home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Розділ IV

Про капітал, позичений під відсотки

На свої запаси, позичені під відсотки, позикодавець завжди дивиться як на капітал. Він очікує, що у встановлений строк їх повернуть йому і що позичальник протягом усього цього часу сплачуватиме певну щорічну ренту. Позичальник може застосовувати отримані кошти як капітал або як запаси для безпосереднього споживання. Якщо він застосовує їх як капітал, він використовує їх на утримання продуктивних працівників, що відтворюють цю вартість із певним прибутком. У цьому разі він може повернути капітал і сплатити відсотки, не відчужуючи й не зачіпаючи інших джерел доходу. Якщо він використовує їх для безпосереднього споживання, він відіграє роль марнотратця і розтрачує на підтримування неробства те, що призначалося для утримання трудящих. У цьому разі він уже виявляється не в змозі ані повернути капітал, ані сплатити відсотки, не відчужуючи або не зачіпаючи якого-небудь іншого джерела доходу, наприклад, нерухомого майна або земельної ренти.

Запаси, позичені під відсотки, поза сумнівом, використовуються обома зазначеними способами, але першим значно частіше, ніж другим. Людина, яка бере в борг для того, щоб витрачати, швидко розориться, а той, хто позичає їй, зазвичай матиме підстави каятися у своїй нерозсудливості. Тому позика або позичка для такої мети в усіх випадках, коли не мається на увазі чисте лихварство, не в інтересах обох сторін, і хоча не підлягає сумніву, що люди часом роблять це, однак, оскільки всі люди намагаються дбати про свої інтереси, ми можемо бути певними, що це навряд чи трапляється так часто, як це ми іноді схильні припускати. Спитайте будь-яку багату людину, що вирізняється розсудливістю, кому б вона позичила велику частину свого капіталу — тим, хто, на її думку, дасть йому прибуткове використання, чи тим, хто витратить його без будь-якого діла, — і вона розсміється у відповідь. Навіть між людьми, які беруть у борг, — а цьому роду людей не надто властива ощадливість, — число ощадливих і працьовитих значно перевищує число марнотратців і нероб.

Єдина категорія людей, яким зазвичай позичають гроші, не очікуючи, що вони дадуть їм якесь прибуткове використання, — це землевласники, що позичають під заставу своїх маєтків. Та навіть і вони навряд чи коли-небудь позичають виключно для того, щоб витрачати. Можна сказати, що сума, яку вони позичають, зазвичай витрачена ними ще до укладення позики. Вони, за загальним правилом, спожили таку велику кількість різних предметів, наданих їм у кредит крамарями й торгівцями, що змушені позичати під відсотки, щоб сплатити ці борги. Позичений капітал відшкодовує капітали крамарів і торгівців, які землевласники не змогли відшкодувати з ренти зі своїх маєтків. Він, по суті, позичається не для того, щоб бути витраченим, а для того, щоб відшкодувати раніше витрачений капітал.

Майже всі позики під відсотки одержують у грошах, паперових або ж золотих і срібних. Але чого насправді потребує позичальник і чим забезпечує його особа, яка дає в позику, це не гроші, а вартість грошей, або товари, що їх можна на них купити. Якщо вони потрібні йому як фонд для безпосереднього споживання, він може скласти цей фонд лише із цих товарів. Якщо вони потрібні йому як капітал для продуктивного використання, він тільки коштом цих товарів може забезпечити робітників знаряддями праці, матеріалами й засобами існування, потрібними для виконання роботи. Шляхом позики позикодавець немовби надає боржникові право на певну частину річного продукту землі та праці країни, якою той може розпоряджатися на свій розсуд.

