home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



La Menzogna

La Menzogna, — сказав я уголос, й інженер Іртейм перевернувся вві сні на інший бік. Під Вежею гавкав пес, лаялися матерщиной росіяни. У полум’ї лампи зашкварчала мошк'a. — La Menzogna.

Наче вода, наче хвиля, мов піна.

Пополудні через день повернулися з Іркутська державники. Вони не привезли зі собою Авраама Фішенштайна. Він сидів, забарикадувавшись із озброєною вартою, неподалік міста; спалахнула б велика стрілянина, якби пан прем’єр дав наказ узяти банкіра силою. Було до певної міри зрозуміло, що він не палав бажанням покинути безпечний притулок на туманне запрошення від політичної сили, ворожої силам, які в даний момент утримували владу в Іркутську. Ми вирішили, що я напишу Фішенштайнові листа з детальнішою пропозицією, хоча, звичайно ж, не зраджуватиму жодних таємниць Товариства. Державники привезли довірену особу Фішенштайна, яка доправить йому листа.

Крім того, вони знайшли двох майстрів зі студниць й одного клерка, який до Відлиги працював тут, у Зимному Ніколаєвську, в конторе Бєлкова-Жильцева: уся трійця, не вагаючись, прийняла пропозицію про співпрацю. Ми, власне, мали такі часи, що безробітними були практично всі. Вистачить пообіцяти захист, дах над головою і теплу страву; гроші — це вже розкіш.

А ще державники знайшли Сашу Павліча.

Як тільки я побачив зазначене у списку його ім’я, то наказав привести його до себе.

Він увійшов дещо згорблений, мружачи несміливо очі за пенсне (я стояв перед вікном у сонці). Він схуд від часу роботи в лабораторії Тесли, втративши до решти молодечу м’якість. Світло-попелястий заріст укривав його рябу фізіономію, що також пішло йому на користь. Крім цього, однак, — той самий Павліч.

Природно, він мене не упізнав.

— Сашо, пацючий докторе, це я, Бенедикт!

Він підійшов дрібними кроками, зняв пенсне, закліпав, наклав пенсне.

Я ступив у тінь, розкрив обійми.

— Я!

Тільки тоді пика його розсміялася!

— Живий!

— Та живий!

Він упав мені в обійми.

Зразу ж, однак, він мусив знову упевнитися, чи добре він бачить, — відступив, витріщив очі.

— Живий!

— Живий!

— Живий!

— Живий!

Ми так і далі перекидалися словами й сміхом, понукуючи радість один одного, аж нам дух перехопило.

— Уффф, не вірю.

— Ну, я, я, я.

— А коли постукали до нас ці харцизяки з ґвинтівками й почали допитуватися, хто працював в Обсерваторії, ну то я подумав: кінець життя кр'aсного, куля в чоло.

— Вибач, я їм так у поспіху написав. Але ж, мабуть, не брали силою?

— Коли приходить така зграя вояків, то людина вже не чекає відвертих погроз, а сама поспіхом іде їм назустріч. Чи ти не знаєш, як воно сьогодні є? Той — влада, у кого наґан у руці.

— Немає закону.

— Немає справжньої влади. — Він ще раз протер pince-nez. — Тобто, я тепер працюю — де? Маєш якийсь інтерес із державниками?

— Ну, хіба волієш щось інше. Зачекай-но, розповім тобі. Я тут дещо приховав…

Зєйцов, місцевий король революційних грабіжників, тимчасом устиг розшукати мені кілька меблів у стилі бідермаєр, на перший погляд зовсім не ушкоджених: невеликий зґрабний письмовий стіл, стільці з ніжками, підклеєними ґумою, канцелярську шафу, яку ми поставили за стояк із полицями, втиснувши її біля похилої стіни, одне попри одне, а також легкий стіл. Я прив’язав його мотузкою біля вікна праворуч і їв, оглядаючи осяяні сонцем руїни розтопленої промисловости. Зєйцов також зносив мені оберемками папери, що залишилися від крижлізних компаній, у мене були вже ними заповнені полиці й шість ящиків для відбору, просякнутими вологою документами був завалений також мій стіл і стільці.

Я скинув їх на підлогу.

— Пляшечка, будь ласка.

— За чудове воскресіння!

— А щоб знав!

— Сідай!

— Ух. І за, кгк, успіх мого Товариства!

— Мамона тебе тепер вабить, га?

Я підняв склянку до кривої стелі.

— Гроші, дорогий Сашо, існують для того, щоб не мусити заробляти грошей.

Ми сиділи у вікні, націленому в небо.

— В Іркутську за буханець хліба дають родинні коштовності, — зітхнув Павліч.

— Не бійся, ти поруч зі мною ще й від’їсися.

— То до чого б я міг би придатися?

— До того, в чому ти маєш найбільший досвід: до питань життя, яке підноситься з криги. Будеш у мене, подумай лише, директором Відділу Боротьби з Апокаліпсисом. — Я долив собі й йому. — Втілиш проект Ніколая Фйодорова щодо воскресіння людства. Принаймні, почнеш його втілення. Мгм?

Саша міцно вхопився за лутку.

— На милість Божу, що за божевільне підприємство ти тут відкриваєш?!

Я розповів йому.

За наступною пляшкою (козача кукурудзянка, що відгонила смаленим), коли вже він спустив у провалля обидва чоботи й сховав пенсне, що спадало зі спітнілого носа, Саша розчулився і почав уголос шкодувати мене, — що зі мною сталося, яких потворних нещасть я зазнав, чого тілом і душею пережив, що виглядаю, наче на колесі поламаний і з-під коси Смерти витягнутий, і що похмурість суддівська висить наді мною чорною тінню — не повернеться те, що минуло, — молодість, наївність, невинна поквапливість, — бідолаха ти, Вєнєдікте, ой бідолаха!

Проте вистачило, що я розповів йому про зустріч із батьком.

— То ти зійшов тілом на Шляхи Мамутів! — Він майже підстрибнув. — Як там було? Га? Що ти побачив урешті-решт? — Він відригнув і схопився за живіт. — Ну, яке це враження узагалі?

— Іноді мені снилося, що я сходжу на Шляхи, так. — Я відхилився назад і знову переклав ногу на ногу. — Але, але мені здається, що я тільки раз насправді туди зійшов.

— І?

— Жодних «і». Людина не може жити на Шляхах Мамутів.

Він кисло скривився.

Я недоладно помахав.

— Як описати остаточну Істину, лад, досконаліший від якого не може існувати? Скажеш два слова — й уже його руйнуєш, бо друге слово інше, ніж перше, і вот, трапилася зміна, а отже, — відступ від Істини!

… А в світі лютих — не тут, на Землі, де й люті зазнають часткової Відлиги й рухаються, змінюються, об’єднуються і діляться, але в Кризі нижче нуля за Кельвіном — там жодна зміна Істини неможлива. Можливе тільки тривання чистих ідей.

— Себто що?

Я випростав вказівний палець. Саша задивився на нього, насупивши блідо-жовті брови. Мовчання затяглося. Я не ворушився.

Глибоко вдихнув.

— Це, — сказав я.

— Що?

Я знову промовчав. Палець. Нерухомість. Монотонність дзеркальної симетрії.

Мабуть, втямив.

Лёд, — гикнув він. — Л-л-л-ёд.

