох вівтарів і крилатих фігур над ними, храм під білим куполом абсолютно порожній і без будь-яких прикрас, що, мені здається, посилює грандіозне враження, яке справляє храм сонця.

Коли я порівнюю цей геніальний витвір мистецтва зі строкатими спорудами і жалюгідними орнаментами, якими архітектори прикрашають європейські міста, я відчуваю, що їм слід повчитися у майстрів Цу-венді! Коли мої очі звикли до похмурого освітлення прекрасної будівлі, його мармурової краси, досконалості його ліній і контурів, у мене вирвався мимовільний вигук: “Тут і собака набув би релігійного відчуття!” Цей вигук вульгарний, але ясніше передає мою думку, ніж ввічлива похвала.

Біля воріт храму нас зустріла варта і солдати, підпорядковані жерцям. Вони повели нас в один із портиків і залишили тут на півгодини. Ми встигли за цей час переговорити про те, що перебуваємо у великій небезпеці, і вирішили: якщо буде зроблена спроба схопити нас, захищатися, скільки можливо. Умслопогас негайно заявив, що розтрощить поважну голову великого жерця своєю сокирою. З того місця, де ми стояли, було видно, що незчисленний натовп наповнював храм, очевидно, очікуючи надзвичайних подій. Щодня, коли полуденне проміння сонця осяває центральний вівтар, під звуки труб відбувається жертвоприношення богу сонця, що складається іноді з туші барана або бика, іноді фруктів і зерна. Трапляється це і після полудня, оскільки Цу-венді лежить неподалік від екватора і дуже високо над рівнем моря, і сонце цієї пори кидає вертикально своє гаряче проміння на землю. Сьогодні жертвоприношення мало здійснитися о восьмій хвилині на першу годину.

Рівно опівдні з’явився жрець, подав знак, і варта запросила нас просунутися вперед, що ми й зробили всі, крім Альфонса, обличчя якого відбивало жах. За кілька секунд ми стояли за портиком і дивилися на море людських голів, що оточували центральний вівтар і жадібно розглядали іноземців, які вчинили святотатство, перших іноземців, яких їм випало побачити.

Із нашою появою натовп загомонів. Ми пройшли крізь нього і зупинилися на східному боці, там, де підлога мідна, обернувшись до вівтаря. Простір поблизу золотих крилатих фігур був обгороджений мотузком, і люди товпилися за ним. Одягнені в білий одяг жерці, тримаючи в руках золоті труби, стали довкола, і попереду них Егон, великий жрець, із безглуздою шапочкою на голові. Ми стояли на мідній підлозі, не підозрюючи, що відбувається, хоча я чув якесь дивне шипіння під підлогою. Я озирнувся довкруги, бажаючи бачити, чи з’явилися сестри-королеви в храмі, але їх не було. Ми чекали. Пролунав знову спів сурм, і обидві королеви пішли поряд, супроводжувані сановниками, між якими я впізнав Насту. Позаду рухався загін охоронців. Я вельми зрадів появі королев. Обидві вони стали попереду, ліворуч і праворуч стали сановники, а позаду, півколом, розташувалася варта.

Запанувало мовчання. Нілепта поглянула на нас і спіймала мій погляд. Мені здалося, вона хотіла щось сказати очима. З мого обличчя її погляд перейшов на мідну підлогу, яка була під нашими ногами. Потім вона зробила ледве помітний рух голови. Спочатку я не зрозумів, вона повторила. Тоді я здогадався, що треба посунутися далі від мідної підлоги. Ще погляд, і я упевнився у своєму здогаді: небезпека була в тому, що ми опинилися на мідній підлозі! Сер Генрі стояв поряд зі мною з одного боку, Умслопогас — з другого. Не повертаючи голови, я прошепотів їм, щоб вони посувалися назад, поволі, крок за кроком, поки їх ноги не ступлять на мармурову підлогу, там, де закінчується мідна.

Сер Генрі шепнув це Гудові й Альфонсу. Ми почали задкувати поволі, непомітно, так непомітно, що тільки Нілепта і Зорайя помітили це. Я знову подивився на Нілепту, вона непомітно кивнула головою на знак схвалення. Поки очі Егона були в молитовному екстазі звернені до вівтаря, мої теж, у певному екстазі, спрямувалися в його спину. Раптом він підняв свої довгі руки і урочисто заспівав гімн сонцю.

Це була відозва до сонця, й означала таке:


Мовчанням скуті надра глибокого мороку!

Тільки в небесному просторі зірка розмовляє із зорею!