Тому величина капіталу, або, як зазвичай кажуть, сума грошей, що її можуть у будь-якій країні віддавати в позику під відсотки, визначається не вартістю грошей, паперових або металевих, що служать засобом для здійснення різних позик у цій країні, а вартістю тієї частини річного продукту, що, будучи отримана із землі й від праці продуктивних працівників, призначається не просто для відшкодування капіталу, а для відшкодування такого капіталу, який його власник не завдає собі клопоту застосовувати особисто. Оскільки такого роду капітали, як правило, позичають і повертають грішми, то вони й становлять те, що називають грошовим капіталом. Цей капітал відрізняється не тільки від земельного, а й від торговельного та промислового капіталів, оскільки власники останніх самі застосовують свої капітали. Проте навіть у грошовому капіталі гроші — це наче асигнування, що передає з одних рук до інших ті капітали, які їхні власники не хочуть самі вжити в діло. Капітали ці можуть на будь-яку суму перевищувати суму грошей, що слугує знаряддям для передачі їх із рук до рук, оскільки ті самі грошові знаки послідовно використовуються для здійснення як багатьох позик, так і багатьох купівель. Так, наприклад, А позичає W 1000 фунтів, на які W одразу ж купує у В товари вартістю 1000 фунтів. В, якому гроші нині не потрібні, віддає в позичку ті самі монети X, а X одразу ж купує на них у С інші товари вартістю 1000 фунтів. С так само і з тієї самої причини позичає їх У, який купує на них товари в D. Таким чином ті самі грошові знаки, паперові або металеві, можуть упродовж кількох днів слугувати засобом для здійснення трьох різних позик і трьох різних купівель, причому в кожному окремому випадку правочин за вартістю дорівнює всій сумі цих грошових знаків. Те, що три грошові капіталісти А, В й С передають трьом позичальникам W, X та У, зводиться до передавання можливості здійснити ці купівлі. У цій можливості й полягають значення та користь позик. Капітал, що його віддають у позику три грошові капіталісти, дорівнює вартості товарів, що їх можна купити на нього, і втричі більший від суми грошей, за допомогою якої зроблено купівлі. При цьому всі ці позички можуть бути цілком забезпечені, оскільки куплені боржниками товари використовуються так, що на обумовлений термін повернуть разом із певним прибутком таку саму вартість у дзвінкій монеті або паперових грошах. І подібно до того, як ті самі грошові знаки можуть, отже, слугувати засобом для здійснення декількох позик на суму, втричі або ж цілком аналогічно в 30 разів більшу за їхню вартість, вони так само можуть слугувати і засобом сплати боргу.

Таким чином, на капітал, позичений під відсотки, можна дивитися як на асигнування з боку позикодавця позичальникові на деяку значну частину річного продукту за тієї умови, що позичальник протягом усього часу користування позикою щороку надаватиме позикодавцеві невелику частину, що називається відсотком, а на кінець договірного терміну позики поверне йому частину, що дорівнює за величиною тому асигнуванню, яке первісно отримав, що називається сплатою боргу. Хоча гроші — дзвінкою монетою чи папірцями — зазвичай є засобом для передавання як незначної, так і великої частини річного продукту (відсотків і капіталу), вони самі собою є чимось відмінним від того, що передається за їхньою допомогою.

Відповідно до зростання в будь-якій країні тієї частки річного продукту, яка, щойно її одержують із землі або від праці продуктивних працівників, призначається на відшкодування капіталу, водночас природно зростає і те, що називають грошовим капіталом. Зростання тих особливих капіталів, із яких власники їх бажають одержувати дохід, не завдаючи собі клопоту особисто пустити їх у діло, звісно, супроводжує загальне збільшення капіталів. Інакше кажучи, зі зростанням капіталу країни поступово зростають і розміри капіталу, що його віддають у позику під відсотки.

