home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Частина 3

Про витрати на громадські роботи й громадські установи

Третім і останнім обов’язком правителя або держави є заснування й утримання таких громадських установ і таких громадських робіт, що, хай і найвищою мірою є корисними для великого суспільства загалом, не можуть, проте, своїм прибутком відшкодувати витрати окремої людини або невеликої групи людей; через це не можна очікувати, щоб приватна особа чи невелика група приватних осіб засновували й утримували їх. Виконання цих обов’язків також вимагає дуже різних видатків у різні періоди розвитку суспільства.

Після громадських установ і громадських робіт, потрібних для захисту суспільства і для відправлення правосуддя, що вже були згадані, головними є громадські установи та роботи для сприяння торгівлі суспільства й заохочення народної освіти. Освітні установи бувають двох типів: для виховання юнацтва й для освіти людей будь-якого віку. Для розгляду найбільш відповідного способу ведення видатків на ці громадські роботи й громадські установи третій відділ цього розділу буде поділено на три статті.



Стаття 1. Про громадські роботи та громадські установи для сприяння торгівлі суспільства


Про те, що потрібно для сприяння торгівлі взагалі

Очевидно без будь-яких доказів, що заснування та утримання таких громадських робіт для сприяння торгівлі будь-якої країни, як добрі дороги, мости, судноплавні канали, гавані тощо, у різні періоди розвитку суспільства мають вимагати різних видатків. Витрати на прокладання та утримання громадських доріг, вочевидь, мають збільшуватися разом зі зростанням річного продукту землі та праці даної країни або з кількістю і вагою товарів, що їх потрібно переносити чи перевозити цими дорогами. Міцність мосту має співвідноситися з кількістю і вагою підвід, що мають переїжджати через нього. Глибина судноплавного каналу й постачання його водою мають відповідати кількості й вантажопідйомності барж, що провозять по ньому товари; розміри гавані — кількості суден, що знаходять у ній притулок.

Напевне, немає потреби покривати витрати на ці громадські роботи з так званих громадських доходів, збирання та використання яких у більшості країн здійснює виконавча влада. Велику частину таких громадських робіт легко можна вести так, щоб одержувати спеціальний дохід, достатній для самостійного покриття витрат на них, не обтяжуючи загального доходу суспільства.

Наприклад, дорога, міст, судноплавний канал можуть здебільшого й облаштовуватися, і утримуватися з невеликого збору з підвід, що користуються ними; гавань — помірним портовим потонним збором із суден, що навантажуються або розвантажуються в ній. Карбування монети — інший засіб для сприяння торгівлі — у багатьох країнах не тільки покриває власні витрати, а ще й дає невеликий дохід правителеві. Пошта — ще один засіб для тієї самої мети — понад покриття власних видатків майже в усіх країнах дає значний дохід правителеві.

Коли підводи, що проїжджають по дорозі або через міст, і баржі, що пливуть судноплавним каналом, платять збір пропорційно своїй вазі або вантажопідйомності, вони платять на утримання цих громадських споруд у точній відповідності до завданого їм зношування та псування. Напевне, неможливо винайти справедливіший спосіб утримання цих споруд. Далі, хоча цей збір або мито сплачує підводчик, урешті-решт їх платить споживач, якому їх дораховують до ціни товару. Оскільки витрати на перевезення завдяки цим громадським спорудам скорочуються, то, попри мито, товари обходяться споживачеві дешевше, ніж якби цих споруд не було; ціна товарів не так зростає від стягування мита, як знижується завдяки дешевизні перевезення. Особа, що сплачує цей податок, зрештою виграє від його запровадження й використання зібраних сум більше, ніж втрачає від сплати його. Ця сплата точно відповідає її виграшу. А насправді цей податок є не що інше, як та частина доходу, яку вона має сплатити, щоб отримати решту. Важко уявити собі справедливіший спосіб стягування податку.

Коли мита на розкішні екіпажі, карети, поштові карети тощо встановлюються у вищій пропорції до їхньої ваги, ніж на екіпажі, що перевозять предмети потреби, — підводи, фури тощо, — ледачість і марнославність багатих мають брати участь в оплаті витрат для полегшення бідних, здешевлюючи перевезення важких товарів у всі частини країни.

Якщо дороги, мости, канали тощо, таким чином, споруджуються й підтримуються торгівлею, що ведеться за їхньою допомогою, то їх можна споруджувати тільки там, де ведеться торгівля і, отже, у них є потреба. Витрати на них, розміри та пишнота мають відповідати тому, що може дати торгівля. Вони, отже, мають бути зроблені так, як зазвичай заведено їх робити. Розкішну дорогу не споруджують у пустельній місцевості, де обмаль або зовсім немає торгівлі, тільки через те, що вона веде до дачі губернатора провінції або до маєтку вельможі, якому цей губернатор хоче догодити. Великий міст не перекидають через річку там, де нікому не потрібно переправлятися через неї, а лиш для того, щоб прикрасити краєвид із вікон сусіднього замку; такі речі трапляються в країнах, де подібні роботи здійснюють з інших доходів, а не з тих, які вони можуть дати самі.

У деяких країнах Європи мита, або шлюзні збори на каналах, є власністю приватних осіб, яких особистий інтерес змушує підтримувати канали в належному стані. Якщо така особа не утримує канал належним чином, то навігація по ньому припиняється зовсім, а разом із нею і весь прибуток, який дають мита. Якби ці збори було віддано під управління осіб, не зацікавлених у них, вони могли б із меншою увагою ставитися до здійснюваних робіт. Канал у Лангедоці коштував королю та провінції 13 млн ліврів, що (при 28 ліврах — у марці срібла — такою була вартість французьких грошей наприкінці минулого століття) в підсумку дорівнює сумі близько 900 000 фунтів стерлінгів. Коли цю величезну споруду було закінчено, то найкращим способом постійно утримувати канал у належному стані визнали передачу мита Рике, інженерові, який склав план і здійснив усю роботу. Нині ці мита дають великий дохід різним гілкам родини цього добродія, які через це дуже зацікавлені забезпечувати справність каналу. Але якби ці мита перебували під управлінням незацікавлених осіб, останні, можливо, розтратили б їх на прикрашання та непотрібні видатки, тоді як головні частини роботи було б доведено до руйнації.

