home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Частина 1

Про витрати на оборону

Першим обов’язком правителя є захист суспільства від насильства й посягань із боку інших незалежних суспільств; його можна виконати тільки за допомогою військової сили. Однак витрати як на підготовку військової сили в мирний час, так і на використання її під час війни є дуже різні за різних станів суспільства, у різні періоди його розвитку.

У мисливських народів, що перебувають на найнижчому щаблі розвитку суспільства, — що ми бачимо в тубільних племен Північної Америки, — кожний чоловік є настільки ж воїном, наскільки мисливцем. Коли він іде на війну, захищати своє суспільство або мститися за збитки, завдані йому іншими суспільствами, він підтримує своє існування власною працею так само, як тоді, коли живе вдома. Його суспільство — у цьому стані, власне кажучи, ще немає ані правителя, ані держави — не має видатків ані на підготовку його до походу, ані на утримання його протягом війни.

У скотарських народів, що перебувають на більш високому щаблі розвитку, як, наприклад, у татар чи арабів, кожний чоловік так само є воїном. Такі народи зазвичай не мають постійного житла, а живуть у шатрах або критих візках, що легко переміщаються з місця на місце. Ціле плем’я або народ міняють своє місцеположення залежно від пори року та інших випадкових обставин. Коли їхні табуни й череди знищують корм в одній частині країни, вони пересуваються в іншу, а звідти — у третю. У суху пору року вони спускаються до берегів річок, а в дощову — йдуть на височини. Коли такий народ іде на війну, воїни не довіряють свої стада слабкому захистові старих, жінок і дітей; їхніх жінок, старих і дітей не можна залишити без захисту й засобів до існування. Крім того, народ, що звик до кочового життя за мирних часів, легко пересувається й за часів війни. Чи вони вирушають у похід як армія, а чи кочують як скотарі, їхній спосіб життя однаковий, хоча поставлені цілі дуже різні. Вони йдуть на війну всі разом, і кожен робить свою справу, як може. У татар часто навіть жінки йдуть у бій. Коли вони перемагають, то все, що належить переможеному племені, винагороджує переможця; коли вони зазнають поразки, то втрачають усе: не тільки їхні стада, а й їхні жінки та діти стають здобиччю переможця. Навіть більшість тих, хто пережив поразку, має підкоритися переможцеві через відсутність засобів до існування. Решта зазвичай розсіюється в пустелі.

Повсякденне життя, повсякденні заняття готують татарина чи араба до війни. Біг, боротьба, фехтування, метання дротика й стрільба з лука — звичайне проведення часу для тих, хто живе просто неба, і всі ці заняття копіюють війну. Коли татарин чи араб іде на війну, його існування підтримують стада, що рухаються разом із ним, як і за мирних часів. Його ватажок або правитель — адже всі ці народи мають ватажків або правителів — не має жодних видатків із підготовки його до походу, а в поході тільки можливість грабежу буде платою, якої воїн може очікувати або вимагати.

Армія мисливського племені рідко перевищує дві-три сотні людей. Ненадійне добування засобів існування, що їх дає мисливство, рідко дає змогу більшій кількості людей збиратися разом на тривалий час. Що ж до армії скотарів, то вона, навпаки, може інколи досягати 2000–3000 воїнів. Оскільки ніщо не зупиняє їхнього просування, вони переходять з однієї області, де закінчився корм для худоби, до іншої, ще незайманої, і, напевне, важко обмежити число тих, хто здатен об’єднатися для походу. Мисливське плем’я не може навіювати страх на цивілізований народ, що мешкає по сусідству, а скотарський народ — може. Ніщо не може бути менш ганебним, ніж індіанські війни у Північній Америці. Навпаки, ніщо не може бути жахливішим від татарських навал, що мали місце в Азії. Судження Фукідида про те, що ані Європа, ані Азія не можуть чинити опір об’єднаним скіфам, було підтверджене досвідом усіх наступних епох. Мешканці просторих і беззахисних степів Скіфії й Татарії швидко об’єдналися під володарюванням вождя якоїсь переможної орди або племені; спустошення й розгром Азії завжди були наслідком такого союзу. Мешканці негостинної Аравійської пустелі — інший великий народ скотарів — об’єдналися лише одного разу, за часів Магомета і його найближчих наступників. Їхнє об’єднання, що можна назвати радше результатом релігійного ентузіазму, ніж перемоги, було позначене такими самими наслідками. Якби мисливські народи Америки зробилися коли-небудь скотарями, сусідство їх було б набагато небезпечнішим для європейських колоністів, ніж нині.

