home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Про лічбу тенебрів

Тьмідинометр має форму ціпка, що закінчується дугуватим хитуном. Спосіб його застосування подібний до способу вжитку термометрів-пращ: слід стати на відкритому просторі й завертіти хитуном. Ціпок товстий, із крижлізною «бульбою» під дугою — там міститься невеликий теслектричний ґенератор із заздалегідь усталеною продуктивністю і будовою, яка ґарантує стандартну структурну сталу Q. Тьмідинометр вимірює тиск теслектричного потоку UW, вивільнюваного по дузі в повітрі. Оскільки ми знаємо властивості ємності Q1 і Q2 (тобто сталу повітря), знаємо ємність ґенератора й сам тиск — то легко обчислити останню складову рівняння: силу довколишнього теслектричного поля. Що нижчий тиск на тьмідинометрі, то менша різниця потенціалів. У дворі Фізичної Обсерваторії Імператорської Академії Наук у день спокійного неба Тесла вичитав з поділки, намальованої на ціпку, сто двадцять з половиною тенебрів. Тому він приписував губернському містові Іркутську ізоалетею у дев’ять десятитисячних нокти. Йдучи на північ, до місця Удару, слід було очікувати систематичного зростання Морозу. Через день після спуску з гір, на висоті п’ятдесят четвертої паралелі, вийнялося тьмідинометр з-під Теслиної пічки й на світанку, перед згортанням табору, замахалося устройством над головою, чорно паруючи під молочнобарвним Сонцем. (Тунґуси схопилися за свої залізні обереги). Після чого занотувалося показник, одним рухом карандаша заморожуючи календар.

7 грудня 1924 року, 116 тенебрів.

Тунґуси ставилися до цього забобонно, й годі було цьому дивуватися, але зауважилося, що й пан Щекєльніков нишком робить знак хреста. А японці, хоча нібито й освічені європейці, й люди, досвідчені в царині Криги, теж завжди воліли в пору вимірювання тьмідини знайтися десь на іншому боці табору, за тваринами, за наметами, повернуті плечима. А коли намагалося їх розпитати, спершу ще жартома, то вони втікали в ухильн'i півслов'a.

Як незвично переплутуються тут шляхи науки й забобону! Але вся веселість минулася, коли зрозумілося, що ніяк не зможеться їх розплутати: ця проща відбувалася до Батюшки Мороза, який зійшов на Шляхи Мамутів і возить Історію у запрягу лютих. Як перекласти мовою науки таку сказку? Незмога, й насправді не варто навіть намагатися. Адже власне тому вони слухняно йдуть далі й не збунтувалися, коли виявилося, що досі їх тут провадилося наосліп, ірраціонально, — саме тому, що не розум ними керує, не раціональні розрахунки. Замерзлося Сином Мороза, й такі наслідки цього.

А значить, уже не тільки карти ввечері, а й тьмідинометр уранці — ритуали математичного шамана. Раніше мало розмовлялося із супутниками, щоб необачно не виказати відсутності плану; тепер не говорилося зовсім — бо не було про що говорити: замість зростися під Морозом із мовою першого ґатунку, мови другого ґатунку тріснули по всій довжині. У с і в о н и б у л и ч у ж и м и л ю д ь м и. Із тихим подивом дивилося на них на привалах і під час їзди — немов крізь повернутий іншим боком бінокль, що відсував зображення предмета на нескінченну відстань. Їхні обриси розмивалися крізь мороскляні окуляри, й коли довго не рухалося головою, то вони могли розтопитися у калюжі безформної білости, розлитися по сніговій рівнині й широкому виднокраї: не залишилося і сліду. Зрештою, що вціліє у цій безодні білости? Адже гинули нації і географії.

Бо всі вони були чужими людьми. Тунґуси — зрозуміло, инородцы. Але й пілсудчики — меланхолійний Кшиштоф і розтріпаний Чечеркевич, — якби зустріти їх десь у салонах Іркутська, не були б варті й короткого слова, очі ковзнули б далі після першого ж погляду, після цілком поверхневого торкання gestalt’у їхньої єдиноістини. Й пан Щекєльніков, який, поки смертельна потреба не розпорядилася інакше, залишався усього лише грубо окресленим квадратним силуетом; за один вечір у шинк'y для заводіяк під кригою більше фраз із ним перекинулося, ніж упродовж кількох місяців до того. Вони були чужими людьми й залишаться чужими, хоча б навіть і прожилося з ними у тісному наметі довгий сибірський рік. Вони чужі не тому, що їх не знається, а через абсолютно чужу геометрію їхніх характерів.

Краще тепер розумілося інженера Іртейма. Протилежністю приятеля є не ворог, а особа, якої навіть не помічається, яка одразу ж цілковито випадає з горизонту й пам’яті. Що з того, що проведеш із таким Чечеркевичем сто довгих вечорів, коли вас поєднують лише банальні слова про погоду, оленів, чай і відморожені пальці? Й навіть якщо вдасться його якось краще пізнати — то пізнане не викличе гарячих емоцій, пропливе повз вас без сліду.

І тепер оцінилося всю унікальність панни Єлени. Що сталося у Транссибірському експресі — що запам’яталося про те, що там сталося, — то це зчеплення симетричних характерів, зустріч приятеля і приятеля. Перш ніж узагалі познайомилося з панною Муклянович, перш ніж уперше побачилося її у вечірньому напівнеґліже в коридорі люкса, ба навіть перш ніж сілося до того потяга — уже булося приятелями. Її подальші слова, те, що вона сказала й чого не сказала, її брехня і правда, жести й нехтування, попри те, що ще глибоко в Літі здійснені, — не мали й не могли мати найменшого значення. Холодна Математика Характеру заздалегідь визначала все. Єлена це краще розуміла. «Зустріч людини з людиною ніколи не буває нудною: щось істинне дотикає чогось істинного».

