home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Частина 3

Про вигоди, що їх дало Європі відкриття Америки, і шляхи до Ост-Індії повз мис Доброї Надії

Такі вигоди отримала Америка від політики Європи.

Які ж вигоди дали Європі відкриття та колонізація Америки?

Їх можна поділити, по-перше, на ті загальні вигоди, що їх Європа загалом дістала від цих великих подій, і, по-друге, на особливі вигоди, отримані кожною країною-колонізатором від належних їй колоній унаслідок своєї влади або володіння ними.

Вигоди Європи загалом від відкриття та колонізації Америки полягають, по-перше, у збільшенні кількості предметів для задоволення її потреб, і, по-друге, у розвитку її промисловості.

Надлишковий продукт Америки, який ввозиться до Європи, забезпечує мешканців цього великого материка різними предметами, що їх вони не могли б мати іншим шляхом, причому деякі із цих предметів слугують для зручності та корисного вжитку, деякі — для задоволення, а інші — для прикрашання; таким чином, урізноманітнюється і поширюється їхнє споживання.

Відкриття й колонізація Америки, із цим погодиться будь-хто, сприяли зростанню та розвиткові промисловості передусім тих країн, що ведуть безпосередню торгівлю з нею, таких як Іспанія, Португалія, Франція та Англія, і в другу чергу всіх тих, що, не торгуючи безпосередньо з Америкою, за посередництва інших країн відправляють туди продукти свого виробництва; такими є австрійська Фландрія і деякі області Німеччини, що за посередництва названих вище країн відправляють до Америки значну кількість полотна та інших товарів. Усі такі країни отримали, вочевидь, ширший ринок для свого надлишкового продукту і, отже, дістали поштовх для збільшення його кількості.

Але, мабуть, не так очевидно, що ці великі події могли також сприяти розвиткові промисловості таких країн, як Угорщина та Польща, що, можливо, жодного разу не відправили до Америки жодного продукту свого виробництва. Однак немає сумніву, що згадані події справили на ці країни таку дію. Деяку частку продукту Америки споживають в Угорщині та Польщі, де існує певний попит на цукор, шоколад і тютюн, що їх виробляють у цій новій частині світу. Але ці продукти доводиться купувати в обмін або на продукти виробництва Угорщини та Польщі, або на якісь інші продукти, куплені в обмін на останні. Ці американські товари являють собою нові вартості, нові еквіваленти, які ввозять до Угорщини та Польщі для обміну там на надлишковий продукт цих країн. Привезені туди, вони створюють новий і ширший ринок для цього надлишкового продукту. Вони підвищують його вартість і цим заохочують його збільшення. Хоча, можливо, ані найменшої частини цього продукту не буде відправлено до Америки, його можна вивезти до інших країн, що купують його на частину своєї частки в надлишковому продукті Америки; отже, він може знайти ринок у результаті обігів торгівлі, вихідним пунктом якої був надлишковий продукт Америки.

Згадані великі події могли навіть сприяти збільшенню споживання та зростанню промисловості країн, що не лише ніколи не відправляли товарів до Америки, а й ніколи не одержували звідти жодних товарів. Навіть такі країни могли одержувати у значно більшій кількості інші товари з тих країн, надлишковий продукт яких збільшився внаслідок торгівлі з Америкою. Такий великий достаток, неминуче збільшуючи їхнє споживання, має також спричинити зростання їхньої промисловості. Більшу кількість нових еквівалентів того чи того роду мали пропонувати їм в обмін на надлишковий продукт. Ширший ринок мав виникнути для цього надлишкового продукту, підвищуючи його вартість і ще активніше сприяючи його збільшенню. Уся маса товарів, яка щороку обертається в кругообігу європейської торгівлі та у своєму колообігу щороку розподіляється між різними націями, що охоплені нею, повинна була збільшитися на всю масу надлишкового продукту Америки. Тому дещо більша частка цієї збільшеної маси має припадати на кожну із цих націй, збільшуючи їхнє споживання й спричиняючи зростання їхньої промисловості.

Монопольна торгівля метрополій має тенденцію зменшувати або принаймні гальмувати збільшення потреб і торгівлі всіх цих націй узагалі й американських колоній зокрема. Це мертвий вантаж у роботі однієї з великих пружин, що приводять у рух значну частину господарської діяльності людства. Здорожуючи колоніальні продукти в усіх інших країнах, ця монополія зменшує їхнє споживання і таким чином зменшує промисловість колоній, а також споживання та виробництво усіх інших країн, що й споживають менше, коли їм доводиться платити дорожче за споживане ними, і виробляють менше, коли одержують менше за свій продукт. Здорожуючи в колоніях продукти всіх інших країн, вона таким самим чином зменшує промисловість у них разом зі споживанням та промисловістю колонії. Це перешкода, що заради передбачуваної вигоди якоїсь окремої країни звужує потреби й гальмує розвиток промисловості всіх інших країн, а найбільше — колоній. Монопольна торгівля не тільки по можливості усуває з якогось окремого ринку всі інші країни, а й по змозі обмежує колонії якимось одним ринком, адже різниця між усуненням з одного окремого ринку, коли відкриті всі інші, і обмеженням якимось одним ринком, коли закриті всі інші, дуже велика. Тим часом надлишковий продукт є основним джерелом усього того збільшення споживання та промисловості, що відбулося у Європі в результаті відкриття й колонізації Америки, а монопольна торгівля метрополій має тенденцію робити це джерело менш щедрим, ніж це було б за відсутності монополії.

Спеціальні вигоди, що їх будь-яка країна-колонізаторка одержує від належних їй колоній, бувають двох видів: по-перше, це ті звичайні вигоди, що їх будь-яка держава отримує від підлеглих їй володінь, і, по-друге, ті спеціальні вигоди, що, за припущенням, мають отримуватися від володінь такого своєрідного характеру, як європейські колонії Америки.

Вигоди загального характеру, які кожна країна одержує від підлеглих її владі провінцій, складаються, по-перше, із військових сил, що надаються для її оборони, і, по-друге, із доходу, наданого для утримання органів цивільного врядування. Римські колонії інколи давали те й інше. Грецькі колонії інколи надавали військову силу, але який-небудь дохід — рідко. Вони деколи визнавали себе підлеглими владі метрополії й зазвичай були її союзниками у війні, але дуже рідко були її підданими в мирний час.

Європейські колонії в Америці ще жодного разу не надали військової сили для захисту метрополії. Їхні військові сили ніколи ще не були достатніми для власного захисту; і в різних війнах, що їх вели метрополії, захист їхніх колоній зазвичай вимагав дуже значного відтягнення військових сил. Із цього погляду всі європейські колонії без винятку були причиною радше слабкості, аніж сили своїх метрополій.

Тільки колонії Іспанії та Португалії давали певний прибуток для оборони метрополії або для утримання її цивільного врядування. Податки, стягувані з колоній інших європейських націй, зокрема з колоній Англії, рідко покривали кошти, витрачені на них у мирний час, і ніколи не були достатніми для того, щоб оплатити витрати, спричинені ними за часів війни. Тому ці колонії були для своїх метрополій джерелом витрат, а не доходів.

Вигоди від таких колоній для їхніх метрополій полягають узагалі в тих особливих перевагах, що, як припускають, одержуються від областей такого своєрідного характеру, як європейські колонії в Америці; і монопольну торгівлю визнають єдиним джерелом усіх цих особливих переваг.

Унаслідок встановлення такої монополії торгівлі всю ту частину надлишкового продукту англійських колоній, яка, наприклад, складається з так званих «перерахованих» товарів, не можна вивозити до жодної іншої країни, крім Англії. Інші країни мають потім купувати їх в останньої. Через це вони мусять в Англії бути дешевшими, ніж у будь-якій іншій країні, і більшою мірою сприяти зростанню споживання Англії, ніж інших країн; так само це має більше сприяти розвиткові її промисловості. За всю ту частину свого власного надлишкового продукту, яку Англія обмінює на ці «перераховані» товари, вона має отримувати вищу ціну, ніж можуть отримати інші країни в разі обміну свого надлишкового продукту на ці самі товари. Так, наприклад, в обмін на тканини Англії можна придбати більшу кількість цукру й тютюну її колоній, ніж в обмін на такі самі тканини інших країн. І оскільки мануфактурні вироби Англії та цих інших країн вимінюють на цукор і тютюн англійських колоній, така перевага в ціні більше заохочує промисловість Англії порівняно з промисловістю інших країн. Отже, оскільки монопольна торгівля з колоніями зменшує або принаймні не допускає зростання споживання та промисловості країн, що не мають її, остільки вона дає очевидну перевагу країнам, що її мають.

Однак можна, мабуть, визнати, що ця перевага є радше, так би мовити, відносною, ніж абсолютною, і ставить у кращі умови країну, яка має її головно тому, що вона гальмує промисловість і зростання виробництва інших країн, а не тому, що вона сприяє розвиткові їх у даній окремій країні понад те, що було б за свободи торгівлі.

Так, наприклад, мерилендський та вірджинський тютюн завдяки монополії, що її має Англія, коштує, звісно, дешевше в Англії, ніж у Франції, якій Англія зазвичай продає значну його частину. Та якби Франції й усім іншим європейським країнам у якийсь момент було відкрито вільну торгівлю з Мерилендом і Вірджинією, то тютюн названих колоній міг би за таких умов виявитися дешевшим не тільки в усіх цих країнах, а також і в Англії. Виробництво тютюну внаслідок такого розширення ринку порівняно з колишнім могло б зрости і, напевно, справді в цьому разі зросло б такою мірою, що це зменшило б прибутки від тютюнових плантацій до їхнього природного рівня, зрівнявши їх із прибутком від хлібних посівів, який вони, як вважають, дещо перевищують. Ціна тютюну в цьому разі зможе знизитися і, мабуть, справді дещо знизиться порівняно з його нинішньою ціною. І тоді на ту саму кількість товарів Англії або інших країн у Мериленді чи Вірджинії можна буде купити більшу кількість тютюну, ніж це можливо тепер, і, отже, продавши їх, можна буде отримати настільки ж вищу ціну. Таким чином, оскільки тютюн може через свою дешевизну й достаток збільшувати споживання або промисловість Англії чи якоїсь іншої країни, він за вільної торгівлі, певно, справляв би обидві ці дії дещо більшою мірою, ніж може це робити тепер. І в цьому разі Англія, звісно, порівняно з іншими країнами не мала б жодних переваг. Вона могла б купувати тютюн своїх колоній дещо дешевше і, отже, продавати деякі з власних товарів дещо дорожче, ніж нині. Але вона не могла б купувати перший дешевше й продавати останні дорожче, ніж це робила б будь-яка інша країна. Вона могла б одержувати абсолютну вигоду, але напевне втратила б відносну.

Однак, прагнучи здобути цю відносну перевагу в колоніальній торгівлі, намагаючись здійснити образливий і зловмисний проект відсторонення, наскільки це можливо, інших націй від участі в ній, Англія, як ми маємо всі підстави припускати, не тільки пожертвувала частиною абсолютної вигоди, що її вона разом з іншими націями могла мати від цієї торгівлі, а й позбавила себе як абсолютної, так і відносної невигоди майже в усіх інших галузях своєї торгівлі.

Коли виданням Навігаційного акта Англія закріпила за собою монополію торгівлі з колоніями, іноземні капітали, до того часу зайняті в цій торгівлі, було з неї вилучено. Англійський капітал, що досі вів тільки частину цієї торгівлі, тепер мав вести її цілком. Капітал, що досі постачав колоніям тільки частину потрібних їм європейських товарів, тепер становив увесь той капітал, за допомогою якого мало відбуватися все постачання їх, але він не міг забезпечувати їх усім необхідним, і через це товари, які він їм доставляв, неминуче продавалися за дуже дорогою ціною. Капітал, на який раніше купували тільки частину надлишкового продукту колоній, тепер мав служити для купівлі всього надлишкового продукту, але купити весь цей продукт за ціною, що більш-менш наближається до колишньої, він не міг, і тому все, що купувалося на цей капітал, із необхідності купувалося дуже дешево. Але за такої витрати капіталу, коли купець продавав дуже дорого, а купував дуже дешево, прибуток неминуче був вельми високий і набагато перевищував звичайний рівень прибутку в інших галузях торгівлі. Така висота прибутку в колоніальній торгівлі не могла не відтягнути з інших її галузей частини капіталу, що досі був зайнятий у них. Таке переміщення капіталу, поступово посилюючи конкуренцію капіталів у колоніальній торгівлі, водночас мало поступово послаблювати її в усіх інших галузях торгівлі; поступово знижуючи прибутки в колоніальній торгівлі, воно мало водночас поступово підвищити їх в інших галузях торгівлі, доки прибутки і тут і там не встановилися б на новому рівні, який відрізнявся б від колишнього і дещо перевищував його.

Такий подвійний результат — відтягнення капіталу з усіх інших галузей торгівлі й певне підвищення норми прибутку в усіх її галузях — не тільки був спричинений самим установленням цієї монополії, а й проявлявся і надалі впродовж усього часу її існування.

По-перше, ця монополія постійно відтягувала капітал від усіх інших галузей торгівлі для вкладання його в колоніальну торгівлю.

Хоча багатство Великої Британії дуже зросло від часів видання Навігаційного акта, воно, поза сумнівом, зросло не в тій пропорції, у якій збільшилося багатство колоній, але зовнішня торгівля будь-якої країни природно збільшується відповідно до зростання її багатства, а її надлишковий продукт — відповідно до загальної маси її продукту; і оскільки Велика Британія захопила у свої руки майже всю зовнішню торгівлю колоній, а її капітал не збільшувався такою мірою, як обіги цієї торгівлі, остільки вона могла вести її лише за умови постійного відтягнення від інших галузей торгівлі певної частини капіталу, що до того був зайнятий у них, а також перешкоджання припливу в них іще більших капіталів, які за нормальних умов припливали б до них. З огляду на це від часів видання Навігаційного акта колоніальна торгівля невпинно зростала, тоді як багато інших галузей зовнішньої торгівлі, зокрема торгівля з іншими країнами Європи, невпинно занепадало. Наші мануфактури, що працюють на іноземний ринок, замість брати до уваги, як це було до Навігаційного акта, сусідній ринок Європи чи більш віддалені ринки по узбережжю Середземного моря, у своїй більшості пристосувалися до ще віддаленішого ринку колоній, де вони мають монополію, віддаючи йому перевагу перед тими ринками, де в них багато конкурентів. Усі причини занепаду інших галузей зовнішньої торгівлі, що їх сер Метью Декер та інші автори шукали в надмірному та неправильному оподаткуванні, у високій ціні праці, у збільшенні розкоші тощо, можна звести до надмірного зростання колоніальної торгівлі. Торговельний капітал Великої Британії, хоча він і дуже великий, усе ж не безмежний, і хоча він значно зріс від часів Навігаційного акта, усе ж не збільшився пропорційно колоніальній торгівлі; і тому цю торгівлю не можна було вести, не відтягуючи частини цього капіталу від інших галузей торгівлі, і, отже, вона не могла не спричинити деякого занепаду цих останніх.

