Про Дочку Зими й девочек прекрасных, про війну духу з матерією і важку любов до тіла

— Шостий день.

— Що ви там бурмочете?

— Замерзну.

— У танці ви зараз зігрієтеся.

— Але тут уже мушу перед вами вибачитися, з мене поганий танцюрист.

— Sans blague, ви ж танцювали з Єленою в експресі.

— О, тоді в мене була хвора нога.

Mademoiselle Філіпов набурмосилася, надувши губки й докірливо споглядаючи з-під сніжно-білих вій.

— Ви, пане Бенедикте, обіцяли, що вже не будете більше вдавати дурня!

— Я не вдаю, — присягнулося долонею у білій рукавичці, притиснутою до шовкової вилоги фрака. — Я ніколи не вдаю.

Вона штурхнула складеним віялом у груди, немов стилетом.

— Навіщо ви зі мною так поводитеся? Ви не можете бодай сьогодні побути нормальною людиною? Ви ж самі мене запросили, а тепер…

Ґалянтно поцілувалося її ручку в мереживній рукавичці.

— Нехай мене блискавка вразить й ущент спопелить, якщо тут зараз до вас тузінь кавалерів не вишикується!

Вона роззирнулася по кришталевій ґалереї.

— Я ж тут нікого не знаю… — кинула вона.

Але насправді Крістіна Філіпов виглядала вражаюче — із підібраним угору світло-золотим волоссям, запнутим легкою срібною діадемою, із високо піднятим під відкритими плечима й неглибоко декольтованим бюстом, як це замерзло в моді дев’ятнадцятого століття тут, під Кригою, у щільно стягнутій у стані сукні із найшляхетнішого шелесткого єдвабу. Зарум’яніла, під rougeur бального maquillage, вона ще більше нагадувала пухкого підлітка, ще не цілком розквітлого до жіночости, — дебютантка на першому своєму балі.

З-під ґалереї на долівку великої вітальні, банкетної зали й відкритих комнат випливали інші пари, mademoiselle Філіпов нахилялася, щоб краще придивиться до них згори: тло становила засніжена тайга в місячному блиску. Палац генерал-губернатора знаходився за тридцять верст від Іркутська, у губернському маєтку, на ста павучих крижлізних стовпах-колонах — підвішений у небі понад пусткою між хмарами й зорями, де жодні люті не потурбують графа та його гостей. Сюди провадив серпентиновий узвіз довжиною у півмилі, достатньо пологий, аби північні олені без клопоту могли витягнути сани по кризі. Палац було побудовано переважно із чистого мороскла, — мороскляними були підлога й стіни, принаймні першого поверху. І коли усередині світили усі лампи й свічки, то нічна тайга, здавалося, мінилася веселками й вирувала наче у калейдоскопі до самого горизонту.

— А отам, — чи це не княгиня Татьяна? А граф Шульц, — ви впізнаєте графа Шульца, пане Бенедикте? — шепотіла mademoiselle Крістіна, делікатно вказуючи з-за віяла на тих чи тих персон. — Пан Побєдоносцев, мабуть, не з’явиться, еге ж? Але вчора в готелі я чула, що спеціально до Іркутська завітав генерал Мєрзов зі свитою. Il y a du monde ici!

— Принаймні, Сибір.

Може, це через отой шестиденний піст, але чергова певність єдиноістини промайнула в голові, гостра, сліпуча.

— Ви ніколи в житті не бували на жодному балу. Ви оберталися у нью-йоркському товаристві… як хто?

Вона знову зашарілася.

— Ах, то ви теж билися об заклад, чи не так? У потязі, як усі. «Дочка його, онучка або коханка?» — Вона глибоко зітхнула, мало їй перса із decolletage не вистрибнули. — Ну, то я скажу вам усю правду…

Ухопилося її чимдуж за талію, оторочену китовим вусом, повернулося, до уст білого пальця приклалося, замикаючи ним рота. Вона зробила великі очі.

— Тссс! — просичалося. — Нічого мені не кажіть! Ні слова про це! Я не хочу знати! Хіба ж я не міг про це в самого Ніколи давно спитати? Але ні! Я боронитимуся до останньої краплі тьмідини! Жодної певности щодо жінки, розумієте?

— А-але, — затнулася вона, — чому б і ні?

— Доктор Конєшин мав рацію, це чоловіча недуга.

— Що саме?

— Правда. — Відступилося до балюстради. — Ходімо, час представити вас товариству.

— І ви мене будете представляти? — вона знову закопилила губи, поправляючи мимоволі бальні рукавички й складки сукні, які ззаду спускалися під скромний турнюр.

Подалося їй руку.

— Я навіть надрукував собі візитні картки для цього випадку. Але ні, не я. Ви гадаєте, я спершу не вивчив їхніх звичаїв?

— Дуже шкода, що з академічних книжок годі навчитися танцювати, — зітхнула вона, спускаючись крученими сходами на мороскляну підлогу, тобто на небо над тайгою.

— Якби можна було усіх подібних речей навчитися із книжок, ми були б тим, що прочитали, панно Крістіно, й невелика залишилася б різниця між письмовою інструкцією для людини й живою людиною. Дозвольте представити, панно: пан адвокат Модест Павловіч Кузьмєнцев, приятель двору — mademoiselle Крістіна Філіпов.

Вона вправно присіла в кніксені. Вифранчений старий, підтримуваний лакеєм у лівреї дому Шульців, поцілував панні руку.

— Чудова, чудова, — промимрив він углибині своєї бороди. — Справді, Вєнєдікт Філіповіч не віддав вам належного, погляньте-но лише на цю посмішку, дитино моя, ах, ще трохи тепла на старі кістки!..

Панна рожево зарум’янілася, що лише більше додало їй невинного чару.

Адвокат змахнув тростиною у бік смаглявого офіцерика в парадному ґвардійському мундирі, який неподалік дверей уклонявся двом відьмам важковагової категорії, що цілковито загородили дорогу іншим гостям.

— Я подумав, що ніхто краще, ніж наш молодий вояк, випускник английских шкіл, — ну йди ж уже сюди, каро Божа, знову його відволікли, — поручник Андрєй Авівовіч Ростоцкій із Преображенського полку, mademoiselle Крістіна Філіпов просто із Америки через Європу до нас прибула на запрошення Его Императорского Величества, правда ж? — Але про це вже, дитинко, самі йому розкажете, — подбай про панну, Андрюша, — бо я попрошу господинa Єрославського убік, уф, зараз, зараз… — Він величаво попростував до кімнати поруч у супроводі двох лакеїв. Кинулося mademoiselle Філіпов змовницький погляд, — чи вона зауважила? А панна Крістіна вже кокетливо шарілася до поручника Ростоцкого, прекрасно збентежена, а той, симпатична бестія, із борідкою-еспаньйолкою і білосніжними зубами, чарував її англійськими компліментами, акурат, мабуть, щирими.

Модест Павловіч сперся на подушки на дивані, під колекцією вовчих пащ, розвішаною тут на мороскляній стіні; одразу за стіною пропливав новий нурт гостей, чорні фраки, білі манішки, двобарвні мундири, й усі від орденських зірок і перев’язів строкаті, туалети дам також барвисті, золото, діаманти, найвища аристократія і буржуазія царського Сибіру.

Адвокат постукав ціпком у підлогу — далеко під його стопами, понад зимнобарвною пущею, вітер викручував із хмари снігового пилу гоголь-моголь, один виток спіральної завії на дві версти.

— Ви були на ґалереї?

— Його там немає.

— Чекайте, отож, біля сходів. Це власне така людина…

— Мгм?

— Він стане в тіні, буде приглядатися згори. На ґалереї або за колонадою, ви також його побачите, коли він ітиме через вітальню.

— А Янгол?

— Янгол ще не прибув, мені мають шепнути, коли він прибуде. Може, й не прибуде узагалі, Побєдоносцев прислав побажання із вибаченнями.

— То навіщо вони наполягали на моїй присутності?

— Пфффх, тисяча причин, більшість трагічних для вас. Якби що, не дай Боже, — він перехрестився раз, вдруге, втретє, урешті поцілував перстень, — ви маєте когось, хто прикривав би вам плечі, га?

— Тут? На балу в губернатора?

— Знаєте, скільки сюди розтальників спеціяльно на запрошення графа Шульца приїхало? Я вже не кажу про дворян, невдоволених Распутіним.

— Ніхто мене не знає.

— Так вам здається, правда ж? — захарчав старий і зажив табаки. — Принаймні фрак на вас якось лежить, але — могли ж ви постригтися по-людськи!

Провелося рукавичкою по гладкому черепу.

— Я власне постригся.

— То й бороду слід було зголити! Ви виглядаєте, як… як…

— Як?

— Пустынник якийсь зі скита до палацу силоміць висмикнутий! — Він чхнув, сапнув, утратив гнівне завзяття. — Але, може, це й на краще, адже люди чогось сподіваються від кровини Батюшки Мороза, чи не так? Тільки пам’ятайте: господин Веліцький у цьому всьому абсолютно відсутній.

Ударилося кулаком у груди.

— А якби що, — сказалося німецькою, — я маю добрячого револьвера.

Кузьмєнцев прикрив очі рукою.

— Рани Спасителеві, кого я до салону привів…

Замість чатувати на сходах, видерлося назад на ґалерею, і там сілося у найдальшому тінистому кутку, — він знайшовся у скляному палаці губернатора тільки на поверсі, де підлогу й частину стін вимурували вже зі звичайної цегли, позаяк надто непристойно було робити будинок прозорим на всіх його рівнях й у всіх перерізах.

Як зазвичай буває на таких прийняттях, — а принаймні вважалося, що це норма, — більшість цікавіших речей діялося довкола головної принади вечора, ніж у центрі загальної уваги, тобто в мороскляній великій танцювальній залі, спорядженій либонь за зразком Дзеркальної Ґалереї Людовика XVI, під тунґетитовими жирандолями, що вогнисто зблискували тьмітлом прикритих ковпачками тьмічок. Там, за п’ятдесят аршинов далі, на іншому боці ґалереї, готувалися музиканти, побренькуючи й подзвякуючи настроюваними інструментами; тут, із боку входу, сходилися і розходилися під ґалереєю — у шість коридорів і тузінь скляних салончиків — родичі, знайомі, друзі й вороги, коханці й hommes d’affaires, росіяни й поляки, росіяни й німці, росіяни й французи, росіяни й піддані імператора Австро-Угорщини, росіяни й ті, хто вже так високо народжені, що не признаються остаточно до будь-якої національности й будь-якого підданства: ті, хто розмовляють мовами салонів, й лояльні до династій, гребуючи кордонами, політиками й релігіями. Князь Васілій Орлов із дочками, Великий Князь Дмітрій Павловіч, Prinz Ґріґорій із Ольденбурзької династії із княгинею, Великий Князь Ніколай, стрий царя, вигнаний Распутіним із Європи, генерал Мєрзов із дружиною… Дами віддавали пелерини sortie de bal, отримували оздобні бальні програмки, панове поправляли на шиї білі метелики… Граф Шульц-Зимовий у парадному мундирі — це мусив бути саме він — вітав іменитих гостей у вужчій частині вітальні, стоячи на тлі великого сніжного вихору.

Придивляючись до них, до їхніх відображень і призматичних фіґур, які переливаються із розкоші в розкіш на мороскляних стінах і колонах, зазналося дивного відчуття відчужености: Бог стиснув кулак і відсунув палац Шульца на половину відчуття далі. Споглядалося усередину тераріуму. Або зсередини замкнутого тераріуму — на тих, котрі живуть на волі. Зрештою, це у найфундаментальнішому, біблійному сенсі два світи, що абсолютно не перетинаються, між ними тахля панцерного скла. Й що ж убогий математик, приватний учитель, син польського засланця робить на балу в генерал-губернатора Шульца-Зимового? Вивезти якута із тайги до петербурзького двору, нехай спробує собі порадити в такій чужорідній для нього стихії! І що — сміятися з цього усього? Чи радше боязко тремтіти? Найгірше, що шкіра на руках уже майже не пекла.

Ґалереєю перейшлися дві пари, пробіг заклопотаний камердинер, панянка, майорячи карміновими стрічками, песик і служниця, яка ловила песика господині, лакеї з кріслами для дам, хтось увійшов і спустився, хтось увійшов і замахав через балюстраду, сміючись, хтось увійшов і закурив цигару.

Під тунґетитовою жирандоллю анонсували виступ Євґенія Віттінґа й Фріца Фоґельстрома, нібито дуже відомих тенорів.

— Quel dommage.

— Pardon? — Він озирнувся, вийнявши з уст цигару.

— Le P`ere du Gel n’a pas pu venir. — Підвелося і підійшлося. — Уявляєте, — обвелося увесь скляний палац одним жестом, — таке tableau, заморожене навіки в найчистішій кризі: всі ваші багатства, всі пихаті міни, бундючні ордени, зацукровані жінки. Крапля Історії, Історія, замерзла в краплі.

— Господин Ґерославський пригубив вина політики, — сказав Францішек Марковіч Ур’яш і почастував цигарою, вичаруваною з-під фрака. — Язик йому плутається від п’яних натяків.

— Навіщо ви мені дали оті таємні мапи й рапорти Зими?

— Ну, як же. Щоб ви могли знайти батька.

— Ага. — Закурилося. — Батька знайти. А далі — що?

Він поправив світлий кучерик на чолі, світінь проплив йому по блідому обличчі.

— Крапля Історії, кажете. — Він провів цигарою понад веселковим видом, наче мірку для портрета знімав. — Бачите отам князя Фольша? Він власне присмоктався до Його Світлости. Князь мав колись маєток на п’ятнадцять тисяч душ і мільйон рублів у рік. Тепер жебрає по маєтках і домах родичів.

— Потрапив у неласку?

— Неласку? — порснув Ур’яш. — Прийшла Крига, ось що. Князь вклав величезні кошти в підприємства, які одразу ж після запровадження крижлізних технологій виявилися pass'e, і всі збанкрутували.

— Ах. То він розтальник.

Ур’яш наклав на носа пенсне, подивився зблизька із клінічним подивом.

— Ви б краще сіли, Вєнєдікте Філіповічу, занадто великим це буде шоком для вас. Ці люди, більшість із них… ну, але буду щирим: ці люди майже всі, за винятком, може, декого з вищих урядовців, котрі потрапили на посаду завдяки власним амбіціям, як-от Тімофєй Макаровіч, усі ці люди не мають жодних гідних уваги політичних поглядів, бо вони просто д'yрні. Я знаю, що ця недуга зовсім чужа вашому досвідові, й вам важко змусити себе до емпатії, проте спробуйте: вони дурн'i, усі однаково, дурн'i, як різницька колода. «Заморозники»! «Розтальники»! Це б означало, що вони щось там у своїх довбешках вимудрували на власну користь: що їм вигідніша така чи інша політика, Історія, що точиться в один чи інший бік. Але послухайте бодай хвилю їхні банальні бесіди, дурноголові дискусії, які вони провадять із величезною серйозністю. Дитина, яка бавиться ляльками, краще розуміється на людській анатомії, ніж вони в справах світу поза межами салону. Знуджені дами зустрічаються, щоб зазнати чогось збудливого на спіритичних вечірках і теософських лекціях, і так завдяки моді, господин Ґерославський, завдяки моді потрапляють у распутінські середовища, аж ось я чую, що ми в Росії маємо якихось «придворних мартинівців». Ха! Або два землевласники, упившись до нестями, з ведмедями танцюють, до ще більших дурощів один одного під’юджуючи, а до чого: що в політику підуть, — а яка нині політична мода? Демократи? Націоналісти? Соціалісти? Ліберали? Заморозники? Розтальники? Ну то вже! Et voil`a! Так завжди було в Росії, і так буде, позаяк уже замерзло. А тим паче, коли під Кригу приїжджають, — яка про них правда, — тут він почав тицяти цигарою у бік різних поважних постатей. — Д'yрень! Д'yрень! Д'yрень!

