home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Частина 2

Причини розквіту нових колоній

Колонія цивілізованої нації, що займає країну, велику за розмірами або так рідко населену, що її корінні мешканці легко поступаються місцем новим прибульцям, швидше рухається до багатства й могутності, ніж будь-яка інша спільнота людей.

Колоністи принесли із собою знання хліборобства та інших корисних ремесел, що переважає те знання, яке може самостійно розвиватися століттями серед диких і варварських народів. Принесли вони й звичку до підпорядкування, певне уявлення про стійкий уряд, що існує в них на батьківщині, про систему законів, яка убезпечує його, і про регулярне відправлення юстиції й, звісно, намагалися встановити щось подібне в новому поселенні. Але в диких і варварських народів, після того як закон та уряд установлені в межах, необхідних для їх захисту, природний розвиток суспільства відбувається повільніше, ніж природний розвиток ремесел. Кожний колоніст одержує більше землі, ніж він у змозі обробляти. Йому не доводиться платити жодної ренти і майже жодних податків. Він не знає землевласника, із яким мав би ділити свій продукт, що за таких умов майже повністю дістається йому самому, а частка правителя є зовсім мізерною. Але його земельна ділянка зазвичай така велика, що за всієї напруги його власних сил і сил інших робітників, яких він може найняти, він рідко в змозі отримати від неї десяту частину того, що вона могла б дати. Через це він прагне залучати звідусіль робітників і винагороджувати їх якнайщедрішою заробітною платою. Але висока заробітна плата разом із достатком і дешевизною землі невдовзі спонукає цих робітників покинути його, щоб самим зробитися землевласниками і з такою самою щедрістю оплачувати працю інших робітників, які незабаром покинуть їх із тієї самої причини, із якої колись вони самі залишили хазяїв. Висока оплата праці заохочує шлюби. Немовлята добре харчуються і мають належний догляд; коли вони підростають, вартість їхньої праці з надлишком оплачує вартість їх утримання. Коли вони досягають зрілості, висока ціна праці й дешевизна землі дають їм змогу завести самостійне господарство, як до них це робили їхні батьки.

В інших країнах земельна рента й прибуток з’їдають заробітну плату і два вищі класи суспільства гноблять нижчий. У нових колоніях інтерес двох вищих класів змушує їх ставитися до нижчого з більшою увагою та людяністю принаймні там, де цей нижчий клас не перебуває у стані рабства. Просторі землі, що відрізняються надзвичайною природною родючістю, можна одержувати тут за безцінь. Збільшення доходу, якого власник, що завжди є водночас підприємцем, очікує від поліпшення землі, становить його прибуток, за цих умов, як правило, значний. Але цей значний прибуток можна отримати, тільки витративши працю інших людей на розчищення та обробіток землі, а невідповідність між великою площею землі й нечисленністю населення, що завжди спостерігається в нових колоніях, ускладнює для нього здобуття необхідної праці. Тому він не торгується щодо заробітної плати, а ладен наймати робітників за будь-яку ціну. Висока оплата праці заохочує зростання населення. Дешевизна й достаток родючих земель заохочують обробіток їх і дають землевласникові можливість платити високу заробітну плату. Із цієї заробітної плати складається майже вся ціна землі, і хоча як оплату праці її слід вважати високою, вона є зовсім низькою, оскільки становить ціну такого цінного предмета, як земля. Усе, що сприяє зростанню населення та обробітку землі, сприяє також зростанню дійсного багатства й могутності.

Відповідно до сказаного зростання багатства й могутності багатьох давніх грецьких колоній, напевне, відбувалося дуже швидко. За одне або два століття деякі з них, мабуть, зрівнялися зі своїми метрополіями й навіть залишили їх позад себе. Сиракузи та Агридженто в Сицилії, Тарент і Локрі в Італії, Ефес і Мілет у Малій Азії, згідно з усіма повідомленнями, принаймні не поступалися жодному з полісів Давньої Греції. Хоча вони й виникли значно пізніше, проте культура, філософія, поезія, ораторське мистецтво розвинулися в них так само рано й були доведені до такої самої досконалості, як і в будь-якій частині метрополії. Цікаво, що школи двох найдавніших грецьких філософів, Фалеса та Піфагора, виникли не в Давній Греції: одна — в азійській, а друга — в італійській колоніях. Усі такі колонії засновували в країнах, населених дикими та варварськими народами, які легко поступалися місцем новим поселенцям. Останні мали велику кількість родючої землі й, оскільки були взагалі незалежні від свого рідного міста, могли вільно вести свою справу так, як вважали за потрібне відповідно до своїх інтересів.

Історія римських колоній зовсім не така блискуча. Щоправда, деякі з них, як, приміром, Флоренція, упродовж століть і після падіння своєї метрополії виросли у великі держави, але жодна з них не відрізнялася дуже швидким розвитком. Усі їх засновували в завойованих провінціях, що здебільшого були густо заселені вже до того. Кількість землі, що її надавали кожному колоністові, рідко бувала дуже великою, а оскільки колонія не мала незалежності, вона не завжди вільна була вести свої справи так, як вважала за потрібне відповідно до своїх інтересів.

За кількістю доброї землі європейські колонії, засновані в Америці та Вест-Індії, наближаються до колоній Давньої Греції й навіть значною мірою залишають їх позад себе. Своєю залежністю від метрополії вони подібні до римських колоній, але віддаленість їх від Європи більше або менше послаблювала для них наслідки цієї залежності. Завдяки своїй віддаленості вони не завжди були на видноті, а це зменшувало владу метрополії над ними. Коли вони самостійно і на власний розсуд дбали про свої інтереси, на їхній спосіб дій у багатьох випадках не звертали уваги — чи тому, що не знали про це у Європі, чи тому, що не розуміли його, — а подеколи терпіли й погоджувалися з ним, оскільки віддаленість колоній ускладнювала втручання. Навіть насильницький і свавільний уряд Іспанії у багатьох випадках виявлявся змушеним, побоюючись загального повстання, скасовувати або пом’якшувати накази, що їх він видавав для управління своїми колоніями. З огляду на це прогрес усіх європейських колоній щодо багатства, населення та культури був дуже великим.

