home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Про те, що годі пізнати

Я вийшов на світ між трупів. Зігрітий Сибір спливав плодовими водами з півночі, півдня, сходу й заходу. Степ і тайга, гори й плоскогір’я, долини й низини — все стояло в грязюці. Я виліз із грязюки, таким завжди буває початок: життя із гною і глини.

Я мав каміння в устах і пісок у вухах, я мав залізо в долонях. Іржа вросла мені в шкіру, відпадала шматками й сипалася червоним пилом, коли я робив перші кроки; іржа, а може інші криваві виділення землі. Довкола мене стирчали з ґрунту кості й цілі кінцівки: руки, ноги. У каламутній калюжі плавало людське око. Птах видзьобував пальці з-поміж молодої трави. Я відігнав його залізякою. Він зірвався до лету з гниючого черепа. Я підніс ту голову, вхопивши за пасмо темного волосся. Батько поглянув порожніми очницями, вищирився у беззубій посмішці.

Такою була моя перша голосна думка й перша цілком усвідомлена дія: поховати батька. Я знайшов суху місцину й викопав яму, а далі пішов позбирати його тіло.

Знайшовши третю руку (й усі десниці) й четверту стопу, і я втямив, що не вдасться видобути із Сибіру лише одну смерть мого батька. Все умирає, і все народжується; земля перетравлювала рештки якутів, тунґусів, мабуть щось і від пана Щекєльнікова та японців валяється тут, у болоті, певно й від ще давніших сибіряків. Лінія зеленої тайги на північно-східному боці відповідала пам’яті часу зими: я вийшов поруч із місцем вимороження бурульника. Тут батька найрясніше — голова, рука, кістка, — проте, урешті-решт, наші тіла здебільшого анонімні. Хто розпізнає власний хребет і таз, хто признається до однієї з показаних йому литок, навіть якщо вони чисті й не надто підгнилі, хто вкаже правильні вказівні пальці серед запропонованих в’язанок по тузіні кожна, хто дасть поліційний опис власного серця? Усе це таємниці. Ми не знаємо себе в абсолютно дослівному сенсі, тобто анатомічному, матеріальному, різницькому. Далебі, нам залишається тільки покладатися на фйодоровців майбутніх століть і їхніх автоматических червяков, бо якби дійшло до чогось, то ми самі спартачили б воскресіння тіл, як і все інше.

Я збирав тіло в грязюці, мабуть чорний від грязюки; був тільки бруд, і сморід, і гній, і глина, але оте розклеєне на шматки тіло в дотику й теплому стиску не здавалося мені анітрохи огиднішим. Правду кажучи, жодна з речей, яких слід було торкнутися, не виклик'aла в мене огиди. Навіть дрібні мушки, що люто атакували, пхаючись у носа, очі, губи, — мошк'a, яку всі століттями клянуть, — навіть вона здавалася мені цілком симпатичною завдяки самому фактові її існування: існує, то й добре. Згодом я зрозумів, що упродовж перших годин після виходу на світ я перебував у своєрідній знеболюючій ейфорії, якщо подив, настільки потужний, що майже оглушливий, можна назвати ейфорією.

Отож, щойно лише сповнивши всі повинності перед чужими тілами (місце поховання я означив кам’яним насипом, наміряючись згодом устромити там хреста), я звернув увагу на власне тіло. Обмившись у баюрі неподалік, здерши глиняні нарости й свіжі струпи під ними, висмикнувши землю і рослинну гниль із волосся і бороди, я урешті зауважив речі, що мали б мене зворушити насамперед. Мені важко ходилося, — що ж, я мав довгу рану на правій нозі, через стегно, коліно, ледь не до п’яти. Рана, схоже, затяглася, але нога зле ворушилася, криво ступаючи, похрустуючи в суглобах, згинаючись занадто легко; вона виглядала худішою і взагалі набагато дрібнішою, ніж ліва. Тимчасом стопи ступали криво, оскільки були цілком позбавлені пальців, мабуть обморожених. На руці, зрештою, теж бракувало кількох (одного на лівиці, двох на правиці; на щастя, уціліли великі пальці). Я мав також клопіт із лівим оком, те, що я узяв було за засохлу грязюку, насправді було грубим зростанням розтрощеної кістки черепа, опухлою ґулею і загноєною повікою; я не бачив на ліве око нічого й, правду кажучи, не був упевнений, чи там, під сподом, ще обертається очне яблуко, чи хіба якась роздута бульба внутрішньої ґанґрени. Я втратив також ліве вухо (але чув ним). Придалося б дзеркало, бо у в’язких калюжах кожне відображення відлякувало жахливою карикатурністю. Я бачив, що чималі ділянки шкіри — на руках, на стегнах, на грудях — дивно знебарвилися, найпевніше від ледь не смертельних обморожень, тож я виглядав, немов жива мапа країни багна, торфу й вересу. Деякі з цих ділянок залишалися нечутливими на дотик. Під шкірою переміщувалися тверді пухлини, схожі на камінці чи на панцирні хрущі. Я обмацав язиком ротову порожнину: кількість зубів ліворуч відрізнялася від кількости праворуч, горішніх — від долішніх. Коли ж я замахав руками, то скреготнуло щось у мене під карком і заболіло в спині, — так я дізнався, що одна лопатка висить тепер нижче, ніж інша, й рука не досягає туди, куди мала б досягати. Коли я нахилився до землі, призахідна тінь висвітлила на землі профіль невеликого горба.