Я підняв порожню пляшку до Сонця, відблиск розбовтався на товстому склі, я приставив цей монокль до ока. Можна, можна упитися світлом.

— Холод, Сашо, влізе в тебе, немов опіумна лихоманка. Як казав мені П’єр Шоча — це правда, ніколи не забудеш, не перестанеш тужити. Але я кажу про справжній холод, про отой дотик лютих, яким професор Криспін лікував хворих, а мартинівці в ньому мали досвід Бога. Чому зимовики спеціально виставляють себе на мороз? Га? Адже це боляче, воно болить завжди й усім. Але водночас вабить з такою потужною силою — з кісток, з нутрощів, з-під серця — тваринним інстинктом, прагненням, вписаним у саму природу дійсности, як голод чи тілесне жадання — до Криги. Це найперший тропізм людини, Сашо.

— Мороз?

— Порядок. Досконалий лад. Істина!

Я кинув пляшкою у Сонце. Вона описала коротку дугу й упала вниз, минаючи нижній край Кривої Вежі. Ми не почули дзеленькоту, а лише прокляття переляканих солдатов.

— Як тварини, — простогнав я. — Ми не розуміємо, навіть не усвідомлюємо, але тулимося до неї, вона нас приваблює, безугавно вабить. Крига! Крига! Повсюдно, завжди, в будь-якій формі й під будь-якою назвою, у кожній справі й будь-якій шкалі: у кр'aсному мистецтві, в архітектурі, в музиці, та й у політиці, в релігії, у правових, духовних і доктринальних формаціях, а також у природничих науках, особливо фізиці й дедуктивних науках, — адже той добрий математик, хто побачить у рівнянні красу й лад, навіть перш, ніж побачить Істину. Адже це ті самі речі, Сашо, одні й ті самі речі. І твоя робота також: чого прагнув Ніколай Фйодоров? Обернення законів розкладу, відміни тієї плутанини, того забуття у матерії, яке ми називаємо смертю.

Павліч жваво відсалютував.

— Хай живе Братство Боротьби з Ентропією!

Я зліз із вікна за наступною пляшкою.

— А може б ти щось під’їв?

Саша поглянув на свого пупа.

— Не погордуємо, не погордуємо.

— Покличу китайцев.

За жорсткуватою качкою із рисом і сирим зіллям я пробалакався про деталі зустрічі з фатером. Те, чого я нікому не сказав, я виказав Саші Павлічу. Хоча, звісно ж, не мусив. Але поплила — як із розірваної артерії, речення за реченням, густа, застигаюча щирість.

Лінія поглядів тремтіла над похилою поверхнею стола, росіянин тікав і несміливо повертався, а я нахабно пхався йому на очі, нехай би він сказав так або так, і я б одразу пізнав, що є Істина.

— Мммм, — він довго жував м’ясо й тверду думку, — ммм, але врешті-решт, тобі ж вдалося, правда ж? Маю на увазі, розморозити його.

— Не знаю. — Сам я колупав кісткою у покривлених зубах. — Мені важко витиснути зі себе думку, що батько знав про все. Що так само, як він знав, де вийти мені назустріч, він теж орієнтувався в іркутській політиці й планах Імператора й Тесли. Він це розумів. — Я сплюнув у хустку. — Люті… Не знаю, чи можна сказати, що вони щось розуміють, що вони здатні розуміти. Поглянь: якби спершу його не було знетьміднено, батько, може, взагалі б не допустив Відлиги, належним чином пересуваючи Кригу й Історію. Якщо й справді він мав над морозяниками таку владу переконання, чи силу, чи був здатний на наукові маніпуляції.

… Потім, однак, я усе ж думаю, що та помпа Котарбінського, яку мені в останню мить Нікола запакував у дорожню пічечку, не могла так ефективно знетьмідити Батька Мороза: то був флюменатор для людей, а не для потужних абаасів. Мгм?

— Але — ти пробив йому серце.

Я засміявся.

— Певно, він навіть нічого не відчув.

Саша підняв сумні очі. Я знизав плечима.

Я відсунув тарілку, узяв графинчик з настоянкою, понюхав. Почастував Сашу тютюном, ми згорнули цигарки. Я гойдався на задніх ніжках стільця.

— Я так гадаю… Там, тоді, під Кригою, згідно з Математикою Характеру… Це мусило так піти. Він мусив знати.

Ми мовчки курили.

Саша помочився у нічний горщик, сів знову на вікно. Я витягнувся нижче в шезлонґу, перевісивши ноги через спинку. Натягнуті упоперек кімнати нитки поглядів висіли тепер між нами тонкі й слабкі, наче літня павутина.

Усередину зазирнув гонець з нагадуванням про лист до Фішенштайна: я велів йому повернутися після смеркання.

Саша спостерігав згори, як містом біженців кружляють люди-мурахи. Він задриґав ногами й згадав про Чинґіза Щекєльнікова.

— Аби лише не перестрів святого Петра в якомусь темному провулку. — Павліч посміхнувся у своїй хлоп’ячо-меланхолійній манері. — Кілька разів, коли я його бачив, завжди боявся, що чимось його образив, і він кинеться на мене з кулаками.

— Він був лихою людиною.

— Але, що його так порубали…

— Ну, що ж вдіє навіть найбільший забияка із такими, які ніяк не хочуть умирати?

Саша пирхнув, похитав головою.

— Ґолеми? Трупи, складені докупи?

Я зробив серйозну міну.

— Це різновид чорнобіологічної інженерії, певна гра на ентропії, гадаю. — Я видмухав дим попід стелю. — Пам’ятаєш, як ми п’яні товкли скло під Малим Молотом Тьмітла? Чи, може, тобі це по-іншому замерзло? Мгм? Ну, а історія з воскресінням Тесли? Перш ніж стати предметом науки, такі речі перебувають у сфері різних забобонів. Адже Шляхи Мамутів мали своє пульсування, свої припливи й гармонію, перш ніж доктор Тесла їх обчислив, перш ніж уперше вдарив у їхньому ритмі Молотом. Годі дивуватися, що, ставши раптом свідком таких «чудес», та чи інша людина простого розуму божеволіє! «Інженер Тіла», ха!

… Подумай — як узагалі абааси ходили Шляхами Мамутів? Яке життя можливе для людського організму там, у скелі, в Кризі? Я казав тобі: жодне. Він уже тоді помер. Тече з кров’ю лютих. Тесла зі самого початку мав рацію: усе є питанням резонансу, поєднанням частот. Бо зміна мусить настати ззовні: ніхто ніколи власними зусиллями не повернувся з небуття. Хвилі, припливи й відпливи, Сашо, час-то-ти. Тршш-чтр-шшшш… Прикладеш вухо — ні, якийсь особливий стетоскоп — ні, радіоприймач. Підключиш до Шляхів Мамутів радіоприймач — й услышишь цю неймовірну заплутану симфонію делікатних нашіптувань теслектрики, як уночі на сибірському радіо чуєш також найменше тріщання атмосфери з іншого боку земної кулі — тршш-чтр-шшшш… А кожен такий чорний шепіт — це лютий, який проморожується у потоці живого гелю; а кожен тріск — це існуючий-неіснуючий абаас, який коливається на Шляхах від ентропії до неґентропії й назад.

… Розумієш тепер, чому шамани б’ють у бубни? Чому вони постійно б’ють, б’ють, б’ють у ті бубни?