Спустилося по язику довгу змію диму.

— Що трапилося? — спиталося упівголоса.

Він уже відкрив було уста, але в останню мить стримався. Тільки посміхнувся і сховав пенсне.

— Прошу йти за мною. На віддалі десяти кроків, аби чуток не виникло. Вєнєдікте Філіповічу, спробуємо якось зарадити вашому лиху.

Ур’яш спокійно зійшов із ґалереї і повернув у коридор ліворуч. Попрямувалося за ним твердим кроком, цигара допомагала зберігати видимість безтурботности. Що трапилося, думалося, не зводячи погляду із плечей худого, та ж те сталося, що знову якийсь безголовий, суперечливий логіці наказ звалився на Шульца та його людей і вивернув їм догори дном політичні плани, сплутав усі шикування, зруйнував уже готові стратегії. Розчарований Францішек Марковіч видихає тепер гіркотою на Санкт-Петербурґ і все, що петербурзьке. D випливає з C, яке випливає з В. І де ж у цій мозаїці великої імперської політики виявиться Батько Мороз?..

Ур’яш вказав на вхід до кутового непрозорого покою, тобто зі стінами, спорудженими з цегли або дерева, що відокремлювали його від решти палацу. Увійшлося до покою; він велів терпляче чекати, відступив до порогу й тихо зачинив двері. Зовнішні стіни й підлога, не вкрита жодним килимком, показували надміру барвисту панораму нічної тайги у світлі Місяця першої чверті, великі простори різнокольорової криги й снігу. Відкрилося годинник. За сім хвилин дев’ята. У глибині палацу залунали перші такти музики. Пошукалося попільничку. У вітринах і на внутрішніх стінах приватного кабінету була представлена багата колекція кісток мамутів і чернородков. Mijnheer Іртейм показав колись один такий: грудку тунґетиту, знайдену сороками на поверхні землі, ранній уламок основної маси, яка впала на Підкам’яній. То була найцінніша форма тунґетиту, оскільки її вартість вираховували не винятково за вагою, а передусім — за формою і композицією. Чернородки, що нагадували людські й звірині фіґури, бурятські шамани вважали найпотужнішими талісманами. Існували також полімінеральні студінники: тунґетит у формі прожилок у кремені й ґраніті, покручені піщаникові чернородки тощо. Колекція графа Шульца вартувала понад сто тисяч рублів. Захоплювалося експонатами, поволі прогулюючись уздовж шаф і засклених стояків. Кілька чернородков справляли виняткове враження, важко було опиратися враженню, що вони якимось чином були відлиті инородческим митцем, — у вигляді жінки в благословенному стані, мамута, людини на колінах, людини з оленячими рогами… Пригадалися виліпки-мороженики причинного Пєґнара. Здригнулося.

Сілося у кріслі в кутку, тобто в повітрі над безоднею. Мимоволі схрестилося руки на грудях, у відруху захисту організму від морозу. Скажімо, що план удасться, і губернатор уділить своєї протекції, поблагословить і дасть документ на поїздку до серця Зими із провідниками й шаманами, й що вдасться нишком доправити й застосувати на місці помпу Котарбінського, у міжчассі налаштовану Теслою для людей, і що батько, розморожений таким чином, не умре, тобто, скажімо, що все це укладеться добре, — але як потім уникнути із фатером уваги з боку цілого товариства, як уникнути на крижаних полях Сибіру державних слідців, і безпечно дістатися до Харбіна чи на корабель у Владивостоці? Навіть якщо вдалося б домовитися з японцями, тільки й того зміниться, що опиниться з батьком у руках Пілсудського, а не генерал-губернатора. Бог один знає, що гірше.

У всякому разі, хоча б це навіть мало означати явну неволю, слід хутко вирішувати, перш ніж Тесла дійде до випробування Великого Молота Тьмідини на Байкалі, — бо тоді це вже справжня лотерея: виплюнутий десь у пустоші батько, як отой Німий Повітроплавець, навіть якщо й виживе під час Відлиги, якщо його отой резонанс хвилі тьмідини н е р о з т р о щ и т ь. як це пророкує усій Кризі зі звичною для нього впевненістю Нікола…

Підхопилося, підбігло до дверей, смикнулося за клямку. Замкнуто. Завилося люто.

Як можна бути таким ідіотом! Бач, захотілося слова, даного панні Філіпов, дотримати — й прошу, розум заморожений у камінь, хоч товчи його молотком, і півдумки свіжої не відколупаєш!

Замкнуті, замкнуті, а це єдині двері, добре Ур’яш обрав приміщення, ніхто не побачить крізь стіни, а вікон губернаторський палац, звісно, не має, зрештою, яка від них користь, тут же провалля унизу. К'oпнулося плювальницю, вона задзеленчала об мороскло; к'oпнулося ніжку дивана, засичалося від болю.

Замкнув, пішов повідомити Шульца, почекають, аж бал закінчиться, тоді пришлють своїх головорізів, або й жандармів, заздалегідь умовлених під якимось приводом: так справа й закінчиться. Проклинаючи під носом без ладу й складу, висмикнулося з-за пояса Ґросмайстера, розгорнулося церату. Чорний револьвер зблиснув холодною веселкою у білій руці.

Прикусилося зубами цигару. Отож, від самого початку це була помилка, не слід було сюди приходити. Що сталося, — а те сталося, що тепер Шульцові байдуже до Батька Мороза, такі, мабуть, накази прийшли, що нічим йому вже не допоможуть жодні переговори з лютими, ба навіть сама присутність тут Сина Мороза, мабуть, для губернатора компромітуюча, адвокат Кузьмєнцев щось передчував, адже запрошення прийшло внаслідок махінацій Побєдоносцева, щось тут із самого початку не пасувало, але як простій людині встигнути за обертанням шестерень Держави, як проникнути в думки царя-Бога, — не проникнеш. Перевірилося тунґетитовий набій у барабані, відтягнулося курок-скорпіон. Вистрелити в мороскляну підлогу? (Далеко унизу, під ногами, вирувала над нетрями спіральна хмара снігу). У кращому разі не випадеться, ламаючи негайно шию, — але зате з усією певністю замерзнеться упродовж кількох хвилин. Вистрелити в двері? А коли Ур’яш поставив когось за ними? Ну, то, може, в стіну? Поглянулося на шафу з експонатами, й нарешті ориґінальна ідея заторохтіла під черепком.

Рами, решітки й свічники були крижлізні, із студіні з високим умістом вуглецю. Уклалося їх уздовж внутрішньої стіни, у найдальшому від дверей місці, розсунувши меблі у боки. Втискалося дроти під дерев’яну обшивку, вбивалося канделябри у стіни, стукаючи руків’ям Ґросмайстера в холодний метал. Бо нічого не дасть саме лише заморожування стіни; стіну треба розсадити, а це може зробити тільки мороз, напираючи матерією, тобто кригою. Чернородки послужать основною контратермічною масою. З іншого боку, якщо тепло удару обертається у контратермічному матеріалі в мороз, то яким чином такий матеріал поведеться від удару морозом? Віддасть тепло? Адже тунґетит світиться під тьмітлом. Але як це перерахувати, в якій шкалі — таку контртеплову хвилю? Ідучи через тунґетит, відверталося б кожен атом: холодніше — тепліше — холодніше — тепліше — холодніше… Чи саме це розтрощило лютого? Але ж тунґетит ніколи не нагрівається, тим більше на морозі. Можливо, існують такі специфічні крижлізні студіні, наприклад, нікелю, що використана для виготовлення Ґросмайстера, — вона мусить гасити тунґетитовий холод у конструкції ударника й дула… Намагалося відтворити у пам’яті-непам’яті подробиці випадків на станції Зима, цілу модель отого морозовибуху. Куди поцілила куля, як увійшов на крижлізні рейки мороз. І що писав доктор Вольфке у своїх висновках про досліди в робітні при студниці. Скраплення і затвердіння повітря… Тунґетитовий молоточок інженера Іртеймa стукає у термометричні коваделка… Теплова надпровідність… Скупчилося усі чернородки в одну чорну піраміду, від неї крижлізне риштування відходило вздовж стіни лабіринтовими звивинами, обплутаними плющем, ніби електричне коло, змонтоване із барокового окуття. Відійшовши у протилежний куток, за диван, прицілилося з Ґросмайстера. Уся установка, коли на неї дивилося одним оком крізь ящір-цівку і ріг-мушку, нагадувала вівтар якогось язичницького культу, — а може, місцеві дикуни будують собі такі…

Двері відчинилися, й увійшла найкрасивіша девушка, яку бачилося у житті.

Завмерлося, мимоволі повернувши зброю у її бік. Девушка зойкнула й прикрила уста рукою, дивлячись із дитинним подивом на Ґросмайстера. Відтак вона поволі перевела погляд на крижлізно-чернородковую конструкцію, і її оченята округлилися ще більше.

Опустилося револьвер. Її білесенька сукня, обшита довкола декольте хмарками синюватого тюлю, пух-золотом обхолоджена, висіла над сніговою прірвою, наче янгольська хмарка із благочестивого образк'a. Девушка зробила крок уперед, й оборки, мережива, нижні спідниці розшелестілися, мов вітер повіяв. Вона зробила другий і третій кроки, — стоялося, як вкопаний, — а вона, замість тікати, підійшла й торкнулася цівки Ґросмайстера витягнутим пальчиком. Срібно-перлове кольє мерехтіло в неї на алебастрових персах із кожним квапливим вдохом.

Вийнялося з рота прикушену цигару, видихнулося тютюнову хмару.

Красавица дзвінко розсміялася.

— Que c’est beau!

У розпущене на селянський штиб каштанове волосся у неї було вплетено квітку невідомого ґатунку, фіолетово-лілову. Вмонтовані в мороскляні сережки діамантові зірочки блискали на зміну із кольє. Утрималося від захисного відруху: підняти руку, прикрити очі.

На порозі нове сум’яття: Ур’яш із паном в орденах, із двома лакеями, ще із якимись людьми, скупченими позаду. Девушка зірвалася, мов сполоханий птах, повернулася на пальцях ніг, помчала до дверей, ухопила сановника, якого тільки тепер упізналося. — Oh, papa!.. — Й обнявши його за шию, почала йому щось шепотіти на вухо.

Сховалося якнайшвидше Ґросмайстера під фрак і білу камізельку pique.

Францішек Марковіч урешті виштовхав решту товариства в коридор: залишився сам генерал-губернатор Шульц-Зимовий і його прислуга, яка поквапливо підсунула йому крісло, умістила поруч із кріслом кадильні кошики, підставила на відстані витягнутої руку столик із кришталем і мороскляним посудом, наливаючи напої швидше, ніж господар пальцем кивне. Граф, зітхнувши, вмостився у ґотичному кріслі, схрестив у щиколотках випростані ноги, лакей підсунув йому під них ампірне підніжжя.

Відтак Шульц кивком дав дозвіл, і сілося у крісло, підготоване слугою на належній відстані. Інший слуга вихопив із рук цигару. Сиділося рівно, як до дошки прибитий, із колінами, зведеними докупи, й покладеними на коліна руками. Погано схований Ґросмайстер жалив у нирки.

Згідно з математикою характеру Краю Істини (Веліцький, отож Кузьмєнцев, отож Шульц) генерал-губернатор Іркутської губернії був людиною успіху, тобто кимось, хто вирізнився у вищих сферах Російської імперії власною персоною, бо не народився у вельможній сім’ї (або ж таке становище можна, в гіршому разі, втратити), але сам наполегливо п’явся угору; він не звик до суспільного успіху, він досягав успіху; він жадав не успіху, він жадав чогось, до чого тільки завдяки успіхові може прагнути. Шульц походив із підупалого поміщицького роду, а посаду губернатора отримав як вінець військової й міністерської кар’єри. Однак Іркутське генерал-губернаторство після Зими Лютих виглядало не милою нагородою для придворного фаворита, а небезпечним і складним викликом і полем важкої праці, — в іншому разі, мабуть, його б не отримала особа покрою Тімофєя Макаровічa Шульца.

Граф підняв долоню, у яку йому негайно вклали хустинку; він покашляв у неї, відвертаючи голову до потоку кадильних пахощів. Сивіюча борода його була підстрижена за шведською модою, лише з буйними сивуватими бакенбардами. Шульц швидко лисів, світло гасових ламп відбивалося на видовженому голомозому черепі. На грудях у нього світився орден Святого Андрія Первозваного, підвішений на важкому тричленному кольє, із червоно-блакитними, сріблясто-блакитними, червоно-золотими медальйонами, із фіґуркою розп’ятого на хресті святого апостола Андрія, уміщеною на золотому двоголовому орлові, у тунґетитовій інкрустації. Орла на восьмикутній зірці ордена оточував напис: «За веру и верность».

Граф закліпав, поглянув на Місяць, поглянув на закрижанілу тайгу під ногами, поглянув на крижлізно-чернородковую установку й знову заплющив повіки.

— Але ви аж ніяк не фанатик-мартиновець, правда ж?

— Ні, Ваше Сиятельство.

— Слава Богу. — Він знову кашлянув і кинув хустинку лакеєві. — Вибачте мою дочку, вона почула про Сина Мороза, й що ж годі стримати жіночу цікавість. Вона ще дитина. Але ви, — він раптом кинув хуткий погляд, — як вас там, Вєнєдікт Філіповіч, вірно?

— Так, Ваше Сиятельство.

— Ви справляєте враження конкретної людини. Францішек Марковіч каже, що ви математик. Що, скажу щиро, я не вважаю ґарантією надмірної практичности в життєвих справах. Я читав оту вашу, мгм, «Аполітею»…

— Ваше Сиятельство читають подібні газетки?

— А де ще можна прочитати щось цікаве? Та ж не в пресі, яку благословляють наші законослухняні чиновники. Там не проходить нічого, що могло б підбурити уми порядних росіян. Хочеш знати, що в російській душі глибоко лящить, читай підпільні видання. Їх для мене збирають щотижня, дуже повчальне чтиво.

… Отож, так, — граф втягнув дим кадил у легені, — отож, ви вважаєте, що нашого Милостивого Государя, і прем’єр-міністра, і всіх міністрів, і всі установи, й мене, скажімо, також, — Крига нас усіх зробить непотрібними?

— Так.

Він посміхнувся у вуса.

— Ваше Сиятельство самі бачите, — наголосилося, — що й Государь Император має цю певність, зі снів і передчуттів, якщо не зі знання: і тому так борониться, тому хоче війни з лютими.

— Алєксандр Алєксандровіч вважає, що ви заморозник.

— Побєдоносцев?

— Проте, перечитуючи «Аполітею», я зауважив, що ви написали цей текст таким чином, щоб годі було втямити, чи й справді вам хотілося такої Держави Небуття?

— Прошу мене вибачити, але яке це, власне…

Він здригнувся, перша іскра роздратування промайнула в його очах.

— Я можу вас віддати на поталу охранці, — сказав він, — а можу до родителя з амністією послати, але перш ніж зважитися будь-яким чином вами скористатися, мушу пізнати інструмент, який тримаю у руках, чи не так?

Скривилося.

— Пізнати людину…

— Ви щось сказали? — гаркнув він.

— Я не заморозник, — різко відповілося, дивлячись йому в очі. — Я не розтальник.

— Але ви вірите в Історію під Кригою. То хто ж ви, га?

Хто? Заплющилося тієї миті очі перед дзеркалами й кришталем, і чужими очима. Шостий день Морозу. Хто?

— Я… математик. Математик Історії, le Math'ematicien de l’Histoire.

Граф Шульц-Зимовий зчепив руки кінчиками пальців, спер підборіддя на великі пальці рук. Тепер він поглядав дещо спідлоба, спід високого чола.

Слуги зникли з поля зору. Поза димом, який піднімався із курильниць, ніщо не закривало сибірського горизонту, чистого зоряного неба й сніжних вихорів під ним, які оберталися повільними веселкобарвними протуберанціями. Ґотичний стілець, підніжок, жорстке крісло, курильниці, — висілося тут над Краєм Лютих, наче слова, сказані в абсолютній тиші.