Зі збільшенням капіталів, що їх віддають у позику, неминуче зменшується відсоток або ціна, яку доводиться платити за користування цими капіталами. Це зменшення відбувається не тільки через ті загальні причини, що зазвичай знижують ринкову ціну товарів відповідно до збільшення їхньої кількості, а й з інших причин, що діють тільки в цьому особливому випадку. Зі збільшенням у країні капіталів неминуче зменшується прибуток, що його можна отримати від використання їх у ділі. Поступово стає дедалі важче знайти в межах країни вигідний спосіб застосування для нового капіталу. Внаслідок цього виникає конкуренція між різними капіталами, причому власник одного намагається оволодіти галуззю, що зайнята іншим. Але в більшості випадків він може сподіватися витіснити цей інший капітал із певної галузі тільки в тому разі, якщо пропонує більш пільгові умови. Він не лише мусить продавати свої товари дещо дешевше, а й для того, щоб мати можливість продати їх, змушений інколи робити закупівлі за вищою ціною. Попит на продуктивну працю завдяки збільшенню капіталів, призначених на її утримання, зростає з дня на день. Робітники легко знаходять собі роботу, але власники капіталів опиняються у скрутному становищі, шукаючи робітників. Їхня конкуренція між собою підвищує оплату праці та знижує прибуток із капіталу. Проте коли прибуток, що його можна отримати від застосування капіталу, зменшується таким чином, сказати б, з обох кінців, то й ціна, яку можливо платити за користування ним, тобто норма відсотка, має теж неминуче зменшуватися.

Локк[46], Лоу, Монтеск’є[47] і багато інших авторів припускали, напевне, що спричинене відкриттям іспанської Вест-Індії збільшення кількості золота й срібла стало дійсною причиною зниження норми відсотка в більшій частині Європи. Вони стверджують, що, оскільки ці метали самі втратили певну частку своєї вартості, остільки й користування тією або тією частиною їх теж почало становити меншу вартість, а отже, й мала зменшитися ціна, що її можна було платити за них. Цю думку, яка на перший погляд видається вельми переконливою, так докладно розглянув Юм, що, мабуть, немає потреби говорити ще щось із цього приводу. Проте наведені далі стислі й прості міркування можуть допомогти більш переконливому з’ясуванню помилки, що, напевне, ввела в оману цих авторів.

До відкриття іспанської Вест-Індії у більшій частині Європи звичайною нормою були, напевне, 10%. Відтоді вона знизилася в різних країнах до 6, 5, 4 і 3%. Припустимо, що в усіх країнах вартість срібла зменшилася в тій самій пропорції, у якій знизилася норма відсотка, і що в тих країнах, наприклад, де відсоток знизився з 10 до 5, на ту саму кількість срібла тепер можна купити вдвічі меншу кількість товарів, ніж раніше. Таке припущення, на мою думку, будь-де вважатимуть невідповідним дійсності, але воно найсприятливіше для точки зору, що її ми маємо намір розглянути, однак навіть за такого припущення цілком неможливо, щоб зниження вартості срібла могло бодай найменшою мірою вести до зниження норми відсотка. Якщо 100 фунтів у цих країнах коштують тепер не більше, ніж коштували на той час 50 фунтів, то й 10 фунтів повинні тепер мати не більшу вартість, ніж 5 фунтів тоді. Хоч би якими були причини, що знизили вартість капіталу, ті самі причини мали знизити і вартість відсотка, до того ж — у такій самій пропорції. Співвідношення між вартістю капіталу та вартістю відсотка мало залишитися незмінним, якщо норма відсотка не змінилася; навпаки, за зміни норми відсотка співвідношення між цими двома вартостями неодмінно змінюється. Якщо тепер 100 фунтів коштують не більш ніж 50 фунтів колишніх, то 5 фунтів теперішніх не можуть коштувати понад 2 фунти 10 шилінгів колишніх. Отже, за зниження норми відсотка з 10 до 5 ми даємо за користування капіталом, стосовно якого припускається, що він дорівнює лише половині колишньої вартості, відсоток, який дорівнює лише чверті вартості колишнього відсотка.