Земля тужить і обливається сльозами бажання,

Всіяна зорями ніч обіймає її, але не може втішити.

Вона одягається туманом немов у траурне вбрання,

І простягає свої бліді руки на схід!

Там, на далекому сході, видніється смужка світла;

Земля дивиться туди, з надією здіймаючи руки.

Тоді ангели злітають зі священного місця, о, сонце,

І розганяють темряву своїми вогняними мечами.

Підіймаються на лоно похмурої ночі, що настає!

Місяць блідне, як обличчя вмираючої людини!

Ти, о сонце осяйне, з’являєшся у всій славі твоїй!

О, ти, променисте сонце, одягнене вогненною мантією!

Ти простуєш небом у своїй вогненній колісниці!

Земля — твоя наречена! Ти візьмеш її в свої обійми,

І вона народить тобі дітей! Ти любиш її, вона належить тобі!

Ти — батько світу, джерело світла, о сонце!

Твої діти простягають до тебе руки і гріються в промінні твоєму!

Старі тягнуться до тебе і згадують минулу силу й завзятість!

Тільки смерть забуває про тебе, променисте сонце!

Коли ти гніваєшся, ти ховаєш лик свій від нас.

Темна завіса хмар приховує тебе,

Земля тремтить від холоду, і небеса плачуть,

Плачуть під ударами зловісного грому,

І сльози їхні дощем падають на землю!

Небеса зітхають, і це зітхання чується в поривах вітру,

Квіти вмирають, пишці поля не родять, бліднуть,

Старі і діти ховаються і сумують

За твоїм живодайним теплом і світлом, о, сонце!

Скажи, хто ти, о вічне сонце?

Хто затвердив тебе на твоїй висоті, о, ти, вічне полум’я!

Коли з’явилося ти, і коли закінчиш свій шлях небом?

Ти, втілення живого духу!

Ти незмінне і вічне, бо ти — початок усьому,

І тобі не буде кінця, коли діти твої будуть забуті!

Так, ти вічне і нескінченне! Ти сидиш у висоті,

На своєму золотому троні, і ведеш рахунок століттям!

Батьку життя! Променисте, життєдайне сонце!


Егон закінчив гімн, вельми красивий і оригінальний, і після хвилинної паузи поглянув угору, до купола, і вимовив: “О, сонце, зійди на свій вівтар!”

І раптом сталося диво! З висоти, неначе вогненний меч, блиснув яскравий промінь світла… Він осяяв пелюстки золотого вівтаря-квітки, і чудова квітка розкрилася під його променистим диханням. Поволі розкривалися великі пелюстки і відкрили золотий вівтар, на якому горів вогонь. Жерці затрубили в сурми… Гучно крикнув натовп, піднявся до позолоченого купола і викликав у відповідь луну в мармурових стінах храму. Сонячний промінь упав на золотий вівтар, на священне полум’я, яке захвилювалося, загойдалося і зникло. Знову пролунали звуки труб. Знову жерці підняли руки, вигукуючи:

— Прийми жертву нашу, о, священне сонце!

Я знову спіймав погляд Нілепти, очі її були спрямовані на мідну підлогу.

— Стережися! — вимовив я голосно. — Стережися!

Я бачив, як Егон нахилився і торкнувся вівтаря. Обличчя в натовпі довкола нас раптом почервоніли, потім зблідли… Немов глибокий подих промайнуло над нами! Нілепта нахилилася вперед і мимовільно прикрила очі рукою. Зорайя обернулася і щось прошепотіла начальникові охоронців. Раптом з різким шумом мідна підлога рушила перед нами і відкрила жахливу піч під вівтарем, величезну і розжарену до того, що в ній могло розтопитися залізо.

Із криком жаху ми відскочили назад, усі, окрім нещасного Альфонса, який затерп від страху і, напевно, впав би у вогонь, якби сильна рука сера Генрі не схопила його і не відтягла назад.

Жахливий гомін піднявся в натовпі. Ми, четверо, продовжували посуватися назад; Альфонс був посередині, ховаючись за наші спини. У нас були револьвери, хоча рушниці у нас ввічливо відібрали при виході з палацу, оскільки тут не мають поняття про револьвери.

Умслопогас приніс із собою сокиру, та ніхто не наважувався відняти її, і тепер зухвало крутив її над головою і бив у мармурові стіни храму. Раптом жерці вихопили мечі з-під свого білого вбрання і кинулися на нас. Треба було діяти або гинути. Перший жрець, який кинувся на нас, був здоровий і кремезний паруб’яга. Я вистрілив у нього, він упав і зі страшним криком скотився у вогонь, приготований для нас.

