home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Розділ ІІІ

Виникнення та розвиток міст після падіння Римської імперії

Після падіння Римської імперії населення містечок і міст опинилося не в кращому становищі, ніж сільське населення. За складом воно різко відрізнялося від первісного населення давніх міст-держав Греції та Італії, що складалося переважно із землевласників, між якими держава первісно поділила землю і які визнали, що найдоцільніше споруджувати свої будинки один поблизу одного, оточуючи їх муром задля спільного захисту. Після падіння Римської імперії землевласники, навпаки, жили переважно у своїх маєтках в укріплених замках, серед своїх держателів і залежних селян. Міста населяли здебільшого торгівці та ремісники, які за тих часів перебували, мабуть, у залежному або напівзалежному стані. Особливі права, що їх давні хартії надавали мешканцям деяких із головних міст Європи, достатньо свідчать про те, яким було їхнє становище до здобуття цих прав. Люди, яким надається привілей видавати своїх дочок заміж, не питаючи згоди хазяїна, залишати після смерті своє майно дітям, а не хазяїнові, володіти власністю за заповітом, мали до отримання цього привілею перебувати в такій самій або майже такій самій кріпацькій залежності, як і сільські мешканці.

І справді, це, напевне, був дуже бідний і принижений клас людей, що кочував зі своїми товарами з одного місця в інше, із ярмарку на ярмарок подібно до сучасних коробейників і мандрівних торгівців. За тих часів в усіх європейських державах, як і нині в деяких державах Азії, мито стягували з мандрівників та їхніх товарів, коли ті проїздили через маєток, переїздили через мости, перевозили свої товари на ярмарок, споруджували на ярмарку намет або прилавок для продажу. Ці різні мита й збори були відомі в Англії під назвою заставних, мостових, вагових і прилавочних. Інколи король, а інколи й великий землевласник, який, мабуть, мав у певних випадках право це робити, повністю звільняв окремих торгівців, а надто тих, які жили в його володіннях, від такого мита. Таких торгівців, хоча в усьому іншому їхнє становище не відрізнялося або майже не відрізнялося від становища кріпаків, називали вільними торгівцями. За це вони зазвичай платили своєму заступнику щось на зразок щорічної подушної податі. За тих часів заступництво рідко надавалося інакше, ніж за значну винагороду, і цю подать слід, певно, вважати відшкодуванням того, що заступники втрачали через звільнення їх від сплати решти мита. Спершу як ця подушна подать, так і звільнення від неї мали взагалі особистий характер і поширювалися тільки на окремих осіб довічно або залежно від рішення їхніх заступників. В уривчастих даних із «Книги Страшного суду», які стосуються деяких міст Англії, часто трапляється згадка про мито, сплачуване тим чи тим городянином королю або якомусь могутньому землевласникові за таке заступництво, або тільки про загальну суму всіх таких мит[52].

Але хоч яким залежним було первісне становище міських мешканців, видається очевидним, що вони отримали свободу й незалежність значно раніше, ніж держателі землі в селі. Ту частину доходу короля, що її одержували від стягування таких подушних податей у якомусь місті, віддавали зазвичай на певне число років і за певну суму у відкуп шерифові графства або іншим особам. Часто самі городяни мали таку довіру, що їм віддавали у відкуп такі доходи, одержувані з їхнього міста, причому вони за круговою порукою відповідали за сплату всієї обумовленої суми[53]. Як мені здається, правителі всіх європейських країн вважали такі відкупи справою дуже зручною і вигідною; вони часто віддавали цілі маєтки у відкуп селянам, які за круговою порукою брали на себе зобов’язання сплачувати всю суму орендної плати; взамін цього їм дозволялося стягувати її на власний розсуд і сплачувати до королівської скарбниці безпосередньо (це робив їхній староста), уникаючи, таким чином, вимагань і насильницьких дій із боку королівських чиновників. Цю обставину за тих часів визнавали найбільшою перевагою.