І збрехалося б, стверджуючи, що не думається тут, у Морозі, щоразу настирніше про чорняву панну. Вона повернулася уранці; приходила вечорами; під час їзди й маршу крізь підгірську тайгу висвітлювалася зі сліпучого снігу на мороскляних окулярах, ледве примружилося повіки. Загадка, феномен, правдива брехня, женщина. Й передусім: фантом минулого. Адже ж її не існувало. Те, що існувало, це тепла розумова примара в формі хворобливо худої девушки, яка вільно пурхає зі спогаду в спогад. Було приємно забутися у мороці, в сувої із заячих шкурок, притулившись до пічечки, в імлистому від жару посвіті, що закипав поволі на краях тіні, — тінь туди, тінь сюди, аж ось раптом примара красивая нахиляється над сувоєм. Розплющити ширше очі, піднести до неї руку… Спалося. Вона гладила по щоці зимною рукою. Іноді, пізно уночі, між похропуванням пана Щекєльніковa, чулося її тихий сухотний кашель. Не стояло в небі Черное Сияние й не снилися глибокі сни. Панна Муклянович існувала тією мірою, якою про неї, власне, думалося. Себто дедалі невідчепніше.

Ще в горах постало побоювання, що це може легко перетворитися на наступну лиху звичку. Бо з ким тут поговориш — із Одином, Щекєльніковим? (То все були чужі люди). Почнеться розмовляти з ілюзіями пам’яті. Чи, може, наставала о д и н о к і с т ь? Не зазналося одинокости впродовж усіх тих варшавських років, проведених над рівняннями й теоріями, не зазналося її під час розпачливої безвиході на Транссибі, ані навіть не відчувалося одиноким після прибуття до Іркутська, не пам’яталося такого відчуття. Самота отруїла душу тепер: у тісній, задушливій близькості чужих людей.

Спонуканий панічною тваринною реакцією — утеклося знову до читання. У цих книгах, узятих із Польської бібліотеки, земляки (мандрівники й етнологи) описували таємні звичаї різних сибірських народів; вдалося виколупати крихти пропущених цензурою знань із роману Сєрошевського. Після того, що Тіґрій наплів про особливості шаманізму, особливо вишуковувалося уривки на цю тему. В повторюваних із других рук обширних цитатах у поляків уціліли також російські праці, як-от «Эволюция чёрной веры у якутов» такого собі Трощанського Н. Ф., повністю заборонена цензурою Сибирьхожетa. Під китицею модринових бурульок, під крижаним навісом на постої і в яру, біля вогню, що танцював на живичних трісках, — читалося з холодного паперу, який тріщав під рукавицями, немов великий шматок паморозі.

В оповідях шаманів, із якими велися розмови, повторювався досвід браку тривалости: завжди був у їхньому житті такий момент, коли минуле цілковито відривалося від майбутнього, а після зліплення, зворотного зшивання — вони вже не до кінця пасували навзаєм. Цей розлад, ця вада внутрішньої тріщини (як вада, прихована в невпорядкованій структурі металу), ця пам’ять недомерзання — вона робила людину шаманом. Зазвичай це була смерть. Кандидат на шамана вмирав, — повалений важкою гарячковою хворобою, спожитий духами, кинутий в ополонку, напоєний отруйним відваром, — після чого повертався уже кимось інакшим, тобто шаманом. У пункті розриву, де заломлювалася його історія, там цвіли нові спогади шаманів: що «насправді» вони народилися в іншому місці, в інший час, в інших батьків, в іншому улусі, під іншою зіркою; що мали інше ім’я; що всі їхні шаманські знання не є новими, набутими знаннями, але були їм притаманні від самого початку, адже вони володіли ними, живучи вічно, як шамани (чого, крім них, ніхто не пам’ятає); що «насправді» більше часу, ніж із живими, вони провели із привидами в Горішньому й Долішньому Світах. Через мить розриву зазвичай проводив їх духовний провідник-тварина, ведмідь або величезний залізний птах. Ішлося про землю, залізо й кригу. Ішлося про біль: четвертування, відокремлення м’яса від кісток, виймання внутрішніх органів, заміну їх новими, кам’яними й залізними, вливання нової крови: все це боліло. (Шматування пам’яті супроводжувалося пам’яттю про шматування).

Отаборившись увечері сьомого грудня неподалік вмороженого в скелю лютого, підсунулося Тіґрієві під носа фізичну мапу околиці, від Приморського хребта до Куди, кажучи вказати, де конкретно лежить оте ключове розгалуження Шляхів Мамутів. Етматов довго міркував над мапою, хитаючись насуплено на п’ятах, аж подумалося, що він знову запав у якийсь транс; нарешті тицьнув залізною кистю у точку. Нахилилося, присвічуючи лампою.

— Але ж ми тут зараз стоїмо!

Зав-тра, — продуднів він. — Не-да-ле-ко.

— Язичнику на слово вірити не здор'oво: вліз поганин між панів, християнин угрів, — буркнув пан Щекєльніков, розвішуючи на жердинах смердючі жовтяві шкарпетки.

Добрий і лихий кузени згідно захихотіли.

8 грудня 1924 року, 110 тенебрів.

На Шляхах Мамутів стояв заморожений труп коня і напівспалені уламки європейських саней. Кінь тримався на трьох ногах — одну, мабуть, йому відгризли вовки, перш ніж він ущент застиг і став крижаною брилою.

Приглядалося до цієї статуї якусь хвилю, а тимчасом японці й тунґуси розставили намети й позносили багаж.

— Тут? Ти певен?

Да. Здесь, — ствердив Тіґрій і к'oпнув полозкою у зашкарублий сніг. — До-ро-ги Ма-мон-тов, — плямкнув він, а відтак широко розкинув руки, наче показував довжину спійманої риби.