На ще вищому щаблі розвитку суспільства в хліборобських народів, що вели невелику зовнішню торгівлю й не мали ще виробництва, крім грубих домашніх ремесел, якими майже кожна окрема родина володіла для задоволення власних потреб, так само кожний чоловік був воїном або легко ним ставав. Ті, хто живе хліборобством, зазвичай проводять цілі дні просто неба, потерпаючи від усіх негод. Суворість їхнього повсякденного життя готує їх до тягот війни, із багатьма з яких їхні звичайні заняття мають велику схожість. Повсякденна хліборобська робота готує їх до риття окопів, і вони так само добре влаштовують табір, як і обгороджують своє поле. Звичайні розваги хлібороба ті самі, що й скотаря, і так само нагадують про війну. Але хлібороби мають менше часу для дозвілля, ніж скотарі, тому не так часто в такий спосіб розважаються. Вони — солдати, але солдати, які не так майстерно засвоїли свої прийоми. Та оскільки вони все-таки воїни, то правитель або держава рідко мають видатки на підготовку їх до походу.

Хліборобство навіть на найнижчому щаблі розвитку передбачає поселення, своєрідне постійне мешкання, що його не можна залишити без великої втрати. Коли народ, що складається із самих хліборобів, іде на війну, усі вирушити в похід не можуть. Принаймні старі, жінки та діти мають лишитися вдома, щоб охороняти оселі. Усі чоловіки військового віку можуть, ясна річ, вирушити в похід, і в малих хліборобських народів часто так і відбувається. Вважається, що в кожного народу кількість чоловіків, здатних носити зброю, обмежується четвертою або п’ятою його частиною. Далі, якщо похід починається після сівби й закінчується перед жнивами, хлібороб і головні його робітники можуть відлучитися від господарства без великих втрат. Він знає, що з виконуваними в цей проміжок часу роботами можуть упоратися старі, жінки та діти. Тому він згоден служити безкоштовно протягом короткого походу, і тому витрати правителя або держави на його утримання в поході часто бувають такими ж малими, як і витрати на його підготовку. Громадяни всіх держав Давньої Греції, напевне, відбували таким чином військову службу до кінця греко-перських воєн, а жителі Пелопоннесу — до кінця Пелопоннеської війни. Останні, як зазначає Фукідид, залишали поле влітку й поверталися додому на жнива. Римляни в добу царів і в перший період республіки служили так само. Тільки під час облоги міста Вейї ті, хто залишався вдома, мали деякі витрати на утримання тих, хто пішов на війну. У європейських монархіях, що постали на руїнах Римської імперії до виникнення і на початку існування власне феодального ладу, сеньйори з безпосередньо залежними від них васалами мали служити короні власним коштом. У поході, так само як і вдома, вони мусили утримувати себе на власні доходи, не одержуючи від короля жодної плати для задоволення своїх особистих потреб.

На більш високому ступені суспільного розвитку дві різні причини унеможливлюють спосіб, у який відправлені в похід могли утримувати себе власним коштом. Це прогрес мануфактурної промисловості й розвиток військової справи.

Якщо хлібороб зайнятий у поході, то перерва в його роботі не завжди призводить до зменшення його доходів — звісно, якщо похід починається після сівби й закінчується перед жнивами. Без його втручання природа сама робить велику частину роботи. Але в той момент, коли ремісник — коваль, тесля або ткач, наприклад, — відривається від своєї майстерні, джерело його доходів цілком вичерпується. Природа нічого не робить за нього; він робить усе сам. Коли він рушає в похід захищати суспільство, воно неодмінно повинно утримувати його, оскільки він не має доходів для того, щоб самому утримувати себе. У країні, де більшість населення становлять ремісники та мануфактуристи, тих, хто йде на війну, слід набирати із цих класів, і, доки вони служать, суспільство їх утримує.

Коли військова справа мало-помалу розвинулася в дуже заплутану і складну науку, коли результат війни вже не вирішувався, як у первісні епохи, єдиною випадковою сутичкою чи битвою, а боротьба відбувалася в кількох різних кампаніях, кожна з яких тривала впродовж більшої частини року, тоді повсюдно для суспільства виникла потреба утримувати тих, хто служить йому на війні, принаймні доки вони зайняті цією службою. Хоч би яким було звичайне заняття людей, що йдуть на війну, у мирний час така тривала й розорлива служба лягла б на них занадто важким тягарем. Відповідно до цього після другої Перської війни армію Афін сформували з найманих військ: щоправда, вони складалися почасти з громадян і тільки почасти з іноземців, але всіх їх наймали й оплачували утримання коштом держави. Від часів облоги міста Вейї армії Риму одержували плату за свою службу, доки вони залишалися в поході. За феодального ладу військову службу сеньйорів та їхніх безпосередніх васалів по закінченні певного періоду повсюдно було замінено сплатою грошей на утримання тих, хто служив замість них.