Слід мати на увазі, що Англія була великою торговельною країною, що її торговельний капітал був дуже великим і зростав із кожним днем не тільки до того, як Навігаційний акт установив монополію колоніальної торгівлі, а й до того, як ця торгівля набула більш-менш значних розмірів. У війні з Голландією, за правління Кромвеля, англійський флот переважав голландський, а у війні, що спалахнула на початку правління Карла II, він щонайменше не поступався об’єднаним флотам Франції та Голландії, а можливо, і переважав їх. Його перевага нині, мабуть, навряд чи є більшою, принаймні якщо розміри голландського флоту перебувають нині в такій самій відповідності з обігами торгівлі Голландії, яка мала місце на той час. Але цю морську могутність Англії в обох війнах не міг породити Навігаційний акт. За часів першої із цих воєн проект акта був ще тільки замислений, що ж до другої війни, то хоча перед її початком законодавча влада вже повністю опублікувала Навігаційний акт, однак жодне з його положень не встигло ще справити більш-менш серйозної дії, і найменше та його частина, яка встановлювала монополію торгівлі з колоніями. І самі колонії, і їхня торгівля були тоді незначними порівняно з їхнім сучасним станом. Острів Ямайка являв собою нездорову пустелю, малонаселену й ще гірше оброблювану; Нью-Йорк та Нью-Джерсі належали голландцям; половина острова Св. Христофора належала французам. Острів Антигуа, обидві Кароліни, Пенсильванія, Георгія та Нова Шотландія не були ще заселені. Вірджинія, Мериленд і Нова Англія були заселені, і, хоча ці колонії процвітали, на той час у Європі та Америці не було, напевно, жодної людини, яка передбачала б чи бодай підозрювала те швидке зростання їхнього багатства та населення, що мало місце в подальшому. Одне слово, острів Барбадос був єдиною більш-менш значною англійською колонією, стан якої на той час більш-менш був схожий на сучасний. Торгівля з колоніями, тільки частина якої навіть через певний час після видання Навігаційного акта була в руках Англії (тому що цього акта не вельми суворо дотримувалися в перші роки після його опублікування), не могла бути на той час причиною великих розмірів торгівлі Англії, а також її морської могутності, зумовленої цією торгівлею. Джерелом цієї морської могутності на той час була торгівля з країнами Європи і, зокрема, із країнами по берегах Середземного моря. Тим часом та частина торгівлі, що припадає на Велику Британію, нині не може служити джерелом такої великої морської могутності. Якби торгівля з колоніями, що розвивалася, була залишена вільною для всіх націй, то хоч би яка її частина припала на Велику Британію (а це була б, певно, дуже значна її частина), вона збільшувала б собою згадану широку торгівлю, яка раніше перебувала в руках Великої Британії. А в результаті монополії зростання колоніальної торгівлі спричиняло не так збільшення торгівлі порівняно з тією, що її Велика Британія вела раніше, як цілковиту зміну її напрямку.

По-друге, ця монополія колоніальної торгівлі неминуче вела до підвищення норми прибутку в усіх різних галузях британської торгівлі порівняно з тим, на якому рівні вона перебувала б у разі допущення вільної торгівлі всіх націй із британськими колоніями.

Монополія колоніальної торгівлі неминуче залучала до останньої більшу частку капіталу Великої Британії, ніж це мало б місце за природного перебігу подій; водночас, усуваючи всі іноземні капітали, вона неодмінно зменшувала загальну суму капіталу, що вкладався в цю галузь торгівлі, порівняно з тим, як це було б за свободи торгівлі. Але, зменшуючи конкуренцію капіталів у цій галузі торгівлі, вона неминуче вела до підвищення норми прибутку в цій останній. Так само, зменшуючи конкуренцію британських капіталів в усіх інших галузях торгівлі, вона неминуче підвищувала в них норму прибутку британських купців. Хоч би якими в будь-який період після видання Навігаційного акта були розміри або стан торговельного капіталу Великої Британії, монополія колоніальної торгівлі мала за інших рівних умов підвищувати норму прибутку британських купців дещо більше, ніж це було б за відсутності монополії як у цій, так і в усіх інших галузях британської торгівлі. Якщо від часів видання Навігаційного акта звичайна норма прибутку британського капіталу значно знизилася, як це, безперечно, і було, то вона мусила б знизитися ще більше, якби монополія, встановлена цим актом, не сприяла втриманню її на більш високому рівні.

Але все те, що в будь-якій країні збільшує звичайну норму прибутку понад її нормальний рівень, неодмінно ставить цю країну в абсолютно й відносно несприятливе становище в усіх галузях її торгівлі, у яких вона не має монополії.

Це ставить її в абсолютно несприятливе становище, тому що в таких галузях торгівлі її купці не можуть одержувати цей підвищений прибуток, не продаючи дорожче, ніж продавали б за нормальних умов, як іноземні товари, що їх вони ввозять до своєї країни, так і товари своєї країни, що їх вони вивозять до чужих держав. Їхня власна країна мусить і купувати, і продавати за дорожчими цінами, мусить і купувати, і продавати менше, мусить і споживати, і виробляти менше, ніж це було б за нормальних умов.

Це ставить країну у відносно несприятливе становище, тому що в зазначених галузях торгівлі дає змогу іншим націям, які не перебувають у такому самому абсолютно невигідному становищі, більше обганяти її або менше відставати від неї, ніж це було б у противному разі. Це дає їм змогу споживати й виробляти більше порівняно з тим, що ця країна споживає та виробляє. Підвищення прибутку посилює їхню перевагу або зменшує їхнє відставання від неї порівняно з тим, що було б у противному разі. Збільшення ціни її продуктів вище від нормального рівня дає змогу купцям інших націй успішно конкурувати з нею на іноземних ринках і таким чином витісняти її майже з усіх тих галузей торгівлі, у яких вона не має монополії. Наші купці часто скаржаться на високу заробітну плату британських робітників як на причину того, що їхні товари витісняються з іноземних ринків, але вони мовчать щодо високих прибутків на капітал. Вони скаржаться на надмірні бариші інших, але жодного слова не кажуть про власні. А тим часом висока норма прибутку на англійський капітал може в багатьох випадках вести до підвищення ціни британських товарів такою самою, а подеколи ще більшою мірою, ніж висока заробітна плата британських робітників.

Із цілковитою підставою можна стверджувати, що саме в такий спосіб капітал Великої Британії було почасти відтягнено й витіснено з різних галузей торгівлі, у яких вона не має монополії, зокрема з європейської торгівлі та надто з торгівлі з країнами по берегах Середземного моря.

Капітал почасти відтягувався від цих галузей торгівлі, приваблюваний більш високим прибутком у колоніальній торгівлі внаслідок невпинного її зростання і внаслідок тієї обставини, що капітал, на який її вели в одному році, завжди виявлявся недостатнім для ведення її в наступному.

Частково ж капітал витіснявся із цих галузей унаслідок тієї переваги, яку висока норма прибутку, що встановилася у Великій Британії, дає іншим країнам в усіх галузях торгівлі, у яких Велика Британія не має монополії.

Відтягуючи з інших галузей торгівлі частину британського капіталу, який у противному разі був би вкладений у них, монополія колоніальної торгівлі залучала до них численні іноземні капітали, що ніколи не припливли б до них, якби їх не було витіснено з колоніальної торгівлі. У решті галузей торгівлі ця монополія зменшила конкуренцію британських капіталів і завдяки цьому підвищила норму прибутку з британського капіталу порівняно з тією, що існувала б за відсутності монополії. Водночас вона посилила конкуренцію іноземних капіталів, а через це знизила їхню норму прибутку порівняно з тією, що була б у противному разі. Як тим, так і іншим шляхом ця монополія мала, вочевидь, поставити Велику Британію в порівняно несприятливе становище в усіх інших галузях торгівлі.

Однак можуть, мабуть, сказати, що колоніальна торгівля є вигіднішою для Великої Британії за будь-яку іншу і що монополія, залучаючи до цієї торгівлі більшу частку капіталу Великої Британії, ніж та, що припливала б до неї за її відсутності, давала цьому капіталові застосування, вигідніше для країни, ніж будь-яке інше, що його він міг би знайти.

Найвигіднішим використанням капіталу для країни, якій він належить, є таке, за якого в ній дістає застосування найбільша кількість продуктивної праці й найбільше зростає річний продукт землі та праці цієї країни. Але кількість продуктивної праці, що її може застосовувати капітал, вкладений у зовнішню торгівлю предметами споживання, як це доведено в другій книзі, перебуває в точній відповідності зі швидкістю його обігу. Капітал у 1000 фунтів, наприклад, що вкладається у зовнішню торгівлю предметами споживання й зазвичай обертається один раз на рік, може давати в країні, якій він належить, постійне заняття такій кількості продуктивної праці, яку можна утримувати там протягом року на 1000 фунтів. Якщо капітал обертається двічі або тричі на рік, він може давати постійне заняття такій кількості продуктивної праці, яку можна утримувати там протягом року на 2000–3000 фунтів. Через це зовнішня торгівля для потреб споживання, що ведеться із сусідньою країною, за загальним правилом є вигіднішою за торгівлю з країною віддаленою; із тієї самої причини безпосередня зовнішня торгівля для потреб споживання, як це також доведено в другій книзі, зазвичай є вигіднішою за торгівлю, яку ведуть обхідним шляхом.

Але монополія колоніальної торгівлі, оскільки останню вели на капітал Великої Британії, в усіх випадках відтягувала деяку його частину від зовнішньої торгівлі для потреб споживання, що велася із сусідньою країною, у торгівлю, що велася з віддаленішою країною, а в багатьох випадках відтягувала його від безпосередньої торгівлі для потреб споживання у торгівлю, яку вели обхідним шляхом.

1) Монополія колоніальної торгівлі в усіх випадках відтягувала частину капіталу Великої Британії від зовнішньої торгівлі для потреб споживання, що велася із сусідньою країною, до такої самої торгівлі, що велася з країною більш віддаленою.

В усіх випадках вона відтягувала певну частину цього капіталу від торгівлі з Європою та країнами, що лежать по узбережжю Середземного моря, у торгівлю з віддаленішими місцевостями Америки та Вест-Індії, у якій обіги з необхідності є повільнішими не тільки через більшу віддаленість, а й через особливі умови цих країн. Як уже зазначалося, нові колонії завжди бідні на капітал. Їхній капітал завжди значно менший за той, що його вони могли б із великим прибутком та вигодою використати для поліпшення й обробітку своєї землі. Через це в них існує постійний попит на капітал, що перевищує їхній власний, і для того щоб компенсувати брак свого капіталу, вони намагаються позичати якомога більше у своєї метрополії, щодо якої вони через це завжди виявляються боржниками. Найбільш звичайний спосіб, у який колоністи укладають цей правочин, полягає не в позиках під заставні в багатих людей метрополії, хоча іноді вони роблять саме так, а у зволіканні, по можливості, із платежами своїм кореспондентам, що постачають їм товари з Європи, оскільки ці останні допускають це. Їхні щорічні платежі часто не перевищують третини того, що вони винні, а інколи не досягають і цієї частки. Тому весь капітал, авансований їхніми кореспондентами, рідко повертається до Англії раніше ніж через три роки, а іноді через чотири або п’ять років. Але британський капітал, наприклад, у 1000 фунтів, що повертається до Великої Британії лише один раз на п’ять років, може давати постійне заняття лише п’ятій частині тієї британської праці, що її він міг би забезпечувати, якби цілком обертався за один рік; замість давати протягом року постійне заняття такій кількості праці, яку можна утримувати на 1000 фунтів, він тепер дає постійне заняття тільки такій кількості, яку можна утримувати на 200 фунтів. Плантатор, поза сумнівом, відшкодовує — і навіть більш ніж відшкодовує — усі втрати свого кореспондента, які той може мати від зволікання з платежами, відшкодовує їх високою ціною, сплачуваною ним за європейські товари, відсотками по довгострокових векселях, які він видає, та комісією в разі поновлення короткострокових векселів. Але, хоча він може відшкодовувати втрати свого кореспондента, він не в змозі відшкодувати втрати Великої Британії. У торгівлі, обіги якої є дуже повільними, прибуток купця може бути не меншим чи навіть більшим, ніж у торгівлі з капіталом, що швидко обертається; але вигода країни, де він живе, кількість продуктивної праці, що постійно задіяна в ній, річний продукт землі та праці завжди мають бути меншими. Я думаю, будь-хто, більш-менш знайомий із різними галузями торгівлі, охоче визнає, що її обіги з Америкою і ще більше з Вест-Індією, за загальним правилом, є не лише повільнішими, а й більш нерегулярними та ненадійними, ніж обіги торгівлі з будь-якою частиною Європи або країнами по узбережжю Середземного моря.

2) Монополія колоніальної торгівлі в багатьох випадках відтягувала частину капіталу Великої Британії від безпосередньої зовнішньої торгівлі для потреб споживання в торгівлю, яку вели обхідним шляхом.