Околиця — поза тим стервом і рештками саней — нічим особливим не відрізнялася. Із півночі й північного сходу сюди підступав хвойний ліс, модриново-сосновий, тепер сильно закрижанілий; на півдні відкривалася рівнина білости. Натомість східний виднокрай виростав понад тайгою хвилястою лінією Приморського хребта.

— Як довго… перш ніж прийде?

Шаман енерґійно замахав. (Пригадалося, як на галявині неподалік Транссибу зривав із обличчя павутину тьмідини, — але хто? Таж не він). Тіґрій замахав руками, закотив очі, почухав рубці, хвицнув коротшою ногою, вказав ритуальним жестом на північ і на землю. Зрозумілося, що зараз він зійде за фатером на Шляхи.

Відчепивши лижви, обійшлося довкола саней, захряслих у кризі. Злегка перехилені набік, заглиблені полозом під поверхню ґрунту, із випнутим до Сонця задом, обсмаленим до вугілля, вони представляли образ жалюгідної руїни; багато таких придорожніх уламків бачилося на рогачках Варшави, на межі Літа й Зими. Але звідки тут узявся оцей — посеред Онотського хребта, докладно на широкому розгалуженні Шляхів Мамутів? Кінь стояв із головою, задертою у панічному іржанні, ще в хомуті й із віжками. Це виглядало ледве не так, наче крига скувала його в русі; наче він не встиг утекти від криги. Майже притиснувши носа до молочно-кришталевої брили, зазирнулося усередину саней. Там на сидіннях лежали якісь безформні клунки, довгі затінені форми, укриті в кризі брудом. Трупи невдах-мандрівників? Загадка була складна з огляду на те, що сліди матерії, збережені в кризі, незмога датувати: коли с'aме цей запряг спіткало тут нещастя? Місяць тому? Рік? Десять років тому? Дишель був поламаний, лавка извозчика луснула. Й чому в саней обсмалений зад? Що їх убило — вогонь чи мороз? Вони горіли, їдучи Сибіром, і раптом… Що саме трапилося?

Пан Щекєльніков із сокирою на плечі пішов нарубати дров. (Спершу треба розпалити вогонь, аби бодай якось зрушити закам’янілий стовбур). Якщо доведеться тут довше чекати — може, було б розсудливіше облаштуватися у якійсь хатині? Або принаймні поставити юрти на скриньових риштованнях, як Господь Бог велів? Сховалося у наметі, вийнялося мапи й звіти Міністерства Зими. Вже на Цветистой підрахувалося було швидкість Батька Мороза на Шляхах Мамутів. 390 метрів на годину, вісім і три чверті версты на добу, але за умови, що він не спить, не втомлюється, не зупиняється (не живе). Але все й так залежить від того, де його застане волання Тіґрія Етматовa (якщо застане). Бо може акурат десь неподалік Норильська або за Якутськом. Хутко порахувалося в голові. Беручи за відправну точку місце Удару, себто менш-більш геометричний центр його мандрівок, зафіксованих Ур’яшем, отрималося відстань 860 верст. Коли він у такому разі прибуде? Найшвидше за 100 днів (якщо він мертвий).

… Він може акурат перебувати далі, може перебувати ближче, але такий розрахунок здається найбільш імовірним. Сто днів, три з половиною місяці, кінець березня. Запасів, за останніми оцінками пана Кшиштофа, вистачить на чотири тижні. Моху й сушених лишайників для оленів — на довше, якщо їх не змушувати до щоденних зусиль. Ну, а що потім? Олені, мабуть, щось викопають собі з-під снігу. Можна полювати. Однак шанси, що якась звірина підійде на цій крижаній рівнині під цівки рушниць, невеликі. Можна знову на якійсь з'aкутній станції чи факторії докупити їжі й гасу на решту рублів. Не пускаючи того разу Чинґіза між люди, не ризикуючи викриттям Сина Мороза. Але, чи не більший ризик японців самих із деньгами відправити? Й що, як там у факторії уже чекають із царськими ордерами на арешт? Бо навіть якби граф Шульц намірявся усе ж дотриматися угоди, то тут же не його земля, не его власть, — лише Ніколая Романова.

… Хіба щось встигло змінитися. Широке розгалуження Доріг, хвиля мусить бути сильна, — вийнялося колоду карт, відкрилося годинник. Чечеркевич зішкрябував собі грибок з мозолів на поплямованих відмороженнями ногах. Повернулося собі до стіни, розклалося першу послідовність. Нуль.

Через годину зналося, що нічого не змінилося. «Не повертайтеся. Цар довкола. Тесла працює тут під арештом. Чекаємо. Шульц живий». Певно, вони шлють це повідомлення із самого початку. Певно, Тесла задля цього вмонтував для налаштування прототипу Молота Тьмідини якийсь автомат. Їх самих могли вже заарештувати й вивезти з Обсерваторії, могли вже навіть доктора й mademoiselle Філіпов убити — а Молот далі механічно товче там у теслектричному полі записані послідовності. Доки козаки не прийдуть і не розіб’ють устройства. Пам-плам! Пам-плаґ!

Рвучко піднялося голову. Це Тіґрій у сусідньому наметі б’є у свій бубон і харчить крізь зуби, як різана тварина. Сховалося бумаги, обв’язалося блокнот ґумкою і цератою, вийшлося на сніжно-біле полуденне сонце (відбитий промінь стрелив у зіницю, не захищену моросклом). На північному видноколі, у бік Криги від Серця Зими, — наростав вал чорнильних хмар. Нова сніговиця, мабуть. Може, пройде боком, вітер тут принишк. А може, це взагалі не природний метеорологічний феномен — може це так, що коли підійдеш досить близько, то й голим оком угледиш відображення на небі таємних процесів, що відбуваються у Царстві Зими, за Останньою Ізотермою, де не ступала нога людини й де тільки палають заграви тьмідини між горами тунґетиту — в Чорному Лабіринті, під небом Чорних Сяйв, на полі чорної криги — у вітчизні автотрофного гелію, — де можна торкнутися матеріальної Істини, — де люті плинуть, немов річка, — й годі, годі померти…

Пам-плаґ! Потрусилося головою. Тут, понад широкими Дорогами Мамутів, коли ними йде теслектрична хвиля, розіпнута поміж екстремумами ентропії, — будь-яке божевілля здатне раптом стрелити в голову, найбанальніша думка перекручується у найменш імовірних асоціаціях. Щоб одразу ж повернутися до старого ладу іменника, прикметника й дієслова.

