Спочатку майбутнє настає в Росії
Поки я вдивлявся у всі ці нескінченні трансформації «більшості» та «народу», у ці відчайдушні, рвучкі спроби перевинайти ідентичність на льоту, мене вразило, що все це я вже бачив — у Росії, де жив упродовж 2001–2010 років.
«Спочатку я придумав ідею путінської більшості, — казав мені один з перших політтехнологів президента Путіна Ґлєб Павловський, ще коли я жив у Москві, — а потім вона з’явилася!»
Я виїхав з Росії 2010 року, виснажений життям у системі, де, як я це сформулював у попередній книжці, несвідомо цитуючи Ганну Арендт[198], «нічого правдивого й усе можливе»[199]. У Москві це були ще порівняно вегетаріанські часи, перед вторгненням в Україну (хоча вторгнення в Грузію та килимове бомбардування Чечні мали би бути застереженнями), але це вже був світ, де спектакль витискав сенс, залишаючи інтуїцію єдиним засобом знаходити шлях крізь туман дезінформації. Я повернувся в Лондон, тому що, цитуючи мене тодішнього, я прагнув жити у світі, де «слова мають значення», де не відкидали кожен факт з тріумфальним цинізмом як «лише піар» або «інформаційна війна».
Росія здавалася країною, неспроможною примиритися із собою після поразки у Холодній війні, як і з усіма іншими травмами XX століття. Урешті, це було відхилення, думав я, збережений у формаліні власної агонії курйоз.
А потім настав революційний 2016 рік, і справи пішли шкереберть. Раптом почало скидатися на те, що Росія, яку я знав, вже довкола: радикальний релятивізм, за яким правди не збагнути, майбутнє, що розчиняється в гидкій ностальгії, теорії змови замість ідеології, факти, що дорівнюють вигадкам, розмови, що перетворюються на взаємні звинувачення, ніби кожний аргумент — інформаційна зброя... і ось саме те відчуття, що ґрунт постійно тікає з-під ніг, засадничо нестабільний, плинний.
Навдивовижу переважали не тільки ці установки, відомі мені з Росії. Також і сама країна не зникала із заголовків новин: вторгнення в Україну, бомбардування Сирії, хакерство в США, підкупи в Європі. Путін глузливо посміхався мені з газетних розкладок і з найгарячіших вечірніх новин. Мовляв, «думав, зможеш втекти?».
Попри всі мої спроби уникати Росії, вона переслідувала мене. А якщо я помилявся усі ті роки там? Що, як Росія не була агонізуючим курйозом на тупиковій гілці історії? Що, як це було передвістя того, що мало прийти до місць, колись відомих як Захід?
Із цими питаннями я, врешті, знову звернувся до Росії, до коріння системи, яку бачив упродовж моїх років у Москві, а також у 1990-ті, коли Ліна знімала там свої документальні фільми. Я знову сконтактувався з Ґлєбом Павловським. Він погодився на інтерв’ю телефоном, і поки він пояснював мені свою тактику створення ідей «більшості», «народу» в Росії 1990-х, мені у студії звукозапису BBC почало це здаватися неймовірно знайомим.
«Комуністична ідеократія була млявою, та все одно вона була ідеологічним суб’єктом, — пояснював він, делікатно порадивши ставити конкретніші запитання. — Навіть ближче до її кінця люди могли принаймні сперечатися про переваги та недоліки комунізму. Тепер виник вакуум, який потребував нової мови. Ми були абсолютно чистим аркушем. Ми мусили почасти перевинайти принципи політичної системи, наскільки це можливо».
Візія прекрасного майбутнього «свободи» не витримала розрухи початку 1990-х. Натомість у цьому ландшафті точково виринали мікрорухи, які по ходу придумували власну термінологію: націонал-більшовики, ліберал-демократи, які насправді були націоналістами-конспірологами, комуністи, які були православними монархістами із соціальною програмою. Досліджуючи громадську думку у країні, Павловський виявив, що росіяни вірять суперечностям, які не вписуються в жодну стару концепцію про правих і лівих. Більшість людей вірили у сильну державу, якщо вона не втручається в їхнє приватне життя. Радянські категорії, як-от «робітники» й «інтелігенція», у виборах були не потрібні.
Павловський експериментував з іншим підходом до консолідації виборців. Замість фокусуватися на ідеологічних аргументах, він брав доволі відмінні, подекуди конфліктуючі суспільні групи та починав складати їх разом, як матрьошку. Не важило, якими були їхні позиції, йому просто треба було зібрати достатньо з них.
«Їх треба зібрати на короткий період, на мить буквально, але так, щоби вони проголосували разом як одна людина. Для цього потрібно створити казку, яка буде спільною для них усіх».
Ця «казка» не може бути політичною ідеологією: великі ідеї, які живили колективні уявлення про поступ, умерли. Подрібнені групи потрібно було об’єднати довкола центральної емоції, почуття, достатньо сильного, щоб усіх їх об’єднати, але достатньо розпливчатого, щоби означати будь-що для будь-кого. У 1996 році Павловський написав «казку» для кампанії хворого непопулярного президента Боріса Єльцина, в якій грав на страхах, що країна може зануритися у громадянську війну, якщо він не переможе. Він культивував образ Єльцина як когось такого нерозсудливого й небезпечного, що він готовий воювати, якщо не виграє. Сюжетом було виживання, страх втратити все — почуттям.
