home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Розділ ІІІ

Про нагромадження капіталу, або Про працю продуктивну та непродуктивну

Один вид праці збільшує вартість предмета, до якого він застосовується, інший вид праці не чинить такої дії. Перший, оскільки він виробляє певну вартість, можна назвати продуктивною працею, другий — непродуктивною. Так, праця робітника мануфактури зазвичай збільшує вартість матеріалів, що їх він переробляє, а саме збільшує її на вартість його утримання й прибутку його хазяїна. Праця хатнього слуги, навпаки, нічого не додає до вартості.

Хоча хазяїн авансує мануфактурному робітникові його заробітну плату, останній насправді не коштує йому жодних витрат, оскільки вартість цієї заробітної плати зазвичай повертається йому разом із прибутком у збільшеній вартості того предмета, до якого було застосовано працю робітника. Навпаки, витрати на утримання слуги ніколи не відшкодовуються. Людина стає багатою, надаючи заняття більшому числу мануфактурних робітників; вона біднішає, якщо утримує велику кількість хатніх слуг. А проте праця останніх має свою вартість і заслуговує на винагороду так само, як і праця перших, але праця мануфактурного робітника закріплюється й реалізується в якомусь окремому предметі або товарі, який можна продати і який існує принаймні впродовж деякого часу по закінченні роботи. Певна кількість праці ніби відкладається на запас і нагромаджується, щоб бути витраченою, якщо знадобиться, у якомусь іншому випадку. Цей предмет, або, що те саме, ціна цього предмета, може згодом, якщо знадобиться, привести в рух кількість праці, що дорівнює тій, яка первісно виробила його. Праця хатнього слуги, навпаки, не закріплюється й не реалізується в якомусь окремому предметі або товарі, придатному для продажу. Його послуги зазвичай зникають у самий момент надання їх і рідко залишають після себе якийсь слід або якусь вартість, що за неї можна було б згодом отримати рівну кількість послуг.

Праця деяких найбільш шанованих станів суспільства подібно до праці хатніх слуг не виробляє жодної вартості, не закріплюється й не реалізується в жодному предметі або товарі, який існує впродовж тривалого часу і який можна продати, який існував би й надалі по припиненні праці й за який можна було б отримати потім рівну кількість праці. Наприклад, правитель з усіма своїми судовими чиновниками та офіцерами, уся армія та флот є непродуктивними працівниками. Вони є слугами суспільства й утримуються на частину річного продукту праці решти населення. Їхня діяльність, хоч би якою почесною, корисною чи необхідною вона була, не виробляє зовсім нічого, за що потім можна було б отримати рівну кількість послуг. Захист та охорона країни — результат їхньої праці в цьому році — не куплять захисту й охорони її в наступному році. До того самого класу слід зарахувати як деякі з найбільш серйозних і важливих, так і деякі з найлегковажніших професій — священиків, юристів, лікарів, письменників будь-якого роду, акторів, паяців, музикантів, оперних співаків, танцівників та ін. Праця найостаннішого із цих людей має певну вартість, яку визначають ті самі правила, що визначають вартість будь-якого іншого виду праці, але праця навіть найшляхетнішої та найкориснішої із цих професій не виробляє нічого такого, на що можна було б потім купити або дістати однакову кількість праці. Подібно до декламації актора, промови оратора чи мелодії музиканта праця їх усіх зникає в самий момент її виконання.

Продуктивні та непродуктивні працівники й ті, хто зовсім не працює, однаково утримуються всі з річного продукту землі та праці країни. Цей продукт, хоч би яким значним він був, ніколи не може бути безмежним, він мусить мати певні межі. Через це, залежно від того, менша чи більша частка його витрачається протягом року на утримання непродуктивних людей, для продуктивних працівників залишиться в одному випадку більше, у другому — менше, і відповідно до цього продукт наступного року буде значнішим або скоротиться, оскільки весь річний продукт, якщо не враховувати природних плодів землі, є результатом продуктивної праці.

Хоча весь річний продукт землі та праці кожної країни врешті-решт призначається, поза сумнівом, для задоволення споживання її мешканців і для забезпечення їм доходу, однак, після того як його спершу отримано від землі або від праці продуктивних працівників, він, природно, поділяється на дві частини. Одна із цих частин — і часто найбільша — призначається передусім для відшкодування капіталу або на відновлення предметів продовольства, матеріалів і готових продуктів, що їх було взято з капіталу; друга йде на утворення доходу власника капіталу — як прибуток із його капіталу або якої-небудь іншої особи — як рента з його землі. Так, із продукту землі одна частина відшкодовує капітал фермера, друга оплачує його прибуток і ренту землевласника, становлячи таким чином дохід власника цього капіталу як прибуток на його капітал і дохід якоїсь іншої особи як ренту з його землі. Так само з усього продукту великої мануфактури одна частина — і до того ж завжди найбільша — відшкодовує капітал підприємця, а друга оплачує його прибуток і таким чином утворює дохід власника цього капіталу.

Ту частину річного продукту землі та праці будь-якої країни, що відшкодовує капітал, завжди безпосередньо використовують для утримання тільки продуктивних працівників. Вона оплачує тільки заробітну плату продуктивної праці. А та частина, що безпосередньо призначена для утворення доходу у вигляді або прибутку, або ренти, може йти на утримання однаково як продуктивних, так і непродуктивних працівників.