Спочатку відкуп давався городянам, так само як і іншим відкупникам, тільки на певну кількість років. Однак із плином часу, напевне, узвичаїлося надання його без терміну, тобто назавжди, із незмінною рентою, яка вже не підлягала збільшенню. І оскільки постійного характеру набувало саме мито, пільги, за які його сплачували, теж набували постійного характеру. Через це такі пільги втрачали особистий характер і надалі їх уже не можна було вважати належними окремим особам; вони ставали надбанням городян міста, яке через це діставало назву вільного міста, подібно до того як його мешканців називали вільними городянами або вільними торгівцями.

Поряд із таким даром місту його мешканцям зазвичай надавали згадані вище важливі привілеї: право видавати заміж дочок, спадкування дітей і вільне розпорядження своїм майном через духівницю. Мені невідомо, чи надавали раніше такі привілеї разом зі свободою торгівлі окремим городянам на відміну від інших. Гадаю, що це цілком можливо, хоча й не можу навести прямих доказів цього. Але хоч би як там було, оскільки вони позбавлялися головних ознак кріпацтва або залежного становища, вони ставали справді вільними в сучасному значенні цього слова.

І це ще не все. Зазвичай вони водночас об’єднувалися в громаду або корпорацію, що діставала право мати власних суддів і міську раду, видавати закони для регулювання життя міста, зводити стіни для його захисту й підпорядковувати мешканців певній військовій дисципліні, зобов’язуючи їх нести вартову службу, тобто, як це розуміли за минулих часів, охороняти й захищати ці стіни вдень і вночі від можливих нападів. В Англії мешканці таких міст були зазвичай вилучені з підсудності судам сотень і графств, і всі позови, що виникали між ними, за винятком позовів корони, вирішували їхні власні судді. В інших країнах їм часто надавали значнішу й ширшу юрисдикцію[54].

Іноді виявлялося необхідним надавати містам, що одержували у відкуп збір мита зі своїх мешканців, певну примусову владу й судові права, щоб дати їм змогу примушувати громадян до платежів, що припадали на їхню частку. За невстановленого на той час правопорядку могло бути надзвичайно незручним примушувати міста звертатися зі своїми позовами такого роду до чужих судових установ. Але видається дивним, що правителі всіх країн Європи поступалися, таким чином, за певну суму, яка вже не підлягала збільшенню, тією сферою своїх доходів, що більше за всі інші доходи мала зростати внаслідок природного перебігу подій без жодних витрат або зусиль із їхнього боку, і що вони, отже, крім того, добровільно створювали в самому серці своїх володінь своєрідні незалежні республіки.

Щоб зрозуміти це, слід згадати, що за тих часів, мабуть, у жодній країні Європи правитель не мав змоги захищати від свавілля та гноблення могутніх феодалів більш слабку частину своїх підданих на всій належній йому території. Ті, кого не захищав закон і хто не був досить сильним для того, щоб захищати самого себе, змушені були вдаватися до заступництва якогось могутнього феодала й ставати кріпаками чи васалами або ж об’єднуватися для спільного та взаємного захисту. Мешканці міст і містечок, кожен окремо, не мали сили захищати себе; а об’єднавшись для спільного захисту із сусідами, були здатні чинити опір. Феодали зневажали городян, розглядали їх не тільки як інший клас людей, але й як натовп звільнених рабів, майже як людей іншої породи, ніж вони самі. Багатство городян завжди викликало в них заздрість та обурення, і за будь-якої нагоди вони грабували їх нещадно й без докорів сумління. Городяни, ясна річ, ненавиділи й боялися феодалів. Король теж ненавидів і боявся їх; що ж до городян, то їх він, мабуть, міг зневажати, але не мав причин ненавидіти чи боятися. Тому спільність інтересів наводила городян на думку про підтримку короля, а короля — на думку про підтримку городян проти феодалів. Він сприймав їх як ворогів своїх ворогів, тож у його інтересах було по змозі гарантувати їм безпеку та незалежність. Надаючи їм право мати власних суддів, видавати для управління свої закони, зводити стіни для захисту й підпорядковувати всіх мешканців міста своєрідній військовій дисципліні, для гарантування безпеки та незалежності городянам від баронів король надавав усі засоби, які тільки був у змозі надати. Без регулярного врядування, за відсутності влади змушувати громадян діяти за певним планом жодне добровільне об’єднання задля взаємного захисту не гарантуватиме більш-менш надійної безпеки чи підтримки королю. Віддаючи містам на вічні часи у відкуп збір мит із городян, король позбавляв тих, кого хотів мати своїми друзями, або, якщо можна так висловитися, союзниками, будь-якого приводу побоюватися чи підозрювати, що колись згодом він гнобитиме їх, підвищуючи суму платежу чи віддаючи стягування мит іншому відкупникові.