… Так, Сашо, ми є хвилями на поверхні океану, візерунком паморозі на шибі. Чи хтось існує, чи йому тільки здається, що існує… У Кризі він є незнищенним, вічно тривким буттям, — як число, математична теорема або умовивід. Але, чи число живе? Чи змінюється щосекунди? А цим є кожне життя: зміною, запереченням себе самого з попередньої миті, тобто, Брехнею. Повір мені, людина на Шляхах Мамутів мертва. Вона повертається до життя згодом. Складається докупи, як розбите скло. — Я зригнув. — І, мабуть, іноді при цьому вимішуються різні уламки.

— Ти також перемішався?

Сашу це дуже розвеселило. Він довго посміювався; тільки-но йому миналося, він поглядав на мене згори й знову впадав у хихотіння.

Я сплеснув у долоні.

— Гаразд уже.

Він опанував себе.

— Набагато простіше пояснення, — сказав він, силувано набуваючи серйозного, наукового тону й гордовитої міни пана біолога, — таке, що замість правди ти пам’ятаєш свою маячню, зумовлену гіпотермією, голодом, відчаєм. Розморожені люди, витягнуті з криги після тривалого часу, ті, хто повернувся з порогу кріонної смерти, — оповідають різні дивні містичні історії. Адже там, на іркутській вулиці, — ти насправді не т о р к н у в с я лютого: ти б неминуче загинув. А те, що ти пам’ятаєш різні дива-чудеса… Я читав много таких спогадів. І зовсім не мартенівців: значно давніші. До всього ти кажеш, що тунґуси труїли вас там, у подорожі, своїми снодійними випарами. Отож — як це ти кажеш? — таке минуле тобі замерзло.

Я покрутив цигаркою над оком, дим загорнувся у красивий серпентин.

— Я лише спав.

Ми мовчали. Бабине літо легких непевних поглядів висіло між нами в надвечірньому світлі. Виведена у затопленому кратері мошк'a підносилася о цій порі, шаленіючи у пошуках теплої страви. Саша енерґійно обмахувався; я щомиті чавив комах на шкірі. Людина звикає до запаху власної крови, до цих прогнилих парфумів життя.

— A! Ти ж не кажеш мені, що там у тебе. Чи ти не мав повернутися до Томська?

— Ііі, тут усе порвалося після відокремлення Шульца-Зимового. Томськ і Томський університет перебували під владою царя, кордон пролягав по Обі. До того ж професор Юркат став на бік графа… Після втечі доктора Тесли Шульц замкнув нас у Ящику на два місяці.

— Начебто за те, що ви допомагали Поченґлові?

— Ну, він не кинув нас до тюрьмы. Нас замкнули у приміщеннях східного крила. Може, зрештою, не він, а отой його комісар для термінових доручень, як його там…

— Ур’яш. Але ж уже в Обсерваторії ви сиділи під арештом, чи не так?

— Бо все було так. — Саша повернувся у віконній рамі у мій бік, нагнувшись до долу кімнати. — Одразу ж, як ти утік від слідства, князь Блуцький виїхав з Іркутська. Ми почули, що він збирає царські війська в Алєксандровську. Начебто тривали якісь секретні переговори через Побєдоносцева: князь, граф, Імператор, Сибирьхожетo. Трапилася у нас також стрілянина в тьмітлі біля Обсерваторії, козаки генерал-губернатора захистили нас, адже насувалася ціла армія бродяг. Усі дуже злякалися. Аж однієї ночі з’являється пан Поченґло, перевдягнутий исправником, з губернаторською перепусткою у руках, і каже, що граф має на письмовому столі готовий наказ про висилку доктора Тесли. Але, розумієш, таку висилку, щоби ніхто навіть труп згодом не знайшов.

— Ну, це було тільки питання часу. Сибирьхожетo, мабуть, поставило умову: жодної Відлиги чи шантажу Відлигою.

— Князь Блуцький мав вирушити з козаками на Іркутськ, пан Поченґло казав, що, власне, — за Теслою, і містом щодня ширилися чутки про близький штурм. Аж раптом усе обернулося: Нікола втік, а Побєдоносцев виступив у відкритому союзі з графом, підписав гарантії екстериторіальности Транссибу, а хладопромышленники надіслали мирну петицію Найяснішому Володареві з десятимільйонною контрибуцією, і князь Блуцький відступив на лінію Обі. — Саша замахав руками, розганяючи мошку: але, може, то був жест його цілковитої дезорієнтації. — Ти щось розумієш із цього усього?

— Історія, любчику, Історія. Якби й надалі трималася Крига, я обчислив би те й се, — але тепер, після Відлиги, щогодини на кожен факт народжується сім версій, і жодна з них істинна, жодна з них хибна.

— Хто це?

— Мгм?

Обернувшись у віконній рамі, Саша вказував цигаркою на західну стіну. У стильній рамці від сертифіката на видобуток, виданому Горным Управлением уже неіснуючій спілці, я повісив чорно-білий автопортрет панни Єлени.

— Справді, ти її не знав.

— Ах, сердечний біль!

Але й тут мене не зачепив і найменший сором.

— Так. — Я струсив попіл на крижлізо. — Погано заморожений спогад. — Я закрив обличчя рукою, глянув на образ крізь отвір на місці пальця. — Хоча б задля цього одного варто поборотися за Кригу.

— Задля чого?

— Задля тієї логічної певности почуттів. Я мав це перед очима зі самого початку, бо це ж одна з підстав Математики Характеру, мабуть, найважливіша.

Саша почалапав до стіни, шуруючи своєю довгою тінню по коробках і меблях, приклав носа до зображення, пробурмотів щось невиразне з цигаркою на губах.

— Що?

— Але це малюнок із уяви? — Він провів нігтем уздовж зломів картону.

— Чому?

— Не існує такої живої девушки, n’est ce pas?

Тимчасом я запав у шезлонґу в теплу дрімоту.

— Яка різниця, Сашо, й так маємо Відлигу… Врешті-решт, ми обидва — подумай… Ми геть мало знайомі, мало… Адже перш ніж узагалі зустрінеш людину… Під Кригою… Приятель, ворог, любов, ненависть — перш ніж таку особу побачиш, перш ніж вона почне існувати для чуттів… Уже Істина! То яка різниця?.. Все математика… — Я заснув.

Офіційна засновницька зустріч «Товариства Промислу Історії Ґерославський, Поченґло & Фішенштайн» відбулася через шість днів, у сам полудень, на сонячному дзеркалі даху Кривої Вежі.

Пан Порфірій підняв перший тост — не як власник більшости акцій у компанії (це я був власником контрольного пакета), а як Перший Міністр Злучених Держав Сибіру. Він підвівся з цієї оказії на власні ноги, спершись лівою рукою на ціпок. Він говорив про світле майбутнє ЗДС, про могутність, зумовлену винятковими природними ресурсами Сибіру, про право націй Сибіру на користування перевагами, даними їм Богом, у будь-якій формі й у будь-якій галузі. Ми маємо двадцяте століття, казав він, Великобританія і Німеччина черпають свої сили не з експлуатації селян, а з праці своїх підприємців, багатства своїх національних концернів. Отож, Перший Міністр дає приклад і творить підвалини для економіки Держав Сибіру, засновуючи Товариство Промислу Історії ҐПФ!