Мита для утримання доріг не можна безпечно передати у власність приватної особи. Дорога, хай і цілком занедбана, не стає від цього зовсім непрохідною, як канал. Власники мит на дороги можуть зовсім їх не ремонтувати, проте й далі збирати майже таке саме мито. Тому найзручніше було б передати збирання мит для утримання доріг у відання комісарів або чиновників.

У Великій Британії дуже часто й дуже справедливо скаржилися на зловживання, що їх допускали чиновники в розпорядженні цими податками. На багатьох заставах, як кажуть, стягують мито в розмірі, який більш ніж удвічі перевищує те, що потрібно для утримання дороги в цілковитому порядку, тоді як дороги дуже часто ремонтують надзвичайно недбало, а інколи й зовсім не ремонтують. Спосіб підтримки в належному стані доріг за допомогою стягування мит не дуже давній. Тому не дивно, що його ще не доведено до можливої міри досконалості. Якщо відповідати за дороги призначають жадібних і непридатних для цього людей, якщо нагляд і звітність для контролю їхніх дій і для доведення мит до розміру, достатнього для проведення потрібних робіт, досі не встановлено, то поясненням і виправданням цих недоліків може бути новизна установи; із часом більшість цих недоліків мало-помалу виправить парламент.

Вважають, що гроші, які збирають на різних заставах у Великій Британії, досягають суми, набагато більшої за потрібну для ремонту доріг, і що за належної економії, як це зазначили навіть деякі міністри, ці гроші можна було б у тих чи тих випадках використати для потреб держави. Уряд, як зазначали, узявши до своїх рук відання заставами й використавши для робіт солдатів із невеликою прибавкою до їхньої плати, міг би утримувати дороги в належному стані й зі значно меншими видатками, ніж приватні особи, робітники яких цілком утримують себе на свою заробітну плату. Стверджують, що величезний дохід — можливо, півмільйона — можна отримати в такий спосіб без якогось нового обтяження народу[84] й що дорожні застави можуть покривати звичайні витрати держави так само, як пошта покриває їх нині.

Я не заперечую проти того, що таким чином можна було б отримати значний дохід, хоча, певно, не такий великий, як вважають укладачі проекту. Проте сам план викликає кілька дуже важливих заперечень.

По-перше, якби ці податки почали вважати одним із ресурсів для покриття державних потреб, то їх, звісно, почали б збільшувати, щойно того зажадали б ці потреби. Відповідно до звичайної політики Великої Британії їх, певно, дуже скоро було б збільшено. Легкість, із якою з них можна було б збирати великий дохід, мабуть, заохотила б уряд дуже часто звертатися до цього джерела. Хоча, можливо, і більш ніж сумнівно, щоб за умови економії можна було отримати від цих мит півмільйона за їхніх нинішніх розмірів, але навряд чи можна заперечувати, що можна зібрати мільйон, якщо їх подвоїти, або два мільйони, якщо потроїти[85]. Згодом цей дохід можна було б збирати без призначення навіть одного нового чиновника до попередньої кількості тих, що збирали його; але заставні мита й надалі збільшувалися б і, отже, замість полегшення внутрішньої торгівлі країни дуже скоро створили б великі труднощі. Витрати на перевезення важких товарів з однієї частини країни до іншої так зросли б і, отже, ринок для всіх цих товарів став би таким обмеженим, що виробництво їх значною мірою скоротилося б і найважливіші галузі вітчизняної промисловості було б цілком знищено.

По-друге, податок на екіпажі відповідно до ваги, хоча й дуже справедливий, коли стягується для ремонту доріг, є дуже несправедливим, коли спрямовується на інші цілі або на задоволення загальних потреб держави. Коли він спрямований на досягнення єдиної, зазначеної вище мети, передбачається, що кожна підвода платить за те псування і зношування, що їх вона завдає дорозі. Та коли податок спрямовують на інші цілі, то кожна підвода платить більше, ніж за зношування і псування дороги, і виявляється змушеною задовольняти інші потреби держави. А оскільки заставне мито підвищує ціну товарів пропорційно їхній вазі, а не вартості, то його оплачують переважно споживачі громіздких і простих товарів, а не дорогих і легких. Тому, хоч би які потреби держави мали намір покривати цими митами, вони оплачуватимуться переважно бідними, а не багатими, коштом тих, хто найменше, а не тих, хто найбільше здатний оплачувати їх.

По-третє, якби уряд почав нехтувати ремонтом доріг, то його було б іще важче, ніж нині, примусити належно використати для цього яку-небудь частину дорожнього мита. Таким чином, із народу отримували б великий дохід і жодна частина його не йшла б на задоволення тієї мети, заради якої цей податок збирають. Якщо через бідність і низький рівень достатку людей, відповідальних за дороги, важко змусити їх ремонтувати дороги нині, то багатство й могутність уряду зробили б це вдесятеро важче.

У Франції фонди, призначені для ремонту доріг, перебувають під безпосереднім управлінням виконавчої влади. Ці фонди складаються почасти з деякої кількості робочих днів, що їх мусить віддавати на ремонт доріг сільське населення в більшості країн Європи, а почасти з тієї частки загальних доходів держави, яку король вважає за потрібне виокремити від інших своїх видатків.