Серед так званих «перерахованих» товарів, що їх можна вивозити тільки на ринок Великої Британії, є кілька таких, число яких значно перевищує споживання Великої Британії та частина яких через це має вивозитися до інших країн. Але цього не можна зробити, не відтягуючи частину капіталу Великої Британії у зовнішню торгівлю для потреб споживання, що її ведуть обхідним шляхом. Мериленд та Вірджинія, наприклад, щороку відправляють до Великої Британії понад 96 000 бочок тютюну, а споживання Великої Британії, як стверджують, не перевищує 14 000 бочок. Через це понад 82 000 бочок має бути вивезено до інших країн: до Франції, до Голландії та до країн, розташованих по берегах Балтійського та Середземного морів. Але та частина капіталу Великої Британії, що доставляє ці 82 000 бочок до Великої Британії, потім знову вивозить їх звідти до зазначених країн і після того ввозить назад із цих країн до Великої Британії отримані навзамін товари або гроші, зайнята в зовнішній торгівлі для потреб споживання, яку ведуть обхідним шляхом, і залучається до такого заняття, щоб збути цей значний надлишок. Якщо ми хочемо вирахувати, через скільки років увесь цей капітал зможе повернутися до Великої Британії, ми маємо до повільності обігів з Америкою додати повільність обігів із цими країнами. Якщо в безпосередній зовнішній торгівлі для потреб споживання, яку ми ведемо з Америкою, весь вкладений капітал часто повертається не раніше ніж через три або чотири роки, то весь капітал, вкладений у таку торгівлю, що ведеться обхідним шляхом, навряд чи може повертатися раніше ніж через 4–5 років. Якщо перший може давати постійне заняття тільки третій або четвертій частині тієї кількості праці всередині країни, яку може утримувати капітал, що обертається за рік, то другий може давати постійне заняття тільки четвертій або п’ятій частині цієї праці. У деяких зовнішніх портах зазвичай надають кредит тим іноземним кореспондентам, для яких вони вивозять свій тютюн. А втім, у лондонському порту його зазвичай продають за готівку. Тут правилом буде: важ і плати. Тому в лондонському порту остаточне надходження грошей уповільнюється порівняно з надходженням грошей від торгівлі з Америкою тільки на той час, протягом якого товар пролежить на складі, де, проте, він може інколи лежати досить довго. Тим часом, якби колонії не були зв’язані необхідністю продавати тютюн виключно на ринку Великої Британії, до нас, певно, привозилося б не набагато більше від того, що потрібно для нашого власного внутрішнього споживання. Товари, що їх Велика Британія нині купує для власного споживання в обмін на цей великий надлишок тютюну, вивезений нею до інших країн, вона в цьому разі, певно, набувала б безпосередньо на продукт власної праці або на певну частину своїх мануфактурних виробів. Цей продукт, ці промислові вироби, замість того, щоб майже повністю, як нині, бути пристосованими до одного широкого ринку, мабуть, пристосовувалися б до великого числа менш широких ринків. Замість широкої зовнішньої торгівлі для потреб споживання, яку ведуть обхідним шляхом, Велика Британія, певно, вела б кілька окремих, менших за обсягом операцій із зовнішньої безпосередньої торгівлі такого самого роду. Через більшу швидкість обігів тільки частина і, мабуть, тільки невелика частина — можливо, не більш ніж третина або чверть — капіталу, що веде обхідним шляхом цю широку торгівлю, виявилася б достатньою для ведення всіх цих невеликих безпосередніх торговельних операцій, могла б давати постійне заняття такій самій кількості британської праці й підтримувала б на тому самому рівні річний продукт землі та праці Великої Британії. Оскільки, таким чином, усі потреби цієї торгівлі обслуговував би набагато менший капітал, залишався б значний вільний капітал для використання його з іншою метою — на поліпшення земель, на збільшення числа мануфактур, на розширення торгівлі Великої Британії, на конкуренцію принаймні з іншими британськими капіталами, які витрачаються на зниження норми прибутку в усіх цих галузях, що забезпечило б Великій Британії ще більше переваг над іншими країнами, ніж ті, які вона має нині.

Монополія колоніальної торгівлі так само відтягувала певну частину капіталу Великої Британії взагалі від зовнішньої торгівлі для потреб споживання у торгівлю транзитну, а отже, від більшої або меншої підтримки промислової праці Великої Британії до підтримки промислової праці почасти колоній, почасти деяких інших країн.

Так, наприклад, товари, які щороку купують на великий надлишок у 82 000 бочок тютюну, що його кожного року вивозять із Великої Британії, споживаються не повністю. Частина їх, наприклад, полотно з Німеччини та Голландії, повертається до колоній для їхнього споживання. Але частина капіталу Великої Британії, що витрачається на купівлю тютюну, в обмін на який згодом купують це полотно, неминуче відтягується від оплати праці Великої Британії, щоб бути витраченою на оплату праці почасти колоній, почасти тих окремих країн, що оплачують цей тютюн продуктом власної праці.

Монополія колоніальної торгівлі, крім того, залучаючи до себе набагато більшу частку капіталу Великої Британії, ніж спрямовувалася б у неї за нормальних умов, порушила, певне, ту природну рівновагу, що в протилежному разі існувала б між різними галузями британської промисловості. Промисловість Великої Британії, замість пристосовуватися до великого числа менш широких ринків, пристосувалася переважно до одного широкого ринку. Її торгівля, замість прямувати значним числом невеликих каналів, була призвичаєна йти переважно одним широким річищем. Це зробило всю систему її промисловості й торгівлі менш стійкою, а загальний стан її політичного організму — менш здоровим, ніж це було б у протилежному разі. У своєму сучасному стані Велика Британія нагадує один із тих нездорових організмів, у яких окремі важливі члени занадто розрослися і які через це наражаються на багато небезпечних захворювань, майже невідомих тим організмам, у яких члени розвинені пропорційніше. Невеличка зупинка в діяльності тієї великої кровоносної судини, яку штучно розширено порівняно з її природними розмірами і через яку змушують циркулювати неприродно велику частину промисловості й торгівлі країни, майже напевно призведе до вельми небезпечних захворювань усього політичного організму. Відповідно до цього перспектива розриву з колоніями налякала народ Великої Британії значно більше, ніж іспанська армада або вторгнення французів. Саме через цей страх, обґрунтований чи безпідставний, скасування закону про штемпельний збір стало популярним заходом принаймні серед купців. У цілковитому усуненні з колоніального ринку, хай би воно тривало лише кілька років, більшість наших купців убачала неминуче повне зупинення своєї торгівлі, більшість власників наших мануфактур — повну загибель своїх підприємств, а більшість наших робітників — припинення своєї роботи. Навпаки, розрив із кимось із наших сусідів на континенті, хоча він теж може спричинити певне порушення або призупинення в заняттях деяких із різних класів населення, очікується без такого загального хвилювання. Кров, циркуляція якої затримується в одній із менших судин, легко просочується у велику за розмірами судину, не спричиняючи більш-менш небезпечного розладу; навпаки, коли вона затримується в якійсь із більших судин, негайним і неминучим наслідком бувають судоми, параліч або смерть. Якщо тільки одна із цих надмірно розгалужених галузей мануфактурної промисловості, штучно піднесена за допомогою премій або монополій на внутрішньому і колоніальному ринку на неприродну висоту, зазнає невеликої зупинки або перерви у своїй роботі, це часто викликає обурення та заворушення, що непокоять уряд і навіть ускладнюють роботу законодавчої установи. Якими ж великими мають бути розлад і замішання, що їх неминуче спричиняє раптова й повна зупинка роботи такої великої частини головних галузей нашої мануфактурної промисловості?

Помірне та поступове пом’якшення законів, що надають Великій Британії монополію торгівлі з колоніями, доки останню не буде зроблено значною мірою вільною, видається єдиним засобом, що в майбутньому позбавить Велику Британію цієї небезпеки, що може дати їй змогу або навіть примусити її перейти, хоча і з меншим прибутком, до інших занять, що, нарешті, поступово скоротить одну галузь її промисловості й поширить усі інші й таким чином зможе поступово відновити те природне, здорове й належне співвідношення між усіма різними галузями промисловості, яке неодмінно встановлює цілковита свобода і яке вона одна в змозі зберегти. Відкриття колоніальної торгівлі для всіх націй могло б спричинити не лише певні тимчасові ускладнення, а й значні тривалі втрати для більшості тих, хто нині бере в ній участь своєю працею чи капіталом. Раптове позбавлення роботи навіть самих лише кораблів, що ввозять 82 000 бочок тютюну, які перевищують споживання Великої Британії, було б відчутним. Такими є нещасливі наслідки всіх регулювальних заходів меркантилістичної системи! Вони не тільки призводять до дуже небезпечного розладу політичного організму; ці розлади мають такий характер, що часто буває важко усунути їх, не спричиняючи, принаймні тимчасово, ще більших розладів. Тому ми мусимо надати можливість мудрості майбутніх державних діячів і законодавців вирішити, яким саме чином має бути поступово відкрито колоніальну торгівлю, які обмеження слід скасувати передусім і які — в останню чергу або в який спосіб потрібно відновити природну систему повної свободи та справедливості.

П’ять різних подій, які не були передбачені й не малися на увазі, дуже щасливо сприяли тому, що Велика Британія не відчула так сильно, як це всі очікували, цілковитого відсторонення від дуже важливої гілки колоніальної торгівлі, яке триває вже понад рік (з 1 грудня 1774 року), а саме — від торгівлі з 12 об’єднаними провінціями Північної Америки. По-перше, ці колонії, готуючись до своєї угоди про відмову від ввезення, повністю очистили Велику Британію від усіх товарів, придатних для їхнього ринку; по-друге, надзвичайний попит іспанського флоту поглинув цього року багато товарів Німеччини та північних держав (зокрема, полотно), які зазвичай конкурували з мануфактурними виробами Великої Британії навіть на британському ринку; по-третє, мир між Росією і Туреччиною спричинив надзвичайний попит із боку турецького ринку, що за часів розладів у цій країні та крейсування російського флоту в Архіпелазі забезпечувався дуже скудно; по-четверте, упродовж певного часу з року в рік зростав попит північних держав Європи на мануфактурні вироби Великої Британії й, по-п’яте, нещодавній поділ Польщі, відкривши ринок цієї великої країни, додав цього року її надзвичайний попит до зрослого попиту північних країн. Усі ці події, за винятком четвертої, за природою своєю відрізняються тимчасовим і випадковим характером, і відсторонення від такої важливої гілки колоніальної торгівлі, якщо, на жаль, воно затягнеться на триваліший час, усе ще може спричинити певні ускладнення. Однак ці ускладнення, оскільки вони настануть поступово, відчуватимуться не так гостро, як коли б вони проявилися одразу, а за цей час праця та капітал країни зможуть знайти нове заняття й напрямок, відвертаючи, отже, можливість більш-менш значного зростання згаданих ускладнень.

Таким чином, монополія колоніальної торгівлі, оскільки вона відтягувала на себе значно більшу частку капіталу Великої Британії, ніж це було б за її відсутності, в усіх випадках відтягувала його від зовнішньої торгівлі для потреб споживання із сусідньою країною в таку саму торгівлю з віддаленішою країною, у багатьох випадках — від безпосередньої зовнішньої торгівлі для потреб споживання у торгівлю, що її ведуть обхідним шляхом. Отже, в усіх випадках вона відтягувала капітал від того напрямку, за якого він задіював би більшу кількість продуктивної праці, і давала йому напрямок, за якого він може задіяти значно меншу кількість праці. Крім того, пристосовуючи до самого лише спеціального ринку таку велику частину промисловості й торгівлі Великої Британії, вона зробила їхній загальний стан більш нестійким і менш забезпеченим, ніж це було б у разі пристосування її виробництва до більшої кількості різних ринків.

Ми маємо чітко розрізняти дії колоніальної торгівлі та дії монополії колоніальної торгівлі. Перші завжди й неодмінно є благотворними, другі завжди й неодмінно шкідливі. Але перші такі корисні, що колоніальна торгівля, навіть коли вона монополізована, попри шкідливі наслідки цього, однаково загалом залишається благотворною, і до того ж дуже благотворною, хоча й меншою мірою, ніж це було б за відсутності монополії.

Дія колоніальної торгівлі в її природному й вільному стані полягає у відкритті великого, хоча й віддаленого, ринку для тієї частини продукту британської промисловості, яка може виявитися такою, що перевищує попит ближчих ринків, а саме — ринків Європи та країн по узбережжю Середземного моря. У своєму природному й вільному стані колоніальна торгівля, не відтягуючи від цих ринків ані найменшої частки продуктів, що їх зазвичай відправляли туди, заохочує Велику Британію поступово збільшувати надлишковий продукт, постійно пропонувати нові еквіваленти для обміну. У своєму природному й вільному стані колоніальна торгівля має тенденцію збільшувати кількість продуктивної праці у Великій Британії, жодною мірою не змінюючи при цьому напрямку, у якому цю працю раніше там витрачали. За природного й вільного стану колоніальної торгівлі конкуренція всіх інших націй не допускає збільшення норми прибутку вище від звичайного рівня як на новому ринку, так і у сфері нових занять. Новий ринок, нічого не відтягуючи від колишнього, створює, якщо можна так висловитися, новий продукт для власного постачання, який утворює новий капітал для нового продуктивного використання, що нічого не відтягує від колишнього капіталу.

Навпаки, монополія колоніальної торгівлі, усуваючи конкуренцію інших націй і цим підвищуючи норму прибутку на новому ринку та за нового вкладення капіталу, відтягує продукт від колишнього ринку й капітал від колишнього використання. Визнана мета монополії — збільшення нашої частки в колоніальній торгівлі понад ту, що її ми мали б за нормальних умов. Якби ця частка не збільшилася порівняно з тим, якою вона була б за відсутності монополії, не було б причини встановлювати останню. Але все те, що штучно залучає в галузь торгівлі, обіги якої повільніші, ніж у більшості інших галузей, більшу частку капіталу будь-якої країни, ніж природно припливало б у цю галузь, неминуче зменшує проти норми кількості продуктивної праці, яку витрачають у ній щороку, зменшує загальний річний продукт землі та праці. Монополія знижує дохід мешканців цієї країни порівняно з його природними розмірами і таким чином зменшує їхню здатність до нагромадження. Вона не тільки завжди перешкоджає їхньому капіталові утримувати таку кількість праці, яку він утримував би за інших умов, а й перешкоджає його зростанню такими швидкими темпами, якими він зростав би за інших умов, і, отже, утриманню ще більшої кількості продуктивної праці.

Проте природні благотворні наслідки колоніальної торгівлі більш ніж урівноважують для Великої Британії негативні наслідки монополії, тож монополія разом із цією торгівлею, навіть у тому вигляді, як її ведуть нині, є дуже вигідними. Новий ринок і нові застосування продуктивної праці, відкриті колоніальною торгівлею, значно ширші, ніж та частка колишнього ринку й колишніх застосувань праці, що їх втрачено через монополію. Новий продукт і новий капітал, створені, так би мовити, колоніальною торгівлею, дають у Великій Британії утримання більшій кількості продуктивної праці, ніж та, що могла втратити заняття через відплив капіталу від інших галузей торгівлі зі швидшим обігом. Але якщо колоніальна торгівля, навіть у тому вигляді, як її ведуть нині, є вигідною для Великої Британії, то аж ніяк не завдяки монополії, а всупереч їй.