Оплески. Підвівся і я. Сонце гостро світило крізь буряні хмари. Я підніс келих, повний світла.

— Успіх нашого Товарищества буде нерозривно пов’язаний із політичним успіхом сибірського державного проекту — саме так! Товариществу не вижити без Держав Сибіру, а Державам Сибіру без Товарищества! Святкуючи одне, ми святкуємо й інше! Ми вироблятимемо крижлізо на продаж для всіх, але Історію не продамо нікому! Ось наша національна промисловість, яку ми не віддамо: віддаючи Історію, ми б віддали нашу незалежність, адже хто з сусідів, яка інша великодержава дозволить нам вижити тут на мапі світу? З усіх найвище цінованих благ найсуворіше регламентована: Історія.

… А все ж, мої дорогі, якщо існують об’єктивні механізми Історії і закономірності, які керуються перебігом Подій так само надійно й передбачувано, як закони хімії, фізики й біології — а їх ми уже спроможні використати для наших цілей і вигод таким чином, що людина керує Природою, а не Природа людиною, — якщо існують такі закони Історії, то було тільки питанням часу, що людина неминуче підпорядкує собі Історію і розробить технологію управління перебігом Подій для власного комфорту й користи.

… Хто першим заснував підприємство для виготовлення нафтових двигунів? Хто запустив перший завод електрообладнання? Хто досяг багатства завдяки сучасній хімії і машинному ткацтву? Хто черпав найбільші багатства з крижлізних технологій? Усе це ніщо в порівнянні з неминучим успіхом першого Товарищества Промысла Истории!

Оплески, тупотіння, оплески.

Для більшої помпи я ще процитував слова маркіза де Кондорсе із написаного у вісімнадцятому столітті «Ескізу історичного образу поступу людського розуму»: як то «соціальна математика» зумовить, що «істини моральних і політичних наук стануть так само певними, як і ті, що складають систему природних наук» et cetera, et cetera. Спітнілий і засліплений молодий журналіст із «Новой Сибирской Газеты» скрупульозно все нотував. Пан прем’єр побажав собі виступу із відкритим заборолом; ну то, будь ласка, має.

Хоча я упродовж цілих тих двох днів наших тристоронніх переговорів намагався його від цього відрадити, Поченґло вперся і грець: або ми явно виступимо перед світом як звичайний чистий інтерес, або ж він не підтримає Товариство жодним урядовим вояком. Я сказав йому, що він торгує докорами сумління, що наражає на марний ризик і Товариство, й свою Державу. Однак пан Порфірій залишився невблаганним.

Якби він так само стояв муром у самих переговорах, то мені, мабуть, довелося б обмежитися тридцятьма-сорока відсотками. Та, зрештою, я зрозумів, що він н е б а ж а в володіти контрольним пакетом акцій ҐПФ.

Так я розв’язав Порфірія Поченґла:

Державу можна вибороти, можна створити із нічого, можна задля неї століттями страждати, але хто купує її в Історії безкровно, безболісно, завдяки переговорам за столом і холодним калькуляціям, — той не є власником цієї Держави, а лише її тимчасовим орендарем. Дароване можна відібрати. Й навіть якщо вже н'iкому відібрати Державу, — все одно в люду залишиться пам’ять про милостивого суверена, який йому подарував Державу; упродовж багатьох поколінь у них за плечима стоятиме дух самодержця, з ласки якого вони живуть тимчасом у тій нібито-незалежності. Вони не вбили царя, — цар їм дозволив побавитися у Державу.

Розв’язавши це рівняння, я мовчки підписав документ про те, що набуваю у власність 50 001 зі 100 000 іменних акцій «Товариства Промислу Історії Ґерославського, Поченґла & Фішенштайна» із засновницьким капіталом, номінованим в англійських фунтах стерлінґів, згідно з чесними домовленостями акціонерів. Я знав: як тільки я заморожу Історію, Поченґло не завагається вбити мене. Під гримасою на моєму посіченому обличчі ховалася крива посмішка. Адже я знав і це: як тільки я заморожу Історію, мене ніхто не вб’є. Царевбивство помислюване винятково в певних культурах і певних історичних формаціях. Адже не йдеться про те, щоби розіграти на вулицях кривавий театр, — повісити, розстріляти, спалити, ґільйотинувати, — а щоби допровадити людей до такого стану духу, в якому ота драма втілиться природним шляхом, сама по собі, без найменшого присмаку театральности. А це вже не питання зашморгу, ґільйотини, багаття чи розстрільної команди, — а ідея, яка править епохою. Її не витворить жодне політичне вбивство; вона первинна супроти убивства й народжується з невидимого, того, що можна формувати тільки під Архімолотами.

… Я виграю, позаяк не зможу програти.

Фішенштайн відгукувався під час цих переговорів найменше. Коли я товк по столі ціпком і дерся на все горло: — П’ятдесят один! Мені! Зі мною! Моє! Я! Я! — то єврей лише погладжував сиву бороду й спостерігав тунґетитовим оком, як пливуть небосхилом глазуровані хмарини. Він пожвавився, коли ми обговорювали питання про участь доктора Тесли. Адже я щиро визнав, що моє відкриття стало можливим тільки тому, що я посідав виняткову позицію між чорнофізиками Зимного Ніколаєвська й лабораторією Тесли, був знайомий з теоріями одних і других; я навіть зізнався, що проводив експерименти на патентованому обладнанні серба. Фішенштайн зажадав надати Теслі участь у прибутках. Крім того, він був зацікавлений в участі винахідника в роботі проти Апокаліпсиса. Начебто Нікола провадив експерименти щодо воскресіння також і в Макао, під Великим Молотом. Директор Хавров, який утік одразу після початку Відлиги й тепер подорожував країнами Сходу, повідомляв, що британські газети в Гонконґу писали про особливу «трупну чуму», яка дошкуляє Макао. У свою чергу пан Порфірій, з огляду на Крістіну, не бажав сказати ні слова проти Тесли. Переважив, однак, власне Молот: Тесла залишався зобов’язаним контрактом на знищення Криги, натомість ҐПФ мусить передусім встановити Молоти, що нівелюють започаткований сербом руйнівний резонанс теслектричного поля, — складно запрошувати людину до участи в проекті, який нівечить найбільший тріумф її життя. Сам я, проте, відчув певні докори сумління. Здорову конкуренцію і технологічні перегони Нікола, звичайно, зрозуміє, але крадіжку ідей?.. Я був ладний визнати перед усім світом певні почесті для старого, а що ж стосується фінансової компенсації, то ми можемо, например, викупити патенти на безпаливні двигуни Тесли, електрична надпровідність крижліза створить тут нові виробничі можливості. Ми придбаємо права на них за відсоток від прибутку для Тесли, проте й так на цьому заробимо. Авраам Фішенштайн кивав головою. Як тільки він забезпечив реалізацію плану Фйодорова щодо воскресіння, то вже не ризикував починати гострі торги в жодній іншій справі.

Також і тепер він не квапився виголошувати тости. Коли ж присутні на урочистості, тупанням й оплесками, витягли його з-за столу, то він важко підвівся, пробурмотів із відчутним акцентом кілька оптимістичних слів, а відтак гепнувся назад у крісло. Він не встав із нього до кінця святкування на даху — за винятком того єдиного моменту, коли однорукий бродяга, віднайдений редактором Вулькою-Вулькевичем як фотограф «Газеты», узявся шикувати всіх для пам’ятного фото. Зєйцов тримав вітрило, яке закривало від вітру й Сонця. Ми стали з цієї нагоди утрьох на верхньому прузі даху, фотограф-каліка диригував нами, напівзігнутий за камерою: ліворуч, праворуч, посміхатися, посміхатися, панове!