Кількість людей, які можуть іти на війну, порівняно із загальним числом народу неодмінно має бути значно меншою в цивілізованому суспільстві, ніж на низькому щаблі суспільного розвитку. Оскільки солдатів у цивілізованому суспільстві утримує праця несолдатів, то кількість одних не може перевищувати тієї, яку другі можуть утримувати понад утримання себе й утримання чиновників відповідно до їхнього становища. У маленьких аграрних державах Давньої Греції четверта або п’ята частина всього населення вважала себе солдатами і, як кажуть, іноді вирушала в похід. Підраховано, що в цивілізованих народів нової Європи не більш ніж сота частина населення будь-якої країни може бути солдатами без того, щоб не розорити країну, яка оплачує видатки на їхню службу.

Витрати на підготовку армії до війни залишалися значними доти, доки утримання її на війні остаточно не стало обов’язком правителя або держави. В усіх полісах Давньої Греції навчання військових вправ було необхідною частиною виховання, приписаного державою всім вільним громадянам. Здається, що в кожному місті були громадські місця, де під орудою магістрату молоді люди навчалися різних вправ під керівництвом учителів. Цим простим інститутом обмежувалися, здається, усі витрати грецької держави на підготовку своїх громадян до війни. У Давньому Римі вправи на Марсовому полі відповідали тій самій меті, що й вправи в гімназіях Давньої Греції. Із цією самою метою у феодальному суспільстві в деяких місцевостях було ухвалено, що громадяни мають практикуватися в стрільбі з лука та інших військових вправах, але, здається, цієї мети досягали не так успішно. Чи то через відсутність інтересу до цих ухвал із боку чиновників, які мали наглядати за виконанням їх, чи то з якихось інших причин, проте військові вправи мало-помалу вийшли з ужитку в більшості народів.

У містах-державах Давньої Греції та Римі впродовж усього їхнього існування, а також за феодального ладу протягом значного періоду після його встановлення ремесло солдата не було окремим, певним ремеслом, що становило б єдине чи головне заняття особливого класу громадян. Кожен член держави, хоч би яким ремеслом або заняттям він добував собі засоби існування, за звичайних обставин вважав себе здатним до ремесла солдата, а в надзвичайних випадках вважав, що зобов’язаний стати солдатом.

Військове мистецтво — найшляхетніше з мистецтв, яке з розвитком науки неодмінно ускладнюється. Стан винайдення механізмів, порівняно з іншими знаннями, із якими нерозривно пов’язане військове мистецтво, визначає міру його досконалості в певний момент. Але для доведення його до певної міри досконалості необхідно, щоб воно було єдиним або головним заняттям особливого класу громадян; поділ праці також конче потрібний для його розвитку, так само як і в будь-якому іншому мистецтві. В інших мистецтвах поділ праці, природно, запроваджується розсудливістю окремих осіб, які розуміють, що вони краще задовольнять власні потреби, займаючись якимось одним промислом, ніж кількома. Але тільки розсудливість держави може зробити ремесло солдата окремим ремеслом, відмінним від усіх інших. Окремий громадянин, що за часів сталого миру й без якихось заохочень з боку суспільства був би в змозі проводити більшу частину свого часу за військовими вправами, поза сумнівом, міг би як дуже добре вдосконалитися в них, так і дістати від них задоволення, але, звісно, цим він не задовольнив би своїх потреб. Тільки мудрість держави може дати йому можливість в її інтересах віддаватися цьому заняттю, але держави не завжди мають цю мудрість, навіть коли обставини, у яких вони перебувають, для збереження власного існування вимагають, щоб вони її мали.