За старим французьким законом, так само як і в інших країнах Європи, робота сільського населення перебувала під управлінням місцевих або провінційних властей, що не залежали безпосередньо від королівської ради. Але за сучасної практики робота місцевого населення та кошти, що їх король відпускає на ремонт доріг в окремій провінції або окрузі, перебувають цілком під управлінням інтенданта, чиновника, що призначається та звільняється королівською радою, одержує від неї накази і постійно листується з нею. За розвитку деспотизму сила виконавчої влади поступово поглинає будь-яку іншу владу в державі та бере на себе управління будь-якою галуззю доходу, призначеного для суспільної мети. Великі поштові дороги у Франції, по яких підтримується сполучення між головними містами держави, зазвичай тримають у дуже доброму стані; у деяких провінціях вони навіть значно перевершують дороги Англії. Але путівці, що становлять більшу частину доріг країни, зазвичай занедбані й у багатьох місцях зовсім непрохідні для важких візків. У деяких місцях вони навіть небезпечні для подорожі верхи і мул є єдиним перевізним засобом, якому можна довіритися без побоювання. Гордий міністр пишного двору може діставати задоволення від такої розкішної та блискучої роботи, як спорудження дороги, коли його часто бачить знать, чиє схвалення не тільки лестить його марнославству, а й дає йому підтримку при дворі. Але виконання великої кількості дрібних робіт, що не мають блискучого вигляду й аж ніяк не викликають замилування мандрівника, одне слово, відзначаються тільки своєю надзвичайною корисністю, є справою занадто дрібною і мізерною, щоб заслужити увагу такої високої особи. Під таким управлінням подібні роботи, зрозуміло, майже завжди виявляються зневаженими.

У Китаї та інших державах Азії виконавча влада бере на себе будівництво великих доріг та утримання судноплавних каналів. Як кажуть, в інструкціях, що їх дають губернаторові провінції, постійно пропонується стежити за ними, і за увагою, яку він звертає на цю частину інструкцій, при дворі складають судження про його діяльність. До цієї галузі громадських справ ставляться з великою увагою в усіх країнах, та особливо в Китаї, де великі дороги й іще більші канали переважають усе, що відомо в цьому плані у Європі. Однак відомості про ці роботи зазвичай привозили до Європи слабкі й украй здивовані мандрівники, а часто недолугі та брехливі місіонери. Якби ці відомості були перевірені більш тверезими очима й виходили від надійніших свідків, вони, певно, не видавалися б такими дивними. Опис споруд такого роду в Індостані, що його дає Берньє[86], значно скромніший за те, що розповідали інші, більш схильні до дивовиж мандрівники. Далі, у цих країнах, можливо, є те, що й у Франції, де великі дороги стають предметом розмов при дворі в столиці й привертають увагу, тоді як інші дороги занедбано. У Китаї, Індостані та інших державах Азії правитель одержує дохід майже виключно від земельного податку або земельної ренти, яка збільшується або зменшується зі збільшенням або зменшенням продукту землі. Через це важливі інтереси правителя, його дохід неминуче й безпосередньо пов’язані з обробітком землі, розмірами її продукту та його вартістю. Але щоб по змозі збільшити цей продукт і надати йому якнайбільшої вартості, потрібно забезпечити йому якнайширший ринок і, отже, збудувати вільні, найлегші, найдешевші шляхи сполучення між різними частинами країни, що й досягається найкращими дорогами та каналами. У жодній країні Європи правитель не одержує доходу переважно від земельного податку чи земельної ренти. Можливо, що врешті-решт дохід в усіх великих королівствах Європи теж залежить від продукту землі, але ця залежність не є ані безпосередньою, ані очевидною. Через це в Європі правитель не почувається зацікавленим так безпосередньо у зростанні кількості й вартості продукту землі або утриманні добрих доріг і каналів, що забезпечують цьому продукту широкий ринок. Тому, якби навіть відповідало істині — а це, на мій погляд, дещо сумнівно, — що в Азії цією галуззю громадської справи чудово управляє виконавча влада, то за сучасного стану речей немає ані найменшої ймовірності, щоб у якійсь частині Європи ця влада управляла нею належним чином.

Навіть ті громадські споруди, що за своєю природою не можуть давати жодного доходу для свого утримання, але вигоди яких обмежені певною окремою місцевістю чи округом, завжди краще утримують на місцевий або провінційний дохід під управлінням місцевої та провінційної адміністрації, аніж на загальний дохід держави, яким завжди відає виконавча влада. Якби лондонські вулиці мали освітлюватися й брукуватися зі скарбниці, чи існувала б якась імовірність, що вони будуть освітлені й вибрукувані так добре і з такими невеликими витратами, як нині? З іншого боку, видаток на них, замість поповнюватися місцевим податком на мешканців кожної окремої вулиці, парафії або округу Лондона, покривався б у цьому разі загальним доходом держави і, отже, походив би від податку на всіх мешканців королівства, які здебільшого не мають жодної користі від того, чи освітлені й вибрукувані вулиці Лондона, чи ні.

Проте зловживання, що часом трапляються в управлінні місцевими або провінційними доходами, хоч би якими величезними вони іноді були, майже завжди виявляються мізерними порівняно з тими, які зазвичай мають місце в управлінні й витратах доходів великої держави. З іншого боку, їх можна значно легше виправити. За місцевого або провінційного управління мирових суддів у Великій Британії шестиденну роботу, що її сільське населення зобов’язане виконувати на ремонті доріг, організовували, можливо, не завжди дуже справедливо, але навряд чи коли-небудь до неї примушували з жорстокістю або утисками. У Франції під управлінням інтендантів організація її не завжди була справедлива, а примус до неї — часто найжорстокіший і найутискувальніший. Така панщина, як її називають, є одним із головних знарядь тиранії, якій ці чиновники підпорядковують якусь парафію або громаду, що мали нещастя впасти в їхню неласку.


Про громадські роботи й установи, потрібні для заохочення окремих галузей торгівлі

Метою громадських робіт і установ, про які йшлося вище, є заохочення торгівлі взагалі. Але для заохочення її окремих галузей потрібні деякі особливі установи, що вимагають спеціальних і надзвичайних видатків.

