home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Про кістку jama u mu kon

Emukol ela!

Alatka.

Ili mat!

Тунґуси угледіли щось на Байкалі. Вийшлося з намету на мороз, міцніше стягуючи поясом доху, обв’язуючи обличчя шкурами. Восьмий ранок розпачливої сибіріади — невже погоня усе ще тримає слід? Один і Чечеркевич присягалися і клялися, що кожен слідець п’ять разів загубиться на льоду Байкалу, в завії, при лютому вітрі. Зсунулося по зашкарублому кригою схилу до краю западини від вивернутого дерева, звідки понад вершинами вкритих бурульками дерев видніла гладка нескінченність Священного Моря. Тіґрій Етматов і його добрий кузен сиділи навпочіпки в снігу, задивившись у білість, яка перетікала із землі на небо й назад.

Ru, ru, ru, — мурмотів шаман.

Знялося мороскляні окуляри, образ лёд-озера раптово замерз. На південно-східному горизонті, куди витріщалися инородцы, стояла тьмяна кома, дрібна плямка, як стара подряпина на фресці. Був акурат один із тих рідкісних моментів, коли байкальські вітри повертаються у гори, й снігові заслони не приховують обличчя Священного Моря. Якби знаходилося дещо вище, побачилося б, мабуть, саму Зимну Залізницю, може й ешелон який вантажний, що суне по льоду під чорними хмарами диму. Мгм, або й не засталося б жодних ешелонів — чи Іркутськ і Зимний Ніколаєвськ досі утримують ще контакти із рештою Сибіру?

Смотри, смотри! — замахав руками добрий кузен Тіґрія.

Напружилося зір. Чи ця рисочка на горизонті взагалі рухається?

Syrg'a? — спиталося. — L'u-cza? — Так по-тунґуськи буде «санки» й «росіянин».

Шаман зробив поземний рух відкритою долонею перед грудьми, що означало заперечення.

Кто это? Козаки?

Кузен зашварготів із Етматовим, вони знову втупилися у видноколо.

На схилі з’явився пан Щекєльніков із Чечеркевичем у випарах потьміту.

— Їдемо, пане Ґе? Згорнемося за п’ятнадцять хвилин.

— Зачекайте, ребята угледіли когось позаду нас.

Чечеркевич поквапився до тунґусів, витанцьовуючи предивні піруети на льоду, й втиснув голову між Тіґрієм і кузеном; Чечеркевич вправно щебетав по-ихнему, певно, с'aме тому Пілсудський відправив його з Одином.

Чинґіз закурив цигарку.

— Казав же я: як улізуть на слід, то наче в дупу влізли, вирвеш тільки із сердечною кров’ю.

Один голову давав навідріз, що козаки вже загубили наш слід.

Чечеркевич випростався, замахав руками, схопився, відгорнув шарф.

— Вони кажуть, що це не козаки.

— Слава Богу! — зітхнулося.

— Вони кажуть, що це інша погоня.

— Тобто вони нас, нас гонять? — жахнулося.

— Тіґрій хоче полетіти до них Шляхами Мамутів.

— Спершу дістаньмося Шляхів у Середньому Світі. Увечері покамлає.

Пан Щекєльніков хухнув люциферовим димом.

— Коли збирається на другі перегони крізь Зиму узимку, то не на порожній шлунок. Ви подумали про це, пане Ґе?

— Що, той гірський хутір?

— Половина золотоискателей і сорок, котрі йдуть на Лєну, купують запаси в Лущія. Тридцять верст не найважчого шляху, будемо до полудня.

— Піде вість. Тише едешь, дальше будешь.

Голодным едешь, скорее подохнешь. Самі довідаємося те й інше, може мають новини із міста. Ви справді думаєте, що увесь Сибір за нами полює?

— Ну, хтось же їхав слідом за нами. Та й тепер — самі бачите.

— За поляками-террористами! А з харчами й пашею для оленів на два тижні — ми до Кєжми не дотягнемо.

— А навіщо б я мусив їхати до Кєжми?

Він засунув цигарку між ганчір’я, виплюнув чорний дим.

— А куди ми їдемо, пане Ґе? Я знаю, що тепер на Шляхи Мамутів, але — куди?

Озирнулося на білий Байкал і далеку кому, накреслену на цій білости.

— Ми тікаємо, Чинґізе, тікаємо.

Така була правда: безугавна гонитва від самої Тунки звільняла від потреби обрати напрямок й оголосити раціональну мету цієї експедиції. Проте вже вчора, коли сталося тут табором, збочивши із завіяного вихорами Байкалу, важко було уникнути запитань пілсудчиків і Щекєльніковa; сьогодні неминуче доведеться вирішувати. Отож — Чорна Оаза? Оаза й крижана смерть? Ніколи! Але як інакше наблизитися до батька? Першої ночі спокійно вирахувалося при тьмяному світлі гасової пічечки розташування Оази на мапі Пілсудського супроти зазначених у повідомленнях місць зустрічей із Батюшкой Морозом. Якщо Пілсудський не помилявся, фільтрований під закрижанілим Байкалом тунґетит виходить із землі гідрологічними каналами, пробитими лютими уздовж Шляхів Мамутів, на північний схід від Байкалу, одразу за Байкальським хребтом, за яких сто вёрст від того місця, де сімнадцятого й дев’ятнадцятого квітня цього року інженер Ді П’єтро зустрів батька (якщо не іншого абааса), котрий проморожувався стежками із каменю й глини. Це була остання зустріч, записана в паперах Францішека Марковіча Ур’яша. Ламалося голову: той абаас, зауважений італійським інженером, — він ішов до чи із Оази? Як хутко відбувається метаболізм у людей на Шляхах Мамутів? Заморожені, переміщаючись у гелієвих потоках крізь геологічні формації, — чи вони взагалі виводять із організмів тунґетит, чи мусять знову через певний час поповнювати його запаси? Адже це зовсім не організми! Це не життя! А може, італійський інженер бачив там когось зовсім іншого, а не фатера, не Кроулі, не Німого, не Копиткіна, а когось зі свіжого, квітневого заморожування? Наступного дня інше питання постукало в мізки: а що с'aме Ді П’єтро з його товариством там загубили? Які ж це вимірювання на Становому хребті за дорученням його фірми чи Сибирьхожетa вони провадили? У бумагах Ур’яша про подібні деталі не було й слова. Мабуть, саме тут починаються сфери знань, цензурованих Сибирьхожетoм. Чи ж крижлізні компанії не здогадувалися про багатства, накопичені в Байкалі? (Не кажучи вже про загадку того дивного тунґетиту, який виходить із Байкалу). Така, зокрема, була причина засекречення чорної гідрографії Краю Лютих, можна закластися. А якщо, знетьміднюючись помпою Котарбінського, додумалося до ідеї Чорної Оази упродовж кількох тижнів, заледве після однієї подорожі на Ольхон, то інженери Сибирьхожетa, навіть якщо вони запеклі лютовці, мусили-таки тут якось на неї натрапити за всі ці роки. Чому пропав Кароль Богданович? Де з ним трапився той «нещасний випадок», чи не в горах понад Байкалом власне? І що такого почув від шаманів Черський, що цар його негайно государственным преступником оголосив і встановив нагороду за його голову? Слід було розпитати Пілсудського, чи то не японці тоді допомогли втекти Черському. Якщо добре пригадувалося дати… Він писав про бурятів уже десять років тому, він міг бути знайомий із Пілсудським від самої втечі Старого з третього заслання, адже Стрільці Пілсудського воюють тут у Японському Леґіоні впродовж більшої частини другої російсько-японської війни; а отже: Черський сказав Пілсудському — Пілсудський сказав батькові — батько зійшов на Шляхи Мамутів. Могло так бути, могло; дуже гладко це до теперішности примерзає.