Скотар має дуже багато вільного часу; хлібороб на низькому ступені розвитку хліборобства теж має певну кількість вільного часу; ремісник або виробник не мають його зовсім. Перший може без якихось втрат віддати більшу частину свого часу військовим вправам; другий може віддати їм деяку частину свого часу, але останній не може віддати жодної години без певних втрат, і природно, що власні інтереси змушують його нехтувати ними. Вдосконалення хліборобства, що його неодмінно спричиняє розвиток ремесел та мануфактурної промисловості, залишає хліборобові так само мало вільного часу, як і ремісникові. Військовими вправами однаковою мірою нехтують як селяни, так і мешканці міста, і весь народ стає невойовничим. Водночас багатство, що завжди з’являється слідом за поліпшенням хліборобства та мануфактурного виробництва й що насправді є не чим іншим, як нагромадженим продуктом цих поліпшень, спричиняє напади сусідніх народів. Завдяки виробництву багатий народ є для інших народів найбажанішим об’єктом нападу; і якщо тільки держава не вживе нових заходів для суспільного захисту, природні звички народу зроблять його неспроможним до власного захисту.

За цих обставин, як здається, є тільки два способи, за допомогою яких держава може уможливити підготовку цивільної оборони.

Цього можна досягти або, по-перше, засобами дуже суворої влади, яка, нехтуючи цілою низкою інтересів, нахилів і звичок населення, силою примушує його до військових вправ, а під час війни зобов’язує всіх громадян чи деяку частину їх поєднувати своє ремесло або професію із ремеслом солдата; або, по-друге, утримуючи та постійно вправляючи певну частину громадян, держава може зробити ремесло солдата особливим ремеслом, окремим і відмінним від усіх інших ремесел.

Якщо держава обирає перший із цих двох способів, її військову силу, як то кажуть, становить ополчення, якщо другий, — то регулярна армія. Практика військових вправ є єдиним або головним заняттям солдатів регулярних військ, утримання яких, або плату, держава надає їм як головне і повсякденне джерело їхнього існування. Військова практика є тільки випадковим заняттям солдатів ополчення, і головні джерела свого існування вони одержують за допомогою інших занять. В ополченні характер робітника, ремісника або торгівця переважає характер солдата; у регулярній армії характер солдата переважає всі інші; у цьому полягає істотна різниця між цими двома різними родами військової сили.

Ополчення бували різного типу. У деяких країнах громадяни, призначені для оборони держави, підлягали, як видається, тільки військовому навчанню; із них, якщо можна так висловитися, не формували полки, їх не ділили на окремі загони, що перебувають під командою власних постійних офіцерів. У полісах Давньої Греції та Римській республіці кожен громадянин, доки він залишався вдома, вправлявся або окремо від інших, або з тими з рівних йому за станом, хто йому більше подобався; він не був прикріплений до якогось загону військ доти, доки його не кликали в похід. В інших країнах ополчення не лише вправлялося, а й було сформоване. В Англії, Швейцарії та, гадаю, також в інших країнах новітньої Європи, де було організовано недосконалу військову силу подібного роду, кожного ополченця, навіть за мирних часів, прикріплювали до особливого загону, що виконував вправи під керівництвом постійних офіцерів.

До винайдення вогнепальної зброї з двох армій перевага була на боці тієї, у якій кожен солдат окремо володів більшою вправністю і майстерністю у використанні своєї зброї. Сила та вправність людини відігравали величезну роль і зазвичай вирішували долю битв. Але цю вправність і майстерність у використанні зброї набували в такий самий спосіб, як нині у фехтуванні, — не вправами великих загонів, а вправами окремих людей у спеціальних школах під керівництвом спеціальних учителів або разом з їхніми товаришами та ровесниками. Із винайденням вогнепальної зброї сила та вправність людини і навіть надзвичайна майстерність у використанні зброї хоча ще аж ніяк не втратили свого значення, а все ж важать набагато менше. Природа зброї, хоча й не урівнює незграбного із вправним, робить різницю між ними значно меншою, ніж це було раніше. Вважають, що достатньої вправності та майстерності, які потрібні для використання вогнепальної зброї, можна набути шляхом військового навчання великих загонів.

Регулярність, порядок і швидке виконання наказів — такі властивості в сучасних арміях мають більше значення для визначення долі бою, ніж вправність і майстерність солдатів у користуванні своєю зброєю. Але шум, створюваний вогнепальною зброєю, дим і невидима смерть, що будь-якої миті чатує на кожного, щойно він входить у зону гарматного вогню, часто довге очікування бою створюють великі труднощі для підтримування на значній висоті цієї регулярності, порядку й швидкого виконання наказів навіть на початку бою. У давній битві не було шуму, що переважав би людський голос, не було диму, не було невидимої причини ран і смерті. Кожен доти, доки смертельна зброя не наближалася справді до нього, ясно бачив, що цієї зброї поблизу нього немає. За таких умов у військах, що мали деяку довіру до своєї вправності та майстерності у поводженні зі зброєю, було значно менше труднощів у збереженні на певному рівні регулярності й порядку не тільки на початку, а й протягом усієї давньої битви, доки одна з двох армій не зазнавала поразки. Але звички до регулярності, до порядку й швидкого виконання наказів можуть набути тільки війська, що навчаються у великих загонах.