Деякі галузі торгівлі, що ведуться з варварськими та нецивілізованими народами, потребують надзвичайного заступництва. Звичайний склад або контора можуть гарантувати не велику безпеку товарам і купцям, які торгують на західному березі Африки. Для убезпечення їх від варварських тубільців потрібно, щоб місця, де товари перебувають на складі, були певною мірою укріплені. Безлад в управлінні Індостану робить необхідною таку пересторогу навіть серед цього лагідного і м’якого народу; під приводом захисту людей і товарів від насильства Англійська і Французька ост-індські компанії дістали дозвіл звести перші форти, якими вони володіють у цій країні. В інших народів, чий сильний уряд не терпітиме, щоб іноземці володіли якимось укріпленим місцем на їхній території, може виявитися необхідним утримувати посланника, консула чи дипломатичного агента, який завдяки своєму офіційному становищу з великим авторитетом міг би розв’язувати суперечки між своїми земляками відповідно до їхніх звичаїв, а також втручатися в їхні суперечки з тубільцями й надавати їм потужніший захист, ніж якась приватна особа. Інтереси торгівлі часто змушували утримувати посланників у країнах, де політичні цілі не вимагали цього. Торгівля Турецької компанії була першою причиною призначення постійного посла в Константинополі. Виникнення перших англійських посольств у Росії теж було спричинено тільки торговими інтересами. Через постійні зіткнення інтересів, що неминуче виникають між підданими різних держав Європи, певно, було запроваджено звичай утримувати постійних посланників в усіх сусідніх країнах навіть у мирні часи. Цей звичай, мабуть, невідомий у давнину, виник не раніше за кінець XV або початок XVI століття, тобто не раніше від того часу, коли торгівля вперше почала охоплювати більшість народів Європи і коли вперше її інтереси привернули до себе увагу.

Здається небезпідставною вимога, щоб надзвичайний видаток, що його спричиняє протегування окремій галузі торгівлі, покривався помірним податком на цю саму галузь, наприклад, помірним внеском, який сплачують купці, вступаючи в неї, або, що справедливіше, митом у розмірі певного відсотка з товарів, що їх вони ввозять або вивозять із країн, із якими ведеться ця торгівля. Кажуть, що захист торгівлі від піратів був причиною первісного запровадження митних зборів. Але, хоча цілком правильно оподатковувати загальну торгівлю для покриття витрат на загальне протегування їй, здавалося б також правильним обкладати особливим податком окремі галузі торгівлі для покриття надзвичайних видатків, спричинених протегуванням цим галузям.

Загальне протегування торгівлі завжди визнавали вкрай важливим для захисту держави, і через це воно становило невід’ємну частину обов’язків виконавчої влади. Тому збирання та витрачання загальних митних зборів завжди було віддано цій владі. Але протегування якійсь окремій галузі торгівлі є частиною протегування торгівлі взагалі, а отже, також становить частину обов’язків виконавчої влади, і якби народи завжди діяли послідовно, то спеціальні мита, стягувані для цього спеціального протегування, теж завжди залишалися б у віданні виконавчої влади. Однак у цьому плані, як і в багатьох інших, народи діяли не завжди послідовно і в більшості торговельних держав Європи окремі компанії купців примудрялися переконати законодавчу владу довірити їм виконання цієї частини обов’язків правителя разом з усією тією владою, яка із цим неминуче пов’язана.

Ці компанії, хоча й могли бути корисними через те, що вперше запроваджували деякі галузі торгівлі й власним коштом робили експерименти, які не вважала розсудливим робити держава, зрештою скрізь довели свою обтяжливість або марність, скрізь розладнали чи утиснули торгівлю.

Коли ці компанії ведуть торгівлю не на акціонерний капітал, але зобов’язані допускати після сплати певного внеску будь-кого, хто задовольнить певним вимогам і згоден підкорятися правилам компанії, причому кожен член її торгує на свій власний капітал і ризик, то вони звуться привілейованими компаніями. Коли компанії ведуть торгівлю на акціонерний капітал, причому кожний член їх бере участь у прибутках або збитках пропорційно своїй частці в цьому капіталі, вони звуться акціонерними. Ці компанії, привілейовані або акціонерні, іноді мали виключні привілеї, а іноді не мали їх.

Привілейовані компанії багато в чому подібні до ремісничих корпорацій, таких звичайних у містах різних країн Європи, і являють собою вид розширеної монополії такого самого ґатунку. Так само як мешканець міста не може займатися ремеслом корпорації, не вступивши до неї, у багатьох випадках підданий держави не може законно вести торгівлю в тій галузі, для якої засновано привілейовану компанію, не ставши її членом. Ця монополія проводиться більш або менш суворо відповідно до більших чи менших труднощів вступу, більшого чи меншого впливу директорів компанії або більшої чи меншої їхньої влади управляти компанією таким чином, щоб більша частина торгівлі зосереджувалася в їхніх руках чи в руках їхніх особистих друзів. У найстаріших привілейованих компаніях привілеї учнівства були ті самі, що й в інших корпораціях, і надавали право стати членом такої компанії особі, яка прослужила встановлений час у члена компанії, без сплати вступного внеску або зі сплатою значно меншого внеску, ніж той, що його стягували зі сторонніх людей. Звичайний корпоративний дух (там, де закон не стримує його) панує в привілейованих компаніях. Коли їм дозволяли діяти згідно з їхніми природними нахилами, вони завжди заради обмеження суперництва якомога меншою кількістю осіб намагалися підпорядкувати торгівлю багатьом обтяжливим ухвалам. А коли закон позбавив їх можливості робити це, вони стали зовсім некорисними й неспроможними.

Привілейовані компанії для іноземної торгівлі, що існують нині у Великій Британії, такі: давня компанія купців-авантюристів, що тепер має назву Гамбурзької компанії, Російська компанія, Східна компанія, Турецька компанія та Африканська.