Хоч би яку частину своїх запасів людина витрачала як капітал, вона завжди очікує, що її буде відшкодовано з прибутком. Тому вона витрачає її виключно на утримання продуктивних працівників; виконавши свою функцію капіталу, вона утворить дохід цих останніх. Щоразу, коли людина використовує частину своїх запасів на утримання непродуктивних працівників будь-якого роду, та частина від цього моменту виключається з її капіталу й надходить до її запасів, призначених для безпосереднього споживання.

Непродуктивні працівники й ті, хто зовсім не працює, утримуються всі на дохід; вони утримуються, по-перше, на ту частину річного продукту, що первісно призначена для утворення доходу якихось окремих осіб у вигляді ренти із землі чи прибутку на капітал, або, по-друге, на ту частину, що, хоча первісно призначається на відшкодування капіталу та утримання самих лише продуктивних працівників, проте, потрапивши до їхніх рук, може бути витрачена в тій частині, яка перевищує те, що потрібно для їхнього існування, на утримання однаково як продуктивних, так і непродуктивних працівників. Так не тільки великий землевласник або багатий купець, а й навіть простий робітник, якщо він одержує значну заробітну плату, може утримувати хатнього слугу чи піти інколи до театру або до цирку і в такий спосіб вносити свою частку на утримання певної групи непродуктивних працівників; так само він може сплачувати деякі податки і в такий спосіб допомагати утримувати іншу групу їх, щоправда поважнішу й кориснішу, але так само непродуктивну. Однак ані найменшу частину річного продукту, призначену первісно на відшкодування капіталу, ніколи не використовують для утримання непродуктивних працівників, перш ніж вона приведе в рух свою повну норму продуктивної праці або всю ту кількість, яку вона може зрушити тим шляхом, яким вона витрачається. Робітник має заробити плату за працю, виконавши свою роботу, перш ніж він зможе витратити її частину. До того ж ця частина зазвичай становить невелику суму. Це лише заощадження з його доходу, а таких заощаджень у продуктивних робітників не буває багато. Але деякі заощадження вони, як правило, мають, і при сплаті податків кількість їх може до певної міри компенсувати малі розміри внеску кожного з них. Тому рента із землі й прибуток на капітал утворюють скрізь головне джерело, із якого непродуктивні елементи одержують свої засоби до існування. Це саме такі два види доходів, власники яких можуть зазвичай заощаджувати найбільше. Вони можуть утримувати як продуктивних, так і непродуктивних працівників. Однак вони, напевне, віддають деяку перевагу останнім. Витрати великого землевласника зазвичай годують більше нероб, аніж працьовитих людей. Багатий купець, хоча він утримує на свій капітал тільки продуктивні елементи, проте своїми витратами, тобто використовуючи свій дохід, дає зазвичай спожиток таким самим людям, що й великий землевласник.

Тому співвідношення між кількістю продуктивних і непродуктивних працівників у кожній країні значною мірою залежить від співвідношення між тією частиною річного продукту, що, будучи отримана від землі або від праці продуктивних робітників, призначається на відшкодування капіталу, і тією його частиною, що призначається на утворення доходу у вигляді ренти або прибутку. Це співвідношення дуже різне в багатих і бідних країнах.

Так, нині в багатих країнах Європи значна, часто найбільша, частина продукту землі призначається на відшкодування капіталу багатого й незалежного фермера; решта йде на оплату його прибутку та ренти землевласника. Але колись, за панування феодального режиму, було достатньо дуже малої частки продукту для відшкодування капіталу, що витрачався на обробіток землі. Він зазвичай складався з невеликої кількості поганої худоби, що існувала лише з природного продукту необробленої землі, отже, її можна було визнати частиною цього природного продукту. До того ж ця худоба, як правило, належала землевласникові, який надавав її в користування хліборобові. Решта продукту також належала йому як рента за його землю або прибуток на цей мізерний капітал. Хлібороби, що обробляли його землю, були за загальним правилом кріпаками, особа та пожитки яких теж були його власністю. Ті, що не були кріпаками, були держателями з його волі, і хоча рента, яку вони сплачували, номінально часто лише трохи перевищувала оброк, усе ж вона насправді досягала суми всього продукту землі. Землевласник міг у будь-який момент користуватися їхньою працею за мирних часів і службою під час війни. Хоча вони жили на певній відстані від його будинку, вони так само залежали від нього, як і його двірня, що жила при ньому. Але ж весь продукт землі належить, поза сумнівом, тому, хто може розпоряджатися працею й послугами всіх тих, хто живе із цього продукту. А в сучасній Європі частка землевласника рідко перевищує третину, а іноді не перевищує і чверті всього продукту землі. Тим часом рента із землі в тих частинах країни, де землю було поліпшено, зросла від тих давно минулих часів у три й чотири рази, і ця третя або четверта частина річного продукту, напевне, у три або чотири рази перевищує те, чому раніше дорівнював увесь продукт. Із розвитком поліпшеної культури рента хоча й зростає абсолютно, однак зменшується щодо всього продукту.

У багатих країнах Європи великі капітали вкладені нині в торгівлю та промисловість. Колись незначна торгівля, що ледь животіла, і тогочасні нечисленні примітивні й прості мануфактури вимагали лише дуже невеликих капіталів. Однак останні мали давати дуже високі прибутки. Норма відсотка ніде не опускалася нижче від 10, і їхні прибутки мали бути достатньо високими, щоб давати цей високий відсоток. Нині в розвинених частинах Європи відсоток ніде не перевищує 6, а в деяких найбільш розвинених країнах він знижується до 4, 3 і навіть 2. Хоча частка доходу населення, одержувана з прибутку на капітал, у багатих країнах завжди значно більша, ніж у бідних, однак це пояснюється тим, що тут сам капітал є значно більшим, відносно ж до капіталу прибуток зазвичай буває значно меншим.