… Такі ото сни про минуле снилося ночами наяву, закопавшись під смердючі шкури, в задусі повстяного намету, вслухаючись у хрипке дихання Одина, Чечеркевичa й Щекєльніковa. Попри втому, часто подовгу не моглося заснути. Пробувалося розкладати колоду карт Вельца, шкрябаючи нігтем нулі й нулі — бо досі всі розклади виходили нормально: навіть якщо Тесла бив Молотом Тьмідини за рецептом, хвиля тьмідини поширювалася від прототипу надто слабко, щоби легко було її відчитати віддалік від Шляхів Мамутів. А на Шляхи Мамутів не малося часу збочувати — бо тікалося.

Пан Кшиштоф приніс лорнет, приклав інструмент до очей, відхилившись спеціально так, аби голову на зламаній шиї до сякого-такого горизонтального рівня довести, й скерував його на Байкал.

— І що ви про це скажете? — спиталося.

— Пішки йдуть.

— Пішки?

— І без саней, мабуть. Але в цей бік, пане Бенедикте.

Зітхнулося чорно.

— Ну, погані наші справи. Пане Щекєльніков — до Лущія!

Чинґіз свиснув тунґусів. За кілька хвилин решту табору було згорнуто й спаковано на сани. Заклалося на унти ходаки з кістки й шкіри, щоби не провалюватися у замети, коли доведеться зістрибнути з саней і йти пішки; для лижв то був надто нерівний терен. Тунґуси пересувалися по снігу на так званих полозках, тобто легких дощечках завдовжки понад аршин, шириною три вершки — але для них слід було бути винятково вправним.

Перед від’їздом озирнулося, чи не залишилося нічого істотного на місці нічлігу, але тубільці й японці прибрали все, навіть стос гілок, які щовечора підкладали під намети. Зрештою, незабаром увечері знову випаде сніг, і навіть відбитки на мерзлоті вкриє.

Ila? — допитувався шаман.

— Лущій. — Показалося на пана Щекєльніковa. — А потім на Шляхи Мамутів. Понял?

Мамонтов, мамонтов, — бурмотів у шкури Етматов, човгаючи полозками, наче заклопотаний чимось.

Гукнулося Чинґізові, Чинґіз цвьохнув батогом, санки рушили.

Може, й справді тоді на вулиці, останнього дня в Іркутську, сталося щось більше. Зрештою, якби японці або тунґуси побачили таку істину про Сина Мороза, яку запам’яталося, вони й дня не стали б тинятися сибірським бездоріжжям. Знялося на мить обидві пари рукавиць, із двома пальцями і п’ятьма, вийнялося компас, годинник, мапу й записник, а відтак записалося (черкаючи хутко по півслова між підскоками саней) час і напрямок руху, а також заувагу про можливу погоню. Без обізнаних у терені провідників навіґація тут була практично неможлива: компас бреше через маґнетні відхилення на кількадесят градусів, Сонце рухається небом понад 30 градусів нижче лінії схід-захід; але годі також цілком покладатися на ласку провідників. Щодня сумлінно робилося записи. На світанку побачилося на термометрі мінус сорок сім градусів за Цельсієм — пальці мали б умить задубіти, долоні втратити чуття, шкіра мала б уже набути блідо-молочного кольору. Проте цього не відбувалося. Тунґуські мазі не допомагали, бо, либонь, і не мали від чого допомогти. Це був суто біологічний процес, схожий на той, який пройшов малий П’єлка.

З іншого боку, здогадувалося також про ефект пальця Кожинського. Торкнулося істини, й істина замерзла, — але дещо інша від попередніх хибних уявлень, вона тепер пасувала до дещо інших минулих і майбутніх. Не пам’яталося зміни й не пам’яталося того попереднього Бенедикта Ґерославського, бо і як же? — Істина одна, єдиноістина, — а тут серце Зими, а не українські степи Літа. Можна, отож, щонайбільше висновувати з тонких розривів, суперечностей, з висновків про минуле, зроблених на підставі того, що не міститься у спогадах. Котрі, власне, так само належать до свіжозамороженої теперішности, як і тіло, більш стійке до морозу. Бо пам’ятається, як тремтілося від холоду після найменшого зимного подуву під час подорожі Транссибірським експресом, — а якби опинився тут тепер хтось із супутників подорожі в люксі, чи оповів би він ту ж історію про графа Ґ’єро-Саського, єкатеринбурзький мороз, падіння з потяга й катастрофу на станції Стара Зима? Минулого не існує.

Насправді ж нічого не змінилося. Зміна можлива тільки в Історії, і немає Історії поза Кригою, — і немає Бенедикта Ґерославського з-перед Морозу.

Не раз думалося, що, попри все, цього можна навчитися, навіть якщо алетеїчна ємність — це стала властивість, з якою людина просто народжується, адже й навіть попри лихі фізіологічні схильності можна чимало досягти в житті завдяки інтенсивним вправам, наполегливості, повторюваному досвіду. Принаймні важливо не те, я к с и л ь н о, а — к и м замерзнеш. Чи ж не про це говорив Ачухов в останньому своєму повчанні про молитву?

Тож як вправлятися. Сидячи боком на завантажених санях, що акурат сунули пологим схилом серед гірського краєвиду, без особливої впевнености намагалося скласти докупи варшавські й доваршавські спогади; легше пригадувалися події з подорожі Транссибом. Як вправлятися — ну, є схоластичні методи: обери тезу, й борони її у товаристві до останнього. Все одно яку: цю, оту, протилежну, ще іншу — що більше, то краще, що більш різноманітно, то краще. Адже лише таким чином випрацюєш і розпізнаєш у собі щирі переконання у питаннях добра й зла, релігії й політики, людей і світу: змагаючись із чужими переконаннями. Тому християни, виховані серед християн, такі мляві й невиразні у своїй вірі, так — розталі.

Є, мабуть, і брутальніші методи, методи, які полягають у безпосередньому ламанні сорому. Тут, однак, імпульс мусить прийти ззовні — бо хто ж керує власним соромом? Хіба лише панна Єлена. Всмокталося крізь ганчірку в уста мороз, що різав, немов діамантовий пил. Панна Єлена! Ось загадка: девушка, розмазана по стількох можливостях, що вона сама дивиться на себе, як на якусь дитячу фантазію, оповідку, переказану в напівсерйозному флірті, — а при цьому правдива, о, яка правдива, до головного болю, до болю серця правдива. Далебі, ph'enom`ene de la nature!.. Втілена брехня! Але чи справді вона така народилася, — чи такою сама зробилася, тобто висловлювалася від самого початку до кінця, як Фелітка Каучук?

Але теж, про що це свідчить у чоловікові, який за подібними жінками упадає і подібної жіночости шукає?

— Скажіть, пане Бенедикте, — запитує пан Кшиштоф, упавши на сани з іншого боку, — ми встигнемо з цим, аби повернутися на Різдво?

— Як Бог дасть, як Бог дасть.

Що було найщирішою правдою, бо фактично вже тільки в ласці небес вбачалося порятунок. Відвернулося мороскляні окуляри від Одина, щоби знеохотити його до подальших розпитувань. Погоня, яка тяглася від Тунки, становила очевидний порятунок: от, тікалося. Але ж усі вони — тунґуси, японці, Щекєльніков — волочилися Сибіром узимку тільки задля того, щоби допомогти Синові Мороза зустрітися з Батьком Морозом, провести переговори з лютими, домовитися про Історію. Отож, рано чи пізно доведеться перед ними стати і ясно сказати: ми Батька Мороза не знайдемо, світу не спасемо, взагалі нічого не сделаем під час цієї дурацкой сибериады.