Збільшення кількості срібла за незмінної кількості товарів, що обертаються через нього, не могло б мати іншого результату, крім зменшення вартості цього металу. Номінальна вартість предметів будь-якого роду збільшилася б, але їхня дійсна вартість залишилася б колишньою. Їх тепер обмінювали б на більше число срібних монет, але кількість праці, яку можна придбати на них, або число людей, яким вони можуть дати утримання й заняття, залишилися б тими самими. Капітал країни залишився б незмінним, хоча більше число монет може тепер знадобитися для переходу будь-якої його частини з одних рук до інших. Засіб для такого переходу стане подібно до паперу багатослівного нотаріуса вагомішим, але предмет, що переходить із рук у руки, не зміниться порівняно з минулим часом і зможе діяти лише як колись. Оскільки залишиться незмінним фонд, призначений на утримання продуктивної праці, не зміниться і попит на останню. Тому й ціна її, або заробітна плата, залишиться фактично незмінною, хоча номінально підвищиться. Ця заробітна плата виплачуватиметься за допомогою більшої кількості срібних монет, але на них можна буде купити таку саму, як і раніше, кількість продуктів. Прибуток на капітал, номінальний і дійсний, залишиться без зміни. Заробітна плата вимірюється кількістю срібла, що її виплачують робітникові. Тому, коли ця кількість збільшується, здається, що заробітна плата підвищилася, хоча в деяких випадках вона може бути не більшою, ніж раніше. Але прибуток на капітал вимірюється не кількістю срібних монет, якими її виплачують, а відношенням суми цих монет до всього витраченого капіталу. Таким чином, кажуть, що в цій країні 5 шилінгів на тиждень становлять звичайну заробітну плату робітника, а 10% — звичайний прибуток на капітал. Але якщо весь капітал країни залишається незмінним, то не посилиться й конкуренція між різними капіталами окремих осіб, із яких він складається. Усі вони працюватимуть із тим самим успіхом і тими самими невдачами. Тому й не зміниться звичайне співвідношення між капіталом і прибутком, а отже, не зміниться і звичайний грошовий відсоток, оскільки те, що зазвичай можуть давати за користування грішми, неодмінно регулюється тим, що можна отримати від користування ними.

Навпаки, збільшення кількості товарів, що обертаються щороку всередині країни, за незмінної кількості грошей, що перебувають в обігу, спричиняє багато інших важливих наслідків, окрім підвищення вартості грошей. Капітал країни, хоча номінально він може залишитися незмінним, насправді збільшиться. Він може виражатися в колишній кількості грошей, але зможе розпоряджатися більшою кількістю праці. Збільшиться кількість продуктивної праці, що її він може утримувати й позичати, а отже, зросте й попит на цю працю. Заробітна плата, ясна річ, підвищиться разом зі зростанням попиту, і, однак, може видаватися, що вона знизилася. Її можуть виплачувати меншою кількістю грошей, але на цю меншу кількість грошей можна буде купувати більше товарів, ніж раніше на більшу кількість грошей. Прибуток на капітал зменшиться як фактично, так і уявно. Разом зі збільшенням усього капіталу країни, звісно, посилиться й конкуренція між різними капіталами, із яких він складається. А власники цих капіталів будуть змушені вдовольнитися меншою часткою продукту тієї праці, що її займають їхні капітали. Грошовий відсоток, що завжди змінюється відповідно до прибутку на капітал, зможе, таким чином, значно знизитися, хай навіть вартість грошей, або кількість товарів, що її можна купити на певну суму грошей, значно підвищилася.

У деяких країнах законом було заборонено стягування грошового відсотка. Та оскільки скрізь користування грішми може давати певний прибуток, остільки й слід скрізь за таке користування ними щось платити. Як показав досвід, ця заборона, замість відвернути, тільки посилювала зло лихварства, тому що боржникові доводилося вже платити не тільки за користування грішми, а й за ризик, на який наражався кредитор, приймаючи винагороду за це користування. Позичальник був змушений, якщо можна так сказати, страхувати свого кредитора на випадок покарання за лихварство. У країнах, де стягування відсотка дозволене, закон для запобігання здирству лихварів зазвичай встановлює максимальну норму відсотка, що її можна стягувати, не зазнаючи за це покарання. Ця норма має завжди дещо перевищувати найнижчу ринкову ціну або ту ціну, що її зазвичай сплачують за користування грішми особи, які можуть надати найбільш надійне забезпечення. Якщо ця законна норма менша від нижчої ринкової норми, то наслідки цього будуть майже такі самі, як і за цілковитої заборони стягування відсотка. Кредитор не захоче позичати свої гроші дешевше за ту вартість, що її має користування ними, і боржник мусить платити йому за ризик, на який той наражається, беручи з нього повну вартість такого користування. Коли норму встановлюють у розмірі саме нижчої ринкової ціни, це підриває в чесних людей, які поважають закони своєї країни, кредит усіх тих, хто не може надати найкраще забезпечення, і змушує останніх звертатися до лихварів-здирників. У такій країні, як Велика Британія, де гроші позичаються урядові по 3%, а приватним особам — під надійне забезпечення по 4 і 4,5%, установлена зараз законом норма в 5% видається, мабуть, найбільш відповідною.