Отже, та частина річного продукту, яка по надходженні її із землі або від продуктивних працівників призначається на відшкодування капіталу, не тільки значно більша в багатих країнах, ніж у бідних, а й становить також значно більшу частку порівняно з тією частиною, що безпосередньо призначається на утворення доходу у вигляді ренти або прибутку. Фонди, призначені на утримання продуктивної праці, не лише значно більші в багатих країнах, ніж у бідних, а й становлять більшу пропорцію порівняно з тими фондами, які хоча й можуть бути використані на утримання як продуктивної, так і непродуктивної праці, але за загальним правилом витрачаються радше на утримання останньої.

Співвідношення між цими різними фондами за потребою визначає в кожній країні характер її населення щодо працьовитості або бездіяльності. Ми працьовитіші за наших предків, бо в наш час фонди, призначені на утримання продуктивної діяльності, значно вищі, ніж це було 200–300 років тому, порівняно з фондами, що використовуються для утримання нероб. Наші предки були бездіяльні через відсутність достатнього заохочення до продуктивної праці. Краще, каже приказка, задарма гуляти, ніж задарма працювати. У торговельних і промислових містах, де нижчі верстви народу існують переважно завдяки застосуванню капіталу, вони за загальним правилом працьовиті, тверезі й ощадливі, як це спостерігається в багатьох англійських і більшості шотландських міст. У тих містах, головним джерелом існування яких є постійне або тимчасове перебування в них двору, а нижчі верстви народу існують переважно витрачаючи дохід, вони за загальним правилом ледачі, розбещені й бідні, як це можна спостерігати в Римі, Версалі, Комп’єні та Фонтенбло. Окрім Руана й Бордо, у жодному з парламентських міст Франції немає значної торгівлі та виробництва, і нижчі верстви населення цих міст, що існують переважно з витрат членів судів і тих, хто судиться в них, відрізняються бездіяльністю й бідністю. Широка торгівля Руана та Бордо є, напевне, виключно наслідком їхнього розташування. Руан є природним складом майже для всіх товарів, що їх привозять для забезпечення великого міста Парижа або з-за кордону, або з приморських провінцій Франції. Бордо так само слугує складом вин, вироблених на берегах Гаронни та річок, що впадають у неї, в одній із найбагатших виноробних місцевостей світу, яка до того ж виробляє вино, що є найпридатнішим для вивезення або найбільш відповідає смакам іноземних націй. Таке вигідне розташування неодмінно привертає великі капітали, оскільки забезпечує їм широке застосування, і саме це породило промисловість і торгівлю цих двох міст. В інших парламентських містах Франції, напевне, вкладено в діло ненабагато більше капіталів, ніж це потрібно для задоволення їхніх власних потреб, тобто трохи більше за мінімальний капітал, що може дістати в них продуктивне застосування. Те саме можна сказати й про Париж, Мадрид і Відень. Із цих трьох міст Париж є найбільшим промисловим, але він сам є головним ринком для всіх промислових підприємств, що існують у ньому, і потреби його власного споживання становлять основу всієї торгівлі, яку він веде. Лондон, Лісабон і Копенгаген — певно, єдині міста в Європі з постійними резиденціями дворів, що водночас визнані торговельними центрами, тобто містами, які торгують не лише для покриття потреб власного споживання, а й для задоволення потреб інших міст і країн. Надзвичайно вигідне і зручне розташування цих трьох міст перетворює їх на склади для більшої частини товарів, призначених для споживання у віддалених країнах. У місті, де витрачаються великі доходи, вкладати з вигодою капітал в інше діло, окрім задоволення потреб споживання цього міста, певно, важче, ніж у місті, де нижчі верстви народу не мають інших засобів до існування, окрім тих, що їх вони одержують унаслідок продуктивного застосування такого капіталу. Бездіяльність більшості людей, які існують із витрачання доходу, цілком імовірно, послаблює працьовитість тих, хто одержує на утримання з капіталу, і робить застосування капіталу в таких місцях менш вигідним, ніж в інших. До об’єднання з Англією торгівля й виробництво в Единбурзі були розвинені слабко. Коли тут припинилися сесії шотландського парламенту і місто вже не було резиденцією знаті й поміщиків Шотландії, воно стало містом із певним рівнем виробництва й торгівлі. У місті й досі розташовані головні судові установи Шотландії, митне та акцизне управління тощо, тому тут, як і раніше, витрачаються значні доходи. За рівнем торгівлі й виробництва воно значно поступається Ґлазґо, мешканці якого існують переважно із застосування капіталу. Як інколи спостерігалося, населення великих сіл, що досягло значних успіхів у різних промислах, ставало бездіяльнім і бідним, коли якийсь багатий землевласник оселявся по сусідству.

Таким чином, співвідношення між капіталом і доходом регулює співвідношення між працьовитістю і бездіяльністю. Там, де переважає капітал, панує працьовитість; там, де переважає дохід, панує бездіяльність. Тому будь-яке збільшення або зменшення капіталу природно веде до збільшення або зменшення діяльності у виробництві, кількості продуктивних робітників, а отже, і мінової вартості річного продукту землі та праці країни, реального багатства й доходу всіх її мешканців.