То які ж марева й трав’яні сни викрешує у такому місці тунґуський лжешаман? Увійшлося до його намету. В повітрі висів чорний сморід. Розкашлялося. На вході опала шкура, й цілковито стемніло. На мить охопила паніка, коли, ступивши уперед, перечепилося через щось, те щось стрімко поворушилося, підбило ноги — добрий чи лихий кузен, очманілий від ритуального камлання, повзає у тиші по юрті. Упалося, нишком лаючись. Пам-плам! Dunda ze-le! Duuunda! Етматов вив, наче горів заживо. Я помасував потовчену голову (вирували червоні плями, то було єдине світіння). — Тихо! — гукнув я сердито, ведучи рукою по стіні намету до виходу. Бодай би трохи світла сюди впустити, трохи повітря… Я урешті відгорнув шкуру й виволікся на колінах назовні. Чорний промінь вистрелив у голі зіниці. В саду заліза, між яблунями іржі й грушами жужелю, стояла дерев’яна вартівня під гербом Романових, шлаґбаум відгороджував одну половину гаю від іншої. Я підвівся, обтрусив білий костюм, підійшов, постукав. На денне тьмітло з’явився Пан у Казанку, цілком подірявлений і перелицьований на другий бік. Він нічого не сказав, лише підкрутив половину вуса, зиркнув на манжет, почерканий молочними нотатками, й простягнув руку. Спершу я розгублено закліпав — чого він хоче? — Потім пригадав. Я вийняв коробочку для візитних карток, знайшов картку Пана в Казанку, поклав її йому на долоню. Він насадив собі на порожню очницю мороскляний монокль і підніс до нього картку. Повернув, поглянув на зворот: там було написано «Бенедикт Ґерославський». Він задоволено кивнув і к'oпнув кам’яний важіль, піднімаючи шлаґбаум із двоголовим орлом. Я перейшов на інший бік саду. Скелети птахів клекотали в гілках частушечные мелодії. Чорне Сонце із кутастими променями припікало тут сильніше, мороз засюрчав у кістках. Я зауважив, що кривавлю білим світлом: я залишав на землі калюжі лискучого слизу. Я зупинився, і це виявилося трагічною помилкою, ця земля була надто м’якою, занадто голодною, виснаженою постом, вона проковтнула мої стопи, я не міг уже зробити ні кроку, вона поглинула мене по коліна, по пах, я намагався впертися руками, вона проковтнула й руки, залишалося кричати, я закричав — вона проковтнула уста, проковтнула очі, усю голову, усього мене. Далі вона заходилася перетравлювати мене, й це почалося не з ніг, а з нутрощів, куди вона дісталася через силоміць розкриті уста й розтиснутий анус. Земля, глина, рінь, камінь — усе це вливалося у мене в нестерпно повільних тортурах, себто грам на рік, кілограм на вік, аж урешті — нафарширований, переварений — я так розпухнув на вёрсты и вёрсты, так розійшовся у швах у ґрунті залізного саду, що однією рукою торкався гори на сході, а іншою — західного вулкану; одну стопу мочив в озері лави, іншу — у водопої мамутів. Я тривав поміж ними, закам’янілий, поки не відчув чужого руху в геологічних масах; мурашки мені пробігли по спині, тобто люті. Маґматична думка ударила у мозкові формації. Я почав перевертатися під континентальну плиту. Й тоді із пекла, з-за спини, — він поклав руку на моє плече.

9 грудня 1924 року, 109 тенебрів.

Пан Щекєльніков потерпав від нудьги. Пан Щекєльніков завжди перебуває у марудному настрої (звідси й чар'iвність його щекєльніковська), але тепер його прихопило так сильно, що він узагалі не міг витримати присутности іншої людини; напомпований мазутом ненависти, у відповідь на будь-яке слово, будь-який жест, гучніше дихання — він кидався з убивством в очах нещасному до горла. Два тижні в тісній близькості з ближніми… Що є протилежністю самотности для такого злостивого недовірка, котрий гордує людьми? Він узяв сокиру, махорку, пів-фляги спирту й утік у склисту білість, ледь сонце зійшло.

Помірялося силу теслектричного поля (мінімальне коливання від учорашнього дня) і малося власне повернутися до читання сибірських книжок, коли із боку північних оленів дорогу заступили японці.

— Пане Бенедикте… — почав затинаючись Один, смиренно понуривши голівоньку.

— Га?

— Треба нам дату обрати.

— Ага, ага, дату! — підстрибнув поруч Чечеркевич, дмухаючи тінню з ніздрів, вух і з-під шапки.

— Йдемо в юрту!

— Тут, тут, — сказав пан Кшиштоф.

— Але чому ж акурат на морозі! Намет порожній.

— Бо на морозі ви нам миттю скажете так або так.

Ой, мабуть, це наказ Пілсудського.

— Ну, то що вам у такий милий ранок засмучує душі, панове?

— Ви будете тут чекати батька, чи не так, пане Бенедикте? Але ви не знаєте, коли батько прибуде? Ви не можете вказати день?

Сперлося задумливо на ціпок тьмідинометра.