Іспанський уряд від найперших днів існування своїх колоній отримував із них певний дохід у вигляді частки золота й срібла, що видобувалися. За своєю природою цей дохід був таким, що збурював у людській пожадливості надмірні очікування ще більших багатств. Тому іспанські колонії від самого свого виникнення привертали до себе дуже велику увагу своєї метрополії, тоді як колонії інших європейських націй тривалий час були надзвичайно зневажені. Перші, мабуть, не дуже виграли від такої уваги, а останні не зазнали особливих збитків від цієї зневаги. Іспанські колонії, беручи до уваги наявну в їхньому розпорядженні площу країни, менш населені й мають менший добробут, ніж колонії майже всіх інших європейських націй. Однак зростання населення та добробуту навіть іспанських колоній було, певно, дуже швидким і дуже значним. Місто Ліма, засноване після завоювань, за повідомленням Уллоа[71], мало близько 30 років тому 50 тисяч мешканців. Кіто — колишнє жалюгідне сільце індіанців — цей самий автор зображує густонаселеним у свій час. Гемеллі Карері[72], що, як кажуть, був лише псевдомандрівником, але все-таки писав, напевне, на підставі вельми вірогідних джерел, зазначає, що місто Мехіко налічує 100 тисяч мешканців — кількість, яка за всього перебільшення іспанських авторів, мабуть, уп’ятеро перевищує ту, що її воно мало за часів Монтесуми. Ці цифри значно перевищують чисельність населення Бостона, Нью-Йорка й Філадельфії — трьох найбільших міст англійських колоній. У Мексиці та Перу до завоювання їх іспанцями зовсім не було худоби, придатної для перевезення вантажів. Лама була їхньою єдиною в’ючною худобою, а її витривалість, здається, значно поступається витривалості звичайного осла. Плуга в цих країнах не знали. Населення було незнайоме з використанням заліза. Воно не мало карбованої монети і взагалі бодай якогось загальноприйнятого засобу торговельного обміну. Торгівлю вели шляхом натурального обміну. Щось на зразок дерев’яної лопати було головним знаряддям для обробітку землі. Загострені камені слугували замість ножів і сокир, кістки риб і міцні жили деяких тварин правили за голки та нитки для шиття, і, напевне, вони водночас були й головним знаряддям торгівлі. За такого стану речей видається неможливим, щоб та чи та із цих держав могла мати такий самий добробут, як нині, коли вони володіють у великій кількості всіма видами європейської худоби та коли в них запроваджено використання заліза, плуга й стали відомі численні європейські ремесла. Проте населеність будь-якої країни має бути пропорційною рівневі її добробуту та культури. Попри жорстоке винищення корінних мешканців, що настало слідом за завоюванням, ці дві великі за розмірами держави нині, певно, мають численніше населення, ніж будь-коли раніше, та й сам народ, поза сумнівом, дуже змінився, бо, на мою думку, ми маємо визнати, що іспанські креоли багато в чому стоять вище за давніх індіанців.

Після поселень іспанців португальські поселення в Бразилії є найстарішими з колоній усіх інших європейських націй. Та оскільки впродовж тривалого часу після відкриття Бразилії тут не знаходили ані золота, ані срібла й нова колонія через це давала урядові невеликий дохід або навіть зовсім не давала його, то вона тривалий час була майже цілком зневажена. Саме за цей період зневаги вона розвинулась у велику й могутню колонію. Коли Португалія перебувала під владою Іспанії, на Бразилію напали голландці, що заволоділи сімома провінціями з чотирнадцяти, на які вона поділялася. Вони розраховували невдовзі завоювати й решту, коли Португалія повернула собі незалежність, звівши на престол династію Браганса. Тоді голландці, що були ворогами іспанців, стали союзниками португальців, які теж були ворогами іспанців. Тому вони погодилися залишити ту частину Бразилії, яку ще не завоювали, королю португальському, що погодився залишити за ними вже завойовану частину, вважаючи, що ця справа не варта ворогування між такими добрими союзниками. Але голландський уряд незабаром почав гнобити португальських колоністів, які, замість гаяти час на скарги, узялися до зброї проти своїх нових можновладців і завдяки своїй хоробрості та рішучості, зрозуміло, за поблажливого ставлення своєї рідної країни, але без будь-якої відкритої допомоги з її боку вигнали голландців із Бразилії. Голландці, переконавшись у неможливості втримати за собою бодай якусь частину країни, мусили погодитися на повернення її цілком під владу португальського короля. Як повідомляють, у цій колонії налічується понад 600 тисяч мешканців — португальців або нащадків португальців, креолів, мулатів і раси, мішаної з португальців та бразильців. Жодна колонія в Америці, як вважають, не має так багато жителів європейського походження.

Наприкінці XV і впродовж більшої частини XVI століття Іспанія та Португалія були двома великими морськими державами; справді, хоча торгівля Венеції поширювалася на всі частини Європи, її флот майже не виходив за межі Середземного моря. Іспанці, посилаючись на право першого відкриття, заявили претензії на всю Америку; і хоча вони не могли перешкодити закріпитися в Бразилії такій великій морській державі, як Португалія, а все одно страх перед іменем іспанців був за тих часів таким великим, що більшість інших націй Європи побоювалася засновувати колонії в якійсь іншій частині цього великого материка. Усіх французів, які намагалися оселитися у Флориді, перебили іспанці. Однак занепад морської сили останніх, що став результатом поразки або невдачі їхньої так званої Непереможної армади наприкінці XVI століття, позбавив їх сили й надалі перешкоджати утворенню колоній інших європейських націй. Через це протягом XVII століття англійці, французи, голландці, данці та шведи — одне слово, усі великі нації, що мали морські гавані, намагалися влаштовувати поселення в Новому Світі.

Шведи оселилися в Нью-Джерсі, і велике число шведських родин, які ще й зараз можна зустріти там, досить переконливо свідчить, що ця колонія, напевно, процвітала б, якби мала підтримку з боку своєї метрополії. Але, нехтувана Швецією, вона була поглинена голландською колонією Нью-Йорк, яка в 1674 році підпала під владу англійців.

Невеликі острови Сент-Томас і Санта-Крус — єдині землі Нового Світу, що коли-небудь належали данцям. До того ж ці невеликі поселення перебували під управлінням монопольної компанії, що єдина мала право купувати надлишковий продукт колоністів і постачати їм ті товари інших країн, яких вони потребували; завдяки цьому зазначена компанія за цих купівель і продажів не тільки могла піддаватися, а й справді піддавалася великій спокусі гнобити їх. Управління монопольної компанії купців є, мабуть, найгіршим з усіх урядів для будь-якої країни. Однак воно не могло зовсім зупинити розвиток цих колоній, хоча й зробило його повільнішим та ускладненим. Покійний данський король розпустив цю компанію, і відтоді добробут цих колоній дуже зріс.

Голландські поселення у Вест-Індії, так само як і в Ост-Індії, були спочатку поставлені під управління монопольної компанії. Тому розвиток деяких із них, хоча й значний порівняно майже з будь-якою іншою країною, давно заселеною, був повільним порівняно з розвитком більшості нових колоній. Колонія Суринам, хоча й дуже значна, досі стоїть нижче від більшості цукрових колоній інших європейських націй. Колонія Нова Бельгія, нині поділена на дві провінції — Нью-Йорк і Нью-Джерсі, певно, невдовзі також дуже розрослася б, якби навіть і залишилася під управлінням голландців. Велика кількість і дешевизна доброї землі є такими потужними чинниками розквіту, що навіть найгірший уряд майже не може перешкодити їхній дії. Окрім того, і віддаленість від метрополії дасть змогу колоністам за допомогою контрабанди більшою або меншою мірою звільнятися від гноблення монополії, якою компанія користувалася їм на шкоду. Нині компанія допускає всі голландські судна до торгівлі із Суринамом за умови сплати за дозвіл 2,5% від вартості вантажу і зберігає виключно за собою лише безпосередню торгівлю між Африкою та Америкою, що полягає майже тільки в торгівлі рабами. Таке пом’якшення монопольних привілеїв компанії є, певно, головною причиною того, який рівень добробуту має ця колонія нині. Кюрасао і Сінт-Естатітус — два головних острови, що належать голландцям, являють собою вільні гавані, відкриті для суден усіх націй, і ця свобода, надана їм, коли гавані найкращих колоній відкрито лише для суден однієї нації, стала головною причиною розквіту цих двох безплідних островів.