Стверджують, що тепер вступ до Гамбурзької компанії дуже легкий; її директори не мають права утискати торгівлю обтяжливими обмеженнями та ухвалами або принаймні не користуються останнім часом цим правом. Але так було не завжди. Десь у середині минулого століття вступний внесок дорівнював 50, а траплялося, і 100 фунтів стерлінгів, і управління компанією було надзвичайно обтяжливим. У 1643, 1645 й 1661 роках сукнарі та вільні торгівці Західної Англії скаржилися до парламенту на компанію як на монополістів, що обмежують торгівлю й утискають мануфактуристів країни. Хоча ці скарги жодним чином не вплинули на парламент, та вони, певно, так перелякали компанію, що змусили її змінити свою поведінку: відтоді на неї не подавали скарг. Законом, виданим на десятий та одинадцятий роки правління Вільгельма III (розд. 6), вступний внесок до Російської компанії було встановлено в розмірі 5 фунтів, а законом двадцять п’ятого року правління Карла ІІ вступний внесок до Східної компанії — у 40 шилінгів; водночас Швеція, Данія та Норвегія, усі країни на північному березі Балтійського моря, були позбавлені свого монопольного права на торгівлю. Певно, ці два парламентських акти спричинила поведінка компанії. Перед тим сер Джошуа Чайльд[87] зображував обидві ці компанії надзвичайно обтяжливими і незадовільний стан їхньої торгівлі з країнами, що входять до їхньої монополії, пояснював поганим управлінням. Але хоча такі компанії нині не можуть бути дуже обтяжливими, вони, звісно, цілком некорисні. Бути тільки некорисною — це, мабуть, найвища похвала, що її будь-коли може справедливо заслужити привілейована компанія; і всі три згадані вище компанії сьогодні заслуговують на цю похвалу.

Вступний внесок до Турецької компанії спочатку становив 25 фунтів для осіб до 26 років та 50 фунтів для осіб старших від цього віку. Ніхто, крім справжніх купців, не міг бути прийнятий; обмеження це виключало власників магазинів та роздрібних торгівців. За окремою ухвалою, жодних британських промислових виробів не можна було вивозити до Туреччини інакше як на кораблях компанії; оскільки ці кораблі завжди відпливали з Лондонського порту, ця ухвала обмежувала торгівлю з Туреччиною цим портом і купцями, що мешкали в Лондоні й поблизу нього. За іншою ухвалою, до компанії не приймались особи, які мешкали у 20 милях від Лондона та які не були громадянами міста; це друге обмеження разом із попереднім виключало всіх, окрім громадян Лондона. Оскільки час навантажування та відплиття кораблів компанії цілковито залежав від директорів, вони легко могли вантажити кораблі своїми товарами й товарами своїх особистих друзів, не допускаючи інших під приводом, що ті запізнилися зі своїми заявами про навантажування. За такого стану речей, зрозуміло, компанія була дуже обтяжливою монополією. Ці зловживання дали привід для появи закону (двадцять п’ятий рік правління Георга III, розд 18), що знижував вступний внесок до 20 фунтів для осіб будь-якого віку, не обмежуючи їх тільки купцями або громадянами Лондона; цей акт дарував усім цим особам свободу вивезення з усіх портів Великої Британії до портів Туреччини всіх британських товарів, вивезення яких не було заборонене, і свободу ввезення всіх турецьких товарів, увезення яких не було заборонене, зі сплатою звичайних митних зборів і особливого мита на покриття необхідних видатків компанії; водночас він підпорядковував їх законній владі британського посланника або консулів, що перебували в Туреччині, і належним чином затвердженим ухвалам компанії. Щоб перешкодити якимсь утискам, пов’язаним із цими ухвалами, той самий закон приписував, що, коли семеро членів компанії визнають себе утисненими якоюсь ухвалою, затвердженою після видання закону, вони можуть оскаржити її в Раді торгівлі та колоній (заміненій тепер комітетом при Таємній раді) за умови подання цієї скарги до закінчення 12 місяців після затвердження ухвали; далі, якщо семеро членів визнають себе ущемленими якоюсь ухвалою, виданою до цього закону, вони також можуть оскаржити її не пізніш як через 12 місяців від дня видання закону. Однак досвід одного року не завжди може бути достатнім, щоб показати всім членам компанії шкідливу дію якоїсь окремої ухвали; і якщо деякі з них відкриють цю шкідливу дію після встановленого терміну, то ані Рада торгівлі, ані комітет Таємної ради не можуть скасувати ухвалу. З іншого боку, метою більшості правил усіх привілейованих компаній, так само як і інших корпорацій, є не так утиск тих, хто вже став їхнім членом, як ускладнення для входження до їхнього складу інших осіб; цього можна досягти не лише високим вступним внеском, а й багатьма іншими способами. Постійною метою таких компаній є якомога більше підвищення своїх прибутків; для цього на ринку підтримується брак як тих товарів, що ввозяться, так і тих, що вивозяться, а цього можна досягти тільки обмеженням конкуренції або недопущенням нових учасників у торгівлю. Крім того, хоча вступний внесок у 20 фунтів, можливо, і недостатній для того, щоб перешкодити комусь розпочати торгівлю з Туреччиною з наміром продовжувати її, його може бути достатньо для того, щоб відохотити якого-небудь спекулянта ризикувати в окремій операції. У будь-якій торгівлі купці, що міцно стоять на ногах, навіть коли вони не об’єднані в корпорацію, ясна річ, об’єднуються, щоб підвищити свої прибутки; для зниження цих прибутків до їхнього належного рівня ніколи не було іншого засобу, крім випадкової конкуренції, що час від часу виникала серед купців, які спекулюють. Хоча торгівлю з Туреччиною й було певною мірою відкрито для всіх згаданим парламентським актом, однак багато хто досі вважає її аж ніяк не цілком вільною. Турецька компанія сплачує частку на утримання посланника і двох або трьох консулів, які мають, подібно до інших чиновників, повністю утримуватися коштом держави, а торгівля мусить бути відкрита для всіх підданих його величності. Різні збори, здійснювані компанією для цієї та інших корпоративних цілей, могли б дати державі більш ніж достатній дохід на утримання цих чиновників.