Колоніальна торгівля відкриває новий ринок переважно для мануфактурних виробів Європи, а не для сировини. Сільське господарство — заняття, найбільш підхоже для нових колоній, бо дешевизна землі робить його вигіднішим за будь-яке інше. Тому колонії володіють у надлишку сільгосппродукцією і замість ввозити її з інших країн, зазвичай мають значні надлишки для вивезення. У нових колоніях сільське господарство або відволікає робочі руки від усіх інших занять, або втримує їх від переходу до якихось інших занять. У них обмаль робочої сили: її можна було б використовувати для виробництва необхідних мануфактурних виробів і зовсім не можна для виробництва предметів, що служать для прикрашання. Вони вважають, що велику частину цих виробів їм дешевше купувати в інших країн, аніж виготовляти самим. Заохочуючи європейську мануфактурну промисловість, колоніальна торгівля непрямо заохочує європейське хліборобство. Власники мануфактур у Європі, яким ця торгівля дає роботу, утворюють новий ринок для продукту землі, і, отже, завдяки торгівлі з Америкою значно поширюється найвигідніший з усіх ринків — внутрішній ринок для зерна та худоби, для хліба та м’яса Європи.

Але приклад Іспанії та Португалії достатньою мірою свідчить про те, що самої лише монополії торгівлі з населеними та квітучими колоніями замало для того, щоб створити мануфактурне виробництво країни чи бодай підтримувати її існування; Іспанія та Португалія були промисловими країнами до того, як здобули просторі колонії. Вони перестали бути ними, коли заволоділи найбагатшими і найродючішими в усьому світі колоніями.

В Іспанії та Португалії погані наслідки монополії, посилені іншими причинами, майже врівноважили, певно, природні сприятливі наслідки колоніальної торгівлі. Цими причинами є, мабуть, існування інших монополій різного роду; зменшення вартості золота й срібла нижче від їхнього рівня в більшості інших країн; усунення з іноземних ринків через невідповідні вивізні мита й звуження внутрішнього ринку завдяки ще більш невідповідним митам у разі перевезення товарів з однієї частини країни до іншої; але найбільше — те безладне та упереджене відправлення правосуддя, що часто захищає багатого й могутнього боржника від переслідування його потерпілим кредитором і викликає в трудівників небажання виготовляти продукти для споживання тими зарозумілими й могутніми людьми, яким вони не насмілюються відмовити в продажу в кредит і стосовно яких вони не певні, що ті повернуть їм борг.

В Англії, навпаки, природні благотворні наслідки колоніальної торгівлі в поєднанні з іншими причинами значною мірою паралізували шкідливі наслідки монополії. Ці причини, напевне, такі: загальна свобода торгівлі, що, попри деякі обмеження, коли не перевершує тієї свободи, що існує в будь-якій іншій країні, то принаймні не поступається їй; свобода вивезення, без сплати мита, майже всіх видів товарів, що є продуктом вітчизняної промисловості, майже до всіх іноземних держав і — що, певне, має ще більше значення — необмежена свобода перевезення їх із будь-якої частини нашої країни до іншої без зобов’язання доводити це до відома будь-яких властей чи відповідати на будь-які розпитування; але найбільше значення має те справедливе й неупереджене відправлення правосуддя, що робить права найскромнішого британського підданого недоторканними для наймогутніших людей і що, забезпечуючи кожному плоди його праці, слугує найвидатнішим і найдієвішим заохоченням усіх видів промисловості.

Проте, якщо колоніальна торгівля просунула вперед — що вона, поза сумнівом, зробила — розвиток мануфактурної Великої Британії, то це сталося не завдяки монополії колоніальної торгівлі, а всупереч їй. Наслідком монополії було не збільшення кількості, а зміна якості та форми частини мануфактурних виробів Великої Британії та пристосування тих товарів, що їх за нормальних умов відправляли б на ринок зі швидким обігом торгівлі, на ринок із повільним обігом торгівлі. Отже, її результатом було відтягнення частини капіталу Великої Британії від такого використання, за якого він живив би більшу кількість мануфактурного виробництва, до такого, за якого він живить значно меншу кількість, і, отже, зменшення, а не збільшення всього розміру мануфактурного виробництва, що існує у Великій Британії.

Таким чином, монополія колоніальної торгівлі, подібно до всіх інших ницих і заздрісних заходів меркантилістичної системи, придушує промисловість усіх інших країн, переважно колоній, щонайменшою мірою не збільшуючи, а, навпаки, зменшуючи промисловість країни, на користь якої її встановлено.

Монополія перешкоджає капіталові цієї країни, хоч би якими були його розміри, забезпечувати таку велику кількість продуктивної праці, яку він забезпечував би за інших умов, і доставляти працелюбним мешканцям такий великий дохід, який він за інших умов давав би. А оскільки капітал може зростати тільки із заощаджень із доходу, то монополія, обмежуючи великий прибуток капіталу, який він давав би за її відсутності, неминуче перешкоджає його природному зростанню, а отже, і забезпеченню ним ще більшої кількості продуктивної праці й ще більшого доходу працелюбним мешканцям країни. Таким чином, монополія неминуче завжди робить біднішим велике первісне джерело доходу — заробітну плату, ніж це було б за її відсутності.

Підвищуючи норму торговельного прибутку, монополія уповільнює поліпшення землі. Прибуток від поліпшення землі залежить від різниці між тим, що земля щороку виробляє, і тим, що вона може виробляти в разі застосування певного капіталу. Якщо ця різниця дає вищий прибуток, ніж той, що його можна отримати від такого самого капіталу в будь-якому торговельному занятті, поліпшення землі привертатиме капітали з усіх торговельних занять. Якщо прибуток менший, торгівля відтягуватиме капітал від поліпшення землі. Тому все, що підвищує норму торговельного прибутку, неодмінно або зменшує надлишок прибутку, отримуваного від поліпшення землі, або збільшує дефіцитність цього прибутку; у першому випадку це втримує капітал від переходу до поліпшення землі, а в другому — відтягує його від останнього. Але, уповільнюючи поліпшення землі, монополія неминуче вповільнює природне зростання іншого великого первісного джерела прибутку — земельної ренти. Підвищуючи норму прибутку, монополія також неодмінно тримає ринкову норму відсотка на більш високому рівні, ніж це було б у противному разі. Але ціна землі відносно ренти, яку вона дає, або число років, на яке помножується в разі визначення ціни землі одержувана з неї рента, неминуче зменшується в міру підвищення норми відсотка й збільшується за її зниження. Тому монополія двояко шкодить інтересам землевласника: вона гальмує природне зростання, по-перше, його ренти, а по-друге, ціни, що її він міг би отримати за свою землю пропорційно ренті, яку вона дає.

Щоправда, монополія збільшує норму торговельного прибутку й цим дещо збільшує бариші наших купців. Та оскільки вона перешкоджає природному зростанню капіталу, вона має тенденцію радше зменшувати, ніж збільшувати загальну суму доходу, одержуваного мешканцями країни від прибутку на капітал; невеликий прибуток із великого капіталу зазвичай дає більший дохід, ніж більший прибуток із малого капіталу. Монополія підвищує норму прибутку, але не дає сумі прибутку злетіти так високо, як це було б за відсутності монополії.

Усі первісні джерела прибутку — заробітна плата, земельна рента й прибуток на капітал — завдяки монополії стають значно менш багатими, ніж це було б за її відсутності. Однобічне сприяння обмеженим інтересам одного нечисленного класу в країні означає заподіювання збитків інтересам інших класів і всіх людей в усіх інших країнах.

Тільки через створюване нею підвищення звичайної норми прибутку монополія виявилась або могла виявитися вигідною якому-небудь окремому класові. Але крім усіх уже відзначених шкідливих наслідків для країни взагалі, що є неминучим результатом високої норми прибутку, існує ще один, мабуть, більш згубний, ніж усі вони, узяті разом, і, як можна судити з досвіду, нерозривно пов’язаний із монополією. Висока норма прибутку, як здається, повсюдно знищує ту ощадливість, що за інших умов є природною для купця. Коли прибутки високі, твереза доброчесність видається купцеві зайвою, марнотратна розкіш здається більш відповідною поліпшенню його становища. Власники великих торговельних капіталів неодмінно є лідерами та керівниками всієї промислової діяльності країни будь-якої нації, і їхній приклад справляє значно більший вплив на звичаї всієї трудової частини останньої, ніж приклад якогось іншого класу. Якщо підприємець старанний і ощадливий, таким самим буде, напевно, і його робітник, але якщо хазяїн веде безладний спосіб життя, є марнотратником, то робітник теж влаштує своє життя за цим зразком. Це перешкоджає нагромаджуванню в руках тих, хто природно найбільше здатний до нагромаджування, а фонди, призначені для утримання продуктивної праці, не матимуть жодного збільшення з доходу тих, хто мав би, природно, найзначніше збільшувати їх. Капітал країни, замість зростати, поступово розтрачується, і кількість продуктивної праці, утримуваної в ній, зменшується з кожним днем. Чи збільшили надмірні прибутки купців Кадикса й Лісабона капітал Іспанії та Португалії? Чи пом’якшили вони бідність, чи сприяли розвиткові промислової діяльності цих двох злиденних країн? Витрати комерційних кіл цих двох торговельних міст були такими великими, що надмірні прибутки не тільки не збільшили загального капіталу країни, а й, напевне, виявилися недостатніми для того, щоб зберегти в колишніх розмірах капітали, від яких їх одержували. Іноземні капітали щодня дедалі більше втручаються, так би мовити, у торгівлю Кадикса й Лісабона. Щоб вигнати іноземні капітали з торгівлі, де для власних капіталів із кожним днем дедалі менше можливостей, іспанці та португальці чимдалі сильніше напинають ланцюг своєї безглуздої монополії. Порівняйте купецькі звичаї Кадикса й Лісабона, з одного боку, Амстердама — з іншого, і ви побачите, як по-різному впливають на поведінку та вдачу купців розміри прибутку на капітал. Щоправда, лондонські купці, за загальним правилом, ще не стали таким марнотратним пихатим панством, як купці Кадикса й Лісабона, але водночас вони й не такі старанні та ощадливі громадяни, якими є амстердамські купці. А тим часом чимало з них вважаються значно багатшими, ніж більшість купців Кадикса й Лісабона, і не такими багатими, як чимала кількість амстердамських купців. «Легко нажите — легко прожите», — говорить прислів’я, і звичайний рівень видатків, як здається, повсюдно регулюється не так дійсною здатністю витрачати, як передбачуваною легкістю діставати гроші для витрачання.

Таким чином, єдина вигода від монополії лише одному класу багато в чому шкодить інтересам країни.

Заснування просторих володінь із єдиною метою створити народ, що складається зі споживачів, може з першого погляду видатися проектом, гідним нації крамарів. Однак він зовсім не придатний для нації крамарів, а надзвичайно придатний для нації, уряд якої перебуває під впливом гендлярів. Такі, і тільки такі, державні діячі здатні уявляти, що знайдуть якусь вигоду в розбазарюванні крові й грошей своїх співгромадян для створення та збереження таких володінь. Скажіть крамареві: «Купи мені гарний маєток, і я завжди купуватиму у твоїй крамниці одяг, хай навіть мені доведеться платити дещо дорожче, ніж в інших крамницях», — і ви не зустрінете з його боку особливої готовності пристати на вашу пропозицію. Але коли інша особа купить вам такий маєток, торгівець буде дуже вдячний вашому благодійникові, якщо той зобов’яже вас купувати весь потрібний вам одяг у його крамниці. Англія придбала для деяких зі своїх підданих, які погано почувалися вдома, великі маєтки у віддаленій країні. Ціна їх, щоправда, була дуже невеликою, і замість тридцятикратної вартості щорічного доходу, як нині визначають звичайну ціну землі, вона ненабагато перевищувала витрати різних експедицій, що зробили перші відкриття, обстежили узбережжя й номінально зайняли країну. Земля була добра й простора, і хлібороби, маючи для обробітку будь-яку кількість доброї землі й упродовж певного часу свободу продавати свій продукт, де їм заманеться, уже за якихось 30–40 років (між 1620 і 1660-м) перетворилися на такий численний і успішний народ, що крамарі та інші торгівці Європи захотіли закріпити за собою монополію їхнього споживання. Тому, не посилаючись на те, що вони сплатили бодай частину або первісної купівельної ціни, або наступних витрат, вони звернулися до парламенту з петицією, щоб хліборобів Америки на майбутнє було примушено до торгівлі виключно з ними: по-перше, у разі купівлі всіх товарів, потрібних їм із Європи, і, по-друге, за продажу всіх тих своїх продуктів, що їх ці торгівці визнають для себе бажаним купувати; вони не вважали за потрібне купувати всі ці продукти, оскільки деякі з них, ввезені до Англії, могли б завдати шкоди певним галузям торгівлі, що їх самі торгівці вели вдома. Тому вони хотіли, щоб колоністи продавали цю частину своїх продуктів, де можуть, — що далі, то краще. Через це вони запропонували, щоб продаж цих товарів було обмежено країнами на південь від мису Фіністерре. Спеціальний пункт славнозвісного Навігаційного акта перетворив цю виключно гендлярську пропозицію на закон.

Збереження цієї монополії досі було головною чи, мабуть, єдиною метою та завданням панування Великої Британії над її колоніями. Монопольна торгівля, як припускають, показує велику вигоду від провінцій, що досі зовсім не давали жодного доходу чи військової сили для утримання цивільного врядування або захисту метрополії. Монополія є головною ознакою їхньої залежності, єдиним плодом, який досі було отримано від цієї залежності. Усі витрати, що їх Велика Британія досі здійснювала задля збереження цієї залежності, фактично мали на меті втримання цієї монополії. Видатки на звичайне за мирних часів управління колоніями виражалися, до виникнення нинішніх заворушень, в оплаті 20 полків піхоти, у витратах на утримання артилерії, складів, потрібне для них додаткове продовольство, а також у витратах на досить великий флот, що його постійно утримували, щоб охороняти величезне узбережжя Північної Америки і береги наших вест-індських островів від суден інших націй, що займаються контрабандою. Весь цей видаток на управління мирного часу лягав тягарем на дохід Великої Британії й водночас являв собою найменшу частину того, чого коштувало метрополії панування над колоніями. Якби ми знали загальну суму видатку мирного часу, ми мали б додати до неї відсотки на ті суми, що їх Велика Британія за різних часів витратила на захист своїх колоній, оскільки дивилася на них як на підвладні їй провінції. Ми мали б додати до неї, зокрема, усю суму витрат останньої війни і значну частину витрат війни, що передувала їй. Остання війна була взагалі зіткненням через колонії, і весь пов’язаний із нею видаток, хоч би в якій частині світу це відбулося — у Німеччині чи в Ост-Індії, — по справедливості мають сплатити колонії. Він перевищував 90 000 000 фунтів стерлінгів, враховуючи не тільки нову позику, що її було укладено, а й додатковий поземельний податок у розмірі 2 шилінги із 1 фунта, а також суму, яку щороку брали з фонду погашення державного боргу. Війна з Іспанією, що розпочалася в 1739 році, була переважно зіткненням через колонії. Її головною метою було припинити огляд колоніальних суден, що вели контрабандну торгівлю з Іспанією. Насправді всі ці витрати є премією, виданою заради збереження монополії. Їхньою передбачуваною метою були заохочення мануфактурної промисловості й збільшення торгівлі Великої Британії, але її фактичним результатом стало підвищення норми торговельного прибутку й надання нашим купцям можливості спрямувати значнішу частку свого капіталу в ту галузь торгівлі, обіги якої є набагато повільнішими, ніж у більшості інших її галузей. Це наслідки такого роду, що, якби премія могла запобігти їм, варто було б, мабуть, установити таку премію.