— Що ж, Тіґрій стверджує, що фатер почув заклик і що він у дорозі. От лише відстані в Підземному Світі годі порівняти з нашими. Це інша географія. Й інший час, який по-іншому минає. Я зробив деякі підрахунки, й вийшло мені, що найбезпечніше зробити ставку на термін у березні. Але й дати травневі або червневі не цілком виключені. Тому я теж думав про те, щоби спорудити тут якийсь триваліший притулок…

— Березневий! Травневий! — заламав руки Один. — Пане Бенедикте, йшлося про щось інше! Йдемо, знаходимо, домовляємося.

— А що, Старий наказав вам повернутися, перш ніж він вирушить із якимось новим розбійницьким наступом?

— Ну, й чому ви так зле про Зюка говорите? — засмутився пан Кшиштоф. — Чи він вам кривду якусь завдав? Чи від смерти-в’язниці не врятував?

Змахнулося тьмідинометром.

— Правда, яке це тепер усе має значення… — Подумалося про прощальне рукостискання з Юзефом Пілсудським, про той ідіотський пакт, укладений з ним, і на мить засумнівалося знову: чи дійсно замерзлося так у власній формі Бенедикта Ґерославського, чи то, однак, клятий Пілсудський зумів чоловіка шармом своїм брутальним обманути? — Хочете повернутися? Повертайтеся!

Вони подивилися один на одного, білість відбилася од білости в широких мороскляних окулярах.

— А не могли б ви, пане Бенедикте, листа якого написати йому?

— Щоби він на вас не розгнівався, що ви мене не припильнували?

— Ну, залишимося до Трьох Царів; дамо вам місця й прізвища, щоби ви змогли сам повернутися. А потім…

— Потім уже все одно? Що ж він знову запланував, що у вас таке бажання повоювати? Га?

— Якби ж то Старий комусь сповідався про свої плани!.. — зітхнув Один.

— Мгм. А чи я вам казав, що Шульц живий і утримує Іркутськ.

— Казали. За допомогою карт наворожили. Тільки що…

— … але, що ви виробляєте, заради Бога святого, вкусило вас щось у зад?!

Чечеркевич метався поруч на снігу, розмахуючи руками й захлинаючись панічною гикавкою. Урешті втямилося, що в цих конвульсіях був, однак, конкретний намір: пілсудчик вказував на точку за наметами, на сході — тільки що руки літали йому на половину дуги в кожному напрямку.

Поглянулося понад окулярами. Пан Щекєльніков біг назад по снігу довгими стрибками, сокира вогнисто виблискувала у нього на плечі. Рука сама потяглася до Ґросмайстера. Збожеволів! Клепку йому відбило на білій рівнині, повбиває усіх! Він убіг між наметів, кинув сокиру на лід, довгу руку встромив в отвір під шкурою і витягнув дубельтівку в хутряному футлярі. Перестріляє усіх!

— Вони їдуть до нас, пане Ґе, — сапнув пан Щекельніков. — Готуйтеся, ну — не стирчіть тут, як хуи на параде!

Один вичарував лорнет, оглянув східний обрій.

— Три або чотири, осідлані олені й одні сани.

Покликалося тунґусів. Настала мить цілковитого хаосу, коли всі хапалися за зброю, виривали один в одного лорнет, вигукували трьома мовами прокляття і запитання не знаючи, чи братися до згортання табору й пакування саней (не встигнеться), чи поспіхом зміцнювати оборону проти ворога (нема як). Хоча про це не говорилося, але слова Етматовa про погоню, яка насувається від Байкалу, міцно засіли в головах. Урешті вийнялося Ґросмайстера, василісковий револьвер злегка засвітився веселкою.

— Пане Чечеркевичу! — вигукнулося. — Беріть оленів і тікайте до лісу! — Коли вони тварин перестріляють, то й людей добивати не муситимуть. А Чечеркевичa, розклеєного від істерії до геройства, не хотілося мати в строю під обстрілом.

Вихопилося лорнет з рук лихого кузена, який с'aме пробігав поруч. Факт, четвірка на оленях. Але оті, на Байкалі, — Тіґрій казав, що вони йшли пішки.

— Не стріляти, доки я не скажу! — наказалося. — Опустіть дуло, к чёрту!

І врешті з’ясувалося, що в усьому винна була вроджена підозріливість Чинґіза Щекєльніковa, який у кожній особі, зустрінутій на сибірському шляху, одразу бачив грабіжника або царського шпигуна, й хапався за ножа або дубельтівку, бо такий у нього перший відрух завжди й повсюди.

Тимчасом то були двоє сор'oк (росіянин і француз) із проводником і заблукалим у горах попом, котрі поверталися Байкалом до Іркутська із боку Станового хребта. Вони побачили дим на білому виднокраї і завернули сюди, щоби поповнити запаси.

— Може, спирт на продаж маєте, — прохав Віталій Усканський. — Може, трохи м’яса.

Прийнялося їх у теплі намету, вони роздяглися, загрілися біля печі. У попа половина пальців була відморожена, жахливі рани й струпи на обличчі, інші виглядали не набагато краще. За звичаєм подорожнім вони оглядали один одного, шукаючи білі плями. Спиталося б їх, звідки докладно вони йдуть, під якою ізотермою сорочили, якби це, своєю чергою, не вважалося в дорозі за грубе зухвальство й привід для слушної обр'aзи.

— Але чому ви не поїхали Зимною Залізницею зі станції Ольхон?

— Станція замкнута, оточена військом. Стріляють не питаючи в кожного. Не знаєте, у чому річ?

— Генерал-губернатор із Імператором погиркалися. Чиї то солдаты на станції — Шульца чи Его Императорского Величества?

— Ба!

— Ну то на станції якійсь по дорозі слід було спорядитися.

— Саме так ми й намірялися, — покивав головою Усканський. — Пішли спеціально до хутора Лущія. Ну, Господь Небесный відвернувся. Нема уже більше хутора Лущія.

— Та що ви кажете! Ми недавно там!..