— Три місяці, — сказав губернатор. — Чи зможете ви з ним домовитися упродовж трьох місяців?

— Якщо знайду його.

— Пан Ур’яш дав вам усі мапи й вказівки.

— Це вже не актуально. Ваша Світлосте, таким чином неможливо обчислити Шляхи Мамутів Батюшки Мороза.

— Чому ж це?

— Їх більше, ніж один. Принаймні троє, може, четверо.

— Батьків Морозів? — здригнувся він.

— Людей, які тілесно зійшли на Шляхи Мамутів. — Випросталося, перераховуючи, пальці. — Німий Повітроплавець. Чоловік на ім’я Іван Тіхоновіч Копиткін, убогий зимовик із католицької мартинівської секти. Філіп Філіповіч Ґерославський. Може, Алістер Кроулі. Це чорнофізичний процес, а не диво Боже.

— Отже, ви кажете, що вам не вдасться.

— Я цього не сказав. Ваша Світлосте, що трапилося із Каролєм Богдановичем і Александером Черським?

Він насупився.

— Із ким?

— Геологами, які першими описали Шляхи Мамутів.

— Я не знаю цієї справи. Запитайте Францішека Марковіча.

— Я маю підозру… Ваше Сиятельство, вибачте мене, я говоритиму щиро.

— Ви говоритимете щиро, навіть коли брехатимете.

Розсміялося з полегшенням.

— Це правда! Навіть брешучи; особливо брешучи. Але тут… Ви, Ваше Сиятельство, не присвячуєте мені свого дорогоцінного часу на заручинах дочки задля якоїсь примхи пана Ур’яшa, — а тому, що вас до цього примусила політична потреба. Ви, Ваше Сиятельство, бачите, що мені не йдеться про грязные деньги від Раппацького: мені йдеться тільки про батька. Вашій Світлості йдеться про час, і мені йдеться про час. Три місяці, так. Я припускаю, що це якийсь ультиматум із Петербурґа, може, робота аґентів Морґана. Причини в даний момент неважливі. Адже наді мною також нависає меч. Ви, Ваша Світлосте, знаєте про імперський контракт доктора Тесли.

Він кивнув.

— Доктор Тесла мій друг, — продовжувалося, не міняючи тону й не відводячи очей, що було тепер дуже важко, — проте доктор Тесла обіцяє цілковиту Відлигу й смерть Криги, і я вважаю, що йому це може вдатися, він така людина, котра зробила кар’єру, осягаючи розумом речі, які усі до нього вважали неможливими. Ніщо й ніхто його не зупинить, бо я ж не думаю, що Ваше Сиятельство…

— Більше про це не кажіть, є наказ Его Императорского Величества. Докторові тут волосина з голови не спаде.

— Та отож-бо. Саме так, ця залежність тут зрозуміла, математична. Я теж не дам йому нічого лихого зробити, — а водночас…

— Ви мусите рятувати батька, так.

— І який для мене єдиний спосіб? Слово Імператора. Він відкличе Теслу, він заборонить Відлигу й будь-яку подібну лютоцидну інженерію, він тоді залишить у спокої підлеглий Вашій Світлості Край Лютих. Проте до того люті мусять відступити згідно з політичною угодою, слід розмежувати Історію. Вам залишилися три місяці, а мені — час до Відлиги. Як бачите, ми прагнемо того самого, обидва виграємо від досягнення тої самої мети.

Губернатор поволі дихав солодким фіміамом, перехилившись у кріслі; ордени на його мундирі перекривилися.

— Що я бачу, — я бачу, що ви щиро брешете, — сказав він і стрімко підняв руку, коли відкрилося уста, щоб заперечити. — Мав я справу із уродженими поляками: найбільші крутії, — але щирі до мозку кісток, адже завжди зостається ота ваша гордість, глупа зарозумілість, якої ви не здатні позбутися навіть перед обличчям смертельних загроз, тож у Літі будь-який селянин, здатний плазувати перед клієнтами, легко вас ошукає. Але в Зимі — я би призначив на всі посади в Цитаделі поляків, якби міг. «Аполітея», звичайно! — Він випростався у своєму кріслі. — Я ставлю вам таку умову під моє слово чести: до кінця січня тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого року ви мусите представити доказ угоди з лютими; для цього ви отримаєте всі урядові повноваження, людей із Благовещенского полку, гроші на необхідні витрати, в розумних межах, звичайно ж, і призупинення усіх вироків щодо вашого батька. Якщо Государя Императора вдасться врешті переконати, буду вам вдячний. Якщо ні… що ж, справа й так перебуває уже поза моєю компетенцією.

— Доказ, доказ, — повторювалося про себе. — Який доказ задовольнить Его Императорское Величество? Крига так хутко не відступить.

— Ви впевнені?

— Я працюю у кріофізиків Круппа, знаю, які швидкості можливі в Мороза. Уявіть собі, Ваша Світлосте, Історію, як гірський льодовик, що сходить схилом у долину.

Граф відкинув підніжок копняком.

— А отже — все марно, c’est la fin.

— Зачекайте! — У мимовільному відруху, бо ж вони вже зовсім не свербіли, заходилося чухати руки в бавовняних рукавичках. — Які саме докази найбільш стійкі в Зимі? Що тут можна логічно захистити переконливіше, ніж навіть свідчення чуттів?

— Говоріть ясніше!

— Чи ви, Ваше Сиятельство, читали Ціцерона? У Стародавньому Римі вирішальним для ухвалення вироку на процесі часто був так званий «доказ, заснований на якостях характеру», тобто підтвердження праведности обвинуваченого, яке засвідчували інші праведні римляни, — бодай би навіть і сто матеріальних речових доказів свідчили проти нього. Що важливіше, що ближче до Істини? Лезо і тіло, чи дух та ідея?

— Ах! — граф Шульц-Зимовий простягнув руку, кашлянув у подану хустинку, відтак кинув її позад себе; моторний слуга зловив її у повітрі. — Я розумію. Слушно, слушно, так слід зробити. Хтось, уже обдарований довірою Милостивого Государя… — він знову склав у задумі руки під підборіддям. — Це навіть добре складається, що зараз, на балу, — ви залишитеся, згодом я пошлю за вами — мабуть, я знайду когось такого. Тут двоє Великих Князів, але вони… Мгм.

— Тимчасом ще інша справа потребує обговорення. — Зволожилося губи язиком. — Зміст отієї угоди з лютими. Ваша Світлосте, чи я маю свободу дій?

— Ви, мабуть, знаєте, бодай від доктора Тесли, те, що задовольнить Імператора: звільнення з-під Криги європейської частини Росії, особливо міст. Санкт-Петербурґ без лютих — це вже дасть нам рік або два.

— Знаю я цю, кгм, травму Его Императорского Величества, чув, чув. — Утеклося поглядом на місяцебарвні сніжні вихори. — Але ж це не лише питання температури…

— Ви мене запитуєте, чи я вірю у теорію Ніколая Бєрдяєва? Отож, не вірю. Ви можете вправлятися у математиці Історії скільки заманеться, аби лише так умістили Кригу, щоби й Імператора заспокоїти, й промислу іркутському не зашкодити.

Вкусилося за язика. Хоча це важко втямити під Кригою, але, що більше тут не висловлено, то краще. Навіщо узагалі цю тему зачіпати? Зрештою, не спитаєш генерал-губернатора Російської імперії, чи він, например, продасть Синові Мороза вільну Польщу в обмін на ґарантії для крижлізних багатств.

— Ви ще не пояснили, — сказав граф, підводячись із крісла над пущею, із трону Сибіру, — як ви збираєтеся знайти свого батька, якщо не завдяки розрахункам Шляхів Мамутів.

Підвелося також.

— Кароль Богданович і Ян Черський, мабуть, знали цю таємницю. Тут цензурують геологічні мапи, наукові праці й описи инородческих вірувань. На цьому стоїть печатка Міністерства Зими, але й Сибирьхожетa.

Граф розвів руки.

— Я не маю влади над Раппацьким і Побєдоносцевим. Із Алєксандром Алєксандровічем ви самі мусите залагодити справу. Думаєте винайняти якихось шаманів? Щоб вони вистежили Батюшку Мороза на Шляхах?

— Можливий також інший метод: тільки-но розберуся у чорнофізичних деталях, як саме вони на них натрапляють, я пошлю на Шляхи Мамутів такого слідопита… — змовкнулося поволі, зауваживши, що граф Шульц уже певний час уважно придивляється до чернородкового вівтаря у кутку кабінету.

— Це ви зробили.

Збентежилося.

— Пан Ур’яш велів чекати й…

Він примружив ліве око.

— Гарно.

Граф запитав лакея про час, прислухався, яка музика лунає із глибини палацу, поправив манжети й ордени.

— Ви зробите мені послугу, — сказав він, уже повертаючись до дверей. — Моя Аннушка забажала один танець, розумієте, на очах у товариства, вона вже собі вписала Сина Мороза в програмку балу.

— А-але!.. Я не вмію!..

— Ну, ну, — засміявся генерал-губернатор, виходячи, випереджений слугами, й зі слугами, котрі несли кадильниці в arri`ere-garde, — не бійтеся, молодий чоловіче, Анна може й буває енерґійнішою, ніж жінці належиться, але вас не скривдить, хе-хе.

Останній лакей втиснув у руку згаслу цигару.

Усі вийшли.

Цього разу двері залишилися прочиненими настіж. Ніхто не вартував за порогом. Людський гомін і музика плили кришталевими коридорами палацу, мов звуки, які проштовхують крізь труби органа.

Поправляючи встромлений за пояс кутастий згорток із Ґросмайстером, таку ото думку, від якої кров у жилах завмерла, подумалося: якби не гнівна примха mademoiselle Філіпов, якби не отой шестиденний піст, хто знає, у який тремор жахливих фантазій вдалося б тут себе увігнати, — розтоплений, тремтячий, як отой Бенедикт Ґерославський із Транссибірського експресу, чи ж не вистрелилося б у панічному відруху в першу ж особу, яка з’явилася б у дверях?

Вийшлося поквапом із кімнати.

Herr Біттан фон Азенгоф стояв у групі сперечальників біля крісла адвоката Кузьмєнцевa, нахиляючись щомиті до старого в іронічній манері обличчя і тіла. П’єр Івановіч Шоча перемовлявся понад спинкою крісла з якимось попом, а також дамою у китайській перуці, що, може, була відома моді й прийнятна в Новому Світі та Європі поза Кригою, але тут, подібна coiffure, справляла враження недоречної аж до вульґарности. Зміркувавши, що не вдасться просто підійти й вільно поговорити із Модестом Павловічем, усталося у легковажній позі під скляною стіною, на відстані чутности тихого голосу (цигара знову допомагала).

— Отож, ні, отож, навпаки, все цілком навпаки! — просторікував піп, смикаючи поставного ветерана за ґудзик на гусарському мундирі. — Не міг Мєрзов з вами це вчинити, відколи це кіннота самостійно ходить в атаку на укріплення? Тиждень ішли із Шаньдуна під обстрілом японців, то ще й мали спливати кров’ю, ганяючись за ними наосліп у горах довкола Цзибо? Де та мапа, хто узяв мапу?

— Дружина викрала пана полковника на танець, — позіхнув monsieur Шоча.

— Отож, це робиться саме так, як зробив пан генерал! — переконував гусара священик: гусар тільки довгого напомадженого вуса за вухо закручував і губи кусав, а згорблений піп пересував пальцем по випнутих грудях вояка, креслячи, таким чином, тактику Бохайванської кампанії Мєрзовa. — Спершу женеш кіннотою, далі підтягуєш піхоту й інженерів, і закладаєш фронт, відтискаючи неприятеля на дедалі гірші й гірші позиції, аж він мусить відступити, й урешті здобуваєш терен: у цьому й полягає військове мистецтво!

— Як же ви, отче, розумієтеся на воєнному мистецтві!.. — защебетала дама.

— Теза пана капітана, — сказав фон Азенгоф, частуючись чёрт-табакою Кузьмєнцевa, — наскільки я її зрозумів, інша. Він зовсім не заперечує тактичної доцільности дій генерала. Але цілком інша річ — стратегія, сильно поплутана політикою. N’est ce pas?

— Та нехай би Мєрзов удвічі більше втрат зазнав, нехай би для свого тріумфу все військо поклав, — забурчав капітан, — але знищив при тому ціле сухопутне військо Хірохіто, а не дозволив їм організовано відступити: тож знову немає явної, конкретної перемоги, тільки пакти, перемир’я, мирні угоди, виборювані чорнилом за письмовим столом, — а отже, такі, що не істину відображають на папері, а лише оту паперову оману намагаються нав’язати світові.

— Вони не воювали під Кригою, — сказав Модест Павловіч і чхнув.

— `A tes souhaits, — поквапилася із побажанням здоров’я дама.

Фон Азенгоф похитав із жалем головою над старим правником.

— А ви знову за своє. Скільки ж можна! Я не уявляю, щоб так дозволили себе задурити подібними містичними дурницями німці чи англійці Hochgeboren. Чи навіть французи. Хто коли бачив І с т о р і ю? Хто її виміряв, обмацав, зважив?

— Але ви, monsieur Біттане, не будете ж заперечувати, що люті зруйнували світовий лад, — приєднався до розмови блідий юнак із причепленою до його плеча знудженою девушкою.

— А якщо я заперечу, — спалахнув фон Азенгоф, — то як ви доведете, що я помиляюся, га?

— Шляхами Мамутів…

— А чи хтось б а ч и в Шляхи Мамутів?

— Ніхто теж не бачив істини, справедливости, нації і любови, — погрозив пальцем піп.

— Bien entendu!

— Ніхто не бачив швидкости, часу й барви. Ніхто не бачив думки.

— Я ж бачу барву, — здивувалася дама. — Ну ось, par exemple сукня в мене лавандова.

— Ви не бачите лавандової барви, — авторитетно ствердив пастир. — Ви бачите, що ваша сукня лавандова.

Дама не зрозуміла. Вона зробила кислу міну, відтак кокетливо посміхнулася, а коли й це жодного враження не справило, закотила очі.

— Чайна майстриня моєї сестри, — мовила вона, наче саме на цьому сюжеті її перебили, — по матері китайка, вони ходять іще до інших ідолопоклонників і повторюють слідом за ними старі верования лам і різних монгольських й індуських чаклунів. І що ви скажете, messieurs, на те, що в них споконвіку оповідають про такі «енерґетичні жили», які обплутують земну кулю від одного святого місця до іншого, й цими жилами перепливають душі людські, й узагалі, вони згідно з такою географією ділять і ділили світ, перш ніж іще будь-хто про Шляхи Мамутів словом похопився, — га, що скажете?

Подумалося про один із багатьох проектів доктора Тесли, проект промислового використання енерґії тьмідини, яка циркулює Шляхами Мамутів. Може, слід підкинути йому цей міфологічний сюжет? Адже він сам визнавав, що йому не чужий спіритуальний, езотеричний досвід. Це відволікло б його ще на кілька днів на пошуки мап, пов’язаних із тутешніми релігіями, й обдумування питання про спорудження теслектричних станцій у святих місцях ламаїзму чи індуїзму.

— Що не кажіть, — втрутився П’єр Шоча, — є якась дивна принадна сила у Шляхах Мамутів. Хоча ніхто їх не бачив, — тут він іронічно вклонився фон Азенгофу. — Мої знайомі, які кохаються у більш вишуканих насолодах…

— Курці опію, — прошепотіла гусарові театральним голосом дама.

— Мої знайомі, — вів далі Шоча, — спробували кілька разів сумнозвісний чорний наркотик…

— Ви казали, що вони зникають без сліду, — нагадав фон Азенгоф.

— Отож, слід власне такий: одного з них, котрий нещодавно посмакував того чорного макового соку, слуги тільки після цілого дня пошуків знайшли в неґліже й дуже виснаженого на землі, за декілька кварталів від його дому. А він попередив камердинерів, щоб ті не спускали із нього очей. Певно, блукав там, як сонный раб, бідолаха.