Мені тоді здавалося, наче я єдиний з-поміж власників Товариства по-справжньому тішився її народженням.

Пан Порфірій провів наступні години у жвавій дискусії з новонародниками, були також на прийнятті посланники від лєнінців і троцькістів, був хтось із новинами з Харбіна (поширилася чутка, що імператор Пу Ї хоче скористатися Транссибом для тактичного перекидання війська поза повстанським фронтом). Увечері інженер Іртейм з’явився з чоловіком, котрого представив як колишнього управителя Дірявого Палацу: голландець знайшов його при дорозі на Усоліє, де він торгував пухирями з питною водою. Управитель, у минулому видатний металурґ, стояв переді мною у смердючому лахмітті, стискаючи тремтячими руками шапку, виснажений злиднями й лихами, немов літній циган, і сто свіжоспечених зморщок рухалися на його обличчі від якоїсь страхітливої думки. Я сказав, що авжеж, ми приймемо його; нехай хтось дасть йому мило й одяг. Я сидів тоді ще за столом з Фішенштайном — тож схопив першу-ліпшу тацю з китайскими делікатесами й подав бідоласі. Очі йому залляли сльози, він мимоволі заслинився: було не надто красиве видовище. Я поглянув на нього з лагідною усмішкою. Він уклонився й відійшов уже більш випростаний, Сором уже менше тиснув йому на плечі.

— Мистецтво роздавати милостиню, — сказав я Фішенштайнові, — полягає у здатності до абсолютного еґоцентризму. Чому ви сидите такі похмурі, наче духа собі визіхнули?

Фішенштайн важко зітхнув, згорбив огрядне тіло під лискучим святковим халатом, примружив повіки на чорноті й білости.

— Що ж, високоповажний пане Ґерославський, я тішуся, тішуся, тільки завжди думаю я при цьому отак нерозумно: ти тішишся, Фішенштайне, а якби ти не був Фішенштайном, а іншим євреєм, однаково побожним і у Слові Божому обізнаним, чи ти б тоді теж тішився, га? І я вже тішуся менше, адже те, що тішить одного Фішенштайнa, тішить лиш одного Фішенштайнa, а те, що радувало б кожного єврея на Землі, ба, що я кажу, що радувало б кожну людину, — тільки така річ втішила б, мабуть, і Господа. Зробиш щось проти ближнього — його не втішиш, тому не втішиш і Господа. Але, щоби вчинити таку річ, яка кожному, народженому від чоловіка й жінки, була б мила… Чи ви коли-небудь вчинили таку річ? Га?

— Наше Товариство Промислу Історії, — сказав я, машинально обертаючи ціпком, — я щиро вірю, воно принесе благо всьому людству. Значит, обчислена мною Історія буде Історією цивілізованою, обласканою, зручною і лагідною. Адже досі ми жили в хащах, Фішенштайне, ми жили в хащах.

Єврей хитав масивною головою, клейнод ночі виблискував йому з-під сивої гриви, гідної Ісаї та Мойсея.

— Ах, бачите, пане Ґерославський, уся мудрість походить від Бога. Але знання — уже не все від Нього. Дерево пізнання добра й зла, плоди з якого з’їли Прабатьки, не тому Бог оголосив небезпечним, що воно у плодах своїх містить брехню, а тому, що родить правду. Людина прагне до мудрости, а це завжди здоровим виявляється для її душі, втім людина, що прагне знань, — вона не знає, чи до неба, чи до пекла простує. Кожне діяння таке, що змінює 'oбраз світу й людини у світі, що до нових знань її пхає, — а це великий азарт для душі. Чи мудро, отож, для благочестивого юдея присвячувати життя, щоби зірвати черговий плід із дерева пізнання? Це не мудро. Це не мудро.

… А світ бо змінюється і без нас, і супроти нас; людина змінюється так чи інак; самі, живучи в світі й серед людей, ми змінюємося. Тридцять років тому — хто про якісь студені метали думав, хто розробляв крижлізні машини, кому люті й тунґетити й тьмітла снилися? Наші онуки житимуть на Землі Криги по-іншому. Ми живемо по-іншому, ніж наші діди. Чи можемо ми повстати проти Історії як витвору Лукавого й відмовитися від усього, що походить з небезпечного знання? Мабуть, найдальші від помилки оті пастирі, що життя ведуть серед овець на чистих зелених луках, де з покоління у покоління не змінюється нічого, навіть крій вбрання.

… Проте Історія їх оминає; Історія діється поза ними. Хто з мартинівців мав рацію: ті, хто стверджували, що тільки під істиною Криги Історія точиться, відповідно до промислу Божого, чи ті, хто казали, що Криза зупинила Історію у її природному перебігу? Бо тепер я міркую собі в глупоті моїй, що Історії узагалі вже немає. Що це кінець, що вона перервалася, розбилася, розтовклася. Не прийде Месія до вибраного народу, й не встануть мертві згідно з вашим Одкровенням. Кінець світу вже відбувся — тепер ми маємо те, що відбувається після кінця світів, тобто не владу Божої Історії, а владу Історії людини. Т е п е р І с т о р і ю р о б и м о ми. Товариство Промислу Історії, Акціонерне товариство Ґерославський, Поченґло й Фішенштайн! А позаяк і цей плід знань ми зірвемо, то повстануть між живими всі померлі — не задля того, щоби сповнити бачення Фйодоровим христосівців, а тому, що людині так, власне, привиділося. Чи буде це мудро? Чи буде це добре? Це буде можливо, — а тому необхідно, пане Ґерославський. — Він ковтнув холодного чая. — І ви мені це обчислите.

— Я вам це обчислю.

Почав крапати дощик, і всі ми перебралися униз, усередину Вежі. У моєму покої Саша Павліч накрутив рипливий патефон (чергову здобич Зєйцовa). Ми мали платівки з німецькими аріями й військовими маршами, а також одну з російськими піснями; її крутили знову й знову. Коли я туди зійшов, якісь люди вже танцювали при світлі гасових ламп і свічок, розставлених на похилих меблях. Я упізнав одного з наших студничих майстрів; жінки були добровольцями, приділеними до уряду ЗДС, а також дружинами державників. Спершу я хотів було їх прогнати, проте був у надто хорошому настрої, і махнув рукою. У сусідній кімнаті грали в карти. Я зазирнув туди з чаркою у руках й одразу ж повернувся. Дощ розп'aдався сильніше, і коли я відійшов на інший кінець коридору, сталевий стукіт крапель, які лупцювали Вежу, майже заглушив жваву народну мелодію. Молодец у розхристаному мундирі обіймався там у тіні з повногрудою девушкою з монгольськими рисами обличчя, вони сопіли дуже голосно. Постукування дощу заглушило мої кроки, вони не почули мене. Я стояв і дивився, потягуючи терпкий алкоголь. Дух ночі балу в губернатора сів мені на плече, забовтався в оці: тіло плюс тіло плюс тіло плюс тіло… usque ad nauseam. Пухкою ручкою вона копирсалася йому в розстебнутій матні. Я постукав тьмідинометром у стіну й нагримав на них, що вони тут таке непристойне видовище влаштували. Парочка дременула, зашарівшись од сорому.