Отже, за сучасної системи Велика Британія нічого, окрім збитків, не одержує від свого панування над колоніями.

Пропонувати, щоб Велика Британія самохіть зреклася будь-якої влади над колоніями і надала їм можливість вільно обирати свій уряд, видавати свої закони, укладати мир та оголошувати війну на свій розсуд, означало б пропонувати такий захід, до якого ніколи не вдавалася й ніколи не вдаватиметься жодна нація у світі. Жодна нація добровільно не зрікалася панування над будь-якою провінцією, хоч би яким обтяжливим було управління нею і хоч би яким малим порівняно з витратами був дохід, що його ця провінція давала. Такі відмови, хоча вони можуть відповідати інтересам, завжди принизливі для будь-якої нації, що, мабуть, має ще більше значення, завжди йдуть урозріз із приватними інтересами її панівної частини, яка при цьому втратила б можливість розпоряджатися численними відповідальними й прибутковими посадами, втратила б чимало нагод придбати багатство й відзнаки, адже панування навіть над найнеспокійнішою і найневигіднішою для більшості народу провінцією рідко не дає таких нагод. Найпалкіший ентузіаст навряд чи наважиться запропонувати такий крок принаймні з більш-менш серйозною надією на успіх. Тим часом, якби такого заходу вжила Велика Британія, то вона не лише негайно звільнилася б від усього щорічного видатку на мирне управління колоніями, а й могла б укласти з ними торговельний договір, що забезпечив би їй свободу торгівлі, вигіднішу для всієї маси народу, хоча й менш вигідну купцям, ніж монополія, яку вона має нині. Якщо метрополія та колонії розлучаться як добрі друзі, їхня природна симпатія до неї, майже знищена нашими нещодавніми чварами, швидко знову відродиться. Це спонукатиме їх не тільки дотримуватися впродовж століть того торговельного договору, що його вони, розлучаючись, укладуть із нами, а й сприяти нам як у війні, так і в торгівлі; із неспокійних та бунтівливих підданих вони перетворяться на наших найбільш вірних, щирих і щедрих союзників. Тоді між Великою Британією та її колоніями зможуть знов ожити батьківська любов, з одного боку, і синівська повага — з іншого, що зазвичай існували між колоніями Давньої Греції та метрополією, від якої вони походили.

Щоб провінція була вигідна для держави, якій вона належить, за мирних часів вона має давати дохід, достатній для покриття не лише всього видатку на її власне врядування, а також її частки в утриманні загального уряду держави загалом. Будь-яка провінція спричиняє більше або менше зростання витрат цього загального уряду. Тому, коли якась провінція не дає своєї частки на покриття цих витрат, більший тягар має лягти на якусь іншу частину держави. Так само надзвичайний дохід, що його кожна провінція дає скарбниці за часів війни, має з тих самих міркувань перебувати в такому самому відношенні до надзвичайного видатку держави, у якому звичайний дохід із неї перебуває до видатку за мирних часів. Будь-хто погодиться з тим, що ані звичайний, ані надзвичайний дохід, одержуваний Великою Британією від її колоній, не становить такої частки всього доходу Британської імперії. Щоправда, висловлювали припущення, що монополія, збільшуючи приватний дохід мешканців Великої Британії й цим даючи їм змогу платити вищі податки, відшкодовує недостатність доходу з колоній. Але ця монополія, як я намагався показати, хоч і є дуже обтяжливим податком на колонії та може збільшувати дохід одного класу з-поміж усього населення Великої Британії, зменшує, а не збільшує дохід основної маси народу, а отже, зменшує, та аж ніяк не збільшує здатність останньої платити податки. А люди, дохід яких монополія збільшує, становлять особливий клас, що його, як я спробую довести в наступній книзі, цілком неможливо і вкрай неполітично навіть намагатися оподатковувати понад ту норму, що прийнята при оподаткуванні інших класів. Через те від цього особливого класу не можна отримати жодних додаткових коштів.

Колонії можуть оподатковуватися або їхніми власними зборами представників, або парламентом Великої Британії.

Видається малоймовірним, щоб можна було коли-небудь так впливати на колоніальні збори, щоб вони стягали зі своїх виборців кошти, достатні не тільки для утримання в будь-який час їхнього власного цивільного врядування та військових сил, а й для сплати частки видатку загального уряду Британської імперії, що припадає на них. Знадобилося чимало часу, доки навіть парламент Англії, хоча він перебуває безпосередньо перед очима правителя, зміг бути підпорядкований такій системі впливу й виявив достатню щедрість у своїх асигнуваннях на утримання цивільних і військових установ власної країни. Лише через надання окремим членам парламенту значної частини посад у цивільному чи військовому врядуванні або можливості розпоряджатися ними вдалося встановити таку систему навіть щодо англійського парламенту. Але віддаленість колоніальних зборів від нагляду правителя, численність, розкиданість їх і різноманітний склад дуже ускладнювали б вплив на них, якби правитель мав такі самі засоби, щоб це робити, а таких засобів він не має. Було б цілком неможливо надати впливовим членам усіх колоніальних зборів таку частину посад або можливість розпоряджатися посадами в спільному управлінні Британською імперією, щоб це спонукало їх пожертвувати своєю популярністю в себе вдома й оподатковувати своїх виборців для утримання цього управління, у якому майже всі оплачувані посади дістаються стороннім для них людям. Окрім того, неминуче незнання адміністрацією відносного значення окремих членів цих зборів, часті образи, що їх неминуче завдають, і помилки, яких неминуче постійно припускаються, намагаючись впливати на них таким чином, — усе це, напевне, робить таку систему впливу нездійсненною щодо колоній.

До того ж компетентні судді не можуть поважати колоніальні збори в питанні про те, що потрібно для захисту всієї імперії та управління нею. Турботу про захист імперії та управління нею їм не довіряють. Це не їхня справа, і вони не мають нормальних способів ознайомитися із цим. Збори провінції, так само як і збори мешканців парафії, можуть дуже добре судити про справи власного району, але не володіють належними даними для того, щоб оцінювати справи, що стосуються всієї держави загалом. Вони навіть не можуть правильно судити про те, яку частину всієї держави становить їхня провінція, не можуть складати думку про відносну міру її багатства й значення порівняно з іншими провінціями, тому що інші провінції не перебувають під наглядом і контролем зборів якоїсь окремої провінції. Про те, що потрібно для захисту всієї держави та управління нею і в якій пропорції кожна її частина має нести витрати на це, можуть судити лише ті збори, які контролюють справи всієї держави й наглядають за ними.

Згідно із цим було запропоновано, щоб колонії оподатковували в порядку розкладки, щоб парламент Великої Британії визначав загальну суму, що її кожна колонія має сплатити, а провінційні збори розподіляли й збирали її в такий спосіб, який найкраще відповідає умовам провінції. За такого порядку те, що стосується всієї держави, встановлювали б збори, що наглядають за справами всієї держави і контролюють їх, а провінційні справи кожної колонії могли б регулюватися її власними зборами. Хоча колонії в цьому разі не мали б представників у британському парламенті, однак, якщо можна судити на підставі досвіду, малоймовірно, щоб така парламентська розкладка була несправедливою. Англійський парламент у жодному випадку не виявив ані найменшої схильності надміру обтяжувати ті частини імперії, які не представлені в ньому. Острови Гернсі та Джерсі, що не мають жодних засобів опору владі парламенту, оподатковані набагато легше, ніж будь-яка частина Великої Британії. Парламент у своїх спробах здійснювати своє передбачуване право, добре чи погано обґрунтоване, досі ще жодного разу не вимагав від них чогось, що бодай наближалося до тієї частки, яку платили їхні співгромадяни на батьківщині. До того ж, якби податок, що стягується з колоній, підвищувався або знижувався відповідно до зміни земельного податку, парламент не міг би оподатковувати їх, не оподатковуючи одночасно із цим власних виборців, і колонії в такому разі можна було б визнати фактично представленими в парламенті.

Є вдосталь прикладів таких держав, де різні провінції, якщо можна так висловитися, не оподатковують за одним типом і де правитель установлює суму, що її має платити кожна провінція, причому в деяких провінціях він визначає і стягує її на свій розсуд, тоді як в інших — надає змогу встановлювати й стягувати її на розсуд представницьких зборів кожної провінції. У деяких провінціях Франції король не лише встановлює ті податки, які вважає за потрібне, а й розподіляє і стягує їх на свій розсуд. Від інших провінцій він вимагає певну суму, але надає властям кожної провінції змогу розподіляти й збирати її, як їм заманеться. Приймаючи спосіб оподаткування за допомогою розкладки, парламент Великої Британії виявиться в такому самому становищі стосовно колоніальних зборів, у якому король Франції перебуває стосовно штатів тих окремих провінцій, що зберегли ще привілей мати такі збори і що управляються краще за інші провінції Франції.

Однак хоча в разі проведення цієї системи колонії не можуть мати розумних підстав для побоювань, що їхня частка в державних податках коли-небудь перевищить належні розміри порівняно з часткою їхніх співвітчизників на батьківщині, Велика Британія може мати розумні підстави побоюватися, що ця частка ніколи не досягне цих розмірів. Парламент Великої Британії останнім часом не мав у колоніях тієї загальновизнаної влади, яку король Франції має в тих французьких провінціях, що користуються ще привілеєм мати власні штати, представницькі збори. Колоніальні збори, якщо вони не вельми доброзичливо налаштовані (а якщо на них не впливатимуть уміліше, ніж досі, навряд чи це буде інакше), усе ще можуть знаходити численні приводи для ухилення від найсправедливіших вимог парламенту і для відхилення їх. Припустимо, що спалахує війна з Францією; щоб захищати столицю держави, слід негайно зібрати 10 млн. Цю суму можна позичити під забезпечення якого-небудь фонду, встановленого парламентом для платежу відсотків. Одну частину цього фонду парламент пропонує зібрати за допомогою податку, стягуваного у Великій Британії, а другу — шляхом розкладки між колоніальними зборами Америки та Вест-Індії. Чи охоче позичатимуть люди свої гроші, що забезпечуються фондом, саме існування якого залежить від доброї волі всіх цих зборів, що перебувають далеко від театру війни, а інколи, можливо, не вважають себе вельми зацікавленими в її результаті? Під забезпечення такого фонду можна буде, певно, отримати в позику трохи більше грошей, ніж зможе дати податок, стягуваний у Великій Британії. Отже, весь тягар позики, укладеної з нагоди війни, ляже, як це завжди траплялося досі, на Велику Британію, на частину держави, а не на всю державу. Велика Британія є, здається, єдиною державою від самого виникнення світу, яка, перетворившись на імперію, тільки збільшила свої витрати, зовсім не збільшивши своїх ресурсів. Інші держави зазвичай звалювали на покірні та підвладні їм провінції найзначнішу частину витрат на захист імперії. Велика Британія досі дозволяла, щоб покірні та підвладні їй провінції звалювали на неї майже всю суму цих витрат. Для того щоб поставити Велику Британію в рівні умови з її власними колоніями, які закон досі визнавав підлеглими та підвладними їй, видається необхідним у разі прийняття способу оподаткування їх шляхом парламентської розкладки, щоб парламент володів тими чи тими засобами, щоб домагатися негайного виконання його розкладок на той випадок, коли колоніальні збори спробують ухилитися або відмовитися від них. Якими мають бути ці засоби — це не дуже легко уявити собі й ще не з’ясовано.

Водночас із цим, якщо за парламентом Великої Британії коли-небудь буде остаточно визнано право оподатковувати колонії, навіть незалежно від згоди їхніх власних зборів, ці збори від того моменту втратять своє значення, а разом із тим його втратять і всі керівні діячі Америки. Люди бажають брати участь в управлінні державними справами переважно заради значущості, яку це їм дає. Від тієї здатності й сили, що ними більшість керівних діячів, природна аристократія будь-якої країни, володіє у справі збереження або захисту своєї значущості, залежить тривалість і довговічність будь-якої системи вільного уряду. У постійних нападках цих керівних діячів один на одного з метою підірвати чужий престол або захистити власний і полягає вся гра партій і честолюбності. Керівні діячі Америки, подібно до діячів усіх інших країн, бажають зберегти свій вплив. Вони відчувають або уявляють, що коли їхні збори, що їх вони полюбляють називати парламентами і вважають рівними за владою парламентові Великої Британії, буде принижено такою мірою, що вони перетворяться на скромних слуг і чиновників для доручень цього останнього, то настане край більшій частині їхнього власного впливу. Через це вони відкинули пропозицію щодо оподаткування їх у порядку розкладки, здійснюваної парламентом, і, подібно до інших честолюбних та зарозумілих людей, визнали за краще оголити меча на захист свого впливу і значущості.