Правителі, які перебували в найгірших стосунках зі своїми баронами, виявляли найбільшу щедрість у наданні таких привілеїв містам. Король англійський Іоанн Безземельний був, напевне, найщедрішим благодійником своїх міст[55]. Філіп І, король французький, втратив будь-яку владу над своїми баронами. Наприкінці його правління син його Людовик, відомий згодом під іменем Людовика VI Товстого, радився, згідно з повідомленням отця Даниїла, з єпископами королівських маєтків щодо заходів, найбільш придатних для приборкання великих феодалів. Вони запропонували йому два проекти. Один зводився до встановлення нової юрисдикції та запровадження із цією метою суддів та міської ради в кожному значному місті його володінь. Другий полягав в утворенні нового ополчення: мешканці цих міст під проводом своїх посадових осіб вирушали, коли належало, у похід на підтримку короля. За твердженням французьких істориків, саме на цей час припадає введення суддів та міських рад у Франції. Так само під час невдалого панування правителів зі Швабського дому більшість німецьких вільних міст дістала свої перші дарування привілеїв і славнозвісний Ганзейський союз уперше набув своєї сили й значення.

Ополчення міст за тих часів не поступалося, напевне, сільському, і оскільки за раптової тривоги його можна було скликати скоріше, то це давало городянам перевагу в зіткненнях із сусідніми феодальними володарями. У таких країнах, як Італія та Швейцарія, де через віддаленість резиденції уряду, через природну захищеність самої країни або з якихось інших причин правитель цілком утратив свою владу, міста зазвичай ставали незалежними республіками й підпорядковували собі всю навколишню знать, примушуючи її кидати свої замки й жити в місті подібно до всіх мирних мешканців. Такою є у стислому викладі історія Бернської республіки, так само як і низки інших швейцарських міст. За винятком Венеції, історія якої дещо відмінна, таким є і минуле всіх значних італійських республік, що в такій великій кількості виникали й зникали з кінця XII і до початку XVI століття.

У таких країнах, як Франція або Англія, де королівська влада хоча часто й слабшала, але все ж ніколи не була повністю знищена, міста не мали можливості стати цілком незалежними. А проте вони набрали такої сили й значення, що правитель не міг без їхньої згоди стягувати з них жодних податків, за винятком встановленого відкупного мита з міста. Тому їм пропонувалося відряджати своїх депутатів на загальні збори станів королівства, де ті могли разом із духівництвом та баронами давати згоду на надання в разі нагальної потреби надзвичайної субсидії королю. При цьому, оскільки міста здебільшого ставали на бік влади, король нерідко спирався на їхніх депутатів у своїй боротьбі на цих зборах із великими феодалами. Таким є походження представництва міст у станових зборах усіх великих монархій Європи.