— Чи ж мало дивних речей люди в стані одурманення чинять? — зітхнув піп. — Замість Богу віддатися, воліють довірити душу потайній хімії.

— Але що я хотів сказати: де ж с'aме його знайшли, — власне на Шляху Мамутів. Він лежав обморожений, зі шкірою, здертою із рук і ніг, цілковито непритомний.

— Може, він ще до всього на лютого там натрапив.

— Ну, цього б він не пережив.

— Пан полковник, — капітан підкрутив вуса й узяв даму попід руку, — мав якось таку сутичку з лютими…

Він продовжив, вирушивши когутячим кроком і ведучи із випнутими уперед грудьми пишно вбрану даму; товариство рушило вслід до головної вітальні й бальної зали, тільки фон Азенгоф сів на дивані під портретом похмурого родоначальника Шульців, замислено нюхаючи жіночу мереживну хустинку.

Підійшлося до крісла Кузьмєнцевa, лакей подав вогню, дихнулося тютюновим димом. Адвокат запитально підняв брову. Нахилившись йому до вуха, коротко переповілося результати розмови з генерал-губернатором.

— Себто, мабуть, ви досягли того, чого прагнули, чи не так?

— Я не знаю, що відбувається, Модесте Павловічу. Мусите мені допомогти своїми знаннями й інтуїцією.

— Мгм? — глипнув він з-під сивої гриви.

— Адже не такі були їхні плани. Коли мене пан Ур’яш у Міністерстві Зими на слід Батька Мороза напускав, вони це зовсім по-іншому собі укладали, для іншої мети, іншими стежками пересуваючись. А тепер Ур’яш плюється гіркою отрутою, а граф повторює: «три місяці». Три місяці!

— Отож — змінилося. Що ж тут дивного? Відрізняйте політику від математики. Світ, зрештою, не довкола вас обертається, і це не добре, й не зле. Годі усвідомити розумом причини усіх подій, які вас торкаються. Ані навіть більшости. Від цього тільки збожеволіти можна: увесь світ собі в голову убгати, щоби там його самотужки на частини розібрати, наче швейцарський годинник, і знову склавши докупи, спостерігати, чому його коліщатка обертаються так, як обертаються, чому він цокає. А вам би цього хотілося, правда ж?

— Я думав, що принаймні тут, у Краї Криги…

— Що? Досягнете всезнання? — він глузливо пирхнув.

Похиталося головою.

— Тесла провів успішний показ Бойової Помпи. До Імператора поїхала делегація Пірпона Морґана, яка налаштовує його проти Російсько-Американської Компанії, Довколасвітньої залізниці й проти Шульца. Шульц тисне репресіями. Укладено мир із Японією. Він не хотів цього показувати, але — три місяці! Модесте Павловічу, чи може Імператор звільнити графа Шульца з посади іркутського генерал-губернатора?

Адвокат Кузьмєнцев неспокійно засовався у своєму кріслі. До нього підійшов лакей, але адвокат відштовхнув його ціпком.

— Імператор може все, — пробурмотів він невдоволено. — Імператор — це Імператор. Так?

— Так. Так.

— Ви ж, мабуть, не думаєте, що подібний ультиматум, якщо його дійсно Его Величество Ніколай Алєксандровіч висунув, буде оголошено публічно. Коли прийде лист із відставкою Тімофєя Макаровічa, то прийде в останню мить, і граф піде з почестями, з похвалою, з орденом новим либонь. — Старий відчинив табакерку, запропонував почастуватися, похиталося заперечливо головою. — У вас занадто багата уява. Охолоньте, Вєнєдікте Філіповічу.

— Хіба ж не в цьому полягає дар пізнання? — буркнулося неуважно. — У певності однієї-єдиної істини з-поміж усіх можливих істин?

— Покиньте нарешті оту кляту математику!

— Господин Єрославскій?

Озирнулося.

— Анна Тімофєєвна просить Ваше Благородие до бальної зали, — сказав камердинер, не підводячи очей від крижаної тайги, осяяної місячним світлом.

— Ну, ну, ну, — засапав Кузьмєнцев і потужно чхнув.

Біттан фон Азенгоф позирав понад притиснутим до губ батистом, розтягнувшись неелеґантно під похмурою парсуною. Закліпалося. Камердинер чекав у чвертьуклоні. Не було ради, пішлося танцювати із дочкою генерал-губернатора.

Сотні людей у величезній залі, веселкові світла на тілах, тканинах, коштовностях, замість стін — зоряний обрій нічного Сибіру, замість підлоги — біла земля нічного Сибіру, повітря мерехтить від тисячних відблисків краси, а вона посеред усього цього найкрасивіша, красавица в лілейно-золотистій білости серед інших красавиц en grandes toilettes, які дивляться великими очима, із перехопленим диханням, у раптовій тиші, — коли підійшлося, уклонилося і запросилося mademoiselle Шульц до танцю.

Усі голосно зітхнули. Вона присіла, приймаючи простягнуту руку, рукавичка в рукавичку. Залопотіли віяла. Музиканти заграли перші такти мелодії, не малося найменшого уявлення про те, який це танець, які в ньому па. Вивелося графську дочку на середину неба. Від шелестіння сукні, завдяки усім тим нижнім спідницям і мереживам схожій на весняну хмарку, — паморочилося у голові. Всі дивилися. Піт стікав цівкою по голому черепу, посередині чола й уздовж носа. Божевілля. Панна посміхнулася захланною, примхливою посмішкою. Проковтнулося слину. Всі дивилися.

— Le Fils du Gel, — прошепотіла вона.

— La Fille de l’Hiver.

Танок рушив — танцювалося.

— Ви зовсім не холодний.

— Вам так здається, панянко. Я вже вас заморозив.

— Що?

— Казочки, mademoiselle, казочки; прошу в це не вірити.

— Ви викрадаєте людей у кригу, провадите на Шляхи Мамутів, їздите верхи на лютих.

— Коли проб’є північ, ви прокинетеся у крижаній брилі під Байкалом.

— Ви жартуєте!

— Панна затанцювала із Сином Мороза, все пропало.

Танцювалося.

— Ви не скривдите мого татка.

— Я? Пана графа?

— Не вчиніть йому нічого лихого, я вас прошу.

— Але ж! Той револьвер був націлений у когось іншого. У мене чимало ворогів.

— Ах! Але не татко.

— Ваш татко милостивий до мене на диво.

Танцювалося.

— Чому ви заплющуєте очі?

— Виявилося, що в мене страх висоти.

— То навіщо дивитися униз?

— Щоб вам ніжки не відтоптати.

— Із заплющеними очима це, мабуть, іще складніше.

— Що ж я можу сказати, мені паморочиться у голові, коли я з вами танцюю.

— Який ви кумедний!

Танцювалося.

— Ви вже заручилися, правда ж?

— Так, уже татко домовився, тітки, кузинки, стрийни нас обцілували, бачили б ви це!.. Ви не бачили?

— А наречений на мене не буде сердитися?

— Буде!

— Ой. Мені тікати?

— Ви не втечете.

— Ні?

— Ні.

— А звідки ви про це знаєте?!

— Ви гніваєтеся на Аннушку?

— Ви любите отак у більярд людськими характерами бавитися, правда ж? Далебі, Дочка Зими!

— Ви гніваєтеся…

— Ви, панно, навіть не знаєте іншого світу, інших людей! Магнет до магнету, вода на вогонь, холерик на санґвініка, страх на страх, гордість на ревнощі…

— А Павєл Нєсторовіч на Сина Мороза…

— Але ж ви жорстоко бавитеся!

— Не скривіть Павліка, я вас прошу.

— Усі на нас дивляться, ви про це заздалегідь розповіли!

— Comme vous l’avez dit vous-m^eme, monsieur: le Fils du Gel et la Fille de l’Hiver.

— Excusez-Moi.

Вирвалося. Пролавірувавши між танцюючими, перейшлося за колонаду й до бічного покою. Сілося на стільці. Литки досі трусилися. Послужливий лакей запропонував тацю. Ковтнулося цілу склянку якогось палючого напою, навіть не зауваживши його смаку. Музика лунала й далі, мабуть, камаринская, танець тривав, бачилося ж танцюючих крізь мороскляні стіни, вони спливали по них струменями барв, здавалося, що лише випадково вони набирали обрисів красивих паній і пристойних панів; бачилося, отож, досконало, як наближається уздовж стіни каскад калейдоскопічних реконфіґурацій обрису розгніваної девушки — панни Анни — вона проплила на стіну ближче — не панни Анни — увійшла, вистрелила віялом, прикусила губи. Вона хотіла підійти ще ближче, але щось її зненацька зупинило, немов вона вдарилася у наступну скляну стіну.

— It just eludes me how could you possibly… — вона задихнулася і тільки розпачливо зойкнула без слів. Унизу під нею шаленів крижаний вітер, який фронтом шириною у кілька вёрст підхоплював веселкобарвну імлу із замороженого лісу. — Великий Син Мороза! — пирхнула вона із презирством.

— На мене показували пальцями, так?

Mademoiselle Філіпов вилаялася англійською дуже грубо, завирувала в шелесті шовку й повернулася до смаглявого Андрюши, лейтенанта з аксельбантами, який придивлявся до цієї сцени крізь стіну. Вона одразу подала йому руку, запрошуючи жестом до танцю. Вони змішалися із танцюючими.

Крижаний вітер ламав дерева-бурульки. Місяць виблискував на сталаґмітових хребтах лютих. Ніч губернаторського балу тільки починалася.

Коли танцювалося з Єленою… Уже тепер спогади про танці в Транссибірському експресі здавалися ближчими, жвавішими і якось більше… правдивими. Не булося у змозі розбудити жодного ясного образу із танцю, перерваного хвилю тому, — наче насправді це хтось інший танцював, наче навіть не це тіло танцювало; ніяк не хотіло це минуле замерзнути.

На сусідній стілець упав товстун у фраку, який обтягував його, наче риб’ячий міхур. Мужицьке обличчя із тисячею зморщок і тузінню плям від обморожень безугавно жужмилося від міни до міни, немов фізіономією цього чоловіка відали кілька посварених навзаєм мешканців роздутої туші, й жодний не міг домогтися тривалої переваги в мімічній війні.

— Пєтрухов Іван, — представився він із явним переконанням, що сам'e прізвище усе пояснює; до того ж він одразу протягнув лапу на знак вітання. — Але ж ви відшили оту Шульцову лялечку, хе-хе! Й так її покинути — це її дійняло — палає рум’янцем, аж сморід іде, хе-хе-хе! — Його обвисле обличчя вигиналося у глузуванні-радості-жаху-подиві.

— Чого вам треба, Пєтрухов?

— Чого треба? Нічого не треба! Я прийшов підбадьорити камрада. — Тут він ляснув себе по стегну, яке розпихало гладку штанину. — Ми, люди криги, Пєтрухов і Єраславський, нам слід їх остерігатися, не летіти на їхній солодкий мед, як мухи на клейку стрічку, на оті блискітки-кралечки, на оті оздоби мальвові.

— «Ми»?

Він знову ляснув себе по стегну.

— Я і ви, ну, погляньте самі, два ізгої, і як на нас позирають, коли думають, що ми не бачимо…

— Ви помиляєтеся, Пєтрухов, нас нічого не пов’язує, ми нічим не схожі.

— Ні? — Фізіономія його замерехтіла між вкрадливою, сумною, сердитою і байдужою міною. — Ви думаєте, що вони б пустили вас у свої кришталеві салони, якби їх випадок до цього не змусив, адже вони затикають носи, відводять очі й удають, що не бачить, як хами, хе-хе, хами, кажу, їхніх зацукрованих донечок облизують? Цими руками, — він стиснув волохаті, вкриті рубцями лапи, — цими руками все! Що пішов на версту далі в убивчий мороз, і тунґетисько великий, наче подвір’я, висорочив — випадок! Тільки такий поміж них шлях, тільки такий вхід: випадок. Але й сор'oка з мільйонами для них далі — лише сор'oка. — Він гупнув себе п’ятірнею у груди без орденів. — Замерзло! Хам у салонах! Хе-хе-хе!

Усталося без слів, скориставшись нагодою, що за стіною з’явилися Веліцькі. Музика змовкла, пролунали оплески, залунав гомін розмов, пари зринали в калейдоскопі в мороскляній колонаді.

Пан Войслав утирав широке чоло від перлистого поту.

— Уф, уб’є мене, уб’є, я ж уже не юнак, як пан Бенедикт, серце моє, змилуйтеся…

— Я і не знала, що ви такий добірний танцюрист! — сипала тимчасом похвалами пані Галіна. — А ви так манірничали!

Цмокнулося її у ручку.

— Може, ви мені, пані, це якось поясните: як це можливо, коли я зовсім не вмію танцювати?

— Чому ж ви наполягаєте, що не вмієте, коли вмієте?

Правда чи брехня? Покрутилося головою, покусуючи вуса й, мабуть, демонструючи дуже тупий вираз обличчя. Минулого не існує, усі спогади, які не пасують до теперішности, за визначенням мусять бути хибними, отож, коли тепер танцюється…

Але чи це насправді не стосується майже всіх людей? Утім, позаяк це годі висловити мовою другого ґатунку, — воно завжди залишається замкнутим у приватній таємниці серця. Назовні, натомість, витікають тонкі дистиляти відчуттів, криві описи почуттів, неясних вражень.

Що тут щось не так. Що ми не до кінця ті, ким себе пам’ятаємо. Що в нас живе хтось інший, чужий, із чужим досвідом і пам’яттю. І в ті короткі миті, коли він перемагає і здобуває владу над тілом, привідкривається глибша істина. Ми знаємо, що побачимо за наступним пагорбом, хоча ніколи не бували в тих околицях. Після прожитого за канцелярським столом життя, у мить раптового насильства ми хапаємося за ґвинтівку, — а ми ж ніколи не тримали ґвинтівки в руках, — і влучно стріляємо з неї. Нас садять у високому товаристві з чужинськими манерами, про які ми поняття не маємо й мати не можемо, аж раптом — столове приладдя у руках, бесіда за столом, слово й жест, і savoir vivre, і виявляється, що ми з цим справляємося навіть краще, ніж вони. Чи нас хтось учив? Хтось підказував? Ми це знаємо, — а звідки? Благодушні батьки, лагідні чоловіки, — ми раптом піднімаємо руку на дитину, на жінку у відруху, природному для нерозкаяного розбишаки. Ми танцюємо, хоча не вміємо танцювати.

Щось тут не так. Життя не пасує до життя, минуле до сьогодення.

Але як висловити це відчуття міжлюдською мовою?

Минулого не існує.

— Може, в нього вроджений талант. — Пан Войслав сховав хустку, згасив усмішку, підморгнув змовницьки. — Дозволь, серце, на хвильку, уф, слівцем перекинуся з паном Бенедиктом.

Відійшлося за колону.

— Збирайтеся негайно й стрибайте в сани! — скомандував Веліцький. — Що вам у голову стрелило, так її публічно осоромити! Всі бачать, що відбувається, якісь офіцерики вже підбурюють нареченого панни Шульц. Наче вам мало клопотів! Не будьте дурнем, не напрошуйтеся на нещастя.

— Я не можу. Я не можу, пане Войславе, я після розмови із Шульцом, він дасть мені бумаги для батька, для мене, увесь уклад, зараз я власне чекаю…

— То якось домовтеся! Потім, потім! Ну, подумайте самі, про що ви з Шульцом домовитеся, коли той його майбутній зять кості вам порахує, або, ще гірше, ви бодай пальцем дорогого зятька зачепите! Беріть свою дупу в жменю!

Сціпилося зуби.

— Я не тікатиму.

— Ісусе Христе й рани криваві! Ну й що з того, що вас Сином Мороза позаочі називають, — сьогодні така, через тиждень інша буде салонна принада, — адже ви самі в ці сибірські казки не вірите…

Він урвав, перевів погляд на плин мороскляних відображень.