В усякому разі ополчення, хоч би якою мірою воно було дисципліноване та навчене, завжди має бути слабкішим порівняно з добре дисциплінованою й добре навченою постійною армією.

Солдати, що вправляються раз на тиждень або раз на місяць, ніколи не можуть бути такими досвідченими у поводженні зі зброєю, як війська, що вправляються щодня або через день; і хоча за нових часів ця обставина не може мати такого значення, яке вона мала в давнину, однак визнана перевага прусських військ, що походить від їхньої високої досвідченості у вправах, показує нам, що й нині вона важить дуже багато.

Солдати, які зобов’язані підкорятися своєму офіцерові тільки раз на тиждень або раз на місяць, а решту часу можуть займатися власними справами, як вони хочуть, без будь-якої відповідальності перед ним, ніколи не відчуватимуть страху в його присутності, ніколи не матимуть такої звички до швидкого виконання наказів, як ті, усе життя й поведінку яких визначає він і які щодня прокидаються й лягають спати або принаймні розходяться по домівках за його наказом. А в тому, що називають дисципліною, або у звичці швидко виконувати накази, ополчення завжди ще більше поступається постійній армії, ніж у вправах та вмінні користуватися зброєю. Але в сучасній війні звичка негайно виконувати накази важить набагато більше, ніж значна перевага в умінні володіти зброєю.

Ті ополчення, які, подібно до татар чи арабів, ідуть на війну під командою тих самих вождів, яким вони звикли підкорятися в мирний час, є найкращими. У повазі до своїх офіцерів, у звичці до швидкого виконання наказів вони найбільше наближаються до постійних армій. Ополчення шотландських горців, коли вони служать під командою власних вождів, мають також деякі такі самі переваги. Та оскільки ці горці — не кочівні скотарі, а всі живуть осіло, у постійних помешканнях, і оскільки вони не звикли в мирний час слідувати за своїми вождями з місця на місце, то вони менш схильні слідувати за ними в походи на значну відстань і на тривалий час. Захопивши якусь здобич, вони прагнули повернутися додому, і командири рідко були в змозі втримати їх. Як нам відомо, за слухняністю вони стояли нижче від татар та арабів. Оскільки шотландські горці за осілого способу життя проводять менше часу просто неба, вони менше призвичаєні до військових вправ і менш досвідчені у володінні зброєю, ніж татари та араби.

Однак слід зауважити, що ополчення, яке взяло участь у кількох послідовних воєнних кампаніях, з усіх поглядів стає схожим на постійну армію. Солдати, які щодня вправляються зі зброєю і постійно перебувають під командою своїх офіцерів, звикають так само швидко виконувати накази, як це робиться в постійних арміях. Те, чим вони займалися до початку війни, тепер майже нічого не важить. Після участі в кількох кампаніях вони неодмінно в усьому уподібнюються постійній армії. Якщо війна в Америці продовжиться ще на одну кампанію, американське ополчення ні в чому не поступатиметься тій постійній армії, яка під час останньої війни виявила не меншу хоробрість, ніж найзагартованіші ветерани Франції та Іспанії.

Зрозумівши цю відмінність, в історії всіх епох можна знайти докази непереборної переваги добре навченої постійної армії над ополченням.

Однією з перших постійних армій, щодо якої ми маємо добре засвідчені історичні відомості, є армія Філіпа Македонського. Його постійні війни з фракійцями, іллірійцями, фессалійцями та грецькими державами по сусідству з Македонією мало-помалу утворили з його військ, — які, певно, спочатку були ополченням, — добре дисципліновану регулярну армію. Під час миру, що наставав дуже рідко й ніколи не тривав довго, він дбав про те, щоб не розпускати свою армію. Остання перемогла й підкорила — щоправда, після тривалої та жорстокої боротьби — хоробрі й добре навчені ополчення великих полісів Давньої Греції та, після дуже невеликих зусиль, — погано навчене ополчення великої Перської імперії. Падіння грецьких полісів і перської монархії було наслідком непереборної переваги регулярної армії над будь-якими ополченнями. Це була перша велика революція у справах людства, про яку історія зберегла точні й докладні відомості.