Таким чином, порядок і нормальне управління, а разом із ними свобода й безпека окремих осіб установилися в містах у той час, коли мешканці сіл ще зазнавали насильницьких дій. Але, перебуваючи в такому беззахисному стані, люди, ясна річ, задовольняються найнеобхіднішим для життя: набуваючи більше того, що потрібно для існування, вони лише могли б спокушати своїх гнобителів. У країні, де мешканцям забезпечене користування плодами їхньої праці, вони, звісно, витрачають її для поліпшення свого становища й для придбання не тільки необхідних засобів існування, а й різних зручностей та предметів розкоші. Тому виробництво, що має на меті створення чогось більшого, ніж самі лише засоби існування, виникло в містах задовго до того, як дістало поширення серед сільського населення. Якщо бідному хліборобові, пригніченому кріпосним правом, пощастить нагромадити невеликий капітал, він, зрозуміло, із щонайбільшою старанністю приховуватиме його від свого хазяїна, щоб той не заволодів ним, і за першої-ліпшої нагоди спробує втекти до міста. Закон за тих часів був такий поблажливий до міських мешканців і так прагнув послабити владу феодалів над селянами, що коли такий утікач міг переховуватися від пошуків свого хазяїна протягом одного року, він ставав назавжди вільним. Тому капітали, нагромаджені в руках працьовитої частини сільського населення, природно, шукали притулку в місті як у єдиному надійному місці, де люди, що придбали їх, могли безпечно ними розпоряджатися.

Щоправда, міські мешканці мають урешті-решт одержувати засоби для існування, а також сировину й знаряддя для промислової діяльності із села. Але мешканці міста, розташованого на морському узбережжі або по берегах судноплавної річки, не обмежувалися навколишньою сільською місцевістю. У їхньому розпорядженні значно ширший ринок, щоб набути все необхідне в найвіддаленіших кінцях світу або в обмін на готові вироби власної промисловості, або виконуючи функцію посередника, який доставляє товари з однієї віддаленої країни до іншої та обмінює продукти однієї на продукти іншої. Таким чином місто могло ставати багатим і могутнім, тоді як не тільки навколишня місцевість, а й країни, із якими воно вело торгівлю, залишалися бідними та розореними. Кожна із цих країн, узята окремо, могла, можливо, доставити тільки мізерну частку потрібних для міста засобів існування і пред’явити попит тільки на невелику частку його праці, але всі разом вони були в змозі забезпечити те й те повною мірою. У вузькому колі торгівлі давньої епохи все-таки існували країни, що відрізнялися своїм багатством і промисловістю. Такою була Греція, доки існувала Грецька держава, а також Сарацинська держава за династії Аббасидів. Такими були Єгипет аж до завоювання його турками, частина берега Берберії та всі ті провінції Іспанії, що перебували під владою маврів.

Напевне, міста Італії першими у Європі досягли завдяки торгівлі більш-менш значного багатства. Італія розташована в центрі тієї території, що за давніх часів була єдиною розвиненою й культурною частиною світу. І хоча хрестові походи внаслідок значної витрати капіталу й спричиненого ними винищення населення мали затримати розвиток більшої частини Європи, вони все-таки справили надзвичайно благотворний вплив на розвиток деяких міст Італії. Великі армії, що рухалися звідусіль на завоювання Святої землі, дали дуже сильний поштовх розвиткові судноплавства Венеції, Генуї та Пізи, оскільки звідти здійснювалося перевезення військ на схід і подальше постачання їх продовольством. Ці міста виявилися, так би мовити, інтендантами, і одне з найбільш руйнівних безумств, що будь-коли охоплювали народи Європи, стало джерелом багатства цих республік.

Мешканці міст із розвиненою торгівлею, ввозячи вироби й предмети розкоші з багатших країн, живили пиху великих землевласників, які охоче купували їх в обмін на великі кількості сировини зі своїх земель. Відповідно до цього торгівля значної частини Європи за тих часів складалася переважно з обміну її сировини на готові вироби культурніших націй. Так, англійську вовну вимінювали на вина Франції та тонке сукно Фландрії, так само як у наші дні хліб із Польщі обмінюють на вина й лікери Франції та на шовк і оксамит Франції та Італії.