— Занадто пізно.

Озирнулося. Групка елеґантних кавалерів, пів на пів цивільних і в мундирах, наближалися жвавим кроком, попереду червоний, мов буряк, парубок, дещо подібний на жердину, у фраку, перекресленому стрічкою ордена невисокого класу, з моноклем, люто втиснутим в очницю, що надавало йому жевжикуватих рис.

— Це він? — пробурмотілося під носом.

— Павєл Нєсторовіч Ґерушин.

— Залиште нас.

Веліцький вжахнувся, сердито замахав руками, зблиснув діамантом, — але після короткого вагання відступив за колону до дружини, яка нервово обмахувалася віялом. Із сусідньої кімнати вийшов Пєтрухов, став біля стіни зі склянкою у жмені, з міною благочестиво-радісно-зловмисно-поштивою, очікуючи на пікантне видовище. На стіні навпроти куточком ока вловилося лілейнобарвний вітражний обрис mademoiselle Шульц: вона придивлялася здалеку до запущеного нею самою карамболю, з тією ж захланною посмішкою, і так само красива, наче янгол. А з-за дальших стін, крізь палац губернаторський дивиться либонь уся еліта Сибіру, пані, панове, графи, князі, генерали, мільйонери й архімільйонери.

Пан Ґерушин став, заклав руки за спину, погойдуючись на підборах, голосно відкашлявся.

— Я вимагаю… — його голос захрипів, і Павєл Нєсторовіч почервонів іще більше; він відкашлявся удруге. — Я вимагаю! Я вимагаю, щоб ви негайно вибачилися перед Анною Тімофєєвною. І… і покинули… Нехай…— Він відкашлявся втретє. — Забирайтеся!

Нічого не відказалося.

— Але спершу вибачтеся! — вигукнув Ґерушин, уже майже задихаючись.

Нічого не відповілося.

Супутники Павла Нєстєровіча гнівно ремствували позаду нього. Він поправив монокль, зачовгав ногами.

— У морду мерзотника! — заволав якийсь офіцер.

Ґерушин стиснув кулаки, зробив крок уперед…

Усміхнулося.

Він відскочив.

Пєтрухов вибухнув шинковим реготом, склянка вилетіла йому з рук, він ухопився за черево й реготав, наполовину осунувшись по стіні, втішений аж до судом.

— Оце смачно! — закувікав він. — Ой, не можу! Панна собі лицаря знайшла! Тримайте мене! Пудель буде кусати в литки Сина Мороза! Гав, гав!

Ґерушина вхопила трясця, монокль випав йому з ока, бідолаха затіпався, наче в тяжкій лихоманці. Тузінь його веселкових відображень також розчервонілися ще яскравіше. Палац палав усіма відтінками сорому.

Холодніше, холодніше, зимно, Мороз. Дісталося Пєтрухова, вчепилося його за вилоги фрака, струснулося, аж хлоп урешті втратив рівновагу й, вимахуючи руками, наче лопатами, сповз на підлогу, тобто на місячнобарвний фронт крижаних вихорів.

— Хамів серед родовитих впускати! — ревілося. — Що хам бачить, що хам думає, тим і плює!

Підскочив і Павєл Нєстєровіч, смикнув Пєтрухова, котрий намагався підвестися, за комір, Пєтрухов знову втратив рівновагу й упав рачки, головою приголомшено туди й сюди гойдаючи, фалдами фрака вимахуючи, язика, мов пес, вивалив, пика йому мінялася від гримаси до гримаси… розтопився колишній сорока до решти.

Ґерушин вставив монокль у вибалушене око, нахилився, прицілився і копнув Івана з усього розмаху у випнутий зад, — ой же ж приклався, товстун поїхав по моросклі, наче по кризі, черевом і грудьми глянсуючи підлогу, але й далі вимахуючи руками, й що далі він сунув між призматичними колонами в бік бального залу, то голосніше вив і верещав; він зачепився за щось коліном і почав обертатися, їдучи далі; загубив чобіт, загубив хусточку; нарешті увігнався у квітковий вазон і там зупинився.

Відлуння громкого сміху прокотилося палацом, усі дивилися й усі сміялися, — а Павєл Нєстєровіч Ґерушин найголосніше, з добре відчутним полегшенням, аж навіть склавши долоні, немов до молитви. Його супутники стовпилися навколо, поплескуючи його по спині й обмінюючись вульґарними жартами кількома мовами; відчулося також на лопатках кілька поплескувань. Тримаючи байдужу суху міну, поволі відступилося за стіну до кімнати. Втішені кавалери розходилися групками. Лілейна постать Анни Тімофєєвни зникла з вітражів, що світилися у моросклі.

Веліцькі споглядали із занепокоєнням, перемішаним із дивним збентеженням.

— Уфф, пане Бенедикте, але ж у вас нерви, я думав, що мені серце вискочить, мушу чогось випити. Проте, як усе вдало склалося, чудо, чудо, що ви так викрутилися…

— Не чудо, — відповілося, — і не везіння, а лише математика, пане Войславе, холодна математика. — Трохи паморочилося у голові, м’яке тремтіння розходилося м’язами, обперлося на одвірок. Звідусюди юрмилися перебарвлені, поцяцьковані блискітками 'oбрази Сина Мороза. Далебі велика й невимовна міць дзеркал. — В одному ви маєте рацію: слід випити.

Роззирнулося за лакеєм із напоями. Замість лакея на очі потрапив Францішек Марковіч Ур’яш. Представилося його панові Войславу; Ур’яш хмикнув щось під носа й вказав на коридор до непрозорих кімнат. Вибачилося перед Веліцькими.

— Его Сиятельство самі мене запросили… — почалося примирливим тоном, наздогнавши блондина, який навіть не озирнувся, щоб переконатися, чи за ним ідеться.

— Їхні салонні забави, — пробурчав він, — ще одна дурість!

Зупинившись перед прочиненими дверима, він, проте, дав останню пораду:

— Але тепер — заходьте й робіть враження найпоряднішої людини під Сонцем.

— Що ж, як замерзло, так замерзло.

— То ви б так і далі в приймальні в Шембуха стирчали!

Увійшлося. Підвішені в небі над Сибіром генерал-губернатор Шульц-Зимовий і князь Блуцький-Осєй повернулися на звук кроків.

— Дозвольте, Ваша Високосте, ось ця людина…

— Ми знайомі, — процідив князь, відтак ропухатим рухом уст поправив розташування штучної щелепи.

Уклонилося, — князеві й княгині, яку зауважилося дрімаючою у кріслі в кутку.

— Вітаю Вашу Княжу Високість із підписанням мирної угоди.

Граф швидко відчув, як замерзає ситуація.

— Господин Єрославський служить нам лише посередником, — запевнив він. — Ви, Ваша Високосте, мабуть, не мали нагоди познайомитися з його батьком?

— Ні.

— Мені трапилася приємність подорожувати разом із Його Княжою Високістю Транссибірським експресом, — сказалося.

— Мало через вас увесь потяг у повітря не злетів, — буркнув князь Блуцький.

— Що ви таке кажете, Ваша Високосте! Все ж було зовсім інакше!

Якби погляд вціляв із фізичним імпетом, то половина палацу розлетілася б на друзки від погляду графа.

— Як я уже казав, — рубонув Шульц, — позаяк, що не підлягає сумніву, свідчення Вєнєдікта Філіповіча жодним чином не можна вважати задовільними для Найяснішого Государя, а також очевидно, що Ваша Княжа Високість не завдаватиме собі клопоту поневірятися за Батюшкой Морозом у нетрях тайги, свідчення представить особа, яку Його Величність вважатиме цілком гідною довіри. Князь погодився залишитися у мене в гостях до вашого повернення; він вислухає звіт із власних уст своєї людини й передасть його особисто цареві. Адже князь втішається цілковитою довірою Його Імператорської Величности Ніколая Алєксандровіча. Зрозуміли, Вєнєдікте Філіповічу?

— Дуже добре, Ваше Сиятельство.

— Sacr'e nom de Dieu! — сердито плямкнув князь Блуцький, гнівно змахнув рукою, а відтак мовчки вийшов, доволі жваво, як на таку літню особу, перебираючи короткими ніжками.

Граф зруйнував ущент другу половину палацу, пирхнув крізь ніс і поквапився за князем. Лакеї з’юрмилися за ним у дверях. У покої залишився тільки солодкий запах кадила.

Видихнулося повітря. Мабуть, вдалося незле. Беручи до уваги всі обставини. Мгм. Вочевидь граф також дуже зацікавлений. То отримав він від царя ультиматум щодо відставки, чи ні? Мороскло було дуже холодним на дотик, проте рука в рукавичці не вигріла жодного сліду. Хухнулося на стіну. Півмісяць зайшовся імлою тьмітлистого подиху. Пан Войслав напевно був правий, що можна було здобути, те було здобуто, нема вже потреби їх більше дратувати, особливо після отого фатального танцю з панною Шульц. Танець… Сперлося чоло до морозостійкого скла.

Істина чи омана? Минулого не існує, усі спогади, які не пасують до теперішности, за визначенням мусять бути хибними, тож якщо тепер танцюється… З іншого боку, замерзлося ж урешті-решт. (Замерзається).

Ритмічний наполегливий стук встромився у думки. То княгиня Блуцька товкла ціпком у підлогу.

Може, вона кликала лакея, може, дух Дусіна; тимчасом уся прислуга поквапилася за графом. Обережно підійшлося. Вона підняла руку, видобувши її з-під чорного мережива; всю сукню княгині було зшито з мережива, півстоліття тому вона, мабуть, обійшлася у кілька сіл. Поцілувалося зморшкувату шкіру. Княгиня смерділа травами й старістю навіть сильніше, ніж пам’яталося (або слабше пам’яталося, ніж вона смерділа насправді).

— Господин Ґерославський, — заскрекотала вона, немов, попри все, тішачись.

— Еге ж, це я, Ваша Високосте, я, я, той самий.

— Іди-но сюди, гультяю.

Нахилилося ще нижче, так, як тоді в потязі, у вечірньому вагоні.

Вона дихала теплою плотською гниллю.

— Що з тобою трапилося?

— Той рубець під оком…

— E, рубець, — вона випростала вказівний палець і тицьнула нігтем у вилогу фрака. — Що з тобою трапилося? Я ж не сліпа, кглр.

— А що мало трапитися? Вижив тут якось, хоча мене ваші мартинівці Распутіна хотіли закопати в мерзлоті живцем.

Вона схопила за бороду, смикнула, зашипілося від болю; вирвалося, відступилося.

— Відьма! — буркнулося.

— Дурак!

— Заморозниця клята!

— Нахабний шмаркач!

Сміялося разом із княгинею.

Вона узяла свій архаїчний ridicule, випорпала хустинку, витерла обвислі губи, на яких зібралася липка слина. Придивлялося з погано прихованою відразою.

— Але П’єлку я Вашій Високості не подарую!

— Якого, кге, П’єлку?

— Ті ваші мартинівські ігрища…

Вона змахнула хусточкою.

— Пфх! Замерзло.

— То ви вже, Ваша Високосте, в це не бавитеся? Як там сни в Краї Лютих? Під Чорним Сяйвом? Га? Князь уклав міцний мир, Вашій Високості він уже не по зубах.

— А ти так тішишся з цього приводу, га?

Знизалося плечима.

Вона захихотіла в хустинку.

— І скажи мені тепер, синку, чи не мала я щодо тебе слушности? Погано ти мені наснився? Га?

Не приховалося збентеження.

— Але ж я не сповнив жодних задумів Вашої Високости!

— Ні?

— Ба, я життя докторові Теслі урятував — чи ви забули? — Він тепер Кригу ламатиме.

Княгиня кивала головою, виразно задоволена собою.

— Не шкодить, кгр, не шкодить. — Вона хитро глипнула. — А чи бачив ти тут, може, любий мій, шановного Алєксандра Алєксандровіча Побєдоносцева? Або його людей?

— Ні.

— Кргм, хрмм.

Плямиста рука трусилася на ціпку, іншу княгиня притискала до уст, над якими теж до кінця не могла запанувати, тіло зраджувало її на всіх фронтах, звідусіль у нього вдаряла в органи чуття стареча огидність. Відступилося ще на крок, аби уникнути цього смороду. Проте самій княгині Блуцькій-Осєй, тобто істоті, що мешкала в цьому смердючому мішку зі шкіри й кісток, ніщо не вадило злостиво втішатися, вона замерзла з гримасою злого задоволення, яке викривлює душу.

Утеклося від неї, геть із цього покою. Незрозумілий страх спалахував у ритмі квапливих кроків знову й знову напливаючими хвилями. З чого вона так тішилася? Що, кого побачила? Заморозникa, ладного боронити Кригу й лютих? Але ж це неправда! Неправда!

Галіна сиділа під папороттю у товаристві молоденької пані Юше, створіння з шифону із pailettes і створіння з тафти із перлами. Відпочиваючи, попиваючи плодово-ягідне вино зі срібних кубків, вони пліткували про знайомих, яких було видно крізь стіну серед танцюючих.

Вибачилося, цмокнулося на прощання вбрану в мережива ручку пані Веліцької.

— Вибачте, наймудріше буде, якщо я подарую собі решту вечора, пан Войслав…

Пані Галіна не відпустила руку.

— А що з панною, із якою ви прийшли? — прошепотіла вона, непомітно відвертаючись від пані Юше.

— Ви знайомі з mademoiselle Філіпов, правда ж? Якби ви її зустріли, прошу…

— Я не вірю. Ви цього не зробите, ви не така людина.

— Яка? Про що знову йдеться? Mademoiselle Крістіна натанцювалася, певно, найкраще з-поміж усіх нас, Модест Павловіч знайшов їй дамського догідника в мундирі, вони балув'aтимуть до ранку…

— Узяти панну на великий бал, можливо найбільший, на якому вона побувала в житті…

— Це правда. Вона не…

— Узяти, — пані Галіна підвищила голос, уперше бачилося тиху зазвичай дружину пана Войслава в такому гніві, — щоби штовхнути її при першій же нагоді в обійми незнайомця, — хто так робить? Тільки людина, цілковито позбавлена чутливости, або така, що зовсім не зважає на почуття інших, безсердечна потвора.

— Але ж! Я тут не задля розваги, я мушу залагодити інші справи, й mademoiselle Філіпов заздалегідь чудово про це знала.

— Про що ви узагалі кажете? Усе це не має значення! Так не ставляться до жінки, тим більше в такому віці цуценячої делікатности.

— Ні, ні, ні, ви, пані, невірно це собі уявляєте, між мною і панною Крістіною немає жодних романтичних стосунків, така думка взагалі…

— Пане Бенедикте! Заради Бога! Я к е ц е в с е м а є з н а ч е н н я? Ви взяли дівча на бал! Якщо ви цього н е в і д ч у в а є т е, то бодай п р о р а х у й т е це собі. Ну?

Глипнулося на пані Юше, яка підслуховувала, вже зовсім того не приховуючи. Відвелося погляд.

— Можливо… й справді… певна недоречність…

— Ідіть до неї!

Ба, але як знайти одну з-поміж багатьох девушек на великому губернаторському балу? Серед танцюючих її не побачилося. На призматичному моросклі мерехтіли сотні плиннобарвних постатей, кожна друга могла бути Крістіною Філіпов. Слід пильно придивлятися, вихоплювати нерозвеселковані обличчя, відрізняючи просвітлюване зображення від подвійного, потрійного, повтореного чотири рази. Піднялося на ґалерею, сподіваючись, що згори, з доброго огляду на всю танцювальну залу, швидше знайдеться панну. Нічого подібного. Натомість зауважилося, що деякі пари вислизають за колонади й, нібито у випадковій прогулянці, цілковито зникають із мороскляних панелей, ховаючись у приватних, непрозорих кімнатах. Так ось воно що! Ну ладно.