Французька колонія Канада протягом більшої частини минулого століття і деякої частини нинішнього перебувала під управлінням монопольної компанії. За такого несприятливого управління її розвиток неминуче просувався вперед дуже повільно порівняно з розвитком інших нових колоній, але він значно пришвидшився, коли цю компанію було розпущено після невдачі так званого Міссісіпського проекту. Коли англійці заволоділи цією країною, вони знайшли в ній майже вдвічі більше мешканців порівняно з тим населенням, що його визначав за 20–30 років до того отець Шарльвуа[73]. Цей єзуїт об’їхав усю країну і не мав жодних підстав зображувати її менш значною, ніж вона була насправді.

Французьку колонію Сан-Домінго заснували пірати й розбійники, які впродовж тривалого часу не домагалися захисту Франції й не визнавали її влади, а коли це плем’я бандитів настільки перетворилося на громадян, що почало визнавати владу Франції, то ще довго її доводилося здійснювати дуже м’яко. Протягом цього періоду населення та добробут цієї колонії зростали дуже швидко. Навіть гноблення монопольної компанії, якій вона разом з усіма іншими французькими колоніями була на певний час підпорядкована, хоча, поза сумнівом, уповільнило, але не змогло зовсім зупинити її розвиток. Швидкий темп розвитку її добробуту відновився одразу ж після того, як її було звільнено від цього гноблення. Нині вона є найважливішою із цукрових колоній Вест-Індії, і її продукт, як стверджують, своїми розмірами перевищує продукт усіх англійських цукрових колоній, узятих разом. Решта цукрових колоній Франції загалом дуже незначна.

Але не існує колоній, розвиток яких відбувався швидше, ніж розвиток англійських колоній у Північній Америці.

Достаток добрих земель і свобода на власний розсуд вести свої справи є, напевне, двома основними причинами розквіту всіх нових колоній.

Стосовно достатку доброї землі англійські колонії Північної Америки, хоча вони, поза сумнівом, забезпечені землею у великій кількості, поступаються колоніям іспанців та португальців і не переважають деякі з тих колоній, що ними володіли французи до останньої війни. Але політичні рішення англійських колоній були сприятливіші для їхнього розвитку й обробітку землі, ніж у колоніях будь-якого з інших трьох народів.

По-перше, зосередження в одних руках великих площ необробленої землі хоча й не заборонялося зовсім, але в англійських колоніях було більш обмежене, ніж в інших. Колоніальний закон, що зобов’язував кожного земельного власника впродовж певного терміну поліпшити й обробити певну частину своїх земель, а в разі невиконання цього оголошував ці покинуті землі такими, що підлягають відведенню будь-кому, хто цього бажає, справив певну дію, хоча, можливо, його не дуже суворо застосовували на практиці.

По-друге, у Пенсильванії не існує права первородства, і земля, так само як і рухоме майно, ділиться нарівно між усіма дітьми. У трьох провінціях Нової Англії старший син одержує лише подвійну частку, як це встановлено Мойсеєвим законом. Тому, хоча в цих провінціях інколи занадто велика кількість землі зосереджується в руках однієї особи, вона протягом одного або двох поколінь має бути знову поділена на частини. В інших англійських колоніях, щоправда, право первородства існує так само, як і в англійському законі, але в усіх англійських колоніях порядок володіння землями, які здають у спадкову оренду, полегшує їх відчуження, і той, хто отримує велику ділянку землі, зазвичай зацікавлений здати більшу її частину іншим особам, зберігаючи за собою лише право на невелику ренту. В іспанських та португальських колоніях при спадкуванні всіх великих маєтків, із якими пов’язані якісь почесні титули, дотримуються так званого майоратного права. Такі маєтки цілком переходять до однієї особи і фактично є неподільними та невідчужуваними. У французьких колоніях застосовують паризьке звичаєве право, яке щодо спадкування землі значно більше захищає інтереси молодших дітей, ніж англійський закон. Але у французьких колоніях існує правило, що за відчуження якоїсь частини маєтку, дворянського або дарованого за заслуги, на певний термін зберігається право викупу його спадкоємцем старшого сина або спадкоємцем родини, а оскільки всі найбільші маєтки тут перебувають у руках дворян, то це неминуче ускладнює відчуження їх. Тимчасом у будь-якій новій колонії великий занедбаний маєток набагато швидше поділять на дрібні володіння шляхом відчуження, а не в порядку спадкування. Достаток і дешевизна доброї землі, як уже зазначалося, є головними причинами швидкого розквіту нових колоній. Але зосередження в одних руках великої кількості землі знищує цей достаток і дешевизну. До того ж таке зосередження необроблених земель становить найбільшу перешкоду для обробітку та їх поліпшення. Але праця, витрачена на обробіток та поліпшення землі, дає суспільству найбільший і найцінніший продукт. Тоді продукт праці оплачує не тільки витрачену на нього заробітну плату й прибуток на капітал, що забезпечує цю працю, а також і ренту за землю, на якій цю працю застосовують. Через це, оскільки праця англійських колоністів більше витрачається на поліпшення та обробіток землі, остільки вона має давати більший і цінніший продукт, ніж праця колоністів трьох інших націй, яка через зосередження земель в одних руках більшою або меншою мірою відтягується до інших занять.

По-третє, праця англійських колоністів не тільки дає більший і цінніший продукт; унаслідок помірності сплачуваних ними податків їм дістається значніша частина цього продукту, вони можуть нагромаджувати й використовувати його задля застосування ще більшої кількості праці. Англійським колоністам ще жодного разу не доводилося сплачувати хоч які-небудь кошти для оборони своєї метрополії або на утримання її цивільного врядування. Навпаки, вони самі досі захищалися майже цілком коштом метрополії. Але витрати на флот та армію незрівнянно перевищують необхідні витрати на утримання цивільного врядування. Витрати на цивільне врядування найбільших колоній завжди були незначні, обмежувалися сумами, потрібними для сплати достатньої винагороди губернаторові, суддям та поліцейським чиновникам і для зведення небагатьох найкорисніших громадських споруд. Витрати цивільного врядування Массачусетсу до виникнення нинішніх заворушень не перевищували 18 000 фунтів на рік. У Нью-Гемпширі та Род-Айленді ці витрати складали по 3500 фунтів у кожному, у Коннектикуті — 4000, у Нью-Йорку та Пенсильванії — по 4500, у Нью-Джерсі — 1200, у Вірджинії та Південній Кароліні — по 8000. Цивільне врядування Нової Шотландії та Джорджії утримується почасти зі щорічної субсидії парламенту. Але Нова Шотландія на додачу до неї сплачує близько 7000 фунтів на рік на суспільні витрати колонії, а Джорджія — близько 2500 фунтів на рік. Одне слово, усе цивільне врядування Північної Америки, якщо не брати до уваги Мериленд і Північну Кароліну, стосовно яких не вдалося дістати точних даних, коштувало мешканцям до виникнення нинішніх заворушень не більш як 64 700 фунтів на рік; це незабутній приклад того, із якими мізерними витратами можна не тільки управляти, а й добре управляти тримільйонним населенням. Щоправда, найважливіша частина видатків з управління, а саме витрати на оборону та захист, постійно покладалися на метрополію. До прикладу, церемоніал цивільного врядування в колоніях під час зустрічі нового губернатора, відкриття нової сесії колоніальних зборів тощо, хоча й досить урочистий, але не супроводжується надмірною розкішшю. Управління церковними справами колоній ведеться так само ощадливо. Десятини їм невідомі, і їхнє духівництво, зовсім нечисленне, утримується на помірну плату або на добровільні внески населення. Іспанський та португальський уряди, навпаки, одержують вигоду з податків, які стягують із колоній. Що ж до Франції, то вона ніколи не мала більш-менш значного доходу зі своїх колоній, оскільки податки, які вона стягує, зазвичай там і витрачаються. Але колоніальне врядування цих трьох націй ведеться зі значними видатками й супроводжується значно дорожчим церемоніалом. Наприклад, на прийняття нового віце-короля Перу витрачали величезні суми. Такі церемонії не лише є тяжким податком, який багаті колоністи сплачують в особливих випадках, а й призвичаюють їх до пишноти та марнотратства в інших випадках. Це не лише дуже шкідливий одноразовий податок, це сприяє встановленню постійного податку такого роду, ще шкідливішого, — розорливого податку на розкоші й марнотратство приватних осіб. У колоніях трьох націй так само надзвичайно обтяжливим є й церковне управління. Десятина існує скрізь, але в колоніях Іспанії та Португалії її стягують із надзвичайною суворістю. Крім того, їх обтяжує численний клас ченців-жебраків, і це їхнє жебрацтво, не тільки дозволене, а й освячене релігією, є вельми обтяжливим податком, що лягає на бідне населення, яке наполегливо переконують, ніби подавати ченцям — це обов’язок і відмовляти їм у милостині — великий гріх. Окрім цього, духівництво в усіх колоніях найактивніше скуповує, зосереджуючи у своїх руках, землі.