— Могила одна, — сказав піп, сьорбаючи нервово наваристу каву.

— Ми думали, що станцію покинули, що може військо їх прогнало, або що. Але ворота відчинені, на обійсті закрижанілі трупи собак, ідемо далі, один труп, другий, люди убиті. — Геолог перехрестився. — Баби й дітвора, усі.

— Але зовсім не як грабіжники, — приєднався до розмови француз ламаною російською. — Як… як… як бестії нелюдські. — Він показав, піднімаючи до рота сухаря й брутально вгризаючись у нього. — Розірвані, розтовчені, виїдені.

— Виїдені?!

Щось він обмовився. Але ні, сенс був очевидний. Сказав би щось інше — під такою тьмідиною однаково добре зрозумілося б цю очевидність.

— Трупоїди, — буркнув пан Щекєльніков і вийняв полірувати свій баґнет.

Тіґрій Етматов почухав рубці, вийняв з-під куртки залізні медальйони, загримів кістяними фіґурками. Він пересував між пальцями подобизни тварин, немов чотки. — Ru, ru, ru.

— Ми втекли чимдуж, — підсумував розповідь Усканський.

— Чи давали ви потім тваринам достатньо відпочити.

— Ні.

— Мгм.

Перед червоними сутінками — тобто сибірською пополудневою годиною, — вийшлося з юрти викурити цигарку. Для того, щоби уникнути одинокости, слід спершу втекти від людей.

Одразу відчулося мороз, немов хірургічний прокол у легені. Але тим міцніше затяглося димом і крижаним повітрям; була в цьому дивна, непристойна приємність, наче поволі ставалося залежним від температурного страждання: що жвавішою людина відчуває себе під голками сорокаградусного морозу, ніж у задушливій, нагрітій, просмерділій юрті. Сонце заходило над сніжно-білою Азією у цілковитій тиші, навіть вітер не акомпонував. Тршк, тршккк, потріскувала мерзлота під торбасами. Присілося на закрижанілу брилу, що підносила полоззя напівперевернутих саней. Тіні трьох наметів майже стикалися навзаєм, витягнувшись на схід у довгі шлейфи крепу. (Сороки переночують у власному шатре). Вийшлося без мороскляних окулярів, із неозброєним оком. Олені, хоча вже вичесані скребком на ніч, сяяли діамантовими шатами: кожна волосина шерсті швидко обростала крижаним кристалом. Перші зірки свердлували згори просто в зіниці. Закліпалося, паморозь на віях залоскотала повіки.

Трупоїди. Язичницька казка. Усканський на оленях, якути пішки — мусили б їх якось непомітно випередити десь між вартовою вежею Лущія й Онотськом… Казка! Кашлянулося димом крізь зуби. Однак, якщо справді погоня йде від Байкалу, — то й до лиха недалеко, якщо так безтурботно легковажити усякою обережністю і збройними приготуваннями. Бодай хату якусь мисливську, із товстих колод складену, напівземлянку може, якщо вдасться ґрунт розтопити… Адже, якби оце справді сьогодні царські слідці раптом напали, а не четвірка виснажених мандрівників, то не вистоялося б проти них довго. Ба, не вистоялося б узагалі: Чечеркевич отетеріє, Один ручки заламає, тунґуси впадуть у паніку, Щекєльніков одразу палитиме з дубельтівки… суцільний бордель. А місце таке, яке є: тут не сховаєшся (хіба що до лісу утекти), ані фортеці великої не поставиш. Як упаде на голову цілий рій із исправником, то відомо, що — крах. Але проти чотирьох-шести инородцев-авантюристів?.. А треба тут утриматися так довго, як можна. Абаас на Шляхах Мамутів завжди матиме більше можливостей. Тож залишається чекати й сподіватися.

… Себто те саме, що від початку. Поправивши ганчірку на обличчі, роззирнулося по краєвиді, наче фресці чорно-біло-червоній, низькій і широкій, наче зі стіни у Фізичній Обсерваторії Імператорської Академії Наук знятій. Важко не відчувати себе загубленим. Але ні, це не згуба, а скоріше пекуче відчуття покинутости: вогонь, світло, люди, всі ласощі й принади теплого світу — все це було покинуте, запропащене, перекреслене. Сибір холодний, тихий, побачений із крижаної брили, — це те, що залишається, коли з життя підуть усі його спроможності. Панну Єлену — віднято. Кар’єру в Круппа — відкинуто. Життя безпечне, родинне, міщанське — замінене на абсурд блукання засніженим бездоріжжям зі смертним вироком над головою. Наукові амбіції — вилиті в клоаку. Et cetera, можете й далі продовжувати цю літанію чистилища. І якби ж то ще можна було сказати, що такий чи сякий розрахунок стояв за кожним із цих рішень, що переважили такі й такі моральні рації, розумові арґументи!.. Та нічого подібного. Пригадується минуле, доклеєне в пам’яті до цієї теперішности, — й 'oбраз, наче зміїний слід на піску, тобто зиґзаґ за зиґзаґом. Усенькі плани знівечено; усенькі надії розбито на друзки; усенькі шанси на нормальність через коліно переламано. Що за дивне божевілля, що за лих'a мана! (Живеться).

… І всього лиш насамкінець залишається: Сибір.

Жбурнулося цигарку в сани. Вогник покотився по кришталевій гладіні й згас у темряві. Підвелося, уколотий неясною підозрою. Кінь, дишель, санки, крига — щось тут дисонує у наочних асоціаціях. Може, це тіні вечірні, а може… Чи сани, бува, не пересунулися на якусь дещицю? Чи кінь у кризі не зробив півкроку на трьох ногах?

Відступилося на п’ять, десять аршинов, поглянулося під останніми променями Сонця. Крижана скульптура на тлі Сибіру. Все незворушне, скільки око сягає. Тиша, мертвота, мороз. Затремтілося під шубой. «Хоча б і тримав на плечах усю Un-Ilu. Він прийде».