Тимчасом квапилося Тіґрія, щоби він таки до Шляхів Мамутів попровадив — це був єдиний шанс: знак від Тесли, що справи в Іркутську склалися щасливо й можна безпечно повертатися.

Чи, однак, товариші по сибіріаді не криють таємниць? Один і Чечеркевич мають свої накази від Старого, про які не прохопляться; напевно, він наказав їм забезпечити належний перебіг переговорів з Батьком Морозом, цензурувати ті пакти, які б вели до Історій, суперечних задумам Пілсудського.

Навіть тунґуси: важко повірити, що Ур’яш винайняв перших стрічних екземплярів. Серед книг, забраних із Іркутська, які тепер читалося у подорожі в наметі під час вітру й пурги, були також дві, де йшлося про инородческие народи (щоправда, переважно про бурятів). Отож, уже у вісімнадцятому столітті до Сибіру глибоко проник тибетський буддизм. Нутуґи й холбони, й цілі улус-ірґени приймали цю віру, будувалися монастирі й буддійські храми, де в дацанах лами духовно опікувалися тубільцями, поступово витісняючи таким чином шаманів. У бурятів поділ пролягав по лінії Байкалу. Ті, що із земель на захід від Священного Моря, залишилися при шаманській вірі, а якщо й наверталися, то у православ’я під егідою Російської Церкви: і з-поміж них Сибирьхожетo вербувало своїх аґентів і вояків Підземного Світу. Але й тунґусів також слід якимось чином включити в родовое управление за проектом Міхаїла Спєранского. Скільки, отож, у них там тепер шаманів давнього обряду залишилося? І скільки з-поміж них у вірі отак дивовижно до абаасів обернулося?

Спиталося про це у Тіґрія перед з’їздом у долину, за якою стояла на скелі сторожова вежа Лущія. Сніг на тінистому схилі був твердий, закрижанілий, дуже ковзкий. Перепрягли оленів, тунґуси мали першими спускати свої легші сани, допомагалося їм у цьому палицями-впирачами.

— Як воно є, Тіґрію, скажи-но мені, адже немає на світі людей, які зізнаються самі собі, що справді зло чинять.

On?

— Ну, ви не такі, як буряти, ви вважаєте лютих сатанинськими абаасами, злими духами Підземного Світу, упфх, а все ж, а все ж — пане Чечеркевичу, дивіться, куди лапами розмахуєте! — А все ж ви їм якось поклоняєтеся, бороните їх, і тепер теж допомагаєте мені захистити їх від імператорського гніву. То як воно є? Ви ж не скажете мені тут, що переплуталися вам сторони, верх і низ, небо й пекло, добро й зло.

… Чи можна щиро вірити у явну оману? Га?

Шаман зашкутильгав навколо саней, зашварготів по-їхньому, киваючи щільно обкутаною головою, потім наблизився до Чечеркевичa й знову йому щось довго оповідав. Зрозумілося слова Un-Ilu, або «Крига», h'akin — «шлунок» і bom — «обмеженість».

— Він каже, що це добре, що люті заморожують Землю, — мовив Чечеркевич, вибиваючи вільною рукою на хутрі бадьорий ритм. — Він каже, що люди злі й заслужили на Кригу. Що треба розбудити Дракона, він усіх пожере, і як тільки в череві Дракона, Володаря Криги, здійсниться влада, і він, пане Бенедикте, перетравить кожного на гарного, слухняного мамута.

— У череві Дракона, — промурмотілося, гальмуючи сани на схилі, — впаковані як оселедці в консерві.

Lot ajat ujdeni! — захоплювався шаман, втискуючи щокроку дерев’яні полозки в тьмяну кригу. Вони справді часто здавалися дітьми, котрі легко впадають у стани щастя й печалі, легко прив’язуються до інших й ображаються на них. У цьому шаман нічим не відрізнявся від своїх кузенів.

Два кузени Тіґрія Етматовa (іноді вони, зрештою, називали себе його братами, шваґерами чи іншими родичами-близькими в складних тунґуських родинних пов’язаннях) обличчям і поставою були дуже схожі один на одного — однакові бочкуваті тіла на коротких ногах, однакові округлі обличчя і розкосі монгольські очі під чорним, прямим волоссям, — а вже закутаних у шкури й хутра, якими вони доволі вільно обмінювалися у наметі, їх майже годі було відрізнити. Знайшлося порятунок у тому, що кульгавий Етматов цілком виразно гнівався і дуже гордував одним із кузенів, відтак легко було вказати на кузена доброго й лихого.

Однак через кілька днів із подивом зауважилося, що тепер інший родич є предметом його неприязні, а лихому він виявляє симпатію.

Замороженою правдою, отож, залишалося те, що Тіґрія супроводили кузен добрий і кузен лихий: однак ця функція шаманських симпатій і антипатій оперувала вже зі змінними параметрами.

— Вони добрі, епх, добрі погани, — сапав Чечеркевич. — Брудні й смердючі, але чесні. Не те, що кляті якути. Оті — то самі хитрі злодії, нахабні окозамилювачі. Та й які падлючі за натурою: уявіть собі, син батька живцем у землю закопує, таке в них у старости прощання з родителем. Кгр! Що нібито немає смерти, в землі лише…

— Тримайте цю палицю.

— А дудлять инородцы все, але якути — то п’яниці зроду, зустрінеш тверезого, пиши в газету. Й коли…

— Тримайте!

Але Чечеркевич мусив раптом обов’язково почухатися під шапкою, тож палиця, яка підпирала сани на льоду, вирвалася йому з однієї руки, й увесь тягар полетів униз схилом. Кинулося з ломакою під полоззя. — Czuok, czuok! — кричали ззаду на північних оленів кузени Тіґрія. Із саней випав недов’язаний клунок, покотився у долину, десять, двадцять, тридцять аршинов, набирає розгону…

— Наздоганяйте його тепер! — гаркнулося на Чечеркевичa.

Пілсудчик стояв і чухав тім’я.

Чечеркевич був чоловік розклеєний, тобто все в ньому кріпилося на слині й мотузочці, ледве-ледве, і з пияцьким подмухом: як крок, то танцювальний, майже епілептичний; як рух головою, то мало йому та голова не відвалиться; як діяння якесь дещо складніше, то вже із такою нескінченною, надмірною кількістю жестів, що глядач легко губився у тому розперезаному хаосі й втрачав розуміння, що насправді Чечеркевич робить, і чи є найменший сенс у його роботі. Навіть спочиваючи, його пальці постійно підстрибували, повіки кліпали, коліна тремтіли, міміка булькала на поверхні фізіономії секундними виверженнями незрозумілих гримас. У цьому він був дуже схожий на Івана Пєтрухова, тобто на спогад про Івана Пєтрухова з губернаторського балу. Навіть схожий потьмітний ореол його оточував: м’який, подібний до медузи.

Малося певну підозру, яку годі було перевірити. Так само, як існують люди з високою теслектричною структурною сталою, вибрики понад норму людської ємности Істини й Омани (батько й інші абааси), так само, згідно з усіма законами статистики, мусили існувати схожі ph'enom`enes de la nature, уроджені на іншому кінці алетеїчної шкали. Не живі загадки покрою панни Муклянович — а справжні діти Літа, люди, які ніколи цілковито не замерзають у цій формі характеру, про них ніколи не можна вести мову у вимірі двовалентної логіки, що вони такі або сякі. Значит, ви з усією певністю скажете с'aме це: що розсмикані, неконкретні, що розклеєні.