Падіння Карфагена й подальше піднесення Риму є другою революцією. Зміни в долях цих двох знаменитих держав можна пояснити тими самими причинами.

Від І до ІІ Пунічної війни карфагенські армії постійно перебували в поході під командою трьох великих воєначальників, що слідували в командуванні один за одним: Гамількара, його зятя Гасдрубала та його сина Ганнібала; спершу вони приборкали повсталих рабів, після того підкорили бунтівні народи Африки і нарешті завоювали велику державу Іспанію. Армія, що її Ганнібал привів з Іспанії до Італії, неодмінно мала в цих війнах перетворитися на добре дисципліновану регулярну армію. Тим часом римляни, хоча й не знали повного миру, однак у цей період не були втягнуті у великі війни, і їхня військова дисципліна була значно послаблена. Римські армії, із якими Ганнібал бився поблизу Требії, Тразименського озера і Канн, були ополченням, що протистояло регулярній армії. Певно, ця обставина, більше за будь-яку іншу, визначила долю цих битв. Постійна армія, яку Ганнібал залишив в Іспанії, мала подібну перевагу над ополченням, що його відправили туди римляни; за короткий час, під командою молодшого Гасдрубала, брата Ганнібала, римлян було витіснено майже з усієї країни.

Ганнібалові погано допомагали з дому. Римське ополчення, перебуваючи постійно в поході, стало протягом війни добре дисциплінованою й добре навченою армією, і перевага Ганнібала з кожним днем меншала. Гасдрубал опинився перед необхідністю вести всю або майже всю армію, якою він командував в Іспанії, на допомогу братові до Італії. Кажуть, що в цьому поході він був збитий зі шляху своїми провідниками; у незнайомій країні його раптово атакувала інша регулярна армія, яка з усіх поглядів дорівнювала його армії або навіть переважала її, і він зазнав нищівної поразки.

Коли Гасдрубал залишив Іспанію, Сципіон Африканський не знайшов там нікого, хто міг би чинити йому опір, окрім ополчення, слабкішого за його власне. Він розбив це ополчення, і за час війни його власне ополчення стало добре дисциплінованою й добре навченою регулярною армією. Цю регулярну армію було перевезено до Африки, де протистояти їй могло тільки ополчення. Щоб урятувати Карфаген, було конче потрібно відкликати регулярну армію Ганнібала. Останню поповнили позбавленим бадьорості духу через часті поразки африканським ополченням, що становило в битві під Замою більшу частину військ Ганнібала. Події того дня визначили долю двох держав-суперниць.

Від кінця ІІ Пунічної війни й до падіння Римської республіки армії Риму були з усіх поглядів регулярними. Регулярна армія Македонії вчинила їм значний опір. Римові, що перебував на найвищому щаблі своєї величі, підкорення цієї невеликої держави коштувало двох великих воєн і трьох визначних битв; завоювання, певно, було б іще важчим, якби не слабкодухість останнього македонського царя. Ополчення всіх цивілізованих народів давнього світу — Греції, Сирії та Єгипту — вчинили тільки слабкий опір постійним військам Риму. Ополчення деяких варварських народів захищалося значно краще. Скіфське й татарське ополчення, що їх Мітридат зібрав у країнах на північ від Чорного та Каспійського морів, були найстрашнішим ворогом, із яким билися римляни від часів другої Пунічної війни. Парфянське та германське ополчення також являли собою переконливу силу, що принагідно брала гору над римськими арміями. А взагалі, коли римські армії були під командою добрих полководців, вони завжди мали великі переваги; і якщо римляни не завоювали остаточно Парфії чи Німеччини, то, певно, тому, що не вважали їх достатньо цінними, щоб приєднати їх до й без того вже занадто великої імперії. Давні парфяни були, здається, народом скіфського чи татарського походження й завжди значною мірою зберігали звичаї своїх предків. Давні германці, подібно до скіфів або татар, були народом кочівних скотарів, вони вирушали на війну під командою тих самих вождів, за якими звикли слідувати в мирні часи. Їхнє ополчення було точно таке саме, як ополчення скіфів або татар, від яких вони, певно, й походили.