Капітали зростають унаслідок ощадливості й зменшуються внаслідок марнотратства і нерозсудливості.

Усе, що якась особа заощаджує зі свого доходу, вона додає до свого капіталу; вона або витрачає це заощадження на утримання додаткової кількості продуктивних робітників, або дає можливість зробити це іншому, позичаючи заощадження під відсотки, тобто за частку прибутку. Подібно до того як капітал окремої особи може збільшуватися тільки на ту суму, яку вона заощаджує зі свого річного доходу або прибутку, так і капітал суспільства загалом, що дорівнює капіталові всіх окремих осіб, які його складають, може бути збільшений тільки в такий самий спосіб.

Ощадливість, а не працьовитість є безпосередньою причиною зростання капіталу. Щоправда, працьовитість створює те, що нагромаджують заощадження. Але хоч би що створювало працьовитість, капітал ніколи не зростав би, якби ощадливість не заощаджувала й не нагромаджувала.

Ощадливість, збільшуючи фонд на утримання продуктивних робітників, веде до збільшення кількості робітників, чия праця збільшує вартість предметів, до яких її застосовано. Тому вона веде до збільшення мінової вартості річного продукту землі та праці країни. Вона приводить у рух додаткову кількість праці, яка надає додаткової вартості річному продукту.

Те, що заощаджується протягом року, споживається так само регулярно, як і те, що витрачається щороку і при цьому впродовж майже того самого часу, але споживають його зовсім інші люди. Частку доходу багатої людини, яку вона витрачає протягом року, у більшості випадків споживають бездіяльні гості й хатні слуги, що нічого не віддають взамін свого споживання. Частка доходу багатої людини, яку вона щороку заощаджує, оскільки задля отримання прибутку негайно вкладає її в діло як капітал, споживається таким самим чином і майже в той самий час, але людьми іншого роду — сільськогосподарськими робітниками, промисловими робітниками та ремісниками, які відтворюють із певним прибутком вартість свого річного споживання. Припустимо, що дохід багатої людини виплачують їй грішми. У разі витрачання всього доходу продукти харчування, одяг і житло, що їх можна було б отримати на всю цю суму, були б розподілені серед першої групи осіб. У разі заощадження частини цього доходу, оскільки її задля отримання прибутку негайно використовують як капітал її власник або якась інша особа, продукти харчування, одяг і житло, що їх можна придбати на неї, неодмінно дістануться другій групі людей. Споживання не змінилося, але споживачі інші.

Своїми заощадженнями за рік ощадлива людина не тільки дає засоби існування додатковій кількості продуктивних працівників на цей або на наступний рік, але подібно до засновника громадської майстерні немовби засновує вічний фонд для утримання такої самої кількості їх на всі майбутні часи. Вічне використання цього фонду для зазначеної мети, звісно, не завжди гарантується якимось позитивним законом, заповідальним правом тощо. Але таке використання завжди гарантується дуже потужним началом, явним і очевидним інтересом кожної окремої людини, якій коли-небудь належатиме якась частина цього фонду. Жодна частка цього фонду не може бути ніколи в подальшому витрачена на щось інше, крім утримання продуктивних працівників, без очевидних збитків для тієї особи, яка таким чином змінює його призначення.

Так робить тільки марнотратець: не обмежуючи свої витрати своїм доходом, він розтрачує свій капітал. Подібно до людини, що використовує доходи якої-небудь благодійної установи на марні цілі, він оплачує бездіяльність із того фонду, який його ощадливі предки немовби заповідали на утримання працьовитості. Зменшуючи фонд, призначений для застосування продуктивної праці, він неминуче зменшує, наскільки це залежить від нього, кількість праці, що збільшує вартість того предмета, на який вона витрачається, а отже, і річний продукт землі та праці всієї країни, дійсне багатство й дохід її мешканців. Якби марнотратство одних не врівноважувалось ощадливістю інших, то поведінка будь-якого марнотратця, що годує неробу хлібом працьовитого робітника, призвела б не лише до його власного розорення, а й до зубожіння країни.

Якщо навіть марнотратні люди витрачають свої кошти виключно на придбання вітчизняних, а не іноземних, товарів, то вплив цього на продуктивні фонди суспільства буде той самий. Щороку певна кількість їжі й одягу, що мала б іти на утримання продуктивних працівників, витрачатиметься на утримання непродуктивних елементів. І тому щороку спостерігається певне зменшення вартості річного продукту землі та праці країни порівняно з тим, що було б в іншому разі.

Звісно, можна сказати, що, оскільки витрата ця спрямована не на придбання іноземних товарів і не спричиняє вивезення золота й срібла, остільки в країні залишається колишня кількість грошей. Але якби ту кількість їжі та одягу, що її, таким чином, спожили непродуктивні елементи, було розподілено серед продуктивних працівників, останні відтворили б із певним прибутком усю вартість спожитого ними. Отже, у цьому разі кількість грошей у країні теж залишилася б колишньою, але водночас було б відтворено на таку саму вартість предмети споживання. Замість однієї були б наявні дві вартості.