Привілейовані компанії, як зазначив сер Джошуа Чайльд, хоча вони й часто брали участь в утриманні чиновників, ніколи не утримували якихось укріплень або гарнізонів у країнах, із якими вони торгували, тоді як акціонерні компанії часто це робили. Справді, перші набагато менше придатні для такої діяльності, ніж останні. По-перше, директори привілейованої компанії особисто не зацікавлені в процвітанні загальної торгівлі компанії, заради якої утримуються ці укріплення та гарнізони. Занепад загальної торгівлі часто навіть вигідний їхній особистій торгівлі; зменшення числа їхніх конкурентів дає можливість купувати дешевше і продавати дорожче. Навпаки, директори акціонерної компанії, які мають тільки частку в прибутках, одержуваних на загальний капітал компанії, що перебуває під їхнім управлінням, не ведуть власної особистої торгівлі, яка мала б інші інтереси, ніж загальна торгівля компанії. Їхні особисті інтереси пов’язані з процвітанням загальної торгівлі компанії та з утриманням укріплень і гарнізонів, потрібних для її захисту. Тому вони радше виявлятимуть постійну увагу і турботу, яких потребує утримання гарнізонів і укріплень. По-друге, директори акціонерних компаній завжди управляють великим капіталом — акціонерним капіталом компанії, частину якого вони використовують для будівництва, ремонту й утримання таких потрібних укріплень і гарнізонів. Тим часом директори привілейованих компаній ніколи не мають у руках ані загального капіталу, ані інших фондів для цієї мети, крім випадкових доходів на зразок вступних внесків та інших зборів, стягуваних із торговельних обігів компанії. Хай би вони навіть були зацікавлені в утриманні укріплень і гарнізонів, усе одно вони рідко мають можливість виявити цей інтерес на ділі. Утримання чиновника, що майже не вимагає піклування й пов’язане з помірним та обмеженим видатком, є справою, яка більше відповідає характерові й можливостям привілейованих компаній.

Проте по тривалому часі після сера Джошуа Чайльда, а саме в 1750 році, було засновано діючу донині привілейовану компанію купців, що торгують з Африкою, яку спершу було зобов’язано утримувати укріплення та гарнізони між мисом Білим і мисом Доброї Надії, а згодом — тільки між мисами Червоним і Доброї Надії. Акт, яким було засновано цю компанію (двадцять третій рік правління Георга II, розд 31), мав, напевне, на увазі дві різні мети: по-перше, справді стримати обтяжливий і монополістичний дух, притаманний директорам привілейованих компаній, і, по-друге, змусити їх виявити невластиву їм узагалі турботу про утримання укріплень і гарнізонів.

Для досягнення першої мети вступний внесок було обмежено 40 шилінгами. Компанії заборонено: торгівлю на корпоративний або акціонерний капітал; позики під загальне поручительство; будь-яке перешкоджання торгівлі, що її можуть вести в будь-якому місці всі британські піддані, які зробили вступний внесок. Правління складається з дев’яти осіб і збирається в Лондоні; його щороку обирають члени компанії з Лондона, Бристоля та Ліверпуля, причому від кожного міста обирають по три члени правління. Член правління не може перебувати на цій посаді більш як три роки поспіль. Кожного члена правління Рада торгівлі й хліборобства (нині — комісія Таємної ради) може змістити, вислухавши те, що він може сказати на свій захист. Правлінню заборонено вивозити негрів з Африки і ввозити африканські товари до Великої Британії, але, оскільки воно повинно утримувати укріплення та гарнізони в Африці, то із цією метою воно може ввозити до Африки британські товари й різний провіант. Із грошей, що їх правління одержує від компанії, йому дозволяється витрачати не більш як 800 фунтів на плату конторникам та агентам у Лондоні, Бристолі й Ліверпулі, на винаймання будинків для контори в Лондоні й на решту витрат: агентурні, комісійні та з управління справами компанії в Англії. Те, що залишається від цієї суми після покриття всіх видатків, вони можуть ділити між собою на свій розсуд як винагороду за свою працю. Можна було очікувати, що такий порядок справді приборкає дух монополії та відповідатиме першій меті акта. Але насправді цього, мабуть, не сталося. Хоча законом четвертого року правління Георга III (розд. 20) форт Сенегал із прилеглими до нього околицями було передано компанії купців, які торгували з Африкою, однак наступного року (п’ятий рік правління Георга III, розд. 44) не тільки Сенегал із його околицями, а й увесь берег Африки — від Південної Берберії до Червоного мису — було вилучено з відання компанії, повернено короні й торгівлю з ним проголошено вільною для всіх підданих його величності. Компанію звинуватили в тому, що вона обмежила торгівлю й установила щось на зразок ввізної монополії. Однак дуже легко зрозуміти, як за чинності закону двадцять третього року правління Георга II вона могла це зробити. Хоч би як там було, із друкованих звітів про дебати в Палаті громад, які не завжди відповідають дійсності, видно, що її звинувачували в цьому. Оскільки всі дев’ять членів правління були купцями, а губернатори та агенти різних фортів і поселень залежали від них, цілком імовірно, що останні особливо старанно виконували їхні розпорядження та доручення, що встановлювали справжню монополію.