Яка їхня особливість у світі? Чи справді вони так пасують до ентропії, до випадковости? Чечеркевич нічим особливим, здавалося, не вирізнявся. Перекинулося з ним кількома фразами на постої й уранці (позаяк увечері, в наметах, усі були вже такі змучені, що засинали враз, ледве щось теплого ковтнувши). А можливо, однак, у цьому вся справа — бо яка протилежність винятковости, незвичности? Чечеркевич, Чечеркевич, докір сумління і рубець пам’яті. Як на нього тепер дивитися… чи не так лютовці дивилися на графа Ґ’єро-Саського в Транссибірському експресі? Тут це, либонь, помітно виразно, бо в контрасті. А те, що в Краї Лютих нарешті замерзлося, — що з того? Ще до випадку із лютим набулося твердого переконання, що аж ніяк не народилося алетеїчною протилежністю Пєтрухова; що на отих графіках Тесли міститься ближче с'aме до Чечеркевичів, ніж до Ізмаеля. Отака структурна стала Бенедикта Ґерославського. В Чорній Оазі чекає неминуча смерть, не потрібно їхати до Оази…

Сонце іскрилося на крижаних гірських вершинах, гладка, стята під гострим кутом тінь пересувалася вздовж схилів від хребта й плинула чорною глазур’ю по білій глазурі снігу. Натомість у мороскляних окулярах межа блиску й мороку оліїлася, немов хтось роздмухував вогонь під бляхою Байкальського Краю; вистачило ще нахилити голову, дозволити перелитися кольорам (а залишилися фактично лише два), й уже в тому краєвиді зимових гір не вдавалося цілковито розрізнити небо, скелі, хмари, льодовик, темну долину. Все це були кривобокі плями яскравости, вповні взаємозамінні. Подорожувалося таким Сибіром, немов начерком, виконаним вугіллям на картоні, накиданим у гарячковому розгоні сильною рукою: з'aкрути, шарпані лінії, дуги на половину обрію, ламані геометричні форми, які перекреслюють нескінченність. А між цим і на тлі цього — мацюпусінькі людські фіґурки, теж квапливо й не надто витончено відтворені в деталях: без облич, без пальців, без жодних особливих рис, кострубаті й вузлуваті, подібні до ґолемів, крокуючі в хмарах випарів.

Хутір Ніколая Пантєлєймоновіча Лущія містився на перевалі над глибокою долиною, із відкритим зі сходу видом на широкі простори білого Байкалу, на довгий відтинок Зимної Залізниці. Це була не перша железнодорожная станция Лущія. Перше він працював вогнищевим на Довколобайкальській Залізниці, за кількадесят вёрст на південь від Порту Байкал. Коли ще лінія працювала, Лущій відповідав там за утримання залізничної стрілки й розвилки в придатному для вжитку стані, тобто незамерзлими. Транссиб і Східнокитайську було збудовано з матеріалів Літа, й тільки віднедавна рейки поступово почали заміняти на крижлізні; раніше доводилося наймати людей, аби ті пильнували, щоби всі механізми працювали, попри жахливі морози. Найчастіше, отож, просто палили на колії вогнища. Проте й після переходу на крижлізо клопіт цілком не зникав. Крижлізо, щоправда, не лусне від морозу, не замерзне на камінь, і не зіпсуються пристрої, виготовлені з крижліза, проте панцерний наріст криги заблокує будь-яку розвилку, а ґляції мають особливе вподобання до залізниць. На Байкалі з цим був подвійний клопіт — лише ідіот-самогубець розпалить вогнище на рейках, покладених на поверхні вкритого льодом озера, — с'aме цим зумовлено не надто вигідне з інших точок зору нагромадження всіх розвилок Зимної Залізниці на станції Ольхон. Ніколай Пантєлєймоновіч після закриття Довколобайкальської спершу перебрався власне на Ольхон, де — як про це ходили в Сибіру чутки — намагався торгувати в потягах на перехресті Азії опійними порошками, завбачливо ховаючи від исправников свій наркотичний товар у самій байкальській кризі: такими були початки Лущійового багатства. Далі на Зимній трапилися кілька нещасних випадків, і за наказом генерал-губернатора Шульца почали будувати на верхах Приморського хребта ці сторожові вежі залізниці. Через байкальські вітри й завії сніжного пилу, які зазвичай цілком закривали площину озера, зв’язок було засновано на світлових і тьмітляних сигналах: патрулі встановлювали біля «поглинутих кригою» фраґментів колії тьмітлові (удень) й світлові (уночі) рефлектори, алярмуючи найближчу станцію, яка повторювала сигнал тривоги уздовж лінії високогірних сторожових веж, і таким чином він досягав упродовж кількох хвилин Порту Байкал, Култука й станції Ольхон і зупиняв там потяги, яким загрожувала небезпека. Однак це не був канал із великою пропускною здатністю, і сумнівалося, чи Лущій отримував ним якісь новини з протилежного напрямку, тобто зі самого Іркутська.

Хутір було побудовано здебільшого довколобайкальським методом, себто із щедрим застосуванням вибухових матеріалів у скелі. Подірявлену ґранітну стіну відтак залатано-обмуровано, пробивши ще подекуди вікна й двері, а головний і єдиний вхід на рівні ґрунту було укріплено частоколом, що оточував також господарські будівлі. Лущій, купець другої російської ґільдії, ревно охороняв те, що заробив за двадцять років сумнівних інтересів; зрештою, він тримав тут склади усіляких товарів, які за єврейськими цінами відпускав при потребі мандрівникам, які розвозили все це по сорочих і геологічних таборах половини західного Прибайкалля. Але навіть зблизька, за кількадесят кроків, важко було розпізнати пристановище під сніжно-крижаним покровом, — хіба що із найвищих отворів у скелі били струмені диму, виказуючи всередині тепле життя.

Назустріч вийшли два здоровані з чабанськими псами. Заїхалося під частокіл. Був цінник на усе, також і на те, щоби впустити тварин у нагрітий притулок. Домовилося з Одином і Щекєльніковим, що постій буде якомога коротшим. Отож утрьох із ними увійшлося всередину, не розв’язуючи ганчірок із обличчя і не знімаючи мороскляних окулярів; домовилося, що й вони також облич не відкриватимуть. Рублі були вже відраховані, платити мав Один. Говорилося винятково російською.

Усередині, в головних сінях, біля вогню стояли четверо хлопів, у тому числі один солдат у підстаршинському мундирі. Всюди пленталися собаки, малі, великі, народжені від вовків, від приблудних псів, у нашийниках і без; смерділо згірклим жиром і сечею. Пан Щекєльніков вдихнув на повні груди. Хорошо в краю родном, пахнет сеном и говном! Пан Кшиштоф пішов вибирати припаси. Ніколай Пантєлєймоновіч Лущій, чоловічок мізерної постави й кривого погляду, сидів у світлиці поряд із сінями, за столом, укритим білим обрусом, і читав газету; голі стопи він виклав уздовж на лаві, старенька в чорній сукні й тісному чепці натирала їх якимись мазями, і від них усі сіни просмерділися травами й крутило в носі, перебиваючи навіть різкий запах аміаку. Чхнулося у хустку. Пан Щекєльніков запитально кивнув. Показалося йому газету. Він пішов розпитати.