У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Не знаю, що вплинуло на жерців, жахливий крик чи звук несподіваного пострілу, але вони зупинилися, паралізовані страхом. Перш ніж вони схаменулися, Зорайя щось сказала, і ціла стіна озброєних людей оточила нас, обох королев і придворних. Усе це відбулося одночасно, жерці вагалися, люди стояли, очікуючи. Останній крик згорілого жерця затих. Запанувала мертва тиша.

Великий жрець Егон повернув своє зле, диявольське обличчя.

— Накажіть закінчити жертвоприношення! — закричав він королевам. — Хіба ці чужоземці не вчинили святотатства? Навіщо ви прикриваєте своєю царською мантією цих лиходіїв? Хіба вони не приречені на смерть? Хіба наш жрець не помер, убитий чарівництвом цих чужоземців? Як вітер з небес прилетіли вони сюди, звідки — ніхто не знає, і хто вони — ми не знаємо! Стережіться, королеви, ображати велич бога перед його священним вівтарем! Його влада вища за вашу! Його суд справедливіший за ваш суд! Стережіться підняти проти нього нечестиву руку! Хай жертвоприношення звершиться, о королеви!

Тоді Зорайя заговорила ніжним голосом, і якою б серйозною не була її мова, мені чувся в ній насміх.

— О, Егоне, ти висловив своє бажання і ти говорив правду! Але ти сам хочеш підняти нечестиву руку проти правосуддя бога. Подумай, полуденна жертва принесена, сонце удостоїло прийняти в жертву свого жерця! — вона висловила абсолютно нову думку, і народ схвалив її вигуками. — Подумай про цих людей! Вони — чужоземці, що припливли сюди озером. Хто приніс їх сюди? Як дісталися вони? Звідки ти знаєш, що вони не поклоняються сонцю? Хіба надавати гостинність тим, хто приїхав у нашу землю — означає кинути їх у вогонь? Соромся! Соромся! Хіба це гостинність? Нас навчали прийняти чужоземця і приголубити його, перев’язати його рани, заспокоїти і нагодувати! Ти хотів заспокоїти їх у вогненній печі і нагодувати димом? Ганьба, тобі, ганьба!

Вона замовкла, стежачи за враженням, яке справили її слова на юрбу, і побачивши, що народ схвалює її, змінила тон.

— На місце! — крикнула вона різко. — На місце, говорю вам. Дайте дорогу королевам і тим, кого вони покрили своєю царською мантією!

— А якщо я не хочу, королево? — процідив крізь зуби Егон.

— Варта прокладе нам дорогу, — пролунала горда відповідь, — навіть тут, у святилищі, через трупи жерців.

Егон зблід від люті і подивився на юрбу. Зрозуміло, що всі симпатії народу на боці королеви. Цу-венді — допитливий і товариський народ. Яким би жахливим не було в їхніх очах наше святотатство, вони зовсім не раділи думці кинути у вогненну піч живих чужоземців, яких вони бачили вперше, прагнули роздивитися, довідатися і задовольнити свою допитливість. Егон бачив це і вагався. Тоді заговорила Нілепта своїм музичним голосом:

— Подумай, Егоне, — сказала вона, — судячи зі слів моєї сестри, чужоземці, можливо, також служителі сонця! Вони не можуть говорити. Залиш це, поки вони не навчаться нашої мови! Хіба можна засуджувати, не вислухавши виправдання? Коли ці люди зможуть відстоювати себе, тоді можна буде допитати їх і з’ясувати все!

Тут Егон, старий, мстивий жрець ухопився за цю пропозицію.

— Хай буде так, о королеви! — сказав він. — Відпустімо цих людей з миром, і коли вони вивчать нашу мову, допитаймо їх! Я ж піднесу свою покірливу молитву перед вівтарем божества, щоб відвернути від країни біду, послану в покарання за святотатство!

Гомін схвалення був відповіддю на слова жерця.

Оточені королівською вартою, ми попрямували з храму додому.

Довго потім обговорювали ми всі, що сталося, ту небезпеку, яка нам загрожувала. Навіть королева безсила проти їхньої могутності! Якби не захист королев, ми були б убиті раніше, ніж побачили знаменитий храм сонця.

Спроба кинути нас у вогонь, коли ми не підозрювали про небезпеку, була останньою спробою жерців покінчити з нами.




Розділ XIII НАРОД ЦУ-ВЕНДІ | У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна | Розділ XV ПІСНЯ ЗОРАЙЇ