У період занепаду Римської республіки союзники Риму, на яких лягав головний тягар захисту держави й розширення її меж, почали вимагати поширення на них усіх прав римських громадян. Коли їм було відмовлено в цьому, розпочалася громадянська війна. У ході її Рим надав ці права більшості союзників — спершу одним, потім іншим, у міру того як вони відпадали від загальної конфедерації. Парламент Великої Британії наполягає на оподаткуванні колоній, а ті не погоджуються на оподаткування їх парламентом, у якому вони не представлені. Якщо кожній колонії, що відпаде від загальної конфедерації, Велика Британія надасть право мати стільки представників, скільки відповідає її частці в державних прибутках імперії, установивши деякі податки з неї й навзамін цього надавши їй свободу торгівлі з її співвітчизниками в метрополії, причому число її представників збільшуватиметься відповідно до збільшення в подальшому її внеску, то перед керівними діячами кожної колонії відкриється новий спосіб набуття впливу та значущості, новий і більш привабливий об’єкт для їхнього честолюбства. Замість змагатися за мізерні призи, що їх можна виграти, коли можна так сказати, у жалюгідній лотереї колоніальної партійної боротьби, вони зможуть також сподіватися, виходячи з властивої людям віри у свої здібності й свою щасливу зірку, витягнути один із великих виграшів, що їх іноді викидає колесо великої державної лотереї британського політичного життя. Якщо не буде прийнято такого або подібного до нього методу (а певно, немає іншого, більш підхожого) для збереження впливу й задоволення честолюбності керівних діячів Америки, то малоймовірно, щоб вони колись добровільно підкорилися нам. А ми мусимо пам’ятати, що кров, яку необхідно пролити, щоб примусити їх до цього, кожна її краплина, являє собою кров тих, хто є і кого ми хочемо мати нашими співгромадянами. Дуже помиляються ті, хто тішить себе думкою, ніби за становища, що склалося, наші колонії буде легко завоювати за допомогою самої лише сили. Особи, які нині визначають рішення так званого ними континентального конгресу, сповнені нині такого усвідомлення своєї значущості, якого не відчувають, мабуть, найвидатніші люди у Європі. Із крамарів, купців, адвокатів вони перетворилися на державних людей та законодавців і створюють нову форму управління для великої держави, що, як вони сподіваються і як це, цілком імовірно, буде, стане однією з найвеличніших і найсильніших держав, що будь-коли існували на землі. 500 людей, які в різний спосіб беруть безпосередню участь у діяльності континентального конгресу, і до 500 000 людей, які діють під керівництвом цих 500, — усі однаково відчувають відповідне зростання своєї значущості. Майже кожен окремий член панівної партії в Америці посідає тепер у власній уяві вище становище порівняно не лише з тим, що його він посідав раніше, а й із тим, що його будь-коли розраховував посісти. І коли перед ним або перед його вождями не буде висунуто якоїсь нової мети для честолюбності, він помре, захищаючи це становище, якщо тільки наділений нормальною мужністю.

Президент Гено[74] зазначає, що ми тепер із цікавістю читаємо не про те, що вважалося на той час важливими новинами, а про дрібні подробиці діяльності Ліги на захист свого впливу та значення. Тоді, розповідає він, кожен приписував собі певне значення; і незліченні спогади, що дійшли до нас від того часу, були здебільшого написані людьми, які діставали задоволення, коли передавали й возвеличували події, у яких вони, на їхню думку, були важливими дійовими особами. Добре відомо, як завзято тоді захищалося місто Париж, який жахливий голод воно терпіло, щоб не підкоритися найкращому і згодом найулюбленішому з усіх королів Франції. Більшість громадян або тих, хто управляв більшістю їх, боролася за власне значення та вплив, що, як вони передбачали, мали дійти кінця, щойно буде відновлено колишній уряд. Наші колонії, якщо тільки їх не вдасться переконати укласти союз, найшвидше так само завзято захищатимуться від найкращої з метрополій, як місто Париж це робило щодо найкращого з королів.

За давніх часів ідея представництва була невідома. Коли мешканці однієї держави отримували право громадянства в іншій, вони не мали іншого засобу користуватися цим правом, окрім як рушати всією масою для голосування та участі в обговоренні разом із мешканцями цієї іншої держави. Поширення на більшу частину мешканців Італії прав римського громадянства остаточно знищило Римську республіку. Стало вже неможливо розрізнити, хто був римським громадянином і хто ним не був. Жодне плем’я не могло знати всіх своїх членів. Будь-який набрід міг бути залучений до участі в народних зборах; ці люди могли витісняти з них справжніх громадян і вирішувати справи республіки, наче вони самі були її громадянами. Але навіть якщо Америка посилатиме до парламенту 50–60 нових представників, для вартового палати громад не становитиме більш-менш значних труднощів відрізнити її членів від тих, хто не є ними. Тому, хоча в результаті об’єднання Риму із союзними державами Італії римська конституція не могла не бути зруйнована, немає ані найменшої ймовірності, щоб британській конституції могло зашкодити об’єднання Великої Британії з її колоніями. Навпаки, цю конституцію в такий спосіб було б тільки завершено, і без цього вона здається недосконалою. Збори, що обговорюють і вирішують справи всіх частин держави, повинні, поза сумнівом, мати у своєму складі представників їх усіх, щоб бути належним чином поінформованими. Однак я не стверджуватиму, що таке об’єднання можна легко здійснити або що в разі його здійснення не можуть виникнути різні ускладнення, до того ж значні. І все-таки мені не доводилося чути про жодне ускладнення, що його не можна було б подолати. Головне з них випливає, мабуть, не з природи речей, а із забобонів та поглядів людей по цей і по той бік Атлантичного океану.

Ми, що перебуваємо по цей бік океану, побоюємося, що велике число американських представників порушить рівновагу конституції та надміру збільшить або вплив корони, з одного боку, або силу демократії — з іншого. Але якщо число американських представників відповідатиме доходу від оподатковування Америки, то кількість населення, що підлягає управлінню, зросте в точній відповідності із засобами для управління нею, а засоби управління — із чисельністю населення, яким управляють. Співвідношення між демократичною та монархічною частинами конституції залишиться після об’єднання таким самим, як це було до того.

Люди по той бік океану побоюються, що віддаленість їх від місця знаходження уряду наразить їх на всілякого роду гноблення. Але їхні представники в парламенті, число яких від самого початку має бути значним, легко зможуть убезпечити їх від будь-якого гноблення. Відстань не може дуже послабити залежність представника від виборця, і перший усе-таки усвідомлюватиме, що завдячує своїм місцем у парламенті й усім, що одержує від нього, добрій волі останнього. Через це в його інтересах буде живити цю добру волю викриттям, з усім авторитетом члена законодавчих зборів, кожної несправедливості, якою може завинити в цих віддалених частинах імперії будь-який цивільний або військовий чиновник. Окрім того, як можуть із певною підставою тішитися мешканці Америки, віддаленість цієї країни від місця знаходження уряду не дуже довго збережеться. Швидкість, із якою розвивалися багатство й населення цієї країни, була досі такою великою, що не набагато більше, ніж через 100 років, мабуть, доходи від оподаткування Америки перевищать доходи від оподаткування Великої Британії, і центр імперії тоді, природно, пересунеться в ту її частину, що дає найбільше для загального захисту й утримання органів держави.

Відкриття Америки та шляху до Ост-Індії повз мис Доброї Надії — дві найвидатніші та найважливіші події в усій історії людства. Наслідки їх уже тепер є дуже значними, але за короткий період у 200 років, що минув від часів цих відкриттів, усі їхні результати жодним чином не могли виявитися повною мірою. Людська мудрість не в змозі передбачати, які добрі або нещасливі наслідки можуть ще статися через ці великі події. Їхній загальний вплив видається радше благодійним, оскільки вони зблизили найвіддаленіші частини світу, дали їм змогу задовольняти потреби одне одного, поширювати коло потреб і можливість задовольняти їх одне для одного, заохочувати промисловість одне одного. Але для тубільців Ост- і Вест-Індії всі комерційні вигоди, що їх можна було мати від цих подій, були цілком паралізовані породженими ними жахливими лихами. Однак вони були зумовлені, напевне, радше зовнішніми обставинами, а не чимось, що закорінене в самому характері подій. В епоху відкриттів перевага сили на боці європейців була така велика, що вони могли безкарно чинити в цих віддалених країнах будь-яку несправедливість. Можливо, згодом тубільці цих країн зробляться сильнішими або європейці стануть слабкішими, і мешканці всіх різних частин світу настільки зрівняються в мужності й силі, що саме лише це, викликаючи в них побоювання одне щодо одного, зможе перетворити несправедливість незалежних націй на певну повагу до прав одне одного. Але найшвидше внаслідок такої рівності може бути запроваджено взаємне повідомлення знань та ознайомлення з усіма видами промислової діяльності, які природно чи навіть із необхідністю ведуть за собою жваві відносини між усіма країнами.

До речі, одним із головних наслідків цих відкриттів було те, що меркантилістична система набула блиску й слави, яких вона за інших умов ніколи б не досягла. Мета цієї системи полягає у збагаченні кожної великої нації переважно за допомогою торгівлі та мануфактур, а не за допомогою обробітку й поліпшення землі, переважно завдяки праці міст, а не сіл. Але внаслідок цих відкриттів торговельні міста Європи, замість бути мануфактуристами й транспортерами лише для дуже невеликої частини світу (частини Європи, яку омиває Атлантичний океан, і країн, що лежать по берегах Балтійського та Середземного морів), зробилися тепер мануфактуристами для численних колоністів Америки, що мають достаток, і транспортерами, а також де в чому й мануфактуристами майже для всіх різних націй Азії, Африки та Америки. Два нових світи були відкриті для їхньої промисловості, причому кожен із них був набагато значнішим і просторішим, ніж старий, а ринок одного з них із кожним днем ставав дедалі більшим.

Країни, що мають колонії в Америці й торгують безпосередньо з Ост-Індією, справді користуються всім блиском і показною величчю цієї торгівлі. Однак інші країни всупереч усім заздрісним утискам, за допомогою яких їх хочуть відтіснити, часто мають більшу частку вигоди від торгівлі. Колонії Іспанії та Португалії, наприклад, набагато більше сприяють фактичному розвиткові промисловості інших країн, ніж самих Іспанії та Португалії. Споживання цими колоніями лише одного предмета, а саме полотна, сягає, як повідомляють (але я не ручаюся за точність цієї цифри), суми в три з лишком мільйони фунтів на рік. Але все це значне споживання майже цілком обслуговують Франція, Фландрія, Голландія та Німеччина. Іспанія та Португалія дають лише мізерну частину всього полотна, яке споживають їхні колонії. Капітал, що забезпечує колонії цією великою кількістю полотна, щороку розподіляється між мешканцями цих інших країн і дає їм дохід, тільки прибутки з нього витрачають в Іспанії та Португалії, де вони дають поживу розкоші та марнотратству купців Кадикса й Лісабона.

Навіть обмеження, за допомогою яких кожна нація намагається закріпити виключно за собою торгівлю зі своїми колоніями, часто бувають шкідливішими для країн, на користь яких їх установлено, ніж для тих, проти яких їх було спрямовано. Несправедливе пригнічення промисловості інших країн, так би мовити, обвалюється на голову самих гнобителів і нищить їхню промисловість набагато більше, ніж промисловість цих країн. На підставі цих обмежень, наприклад, гамбурзький купець полотно, призначене ним для американського ринку, має відправляти до Лондона й змушений привозити звідти тютюн, призначений ним для німецького ринку, тому що він не може ані відправляти полотно безпосередньо в Америку, ані вивозити тютюн безпосередньо з Америки. З огляду на такі утиски він, певно, змушений продавати полотно дещо дешевше й купувати тютюн дещо дорожче, ніж міг би це робити за відсутності їх; його прибутки через це зменшуються. Однак у цій торгівлі між Гамбургом і Лондоном його капітал, поза сумнівом, обертається значно швидше, ніж це могло б бути в безпосередній торгівлі з Америкою, навіть коли припустити (а цього зовсім не буває), що платежі Америки здійснюються так само акуратно, як і платежі Лондона. Отже, за торгівлі, за якої ці утиски обмежують гамбурзького купця, його капітал може давати постійне заняття значно більшій кількості німецької праці, ніж це було б за торгівлі, від якої його відсторонено. Хоча, таким чином, один вид торгівлі може бути менш вигідним для нього, ніж інший, але не може бути менш вигідним для його країни. Якраз навпаки стоять справи з тим видом торгівлі, до якого монополія, природно, приваблює, так би мовити, лондонського купця. Мабуть, він може бути більш вигідним для нього, ніж більшість інших галузей торгівлі, але через повільність обігів він не може бути вигіднішим для країни.

Отже, після несправедливих зусиль усіх країн Європи, спрямованих на те, щоб узяти собі всю вигоду від торгівлі зі своїми колоніями, жодній із них ще й досі не пощастило отримати для себе нічого іншого, крім витрат на збереження за часів миру і захист за часів війни тієї утискувальної влади, яку вони присвоїли собі над ними. Усім країнам повністю випали незручності, що випливають із володіння колоніями. Що ж до вигод, які дає торгівля з ними, то їх їм доводилося ділити з багатьма іншими країнами.

Із першого погляду, певно, монополія великої торгівлі з Америкою здається вельми цінним надбанням. Із погляду легковажної честолюбності вона в заплутаній сутичці політичної та військової боротьби видається об’єктом гідним найвищою мірою. Але саме звабливий блиск мети, величезні розміри торгівлі є якраз тією властивістю, що робить монополію її шкідливою для неї або що призводить до того, що одне заняття — за самою своєю природою менш вигідне для країни за більшість інших занять — поглинає значно більшу частину капіталу країни, ніж це було б за відсутності такої монополії.

Торговельний капітал кожної країни, як уже показано в книзі другій, природно, шукає, так би мовити, застосування, найвигіднішого для країни. Коли його вкладено в транзитну торгівлю, країна, якій він належить, стає складським місцем товарів усіх країн, для яких цей капітал слугує посередником. Однак власник цього капіталу неодмінно прагне збути якнайбільшу частину цих товарів у себе на батьківщині. Він таким чином звільняє себе від турбот, ризику й витрат, пов’язаних із вивезенням, і тому охоче продасть їх усередині країни не тільки за значно меншу ціну, а і з дещо меншим прибутком, ніж міг би отримати, відправивши їх за кордон. Тому він, ясна річ, намагається по можливості перетворити свою транзитну торгівлю на зовнішню для потреб споживання. Так само, якщо його капітал вкладений у зовнішню торгівлю для потреб споживання, він із тієї самої причини буде радий збути всередині країни якомога більшу частину тих товарів внутрішнього виробництва, що їх він скуповує для вивезення на який-небудь іноземний ринок, і таким чином у міру своїх сил намагатиметься перетворити свою зовнішню торгівлю для потреб споживання на торгівлю внутрішню. Торговельний капітал кожної країни, таким чином, природно, шукає близького вкладення й уникає віддаленого; природно, шукає такого застосування, за якого він обертається швидко, і уникає такого, за якого обіги є повільними; природно, шукає такого застосування, за якого він може забезпечувати найбільшу кількість продуктивної праці в країні, де він перебуває або де мешкає його власник, і уникає такого застосування, за якого він може утримувати там найменшу кількість праці. Він, звісно, шукає такого застосування, що за звичайних умов є найбільш вигідним, і уникає такого, що у звичайних випадках є найменш вигідним цій країні.