По-четверте, щодо реалізації надлишкового продукту або того, що перевищує власне споживання, англійські колонії були в сприятливішому становищі й мали у своєму розпорядженні ширший ринок, ніж колонії будь-якої іншої європейської нації. Усі європейські нації намагалися більшою або меншою мірою монополізувати на власну користь торгівлю своїх колоній і із цією метою не дозволяли суднам інших націй торгувати з ними, а також забороняли своїм колоніям ввозити європейські товари будь-якої іншої нації. А втім, різні нації вдавалися до різних способів здійснення цієї монополії.

Деякі нації передавали всю торгівлю своїх колоній монопольній компанії, у якої колоністи мусили купувати всі потрібні їм європейські товари і якій вони мусили продавати весь свій надлишковий продукт. Через це компанія була зацікавлена не тільки в тому, щоб продавати перші якнайдорожче й купувати останні якнайдешевше, а й у тому, щоб купувати продукти колоній навіть за цією низькою ціною не в більшій кількості, ніж вона могла продавати їх за дуже високою ціною в Європі. Тому в її інтересах було не тільки знижувати в усіх випадках вартість надлишкового продукту колонії, а й ускладнювати, а часто й гальмувати природне зростання його кількості. З усіх засобів, що їх можна придумати для перешкоджання природному зростанню нової колонії, метод установлення монопольної компанії є, поза сумнівом, найбільш реальним. Однак такою була політика Голландії, хоча голландська компанія в нинішньому столітті багато в чому відмовилася від користування своїм виключним привілеєм. Такою самою була політика Данії до правління останнього короля. В окремих випадках такої самої політики дотримувалася Франція, а останнім часом, від 1755 року, після того як від цієї політики через її безглуздість відмовилися всі інші нації, її сприйняла Португалія, принаймні щодо двох головних провінцій Бразилії — Фернамбуко та Мараньян.

Інші нації, не засновуючи монополії якоїсь однієї компанії, зосереджували торгівлю зі своїми колоніями у певному порту метрополії, звідки жодному судну не дозволялося відпливати інакше, ніж у складі цілого флоту, або у встановлену пору року, або зі спеціального дозволу, здебільшого дуже добре оплачуваного. Така політика залишала торгівлю з колоніями відкритою для всіх уродженців метрополії за тієї умови, що вони вивозили товари з призначеного порту у встановлену пору року й на відповідних суднах. Та оскільки різні купці, які об’єднували свої капітали для спорядження цих суден, що отримали дозвільні свідоцтва, були зацікавлені в узгодженні своїх дій, то й торгівля, яку вели за таких умов, неодмінно мала вестися майже на таких самих підставах, що й торгівля монопольної компанії. Прибутки цих купців мали бути такими ж надмірними й обтяжливими. Колонії погано постачалися й змушені були купувати за дуже дорогими й продавати — за дуже дешевими цінами. Такою, однак, до останнього часу завжди була політика Іспанії, і відповідно до цього ціна всіх європейських товарів в іспанській Вест-Індії, як повідомляють, була неймовірно високою. У Кіто, як розповідає нам Уллоа, фунт заліза продавали за 4 шилінги 6 пенсів, а фунт сталі — за 6 шилінгів 9 пенсів. Але колонії продають частину власного продукту переважно для того, щоб купувати європейські товари. Тому що більше вони платять за останні, то менше одержують фактично за перші, і дорожнеча одних є рівноцінною дешевизні інших. Колоніальна політика Португалії щодо цього не відрізняється від колишньої політики Іспанії, за винятком Фернамбуку і Мараньяну, стосовно яких нещодавно запроваджено ще гіршу політику.

Інші нації надають цілковиту свободу торгівлі з колоніями всім своїм підданим, які можуть вести її з усіх портів метрополії без спеціальних дозвільних свідоцтв, окрім звичайних митних формальностей. У цьому разі численність і розкиданість купців унеможливлює для них укладання будь-яких спільних угод, і конкуренція між ними є достатньою, щоб перешкодити їм одержувати надмірні бариші. За такої ліберальної політики колонії дістають можливість продавати свої продукти й купувати європейські товари за розумну ціну. Від часів ліквідації Плімутської компанії, коли наші колонії переживали ще свій дитячий стан, саме такою була завжди політика Англії; за загальним правилом, такою самою була й політика Франції, залишаючись без змін від моменту ліквідації так званої в Англії Міссісіпської компанії. Тому прибуток від торгівлі, що її Франція та Англія ведуть зі своїми колоніями, хоча, поза сумнівом, і дещо вищий за той, що його вони одержували б у разі допущення вільної конкуренції всіх інших націй, але все-таки аж ніяк не надмірний; відповідно до цього й ціна європейських товарів у більшості колоній обох цих націй не є надмірною.

Що ж до вивезення надлишкового продукту колоній Великої Британії, то вони обмежені ринком своєї метрополії тільки стосовно деяких товарів. Оскільки ці товари було перераховано в Навігаційному та деяких наступних актах, вони дістали назву перерахованих товарів, а решта — неперерахованих; ці останні можна вивозити безпосередньо до інших країн за умови, що їх перевозять на британських або колоніальних суднах, власники яких і три чверті екіпажу — британські піддані.

Серед неперерахованих товарів — деякі з найважливіших продуктів Америки і вест-індських островів: усі хліби, ліс, консерви, риба, цукор і ром.

Хліб, певна річ, є першим і головним предметом хліборобської культури в усіх нових колоніях. Надаючи їм щонайширший ринок для цього продукту, закон заохочує розширювати культуру його понад потреби малонаселеної країни і в такий спосіб забезпечити заздалегідь багаті засоби існування населенню, що невпинно зростає.