Не будеться ж, урешті-решт, стромляти носа в кожен покій у палаці, скільки тут поверхів відкрито для гостей, два, три? Найменшого сумніву немає, що трапиться у чергову халепу, до цього мається безсумнівний талант. Закурилося цигарку в тіні на ґалереї. Упіймавши слугу, якого розпізналося лише завдяки чорному метелику й золотим ґудзикам, попросилося келих сухого вина; може, змиється заляглий на піднебінні запах-смак огидної старечої плоті. Унизу трапилася пауза в музиці, підхмелений, рясно розцяцькований орденами адмірал, хекаючи випарами тьмідини, плескав у долоні й тупцявся, закликаючи гостей до полонезу, — підвелися з-під дзеркал також більш достойні дами — хлопці в лівреях розкидали з високих балконів дощ золотого confetti — шереги пар ступили на закрижанілу тайгу, слідуючи за напрямком місячнобарвного вихору. Лакей приніс вино. Майнувши в нього перед очима банкнотою, описалося поліційними термінами mademoiselle Філіпов і поручника ґвардії. Ще до того, як полонез закінчився, лакей повернувся: він показав рухом голови, щоб слідувати за ним.

То була одна з кімнат для курців на поверсі, так званий Китайський Покій, як прошепотів слуга, коли йому вручилося гроші перед замкнутими дверима. Стіни, хоч і з мороскла, було щільно завішено зсередини шовками, заставлено ширмами, що забезпечувало кімнаті приватність. Постукати? Не довго думаючи, затягнувшись тютюном, натиснулося на клямку й зазирнулося усередину. Поручник ґвардії і панна Філіпов, переплутані у взаємних обіймах, навіть не зауважили вторгнення непрошеного гостя. На мить завмерлося на порозі. Напівлежачи на обтягнутому адамашком шезлонґу, під паперовим лампіоном, який творив зелений затінок, на тлі всіяного зірками сибірського небокраю, пара коханців віддається гріховним насолодам — ані звуку з їхніх уст, бо уста поєднані, — ані руху їхніх тіл, бо тіла переплетені — замерзли. Її ніжка у французькій пантофельці із золотим бантиком, її литка у світло-перловій панчішці, литка й колінко, і навіть невеликий фраґмент стегна, бо вона непристойно задерла ногу, видобувши її з-під нижніх спідниць, оборок, мережив, верхніх спідниць, аби зачепити й підтягти ближче, щільніше кавалера в білому мундирі. Його рука, брутально встромлена панні в decolt'e, обіймала, стискала, чавила, м’яла їй перса під корсетом — наче шмат м’яса — це і є м’ясо — тіло на тілі. Її maquillage розмазаний, і вологий, червоний слід на щоці, що тягнеться від губ, — волога під губами, волога на шиї — слина — її — його — змішані виділення тіла. Його м’язи й сідниці, напнуті під обтиснутими штанами. Її пальці, стиснуті на його плечі. Його жила — товста, груба, налита кров’ю, б’ється живчиком у нього під вухом. Червона шия. Волохате зап’ястя. Оголені плечі, втиснуті в спинку шезлонґу. Слина. Язик. Рука. Литка. Шия. Сідниця. Перса. М’ясо. М’ясо. М’ясо прогниле, блідо-зелене.

Утеклося, загубивши десь цигару. Вискочилося знову на ґалерею. Навпроти йшов пан Ґерушин у товаристві напудреної, наче труп, матрони, либонь пані-дружини губернатора; віддалилося до балкону з музиками. Його підпирали з боків скульптури в натуральну величину із якогось рідкісного, дуже переохолодженого мінералу, який при кімнатній температурі тьмітлисто парував і пітнів чорною вологою. Сховалося за статуями, присілося на холодному постаменті. Скульптури були напрочуд точними копіями грецьких або римських фіґур; російська еклектична art nouveau застигла під Кригою, обернувшись до полюса класицизма. Кожен м’яз і сухожилля цих статуй було відтворено з анатомічною точністю, оголений пастух заслонював очі від оголеної лучниці, масна тінь курилася від них аж до стелі. Ще тільки Пріапа бракує. Відвелося погляд. Афродіту власне одягли, їй на рамена повісили кітель від мундира. Понад музикою, тут дуже гучною, розчулося ще голосніші разговорчики панів, що з’юрмилися при балюстраді, переважно молодих парубків. Вони обмінювалися враженнями від девушек, побачених згори на скляній підлозі сибірської ночі.

— … п’ять коней.

— Зачекайте-но, зачекайте, а ота кобила в ружах?

— Текля Пєтровна? Найгіршому ворогові б не побажав.

— Мілушин після півлітри заявив, що женихатиметься до дочок Рептова.

— Обох ураз? Хе-хе.

— До тієї, яка його негайно не прожене.

— Амбітний хлоп. Я б і сам… О, гладкі кізоньки!

— Із тими цицьками вершковими…

— А як дупцею вертить!

— … на відчайдухів навколо княжни! Затопчуть один одного, повбивають, нещасні хирляки.

— Але в Его Сиятельства тепер ще один клопіт на голову: красавица вже очиськами поблискує, на усмішки ловить, бюст випинає.

— Якби ще мала що випинати!

— Не те, що наша Аґаф’я після двох чоловіків, еге?

— Ой, не кажіть злого слова про Аґаф’ю!

— Вона як вдихне, то всі святі кланяються.

— То скажіть іще про вітри, які в неї з іншого боку виходять.

— Минулого року, на салоні в Гайсів…

— О! А старша Куроґіна?

— Пан Пйотр відчуває глибоку потребу спокути. Пан Пйотр багато нагрішив стосовно жінок.

— Спокути, мгм. Двісті тисяч рублів плюс частка від заводів Куроґіна, коли старий копита відкине.

— Косі очі й криві зуби, зате прямий шлях до фортуни.

— І має ту паскудну принаду, що невимовно дурна, погляньте на її матір, Куроґін жодної девочки не пропустив, з його байстрюків можна сформувати добрячий ескадрон, а цій кобилі навіть найменша підозра ніколи на думку не спала.

— Я відчуваю, що мене раптом афект охопив, мої дорогі, я закохався, бо ви знайшли ідеал жінки!

— А дружина полковника Мєручкіна? Свіжа ще й плодюча, мабуть.

— Ба, але вона вже двічі перезаставлена! Погляньте на її сукню.

— Оце хороший рецепт: важити її відповідно до ваги пухзолота на…

— Геть!

— Що?

У першого люто жбурнулося кітелем, стягнутим із Афродіти.

— Забирайтеся з моїх очей! — гарикнулося, відчуваючи, як усередині міцнішає зла лихоманка, червоний вогонь, так само пекучий, як Сором, проте, насправді, протилежність Сорому. — Тварюки! В гівні вам валятися, а не між людьми жити!

— Але що ви…

Музиканти ушкварили гучніше, тож підвищилося голос іще більше, стискаючи кулаки.

— М’ясники! — репетувалося, уже зовсім не тамуючись. — М’ясо! М’ясо! М’ясо!

Вони дивилися, як на божевільного. Той бурмотів собі щось під носа, інший опустив очі. Красунчик у кадетському мундирі штовхнув сусідів ліктем, вони почали відступати до бічної ґалереї, хтось наштовхнувся на скульптуру списоносця, постало сум’яття; вони розвернулися і поквапом ретирувалися, останній кинув через плече лайливе слово.

Сила відхлинула так само швидко, як і влилася у жили, мені безвольно обперлося на перила. Внизу танцювали тропака, глядачі аплодували. Труби й бубни гуділи над вухом. Слід звідси тікати, тікати! Заплющилося очі, але це не допомогло, ще яскравіше вимальовувалися на повіках бальні tableau, а передусім із mademoiselle Філіпов. Адже там і надалі торг м’ясом, виставка мерзоти, хвилі повторюваного слідом за музикою руху: рука, нога, рука, нога, рука, нога, до гробу, а потім черв’яки.

— Власне тому я не буваю…

Він стояв поруч, вийшовши з-за грецьких голяків. Лише один орден прикрашав його груди, зрештою, не упізналося виду й класу відзнаки. То був худорлявий чоловік, який витримував офіційну позу, мало не відхиляючись назад і задираючи голову; випросталося, він був вищий на кілька вершков. Дуже бліде, гладко виголене обличчя, мало не цілком вільне від світіні, лагідна усмішка на губах. Православний тунґетитовий хрест, що висів на шиї, аж разив очі на білій манішці.

— Зєль Аркадій Іполітовіч, — уклонився він.

— Бенедикт Ґерославський, — раптом згадалося про візитні картки; знайшлося коробочку, вручилося картку Зєлю. Він навіть не поглянув.

— Я знаю, — плавним, балетним рухом руки із карткою він обвів залу унизу. — Його син.

— Ну так, — тепер полум’я обернулося, тепер воно палало всередину; повертався Сором. Вкусилося щоку, щоб лише не посміхатися, не собачить вибачливо, запопадливо. — Боюся, що я знову влаштував сцену. Насправді… Я не така людина, я по-іншому замерз. Сподіваюся.

— Не така людина, щоб гріх уголос називати гріхом, а чесноту чеснотою? — Він сховав візитну картку, показав ліворуч; пішлося просто, Аркадій Іполітовіч відступив, щоб не зіштовхнутися між скульптурами. — У мене у вухах дзвенить. — Повернулося у тінь ґалереї, Зєль зупинив лакея, попросив склянку води. — Ось чому я не буваю, обтираєшся об людей, і це на тобі осідає, наче почорнілий від металурґійних випарів іній, наче вулична курява, наче масний бруд. — Попиваючи воду, він зазирнув до сусідньої кімнати. П’яні як чіп панове кидали чарками в камін у стіні навпроти. — Я не кажу про тілесний бруд, ви мене розумієте, Вєнєдікте Філіповічу.

— Так.

— Чистота, найважче зберегти чистоту. Якби ми жили в світі, де можливе сам'e спілкування душ… — зітхнув він. Голос у нього теж був м’яким, він прокочувався повільними хвилями, вгору й униз, у ньому була мелодія, ритм. — Який найвищий ідеал? Людина мінус тіло.

— Ви читали Фйодорова?

— Чистота, брате, чистота. Я ж бачу, що ви відчуваєте ту саму огиду, ту саму незручність, тягар.

— Я…

— Так Бог велів, що ми народжуємося на цей світ у мішку лайна, лайном охрещені, лайном харчуємося; у лайні ми блукаємо, лайном засмічуються наші почуття, лайно ми віддаємо іншим у виразі любови; лайно наше щастя, лайно насолода. — Він занепокоєно нахилився. — Слід нам принаймні спробувати очиститися! Годі вийти із тіла… проте можна…

Смикнутий, похитнулося, обперлося на призму-стінку. Хто це? Herr Біттан фон Азенгоф нахабно тягнув до сходів, глузливим поглядом позираючи на Аркадія Іполітовіча, який тільки спостерігав цю дивну сцену із сумною і лагідною міною.

— Я вас заберу, — твердо сказав фон Азенгоф.

— Чого вам треба, на милість…

— Алєксандр Алєксандровіч привітає вас із надією, — мовив пан Зєль. — Можу вам зізнатися, що Алєксандр Алєксандровіч читав вашу «Аполітею» з великою увагою, добрі слова казав.

— Хто це? — спиталося з легким видихом, вирвавшись нарешті на сходах із залізних обіймів пруссака.

— Янгол Побєдоносцева. То як, мусите тут іще щось зробити? Бо мені здається, що ви досить наброїли, як для одного вечора.

— Але що ви узагалі виробляєте?!

Він вищирив зуби.

— Рятую вас, юначе. — Він клацнув пальцями слузі у верхньому одязі. — Ще трохи, й вас посадили б на білого коня.

— Що?!

Феєрверки стріляли в небі над кришталевим палацом, коли сунулося серпентиновим узвозом в осяяну Місяцем, вітром ревучу тайгу, перші сани, другі сани, треті сани, весела, бурхлива компанія, четверті сани — в четвертих сиділося під ведмежою шкурою із Біттаном фон Азенгофом й отим поставним капітаном гусарів. Після першої серії феєрверків з-під палацу запущено штучні вогні, але ці уже з кріовуглецевими зарядами, що вибухнули великими квітами тьмітла; вони, прошиваючи крижлізно-мороскляну конструкцію палацу, веселково розліталися у тисячу й одну річку барв і світіні. Перебувалося уже на нижній петлі узвозу, губернаторський палац маячів на зоряному схилі ліворуч, не доводилося викручуватися назад, що, зрештою, було практично неможливо, позаяк булося так щільно загорнутим у хутра, шкури, пледи, шалі й зшиті докупи десятки білячих, заячих, соболиних шкурок. Залежно від кута й відстані, з якої проколювали палац фріртверками, на небі вимальовувалися інші колажі тьмітла й світла, морські зірки, що пожирали світло, й морські зірки, що розсіювали світло; одні переливалися в інші, а другі проростали в перші, й усі врешті падали на тайгу дрібною крижаною мрякою іскорок і ніскорок. Ошелешені північні олені трусили головами, гучно дзеленчали їхні оздобні балабони. Сибір на зміну згасав і висвітлювався посеред глупої ночі, немов країна зі сну Бога, на яку Він то позирає крізь пальці, то затуляє її від Свого погляду й існування.

— Він полює на вас, я бачив, — хрипів існуючий-неіснуючий фон Азенгоф крізь шарф і мороз. — Того, хто ладний відтяти якір тіла, кгр, відректися від гріхів тілесних.

— Самогубство?

— Ні! Самогубство — це гріх! Це людина Селіванова, від хлистів і скопців минулого століття. Кгр. Під Кригою їм повернулася упевненість у вірі, вони знову валашають.

— Побєдоносцев…

— Про нього — ніхто не знає. Але Зєль, кгр, кгр, — думаєте, чому його називають Янголом? — Пруссак поводив рукою у рукавиці туди й сюди через хмару тьмітлистої пари, ріжучи-тнучи її, мов ножем. — Оскопление зробило його янголом!

— Ви кажете, кгр, що він євнух?

— Вихолощений! Кастрований під царською печаттю. — Ріжучи-тнучи, махнув він знову. — Яйця й член, всё. Жінкам груди також припалюють, до кісток.

— Ви думали, — захлинулося морозом, — що я б погодився, щоб мені…

— Ба! Ви б самі це собі зробили.

— Кгр!

— Тож власне, — слід мені вам дати протиотрути, перш ніж ви так замерзнете. — Фон Азенгоф виринув із чергової сутіні з іронічною, кусючою гримасою. — Мій добрий учинок на цей місяць!

Гузар басисто розреготався.

Виїхалося на кригу річки, Анґари, чи якогось її рукава або притоки. Після двох поворотів палац і його світло-тьмітло, феєрверки-фріртверки, веселки й затемнення сховалися за схилами льоду, за шерегами закрижанілих дерев, укритих кожухом іскристого снігу. Руслом ріки — зимняком — можна було їхати швидше, то був головний тракт, по дорозі на бал також скористалося закрижанілою Анґарою. Візники ляскали батогами, п’яний буржуй із перших саней кинув у Місяць пляшкою, хтось у других санях, у свою чергу, хотів кинути в нього, порив вітру його штовхнув, він не поцілив, поцілив в оленя, запряг хитнувся убік, хитнувся в інший, почалися дикі слаломи на білій гладіні, панове вили в небо, мов вовки, хутко хрипнучи, єдина девочка, викрадена з балу, за компанію пищала сопрано, отож, буржуй підвівся з-під хутра й, перегнувшись через спинку саней, дотягнувся до лампи ззаду возу, замінивши її миттю на велику дзеркальну лампу із кріовуглецевим ґнотом, відтак перший і другий запряг в’їхали враз у клубочення тіней і світіней, від яких тваринам переплуталися напрямки світу, й кавалькада розсипалася на п’ять боків; замість північних оленів бігли по чорно-білій поверхні калікуваті неґативи північних оленів; замість дерев стояли в тайзі неоковирні залізні бур’яни; лід перетворився на розжарену пітьму, на потік вугільної лави; люди-тіні, подірявлені світінями, немов пропалені паперові витинанки, гнулися на вітрі, розсипаючись у гонитві на confetti снігу-кіптяви. Небо пояснішало, Місяць потьмянів, ніч перевернулася навиворіт. Гуляй, гул-ляй, гу-у-уляй! Пекельний санний потяг мчав крізь Країну Темряви.