Слід зауважити, що законна норма відсотка, хоча вона й має дещо перевищувати нижчу ринкову норму, все ж не повинна перевищувати її надміру. Якби, наприклад, законна норма відсотка була встановлена у Великій Британії на такому високому рівні, як 8–10%, то більшу частину грошей, що віддаються в позику, позичали б тільки марнотратцям і спекулянтам, які виявляли б готовність платити такий високий відсоток. Розсудливі люди, готові давати за користування грішми не більше, ніж частину того, що вони самі можуть отримати внаслідок користування цими грішми, не ризикнули б конкурувати з ними. Таким чином, значна частина капіталу країни не потраплятиме до рук саме тих людей, які найшвидше можуть знайти для нього вигідне й прибуткове застосування, і дістанеться тим, хто найшвидше розтратить і знищить його. Навпаки, там, де законна норма відсотка встановлена лише трохи більше за нижчу ринкову норму, як правило, вважатимуть за краще мати боржниками людей розсудливих і обережних, ніж марнотратців і спекулянтів. Особа, яка дає в позику гроші, одержує з перших майже такий самий відсоток, що його вона може брати з останніх, а тим часом її гроші значно безпечніші в руках перших, аніж в руках останніх. Значна частина капіталу країни потрапляє, отже, у такі руки, у яких його найшвидше буде застосовано з вигодою.

Жоден закон не в змозі знизити звичайну норму відсотка нижче за найнижчу ринкову норму, що існує на момент його видання. Незважаючи на едикт 1766 року, яким французький король намагався знизити норму відсотка від 5 до 4, гроші, як і раніше, позичалися у Франції по 5%, а закон обминали різними способами.

Слід зауважити, що звичайна ринкова ціна землі залежить скрізь від звичайної ринкової норми відсотка. Особа, що володіє капіталом, від якого вона хоче одержувати дохід, не обтяжуючи себе особистим використанням його в ділі, має перед собою вибір: купити на нього землю або віддати в позику під відсотки. Більша забезпеченість вкладення в землю, а також деякі інші переваги, пов’язані майже повсюдно із цим видом власності, у більшості випадків спонукають її задовольнятися меншим доходом із землі, ніж той дохід, що його вона могла би мати, позичаючи свої гроші під відсотки. Ці переваги достатні для того, щоб компенсувати певну різницю в доході, але компенсувати вони можуть тільки деяку різницю; і якщо рента із землі впаде значно нижче від звичайного грошового відсотка, то ніхто не купуватиме землю, а це невдовзі відновить її звичайну ціну. Навпаки, якщо зазначені переваги і вигоди з надлишком урівноважують цю різницю, усі купуватимуть землю, що невдовзі підвищить її звичайну ціну. Коли відсоток тримався на рівні 10, землю зазвичай продавали з розрахунку десяти- або дванадцятирічної дохідності. Коли норма відсотка знизилася до 6, 5 і 4%, ціна землі підвищилася і її почали продавати з розрахунку двадцяти-, двадцятип’яти- й тридцятирічної дохідності. Ринкова норма відсотка у Франції вища, ніж в Англії, а середня ціна землі нижча. В Англії її, як правило, продають із розрахунку тридцятирічної, а у Франції — двадцятирічної дохідності.




Розділ ІІІ Про нагромадження капіталу, або Про працю продуктивну та непродуктивну | Багатство народів. Дослідження про природу та причини добробуту націй | Розділ V Про різні вкладення капіталів