Але я жив. Жив. Жив!

Я роззирнувся довкола, де на краю тайги мав стояти наш табір. Звичайно, нічого суттєвого не стирчало понад травами. Спираючись на якусь залізяку (це було, мабуть, якесь окуття з отих недогорілих саней), я пройшовся рівниною. Безліч комах мерехтіли й дзижчали над зеленню, у тому числі чудові метелики тигрячих барв. На поваленому стовбурі ялини стояв у стійці невеликий бурундук, гріючи смугасте хутро на весняному сонці, водночас він мружив вуглисті очка й роззявляв писочок. Я свиснув. Він лише повернув голову. Як давно відступила Зима? Який, власне, рік надворі?

Я знайшов рештки наметових жердин. Копирсав у землі, колов залізом. Знайшов струхлявіле дерево й крижлізні бляхи — вони, власне, добре збереглися. Виволік із западини кілька зотлілих ганчірок і два безформні шматки шкури. Через годину-дві виявив піщану намулину поміж камінням, куди із розталою водою, як виглядає, стекла більшість речей із намету пілсудчиків, бо там я вирвав із клейкого ґрунту шматки повсті, дві цілі скрині, проржавілу цівку дубельтівки, клубок перегнилого хутра, жалюгідні рештки пічечки й кільканадцять фунтів іншого сміття, ретельно перемішаного з рінню й глиною.

Одна зі скринь містила провіант, але вода попала всередину, нищачи продукти. Я знайшов консерви з вітамінізованими фруктами фірми «Мільке й Сини». Вони справляли пристойне враження, при струшуванні ваговиті й глухі, як належиться. Я розбив їх на камені, скориставшись залізяччям. Показалися муміфіковані трупи плодів, що радше нагадували волоські горіхи.

У другій скрині були мої речі, це можна б було вважати надзвичайно щасливим випадком, якби не те, що й туди потрапила вода. Тканина й папір розсип'aлися від найлегшого дотику, зморожені колись в одне болотне місиво. Уцілів лише пакет, щільно загорнутий у церату й ґуму, себто мій записник із повсякденним інструментарієм. Я розгорнув пакет, несподівано втішений цією знахідкою.

Пожовклий папір запліснявів, написане зблякло. Я обережно гортав аркуші. Останній запис: «11 грудня 1924 року, 96 тенебрів. Цар довкола. Князь в Алєксандровську. Атака». Й так далі. Я сміявся, хитаючи головою над блокнотом. Під сподом, стиснуті аптекарською ґумкою, були карти П’ятніка. Я вийняв, поволі їх перетасував. Постаті королів і дам показували бліді обличчя, тло гральних карт з часом набуло барви вікової слонової кістки, вкрилося мережею дрібних тріщин, немов старечих зморщок. Проте, вони й далі могли зблиснути в сонячному світлі, пустити променистий рефлекс, від чого мружилося око. Я поглянув угору. Сонце ще не сягнуло зеніту, немає ще полудня. Чи зможу я без годинника впродовж півгодини підтримувати двадцятисекундний ритм?

Чи взагалі прототип Теслового Молота Тьмідини все ще б’є в іркутській Фізичній Обсерваторії?

Я нотував паличкою на землі: нуль, нуль, нуль, один, нуль — і Auferstehung.

«Шульц продав Теслу. Тікайте. Поченґло рятує. Договір із Побєдоносцевим. Спілка заморозників. Зима тримається».

Проте в цьому зашифрованому повідомленні було чимало спотворень, і про багато знаків я мусив здогадуватися. Спотворення, урешті, наростали в ритмі близько тринадцяти хвиль, тобто понад чотири хвилини, що дуже виразно показалося при контрольному повторенні. Я задумався, спершись підборіддям на залізяку й дивлячись на почеркану поверхню грязюки.