Так заїхалося до Котячого Двору.

Будинок стояв під горою, себто був добре захищений від анґарських вітрів, а позаяк далеко від Шляхів Мамутів, то, мабуть, тут не надто переймалися небезпекою з-під землі. Як узгір’я тяглося увігнутим серпом на сто-двісті аршинов, так і низка будівель під ним, із триповерховим будинком посередині. Сани одразу ж заїжджали до відчиненої навстіж, святково освітленої возівні. На під’їзді, на останньому повороті на шляху від річки, стояли щільно огорнені в кожухи мужики, немов якісь мавпоподібні істоти, факелами скеровуючи гостей у тайзі. Сюди вже раніше прибуло більше саней, може, теж із балу в генерал-губернатора, але радше просто з Іркутська. Ведмедик на ланцюзі кружляв за заїздом, стаючи на задні лапи, коли новий розкалатаний балабонами запряг виринав із пустки, й невдоволено кривив на нього пащу.

Сани не могли заїхати всі враз, постала невелика черга. Гусар підвівся зі свого місця, гукаючи когось на ґанку. Чулася музика, яка долинала із дворища. Гавкала розбуджена псарня. Із добудови на запіллі вибігли в хмарах пари із вереском і пищанням постаті, які заходилися бігати й качатися у снігу, чоловіки й жінки, голісінькі, як Господь Бог сотворив: відвелося погляд. На галявині за дровітнею двоє панів у дорогих хутряних шубах, лівими руками стискаючи пузаті барильця, десницями цілилися у тайгу, лунали постріл за пострілом із довгодульних револьверів — у що вони стріляли, мабуть, у бурульки.

Висілося, пан фон Азенгоф провів через ґанок до головних дверей, освітлених факелами й світильниками. У вузьких вікнах пересувалися силуети розвеселілих танцюючих гостей, дика музика, нічим не схожа на статечні мелодії у кришталевому палаці, вихоплювалася у ліс крізь стіни із товстих колод.

Танцюють… Та ж не думає, певно, Herr Біттан знову намовляти до танцю? Розв’язалося шарф, обтрусилося сніг із шапки, знялося рукавиці. Істина чи омана? Минулого не існує, усі спогади, які не пасують до теперішности… Із третього боку: після стількох відпомпувань тьмідини, стількох підкидань монети…

— Марушка! — затуркотів над вухом глибоким басом пан капітан і розвів руки. Йому в обійми кинулася сяюча девушка в сукні з непристойно глибоким декольте, вимахуючи пляшкою шампанського. Хлопці в барвистих вишитих рубашках допомагали гостям роздягтися, подавали горнята гарячого чая, склянки з ромом і горілкою. Щойно ніс відіткало, відчулося солодкі, квіткові пахощі, розлиті в повітрі.

Об ногавицю потерлася руда кішка: відсунулося її чоботом.

— Що це за місце? — спиталося фон Азенгофa, який віддавав розпорядження старшому музикантові.

— О, це Кошачий Двор, мій затишок від клопотів міста. Чуйтеся запрошеним, моїм особистим, спеціальним гостем.

Гусар вихилив келих шампанського, підкрутив укритий памороззю вус, ухопив за поперек розлоскотану красавицу, поцілував її із запалом, облапав за дупку, за груди, а потім голосно розсміявся.

— Дім утіх, дорогий пане Морозе, найкраще bordello на схід від Уралу!

Фон Азенгоф мусив либонь побачити невиразну міну, бо вхопив безцеремонно за фрак і потягнув углиб сіней, поміж людей. На другому плечі в нього повисла жінка в червоній сукні, з губами й віями, підведеними пухзолотом, суто російської вроди, з довгою світло-пшеничною косою, перекинутою через плече. Вона цмокнула Біттана в щоку.

— Вам потрібна одна наука, — мовив прусський патрицій, намагаючись перекричати довколишній гамір. — Що чоловік — це теж тварина, що жінка — це тварина, що ці тварини керуються власними смаками й хотями, що вони найкрасивіші тварини. Катю, попіклуйся про Синочка Мороза.

— Ce serait un grand plaisir pour moi.

Пригадалося варшавських повій, їхні квасні поцілунки, потайне облапування-чіпляння у затінку вологих фліґелів, шинків, ці дівчата були бліді, вічно недомиті, й від них під час брудного акту руки самі відсмикувалися у відруху естетичної огиди й дуже раціональної нехоти до бацил, паразитів і вошей, які безумовно гніздилися у цих девушках, навіть якщо вони були не вуличні, а пригорнуті знайомі з кам’яниці чи околиці, дочки праль, дочки кравців, дочки покрівельників і пічників; зрідка доця адвоката або лікаря, з якою познайомилося завдяки приватним урокам або друзяці-студентові, — з якою, однак, ніколи поза межі поцілунку й швидкоплинних обіймів не вдавалося зайти. Тіло мало доступ лише до нечистих задоволень, що підліших, то доступніших. Заплющувалося тоді очі, відверталося голову, намагалося витіснити із ніздрів осоружний сморід, — аби лише тварина встигла зробити своє: оволодівши тілом, скористатися ним і звільнитися від тваринного навіженства. Щоб потім про це негайно забути, забути, забути.

Аж тут пригадалося. Сором ударив межи очі шестифунтовим молотом.

Відступилося у сіни до дверей, підносячи руку на знак того, щоб ніхто навіть не наближався.

— Я про усе це чудово знаю! Тварина, так! Ви не мусите мене в цьому переконувати відвідинами в святилищі розпусти. Дякую щиро за вашу гостинність, пане фон Азенгофе.

— Подякуєте мені вранці, — кивнувши Каті, він щось прошепотів їй на вухо. — Ви ж не думаєте, певно, що я так легко скорюся господину Безчленному. Невже пішки збираєтеся іти додому? Бо я вам саней не позичу. Ну ж бо, без драм.

Катя, явно старша від інших дівчат Котячого Дому, дивилася із вирозумілою посмішкою, дещо сумною, дещо іронічною, дещо нетерплячою. Схопивши за вухо служницю, вона прошипіла їй якесь розпорядження. А потім відкинула косу і вказала на вузький коридор, що відходив убік під сходами.

Клянучи фон Азенгофa й оту незібраність, приголомшеність, завдяки яким дозволилося вивезти сюди безвольно, мов дитину, волею-неволею пішлося за красавицей.

— Біттан каже, що ви прагнете очищення, — сказала вона, відчиняючи ще одні двері, а голос утримувала низький, приємний, ближчий до мелодійного шепотіння, тож мимоволі чоловік розпускав вуха й хилився до кармінно-золотої Каті. — Він каже, що це юнацький Weltschmerz. У нас на це немає трав, але й лазня не зашкодить. Будь ласка.

Будинок тут поєднувався із отією прибудовою, де містилася лазня. Уже в передсінку панувала волога й паркість; Катя зупинилася на порозі, підганяючи до переходу. Плескаючи голими стопами по захляпаній підлозі, придріботіла лазниця: міцна рум’яна селянка в наполовину промоклих сорочині й спідниці. Катя прицмокнула язичком і, ступивши назад, замкнула за собою двері. Зробилося ще гарячіше. Фрак, камізелька, сорочка, увесь дорогий костюм, — усе зараз просякне вологою до решти. Лазниця узялася за запонки, за ґудзики. Відштовхнулося її брутальніше, ніж малося намір. — Сам! — Повернувшись до неї плечима, квапливо роздягнулося, загорнувши Ґросмайстера в штани, й перейшлося до комори з баліями, цебрами, із проточною гарячою і холодною водою, щоб обмитися перед входом до парної. Тут уже засталося одну запаморочену амурами пару, девушку, загорнуту без жодного сенсу в мокре, прозоре рядно, й рожевого, як порося, товстуна, котрий, сміючись, ганявся за нею із пучком березових прутів у руці. Товстун був голий, девушка напівгола, їх не приховувала пара, й вони не прикривали своєї наготи самі; хихочучи, вони помчали в білі клуби пари, пляск, пляск, пляск. Обмилося чимдуж, зціпивши зуби. Що то за варварські звичаї, яка безсоромність, далебі тільки паплюжному дому властива!

А в тій величезній парній, побудованій на скелях і більшій у висоту, ніж один поверх, людина могла загубитися, так густо тут було в повітрі від пари, а надто — температура й вологість, і та липка задушливість лазні щось дивне робили з головою, що вже за кілька кроків ішлося крізь сиві клуби, немов крізь нескінченну імлу позаземного краю: вона вирує в очах, спотворює світ, бачений очима. Слід сісти, опустити повіки, подихати рівномірно, спокійно. Саме це в такій лазні найбільша перевага: тисячу речей у її парі побачиш, але ніхто не побачить тебе, прихованого, розмитого.

Уже за хвилину-дві відчулося, як піт важкий і брудний виходить із тіла усіма порами. Це відчуття було таке виразне, таке фізично дошкульне, тобто поза всяким сумнівом породжене організмом, а не розумовими самооманами, що уявилося достоту образ жирних хробаків, подібних до дощовиків чи вугрів, вигодуваних усілякими внутрішніми нечистотами, як вони вичавлюються крізь отвори в шкірі, витікають із них довгими краплями-флеґмами разом із потом, залишаючи м’язову начинку легшою, м’якшою, білішою, ч и с т і ш о ю. Навіть якщо й не очищається, людина цілком певно відчуває себе очищеною після відвідин лазні. Чулося ритмічне хльостання інших гостей парної. Це вдаряє у голову. Потягнулося навпомацки, хлюпнулося в обличчя водою із цебрика. Отож… отож… отож, Янгол Побєдоносцева — це скопець, вихолощений від статі. Проте фон Азенгоф помиляється, гадаючи, наче вбачається у цьому наступному сибірському безумстві, у цьому начебто необхідному й незгрішному шляху до російського спасіння… наче вбачається у цьому щось від Істини. Та ж це натуральне божевілля! Як він міг щось подібне узагалі припустити?

Обтерлося воду й піт із чола, із очей. В імлі оберталися мерехтливі форми. Чи світили тут мороскляними лампами? Тіні голих людей — красивих і некрасивих — пересувалися у випарах; випари доклеювали їм слонячі хоботи, бичачі роги, кінські геніталії, жаб’ячі стопи, янгольські крила. Знову заплющилося повіки. Усе через той шестиденний піст. Замерзається. Кидалося монетку так і сяк, врешті Бенедикт Ґерославський, мабуть, повертається до Бенедикта Ґерославського. Адже від чого почався був граф Ґ’єро-Саський, і всі наступні подібні омани? Від дорогих костюмів, чистої сорочки, пахучих парфумів, від красного персня і брильянтину на волоссі, від міазмів розкоші. Варшава, кам’яниця пані Бернат, обісрана вбиральня, усе смердюче, мерзенне, гідне тільки блювотини життя — чах, і лезо ґільйотини відтяло цю правду. Минулого не існує. Існується теперішньою миттю. І прошу! Танцювалося!

А проте — все це брехня. Замерзається у самому серці Зими, це вже не транссибірська подорож, це Місто Криги, тьмідина тисне; більше не можна бути водночас довільними суперечностями. Чах! Ґільйотина тне до кінця, кожна річ належить або лівій, або правій стороні. Тіло чи дух. Минуще життя чи буття поза часом. Пан Блютфельд чи лікар Конєшин. Літо чи Зима. Людина чи Бог. Прогниле смердюче трухло, що розкладається у спеку під мільйоном мух, — або математика. Тиранія людської випадковости — чи аполітея. Тварина — чи…

Хлюпнулося рештки води. Тільки який у цьому інтерес Біттана фон Азенгофа, щоб Син Мороза не дав себе перетворити на янгола? Немає Щекельнікова, щоби він брав на себе тягар підозр, доводиться труїтися ними самому. А це дедалі важче; дедалі частіше спершу діється, перш ніж уявиться собі з десяток можливостей зради й брехні, й сорому. «Ви підозрілива особа, пане Бенедикте». У порівнянні, мабуть, справлялося таке враження, — бо вони не підозрюють. Підозріливість — це стан непевности, — а вони торкнулися єдиноістини, в їхніх жилах тече тьмідина, заморожує мізки. Як не парадоксально, саме тому Чинґіз Щекельніков становить ідеальний щит: він заздалегідь з н а є, що кожен йому враг, і що зичить йому найгіршого. З ким би він найкраще порозумівся: з однооким Єфремом від святого Мартина.

Останній хробак виповз із тіла, вийшлося із парної, похитуючись і спираючись на стіну легкою, паперовою рукою; обмилося знову, цього разу крижаною водою; лазниця подала горілки й кімоно, одягнулося у м’який єдваб, чудово гладкий, вихилилося склянку горілки; увійшлося у прохолодне, прозоре, запашне повітря Котячого Двору. Янгол ступав перськими килимами.

Довкола тварини віддавалися тваринній хоті. Не всі поховалися у приватних покоях, за замкнутими дверима. Біля довгого столу, заставленого м’ясивом і солодощами, панове, обляпані жиром і вином, натоптувалися наступними делікатесами, цілими ополониками й жменями через стільницю кидаючи, дорогі фрукти, із теплих країн привезені, на декольте у девочек чавлячи, вливаючи їм у пельки напої тієї чи тієї барви, плямуючи вишукані сукні. Коти прогулювалися між срібними столовими приборами. Банкір і член ради, один у пенсне, другий у перуці, а поза тим голі, вилизували кав’яр із закамарків тіла уже сплячої повії, червоні й засапані, наче після сізіфового бігу; повія хропіла, а вони бурили носами й язиками в її складках, щілинах і впадинах, порослих чорною волоснею, залитих потом, почорнілих від кав’яру. Коти придивлялися до них з-під портрету цариці Єкатєріни. В покої, улаштованому в турецькому стилі, на підлозі, вкритій сотнею подушок, капітан гусарів об’їжджав випнутий задок Марушки, голова й плечі якої були цілком утиснуті, затоплені в подушки, тож від девушки в мерехтливому світлі свічок стирчали тільки веснянкуваті плечі, худі тремтячі стегна й уже красная від ударів хвацького вояка дупця, куди пан капітан порав Марушку в ритмі, добре призвичаєному до чвалів і кіннотних атак, при цьому випнувши уперед торс, поляскуючи своїми обвислими поморщеними сідницями й ідіотично похукуючи, аж йому вус під вибалушеним оком розвівався. Коти мандрували між подушками. Юнак із гладеньким обличчям, ледве гімназійного віку, десь загубивши по дорозі штани, заліг із красавицей, цього разу оголеною від пояса угору, — його ноги на полиці, голова на шезлонґу, рука в нічному горщику з блювотинням, інша під спідницею у дівчини, її голова угвинчена йому під пахву, сплять обоє, заплутавшись у цій неможливій позиції, вимащені тілесними виділеннями, що блищать, немов слиз у равликів. Коти це злизують.

Herr Біттана фон Азенгофa і його Катю знайшлося у кутовому салончику на першому поверсі. Із грамофона лунала Vesti la Guibba. Катя, підгорнувши ніжки на плюшевій отоманці поруч із вишукано-манірним пруссаком, щось щебетала йому на вухо. Фон Азенгоф курив довгу люльку, барвисту, із цибухом із цегляно-червоних коралів, з-під опущених повік дивлячись у вікно навпроти на закрижанілу тайгу, білобарвний вихор, що над нею шаленіє, на половинку Місяця, мов калюжу темно-синього чорнила, й місячної барви хребет лютого, що стримить над деревами. Пахло араком.