Ніч затопила Азію.

10 грудня 1924 року, 101 тенебр.

«Не повертайтеся. Цар довкола. Тесла працює тут під арештом. Чекаємо. Шульц живий. Не повертайтеся. Цар довкола».

Першими підняли гамір тунґуси, manumunanumamununan і akkulukai, вони галасували на мерзлоті й товкли в обмерзлі стіни наметів. Прокидалося, наче крізь глину, наче крізь мед, важко пручи до свідомости. Дуже сильний мороз аж ніяк не протвережує електрично — радше присипляє; перед цим остерігають усіх мандрівників Сибіром: щоби не поснули втомлені на холоді, не полягали в сніг на минутку перепочити. Пізніше вже не встанеться. Розплющилося укриті памороззю очі — піднялося онімілу руку — імлисте дихання повисло в тріскучому повітрі. Біла наморозь вкривала всі поверхні усередині юрти. Вогонь у печі ледь пахкав. Захрипілося на пана Щекєльніковa. Загорнувшись мляво в два кожухи, він виліз назовні. (Мороз бухнув крізь отвір, як хмара диму). Нашорошилося вуха. — Дупу в жменю! — закричав він. — Крижаник іде!

… А до світанку ще година. Вийшлося із палаючою скіпкою, француз-сорока присвічував світінню від тьмічки, прикриваючи її рукою у рукавиці. З пітьми ночі виринали мерехтливі 'oбрази овальних форм, висотою п’ять-шість аршинов, які височіли над людьми й наметами. Етматов танцював на снігу, плями шаманських тіней стрибали по дзеркальних масивах. Крига, крига виросла з-під землі. Потупцялося ближче — це не лютий, бо можна було підійти на дотик, під сам ґляціальний звис. Мороз тут пер панцерний, але можна було постояти якусь мить, затамувавши подих. Зазирнулося вглиб. Скіпка в руках зашипіла й згасла. Побачилося, однак, ці тьмяні скульптури всередині, замерзлі клуби диму: коня й сани в кризі. Той звис над головою — це була гігантська коняча голова. Обійшлося утворення навколо. Дев’яносто шість кроків. Бурульник, як Бог велів.

… У променях сонця, яке сходило, бурульник об’явився у всій своїй арктичній красі, вали мерзлоти, гребені бурульок, алеї молочних сталаґмітів, кришталеві прогони, прозорі й кольорові блоки, вбудовані один в одного п’яними лавами. Сонце заломлювалося на бурульнику призматично тисячами веселок. Шаман метався між ними, з рота йому точилася піна. Оминалося його на безпечній відстані, не в силі відвести погляд від крижаного масиву, від замкнутої у ньому таємниці. Раз у раз підходилося і зазиралося у сонячні дзеркала. Серце билося, наче гналося учвал. В устах — суха бурулька язика. В очах — веселкові іскри, наче уламки дзеркала, ріжуть до сліз. У легенях — заметіль. У голові — одна панічна думка: він? Він? Він? Не він. Підходилося і зазиралося. Кликали з табору — не зверталося уваги. Сороки згорнулися і поїхали своїм шляхом — ледь зауважилося. Під сонцем почав падати сніг — нехай падає. Підходилося і зазиралося. Він? Він? Він? Не він. Нема його. Були в бурульнику вирви, тінисті розлами, напомповані світанковими феєріями, наче алеї усередині льодовика, про які оповідав пан Кожинський. Але як туди увійти, коли ледь вистачає сили на час одного вдиху? Увійти в серце бурульника й там у груди повітря сталеве встромити… удар ножем під ребра менш небезпечний. Проте під час кожного підходу траплявся короткий момент — саме перед тим, як стримувалося ногу від отого одного кроку далі, — коли увесь страх і розум заслонював спогад із останньої іркутської ночі, спогад, як рефлекс чужого сну: чорне блискуче черево ґляція — долоня, простягнута до Криги, — Істина, пригорнута до живого тіла. Що там марний бурульник! Пережилося обійми лютого! Проте, щоразу наближаючись, — зупинялося на межі. Погляд проникав на кілька аршинов, далі грузлося у крижаному бруді, кефірній суспензії, яскравих калейдоскопах. Коня і сани моглося розпізнати невиразними плямами, але центр бурульника містився в іншому місці. Зазиралося марно. Він? Не він. Бо чи міг він прибути так хутко? Та ж не міг. Страх і надія затьмарили розум. Це розгалуження Шляхів Мамутів, то що ж дивного, що тут виморозився бурульник? Слід було цього сподіватися. Кінь і сани — слід було сподіватися. А Батько Мороз, коли прибуде, якщо прибуде… Серце билося, як у галопі.

Варто було перенести табір за межі найбільшого морозу. Вирішилося побудувати хатину під лісом, найпростішим заимковым методом, на вугіллі, із неструганих закрижанілих стовбурів, без фундаменту, якого годі було тут заглибити в ґрунт, заморожений немов ґраніт. Так, зрештою, століттями будують на землі, скованій мерзлотою, себто ставлять хати-коробочки на зледенілих поверхнях, які, коли настають тепліші часи, розм’якають у несталу масу й перекривлюються, кособочаться, провалюються цілі ділянки дерев’яних хатинок. Про що оце розповідав пан Щекєльніков у тоні похмурого пророкування, посилаючись на часті випадки в Якутську, де дошкуляла ота архітектурна неміч у роки до настання Зими. Хата, однак, повинна була служити щонайбільше кілька місяців, і, звичайно ж, жодна відлига їй у той час не загрожуватиме. На це пан Щекєльніков бурчав, що швидше сюди прийде Батюшка Мороз, ніж встигнемо закрижанілого дерева нарубати й на такому морозі з усією роботою упоратися. Він показав, як сокира відбивається від промерзлого стовбура: як від крижліза.