У країні, майже цілком укритій лісом, де через це деревина коштує дуже мало або майже нічого не коштує, витрати на розчищення землі є головною перешкодою для збільшення посівів. Надаючи своїм колоніям дуже широкий ринок для їхніх лісових матеріалів, закон намагається заохотити збільшення посівів підвищенням ціни товару, що інакше мав би мізерну вартість, і полегшенням для них отримання певного прибутку від тієї операції, яка в протилежному разі спричиняла б самі лише витрати.

У країні, яка ще й наполовину не заселена та не оброблена, худоба, звісно, розмножується більше, ніж потрібно для споживання мешканців, і тому часто має мізерну вартість або зовсім нічого не варта. Але, як уже показано, для того щоб більша частина земель будь-якої країни оброблялася, необхідно, щоб ціна худоби перебувала в певному співвідношенні із ціною хліба. Відкриваючи дуже широкий ринок американській худобі в усіх її видах, як забитій, так і живій, закон намагається підвищити вартість товару, висока ціна якого конче потрібна для обробітку землі. Благодійні наслідки цієї свободи, проте, має дещо послаблювати закон, виданий на четвертий рік правління Георга III (розд. 15), що зараховує шкури та шкіри до перелічених товарів і таким чином веде до зниження вартості американської худоби.

Збільшити судноплавство та морську могутність Великої Британії шляхом розширення рибальського промислу в наших колоніях — такою є мета, що її законодавство, напевне, майже завжди мало на увазі. Унаслідок цього рибальський промисел користувався всіма тими заохоченнями, які могла дати йому свобода, і тому процвітав. Зокрема, рибальство в Новій Англії до останніх заворушень було, мабуть, одним із найбільших в усьому світі. Китоловний промисел, який, попри надзвичайно високу премію, ведуть у Великій Британії з такими незначними результатами, що, на думку багатьох (за правильність якої я, проте, не ручаюся), весь вилов не набагато перевищує премії, щороку виплачувані за нього, у Новій Англії ведеться в дуже широких розмірах без будь-якої премії. Риба є одним із головних предметів торгівлі північних американців з Іспанією, Португалією і портами Середземного моря.

Цукор спочатку належав до перерахованих товарів, і його можна було вивозити тільки до Великої Британії. Але в 1731 році внаслідок подання цукрових плантаторів було дозволено його вивезення в усі порти світу. Однак обмеження, якими було обумовлено цю свободу вивезення, разом із високою ціною цукру у Великій Британії значною мірою послабили дію цього заходу. Велика Британія та її колонії й нині залишаються майже єдиним ринком для всього цукру, що його дають британські плантації. Їхнє споживання зростає так швидко, що, хоча через збільшення продуктивності Ямайки та відступлених островів увезення впродовж останніх 20 років значно збільшилося, вивезення до іноземних держав, як стверджують, ненабагато перевищує вивезення минулих років.

Ром є дуже важливим предметом у торгівлі, яку американці ведуть на Африканському узбережжі, звідки вони привозять замість цього рабів-негрів.

Якби весь надлишковий продукт Америки — хліб усіх видів, солонина та риба — було внесено до списку перерахованих товарів і таким чином силоміць спрямовано на ринок Великої Британії, це дуже позначилося б на продукті праці нашого власного народу. І, певно, не так з уваги до інтересів Америки, як через побоювання конкуренції ці важливі товари не лише не було включено до списку, але й ввезення до Великої Британії всіх зернових, за винятком рису, а також ввезення солонини за нормальних умов було заборонено.

Так звані неперераховані товари первісно можна було вивозити в усі частини світу. Вивезення лісових матеріалів та рису, первісно включених до переліку, згодом, після вилучення їх із нього, було обмежено, оскільки йдеться про європейський ринок, країнами, розташованими на південь від мису Фіністерре. Відповідно до розд. 52 закону, виданого на шостий рік правління Георга III, усі неперераховані товари підлягали такому самому обмеженню. Частини Європи, розташовані на південь від мису Фіністерре, — суціль непромислові країни, і ми менше побоювалися, що колоніальні судна вивозитимуть звідти додому якісь промислові вироби, що могли б конкурувати з нашими.

Перераховані товари поділяються на дві групи: по-перше, такі, що є спеціальним продуктом Америки або не можуть вироблятися й в усякому разі не виробляються в метрополії. До цієї групи належать: патока, кава, боби, какао, тютюн, індіанський перець (pimento), імбир, китовий вус, шовк-сирець, бавовна, боброве хутро та інший хутряний товар Америки, індиго, жовтник (fustic) та інші барвники; по-друге, такі товари, які не є спеціальним продуктом Америки і які можуть вироблятися й виробляються в метрополії, хоча й не в такій кількості, щоб покривати значну частину її попиту, що його задовольняють переважно інші країни. До цієї групи входять усі корабельні снасті, щогли, бушприти, реї, смола, дьоготь і скипидар, штабове залізо та чавун, мідна руда, шкури та шкіри, поташ. Найширше ввезення товарів першої групи не могло заважати зростанню або перешкоджати збутові якоїсь частини виробництва метрополії. Завдяки спрямуванню їх виключно на ринок метрополії наші купці, як передбачалося, дістануть можливість не лише купувати їх за дешевшою ціною з колоній і, отже, продавати їх із більшим прибутком удома, а й налагодити вигідну транзитну торгівлю між колоніями та іноземними державами, центром або місцем складу якої неминуче мала стати Велика Британія, як європейська країна, куди насамперед привозять ці товари. Що ж до ввезення товарів другої групи, то передбачалося, що його теж можна так регулювати, щоб воно позначилося не на продажу таких самих продуктів внутрішнього виробництва, а на продажу тих продуктів, які ввозили з іноземних держав: справді, за допомогою відповідних мит ціну цих товарів завжди можна було встановити дещо вище від ціни перших товарів і значно нижче від ціни останніх. Таким чином, спрямовуючи ці товари виключно на ринок метрополії, передбачали перешкоджати виробництву не Великої Британії, а деяких іноземних держав, торговельний баланс із якими вважався несприятливим для Великої Британії.

Заборона вивезення з колоній будь-куди, крім Великої Британії, щогл, рей, бушпритів, смоли, дьогтю та скипидару, природно, вела до зниження ціни лісу в колоніях, а отже, і до збільшення витрат на розчищення їхніх земель, що служило головним ускладненням у разі обробітку їх. Але на самому початку нинішнього століття, а саме в 1703 році, Шведська компанія торгівлі смолою та дьогтем намагалася підвищити ціну своїх товарів у Великій Британії, заборонивши вивозити їх інакше, ніж на її власних судах, за встановленими нею цінами і в таких кількостях, які вона вважала за потрібне. Для того щоб паралізувати цей визначний акт меркантилістичної політики й зробити себе по можливості незалежною не тільки від Швеції, а й від усіх інших північних держав, Велика Британія встановила премію на ввезення корабельних снастей і матеріалів з Америки; ця премія мала своїм наслідком підвищення ціни лісових матеріалів в Америці значно більшою мірою, ніж могло знизити її обмеження вивезення їх виключно на ринок метрополії; і оскільки обидва ці заходи було вжито одночасно, то їхня одночасна дія радше заохочувала, ніж ускладнювала розчищення землі в Америці.