Це була помилка. Про що думалося, посилаючи Чинґіза Щекєльніковa, коли справа тонка, у слові, а не в ножі полягає! Акурат устиглося повернути голову, будучи роздратованим жалісним скиглінням цуценяти, — це підліток в оздобленій рубашке, судячи із пики — син Лущія, у кутку біля сходів, які провадили вгору на скелю, лупцював і копав смертним боєм непритомне мале собача, розшарпуючи його на ґраніті до крови й кости, — акурат повернулося голову, коли із протилежного боку долинув інший зойк і гуркіт. Озирнулося туди. Перекинувши самовар і відштовхнувши бабисько, пан Щекєльніков розклав плазом на столі Ніколая Пантєлєймоновіча і с'aме заходився його душити. Господин Лущій хвицав босими ногами й шарпався в обрусі, наче Лазар, сповитий у саван, — що, звичайно ж, анітрохи не зворушувало квадратного розбишаку, який над ним схилився. Голосно покликавши Одина, кинулося до Чинґіза, клянучи й відтягуючи людоріза. Врешті він зітхнув і відпустив. Лущій зіп’явся навкарачки і щось пошепки закувікав. З’юрмлені в проході з сіней люди тупо витріщалися. Лущій, мабуть, заклик'aв до кривавої помсти, але пан Щекєльніков почавив його гортань, і годі було розібрати слова Ніколая Пантєлєймоновіча. Проте сенс і наміри його всі миттєво зрозуміли. Вийнялося пулярес із рештою рублів, замахалося банкнотами. Прибіг пан Кшиштоф. — Платіть і зникаємо! — зашипілося на нього. Після чого, заслоняючи його тілом і деньгами, виштовхалося Чинґіза зі станції і за межі частоколу, до саней. Гукнулося тунґусам, аби бігли притьмом за припасами. Пан Чечеркевич розмовляв із чабанськими собаками, одна із них уже встигла його вкусити (шуба захистила руку). Погналося його, щоби розвернув сани для хуткої втечі. Чинґіза потягнулося на інший бік запрягу, ховаючи його за оленями від поглядів із хутора. — Що на вас найшло! Ви мали його тільки про новини з міста розпитати! — На це пан Щекєльніков сягнув безформною рукавицею за пазуху й вийняв звідти зіжмакану газету. Розпросталося папір на колінах. — Ще за жовтень! — обурилося і кинулося «Вестник» у сніг. — Але навіщо ви його душили, заради Бога! — Чинґіз махнув рукою. — Він мені криве слово сказав.

Утеклося врешті живими зі станції Лущія, щоправда не всі запаси забравши, а за узяті дорого переплативши: на прощання Лущійові молодці дали зі скельних вікон залп із ґвинтівок, смертельно всіх налякавши.

… Значно пізніше зрозумілося, що скандал закінчився без кровопролиття винятково завдяки присутності одного солдата, мабуть приставленого до залізничної сторожової вежі на випадок терористичних акцій.

Решту дня на кожнім постої мучилося Чинґіза докорами й питаннями, навіщо він таку дурість вчинив і про що насправді там ішлося. Може, вони зналися з Лущієм завдяки якимось давнім злочинним комбінаціям? Тільки як посутеніло, коли зійшли емоції й моглося знову поглянути на це зимно, тобто в правді, припинилося гарячкуваті розумування і поклалося на холодний інстинкт лютовця. Чинґіз порався біля споруджуваного намету сердитий та ображений, нічого вже не кажучи, чекаючи будь-якого приводу, щоби зірвати на комусь свій гнів. Він не бреше, він нічого не приховував. Він дійсно кинувся душити чужу людину — в розпал важкого переслідування, оточений переважаючими силами, прирікаючи себе й усіх своїх товаришів на згубу, — бо той йому лихе слово сказав. Вот и весь Чинґіз Щекєльніков. Хіба не зналося цього? А яка ж то людина посеред вулиці ріже горло без вагань? Яка ж то людина добровільно погоджується на такі самогубні експедиції? Яку людину розважає няньчити Сина Мороза й грати на вістрі ножа з усіма потугами Сибіру?

Це також Математика Криги. Не можна узяти чёрта за друга, а потім дивуватися, що діточок тобі деморалізував, женщину збаламутив, кошенят для сутого задоволення передушив і в каплиці купу наклав.

— Пане Щекєльніков.

— Чого?

— Навіщо він так лупцював оте щеня?

— Мгм?

— На фарш собаку катував мальчик Лущія.

— Усяк мусить мати на цьому світі когось, хто відчуває перед ним смертельний страх і з кого можна скільки завгодно знущатися.

Але це був різновид сліпоти: ота нездатність побачити єдиноістину характеру. Й не йшлося про вправність доктора Мишлівського чи прокурора Разбєсова, а звичайне людське знання слабостей, ірраціональностей, безумств. Уже в Транссибірському експресі змагалося з цим різними способами — треба було аж в’їхати в Зиму, аби обчислити просту модель капітана Прівєженського; потрібні були кілька обідів у домі Веліцьких, аби взагалі призвичаїтися до таких міркувань.

У чому, однак, таки полягає ця властивість Краю Лютих, — тобто риса середовища, міцно насиченого тьмідиною, — що речі, якщо їх думкою і словом представити, легше даються тут взнаки у своїй єдиноістині, в тому числі й людські характери? Це ж не була властивість розуму, адже людина не набувала нових пізнавальних здібностей, і не ставав кожен якимось великим мудрецем і знавцем таємниць душі. Не отримувалося теж жодних ґарантій, що частіше на перехрестях незнання ми повернемо радше до істини, ніж омани. Звідки, отож, ця гострота зору в людей, напучнявілих тьмідиною?

Збиралося знову на нічну заметіль, що тепер було частим явищем на Байкалі, і японці порадили переночувати в одному наметі, поставивши його у вигляді широкої юрти, а на жердинах другого намету поставити заслін для тварин. Псів тунґуси узяли б усередину, але їх із Тунки не взяли; північні олені залишалися назовні, обтяжені лише колотушками на шиях, аби далеко не відійшли. Запалилося печку, відхиливши дверцята, щоби було світло всередині юрти. Скриня із другою пічечкою, тією гасовою, яку переробив Тесла, містилася десь у багажі, розкладеному колом навколо стін намету. Не знімалося хутряних шуб; юрта нагрівається сяк-так як тільки густо набита людьми. Инородцы мають звичай роздягатися догола й притиснутися під шкурами — японці цього не практикували, вважаючи вкрай негігієнічним.

Zmanda tyk"ullen, — заявив лихий кузен, останнім сховавшись у наметі й шнуруючи вхід. Пан Кшиштоф поставив на пічечці чайник, подовбав морожену рибу, порізав важкою пилою хліб. Тіґрій Етматов запалив власний вогонь, умостившись біля протилежної стіни: він поклав перед собою глиняну миску, вимостив рослинний розпал, іще якесь сміття, порошки й трави досипаючи, плюючи в них і з волосся щось собі виймаючи, й також у суміш докладаючи, й усе це разом запалив. В юрті повіяло неприємним смородом, а християни в один голос вилаялися, хлюпаючи закладеними носами.

Тіґрій захихотів, весело зашварготів і, сягнувши позад себе, висмикнув з-під клунків довгу кістяну палицю і бубон, обтягнутий фарбованою шкірою.

— Він каже, що ми знаходимося над стежкою мамутів, — сказав пан Чечеркевич, скинувши кожуха й загорнувшись в обширну кухлянку, що тільки йому голова з неї й стирчала, голова й долоня, коли він прикладав до підборіддя металеву флягу зі спиртом, бо такий він мав звичай щоночі розігріватися до цілковитої зюзі: по-іншому він у дорозі спати не міг.

Марно домислюватися, чи тому такий розклеєний-тремкий із Чечеркевичa чоловік, що він від безперервного пияцтва уже міцно зжився з лагідними недугами делірійних станів, чи тому без пляшки заспокоїтися не може, що власне такою людиною є — розмамуленою, абиякою. Послідовність подій не має значення, усе одно існує лише істина, заморожена в Тепер.