Зима тримається, авжеж! Повідомлення явно застаріло. Чи можливо, що хвиля розходиться Шляхами ще багато років після вимкнення Молота? (Який ми маємо рік?) Шифрограми сливе, напевно, відправляла mademoiselle Крістіна, й радше ніхто їй не допомагав, а якщо вона питала Ніколу, то він теж не найкраще орієнтується у приземлених, політичних питаннях. Таким чином, слід читати ці шифровані депеші, беручи до уваги їхню необізнаність і наївність. Ну, але Зиму з Літом навіть вони не переплутають.

Існує також імовірність, що повідомлення узагалі брехливе.

«Тікайте». Якби вони знали про авагів… А звідки вони могли би знати? Зрештою, я не думав, що за місією отих безсмертных зліпків стояли якісь політичні розрахунки, — тоді передусім їх нацькували б на Пілсудського, Поченґла чи інших областников, анархістів, сибірських революціонерів. Для кого тут найбільшу загрозу становила вигадана влада Сина Мороза над Історією? То було питання віри, а не політичних міркувань. Такий наказ міг віддати охранці цар, нова нічна маячня, вимучена під кошмарами Зимового палацу. Або Распутін.

Так или иначе, тепер це все не має жодного значення, — бо немає вже Сина Мороза, немає Батька Мороза, й немає Історії. Відмерзло.

Я стер нотатки з нулів й одиниць на землі.

Серед залізяччя, видобутого із піщаної намулини, було багато дроту, з якого можна зробити сильця; я теоретично знав, як вони мають діяти, а позаяк з’явилася невелика лісова дичина, варто принаймні таким методом пополювати в тайзі, може до вечора упіймаю собі якесь м’ясо на смаженину. Вишукуючи дроти, кабелі й сталеві планки, я натрапив на трохи зігнутий ціпок-тьмідинометр. Сперся на нього для проби — витримав. Я обтер його травою і ганчіркою, відколупав пісок і глину. Й коли закрутив хитуном, усередині загарчало невелике теслектричне динамо. Крижлізо не іржавіє!

314 тенебрів.

Жодного сумніву: Літо.

Я пішов у тайгу. Тут немає реґулярності, притаманної європейським лісам: стовбур, просвіт, стовбур тощо; нічого подібного. Тайга п’яна, тобто вирісши на мерзлоті й будучи розмороженою, вона демонструє природний безлад: дерева й справді хитаються, наче п’яні, вони так неглибоко вкорінені в мерзлоті, що найменший вітерець їх нахиляє і перевертає. Тому тут так багато повалених дерев, які все ж ростуть, попри гадане повалення: п’янчуга спирається на п’янчугу, але й далі живий, бадьорий і крислатий.

Я знайшов на колючих кущах незрілі ягоди; я обжерся ними, наче останній дурень, сподіваючись, що це який нешкідливий для здоров’я вид сибірського плоховника, про який нам розповідав доктор Конєшин. Адже я раптом відчув голод, немов у мені увімкнулося якесь абсолютно нове внутрішнє відчуття: тіло промовило безпосередньо, власним органічним діалектом. Їсти!

Звичайно ж, я негайно все виблював, повернувши ягоди, шлункову жовч, пісок і землю, разом із дрібними камінцями.

Потім я знову об’ївся плоховником.

Після смеркання я повернувся туди перевірити дротяні пастки, — що знову-таки було нерозсудливо, позаяк після заходу сонця більшість із них я не знайшов. Крім того, тільки в одну із них упіймалося щось живе: подібний до пацюка гризун, не набагато більший за бурундука. До того ж, повертаючись крізь ліс у пітьмі, я заплутався у кущах лози й черемхи, й наступив на обірвану галузку, чи гострий корінь, проколовши собі стопу, тож виразно накульгував.

Напнувши на поламаних жердинах залишки шкур і повсті, я провів наступну половину ночі під цим імпровізованим захистом від вітру, намагаючись розвести вогонь найпримітивнішим способом, тобто без сірників або запальнички: чи то б’ючи каменем у кремінь, чи тручи палицею палицю. Я урешті почав було міркувати, чи не варто скуштувати цього лісового пацюка у сирому вигляді.

Коли я, нарешті, викресав вогонь і змайстрував із розколеного стовбура неоковирну нодію, щоби цей вогонь безпечно утримати цілу ніч, то спік гризуна, поспіхом оббілувавши його крижлізною бляхою, і зжер за кілька хвилин, ще гарячого, випльовуючи дрібні кісточки. А потім пальцями, забрудненими кров’ю, землею й попелом, виколупував із зубів тверді шерстини.