Сталося на порозі, твердо впираючись босими ногами у килим, — бо як інакше мав би гарячий, спітнілий янгол кинути кітву в землю при цьому зіпсутті, при цій огиді й гніві святого?

Пан Біттан приклав палець до губ. Люлькою він зробив запрошувальний жест, уже сонний, млявий. Завагавшись раз і вдруге, однак сілося у кріслі між вікнами, довгими полами кімоно дбайливо обгорнувши ноги, руки схрестилося на грудях. Катя й не глянула; вмочуючи палець у чарці араку, вона посувала ним по губах фон Азенгофa, коли той виймав із них мундштук.

Кіт позіхав під оттоманкою.

Платівка скінчилася, Біттан почекав, досягнув цибухом до апарату й зупинив його.

— Катю, — затягнув він, — наш гість самотній.

Катя простягнула руку до дзвінка.

— Ні! — вигукнулося. — Я почекаю до ранку й заберуся з тим першим, хто повертатиметься до Іркутська.

— Це недобре, недобре, — бурмотів старий шляхтич. — Така невдячність, така зневага.

— Зневага! — пирхнулося.

— Авжеж. Коли ви їсте, — прикриваєте уста, відвертаєте голову. Коли напиваєтеся — то наодинці, чи не так?

— Порядність цього вимагає…

— Порядність! — обурився він. — Так ви себе обманюєте? Вас так навчили, видресирували?

— Ні, — відповілося тихіше. — Я по-іншому не можу.

— Можу посперечатися, що ви самі обрали, й можливо, навіть усупереч усій своїй родині, — математику, логіку. Так?

— Я не пам’ятаю себе іншим. — Випросталося. — Але пам’ять, що ж пам’ять? Це ще не означає, що…

— А щодо любови, — що ви коли-небудь публічно вчинили низького, тваринного, зумовленого любовною хіттю?

— Він тепер ч и с т и й, — м’яко сказала Катя і міцніше притулилася до фон Азенгофa.

— Така у вас любов!.. — засміялося знущально. — Скажіть мені краще, що ви від мене хотіли, затягнувши мене до цього лупанарію.

Він знизав плечима, випустив дим.

— Нічого.

Й одразу помітилося правду його характеру. Він, може, єдиний з-поміж них усіх цілком певно нічого від Сина Мороза не хоче, не має жодних планів і страхів, і надій, із ним пов’язаних, — Історія йому байдужа, йому байдужі держави, релігії, нації, Біттану фон Азенгофу байдуже минуле й майбутнє: до тієї міри він зосереджений на собі й насолоді, яку відчуває у даний момент. Його абсолютний егоцентризм ґарантує сатанинську безкорисливість. Ані святий, врешті-решт, не чинить добра тому, що таким був його розрахунок, ані диявол не здійснює зла згідно з якимись холодними стратегіями, — вони роблять те, що роблять, позаяк саме це їм наймиліше.

— Mauvais sang ne saurait mentir, — пробурмотілося і здригнулося від прохолодного вітерця від вікна. — Вас це забавляє, ви поневолюєте людей, даючи їм насолоду, ви защіпаєте нашийники на тваринах, які живуть у людях.

Катя долила араку ще. Фон Азенгоф поволі злизував алкоголь із кінчиків її пальців.

— Що мене забавляє… — зітхнув він, зручніше вмостившись на оттоманці. — Принаймні ви не плюєте в мене латинським моралізаторством. Росіяни, однак, мають об’єктивніше ставлення до тіла. З одного боку — Селіванов, з іншого — Даніїл Філіповіч: а віра одна. Тільки, звичайно ж, тут це негайно впадає у пекельні крайнощі: або довершена істина, або гідна осуду брехня, нічого між ними; вони вирізують і випалюють у собі стать і хіть, або влаштовують безугавні орґії цілих релігійних громад. Найважче, — махнув він рукою перед обличчям, — утриматися між ними. А ви… ви хутко зісковзуєте. Зрештою — математик.

З’їжилося.

— Ну то й що, коли математик? Від цифр досі ще ніхто себе не кастрував!

Пруссак знову скривився, видихнув дим.

— Нуууудно, — проспівав він, — він починає ставати нууудним. Катю, що ми зробимо із monsieur Морозенком, мгм?

— Ви так розважитися мною хотіли, кинути поміж тварин і дивитися, як із Сина Мороза вилазить бестія!

— Він тепер ч и с т и й, — повторила Катя, чомусь сумна на обличчі, подібному до вітража завдяки золоту й світіні.

Пан фон Азенгоф, переклавши люльку в ліву руку, правою обійняв красавицу з-за плечей і занурив долоню у виріз трояндово-червоної сукні, щоб відтак м’яким, сонним рухом видобути звідти на гасово-місячне світло білий перс, охопити його в колиску старечих пальців й обертати між ними сам пуп’янок грудей, трояндово-червоний, як сама сукня.

— Забава, забава, забава, — гудів він, — але яке це задоволення для того, хто всі задоволення уже давно придбав? З’їси ще тисячу тістечок? Вип’єш іще одне відро шампанського? Більше діамантів і золота в скарбничці нагромадиш? Кришталеві палаци побудуєш, щоб інші відверто заздрили, — й від цього начебто отримаєш задоволення? Може, вперше, вдруге. Проте, коли так розбагатієш, що ніхто тебе в цьому багатстві вже не наздожене, коли заздрять уже всі, — що тоді? Конкурентів, яких слід здолати, — подолано. Ворогів, яких треба принизити, — принижено. А наступний мільйон, чи два мільйони — яка різниця? Усі задоволення, які можна купити, — позаяк ти можеш їх купити, не дають тобі задоволення.

… Я зайшов до цього ґалантерейного складу, розставшись із продажною дамою на порозі «Аркадії»; я не узяв дрожок, розпочався дощ, я стрибнув під тент, задзеленчав дзвінок, виходив клієнт, — я увійшов. Невеличка крамничка, темна, затишна, за лядою мила девочка, пухнасте курча, тільки-но виросле із дитинства, — вона зауважила пальто, сурдут, персні, очі в неї округлилися, дихання перехопило. Я посміхнувся, уклонився. Вона присіла, відповівши посмішкою, показуючи біленькі зубки. Дощ періщив серйозно, не було нічого кращого до роботи, я заговорив із панянкою, пожартував, підморгнув. Слово за слово, а панна однак не лише посміхатися здатна, яка приємна несподіванка: рішуча, дотепна, розповідає про сліпу бабусю, котра дряпає обличчя усім співрозмовникам, про вуйка із важкою подагрою, котрий так якось від болю ошалів, що намагався відрубати собі стопу; а це їхня родинна крамничка, вона стоїть у ній продавчинею пополудні. Я й не зауважив, що дощ припинився, півгодини або й більше минулося у милій розмові.

… Через тиждень, чи два, того дня, коли я був дуже втомлений після тривалих банківських перемовин, проїжджаючи тими місцями, я зауважив вивіску ґалантереї, й одразу засвітилася думка, як можна собі поліпшити настрій. Я увійшов. Девочка за лядою. Бажаєте щось купити? Й уже оченята в неї сміються. Заходили клієнти, проте ми жартували далі. Розстаючись, я кинув на ляду двадцятип’ятирубльову банкноту. А це за що, супить брови панна. А за присвячений мені час, гукаю з порога, й уже мене немає. Під час наступного візиту панна хоче мені повернути ті рублі, втискає у кишеню, — я зі сміхом вивертаюся, додаючи ще стільки ж. Тож між нами постає гра: я даю, скільки вважаю за потрібне, вона маніриться, а що більше вона маніриться, то сильніше я втискаю гроші. У цьому й полягає гра, — насправді панна вже не намагається повернути ці гроші. Я виходжу й розплачуюся; а решта — це шарм і флірт.

… Весна зробилася гарна, чи не замкнула би панна крамницю раніше, й так клієнтів катма, а тепер найкращий час для прогулянки містом. Але я не можу, пане Біттане, вуйко мені довіряє. Виймаю веселкову банкноту. Для вуйка найкращий інтерес, я заплачу, заплачу бодай навіть за п’ятнадцять хвилин. Ми обоє сміємося. А весняний Іркутськ достоту чар'iвний.

… Відтоді я уже завжди плачу заздалегідь — випереджаючи розмову, випереджаючи прогулянку, випереджаючи час. Елементом гри є також розмір суми. Якщо я раптом вийму нижчий номінал, панна вдає велике розчарування і робить сумне личко: й чому б це така девальвація? Тож шлях один: угору, дедалі більше й більше. Довші розмови, довші прогулянки в дедалі вищі сфери, де я вже кланяюся і піднімаю капелюха, а панну, яку тримаю попід руку, також представляю. До театру, будь ласка, увечері ми всі йдемо до театру! На що вона відтягує мене поквапом убік і шепоче, що не може, — але чому? — бо не має у чому показатися у товаристві. Тож купую панні вечірню сукню. Вона ще питає про ціну й робить кислу міну; проте на п’ятий, сьомий, дванадцятий раз — взуття, біжутерія, вуалі, рукавички, всі чудові туалети, — вже тільки зважає на красу. А я винятково красиві речі купую, найкрасивіші!

… За прогулянку, за обід, за вечерю, за театр — коли мене панна цілує, я плачу їй і за поцілунок, — коли власним помислом дивує, плачу й за цю винахідливість. Плачу, а отже, купую, а отже вимагаю, вибираю, оцінюю; не тому, що с'aме на цьому наполягаю, але ж немає покупки без цих умов, як немає світла без барви, звуку без тону. Куафюри, туалети м е н і мають подобатися; такий, а не інший крій спідниці; таке, а не інше декольте. Сама поведінка панни, — вона б капітулювала в цій грі, якби не подужала, — голова високо піднята, усміхайся, перед тим зроби кніксен, цього іґноруй, із тим поговори, із тим потанцюй. А потім: півсотні рублів, якщо пофліртуєш із паном прокурором; сто, якщо доведеш до лютих ревнощів жінку заступника директора; сто й більше, коли засушеному дідові блиснеш в очі коліном, щоб йому мову відняло. Двісті, якщо весь вечір будеш такою і такою жінкою. Красивою! Найкрасивішою! Чотириста, — якщо упродовж ночі.

… Бо в тому то й річ, monsieur Ґерославський, що якби я увійшов і сказав невинній девушке із крамнички зі стрічками: «Я заплачу тобі маєток, коли станеш для мене кокоткою на ніч», — то вона дала б мені по пиці й побігла в поліцію. А від цього й уся забава й задоволення, щоб купити річ, яку годі придбати.

— Ви її просто спокусили.

— Чи я тебе спокусив, Катю?

Катя подала йому на пальцях краплі араку.

— Ви мене купили, Herr Біттан.

Проковтнувши лихе слово, придивилося, утім, до Каті вже з новою увагою. Пудра й золотий maquillage приховували уже добрячі зморшки. Вона була зрілою жінкою, мала б мати дітей, сім’ю, тривале майбутнє у родині. Та печаль у її ясних очах — це не був швидкоплинний вираз; така правда про Катю, дівчинку зі стрічками.

— Коли це діялося? Навесні, кажете ви. До Зими Лютих, чи не так?

— За рік до того. — Він поцілував Катю у зап’ястя. — Я придбав її, і так замерзло.

Вони творили дійсно захопливу пару, — як захопливою буває людина зі смертельною раковою пухлиною, або дитина з двома головами.

Здригнулося.

— Забава! — зойкнулося хрипко, заслонюючи очі. — Ви далі хочете мною бавитися. Чому б вам не взяти в ліжко першу стрічну повію з-під ліхтаря, замість розбещувати безневинне дівча? Це вже не тваринна хіть, це примітивна підлість!

Фон Азенгоф розчаровано зацмокав. Видихнувши довгу змію диму, він ущипнув Катю у бліде м’ясо грудей; вона встромила йому ніготь у підборіддя. Пруссак посміхнувся під носом.

— Саме ті, хто не знають і не цінують задоволень плоті, власне з тіла чинять найбільший фетиш, — сказав він, кладучи люльку на столику поруч. — Але ж тіло, хоча й дає змогу відчути задоволення, саме задоволення не дає. Якби це були суто плотські гріхи, як ви це собі в юнацькому ідеалізмі уявляєте, гріхи, від яких гострий ніж і розпечене залізо порятують, — то далебі мали б слушність козограї і послідовники Онана, що вистачить певний нерв добряче подражнити, вот и всё. Але ж це не так! Що творить різницю: не тіло, а те, що ви усвідомлюєте, хто крізь очі цього тіла на вас дивиться. Звідси, отож, найбільше хвилювання й із цього la puissance d’'Eros: із зустрічі з духом, який править тілом. Тому в мені не розпалить вогню навіть найкрасивіша, наймолодша, із округлостями, мов у скульптури, й медовими устами блядь, якщо за її очима я бачу тільки дурнувате дитя, відірване від корів, яке не усвідомлює власних вчинків, ані не може про них висловитися. Зате, коли я зустрічаю жінку сильного духу, із розбудженим інтелектом, у якому тисячі фантазій щосекунди спалахують, рівні моїй широті думки й бажань… Monsieur Ґерославський, іноді навіть не потрібно, щоб відбулося зближення тіл, вистачить, що я погляну їй у вічі. Що більше усвідомлення pr'esence d’'Eros у жіночих очах, то більше задоволення від її тіла.

… Як бачите, — він засміявся, — я найбільший прихильник емансипації жінок!

Він пригорнув Катю і прошепотів їй щось на вушко. Катя відставила арак і зсунулася з оттоманки на килим, показуючи босі ноги з-під кармінової сукні. Вона не застебнула корсету, не підтягнула ремінців. Ставши на карачки, вона підняла золотий погляд, від її серйозних очей, які зовсім не кліпали, розплющених, немов при глибокому гіпнозі, — також і погляду, раз на неї кинутого, незмога було відірвати й відвести. Довга коса спала їй вздовж руки, тягнучись килимом, коли Катя повільним рухом леопарда сунула так навскоси через усю кімнату. Сукня шелестіла, кіт муркотів.

— Ви не знайдете в моєму Дворі дівчини, яка не вміла б читати й писати, й різними мовами бесідувати про мистецтво й політику, — казав Біттан фон Азенгоф. — Ви не знайдете дівчини, позбавленої власного непередбачуваного настрою, нездатної видряпати вам очі в хвилину гніву, а собі в розпачі жили перетнути. Якби не Катя, я б не впорався з цим домом гетер. Але за це…

Діставшись до крісла, вона сягнула вгору, потягла за полу кімоно, золоті губи волого зблиснули, Катя провела прохолодною рукою уздовж литки й стегна…

Підхопилося, вибіглося у коридор, у сіни й до дверей, біля яких дрімав музика в баранячому кожусі; перекинулося музиканта, вибіглося на ґанок, а з ґанку на сніг і мороз. Крижане повітря ударило в шкіру й влилося у легені, мов палюча рідина, роз’їдаючий квас. Закашлявшись, упалося на коліна.

Сніг, непорочний білий сніг, дзеркальна, іскриста гладь, — лід, найчистіший лід — зібралося жменями поверхню мерзлоти, втерлося у розпашіле обличчя, в груди. Вітер струшував лісом, оброслим бурульками, на горизонті Місяць виблискував на брилі лютого, тіні й світла із вікон верхнього поверху Двору мерехтіли на паморозі, там люди розважалися, пиячили, блудили, танцювали… Їлося сніг, пилося мороз. Істина чи омана? Істина чи омана? Минулого не існує, усі спогади… З четвертого боку: палець, палець пана Кожинського!

Відчулося хутро на плечах — фон Азенгоф загортав у шубу, тягнув назад до теплого приміщення. Здригнулося, вирвалося на мить, — але було не в змозі протистояти його сталевому стискові. Крига танула на устах.

— Візьміть собі найчистішу, найбілішу, найневиннішу, — шепотів пруссак, дихаючи тютюном і пахучим араком. — Я не маю для вас незайманої, я не маю янгола. Я маю красивих тварин, які прагнуть задоволення, — і те, що за їхніми очима.