— Але торгівля крижлізом не зупинилася, — сказав Один, запаривши кирпичного чая.

— Ви із кимось говорили в Лущія?

— Перекинувся парою слів, перш ніж почалася бійка. Я питав про ціни й чи були з міста якісь свіжі транспорти, ну, бо все подорожчає, якщо там війна спалахне всерйоз: але почув тільки, що ціна на крижлізо й тунґетит тримається незмінно.

— Це б радше означало, що Блуцький-Осєй твердо взяв під владу царя Іркутськ і Ніколаєвськ.

— Помоліться краще, щоб Лущій не послав за нами своїх могильщиков.

— І куди завтра, пане Ґе? — захрипів Чинґіз.

— Зараз. — Піднялося руку, звелівши усім мовчати, й вийнялося із сакви колоду п’ятникових карт. Вони знали, що буде далі; уже не раз намагалося ті пасьянси шифрувати.

Пан Кшиштоф, меланхолійно зітхнувши, ще нижче звісив голову: так, наполовину зламаний, він лив окріп із чайника, піднесеного вище очей. Пара заволокла усе в наметі.

— Якої ширини та стежка? — спиталося Тіґрія.

Sotja birakan.

— Каже, що вузька, як потік.

— Мгм.

— Не маєте того на отих своїх таємних мапах записаного, пане Ґе? Там, там, або там, стільки вёрст і стільки. Га?

На щастя, Тіґрій почав бити в бубон. Спершу він сидів, на якусь мить задивившись у свій вогонь, стискаючи над ним шматок м’яса, дивно тремтячи тілом й обличчям, гикаючи й покашлюючи по-дитячому; потім рясний піт виступив у нього на щоках, повіки опустилися, і ним почала тіпати хвороблива дрож, тобто духи-провідники, «восьминогі вартові дванадцяти улусів». Далі він ухопився за бубон.

Пан Щекєльніков жував смужки риби, ріжучи їх від хвоста до голови своїм довгим, вузьким, схожим на баґнет ножем. Вийнялося нотатник й олівець, відкрилося поруч на шкурі годинник, потасувалося карти. Чинґіз позирав на це з-під лоба з виразом похмурої підозріливости на дубуватому обличчі — але й це не було нічим незвичайним. Лютовець ніколи не повинен дивуватися, що людина така, якою є. Слід було передбачити, як Щекєльніков на Лущія і Лущій на Щекєльніковa можуть зреаґувати, й то без жодних підрахунків, без усієї Математики Криги, із самого лише «погляду», як здатні навіть найтупіші лютовцi.

Спершу приписувалося цьому феноменові психологічні підстави, цілком фізіологічні («тваринний інстинкт істини»!), вбачаючи його причини в довгостроковому впливі тьмідини на електрику головного мозку й тому подібних механізмах, — що буцімто всі, хто живе під Кригою, проявляють тенденцію до такої гостроти, сповненої категоричности й цілком сектантського фанатизму в найдрібніших буденних справах. Тепер, через кілька місяців, вважалося, що це явище має радше багато спільного з тим, як змінюється у Зимі, у двовалентній логіці, сила правила виключеного третього. Адже в Літі нечинні арістотелівські закони, що два суперечливі судження не можуть водночас бути хибними, ані що якщо одне суперечне судження є хибним, то інше мусить бути істинним. У Літі скажеш: «Кожен добрий диявол має хвоста» і «Деякі добрі дияволи не мають хвостів», і вже не знайдете серед цих двох суперечностей жодної істини. Під Кригою, однак, усі «добрі дияволи» та інші самохибні буття випадають з мови, випадають з логіки. Залишається тільки те, що правило виключеного третього заздалегідь заморозило на вістрі або–або. Тому, так само, як не зустрінеш у Краї Лютих доброго диявола, так і не пізнаєш тут Тімофєя Шульца із заячим серцем, ані жалісливого, довірливого Чинґіза Щекєльніковa. Лютовець дивиться і лютовець знає: так–так, ні–ні.

Логіка Криги — заморожуюча свідомість напруга теслектричного поля — робить неможливою думку про предмет, людину, ідеї, характер, який не вміщається цілістю свого абрису в єдиноістині або її неґативі.

Такий собі Чечеркевич, — котрий тепер корчить до свого відображення на відполірованій флязі нервові блазенські гримаси, — в Літі, мабуть, зовсім не відрізнявся б позою і поведінкою і нічиєї уваги б не привертав. Проте тут, під Кригою, незмога інакше його сприймати, по-іншому про нього думати, інших слів до нього прикладати й іншим у спогаді заморозити. Як кожен суб’єкт судження, що перебуває під владою принципу несуперечности…

Пам-плям! Пам-плаґ! І — a mluki duki muluki! Uluuuki muluki! — завив, зойкаючи, укритий рубцями тунґус, хитаючись над смердючим димом і для різноманіття щомиті гукаючи пронизливими тваринними голосами. Виклалося дві колоди карт, записалося порядок розкладу — крапка або тире, одиниця або нуль згідно з мірою його неймовірности — й, зібравши карти знову, тасувалося їх із колодою, поки секундна стрілка на срібному годиннику не відміряла наступні двадцять секунд; тоді знову виклалося серію і поставилося знак. Пам-плам! Пам-плаґ! Добрий і лихий кузени, вихлебтавши чайний окріп і розпустивши на язиці рибу, закопалися під шкури; тепер, під ритмічне бубоніння і ридання шамана, вони вибивалися на поверхню, немов мамути, яких викликали з-під землі, поволі, ретельно, нерухоміючи на довгі миті в напівсні. Етматов не дивився, його вузькі очка були заплющені, затиснуті, а коли він навіть їх розплющував, закидаючи голову назад і роззявляючи заслиненого рота, то вони були цілком вивернуті на білок і сліпі. Рубці, позшивані геометричними стьожками на щоках, горобиново почервоніли, немовби їх припікав мороз. Пан Кшиштоф кашляв, обмахуючись заячою шкарпеткою, — шаманський вогонь задимів усю юрту. Дихалося крізь уста, не піднімаючи очей від карт, замикаючи свідомість від гіпнотичних мелодій камлання. Нуль, один, нуль, нуль. Хвиля має іти за приписом Шляхами Мамутів із частотою три удари на хвилину, а це означає, що навіть дуже коротке повідомлення вимагає близько п’ятнадцяти хвилин на пересилання; проте коротші періоди хвилі надто ускладнювали б прочитання, скорочували екстремуми. Домовилося було, щоби повідомлення не перевищували тридцяти символів. Прийом вимагав, отож, близько години: ритм хвилі відчувалося після кількох тасувань, кінець послідовности розпізнавалося завдяки повторенням, а тому для контролю за похибками потрібне було друге прочитання. Отож, щойно тільки занотувавши в такий спосіб близько ста нулів й одиниць, вийнятих із розкладу карт, дописувалося під ними, так само виражене в коді Морзе, нуль–одиничне гасло, визначене для mademoiselle Філіпов і доктора Тесли, — 101101101110111101111111001001, або AUFERSTEHUNG, — щоб відтак розшифрувати ориґінальний зміст у зворотних операціях математичної логіки. Тих, які Джордж Буль виклав у своєму «An Investigation of the Laws of Thought, on Which Are Founded the Mathematical Theories of Logic and Probabilities», де задля того, щоби представити закони логіки Арістотеля у формулах алґебри, обрав два числові репрезентанти: власне 0, який означає Ніщо й Ніколи, отож 0 x y = 0 для кожного y, і 1, що означає Всесвіт і Вічність, отож 1 x y = y для кожного y. На таких ото символах Омани й Істини здійснюються прості обчислення, як, наприклад, оті, в альтернативному виключенні, коли два нулі або дві одиниці обертаються завжди на нуль, а одиниця і нуль — на одиницю. Бо позаяк теслектричні хвилі може прочитати на Шляхах Мамутів кожен, слід було очікувати, що рано чи пізно комусь спаде на гадку зафіксувати ці флуктуації — спаде власне том'y, що теслектрична хвиля йде Шляхами Мамутів, і кожні двадцять секунд у кожному мозку іскряться найдивовижніші комбінації ідей. Звідси постав шифр.