Хоча чавун і штабове залізо включені до списку перерахованих товарів, проте, оскільки під час ввезення з Америки їх було звільнено від значних мит, якими їх обкладають у разі ввезення з будь-якої іншої країни, це обмеження в одній своїй частині заохочує спорудження в Америці плавильних печей, а в іншій — ускладнює його. Немає іншої галузі промисловості, що спричиняла б таке велике споживання лісу або могла б такою мірою сприяти розчищенню країни, що поросла лісом, як чавуноплавильна.

Тенденцію деяких із цих обмежувальних заходів підвищувати ціну лісових матеріалів в Америці й цим полегшувати розчищення земель, певно, не мало на увазі й не враховувало законодавство. Однак, хоча їхні благотворні наслідки були в цьому випадковими, вони не стають від цього менш реальними.

Найповнішу свободу торгівлі як «перерахованими», так і «неперерахованими» товарами допущено між британськими колоніями Америки та вест-індськими островами. Ці колонії стають тепер такими населеними й такими квітучими, що кожна з них знаходить у низці інших великий і широкий ринок для продуктів свого виробництва. Узяті разом, вони утворюють один великий внутрішній ринок для своїх продуктів.

Однак толерантність Англії у ставленні до торгівлі своїх колоній обмежувалася переважно тим, що стосувалося ринку сировини або, так би мовити, напівобробленого продукту. Складнішу й тоншу переробку навіть колоніальних продуктів купці та власники мануфактур Великої Британії вважали за краще зберігати за собою й зуміли спонукати законодавство відвернути відкриття відповідних підприємств у колоніях в одних випадках запровадженням високих мит, а в інших — цілковитою забороною.

Так, наприклад, тоді як цукор-сирець із британських колоній обкладають при ввезенні митом тільки в 6 шилінгів 4 пенси із центнера, білий цукор обкладають митом в 1 фунт 1 шилінг 1 пенні, а цукрові голови рафінаду, подвійного або простого, — у 4 фунти 2 шилінги 5,8 пенса. Коли встановили ці високі мита, Велика Британія була єдиним ринком, а нині залишається ще й головним ринком, куди можна вивозити цукор із британських колоній. Через це мита були первісно рівноцінні цілковитій забороні очищення або рафінування цукру для будь-якого зовнішнього ринку; нині мита рівноцінні забороні очищення або рафінування його для ринку, що поглинає, мабуть, більш як 9/10 усього виробництва. З огляду на це промисловість з очищення та рафінування цукру, яка процвітала в усіх колоніях Франції, що виробляли цукор, дуже мало розвивалася в колоніях Англії, обмежуючись тільки роботою на ринок самих колоній. Доки Гренада була в руках Франції, майже на кожній плантації здійснювали рафінування цукру, хоча б у вигляді очищення його глиною. Відтоді як вона потрапила до рук англійців, майже всі такі заводи було зупинено, і нині (у жовтні 1773 року), як мене запевняють, на всьому острові залишається не більш ніж два або три таких заводи. А втім, тепер завдяки поблажливості митниці очищений або рафінований цукор зазвичай ввозять як цукор-сирець, якщо попередньо голови його перетворено на пісок.

У той час як Велика Британія заохочує в Америці виробництво чавуну та штабового заліза, звільняючи їх від мит, якими обкладають ці вироби в разі ввезення з інших країн, на відкриття сталеливарних та прокатних заводів в усіх своїх американських колоніях вона накладає цілковиту заборону, бо не бажає допускати, щоб колоністи опанували це складніше виробництво навіть для власного споживання, і наполягає, щоб усі такі продукти вони купували в її купців та власників мануфактур.

Велика Британія забороняє вивезення з однієї колонії до іншої водою і навіть суходолом верхи або у візках капелюхів, вовни та вовняних товарів американського виробництва; таке обмеження фактично перешкоджає облаштуванню будь-яких мануфактур, зайнятих виробництвом цих товарів на певний ринок, і таким чином обмежує промисловість своїх колоністів виробництвом тих грубо оброблених речей і предметів хатнього вжитку, що їх окрема родина зазвичай виробляє для власного споживання або для потреб своїх сусідів у цій самій провінції.

Заборона цілому народові робити з продукту своєї праці все те, що він може, або витрачати свій капітал і промислову працю так, як він вважає найвигіднішим для себе, є очевидним порушенням найсвященніших прав людства. Проте, хоч би якими несправедливими були такі заборони, вони досі не завдали колоніям занадто великих збитків. Земля в них усе ще така дешева, а праця, отже, така дорога, що вони можуть ввозити з метрополії майже всі тонші й складніші мануфактурні вироби за дешевшими цінами, ніж якби самі виробляли їх. Через це, коли б навіть їм не було заборонено відкриття таких мануфактур, за сучасного рівня їхнього господарства правильне розуміння ними власних інтересів все одно втримало б їх від цього. За сучасного рівня їхнього господарського розвитку ці заборони, аж ніяк не паралізуючи їхньої праці й не перешкоджаючи їм вести промисли, які вони опанували б за власним почином, є лише непотрібними кайданами рабства, що їх без будь-якої розумної підстави накладає на них необґрунтована заздрість купців та власників мануфактур метрополії. На більш високому щаблі розвитку вони могли б виявитися цілком шкідливими й нестерпними.

Обмежуючи вивезення деяких із найважливіших продуктів колонії власним ринком, Велика Британія навзамін надає деяким із них певні переваги на цьому ринку; вона робить це, або обкладаючи більш високими митами відповідні продукти, які ввозять з інших країн, або встановлюючи премії в разі ввезення їх із колоній. Першим способом вона дає перевагу на своєму внутрішньому ринку цукру, тютюну й залізу з власних колоній, а другим — їхньому шовку-сирцю, коноплям та льону, індиго, корабельним матеріалам та будівельному лісу. Цей другий спосіб заохочення колоніального виробництва за допомогою ввізних мит, наскільки я міг установити, практикує виключно Велика Британія на противагу першому способу. Португалія не обмежується обкладанням високими митами тютюну, який ввозять з інших країн, а забороняє його ввезення під загрозою найсуворіших покарань.

Щодо ввезення товарів із Європи Англія теж більш великодушно ставилася до своїх колоній, ніж будь-яка інша нація.

Велика Британія дозволяє повернення частини мита, майже завжди половини, іноді більше половини, а іноді й усього мита, яке сплачують, ввозячи іноземні товари, коли їх знову вивозять до якоїсь іншої країни. Жодна незалежна іноземна держава, як це легко було передбачити, не купувала б цих товарів, якби вони прибували обтяжені високими митами, що ними обкладають у разі ввезення до Великої Британії майже всі іноземні товари. Тому, якби за зворотного вивезення не повертали частину цих мит, припинилася б будь-яка транзитна торгівля — та торгівля, якій такою великою мірою сприяє меркантилістична система.