Але якщо в одному із цих віддалених вкладень за звичайних умов, менш вигідних для країни, прибуток чомусь дещо підвищиться порівняно з тим, чого достатньо для того, щоб гору взяла природна перевага, що її віддають вкладенням більш близьким, то такий надприбуток спричинятиме відплив капіталу із цих ближчих вкладень, доки прибутки повсюдно не повернуться до свого нормального рівня. Однак такий надприбуток служить доказом того, що за сучасних суспільних умов у цих віддалених вкладеннях уміщено недостатньо капіталу порівняно з іншими видами торгівлі й що капітал суспільства розподіляється не цілком належним чином серед усіх різних галузей торгівлі, що ведуться в ньому. Це служить доказом того, що якісь предмети купують дешевше чи продають дорожче, ніж належало б, і що якийсь певний клас громадян більшою або меншою мірою зазнає гноблення, сплачуючи більше або одержуючи менше порівняно з тим, що відповідає тій рівності, яка має існувати і яка, природно, здійснюється серед усіх різних класів громадян. Хоча той самий капітал ніколи не може забезпечувати однакову кількість продуктивної праці як за віддаленого, так і за близького вкладення, проте перше може бути настільки ж необхідним для добробуту суспільства, як і останнє, оскільки товари, якими в цьому разі ведуть торгівлю, потрібні для здійснення багатьох більш близьких операцій. Але якщо прибутки тих, хто торгує такими товарами, перевищують звичайний рівень, їх продаватимуть дорожче, ніж належало б, або з деяким перевищенням порівняно з їхньою природною ціною і всі ті, хто зайнятий у ближчих операціях, більшою або меншою мірою зазнаватимуть збитків від такої високої ціни. Через це їхні інтереси вимагають, щоб частину капіталу було одержано із цих ближчих вкладень і звернено на це більш віддалене вкладення, щоб звести прибуток від нього до належного рівня, а ціну відповідних товарів — до їхньої природної ціни. У цьому винятковому випадку суспільний інтерес вимагає, щоб частину капіталу було відтягнено від тих занять, що за звичайних умов є вигіднішими, і було звернено до такого заняття, що за звичайних умов менш вигідне для суспільства; у цьому винятковому випадку природні інтереси й нахили людей так само повно збігаються із суспільними інтересами, як і в усіх інших нормальних випадках, і спонукають їх відтягувати капітал від близького і спрямовувати його на віддалене заняття.

Отаким чином приватні інтереси та прагнення окремих людей, природно, спонукають їх спрямовувати свій капітал до занять, що за звичайних умов є найвигіднішими для суспільства. Але якщо під впливом того, що вони віддають природну перевагу вкладанню капіталу в такі заняття, вони спрямують до них занадто багато капіталу, зниження прибутку в них і підвищення його в усіх інших заняттях негайно ж змусять їх виправити такий неправильний розподіл. Таким шляхом без будь-якого втручання закону приватні інтереси та прагнення людей, природно, змушують їх ділити й розподіляти капітал будь-якого суспільства між різними заняттями, що існують у ньому, по можливості в точній відповідності до того, що найбільше збігається з інтересами всього суспільства загалом.

Усі різноманітні обмеження меркантилістичної системи неминуче більшою або меншою мірою порушують цей природний і найбільш вигідний розподіл капіталу. А ті обмеження, що стосуються торгівлі з Америкою та Ост-Індією, порушують його, мабуть, більше за всі інші, тому що торгівля із цими двома великими материками поглинає значно більше капіталу, ніж будь-які інші дві галузі торгівлі. Втім, обмеження і правила, за допомогою яких у цих двох галузях торгівлі досягається таке переміщення капіталу, зовсім не є тими самими. В обох випадках головним засобом є монополія, але монополія особлива. Справді, монополія того чи того роду є, напевне, єдиною зброєю меркантилістичної системи.

У торгівлі з Америкою всі нації намагаються по можливості зосередити у своїх руках весь збут на ринок своїх колоній, цілком відсторонивши всі інші нації від безпосередньої торгівлі з ними. Протягом більшої частини XVI століття португальці намагалися таким самим чином регулювати торгівлю з Ост-Індією, претендуючи на виключне право плавати в індійських водах на тій підставі, що їм належить заслуга першого відкриття шляху туди. Голландці й тепер ще не допускають усі інші європейські нації до торгівлі зі своїми островами, що дають прянощі. Такі монополії явно встановлено проти всіх інших європейських націй, що завдяки цьому не лише виявляються відстороненими від торгівлі, у яку їм було б вигідно спрямувати частину свого капіталу, а й змушені купувати товари, що їх доставляє ця торгівля, за дещо дорожчою ціною порівняно з тією, яку їм довелося б платити, якби вони могли самі ввозити їх безпосередньо з країн, що їх виробляють.

Але після падіння могутності Португалії жодна європейська нація вже не претендувала на виключне право плавання в індійських водах, головні порти яких відкриті тепер для кораблів усіх європейських націй. Однак, за винятком Португалії та віднедавна — Франції, торгівлю з Ост-Індією в усіх європейських країнах було віддано до рук монопольних компаній. Таку монополію, по суті, встановлюють проти тієї самої нації, що її оголошує. Завдяки їй значна частина цієї нації не тільки виявляється усунутою від торгівлі, у яку їй могло б бути вигідно спрямувати частину свого капіталу, а й змушена купувати товари, що їх доставляє ця торгівля, за дещо дорожчою ціною, ніж якби вона була відкрита й вільна для всіх представників цієї нації. Від часів заснування англійської Ост-Індської компанії, наприклад, решта мешканців Англії, окрім того, що була відсторонена від торгівлі, мала оплачувати в ціні споживаних нею ост-індських товарів не лише всі надзвичайні прибутки, що їх компанія отримувала на цих товарах унаслідок своєї монополії, а й усі ті надзвичайні зайві витрати, до яких неминуче мали призводити ошуканство та зловживання, невіддільні від управління справами такої великої компанії. Таким чином, безглуздість цього другого виду монополії значно очевидніша, ніж безглуздість монополії першого виду.

Обидва ці види монополії більшою або меншою мірою порушують природний розподіл капіталу суспільства, але вони не завжди порушують його однаковим чином.

Монополії першого виду завжди залучають до якоїсь однієї галузі торгівлі, у якій їх установлюють, більшу частку капіталу суспільства, ніж та, що природно припливала б до неї.

Монополії другого виду можуть інколи залучати капітал до тієї галузі торгівлі, у якій їх установлюють, а інколи й відтягувати його від неї залежно від різних обставин. У бідних країнах вони, звісно, залучають до неї більше капіталу, ніж припливало б до неї за нормальних умов. У багатих країнах вони, звісно, відтягують від неї значну кількість капіталу, що її спрямовували б у неї за нормальних умов.

Такі бідні країни, як, наприклад, Швеція та Данія, певно, ніколи не відправили б жодного судна до Ост-Індії, якби цю торгівлю не було надано монопольній компанії. Заснування такої компанії неминуче заохочує підприємливих людей. Монополія захищає їх від усіх конкурентів на внутрішньому ринку, а на зовнішніх ринках вони мають рівні шанси з купцями інших націй, їхня монополія дає їм певність, що вони отримають великий прибуток на значній кількості товарів, та ймовірність того, що вони отримають значний прибуток на великій кількості товарів. Не маючи такого надзвичайного заохочення, бідні купці таких бідних країн, напевно, ніколи не наважилися б ризикувати своїми невеликими капіталами в такій віддаленій і ненадійній справі, якою, природно, мала видаватися їм торгівля з Ост-Індією.

Навпаки, така багата країна, як Голландія, за вільної торгівлі, певно, відправляла б до Ост-Індії значно більше кораблів, ніж робить це нині. Обмежений капітал Голландської ост-індської компанії, мабуть, не пускає в цю торгівлю багато великих торговельних капіталів, що припливали б до неї за відсутності монополії. Торговельний капітал Голландії такий великий, що він, так би мовити, постійно перетікає то в позики іноземним державам, то в позики приватним торгівцям і підприємливим людям чужих країн, то в транзитну торгівлю. Оскільки майже всі галузі торгівлі переповнені, а весь капітал, що його з більш-менш пристойним прибутком можна вкласти і вже вкладено туди, остільки капітал Голландії неминуче відтягується до найвіддаленіших підприємств. Якби торгівля з Ост-Індією була цілком вільна, вона, певно, поглинула би більшу частину цього надлишкового капіталу. Ост-Індія як для мануфактурних виробів Європи, золота й срібла, так і для деяких інших продуктів Америки становить більший і місткіший ринок, ніж Європа та Америка, узяті разом.

Будь-яке порушення природного розподілу капіталу неминуче є шкідливим для суспільства, у якому він відбувається, через те, що відтягує від якої-небудь галузі торгівлі капітал, який без цього припливав би до неї. Якби за відсутності монопольної компанії торгівля Голландії з Ост-Індією була значнішою, ніж тепер, ця країна мала б зазнавати великих збитків через те, що частину її капіталу відсторонено від такого заняття, яке є для неї найвигіднішим. Так само якщо за відсутності монопольної компанії торгівля Швеції та Данії з Ост-Індією була б меншою, ніж тепер, або — що, мабуть, є більш імовірним — зовсім не існувала б, то обидві ці країни мали б зазнавати значних збитків через відтягнення частини їхнього капіталу в заняття, що тією чи тією мірою не відповідає їхнім сучасним умовам. Для них, мабуть, було б краще за нинішніх умов купувати ост-індські товари в інших націй, навіть сплачуючи при цьому дещо дорожче, аніж відтягувати таку велику частину свого незначного капіталу до такої віддаленої торгівлі, у якій капітал обертається так повільно й може утримувати таку невелику кількість продуктивної праці всередині власної країни, де є така велика потреба в продуктивній праці, де так мало виробляється й так багато потрібно виробляти.

Хоча, таким чином, за відсутності монопольної компанії якась окрема країна може виявитися неспроможною вести безпосередню торгівлю з Ост-Індією, це аж ніяк не означає, що таку компанію слід у ній заснувати; звідси випливає лише те, що за даних обставин така країна не повинна торгувати безпосередньо з Ост-Індією. Той факт, що такі компанії взагалі не є необхідними для торгівлі з Ост-Індією, достатньою мірою підтверджує досвід Португалії, яка понад 100 років поспіль майже всю її тримала у своїх руках без будь-якої монопольної компанії.

Зазначали, що жоден окремий купець не може володіти капіталом, достатнім для утримання представників та агентів у різних портах Ост-Індії, щоб діставати товари для суден, які він відправляє туди, а тим часом за відсутності таких представників та агентів складність знайдення вантажу часто може призвести до того, що судна пропустять сприятливий час для повернення і витрати, пов’язані з таким зволіканням, не лише з’їдять увесь прибуток від підприємства, а й можуть завдати значних збитків. Однак цей доказ, якщо він узагалі що-небудь доводить, доводив би тільки те, що жодну значну галузь торгівлі не можна вести без монопольної компанії, а це суперечить досвідові всіх націй. Немає такої великої галузі торгівлі, у якій капітал будь-якого окремого купця був би достатнім для здійснення всіх допоміжних операцій, потрібних для ведення основної торгівлі. Та коли нація визріває для ведення якоїсь великої галузі торгівлі, одні купці, природно, вкладають свої капітали в її основну гілку, а інші — у її допоміжні гілки, і хоча таким чином ведуться всі її гілки, проте дуже рідко трапляється, щоб усі вони велися за допомогою капіталу одного окремого торгівця. Тому якщо нація визріла для торгівлі з Ост-Індією, певна частина її капіталу, зрозуміло, розподілиться між різними гілками цієї торгівлі. Деякі купці вважатимуть вигідним для себе оселитися в Ост-Індії й витрачати там свої капітали на доставляння товарів до кораблів, які надсилають інші купці, що мешкають у Європі. Якби поселення, придбані різними європейськими націями в Ост-Індії, можна було відібрати в монопольних компаній, яким вони нині належать, і поставити під безпосереднє заступництво правителя, життя в них стало б зручним і безпечним для купців тих націй, яким ці поселення належать. Якщо в якийсь момент та частина капіталу якоїсь країни, що за власним почином прагне й схиляється, так би мовити, до торгівлі з Ост-Індією, виявиться недостатньою для ведення всіх цих різних її гілок, це служитиме доказом того, що ця країна ще не визріла для такої торгівлі та що їй вигідніше ще деякий час купувати навіть за більш високою ціною в інших європейських націй потрібні їй ост-індські товари замість ввозити їх самій безпосередньо з Ост-Індії. Її втрати на високій ціні цих товарів рідко можуть зрівнятися з втратами, що їх вона змушена буде зазнати внаслідок відтягнення значної частини свого капіталу від іншого використання, потрібнішого, кориснішого або більш відповідного її умовам і становищу, ніж безпосередня торгівля з Ост-Індією.