Тіґрій замовк відлетівши (а може, від утоми). Увійшлося у ритм тасування й розкладання карт, який мало відрізнявся від ритму бубна й зойків шамана: йшлося про те, щоб у повторюваних послідовностях руху від’єднати дух від тіла — тіло робить своє, а дух мандрує на волі. Зростав шум вихору сніговиці, хиталися стіни намету. У справжній юрті залишили би отвір угорі для виходу диму; але зима в Краї Криги була занадто сувора, щоб дати таким чином найменший доступ морозові. Дим із пічечки виводила назовні щільно закутана труба, але дим від шаманської спаленизни, а також імлиста пара тьмітлистих людських видихів — усе це збиралося всередині, отуманюючи, присипляючи, полегшуючи гіпнотичний транс. Один, один, один.

Тіґрій прокинувся, повернувшись із подорожі Шляхами Мамутів, і вдарив у бубон раз, проте сильно, на що добрий і лихий кузени заклуботалися під шкурами. Пан Чечеркевич здригнувся, наче його батогом ляснули, теж, мабуть, із якоїсь алкогольної маячні виштовхнений. Він вилаяв тунґуса. Тіґрій Етматов сховав паличку, випив із чашки трав’яного чая і вищирив зуби, освітивши спітніле обличчя широкою посмішкою. Шаман почав щось пристрасно тлумачити, поплескуючи себе по стегнах.

— Він каже, що за нами чорти гоняться…

Піднялося руку, закликаючи до тиші; не відводилося очей від годинника. Й ураз: карта, карта, карта, половина колоди карт у дивовижному порядку барв зимних і гарячих, — після чого наступна одиниця, записана у нотатнику.

Урешті все повідомлення зациклювалося двічі. Трапилися три збої, тобто невідповідності прочитання хвилі або її відсутність, — слід вжити там паралельні версії дешифрування. Полизалося олівець. Сам початок… Немає початку. Адже забулося визначити знак зупинки; зрештою, власне він був би для кожного підозрілим, оскільки вилученим із коду. Залишалося, отож, спробувати наступні тридцять змін — поки не з’явиться сенс.

Швидко оберталося у голові низки нулів й одиниць, як воскові валки із записаною музикою істини й омани.

01011101000101011011000111001000

10110110111011110111111100100110

11101011111110101100111011101110

… _._……._._.. _…_… _… _

SCHULZ LEBT

«Шульц живий. Не повертайтеся. Цар довкола. Тесла працює тут під арештом. Чекаємо». Повідомлення ішло по колу, без початку, тож контекст і наголос можна було в ньому довільно пересувати. «Чекаємо. Шульц живий. Не повертайтеся. Цар довкола. Тесла працює тут під арештом». Або: «Цар довкола. Тесла працює тут під арештом. Чекаємо. Шульц живий. Не повертайтеся».

Шульц живий. Значит, живий і при владі, в іншому разі влада Імператора не затрималася б на горизонті, натомість князь Блуцький узяв би назад ім’ям Его Величества Ніколая Алєксандровіча Іркутськ і Зимний Ніколаєвськ, а також увесь Край Лютих. Тимчасом Шульц-Зимовий сидить зі своїми полками в Ящику, а торгівля крижлізом успішно триває завдяки лінії Транссибирской Железнодорожной Магистрали, й, мабуть, також дипломатичне листування ходить від Байкалу до Невської затоки й назад. Шульц, особливо доки цілком не вилікується від майже смертельної рани, передусім запобігатиме ласки в сибірських промисловців і пильнуватиме за вчасним постачанням імперського війська на вистиглому японському фронті: така золота акція бывшего генерал-губернатора, а нині самодержця сибірського, бо хто контролює Транссиб, той тримає ніж біля горла Владивостока й усієї Східної Азії; тому й Санкт-Петербурґ не відріже Шульца від Європи, блокуючи Транссиб ще десь перед Іркутською губернією. Це жорсткий клінч, у якому жоден із борців не може сильніше смикнутися, щоби інший його власним м’язом не проконтролював. (Політика Криги). Адже Японська імперія, звичайно, теж хоче скористатися новою ситуацією й, угледівши такий шанс, вмиг забуде про мирні договори й усі урочисті присяги. Шульц тепер мусить стерегти Транссиб, як спадковий скарб. І з тієї ж причини Юзеф Пілсудський зі своїми Стрільцями з Японського Леґіону за всяку ціну намагатиметься висадити залізницю у повітря. Мабуть, уже першим чи другим наказом Шульц, прийшовши до тями, послав козаків у Сибір для захисту Транссибу й ліквідації японців.

… «Чекаємо». Чекають. Чого вони чекають? Тесла працює, що само собою розуміється: інакше повідомлення ніколи б не дійшло Шляхами Мамутів. (Повідомлення каже про Теслу в третій особі — хто його редагував, mademoiselle Філіпов?) Утім, рано чи пізно Шульц позбудеться сербського винахідника. Сховалося мапи, запакувалося назад нотатник і колоду карт. Чай прохолов. Шульц тримає там Ніколу як чергову свою перевагу в торгах із царем (скільки Его Императорское Величество дадуть за те, щоби залишити в живих Доктора Літа із його лютоцидними знаннями в голові?) і місцевою опозицією (доки Тесла живий, власники Сибирьхожетa не можуть бути убезпечені від Відлиги). Але чи справді граф таким чином виторгує щось тривале? Незалежна держава?.. Перечекати, шантажуючи, граючи на замороження status quo. Та якщо поглянути з іншого боку, для силового реаґування Ніколай II мусив би зважитися послати війська на байкальську війну… Із Японією на шиї? Він цього не вчинить. Дуже важко, однак, повірити в будь-яку вагому політичну зміну під Кригою.

… А вирвати подібним чином власний домініон найпростіше у такій феодальній країні, заснованій на принципі самодержавства, де немає жодної санкції понад санкцією самої влади, жодної іншої санкції, яка б узаконила правління того чи іншого автократа. Бо його не обирає нація, ні представники нації, тут володар не залежить від закону (навпаки: закон залежить від нього самого, його воля є законом), і взагалі не існує міри слушности влади, відмінної від тієї єдиної: він утримує владу, а отже, така воля Божа. Самозванець, якому пощастило, — це помазаник Божий. Закон, компроміс і порозуміння між людьми не мають сили там, де всі невтомно виглядають знак Істини.

… І цар досконало це усвідомлює — цим зумовлена його вічна недовіра й терор супроти підданих, страх перед талановитими міністрами, генералами, чиновниками. Хіба не про це казав Францішек Марковіч на губернаторському балі? Вгризлося у сиру рибу, вона вже добряче відтанула, завдяки чому лягала на язик, як слизький, напівмертвий слимак. Принцип Істини організовує російське життя у всіх галузях: від звичаїв до високої політики.