Відтак я ліг, вже ситий, черевом до зірок. Ликувате м’ясо вбилося мені в нутрощі важким кулаком, твердий кулак розпихав мене зсередини. Я зригнув раз, і вдруге. Щось булькотіло й бурчало в невидимих органах, у мені хлюпотіли рідини й органічні жири, пересувалися гази, накручуючи дзиґарі гнилизни й пружини ентропії. Я поклав руку на пупок. Довкола осі світу оберталися наді мною ясні стежки життя мешканців Горішнього Краю, пропалювалася крізь чорний небосклон кров янголів. Я помацав м’яку землю поруч і натрапив на тьмідинометр і блокнот. Зітхнув.

Я гортав жовті сторінки при блиску млявого полум’я, плямуючи папір липкою грязюкою. До перших нотаток про сибіріаду були ще зауваги до праць із математичної логіки й коментарі до Котарбінського й Тайтельбаума, — я про них зовсім забув. Ще раніше — якісь варшавські записи… Я байдуже їх гортав, ковзаючи поглядом по бляклій каліграфії. Я позіхнув; жужмом випали якісь папери. Підніс їх до світла. Незакінчений лист до панни Юлії.

Мені захотілося сміятися. Я голосно гикнув: відізвалася сова. Де тут перша сторінка… Боже мій, скільки ж це я їх за всі ці місяці нашкрябав! Добряче понад тузінь. Найдовший лист у світі. А почалося, — я прочитав сам початок, — почалося від того, що коли я повернувся до себе після останніх відвідин дому панни Юлії, де накричав на неї у присутності її фатера й уголос сказав про її зміїну зіпсованість, отож, повернувшись, уже за кілька хвилин я заходився щиро каятися і мучитися докорами сумління, шарпатися у путах Сорому. Була там якась пляшка палянки, необачно залишена Зиґою… Я почав цей лист від палкого прохання про вибачення. «Чи захочете ви мене, панно, ще бодай раз побачити?» Але на щось більше сил мені не вистачало; голова впала на стільницю, втома й алкоголь переважили. Вранці я дописав ще одне чи два речення, а відтак вийшов у місто. Й почув, що панна Юлія кинулася з вікна на другому поверсі, щоправда, висота була незначна, проте вона фатально поламала собі хребці, й тепер лежить у «Дитятку Ісусі» без чуттів і свідомости, мабуть на все життя паралізована, ані мертва, ані немертва. Про це в листі абзац другий і третій. «Панно, ви не можете залишити мене так перед людьми й Богом!» Я сміявся уже на все горло. Сердечні прикрощі бідного студента, копняк збоку! Як я міг узагалі писати це всерйоз? «Молюся за ваше оздоровлення, усе обернеться на краще, ви навіть про все забудете». Все йшло у бік дедалі жалюгіднішої брехні й ілюзій, бо вона до тями не приходила, а я зізнавався їй у серйозних почуттях на папері, сповідався міжлюдською мовою у своїх найглибших таємницях, снував плани і мрії уже цілком фантастичні, відірвані від світу й правди… Позаяк знав, що ніколи цього листа не відправлю. Що ніхто його не прочитає. Я писав до панни Юлії — якої не існувало, не існувало, не існувало.

Я кинув нотатник й усі папери у вогонь. Полум’я вистрелило з нодії у небосхил Азії веселими іскрами.

Я розтягнувся на твердій землі, укладаючи до сну свої криві кістки: кров янголів широко розлилася над Сибіром. Знання закінчується там, де починається дія. Такий уже під Сонцем і Місяцем переважає лад, якого не висловить мова першого ґатунку. Діяння, тобто зміна, є натурою Брехні; нерухомість, тобто незмінність, є натурою Правди. Той, хто справді пізнав би повну істину про себе, потрапив би завдяки цьому до царства ідей, вічних універсалій, поміж силоґізмів, кон’юнкцій і голих цифр.

Батько наприкінці був до цього близький — наприкінці, коли втік від життя. Доти, однак, він обертався у світі матерії, доти діяв, — чи й справді він узагалі журився математикою свого характеру? Чи думав про це бодай якусь мить? Жоден різновид сорому був йому недоступний.

Його пізнали завдяки його ділам. Його пізнали завдяки його тілу.

Хто прагне пізнати самого себе — той прагне смерти.

Хто прагне пізнати світ — той прагне життя.

Я заснув і міцно спав, аж мене розбудили щебіт птахів і дотик весняного сонця. Я встав, зібрав те, що могло ще придатися, і вирушив у світ.


Про Кригу | Крига. Частини ІII–ІV | Про необов’язкове