Окрім того, у країні, вартість річного продукту якої зменшується, не може довго залишатися однакова кількість грошей. Єдине призначення грошей — сприяти обігові предметів споживання. За їхньою допомогою купуються, продаються та розподіляються між відповідними споживачами предмети продовольства, сировина й готові вироби. Тому кількість грошей, яка може щороку бути у вжитку в будь-якій країні, має визначатися вартістю споживчих благ, що обертаються в ній протягом року. Ці останні мають складатися або з продукту землі та праці цієї країни, або з інших предметів, що купуються в обмін на частину цього продукту. Тому їхня вартість має зменшуватися залежно від зменшення вартості цього продукту, а водночас має зменшуватися й кількість грошей, яку можна вжити для їхнього обігу. Але гроші, що в такий спосіб вилучаються з внутрішнього обігу через щорічне зменшення продукту, не можуть бути залишені без застосування. Інтерес власників вимагає, щоб вони були задіяні. І оскільки для них немає застосування всередині країни, вони всупереч усім законам і заборонам відсилатимуться за кордон і витрачатимуться на купівлю споживчих благ, що їх можна використати всередині країни. Отже, таке щорічне вивезення грошей збільшуватиме протягом певного часу річне споживання країни понад вартість її власного річного продукту. Ті суми, що в дні її процвітання заощаджувалися з її річного продукту й використовувалися для купівлі золота й срібла, тепер, за несприятливих обставин, протягом нетривалого часу сприятимуть утриманню її споживання на колишньому рівні. Тоді вивезення золота й срібла є не причиною, а наслідком занепаду країни і навіть може на нетривалий час пом’якшити лихі наслідки цього занепаду.

Навпаки, зі зростанням вартості річного продукту країни має, ясна річ, збільшуватись і кількість грошей у ній. У результаті збільшення вартості споживчих благ, що обертаються протягом року всередині цього суспільства, для їх обігу знадобиться й більша кількість грошей. Тому частину цього збільшеного продукту буде, звісно, витрачено на купівлю додаткової кількості золота й срібла, потрібних для обігу решти продукту. Тоді збільшення кількості цих металів буде наслідком, а не причиною процвітання суспільства. Золото й срібло повсюдно купують у той самий спосіб. Їжа, одяг і житло, дохід і утримання всіх осіб, чия праця або капітал додаються на доставляння золота й срібла з копалень на ринок, складають ціну, що сплачується однаково в Перу або в Англії. Країна, яка може сплатити таку ціну, ніколи не залишиться надовго без потрібної кількості металів, і жодна країна не збереже надовго кількості, яка перевищує її потреби.

Тому, хоч би в чому полягали, на нашу думку, реальне багатство та дохід кожної країни — у вартості річного продукту її землі та праці, як це, напевне, підказує здоровий глузд, чи в кількості дорогоцінних металів, що обертаються в ній, як це передбачає забобонне уявлення, — в усіх випадках кожен марнотратець виявляється ворогом суспільного добра, а будь-яка ощадлива людина — суспільним благодійником.

Наслідки нерозумних дій часто бувають такими самими, як і наслідки марнотратства. Кожен неправильний і невдалий проект у галузі сільського господарства, гірничої справи, рибальства, торгівлі чи обробної промисловості так само веде до зменшення фонду, призначеного на утримання продуктивної праці. Кожен такий проект, хоча капітал споживають тільки продуктивні елементи, завжди супроводжується певним зменшенням продуктивного фонду суспільства, оскільки ці продуктивні елементи через неправильне використання не відтворюють повністю вартості спожитого ними.

Насправді рідко буває так, щоб на становищі великої нації більш-менш значно позначалися марнотратство чи помилки окремих осіб. Марнотратство або нерозсудливість одних завжди більш ніж урівноважуються ощадливістю та розумною поведінкою інших.

Що ж до марнотратства, то до витрат штовхає прагнення насолоди, яке, хоча й буває дуже сильним і важко долається, усе ж зазвичай не триває довго й виникає з випадкових причин. Навпаки, до ощадливості нас спонукає бажання поліпшити своє становище, бажання, зазвичай позбавлене пристрастей і спокійне, яке, однак, притаманне нам від народження й не залишає нас до могили. Упродовж усього нашого життя навряд чи буває бодай один такий момент, коли людина була б так задоволена своїм становищем, що зовсім не прагнула б так або інакше змінити чи поліпшити його. Більшість людей має на увазі й бажає поліпшити своє становище за допомогою збільшення свого майна. Це найзвичайніший і найпростіший засіб; а найбільш надійний спосіб збільшити свій статок — це заощадження й нагромадження деякої частини того, що набувається або регулярно, або щороку, або ж за якогось виняткового випадку. Тому, хоча майже в усіх людей подеколи бере гору прагнення робити витрати, а в деяких воно превалює майже завжди, усе ж у більшості людей, якщо мати на увазі все їхнє життя, прагнення до ощадливості, напевне, не лише переважає, а переважає значною мірою.

Щодо помилок і нерозсудливого способу дій, то кількість розсудливих і успішних проектів повсюдно значно більша від числа необачних і невдалих. За всіх наших скарг на велике число банкрутств невдахи, яких спіткало це нещастя, становлять лише мізерну частину всіх тих людей, що ведуть торгівлю й справи будь-якого іншого роду; їх буде, певно, не більше ніж один на тисячу. Банкрутство — це, мабуть, величезне і найпринизливіше лихо, яке може спіткати невинну людину. Тому більшість людей виявляє достатню обережність, щоб уникнути його. Звісно, не всім це вдається, але й не всім щастить уникнути шибениці.