Хоча європейці володіють на Африканському узбережжі та в Ост-Індії багатьма значними поселеннями, вони ще не надбали ані тут, ані там таких населених і багатих колоній, як на островах і на материку Європи. Африку, так само як і деякі з країн, що об’єднуються під загальною назвою Ост-Індія, населяють варварські народи. Але ці народи зовсім не були такими слабкими й беззахисними, як жалюгідні та безпорадні американці; крім того, вони були й набагато численнішими залежно від природної родючості населених ними країн. Варварські народи Африки або Ост-Індії, навіть готтентоти, були скотарями, тоді як тубільці всіх місцевостей Америки, за винятком Мексики та Перу, були тільки мисливцями, а існує дуже велика різниця між числом пастухів і числом мисливців, яким може забезпечити засоби до існування територія того самого розміру і однакова за родючістю. Тому в Африці та Ост-Індії було значно важче витіснити тубільців і поширити плантації на більшу частину земель їхніх первісних мешканців. Окрім того, як уже зазначалося, дух монопольних компаній є несприятливим для розвитку нових колоній і був, певно, головною причиною мізерності їхніх успіхів в Ост-Індії. Португальці вели торгівлю як з Африкою, так і з Ост-Індією, не засновуючи монопольних компаній, і їхні поселення в Конго, Анголі та Бенгуелі на Африканському узбережжі та в Гоа в Ост-Індії, хоча на них дуже позначилися забобони й усілякі прояви поганого управління, усе-таки певною мірою, хоча й слабко, нагадують американські колонії та почасти заселені португальцями, що оселилися там кілька поколінь тому. Голландські поселення на мисі Доброї Надії та в Батавії є нині найзначнішими колоніями із заснованих європейцями в Африці або в Ост-Індії й до того ж дуже вдало розташованими. Мис Доброї Надії населяв народ, майже такий же варварський і так само неспроможний захищати себе, як і тубільці Америки. До того ж він являє собою ніби заїжджий двір на шляху між Європою та Ост-Індією, де на певний час зупиняється майже кожне європейське судно у своєму рейсі туди або назад. Саме лише постачання цих суден усілякими свіжими їстівними припасами, фруктами та інколи вином уже створює дуже широкий ринок для надлишкового продукту колоністів. Тим, чим є мис Доброї Надії на шляху між Європою та Ост-Індією, є Батавія між головними пунктами Ост-Індії. Вона розташована на жвавій дорозі від Індостану до Китаю та Японії та лежить майже на половині цієї дороги. Майже всі судна, що плавають між Європою та Китаєм, заходять у Батавію; окрім цього, вона служить центральним і головним ринком так званої місцевої торгівлі Ост-Індії — не тільки тієї її частини, яку ведуть європейці, а й тієї, яку ведуть тубільні народи; у її порту часто можна бачити судна, керовані мешканцями Китаю та Японії, Тонкіну, Малакки, Кохінхіни та острова Целебес. Таке вигідне розташування дало змогу обом цим колоніям подолати всі перешкоди, що їх міг протиставляти їхньому розвиткові гнітючий дух монопольної компанії. Воно дало змогу Батавії паралізувати додаткову невигоду, мабуть, найбільш нездорового клімату в усьому світі.

Англійська та Голландська компанії, хоча вони й не заснували жодних великих колоній, за винятком двох згаданих вище, обидві здійснили значні завоювання в Ост-Індії. Але в тому, як вони обидві управляють своїми новими підданими, природний дух монопольної компанії виявився найбільш яскраво. На островах, де ростуть прянощі, голландці, як стверджують, спалюють прянощі, що дають багатий урожай понад ту кількість, яку вони розраховують продати в Європі з достатнім, на їхню думку, прибутком. На островах, де вони зовсім не мають поселень, вони дають премію тим, хто збирає молоді квіти й зелене листя гвоздичного та мускатного дерев, що природно росли там у великій кількості, але майже цілком знищені тепер, як розповідають, унаслідок цієї дикої політики. Навіть на островах, де вони мають свої поселення, вони дуже зменшили кількість цих дерев. Якщо збір навіть на їхніх власних островах виявиться значно більшим, ніж це відповідає їхньому ринкові, тубільці, як вони побоюються, можуть знайти способи доставити певну частину його іншим націям; і тому, як їм здається, найкращим засобом забезпечити собі монополію буде турбота про те, щоб тут виростало не більше від того, що вони самі доставляють на ринок. Різними засобами гноблення вони скоротили населення деяких із Молуккських островів майже до такої чисельності, яка є достатньою для забезпечення свіжим провіантом та іншими необхідними предметами їхніх незначних гарнізонів і тих їхніх суден, що час від часу заходять туди за вантажами прянощів, а тим часом навіть за панування португальців ці острови, як повідомляють, були добре заселені. Англійська компанія ще не встигла встановити в Бенгалії такої досконалої руйнівної системи. Але її система управління відзначалася такою самою тенденцією. Траплялося, як мене запевняли, що начальник, тобто головний прикажчик якоїсь факторії, наказував селянинові зорати квітуче поле маку й засіяти його рисом або якимось іншим злаком. Як привід виставляли запобігання нестачі продовольства, але фактичною причиною було прагнення дати можливість начальнику продати за кращою ціною велику кількість опіуму, яка була в нього на руках. В інших випадках віддавався наказ протилежного характеру, і добре поле рису або іншого злаку переорювали, щоб звільнити місце для плантації маку; це робилося, коли начальник передбачав можливість отримання надзвичайно великого прибутку від опіуму. Службовці компанії в багатьох випадках намагалися встановлювати для власної користі монополію деяких із найважливіших галузей не тільки зовнішньої, а й внутрішньої торгівлі країни. Якби їм було дозволено діяти далі в такому самому напрямку, вони неодмінно спробували б раніше або пізніше обмежити виробництво окремих продуктів, монополію яких вони таким чином захопили, обмежити його не тільки тієї кількістю, що її могли продати, а й тією, що її могли розраховувати продати з достатнім, на їхню думку, прибутком. Таким чином, через одне або два століття політика Англійської компанії, напевно, виявилася б такою ж руйнівною, як і політика Голландської компанії.

Однак ніщо не може більшою мірою йти врозріз із дійсними інтересами цих компаній, ніж ця руйнівна система. Майже в усіх країнах правитель одержує свій дохід із доходу народу. Тому що більший дохід народу, що більший річний продукт землі та праці населення, то більше воно може надати правителеві. Через це останній зацікавлений у тому, щоб по можливості збільшувати цей річний продукт. Але якщо такий інтерес має будь-хто з правителів, це особливо стосується такого правителя, який — подібно до правителя Бенгалії — одержує свій дохід переважно від земельної ренти. Ця рента має неодмінно залежати від кількості й вартості продукту, а обидві вони залежать від розмірів ринку. Кількість із більшою або меншою точністю завжди відповідатиме споживанню тих, хто в змозі платити за нього, а ціна, яку останні будуть згодні платити, завжди залежатиме від напруженості конкуренції між ними. Тому в інтересах такого правителя відкривати якомога ширший ринок для продукту своєї країни, надавати якнайповнішу свободу торгівлі, щоб по можливості збільшувати число та конкуренцію покупців, а отже, усувати не тільки всі монополії, а й усі утиски при перевезенні продукту країни з однієї її частини до іншої, при вивезенні його до інших країн чи при ввезенні всіляких товарів, на які його можна обмінювати. Таким чином він найшвидше збільшить кількість і вартість цього продукту, а отже, і власної частки його, або свій дохід.

Проте, як здається, торговельна компанія не здатна дивитися на себе як на правителя навіть після того, як стає ним. Вона, як і раніше, вважає своєю головною справою торгівлю, тобто купівлю з метою наступного перепродажу, і через дивне нерозуміння розглядає роль правителя наче якийсь додаток до своєї ролі купця, як щось таке, що має бути підпорядковане останній або завдяки чому вона може дістати можливість дешевше купувати в Індії та через це продавати з більшим прибутком у Європі. Із цією метою вона намагається по можливості усунути всіх конкурентів із ринку країн, підпорядкованих її управлінню, а отже, скорочувати принаймні деяку частину надлишкового продукту цих країн до тієї кількості, якої тільки досить для задоволення її власного попиту або яку вона розраховує продати в Європі з нормальним, як на її думку, прибутком. Отже, гендлярські звички спонукають її майже неминуче — хоча, можливо, і несвідомо — в усіх звичайних випадках віддавати перевагу невеликому й тимчасовому прибутку монополіста порівняно з великим і сталим доходом правителя й поступово ведуть її до майже такого самого поводження з країнами, підпорядкованими її управлінню, як поводження голландців із Молуккськими островами. В інтересах Ост-Індської компанії, що розглядається як правитель, щоб європейські товари, привезені до її індійських володінь, продавалися там якомога дешевше, а індійські товари, що їх доставляють звідти, давали туди найбільший виторг або продавалися за якомога вищою ціною. Але її інтереси як купця прямо протилежні цьому. Як правитель вона має інтереси, що цілком збігаються з інтересами країни, якою вона управляє. Її інтереси як купця є цілком протилежними останнім.

Але якщо дух такого управління, навіть коли йдеться про його керівників у Європі, є, таким чином, по суті й, мабуть, безнадійно неправильним, то практика його в Індії ще більше є такою. На чолі цього управління з необхідності стоїть рада купців — професія, яка, поза сумнівом, є вельми поважною, але в жодній країні світу не має того авторитету, що природно наводить на народ страх і без будь-якого застосування сили викликає його добровільне підкорення. Така рада здатна домагатися покори тільки за допомогою військової сили, якою вона володіє, і через це її управління з необхідності має військовий і деспотичний характер. Тимчасом її головне заняття — заняття купця. Воно полягає в продажу коштом його хазяїв європейських товарів, які йому доставляють, і в купівлі навзамін індійських товарів для європейського ринку. Воно полягає в продажу перших так дорого і в купівлі других так дешево, як тільки це можливо, а отже, в усуненні по можливості всіх суперників із того ринку, де купець тримає свої контори та магазини. Тому дух адміністрації компанії, оскільки це стосується її торгівлі, не відрізняється від духу її правління. Він має тенденцію підпорядковувати управління інтересам монополії, а отже, обмежувати природне зростання принаймні деякої частини надлишкового продукту країни рівно тим, чого достатньо для задоволення попиту самої компанії.

Окрім того, усі члени адміністрації торгують більшою або меншою мірою власним коштом, і марно забороняти їм це робити. Що може бути безглуздішим за очікування, щоб службовці великої фірми, розташованої на відстані 10 000 миль, а отже, майже цілком вільної від контролю, за наказом своїх хазяїв одразу припинили ведення будь-яких операцій власним коштом, відмовилися назавжди від будь-якої надії скласти собі статок, для чого вони мають у руках усі засоби, і задовольнилися скромною платою від хазяїв, яка за всієї її помірності рідко може бути збільшена, оскільки її зазвичай установлюють у розмірах, які допускає дійсний прибуток від торгівлі компанії. За таких умов заборона службовцям компанії торгувати власним коштом навряд чи призведе до чогось іншого, ніж до можливості для старших службовців, прикриваючись необхідністю виконувати розпорядження своїх хазяїв, гнобити тих із нижчих службовців, які мали нещастя викликати їхнє невдоволення. Природно, що службовці намагаються встановити на користь власної приватної торгівлі таку саму монополію, як і для торгівлі компанії. Якщо їм дадуть змогу діяти на свій розсуд, вони встановлять цю монополію відкрито й безпосередньо, заборонивши всім іншим торгувати предметами, якими вони хочуть торгувати, і це, мабуть, найкращий і найменш утискувальний спосіб установлення монополії. Але якщо наказом із Європи це їм заборонено, вони однаково намагатимуться встановити таку саму монополію таємно і не прямим шляхом, а способом значно більш згубним для країни. Вони користуватимуться всім авторитетом уряду й спотворюватимуть відправлення правосуддя, щоб переслідувати й розоряти тих, хто заважає їм у будь-якій галузі торгівлі, яку вони ведуть за допомогою агентів, або приховано, або принаймні не зізнаючись у цьому відкрито. Водночас приватна торгівля службовців має поширитися на значно більшу кількість різних предметів, ніж офіційна торгівля компанії. Торгівля компанії охоплює тільки торгівлю з Європою, тільки частину зовнішньої торгівлі країни. А приватна торгівля службовців може поширюватися на всі галузі її внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Монополія компанії може вести тільки до гальмування природного зростання тієї частини надлишкового продукту, яку за свободи торгівлі вивозили б до Європи. Монополія службовців веде до гальмування природного зростання кількості всіх без винятку продуктів, якими вони надумають торгувати, призначених як для внутрішнього споживання, так і для вивезення, а отже, до зниження культури всієї країни й до зменшення чисельності її населення. Вона веде до зменшення кількості всіх без винятку продуктів, навіть предметів життєвої необхідності, коли службовці компанії надумають торгувати ними, купуючи їх і розраховуючи продати з бажаним для них прибутком.

За самим характером свого становища службовці так само мають більше схилятися до того, щоб із більшою суворістю обстоювати свої інтереси проти інтересів країни, якою вони управляють, ніж можуть це робити їхні хазяї. Країна належить не службовцям, а хазяям, які не можуть зовсім не рахуватися з інтересами країни. Дійсні інтереси хазяїв, якщо тільки вони здатні зрозуміти їх, збігаються з інтересами країни, і якщо вони гноблять її, то переважно через невігластво й безглуздість меркантилістичного забобону. Навпаки, дійсні інтереси службовців аж ніяк не тотожні інтересам країни, і найкраща обізнаність не обов’язково має вести до припинення утисків із їхнього боку. З огляду на це правила, що їх надсилали з Європи, хоча й були часто невдалі, здебільшого мали добрі наміри; більше розуміння і, мабуть, менше доброзичливості виявлялося інколи в правилах, установлюваних службовцями в Індії. Що це взагалі за дивний уряд, якщо кожний член його адміністрації прагне якнайшвидше поїхати з країни і, отже, по можливості швидше розлучитися із цим урядом, якщо кожному членові адміністрації наступного ж дня після того, як він поїхав і вивіз із собою свій статок, цілком байдуже, що всю країну знищить землетрус?

Усе сказане тут аж ніяк не означає, що я висловлюю якісь звинувачення проти службовців Ост-Індської компанії та ще менше — проти якихось окремих осіб. Я засуджую систему управління, становище, у яке люди поставлені, а не характер людей, що працювали в цій системі управління. Вони чинили так, як це, природно, диктувало їхнє становище, і ті, що голосніше від усіх кричали проти них, певно, самі діяли б не краще. За часів війни і переговорів ради Мадраса й Калькутти в багатьох випадках діяли з рішучістю та впевненою мудрістю, які зробили б честь римському сенатові в найкращі дні республіки. А тим часом члени цих рад були виховані для професій, дуже далеких від війни та політичної діяльності. Але, напевне, уже саме лише їхнє становище без відповідної освіти, досвіду або навіть прикладу породило в них усі ті великі якості, що їх вимагали обставини, і пробудило в них здібності й чесноти, наявності яких у себе вони навіть самі не підозрювали. Тому коли в деяких випадках становище надихало їх на великодушні вчинки, яких від них важко було очікувати, то не доводиться дивуватися, що в інших випадках воно штовхало їх на вчинки дещо іншого характеру.

Отже, такі монопольні компанії з усіх поглядів шкідливі, завжди більш або менш невигідні для країн, де їх засновують, і згубні для тих, хто має нещастя опинитися під їхнім управлінням.


Частина 2 Причини розквіту нових колоній | Багатство народів. Дослідження про природу та причини добробуту націй | Розділ VIII Висновки про меркантилістичну систему