Я повернувся до себе. Майстер кудись зник, з’явилися нові гуляки; я не знав нікого. Я поставив порожню чарку на шабатурі з геологічними картами, ціпок кинув під шезлонґ. Адже попереду робота, слід переглянути стос паперів, ухвалити різні рішення, слід зайнятися Чорною Оазою, слід визначити межі кордону довкола Останньої Ізотерми, слід підтягнути транспорт до основних родовищ тунґетиту, радники Поченґла вже сперечаються: чи прокладати залізницю, чи покластися на водні шляхи; клопіт буде також із транспортуванням трансмутаційних машин, промислових Бомб Тьмітла й великих теслектричних індукторів до Архімолотів. Через Владивосток, і Транссибом до Байкалу? Була й інша пропозиція: позаяк пан Порфірій мав таку гарну угоду з Гарріманом, краще закупити важку техніку через його аґентів в Америці, за кошти тамтешніх банків Фішенштайна, й доправити одразу через Чукотку Аляскінським Тунелем. Так було б найшвидше й найбезпечніше, за умови, однак, що вляжеться воєнне сум’яття, і Гарріман нарешті відкриє Тунель для його вжитку, й буде збудована Північна лінія з Ніколаєвська-Амурського. Причому я мусив усе таким чином розіграти так, аби вони до самого кінця не змогли, зі специфікації замовлень, з певністю здогадатися про суть «гарячого» процесу в студницях.

… Усе це було плинне, недоморожене, розписане гіпотетичними фразами й веселковими можливостями. Кожен варіант вимагав ретельного плану, папери множилися самі, тож годі дивуватися, що чиновники й конторники процвітали у Літі. Шабатури мап, шабатури бумаг, помережаних блідим чорнилом… Тимчасом у мене в голові аж гуділо, бо державники вирували навколо під рипливу музику.

Мої руки були порожні. Я примкнув око. Пісенька почалася знову. Хтось мене штовхнув. Пахло свіжою, оживляючою вогкістю. Я підійшов до вікна, у вечірні сутінки. Танцюючи на похилій підлозі, всі природно сточуються униз, тож тут залишається вільний простір. Дощ умить промочив мій піджак і сорочку. Я провів долонею по обличчі. З мене цілком змило збудження й увесь добрий гумор.

Повернувся Павліч.

— Чи ти мусив с'aме в мене встановити цю виючу машину? — пробурмотів я невдоволено.

Mademoiselle Філіпов казала, що ти любиш танці.

— Слід мені нарешті заявити з цього питання офіційне dementi.

Павліч тримав у руках вишукану скриньку, інкрустовану кольоровим камінням. Він підморгнув мені й підняв верх. Я зазирнув. Скринька була повна чернородков.

— Звідки?..

— Слово вирвалося на світ уже позавчора. Китайці там унизу викуповують у людности тунґетит. Ця колекція обійшлася у дві курки й десять фунтів рису.

— І ти її придбав?..

Китайцу дружина занедужала на малярію, він шукав хініну, і знає, що ми маємо тут доктора для пана прем’єра. Він запропонував останні імперіали, вони вже не по п’ятнадцять рублів, а на вагу золота. Та й сама скринька, поглянь: сердолік, нефрит, топаз. Династія Сунь! Це скільки, тисячу років? Буцімто зі здобичі лорда Елґіна часів Другої опіумної війни з пекінських Садів Досконалої Ясности. О! Тепер час для таких оказій, як хтось має яке добро на продаж, чи бодай видимість влади, за безцінок можна придбати справжні багатства. Відлига! Все в русі!

— Але — малярія! Слід би щось зробити з цією баюрою на Дірявому Палаці.

Саша підійшов поруч.

— Це ти його викинув, мгм? — Він удав, що зазирає у прірву. — Бррр.

— Хто тобі таку нісенітницю?..

— Хлопець із «Газеты». Вони пішли скаржитися до Поченґла. Знаєш, що він їм відказав?

— Що?

— Що тебе судитимуть, коли постануть суди й напишуть законодавство.

— Він на це сподівається, я вірю. — Я підставив голову під гризький дощ, краплі якого встромлялися мені в порубцьовану шкіру. — Не з приводу подібних незначних випадків, але ти чув напевно, як кажуть про громадських діячів: «Його осудить Історія». Що це означає? Що — не люди. Що є певний вимір подій, застосовуваний у такому великому масштабі, що його годі вжити у перспективі, меншій, ніж сто років; і що ці події, прикладені до шкали, дають настільки очевидну оцінку, що вони вже не мають тоді ваги, оціненої з погляду тих чи інших упереджень — така міра веде до єдиноістини із залізною логікою. Але — слід почекати, щоби побачити. Для операцій на шкалі років, тижнів, днів — відсутній точний інтелектуальний апарат. Ніхто ще не написав підручника Математики Історії. Навіть про аксіоми сперечаються. Історія осудить — але не сьогодні, не завтра, не цього року: в Літі це замерзає дуже пово-о-олі. Ми жили в каламутній стихії, Саша, ми жили між неіснуючим минулим і неіснуючим майбутнім, на пливунах напівправди Котарбінського. Йди-но, відчуй цей дощ. Але ж тут парко!

Похитуючись, крізь танцюючих пробився інженер Іртейм. Під пахвою у нього була бюрова течка. Він зупинився поза межами досяжности дощу й замахав нам цією течкою.

— Що там?

— Історичний образ! — Він роззирнувся по приміщенні у мерехтливому світлі, по стінах, фарбованих стрибаючими тінями. — Де б його… — Він підійшов до автопортрету Єлени, помацав рамку. — У «Святій Трійці» подібна до неї робить заштрики… — Він вийняв із течки велике фото, прим'iряв його на стіні. — Так. Так. Мгмм.

— Покажіть-но.

Ми зазирнули йому через плече. Світлина на згадку представляла трійцю засновників Товариства: пан Порфірій Поченґло в ясному елеґантному костюмі, із державницькою стрічкою на вилозі, нахилився до об’єктива, негнучко спираючись на ціпок, з обличчям, неначе с'aме від цього зусилля сильно затятим; Авраам Фішенштайн під гривою сивого волосся, із бородою, розпростертою на грудях, наче біла манішка, пробитий наскрізь зимною порожнечею на місці тунґетитового ока; а я стою посередині, найнижчий між ними: пляма тьмітла у формі людини, руки й ноги ще якось посірілі, проте обличчя — вугіль. Позаду за нами висіло захмарене небо, під ним азійський обрій, розмиті руїни промислового міста.

У нижньому правому кутку фото було означене емблемою Товариства: каліграфічно нарисованими ініціалами ҐПФ. Секретарі Поченґла, мабуть, уже міркують над печатками, візитними картками й канцелярією.

— Бракує тільки дати, — сказав я.

— Двадцять восьмого червня тисяча дев’ятсот тридцятого року, Зимний Ніколаєвськ. Заснування першого Товариства Промислу Історії. Бенедикт Ґерославський, Порфірій Поченґло, Авраам Фішенштайн. Чи я залишив тут у вас інструменти?.. Зачекайте, прикріплю на дроті. Мгммм.