Для досягнення другої із цих цілей — утримання укріплень і гарнізонів — парламент щороку надавав суму близько 13 000 фунтів. Звіт про належне використання цієї суми правління мусило подавати начальникові скарбниці, а потім цей звіт подавали до парламенту. Але парламент, що приділяє так мало уваги витрачанню мільйонів, навряд чи приділятиме багато уваги витрачанню цих 13 000 на рік, а начальник скарбниці за своїм фахом і своєю освітою не дуже підготовлений до розуміння того, які видатки потрібні на укріплення та гарнізони. Щоправда, капітани кораблів його величності та інші офіцери, призначені Радою адміралтейства, можуть бути поінформовані щодо стану укріплень та гарнізонів і доповідати про свої спостереження раді, але ця рада, напевне, не має прямого стосунку до правління компанії та не має влади виправляти вчинки, щодо яких поінформована; з іншого боку, не слід думати, що капітани кораблів його величності глибоко опанували фортифікаційну науку. Звільнення від посади, яку можна обіймати тільки впродовж трьох років і яка навіть протягом цього терміну дає мізерну законну винагороду, є найбільшим покаранням для винного члена правління, за винятком випадків хабарництва чи розтрати грошей держави або компанії; страх перед таким покаранням ніколи не може бути досить вагомою спонукою до постійної та дбайливої уваги до справ, що не супроводжується жодним іншим інтересом. Правління компанії звинувачували в тому, що воно відправляло цеглу та камінь з Англії на берег Гвінеї для ремонту фортеці Берегового мису, для чого парламент кілька разів надавав спеціальні суми. Крім того, якість цегли та каменю, відправлених у цю тривалу подорож, виявилася такою поганою, що довелося ще раз перебудовувати стіни, зроблені з них. Укріплення, що лежать на північ від Червоного мису, не тільки утримуються на кошти держави, а й перебувають під безпосереднім управлінням виконавчої влади, і нелегко уявити собі розумні підстави, на яких укріплення, що розташовані на південь від нього і принаймні почасти утримуються також на кошти держави, мають бути під іншим управлінням. Протегування середземноморській торгівлі було первісною причиною або приводом для зайняття гарнізоном Гібралтару та Мінорки, однак утримання їх та управління цими гарнізонами цілком слушно доручили не Турецькій компанії, а виконавчій владі. У широті панування виконавчої влади значною мірою полягають її велич та гідність, і важко очікувати, щоб вона нехтувала тим, що конче потрібно для захисту цього панування. І гарнізони Гібралтару та Мінорки ніколи не були зневажені; хоча Мінорку двічі було відібрано й тепер, певно, її втрачено назавжди, проте ніколи це нещастя не приписували недбалості з боку виконавчої влади. Я не хотів би, щоб мене зрозуміли так, наче та чи та із цих дорогих фортець була коли-небудь щонайменшою мірою потрібна для досягнення тієї мети, заради якої спочатку їх було відірвано від іспанської монархії. Це захоплення, можливо, насправді ніколи не служило іншій меті, крім відчуження від Англії її природного союзника, іспанського короля, та об’єднання двох головних гілок Бурбонського дому в тісніший і постійніший союз, ніж той, що його могли будь-коли встановити кровні зв’язки.

Акціонерні компанії, затверджені королівською хартією або парламентським актом, багато в чому відрізняються не тільки від привілейованих компаній, а й від приватних торговельних товариств.

По-перше, у приватних торговельних товариствах жоден учасник не може без дозволу компанії передати свій пай іншій особі або ввести в товариство нового члена. Однак кожний член товариства може після належного сповіщення вийти з нього й вимагати виплати йому його паю із загального капіталу. Навпаки, член акціонерної компанії не може вимагати від неї виплати свого паю, але кожний член її може без згоди компанії передати свій пай іншій особі й таким чином ввести нового члена. Вартість акції акціонерної компанії завжди визначається її ціною на ринку й може бути більшою чи меншою за суму, внесену її власником у капітали компанії.

По-друге, кожний член приватного торговельного товариства відповідає по зобов’язаннях та боргах товариства всім своїм майном. Кожний член акціонерної компанії, навпаки, відповідає тільки в розмірі свого паю.

Торговельні операції акціонерної компанії завжди веде рада директорів. Щоправда, ця рада часто багато в чому підлягає контролю загальних зборів акціонерів. Але ці збори рідко претендують на розуміння справ компанії; і коли серед акціонерів не панують партійні чвари, вони не вважають за потрібне цікавитися цими справами, задовольняючись отриманням такого піврічного або річного дивіденду, який директори визнають за потрібне їм видати. Це повне звільнення від турбот і ризику понад певну суму залучає до акціонерних компаній багатьох людей, які не вважали б за можливе ризикувати всім статком у приватному торговельному товаристві. Через це такі компанії зазвичай залучають до себе значно більше капіталів, ніж ті, якими можуть похвалитися приватні торговельні товариства. Торговельний капітал Південноокеанської компанії певний час перевищував 33 800 000 фунтів. Капітал Англійського банку, що дає дивіденд, досягає нині 10 780 000 фунтів. Однак від директорів таких компаній, які більше відають чужими грішми, ніж власними, не можна очікувати такої невсипущої обережності, яку учасники приватного торговельного товариства виявляють в управлінні своїм капіталом. Подібно до управителя на службі в багатих людей, вони схильні вважати дрібні справи нижчими за гідність своїх хазяїв і дуже легко звільняють себе від турботи про них. Тому недбалість і марнотратство завжди більшою чи меншою мірою мають виявлятися в управлінні справами такої компанії. Унаслідок цього акціонерні компанії для зовнішньої торгівлі рідко демонстрували здатність витримувати конкуренцію приватних торговельних товариств. Вони рідко мали успіх без виключних привілеїв і часто не мали успіху і з привілеями. Без виключних привілеїв вони зазвичай розладнували торгівлю. Маючи виключні привілеї, вони і розладнували, і обтяжували її.

Королівська африканська компанія, що передувала теперішній Африканській компанії, отримала виключний привілей на підставі хартії, та оскільки останню не було підтверджено парламентом, торгівлю внаслідок проголошеної після революції декларації прав було відкрито для всіх підданих його величності. Компанія Гудзонової затоки щодо своїх законних прав перебуває в такому самому становищі, як і Королівська африканська компанія. Її виключну хартію не було підтверджено парламентом. Південноокеанська компанія, доки вона діяла як торговельна, мала виключний привілей, підтверджений парламентом, так само як і чинна до нинішнього часу об’єднана компанія купців, що торгують з Ост-Індією.