Багато різних причин сприяло занепадові дисципліни в римській армії. Можливо, надмірна жорстокість була однією з них. У дні величі Риму, коли не було ворога, здатного чинити йому спротив, важкий панцир вийшов з ужитку як зайвий тягар, важкими вправами нехтували як непотрібним стомленням. З іншого боку, за римських імператорів ті військові частини, що охороняли германський і паннонський кордони, ставали небезпечними для своїх повелителів, проти яких вони часто повставали під командою своїх воєначальників. Щоб зробити їх менш небезпечними, Діоклетіан — за одними відомостями, а за іншими — Константин, спершу відкликав їх із кордонів, де перед цим вони завжди були об’єднані у великі загони, зазвичай по два або по три легіони, і потім розмістив їх маленькими загонами по провінційних містах, звідки їх ніколи не переміщували, за винятком випадків, коли виникала потреба відбивати вторгнення. Маленькі загони солдатів, що квартирували в торговельних або ремісничих містах, рідко пересувалися із цих квартир, і солдати перетворювалися на торгівців, ремісників і промисловців. Цивільний характер переважав над військовим; постійні армії Риму мало-помалу перетворилися на розбещене, недбале й недисципліноване ополчення, неспроможне чинити спротив нападові германського та скіфського ополчень, що невдовзі посунули на Західну імперію. Впродовж певного часу імператори були ще здатні захищатися тільки тим, що вони наймали ополчення одного із цих народів, щоб боротися з іншими. Падіння Західної імперії було третьою великою революцією в справах людства, про яку давня історія зберегла точні, докладні дані. Її було завершено завдяки непереборній перевазі, яку варварські ополчення мають над цивілізованими народами і яку ополчення скотарського народу має над ополченням народу хліборобів, ремісників і промисловців. Ополчення зазвичай здобували перемоги не над регулярною армією, а над іншими ополченнями, менш навченими й дисциплінованими. Такими були перемоги, здобуті греками над ополченнями Перської імперії, так само було й за пізніших часів, коли швейцарське ополчення взяло гору над австрійцями та бургундцями.

Військові сили германських та скіфських народів, що закріпилися на руїнах Західної імперії, ще впродовж певного часу в їхніх нових поселеннях були такими самими, як і в їхній колишній країні. Це були ополчення скотарів і хліборобів, що за часів війни йшли в похід під командою тих самих вождів, яким вони звикли підкорятися в мирні часи. Тому вони були непогано навчені й досить дисципліновані. Однак із розвитком ремесел і виробництва вплив вождів поволі занепав, і в більшої частини народу вже залишалося менше часу для військових вправ. Через це дисципліна та військове навчання феодальних ополчень поступово занепадали і їх заступали постійні армії. При цьому, коли один із цивілізованих народів створював у себе постійну армію, всі його сусіди були змушені неодмінно наслідувати його приклад. Невдовзі вони побачили, що від цього залежить їхня безпека й що ополчення цілком неспроможне чинити опір такій армії.

Солдати регулярної армії, хай вони ніколи не бачили ворога, часто демонстрували хоробрість старих військ і від самого початку походу здатні були протистояти найвитривалішим і найдосвідченішим ветеранам. У 1756 році, коли російська армія увійшла до Польщі, сміливість російських солдатів виявилася не нижчою, ніж сміливість прусських, яких вважали на той час найвитривалішими та найдосвідченішими ветеранами Європи. Тим часом близько 20 років перед цим Російська імперія жила за умов глибокого миру, і в цей період вона могла мати дуже мало солдатів, які коли-небудь бачили ворога. На 1739 рік, коли спалахнула іспанська війна, в Англії протягом 28 років панував глибокий мир. Однак тривалий мир аж ніяк не знизив хоробрості її солдатів, і вона ніколи не була такою високою, як під час спроби взяття Карфагена — у цьому першому нещасливому подвигу цієї нещасливої війни. Можливо, за часів тривалого миру полководці інколи втрачають вправність, але там, де є добре організована постійна армія, солдати ніколи не втрачають своєї хоробрості.

Коли цивілізований народ у справі оборони покладається на ополчення, його в будь-який час може перемогти варварський народ, що випадково опинився по сусідству з ним. Часті завоювання татарами всіх цивілізованих країн Азії досить переконливо свідчать про перевагу ополчення варварів над ополченнями цивілізованих народів. Добре навчена постійна армія перевершує будь-яке ополчення. Таку армію може найкраще утримувати багатий і цивілізований народ, і водночас лише вона може захищати його від вторгнення бідного варварського сусіда. Через це тільки за допомогою постійної армії можна продовжувати й зберігати цивілізацію протягом значного часу. Подібно до того як тільки за допомогою добре навченої постійної армії цивілізована країна може бути захищена, тільки за її посередництва цивілізація може швидко проникнути у варварську країну. Постійна армія з нездоланною силою утверджує закон правителя у найвіддаленіших провінціях імперії та підтримує до деякої міри правильне управління в країнах, які в противному разі не допустили б цього. Якщо хтось уважно досліджує перетворення, здійснені Петром Великим у Росії, він побачить, що майже всі вони мали на увазі заснування добре навченої постійної армії. Вона — знаряддя, що проводило й підтримувало всі інші його заходи. Та міра порядку й внутрішнього спокою, якою користувалася відтоді імперія, цілковито пояснюється впливом цієї армії.