Таким чином, смак до тонших і кращих виробів був прищеплений заморською торгівлею в тих країнах, де не існувало цих виробництв. Коли ж використання цих виробів стало загальнопоширеним, спричинивши значний попит на них, купці для заощадження витрат на перевезення, природно, намагалися налагодити виробництво деяких із цих виробів у себе на батьківщині. Таким є походження перших мануфактур для продажу на віддалений ринок, що, напевне, виникли в західних областях Європи після падіння Римської імперії.

Слід зауважити, що жодна велика країна ніколи не існувала й не могла існувати без якихось промислових виробництв; і коли кажуть, що країна не має промисловості, під цим треба розуміти, що вона не має промисловості, яка виробляє тонші й дорожчі вироби або працює на віддалений ринок. У будь-якій великій країні одяг, умеблювання й начиння переважної кількості населення є продуктом його власної праці. Це більшою мірою стосується тих бідних країн, що, як зазвичай кажуть, зовсім не мають промисловості, ніж країн багатих, що володіють нею в надлишку. В останніх ви за загальним правилом знайдете, що значно більша частина одягу й умеблювання нижчих класів складається з предметів закордонного виробництва, ніж у країнах бідних.

Ті виробництва, що пристосовані для збуту на віддалений ринок, у різних країнах виникли, напевне, двома різними шляхами.

В одних випадках їх запроваджували згаданим вище шляхом, насильницькою, якщо можна так висловитися, дією капіталу окремих купців і підприємців, які започатковували їх, наслідуючи іноземні мануфактури такого роду. Ці мануфактури є нащадками іноземної торгівлі, і таким було, як здається, походження старовинних мануфактур шовку, оксамиту й парчі, що процвітали в Луцці у XIII столітті. Їх було вигнано звідти за Каструччіо Кастракані, одного з героїв Макіавеллі. У 1310 році 900 родин вигнали з Лукки, причому 31 з них подалася до Венеції й запропонувала запровадити там шовкове виробництво[56]. Їхню пропозицію розглянули й надали багато привілеїв, тож вони почали виробництво з 300 робітників. Такими самими, очевидно, були мануфактури тонкого сукна, що колись процвітали у Фландрії та були запроваджені в Англії на початку правління Єлизавети; такими самими є сучасні шовкові мануфактури в Ліоні та Спіталфілді. Мануфактури, відкриті в такий спосіб, зазвичай працювали на іноземній сировині, наслідуючи закордонні мануфактури. Коли було започатковано венеціанську мануфактуру, усі необхідні матеріали привозили із Сицилії та Леванту. Мануфактури Лукки, що виникли раніше, теж працювали на закордонній сировині. Вирощування шовковиць і шовковиків не було, напевне, поширене в Північній Італії до XVI століття. У Франції це започаткували тільки за правління Карла IX. Фландрські мануфактури працювали переважно з іспанською та англійською вовною. Іспанська вовна слугувала сировиною, якщо не для першої вовняної мануфактури Англії, то для першої пристосованої для продажу на віддалених ринках. Більш як половина шовку-сирцю, що його використовує нині ліонська промисловість, має іноземне походження: за її виникнення всю або майже всю сировину одержували з-за кордону. Ані найменшої частки сировини, використовуваної промисловістю Спіталфілда, не вироблено в самій Англії. Місцезнаходженням таких підприємств, оскільки їх зазвичай відкривають за задумом окремих осіб, слугує в одних випадках приморське місто, в інших — місто всередині країни залежно від інтересів цих осіб, їхніх міркувань або примх.