Великі нації ніколи не убожіють через марнотратство та нерозсудливість приватних осіб, але трапляється, вони убожіють унаслідок марнотратства та нерозсудливості державної влади. Весь або майже весь державний дохід у більшості країн витрачається на утримання непродуктивних елементів. До останніх слід зарахувати всіх тих, хто складає численний і блискучий двір, велику церковну організацію, великі флоти та армії, що за мирних часів нічого не виробляють, а під час війни не набувають нічого, що могло б покрити витрати на утримання їх бодай під час воєнних дій. Ці елементи, оскільки вони самі нічого не виробляють, утримуються з продукту праці інших людей. І коли число їх збільшується понад потрібне, вони можуть спожити за рік таку значну частину цього продукту, що на утримання продуктивних працівників не залишиться достатньо для того, щоб відтворити його наступного року. Через це продукт наступного року зменшиться порівняно з продуктом попереднього року; і якщо такий ненормальний порядок існуватиме й надалі, то продукт третього року виявиться ще меншим, ніж продукт другого. Ці непродуктивні елементи, що їх слід було б утримувати лише на частину заощаджуваного народного доходу, можуть споживати таку велику частину останнього й через це змусити таку велику кількість людей витрачати свої капітали, витрачати фонди, призначені на утримання продуктивної праці, що вся ощадливість і вся розсудливість окремих осіб можуть виявитися не в змозі врівноважити марнотратство продуктів і зниження виробництва, спричинені таким надмірним і вимушеним розкраданням.

Однак, як показує досвід, ця ощадливість і ця розсудливість у більшості випадків є достатніми для того, щоб урівноважити не тільки приватне марнотратство та нерозсудливість окремих осіб, а й марне розтрачання суспільних коштів урядами. Однакове в усіх людей, постійне та незникне прагнення поліпшити своє становище — ця засада, на якій ґрунтується як суспільне та національне, так і приватне багатство, — часто виявляється досить потужною для того, щоб забезпечити природний розвиток у бік поліпшення загального становища всупереч надмірним витратам уряду і найбільшим помилкам адміністрації. Як і невідома нам життєва сила організму, вона часто відновлює здоров’я та силу всупереч не лише хворобі, а й безглуздим приписам лікаря.

Вартість річного продукту землі та праці будь-якої нації можна збільшити тільки за допомогою збільшення числа її продуктивних працівників або продуктивної сили раніше зайнятих працівників. Число її продуктивних працівників, саме собою зрозуміло, можна значно збільшити тільки внаслідок збільшення капіталу або фондів, призначених для їх утримання. Продуктивну силу тієї самої кількості робітників можна збільшити тільки в результаті збільшення або вдосконалення машин і знарядь, що полегшують і скорочують працю, або внаслідок доцільнішого поділу та розподілу праці. В обох випадках майже завжди потрібний додатковий капітал. Лише за допомогою додаткового капіталу підприємець може забезпечити своїх робітників кращими машинами або здійснити доцільніший розподіл роботи між ними. Коли робота, що її належить виконати, складається з кількох операцій, для того, щоб поставити кожного робітника на виконання тільки однієї з них, потрібний значно більший капітал, аніж у тому разі, коли кожен робітник переходить від однієї операції до іншої. Коли ми порівнюємо стан якого-небудь народу у два різні періоди й бачимо, що річний продукт його землі та праці помітно збільшився в другий період порівняно з попереднім, що його землі краще обробляються, його мануфактури численніші й успішніше працюють, а його торгівля має більший обсяг, то ми можемо бути певні, що його капітал зріс у проміжку між цими двома періодами і що до нього було більше додано внаслідок розсудливої поведінки одних, ніж узято з нього внаслідок безладної поведінки інших чи внаслідок марнотратства уряду. Але ми переконаємося, що це спостерігається майже в усіх народів у більш-менш спокійні та мирні епохи, навіть у тих, що не мали найрозсудливіших і найощадливіших урядів. Однак, щоб скласти правильне судження про розвиток будь-якої країни, ми маємо порівнювати її стан у періоди, більше або менше віддалені один від одного. Прогрес часто відбувається так повільно й поступово, що за невеликі періоди його не лише не помітно, а й часто навіть виникає підозра, що країна убожіє, виробництво падає, коли спостерігається занепад деяких галузей виробництва або деяких районів, що справді іноді трапляється, хоча країна загалом процвітає.

Річний продукт землі та праці Англії, наприклад, поза сумнівом, набагато збільшився порівняно з тим, що було сто з лишком років тому, за реставрації Карла II. Хоча нині, гадаю, мало хто сумнівається в цьому, однак упродовж цього періоду рідко минало п’ять років, щоб не з’являлася якась книжка чи брошура, яка завдяки своїй талановитості завойовувала певний авторитет у публіки й доводила, що багатство нації швидко зменшується, що населення країни скорочується, хліборобство занехаяне, промисловість у занепаді й торгівля завмирає. При цьому вони не всі були партійними брошурами, спотвореним продуктом брехні й запроданства, авторами багатьох із них були дуже щирі й дуже вдумливі люди, які писали тільки те, у чому були переконані, і тільки тому, що були в цьому переконані.

Річний продукт землі та праці Англії був, певно, більш значним за реставрації, ніж, як це можна припускати, за 100 років до того, у момент вступу на престол Єлизавети. А в останній період, як ми маємо всі підстави припускати, країна теж була значно багатшою, ніж за 100 років перед тим, на час закінчення боротьби між Йоркським та Ланкастерським домами. Навіть за тієї доби країна перебувала, певно, у кращому становищі, аніж за часів норманського завоювання, а за часів норманського завоювання — у кращому становищі, ніж у непевну добу саксонського семивладдя. Навіть за тих ранніх часів вона, поза сумнівом, була багатшою країною, ніж у добу вторгнення Юлія Цезаря, коли її мешканці перебували майже в такому самому стані, у якому перебувають нині дикуни Північної Америки.