Прихильники республіканського укладу недовірливо ставляться до постійної армії як небезпечної для свободи. Звісно, вона буває такою там, де інтереси генерала та головних офіцерів не пов’язані нерозривно з підтримкою наявного державного устрою. Постійна армія Цезаря знищила Римську республіку. Постійна армія Кромвеля розігнала Довгий парламент. Але там, де правитель — сам генерал, де вище й середнє дворянство країни становить велику частину офіцерів армії, де військова сила перебуває під командою тих, чий головний інтерес полягає в підтримці чинної влади, тому що вони самі становлять велику частину цієї влади, постійна армія не може бути небезпечною для свободи. Навпаки, у деяких випадках вона може бути сприятливою для свободи. Стабільність, яку вона дає правителеві, робить непотрібною неспокійну недовірливість, що в деяких нових республіках, напевне, стежить за найдрібнішими справами і в будь-який момент ладна порушити спокій кожного громадянина. Де міцність цивільної влади, хай і підтримуваної більшістю населення країни, наражається на небезпеку в разі якогось народного невдоволення, де невелике заворушення здатне за кілька годин перетворитися на велику революцію, вся влада уряду має спрямовуватися на придушення й покарання щонайменшого нарікання та невдоволення нею. Навпаки, правителя, який спирається не тільки на природжену аристократію, а й на постійну регулярну армію, мало непокоять найбрутальніші, найбезпідставніші та найсвавільніші виступи. Він спокійно може вибачати їх або нехтувати ними, і його власна перевага, природно, спонукає його робити саме так. Таку міру свободи, що доходить до свавілля, можуть терпіти тільки в країні, де правителя охороняє постійна армія. Тільки в таких країнах суспільна безпека не вимагає, щоб правитель насправді став необмеженим володарем для придушення безглуздої розбещеності такої свавільної свободи.

Отже, перший обов’язок правителя — захист суспільства від насильства інших незалежних суспільств — поступово вимагає дедалі більших видатків, у міру того як суспільство розвивається й цивілізується. Військову силу суспільства, що первісно нічого не коштувала правителеві ані під час миру, ані під час війни, із розвитком прогресу він має утримувати спершу під час війни, а згодом і за часів миру.

Великий переворот, здійснений у військовій справі винайденням вогнепальної зброї, ще значніше збільшив витрати як на навчання певної кількості солдатів у мирний час, так і на використання їх під час війни. І їхня зброя, і їхнє спорядження набагато подорожчали. Рушниця — дорожча зброя, ніж дротик, лук або стріли; гармата чи мортира дорожчі за балісту або катапульту. Порох, витрачений під час оглядів, втрачається безповоротно, що є дуже значним видатком; кинуті дротики й випущені стріли в давнину можна було підібрати, до того ж коштували вони небагато. Гармата або мортира не тільки значно дорожчі, а й набагато важчі за катапульту чи балісту і вимагають більших видатків на виготовлення й перевезення їх. Перевага нової артилерії порівняно з давньою дуже велика, і укріпити місто так, щоб воно могло чинити опір цій артилерії бодай кілька тижнів, стає дедалі важче і, отже, й дорожче. У нові часи багато різних причин сприяють тому, що захист суспільства дорожчає. У цьому плані неминучим наслідком перевороту, здійсненого у військовій справі простою випадковістю — відкриттям пороху, було величезне збільшення видатків разом із природним прогресом.

У сучасній війні великі витрати на вогнепальну зброю дають очевидну перевагу народові, який більше спроможний нести ці витрати, а отже, народові багатому й цивілізованому над народом бідним і варварським. У давні часи народам багатим і цивілізованим було важко захищатися від народів бідних і варварських. У нові часи бідним і варварським народам важко захищатися від народів багатих і цивілізованих. Винайдення вогнепальної зброї, що спочатку видавалося таким шкідливим, насправді є сприятливим для збереження та поширення цивілізації.



Розділ І Про витрати правителя або держави | Багатство народів. Дослідження про природу та причини добробуту націй | Частина 2 Про витрати на відправлення правосуддя