За інших часів мануфактури, що працюють на віддалений ринок, зростають немовби самі собою, унаслідок поступового вдосконалення тих домашніх і грубих промислів, без яких не можуть обходитися навіть найбідніші та найнекультурніші країни. Такі мануфактури, за загальним правилом, користуються сировиною, яку виробляє певна країна, і, мабуть, вони часто були першими закладами, що виготовляли більш тонкі вироби в таких континентальних країнах, розташованих хай не на дуже великій, але все ж на значній відстані від морського узбережжя, а то й від водних шляхів сполучення. Континентальна країна, що має природну родючість і легкооброблювані ґрунти, виробляє значний надлишок продуктів харчування порівняно з тим, що потрібно для існування хліборобів; через дорожнечу сухопутного транспорту й незручності річкового перевезення часто може виявитися обтяжливим відправляти цей надлишок за кордон. Тому велика кількість продуктів харчування робить їх дешевими й заохочує численних робітників оселятися поблизу, бо вони переконуються, що їхній промисел може забезпечити їм тут більше предметів потреби й вигод, ніж в інших місцях. Вони обробляють сировину, яку дає земля, і обмінюють готові вироби або, що те саме, їхню ціну, на нову сировину й продукти харчування. Вони надають додаткову вартість надлишковій сировині, заощаджуючи витрати з перевезення її до моря або на віддалений ринок; в обмін на неї вони постачають хліборобам предмети, корисні або приємні для них, і до того ж на вигідніших умовах, ніж вони могли їх одержувати раніше. Хлібороби одержують кращу ціну за свій надлишковий продукт і мають можливість дешевше купувати потрібні їм предмети споживання. Таким чином, це заохочує їх і дає змогу збільшувати кількість цього надлишкового продукту за допомогою подальших поліпшень і кращого обробітку землі. І якщо родючість землі спричинила виникнення обробної промисловості, то розвиток цієї промисловості позначається на землі й ще більше підвищує її родючість. Промислові підприємства спершу забезпечують найближчу місцевість, а потім, із удосконаленням і поліпшенням своїх виробів, — віддаленіші ринки. Справді, якщо ані сировина, ані найпростіші промислові вироби не можуть без величезних ускладнень витримувати витрати на перевезення їх суходолом на значну відстань, то це зовсім легко для дорожчих і тонших продуктів промисловості. Невеликий обсяг їх часто за ціною відповідає значній кількості сировини. Сувій тонкого сукна, наприклад, що важить усього 80 фунтів, у своїй ціні містить не лише ціну 80 фунтів вовни, а й ціну кількох тисяч фунтів хліба, витрачених на утримання робітників та їхніх безпосередніх підприємців. Хліб, що в його природному вигляді тільки з великими труднощами можна було б вивезти за кордон, вивозиться, отже, фактично у вигляді готових промислових виробів і легко може бути відправлений у найвіддаленіші кутки світу. Так природно, немовби самі собою зросли й розвинулися мануфактури Лідса, Галіфакса, Шеффілда, Бірмінгема і Вольвергемптона. Ці мануфактури породив розвиток хліборобства. В історії Європи новітніх часів поширення та розвиток їх зазвичай ішли слідом за виникненням мануфактур, породжуваних заморською торгівлею. Англія славилася виробництвом тонких сукон, що їх виготовляли з іспанської вовни, за сто з лишком років до того, як визріла для продажу за кордон своїх виробів бодай одна з тих мануфактур, що процвітають нині в названих вище містах. Розвиток і поліпшення цих міст стали можливими тільки в результаті розвитку й поліпшення сільського господарств — найголовнішого наслідку зовнішньої торгівлі та промисловості, породженої безпосередньо цією торгівлею. До викладу цього я зараз перейду.


Розділ ІІ. Про перешкоди розвиткові хліборобства в давній Європі після падіння Римської імперії | Багатство народів. Дослідження про природу та причини добробуту націй | Розділ IV Як торгівля міст сприяла зростанню добробуту сільських місцевостей