Однак усі ці епохи не тільки відзначилися великим марнотратством приватних осіб і держави, не тільки відбувалися численні розорливі й непотрібні війни, не тільки значна частина річного продукту відволікалася від утримання продуктивних працівників на утримання непродуктивних елементів, але іноді серед лихоліття громадянської війни, як можна припускати, відбувалося таке абсолютне марнотратство й знищення капіталу, яке могло не тільки гальмувати природне нагромадження багатств — як це, поза сумнівом, і було, — а й робити країну на кінець епохи біднішою, ніж на її початку. Так, скільки було заворушень і лих навіть у найщасливішу з усіх цих епох, в епоху після Реставрації, — лих, від яких, якби тільки їх могли передбачати, очікували б не тільки зубожіння, а й повного розорення та загибелі країни? Пожежа й моровиця в Лондоні, дві війни з Голландією, безлад революції, війна в Ірландії, чотири розорливі війни з Францією в 1688, 1701, 1742 й 1756 роках разом із двома заколотами в 1715 й 1745-му. За час чотирьох воєн із Францією нація обтяжила себе боргом понад 145 000 000, окрім інших надзвичайних щорічних витрат, спричинених ними, отже, загальну суму слід прийняти не менш ніж у 200 000 000. Таку велику частку річного продукту землі та праці країни було витрачено в різних випадках після революції на утримання надзвичайно великої кількості непродуктивних елементів. Але якби ці війни не дали такого особливого застосування настільки значному капіталу, його більшу частину було б, ясна річ, використано на утримання продуктивних працівників, праця яких відшкодувала б із певним прибутком усю вартість їхнього споживання. Завдяки цьому вартість річного продукту землі та праці країни щороку значно зростала б, а це збільшення її вело б до ще значнішого збільшення наступного року. Будували б більше будинків, поліпшували б більше земель, а ті, що були вже раніше поліпшені, обробляли б ще краще, засновували б більше мануфактур, а старі мануфактури поліпшували б, отже, важко навіть уявити собі, до яких розмірів могли б тоді зрости на нинішній час реальне багатство та дохід країни.

Але хоча марнотратство уряду мало, поза всяким сумнівом, гальмувати природне зростання багатства та культури Англії, воно все ж не могло зовсім зупинити його. Річний продукт її землі та праці нині, певно, набагато значніший, ніж це було за часів Реставрації або революції. Тому й капітал, який витрачається щороку на обробіток цієї землі та на утримання цієї праці, має бути теж набагато більшим. Усупереч усім вимаганням уряду капітал цей повільно й поступово нагромаджувався завдяки приватній ощадливості та розсудливості окремих осіб, завдяки їх загальним, безперервним і наполегливим зусиллям поліпшити власне становище. Саме ці зусилля, що їх охороняє закон і допускає свобода застосовувати свої сили у найвигідніший спосіб, забезпечували розвиток в Англії багатства та культури колись і, треба сподіватися, забезпечуватимуть його й надалі. Однак оскільки Англія ніколи не могла похвалитися дуже ощадливим урядом, то ощадливість ніколи не була чеснотою, що відрізняє її мешканців. Тому вищим зухвальством і самовпевненістю з боку королів та міністрів є намагання стежити за ощадливістю приватних осіб і обмежувати їхні витрати за допомогою законів проти розкоші або заборони ввезення закордонних предметів розкоші. Вони самі завжди й без жодних винятків були найвидатнішими марнотратцями в усьому суспільстві. Нехай вони стежать за власними витратами і дають змогу приватним особам дбати про свої. Якщо їхнє власне марнотратство не розорює держави, відсутність ощадливості в їхніх підданих уже принаймні не призведе до цього.

Подібно до того як ощадливість збільшує, а марнотратство зменшує капітал суспільства, так і спосіб дій тих, чиї видатки точно збігаються з їхніми доходами, так, що вони не нагромаджують і не витрачають свого капіталу, не збільшує і не зменшує капіталу суспільства. Однак деякі види витрачання коштів, напевне, більше сприяють зростанню суспільного багатства, ніж інші.

Дохід окремої особи може витрачатися на предмети, які споживаються негайно і витрати на які сьогодні не можуть ані полегшити, ані поліпшити витрат на них завтра, або він може витрачатися на предмети тривалішого зберігання, які можна через це нагромаджувати і сьогоднішні витрати на які можуть за бажанням власника полегшити, поліпшити або підвищити корисну дію витрат на них завтра. Заможна людина, наприклад, може витрачати свій дохід на багату і розкішну їжу, на утримання великого числа хатніх слуг і безлічі собак і коней; або, навпаки, задовольняючись помірною їжею і небагатьма слугами, вона може витрачати велику частину свого доходу на оздоблення свого будинку або садиби, на корисні або красиві будівлі, на корисне або красиве начиння та обстановку, на збирання книжок, статуй, картин або на речі більш легковажні: на дорогоцінні камені, будь-які дрібнички, або на найпустішу справу — збирання великого гардероба з розкішного вбрання, подібно до фаворита й міністра великого правителя, який помер кілька років тому. Якщо припустити, що дві людини з однаковим статком витрачають свої доходи одна — у перший спосіб, а друга — у другий, то багатство тієї з них, яка витрачає кошти переважно на предмети з тривалим терміном служби невпинно зростатиме: щоденна витрата тією чи тією мірою поліпшуватиме та посилюватиме корисну дію її витрат наступного дня. Багатство другої, навпаки, не збільшиться на кінець періоду порівняно з тим, яким воно було спочатку. Перша на кінець періоду стане багатшою: вона володітиме певним запасом предметів того чи того роду, які, хоча й можуть не коштувати всього того, скільки в них укладено, проте завжди матимуть певну вартість. Від витрат другої з них не залишиться і найменшого сліду, і плоди марнотратства, що тривало 10–20 років, буде знищено вщент, немовби їх ніколи не існувало.