Але наші колонії аж ніяк не є незалежними іноземними державами, і Велика Британія, що привласнила собі виключне право постачати їм усі товари з Європи, могла б примушувати їх (як це робили інші країни зі своїми колоніями) приймати ці товари, обтяжені всіма тими митами, які сплачують за них у метрополії. Незважаючи на це, до 1763 року при вивезенні більшості іноземних товарів до наших колоній здійснювалося таке саме повернення мит, як і при вивезенні їх до будь-якої незалежної іноземної держави. Проте в 1763 році закон четвертого року правління Георга III (розд. 15) значно зменшив цю пільгу і встановив, що «жодна частина мита, що називається старим митом, не підлягає поверненню з будь-яких продуктів, що ростуть або виробляються у Європі або в Ост-Індії та вивозяться із цього королівства до будь-якої британської колонії або плантації в Америці, за винятком вина, ситцю та серпанку». До видання цього закону багато іноземних товарів можна було купувати в колоніях за дешевшою ціною, ніж у метрополії; із деякими товарами справа так стоїть і нині.

Слід зазначити, що головними натхненниками більшості правил та обмежень стосовно торгівлі з колоніями були купці, які вели її. Тому не слід дивуватися, що, встановлюючи більшість із них, інтереси цих купців враховували більше, ніж інтереси колоній або метрополії. Через наділення цих купців виключним правом постачати колоніям усі потрібні їм європейські товари й купувати всю ту частину їхнього надлишкового продукту, що не могла зашкодити торгівлі, яку вони самі ведуть у метрополії, інтереси колонії віддали в жертву цим купцям. Через запровадження такого самого повернення мит за зворотного вивезення більшості європейських та ост-індських продуктів до колоній, як і за зворотного вивезення їх до будь-якої незалежної країни, заради купців пожертвували інтересами метрополії навіть згідно з меркантилістичним розумінням цих інтересів. Саме купці були зацікавлені платити якомога менше за іноземні товари, відправлені ними до колоній, і, отже, одержувати назад якомога більшу частину мит, сплачених ними при ввезенні їх до Великої Британії. Це давало їм змогу продавати в колоніях таку саму кількість товарів із більшим прибутком або більшу кількість їх із тим самим прибутком, а отже, так або так одержувати певну вигоду. Так само й колонії були зацікавлені в тому, щоб одержувати всі такі товари якнайдешевше і в якнайбільшій кількості, але це не завжди могло бути в інтересах метрополії. Остання часто могла зазнавати збитків як у своєму доході внаслідок повернення частини мит, сплачених при ввезенні цих товарів, так і щодо збуту своїх мануфактурних виробів, оскільки вона натрапляла на колоніальному ринку на конкуренцію іноземних товарів через пільгові умови ввезення їхньої праці завдяки поверненню мит. Загальновизнано, що розвиток полотняних мануфактур у Великій Британії був значно вповільнений запровадженням повернення мит за зворотного експорту німецького полотна до американських колоній.

Але хоча політику Великої Британії стосовно торгівлі її колоній надихав той самий меркантилістичний дух, що й політику інших націй, вона все-таки загалом була менш утискувальною й не такою несправедливою, як політика будь-якої з них.

Геть в усьому, за винятком зовнішньої торгівлі, свободу англійських колоністів вести свої справи на власний розсуд нічим не обмежено. Вона ні в чому не поступається свободі їхніх співвітчизників на батьківщині, і її так само захищають збори народних представників, що претендують на визнання лише за ними самими права встановлювати податки для утримання колоніального врядування. Влада зборів тримає в шорах виконавчу владу, і навіть найбідніший і найзалежніший колоніст, оскільки він не порушує закону, може не боятися невдоволення губернатора, а також будь-якого іншого цивільного чи військового чиновника провінції. Щоправда, колоніальні збори, так само як і палата громад в Англії, не завжди є цілком точним представництвом народу, та все-таки вони за своїм характером ближчі до цього; і оскільки виконавча влада не має коштів, щоб підкуповувати їх, або завдяки підтримці, яку надає їй метрополія, не має потреби це робити, то, за загальним правилом, ці збори перебувають під великим впливом настрою своїх виборців. Ради, що в законодавчих установах колоній відповідають палаті лордів у Великій Британії, складаються не зі спадкової знаті. У деяких колоніях, як, наприклад, у трьох округах Нової Англії, ці ради не призначаються королем, а обираються народними представниками. У жодній з англійських колоній не існує спадкової аристократії. Звісно, в усіх них, так само як і в усіх інших вільних країнах, нащадок давнього колоніального роду користується більшою повагою, ніж новообраний прибулець, що має такі самі чесноти й такий самий статок, але він тільки користується більшою повагою і не має жодних привілеїв, що можуть бути неприємними й обтяжливими для його сусідів. До виникнення нинішніх заворушень колоніальні збори мали не тільки законодавчу, а й частину виконавчої влади. У Коннектикуті та Род-Айленді вони обирали губернатора. В інших колоніях вони призначали чиновників, що збирали встановлювані ними податки, причому чиновники були підпорядковані безпосередньо цим зборам. Отже, серед англійських колоністів більше рівності, ніж серед мешканців метрополії. Їхні звичаї є більш республіканськими, і їхні уряди, особливо в трьох провінціях Нової Англії, досі також були більш республіканськими.

Навпаки, у колоніях Іспанії, Португалії та Франції уряди відрізняються тим самим абсолютистським характером, який вони мають у їхніх метрополіях, і необмежені повноваження, що їх ці уряди зазвичай надають усім своїм нижчим чиновникам, звісно, здійснюються там через велику віддаленість із більш ніж звичайними свавіллям і насильством. За існування абсолютистського уряду столиця має більшу свободу, ніж будь-яка інша частина країни. Сам правитель ніколи не буває зацікавлений і схильний порушувати справедливість або пригноблювати основну масу народу. У столиці його присутність більшою або меншою мірою стримує всіх його нижчих чиновників, які у віддаленіших провінціях, звідки скаргам народу нелегко дійти до нього, мають можливість більш безкарно виявляти свою тиранію. Але європейські колонії в Америці більш віддалені, ніж найвіддаленіші провінції великих імперій, відомих будь-коли раніше. І уряд англійських колоній є, мабуть, єдиним від самого виникнення світу, що може гарантувати цілковиту безпеку мешканцям такої віддаленої провінції. А втім, управління французькими колоніями завжди здійснювалося більш м’яко й помірковано, ніж управління колоніями португальськими та іспанськими. Така перевага відповідає як характерові французької нації, так і природі її уряду, що визначально впливає на характер нації; цей уряд, хоча він жорстокий і свавільний порівняно з великобританським, усе-таки зважає на закон і є вільним порівняно з урядами Іспанії та Португалії.

Перевага англійської політики виявляється, проте, здебільшого в розвитку північноамериканських колоній. Розвиток цукрових колоній Франції щонайменше не відставав, а можливо, і випередив розвиток більшості цукрових колоній Англії, а тим часом ці останні мають такий самий вільний уряд, як той, що існує в її колоніях у Північній Америці. Проте цукрові колонії Франції не натрапляють на такі перешкоди, як цукрові колонії Англії, у справі рафінування свого цукру, і, що ще важливіше, характер їхнього уряду природно зумовлює краще використання їхніх невільників-негрів.