— Зєйцов зараз знайде якусь стару картину, вставимо замість неї.

Саша покрутив головою.

— Зєйцов уже сьогодні нализався. Я бачив його з футляром поверхом нижче.

— Він дійсно вчиться грати на скрипці?

— Ііі там. В одній половині має батарею різноманітних горілочок, у другій — ліричні, душещипательные видання. Я застав його так учора. Сідає собі на сонечку, відкриває футляр, виймає книжку й пляшку, і ф’юууу — полетів! — Саша надув щоки. — Художник!

Я скривився.

— Зачовгають цю платівку.

— Зараз, зараз, зарадимо.

Він пішов помайструвати біля патефона. Я сидів у вікні. Закурив би цигарку, якби так не падало: я волів мокнути, це було набагато приємніше. Платівка зупинилася, танцюристи підняли голосний лемент; Павліч пустив увертюру з бубнами й трубами, на що вони засвистіли й затупотіли на знак протесту; він зупинив і цю музику. Почулися покрикування і благальні зойки. Хтось витягнув на Сашу наґан, інші схопили шаленця за поперек і винесли в коридор, одразу зробилося вільніше, ясніше. Я помітив, що у моєму шезлонґу спить товстий бурят у державницькій шапці й забризканих грязюкою ботфортах. Я лише зітхнув. Mijnheer Іртейм, погойдуючись на широко розставлених ногах, наче старий шкіпер у порту, з повним ротом дроту й шпильок приміряв пам’ятну фотографію поруч із малюнком панни Муклянович. Напівголий козак із витатуйованими на грудях молотом і плугом на червоному трираменному хресті вийняв губну гармонію, заграв козачка. На стінах і кривій стелі зашелестіли тіні. У дверях унизу, зменшених і вигнутих у якійсь безглуздій витівці перспективи, замаячив Зєйцов. Я помахав йому рукою. Філімон Романовіч, похилий у своєму марші під гору — наче пручи проти жахливого урагану — наближався до мене черговими просвітами з-під тіні й з-поміж танцюючих: п’ятнадцять, десять, п’ять кроків до мене — фіґура в кривій коробочці розбовтаної мозаїки блиску й пітьми. Що вище у хворій геометрії, то повільніше і з більшим зусиллям він дерся, але голову не піднімав, зігнувшись навпіл. Насамкінець він мусив зібрати в собі всі сили, майже вистрибнувши з напівприсяду, з по-мавпячому витягнутими уперед руками…

Нефритова скринька поцілила його в ребра, Зєйцов упав під вікно, я підхопився, ніж полетів мені під ноги.

Саша підбіг, наступив на руки Зєйцову. Пирхаючи шпильками, голландець схопив його за ноги.

Зєйцов к'oпався і плювався. Розбиті окуляри зсунулися йому на носа. Він був п’яний, проте с'aме у випадку Зєйцовa це була не дуже обтяжуюча обставина. Згорнувшись змієм, він звільнив ліву руку й вказав на мене тремтячим пальцем.

Он! Он!

Павліч запитально поглянув.

Я знизав плечима.

— Такий уже він є. — Я підняв ножа, провів великим пальцем по лезу. Гострий, наче бритва. — Час від часу його охоплює гнів, і Філімон кидається на мене з убивчим наміром; потім падає до ніг, серце собі розриває, просить пробачення. — Я покликав державників, які покинули танцювати, здивовані черговим театром божевільного насильства. — Замкніть його кудись, нехай прийде до тями.

Він дриґав ногами, а вони тимчасом потягли його униз нашої коробки п’яних ліній.

Он! — вищав Зєйцов. — Он!

Аж зник разом із ними у долішньому кривому куті.

Я подав скриньку Саші.

Спасибо.

— Мпфх хмих? — запитав mijnheer Іртейм.

— А хто його знає. Може, йдеться про редактора-зрадника. — Я постукав ножем у підборіддя. — Де ви це, врешті… — Я поглянув на рисунок Єлени. La Menzogna. Чому Зєйцов узагалі міг мене так заскочити, що до останньої миті я не бачив у ньому убивці? La Menzogna.

— Виплюньте це! — Я скерував ніж у голландця.

Він виплюнув.

— Де ви її бачили? — гаркнув я. — У шпиталі імені Святої Трійці? Але придивіться! Ну!

Хутко протверезівши, чорнофізик подивився на автопортрет панни Єлени.

— Ну… може схожа. — Він закліпав, придивився уважно. — Ні. Це не вона. Тільки оце волосся. І, може, очі… Не вона, пане Бенедикте.

Я встромив ніж у бібліотечний стелаж.

— Завтра вранці їду до Іркутська.

Павліч вжахнувся.

— Не шаленій! Лиха шукаєш? Він же каже, що не вона!

— Ну й що?

Саша в розпачі вдарився головою у китайську пам’ятку.

— Ти ж сам казав, що вона померла!

— Померла, але, може, жива.

— Ти був на її могилі!

— Хіба ти не бачиш? — Я обвів розмашистим жестом вечірній краєвид Зимного Ніколаєвська під дощем. — Ми маємо Відлигу!

— Ну й що…

— Ми маємо Відлигу! — Я повернувся оком до побляклого начерку. Панна Єлена вказувала рукою за межі видимого на те, що не існує. На її губах не було посмішки, жодної іронії. La Menzogna. Брехня, правдивіша, ніж правда. — Ми маємо Відлигу. Померла, — але, може, жива. Може, жива.

Mijnheer Іртейм виплутав із бороди останній дріт.

— Це не вона.

— Неважливо.

— Збожеволів, — простогнав Павліч.

Я повернувся до вікна.

— Забери звідси грамофон, нехай уже йдуть.

Я вихилився на дощ, який ставав щоразу зимнішим. Чи має Поченґло слушність? Чи я все це якось д о м р і ю ю до себе? Я не планував. А те, що планував, не повелося, все обернулося на посміховисько вирозумуваних планів. Минулого не існує, майбутнє не існує. Але паморозь на шибі теж нічого не планує, немає у кристалі льоду жодної думки, що організовувала б структуру довкола. А однак вона укладається довкола нього згідно із заздалегідь заданою необхідністю — як отой неґентропійний порядок молекул охолодженого металу. Батько, мартинівці. Тесла, чорна фізика, Крупп, нова крижлізна технологія. Пілсудський, Шляхи Мамутів. Фйодоровці, Фішенштайн. Хронічні злидні, нахабні чиновники, Транссибірський експрес, Міністерство Зими, Царство Пітьми, аполітея, Распутін, Товариство Промислу Історії. Батько розталий, батько воскреслий. Панна Єлена. Й навіть такі дрібниці, як карти Вельца чи здатність до бальних танців. Істина чи фальш? Істина чи фальш?

Я змив це із себе.

Ще до світанку, зібравшись уже в подорож, я зайшов до Зєйцовa. Його замкнули внизу на першому поверсі, в наріжній кліті, позбавленій вікна (щоби він не зміг вистрибнути). Перед дверима дрімав державник з берданкою на лікті. Я велів йому відчинити й принести лампу.

Колишній каторжник прокидався поволі, причавлений кам’яним тягарем важкого похмілля. Урешті він сів на голій підлозі, у нижньому кутку, підтягнувши коліна під підборіддя, охопивши ноги руками. Я присів навпроти, біля горішньої стіни. Вистачило хвилю помовчати, він сам упав у покутний настрій.