Один вид витрат більше за інший сприяє зростанню багатства окремих осіб, і те саме спостерігається щодо національного багатства. Будинки, умеблювання та начиння, одяг багатих людей за короткий час використовують нижчі й середні верстви народу, що мають змогу купувати їх, коли ці предмети надокучають класам, що стоять вище за них; отже, коли такий спосіб витрачання коштів стає загальнопоширеним серед багатих людей, поступово кращає загальне життя всього народу. У країнах, що тривалий час вирізнялися багатством, часто можна бачити, що нижчі верстви народу мають цілком добротні будинки та вмеблювання, які, проте, не будувалися чи виготовлялися для них. Будинок, що раніше був резиденцією родини Сеймур, тепер став готелем на дорозі, що веде до Баса. Шлюбне ліжко англійського короля Якова І, привезене королевою з Данії як подарунок, гідний правителя, кілька років тому стало прикрасою пивної в Демферлайні. У деяких старовинних містах, які тривалий час не розвивалися або занепадали, інколи важко знайти бодай один будинок, збудований для його теперішніх мешканців. Якщо ви зайдете такий, там скоріш за все буде багато розкішних, хоча й старих, предметів умеблювання та начиння, цілком придатних для користування, які не могли бути виготовлені для цих власників. Вишукані палаци, розкішні вілли, великі зібрання книжок, статуй, картин та інших рідкісних предметів часто є окрасою і гордістю не тільки цієї місцевості, а й усієї країни. Версаль — окраса і гордість Франції, Стов-гауз та Вільтон-гауз — Англії. Італія й досі викликає шанобливість до себе й захват через велику кількість пам’яток, які вона має, хоча багатство, що створило їх, зникло і геній, який їх породив, помер, можливо, тому, що не знаходив колишнього заняття.

Водночас витрати на предмети, що довго зберігаються, сприяють не тільки нагромадженню, а й ощадливості. Якщо хтось у якийсь момент занадто розтратливий, він легко виправиться, не наражаючи цим себе на публічний осуд: значне зменшення числа слуг, заміна щедрої й розкішної їжі скромнішою і помірнішою, відмова від екіпажа — усе це зміни, що не можуть не привернути уваги його сусідів, наводячи їх на припущення щодо визнання ним негідності своєї поведінки в минулому. Тому небагато з тих, хто одного разу мав нещастя зайти занадто далеко в таких витратах, знаходять у собі достатньо мужності, щоб виправитися, доки їх до цього не змусили розорення або банкрутство. Але зміна поведінки людини, яка витрачала багато коштів на будівлі, умеблювання, книжки або картини, не свідчить про її нерозсудливість. Адже це речі, подальші витрати на які виявляються зайвими завдяки попереднім витратам; і коли ця людина припиняє робити такі витрати, усім видаватиметься, що вона чинить так не тому, що вичерпала свої кошти, а тому, що задовольнила свою пристрасть.

Окрім того, витрати на предмети, що зберігаються тривалий час, зазвичай є джерелом існування для більшого числа людей, на відміну від марнотратної гостинності. Із 200–300 фунтів провізії на частування під час великого банкету половину, мабуть, викидають у помийну яму, і при цьому велика кількість її завжди пропадає марно або псується. Але, якби витрати, що знадобилися на це частування, задіяли на те, щоб дати роботу мулярам, столярам, теслям, слюсарям та іншим, кількість продуктів харчування такої самої вартості розподілили б між ще більшим числом людей, які купували б їх потроху й не залишили б невикористаною і не викинули б жодної унції з них. В одному разі такі витрати дають утримання продуктивним елементам, в іншому — непродуктивним; отже, в одному разі вони збільшують, а в іншому — не збільшують мінову вартість річного продукту землі та праці країни.

Але не слід розуміти сказане так, наче один вид витрат завжди свідчить про щедрішу вдачу людини, ніж інший. Коли багата людина витрачає свій дохід переважно на гостинність, вона ділить значну його частину зі своїми друзями і знайомими, але коли вона витрачає його на придбання предметів тривалого зберігання, вона часто витрачає весь дохід на саму себе і не дає нікому нічого без відповідного еквівалента. Тому останній вид витрат, особливо на непотрібні речі, якими є оздоблення одягу та вмеблювання, коштовності, дрібнички тощо, часто свідчить не тільки про легковажність, а й про низькі та егоїстичні нахили. Усе, що я хочу сказати, зводиться до того, що один вид витрат, оскільки він завжди веде до певного нагромадження цінних предметів, більше сприяє приватній ощадливості, а отже, і зростанню капіталу суспільства, а оскільки він дає більші засоби до існування продуктивним елементам порівняно з непродуктивними, він більше за інший вид витрат сприяє зростанню суспільного багатства.




Розділ ІІ Про гроші як особливу частину загальних запасів суспільства, або Про витрати для підтримування національного капіталу | Багатство народів. Дослідження про природу та причини добробуту націй | Розділ IV Про капітал, позичений під відсотки