Але загналося до роботи також японців і тунґусів — окрім Тіґрія, котрий бодай жодного разу за цілий день не прийшов до тями, лише безугавно відправляв свої шаманські ритуали під бурульником, перебуваючи однією душею на цьому — іншою в іншому світі.

Зусиллями шести чоловіків, тузіні здорових рук, — вдалося до сутінків звалити всього дві модрини й почати валити товсту піхту. Лихий кузен при цьому обсмалив собі рукавиці, а Чечеркевич мало стопу не відтяв. Потреба обпалювати стовбури перед вирубкою викликала найбільше ускладнень, — адже, природно, насамперед розтавав лід і сніг навколо дерева, й лісоруб раптом провалювався по пояс у холодну багнюку, посеред липкого, їдкого диму, а на голову йому валилася бурульно-хвойна потвора. Не варто було при цьому працювати із сокирою у мороскляних окулярах на очах. Ну а провівши день без мороскляних окулярів від світанку до заходу сонця просто неба, страждалося від болю засліплених очей, а також від легкої навали нав’язливих думок, засвоюваних гіпнотично.

Сховавшись до перенесеного намету останнім, засталося пана Чечеркевичa притуленим до стіни й набурмосеним, по ньому повзав масний потьміт, і вперше бачилося у нього щось схоже на людську нерухомість.

— Чечеркевичу, душе бита, що з вами?

— Слухаю, як мені волосся у вухах росте.

— Зазирнув у бурульник, — сказав Один. — А казали мудрі священики: не підходити, не дивитися, не вірити.

Умостилося біля постелі, відклалося тьмідинометр. Пан Кшиштоф спостерігав, як записувалося щоденну нотатку. Спершу, однак, довший час хухалося на пальці й прикладалося долоні до пічечки.

— І як?

— Упало на вісім тенебрів. Різкий стрибок інтенсивности тьмідини. Мгм, — зиркнулося на Чечеркевичa, — може в цьому щось і є. Вилазить бурульник, то стрибає теслектрика. Бо що його так раптом ухопило…

— Я про вас питаю. — Один стишив голос й опустив голову. — Вранці ви виглядали, наче якоюсь злою лихоманкою охоплені. Сливе як одержимий.

Послинивши олівець, каліґрафувалося реґулярні літери.

— Тіґрій добре казав, — продовжував японець довірливим шепотом. — Ви не сподівалися. Ви нібито казали інакше, але насправді ви не вірили, що подібна можливість існує.

— О, н а с п р а в д і… — пробурмотілося насмішкувато.

— Що ви його знайдете. Що він вас знайде.

Хутко згорнулося записник.

— Отож, ви пізнали таємницю мого серця! Я викидаю крізь вікно чималі деньги, на політичні вироки себе прирікаю, життям азартно бавлюся, у крижану експедицію вирушаю, дурак останній, — але насправді, та звідки, насправді мені зовсім не хочеться фатера рятувати! — виплюнулося у червоному гніві.

— Ну, ну, ну, — заходився вгамовувати Один, — не лютуйте. Всі ми трішки схибнуті. Я ж бачу, що ви хороша людина.

— Ви бачите! — бралося на глум. — Хороша!

Він сумно усміхнувся, тьмідина забруднила йому сині губи.

— Якби я мав такого батька… я теж би найбільше лякався відображення у його очах.

Подивилося на нього порожнім поглядом.

Вони всі були чужими людьми.

11 грудня 1924 року 96 тенебрів.

«Цар довкола. Князь в Алєксандровську. Атака. Шульц і Побєдоносцев. Тесла хворий. Ордер на Поченґла. Не повертайтеся. Цар довкола. Князь в Алєксандровську. Атака».

Уночі приснилося, що вночі встали й убили. Чому мали б убити? Уві сні взагалі не постало таке запитання. От, встали, оточили постіль, затовкли. Дивилося на це згори, з-під верхівки намету, душею салґин-кут. Чинґіз Щекєльніков, Один, Чечеркевич. Жодного здивування. Уранці змірялося їх з-під лоба, з затиснутими губами. Пан Щекєльніков першим вийшов на вирубку; розклавши карти й провівши виміри, приєдналося до нього на краю лісу. Чисте крижане сонце діамантово виблискувало на розташованому за чверть версты бурульнику.

— Яке число ви скажете, пане Ґе? — прохрипів він, перекинувши пилу через стовбур.

— Ви думаєте, що ще зросло? — Й озирнулося на веселковий морозильник. — Лічба йде на Мороз, на посилення. Або це дійсно Черное Сияние над нами, або мамути під нами, або…

— Що?

Поправилося рукавиці.

— Починає мене…

Якийсь старий напівгорбатий инородец виліз із-поміж піхт.

Пан Щекєльніков змахнув лапою з-над голови й кинув сокиру. Вона увійшла в старого по саме руків’я. Нещасний навіть не зойкнув; він перевернувся горілиць і витягнувся на повен зріст руків’ям сокири до неба.

— Ну й що ж ви, Христа ради!..

— Він мені не сподобався, — сказав Чинґіз.

Він йому не сподобався! Він йому не сподобався! Не зналося, чи дерев’яним цурпалком йому по чолі дати, чи за Ґросмайстера одразу хапатися. Адже такий закоренілий убивця…

З тайги вийшли п’ять наступних напівголих дикунів у ганчірках і залізних талісманах. У руках у них були списи й берданки. Другий зліва хитав на широких плечах головою чорноокого Мєфодія П’єлки. Тьмідина з них аж бухкала потужними хмарами ночі.

Пан Щекєльніков поглянув, харкнув, сплюнув, траснув кулаком у груди й розпростав квадратні плечі.

— Я маю ножа.

У нього був ніж.


Про кістку jama u mu kon | Крига. Частини ІII–ІV | Про трупоїдів