Зєйцов лупнув потилицею у дерево раз, другий.

Пошел! — зойкнув він. — Не смотреть! Не смотреть!

Ну, что?

Тьфу! Сатана!

Я поволі перехрестився.

— Філімоне Романовічу, що з вами?

— У вас немає Бога в серці!

Я торкнувся скроні тьмідинометром.

— Я маю Бога в розумі.

Сатана!

— Я тобі якусь кривду заподіяв? Коли? Яку?

Він заслонив собі очі, можливо, засліплений після темної ночі.

— Чому ж я вас уже тоді в потягу не убив!.. — зойкав він. — Чому ж я вам жити дозволив!..

О! Покутні докори він нині робив собі не за спробу вбивства, а — що вона йому не вдалася.

Я важко зітхнув.

— Це певно через Відлигу. Ми ж уже це проходили у Літі.

— Але я тоді не знав, що ви дійсно будете р о б и т и Історію! — Він зиркнув з-під рукава. — Що ви для цього машини побудуєте, що цілу науку створите, що посадите себе біля керма Історії й будете її згідно з власними задумами о б ч и с л ю в а т и: це необхідне, це неможливе — й таке воно буде! Це добре, це лихе — і таким воно буде! Це гарне, це огидне — й таким воно буде! Це порятунок, це прокляття — і так воно розділиться! Це небо, це пекло, — й туди підуть сліпі маси! Для Росії і світу — аполітея; для людей — доля сонных рабов! І жодної втечі! Жодної думки про втечу! Не буде навіть у кого кидати бомби, — позаяк ви обчислите свої ІСТОРИЧНІ НЕОБХІДНОСТІ! — Він знову закрыл глаза. — Жах, жах! Ідеальний тиран людства! Механік сатанократії!

Я повторив, що він тоді мене спитав, перш ніж викинути з експресу в Азію.

— Чи ви забули вже про свої марксистські догми? Ви ж у це вірили. Зрештою, і Бєрдяєв вірив. Людина рано чи пізно запанує над Історією.

— Може, й запанує, — але що ви робите, — Вєнєдікте Філіповічу, ви прирікаєте на вічне прокляття усе людство! Історія є єдиним способом спілкування Бога з людиною, а так не Бог промовлятиме до нас крізь століття і діяння людські, а — варшавський математик! — Він знову почав товкти головою об стіну. — Варшавський математик! — Луп! — Хворий ідеаліст! — Луп! — Вєнєдікт Єрославський!

— Сам ти невиліковний ідеаліст, — пробурмотів я.

— Я? Я вірю в ідеї для людей, з любови до людей — з цієї стражденної, божевільної російської любови до людини! А ви, ви вірите в ідеї для ідей, з любови до ідей, ви вже живете серед ідей! І така буде ваша Історія, такою буде ваша аполітея: Крига! Крига! Рай для бухгалтерів і бездушних рабів!

Я змусив себе залишити осторонь лихі емоції і зважити слова Зєйцовa самим лише розумом. (І одразу подумав, а слід було власне розлютитися!

Занадто пізно).

Бо в чому ачуховець може мати тут слушність… Адже в його словах бриніла певна очевидна правда. Всі оті студенти, які живуть щодня між книжками, бо між людьми жити не здатні, які живуть між словами, числами й ідеями, бо між теплими тілами їм немає життя, у теплих тілах вони знаходять лише об’єкт відрази й озвіріння — на відміну від ідеальних уявлень про тіла… Мислителі, винахідники, шукачі Істини всіх епох, усі ті Ніколи Тесли, які ніколи не одружилися і насамперед зауважать красу математично описуваної машини, ніж незрілу, незавершену красу панни Філіпов, — усі ті, хто своєю щирою пристрастю штовхає світ уперед, — хто формує образ майбутнього світу… Про що вони снять, про що мріють? Чого прагнуть в електрівнях своїх накрутних сердець? Криги! Криги! Світу й людини під Кригою, Історії під Кригою! Тоді вони, далебі, будуть найбільш практичними, найбільш життєвими з-поміж людей, — коли мова першого ґатунку погодиться з мовою другого ґатунку, — коли вже не залишиться найменшої різниці між реальністю ідеї і реальністю матерії.

Під Кригою буде неможлива жодна винахідливість, жодна ориґінальність, — але під Кригою вона буде непотрібна, оскільки істина думки відповідатиме безпосередньо істині досвіду, й операція на ідеях, які оповідають про світ, зведеться до простої операції на рахівниці. Й справді абаки ідей, ідеометри, — вони, ймовірно, постануть передусім. У Царстві Пітьми філософ буде математиком, а математик — генералом-громовержцем. Стереометрія поглядів стане повсюдно зрозумілою мовою, а мова Тайтельбаума, єдина тоді можлива, — знаряддям абсолютної Істини.

— Істина, Зєйцов, — сказав я уголос, — буде світом утіленої Істини. Чи була б вона немила Богові?

— Якби Богові йшлося про Істину, то він би створив собі логаритмічні лінійки замість людей!

І плюнув на мене брудною мокротою.

Я устав, підніс лампу. Він далі бився головою об стіну. Луп, луп, луп.

— Чому ви не прийшли, не сказали? — тихо запитав я. Тиша стояла тепер поміж нами, ота тиша для духівника та грішника. Він зіщулився біля моїх ніг. — Чому ви не зізналися, що вам на серці лежить? Чи ви справді вже таким тираном мене бачите, що тільки стилет може мене напоумити, тільки лезо холодне я в серці відчую? Ми ж знайомі.

— Я знав вас, так. Тоді, під Кригою. Але тепер. Коли ви сюди повернулися через роки. Що я знаю. Господин председатель Єрославський! — Він заскреготів попсованими зубами. — Як могло статися, що ви приходите з порожніми кишенями, а вони дають вам мільйони, перше крісло у великому, мов держава, підприємстві, що купують у вас на віру таємні технології, а також лише на слові про майбутню Історію, обчислену вами, будують цілу політику. Як це так! Ви написали оту «Аполітею», так. Ви син Батька Мороза, так. Ви стоїте в чорному блиску, так, уже в експресі ви були як лютовець. Але чи це будь-що пояснює? Як це так, Вєнєдікте Філіповічу! — Він подивився на мене диким поглядом. — Ха, ви навіть самі себе про це не запитали, така це для вас очевидність! І не поглянули в дзеркало. Ви ошукали їх із ходу. Як і всі перед вами: самозванці наші русійські, пророки землі, святі жебраки, як Мартин, як ваш Пілсудський, як Распутін — як Распутін… Распутін! — Тут він знову почав плюватися. — Ви осліпили їх своєю чорною Істиною! Я знаю це ще від марксистської братії, сам Троцький. — Хто він? Клятий Математик Історії!

Я вийшов. Державник, позіхаючи, замкнув на ключ темну камеру.

Це лунало мені вслід із неї, коли я віддалявся угору коридором: ритмічний стук і пекельне скавуління пригніченої душі.

— Математик! Боже мій, чому я не убив гада!.. Математик! Я знав! — Вив Зєйцов із глибин кривого стального колодязя. — Математик! Математик! Матееемааатииииик!..


Про заснування першого Товариства Промислу Історії АТ | Крига. Частини ІII–ІV | Про колективну душу й диктатуру милосердя