… Тож годі сказати, що навіть після рішучої перемоги Шульца тут щось зміниться. Пан Поченґло перехитрив самого себе. Жодна зоря свободи не зійде над Краєм Лютих. Жили в Іркутському генерал-губернаторстві, де граф Шульц-Зимовий тримав усіх за морду від імені Його Імператорської Величности Ніколая II Алєксандровіча, — тепер житимуть у сяк чи так названій іркутській державі, де граф Шульц-Зимовий триматиме усіх за морду в ім’я графа Шульца-Зимового. Чи й справді областники думали, що вони розморозять тут Історію одним спритним карамболем, удареним з-поза меж Криги? Нічого не зміниться. Символ заступить символ, але самого змісту рівняння це ніяк не порушить. Завжди буде добрий кузен і лихий кузен.

… Харчувалося огидною рибою. Нічого не зміниться, і Шульц не прагнутиме до змін. Навіть якби виторгувалося для нього в лютих…

— Їх неможливо убити. Вони вже мертві. Вони їдять смерть.

— Що?

Тіґрій Етматов заходився вистукувати пальцями по бубні для означення ваги слів.

Jok'o-Awahe, niu-un.

— Він каже, що, мгм-а-а, — Чечеркевич широко позіхнув, — що якути-авахи, шестеро дияволів.

Проковтнулося, запилося масними помиями.

— Запитай його, чи знає він, хто їх послав. Цар? Значит, охранка, князь Блуцький? Чи Шульц?

— Не знає.

— Мгм, у цих сніговицях ми їх і так хутко загубимо.

— Каже, що вони не йдуть по сліду в Середньому Світі. Провадить їх, ах, якутський шаман. — Чечеркевич ковтнув ще й витягнувся під хутрами напівлежачи, зачепивши при цьому ліктем похрапуючого пана Щекєльніковa, на що той повернувся вві сні й тріснув кулачиськом Чечеркевичa по шиї. — Ух. Каже, що потрібно, мгм, віддатися під опіку. Питає, що ви наворожили.

Уже раніше намагалося їм розтлумачити, що це ніяка не ворожбитська магія, чинена на подобу їхніх шаманських ворожінь із варених і палених кісток, — марно.

— Це наука, розумієте? — На-у-ка: ніякі це не чари й забобони.

— Каже, а-ааа, каже, що то вищі духи обирають шамана, а не шаман обирає.

Відтак розм’якшений вдалим позатілесним польотом Тіґрій Етматов поринув у балакучі розповіді — в тісному наметі, задушливому, задимленому, в кіптявих сутінках і масній волозі, коли назовні дує сніговиця і сильнішає мороз.

— Шаман із самого початку, від дитячого віку, відрізняється від інших і щодня страждає через цю різницю: він інакше бачить світ, інакше бачить себе.

Aja!

— Шаман має забагато кісток, на одну кістку більше.

— Що?

Jama u mu kon!

— Сто й одну. Ця сто перша кістка, ага, розумію, — ця кістка завжди є якимось дефектом, каліцтвом. Або шаман хворіє у дитинстві смертельною хворобою, і через це на все життя залишається знівеченим, скаліченим. Або його убивають, а духи шамана повертають до життя у відповідному, старовинному ритуалі: він тоді складений докупи не зовсім із того самого матеріалу. Або… або щось ламається у нього всередині. У будь-якому разі, сто перша кістка відрізняє його від усіх людей і упосліджує у буденному житті.

— Одна нога коротша, например.

Aja!

— Далі, шаман бачить завжди, як відокремлюється невидиме від видимого. Мгм, зараз…

— Дух від матерії, — сказалося, мнучи на яснах останній шматок риби, вже цілковито позбавлений смаку.

Чечеркевич й Етматов зашварготіли, допомагаючи собі руками.

— Дух від матерії, — нарешті бовкнув японець. — Цей світ, — махнув він по наметі, — гнобить їх, мучить. Його їм, ага, його їм нав’язали, засудили на нього: він є причиною хвороби духу.

Aja!

— Вони відчувають це безперервно. Намагаються вирватися, звільнитися.

— Третя душа, — пробурмотілося, — до Горішнього Світу.

— Шаман, — продовжував пан Чечеркевич, сам впадаючи в епічний заспів, — живе під владою невидимих примусів. Він каже: під владою духів. Що шаман чинить — не шаман робить, це здійснюється через шамана. Да?

Aja! — сплеснув Тіґрій у долоні й показав метким жестом понад догораючим у чарці вогнем: тасування й роздавання карт. І широко посміхнувся.

Чи він і далі гадає, що тут відправлялося картковий ритуал якоїсь шаманської магії? Що також літалося на Шляхи Мамутів, лише, замість бубна й диму, послуговуючись колодою карт, годинником і блокнотом?

— Скажіть йому, що я математик, а не шаман, — пробурмотілося. У нервовому відруху почалося намацувати тютюн і цигарковий папір. Рука повернулася до чашки, й затиснулася на ній судомно. — Кісток маю, скільки треба: народився без жодних вад. Нехай він краще подумає, де тут можна безпечніше ступити на якісь ширші Шляхи Мамутів, у мене були помилки в повідомленні, кілька разів я мусив вгадувати хвилю.

— Він каже, що ми вийдемо від ріки Мурін Онотським хребтом на Лєну, на потрійне розгалуження Шляхів. Каже, що там ви, мабуть, його зустрінете.

— Що?..

Agawuut-"U-Nin!

Цього вже було занадто.

— Я поняття не маю, де шукати Батька Мороза! — Кинулося чашкою у стіну; вона відбилася від жердини. — Розумієте, Тіґрію? Усі ці мапи, всі ці розрахунки, таємні обчислення, розслідування чорного минулого батька, пакти з політичними чертями — все це гівна варте! Я нічого не довідався! Я тікаю у глиб Сибіру, бо мене переслідують, але куди — куди — в нікуди! А тепер я довідуюся, що поки що й до Іркутська повернутися не можу. Й ще Шульц або царська охранка шлють за мною тубільних слідопитів, якихось трупоїдів, як він каже, — ну що?! — Визвірилося на Чечеркевичa, який більше не перекладав Етматову, а лише дивився на цей непристойний вибух із дурною переляканою міною. — Ну, що?! Я не можу вас довше проти правди тримати. Немає жодного плану! Хіба що хтось зголоситься добровольцем у крижану могилу, то, будь ласка, ми можемо перейтися до витоків байкальського тунґетиту, — хто готовий?

— Заспокойтеся, — прошепотів з-під ковдри Один.

— Він каже, каже… що…

— А може, б він заткався нарешті! — гаркнулося на шамана, загортаючись у шубу й укладаючись на бік спати.

— Він каже, що ви дуже мудрий.

— Пфх!

— Що ви дуже мудрий. — Японець ковтнув диму й закашлявся: шаман чекав. — Але чому ви не порахували, що то передусім родитель хоче знайти huta, тобто сина свого?

… Він каже, що…

Тут знову відізвався бубон каліки-тунґуса, а пан Чечеркевич заходився тлумачити виспівувані слова:

— Чи не тому вийшли ви з міста в Зиму відверту? Чи не тому казали провадити себе до найширших Шляхів? Півсерця у вогні, півсерця у кризі: ідете до нього так, щоб не дійти, шукаєте так, щоб не знайти. Але як же батько, котрий із абаасами ходить, може залишитися сліпим на чорне світло сина? Як же може не вийти до нього, коли huta вирушив йому назустріч із розпростертими руками? Його пси, його вовки, ведмеді — він про духів каже — проведуть його до тебе через Підземний Світ. Вистачить вийти на півдорозі, простягнути руку, відкрити юрту. Покликати, як син батька. На перехрестях мамутових. Як же батько може не прийти до сина? Як він може не прийти? Хоча б і тримав на плечах усю Un-Ilu. Він прийде.


Про душу заморозницьку | Крига. Частини ІII–ІV | Про лічбу тенебрів