В усіх європейських колоніях цукрову тростину вирощують раби-негри. Організм людей, що народилися в помірному кліматі Європи, не може, як вважали, витримати тривалого скопування землі під пекучим сонцем вест-індських островів, а культура цукрової тростини, як її ведуть нині, цілком ґрунтується на ручній праці, хоча, на думку багатьох, оранку плугом можна запровадити тут із великою вигодою. Однак подібно до того, як прибутковість та успішність обробітку землі, що ведеться за допомогою худоби, дуже залежать від умілого поводження із цією худобою, так і прибутковість та успішність роботи, яку виконують раби, мають також залежати від умілого поводження із цими рабами, а щодо вмілості поводження з ними французькі плантатори, як це, напевне, загальновизнано, переважають англійців. Закон, оскільки він дає рабу бодай слабкий захист від жорстокості його хазяїна, певно, краще виконуватимуть там, де уряд значною мірою обмежений, ніж у колонії, що має вільний уряд. У будь-якій країні, де існує горезвісний інститут рабства, урядова особа, що виступає на захист раба, певною мірою втручається в право приватної власності його хазяїна, а у вільній країні, де цей хазяїн, можливо, є членом колоніальних законодавчих зборів або виборцем цих членів, вона наважується робити це тільки з надзвичайною обережністю та обачністю. Повага, із якою вона мусить ставитися до хазяїна, ускладнює для неї виступ на захист раба. Навпаки, у країні з урядом більш-менш необмеженим, де чиновники зазвичай втручаються навіть в управління приватними особами своєю власністю і надсилають їм, можливо, наказ про арешт (lettres de cachet), якщо останні управляють нею не на їхній смак, їм значно легше якоюсь мірою захищати раба, а почуття гуманності, природно, спонукає їх до цього. Заступництво чиновників робить раба менш безвідповідальним в очах його хазяїна, який завдяки цьому має ставитися до нього з певною увагою і поводитися з ним м’якіше. Більш м’яке поводження робить раба не тільки вірним, а й розумнішим, а отже, подвійно кориснішим. Він наближається до становища вільного робітника, може мати певну міру чесності й виявляти увагу до інтересів свого хазяїна — чесноти, часто властиві вільним робітникам, але зовсім не рабам, із якими поводяться так, як це зазвичай заведено в країнах, де їхній хазяїн є цілком незалежним і нічого не боїться.

Той факт, що становище раба краще за самодержавного уряду, ніж за вільного, підтверджує, на мою думку, історія всіх століть і народів. У римській історії про посадову особу, яка виступає на захист раба від жорстокості його хазяїна, ми вперше читаємо за імператорів. Коли Ведій Полліон у присутності Августа наказав розрубати на шматки одного зі своїх рабів, що вчинив невелику провину, і кинути його в ставок, щоб нагодувати риб, імператор з обуренням наказав негайно відпустити на волю не тільки цього раба, а й усіх інших, що належали йому. За часів республіки жодна посадова особа не мала достатньо влади, щоб захистити раба, і мала її ще менше, щоб покарати хазяїна.

Слід зазначити, що капітал, який сприяв розвиткові цукрових колоній Франції, зокрема великої колонії Сан-Домінго, був отриманий майже цілком у результаті поступової розробки та вдосконалення колоній. Він являв собою майже цілком продукт землі та праці колоністів, або, інакше кажучи, ціну цього продукту, поступово нагромаджену завдяки доброму управлінню й витрачену на виробництво ще більшого продукту. Навпаки, капітал, що послужив для розвитку цукрових колоній Англії, у більшій своїй частині був доставлений із самої Англії та жодною мірою не є продуктом землі та праці колоністів. Розквіт англійських цукрових колоній значною мірою був зумовлений великим багатством Англії, частина якого припливала, коли можна так висловитися, до цих колоній; розквіт цукрових колоній Франції, з іншого боку, зумовлювало цілком добре ведення справи колоністами, які, отже, повинні були мати певну перевагу над англійськими колоністами, і ця перевага ні в чому так сильно не виявлялася, як у доброму поводженні з рабами.

Такими були загальні лінії політики різних європейських націй щодо своїх колоній.

Політика Європи, таким чином, дуже мало чим може похвалитися як стосовно первісного заснування американських колоній, так і стосовно наступного їх розквіту, оскільки йдеться про їхнє внутрішнє врядування.

Безумство й несправедливість були, напевне, основними засадами, якими керувалися за первісного проекту заснування цих колоній, — безумство в пошуках золотих і срібних покладів і несправедливість у бажанні заволодіти країною, безневинні жителі якої не тільки ніколи не завдавали шкоди європейцям, а й прийняли перших прибульців з усілякими свідченнями доброзичливості та гостинності.

Щоправда, інші переселенці, що заснували деякі з пізніших колоній, приєднували до химерного проекту пошуків золотих і срібних покладів інші мотиви, розумніші й похвальніші, але навіть і ці мотиви роблять дуже мало честі політиці Європи.

Англійські пуритани, які зазнавали утисків на батьківщині, втекли в пошуках свободи до Америки й заснували там чотири провінції Нової Англії. Англійські католики, із якими поводилися ще більш несправедливо, утворили провінцію Мериленд; квакери заснували колонію Пенсильванію. Португальські євреї, переслідувані інквізицією, позбавлені свого майна й вигнані до Бразилії, встановили своїм прикладом певний порядок і звичку до праці серед засланих злочинців і повій, якими первісно було заселено цю колонію, і навчили їх вирощування цукрової тростини. В усіх цих різних випадках не мудра політика, а безладдя та несправедливість європейських урядів вели до заселення Америки й обробітку її земель.

У створенні деяких найзначніших із цих колоній різним урядам Європи належить не більша заслуга, ніж у проектуванні їх. Завоювання Мексики було задумане не вищою радою Іспанії, а губернатором Куби, а виконане сміливим авантюристом, якому його було доручено всупереч усім спробам завадити цьому з боку губернатора, який невдовзі розкаявся, що виявив довіру такій людині. Завойовники Чилі та Перу і майже всіх інших іспанських володінь на материку Америки не мали від держави іншого сприяння, окрім загального дозволу засновувати поселення та завойовувати землі від імені короля Іспанії. Іспанський уряд жодному з них не надав майже ніякої підтримки. Усі ці починання здійснювалися на свій ризик і коштом самих авантюристів. Англійський уряд так само мало сприяв заснуванню деяких із найважливіших колоній у Північній Америці.

Коли ці колонії були засновані й так розрослися, що привернули увагу метрополії, перші її заходи стосовно них завжди мали на увазі забезпечити їй монополію торгівлі з ними, обмежити їхній ринок і за їхній рахунок поширити власний, а отже, радше загальмувати розвиток їхнього добробуту й завадити йому, аніж прискорити й просунути його вперед. У різниці між методами здійснення цієї монополії полягає одна з найголовніших відмінностей у політиці різних європейських націй щодо своїх колоній. Найкраща з них, політика Англії, вирізнялася лише трохи меншими утисками, була менш несправедливою, ніж політика інших країн.

Отже, яким же шляхом політика Європи сприяла заснуванню колоній в Америці або сучасному їх розквітові? Вона виховала та створила людей, здатних звершити великі діяння й закласти основи таких великих володінь. На всій земній кулі немає іншого місця, де політика була б здатна створювати таких людей або насправді створила їх. Колонії завдячують політиці Європи вихованням і широтою поглядів, і деякі з них, оскільки справа стосується їхнього внутрішнього врядування, навряд чи завдячують їй чимось більшим.



Частина 1 Про причини, що спонукають до заснування нових колоній | Багатство народів. Дослідження про природу та причини добробуту націй | Частина 3 Про вигоди, що їх дало Європі відкриття Америки, і шляхи до Ост-Індії повз мис Доброї Надії