Агенція Павловського, «Фонд ефективної політики», взялася паплюжити опозиційну Комуністичну партію у спосіб, що віддалено нагадував сьогоднішні «фейкові новини» та «ляльки-рукавички». Павловський підробляв плакати, нібито Комуністичної партії, в яких ішлося про націоналізацію приватних помешкань. Він записував акторів: буцім розлючених членів Комуністичної партії, які спалювали антикомуністичну літературу. Наймав астрологів, які ходили на телеефір і пророкували, що обрання комуністів призведе до апокаліптичних сценаріїв, навіть до війни з Україною.
Єльцин одержав сумнівну перемогу.
Павловський вичаклував нове уявлення про «більшість», але позаяк воно було не більше як емоційним трюком з мінімумом політичного змісту, то невдовзі розвалилося, і одразу почалася робота над створенням нової. Він без упину організовував соціологічні опитування, у Росії ця наука була на підйомі. Коли стало зрозуміло, що народ найбільше поважатиме кандидата, який буде таким собі «інтелігентним шпигуном», російським Джеймсом Бондом, Кремль і наближені олігархи почали пошук потенційного наступника з колишнього КҐБ. Вони зупинилися на Владімірі Владіміровичі Путіні.
Цей фінал трохи дивний для такої людини, як Павловський. Він же, хай там як, починав як дисидент. У книжці розмов з болгарським політологом Іваном Крастевим[200] Павловський згадує, як у 1960-ті, ще в школі, влаштовував розіграші, чіпляючи вчителям на спину папірці з написом «Я голосую за Джона Ф. Кеннеді», майже акт антирадянського бунтарства. Замолоду він розповсюджував самвидавний «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина. Коли КҐБ взяло його 1974 року, Павловський, до свого подиву, запанікував і здав одного з приятелів. Він згодом відмовиться від своїх свідчень на суді, і це означатиме для його друга лише недовге перебування у психіатричній лікарні, а не в’язницю. На початку 1980-х Павловський переїхав до Москви, редагував один із провідних дисидентських журналів «Поиски». Його знову заарештували. Цього разу він визнав провину за «антирадянський наклеп». Таке визнання вважалося ганебним у дисидентській культурі, яка над усе цінувала суверенність індивіда перед лицем держави. Після арешту 1982 року Павловський провів роки у в’язниці та на засланні, пишучи листи КҐБ, у яких переконував працювати з дисидентами задля блага Радянського Союзу. Його звільнили 1986 року. Під час перестройки він і далі вірив, що реформований космополітичний СРСР був би ліпшим рушієм прогресу, ніж потенційно расистський російський націоналізм. Він надзвичайно перейнявся потребою у сильній, централізованій державі. І 1999 року вже готував прихід до влади людини з КҐБ.
Для президентських виборів 2000 року провідною «казкою» було зібрати разом усіх, хто відчував втрати протягом єльцинських років, «відкинутих», і дати їм відчуття, що це їхній останній шанс стати переможцями. Це були цілком відмінні сегменти суспільства, які в радянські часи були би по різні боки барикад — учителі та люди зі спецслужб, науковці та військові, — яких Павловський зібрав докупи під парасольку «путінської більшості». Як виявлять десятиліття по тому Борвік та подібні йому, у час, коли всі старі провідні ідеології відійшли, коли немає справжньої конкуренції політичних ідей для майбутнього, метою стає заарканити розрізнені групи в новому уявленні про «народ», з’єднати довкола аморфної, але потужної емоції, яку кожен може тлумачити по-своєму, а потім закріпити ворогами, що загрожуватимуть підважити це відчуття.
Путін переміг на виборах, кандидатура зі спецслужб виявилася більш ніж пророчою, коли новини заповнили моторошні, панічні кадри із сотнями жертв вибухів житлових будинків у російських спальних районах, нібито підірваних ісламістськими терористами із Чечні.
Упродовж двох десятиліть правління Путіна, відколи Павловський допоміг йому стати президентом, ідею «більшості» переформатовували знову і знову, перетасовували, але вона й надалі була успішною в об’єднанні вкрай розрізнених груп довкола ворога. Вороги змінювалися: спочатку то були олігархи, потім міські ліберали, а віднедавна — зовнішній світ загалом. Мов якийсь художник-перфомансист, Путін позував оголений до пояса на нібито випадкових фото своїх звитяг; замість ідеологічної цілісності — емоційне сп’яніння від «Росія встає з колін» (місцевого еквіваленту «Зробити Росію знову великою»).
У той час Павловський був дуже зайнятий. Він допомагав створювати «Наші», патріотичний молодіжний рух, який здійснював DDoS-атаки в Естонії та тероризував дисидентів і журналістів. Їхня назва звужувала політику до низки займенників «вони», «ми», «наше», «їхнє». Як пише доктор Ілья Яблоков з Університету Лідса, який досліджує російські теорії змови, Павловський у численних виступах у ЗМІ протягом перших десяти років нового століття апелював до образу Росії, оточеної ворогами, та Заходу, який планує перетворити Україну на «величезний випробувальний полігон антиросійських технологій». «Путінська більшість», яку він допоміг створити, стала «зброєю для легітимізації її опонентів. Розділити суспільство на путінську більшість та її ворогів стало панівною політичною тактикою»[201].
У якийсь момент Павловський потрапив на ворожий бік поділів, які він допоміг встановити, заявивши, що Путін не має повертатися до президентства у 2012 році, після свого прем’єрського терміну. Його викинули з Кремля. Пропрацювавши по таких різних сегментах російського політичного спектру, він залишається об’єктом зачарування та численних коментарів, така собі «проста людина» з безлічі російських сюжетів.