Королівська африканська компанія невдовзі виявилася неспроможною витримати конкуренцію приватних торгівців, яких вона, попри декларацію прав, далі ще називала контрабандистами й переслідувала їх. Однак у 1698 році приватних торгівців змусили платити майже з усіх предметів їхньої торгівлі мито в 10%, що його компанія використовувала на утримання своїх укріплень і гарнізонів. Але, попри цей тяжкий податок, компанія була не здатна витримати конкуренцію, її капітал і кредит поволі зменшувалися. У 1712 році борги компанії так зросли, що для її збереження й для задоволення кредиторів знадобився парламентський акт. Було ухвалено, що рішення двох третин кредиторів за їхньою кількістю й сумами боргу має бути обов’язковим для решти як стосовно термінів, що даються компанії для сплати боргів, так і стосовно інших угод, які можуть бути визнані доцільними щодо цих боргів.

У 1730 році справи компанії так занепали, що вона виявилася зовсім неспроможною утримувати укріплення та гарнізони, служити єдиній меті, що була приводом для її існування. Від цього року до остаточного розпуску компанії парламент вирішив надати їй для цієї мети 10 000 фунтів. У 1732 році після багаторічних збитків у торгівлі з ввезення негрів до Вест-Індії вона, нарешті, вирішила зовсім відмовитися від цієї торгівлі, продавати приватним торгівцям Америки негрів, яких скуповують на березі, і влаштувати торгівлю з внутрішніми частинами Африки для вивезення золотого піску, слонової кістки, барвників тощо. Але її успіх у цій більш обмеженій торгівлі був не більшим, ніж у колишній, ширшій. Справи компанії й надалі поступово занепадали, доки, нарешті, вона не виявилася повним банкрутом і її не було розпущено парламентським актом, а її укріплення та гарнізони не передано теперішній привілейованій компанії купців, які торгують з Африкою. До організації Королівської африканської компанії послідовно засновували три інші акціонерні компанії для торгівлі з Африкою. Усі вони так само не мали успіху. Усі вони мали виключні хартії, хоча й не підтверджені парламентом, але на той час вони справді надавали виключні привілеї.

Компанії Гудзонової затоки до лих, що спіткали її під час останньої війни, щастило значно більше, ніж Королівській африканській компанії. Її обов’язкові витрати були значно менші. Уся кількість людей, яких вона утримувала в різних поселеннях та окремих будівлях, гордо пойменованих укріпленнями, не переважала, як передають, 120 осіб. Проте цієї кількості було досить для завчасної заготівлі хутра та інших товарів, потрібних для вантаження на кораблі компанії, що через лід рідко могли залишатися в цих морях більш як шість або вісім тижнів. Цією перевагою завчасної заготівлі товарів без кількох років підготовчих робіт не могли заручитися приватні торгівці, а без цього, напевне, торгівля в Гудзоновій затоці неможлива. Невеликий капітал компанії, що, як кажуть, не перевищував 110 000 фунтів, міг бути, проте, не менш достатнім для того, щоб компанія захопила у свої руки всю чи майже всю торгівлю і весь надлишок продуктів бідної, хоча й великої, країни, на яку поширювалася дія її хартії. Відповідно до цих умов не було приватних купців, які будь-коли намагалися б конкурувати з компанією в торгівлі із цією країною. Через це компанія завжди фактично мала монополію торгівлі, хоча останню й не було закріплено за нею законом. Окрім усього цього, невеликий капітал компанії, як кажуть, належав дуже невеликому числу купців. Але акціонерна компанія, що складається з малої кількості власників акцій і володіє невеликим капіталом, за своєю природою дуже наближається до приватного торговельного товариства й може виявитися здатною до такої самої ощадливості та уваги до справ. Тому не дивно, що внаслідок цих переваг компанія Гудзонової затоки до останньої війни могла вести свою торгівлю зі значним успіхом. Однак, мабуть, неймовірно, щоб прибутки компанії коли-небудь наближалися до того, що говорив про них Доббс[88]. Набагато серйозніший та обережніший дослідник Андерсон, автор «Історичного та хронологічного огляду торгівлі»[89], вельми слушно зазначає, що, розглянувши звіти про вивезення та ввезення компанії, подані за кілька років самим Доббсом, і належним чином врахувавши надзвичайний ризик і витрати компанії, він виявив, що її прибутки не заслуговують на заздрість або що вони не могли набагато перевищувати звичайний торговельний прибуток.

Південноокеанській компанії ніколи не доводилося утримувати ані укріплень, ані гарнізонів, і завдяки цьому вона була цілком вільна від великого видатку, що лежав на інших акціонерних компаніях. Проте величезний капітал, що його вона мала, був розподілений між величезною кількістю акціонерів. Тому природно було чекати, що необачність, недбалість і марнотратство панують в усьому управлінні справами компанії. Шахрайство та навіженість її біржової гри досить відомі, але розгляд їх змусив би нас вийти за межі нашої теми. Торговельні операції її велися не набагато краще. Першою торговельною справою, якою зайнялася компанія, було постачання іспанській Вест-Індії негрів, віддане їй у виключну монополію на підставі так званого договору «асієнто», укладеного за Утрехтським миром. А оскільки від цієї торгівлі не можна було очікувати великих вигід, бо Португальська й Французька компанії, що вели перед тим таку саму торгівлю і здебільшого на тих самих умовах, розорилися на ній, то компанії на відшкодування було дозволено щороку відправляти безпосередньо до іспанської Вест-Індії один корабель із різним вантажем. Із 10 рейсів цього щорічного корабля, кажуть, дав значні вигоди тільки один, здійснений кораблем «Роял Керолайн» у 1731 році; майже всі інші були більш або менш збиткові. Ці погані результати повірені та агенти компанії приписували вимаганням і утискам з боку іспанського уряду, але можливо, що це відбувалося переважно через розтрати й розкрадання з боку здебільшого саме цих повірених та агентів; розповідають, що багато з них набули величезних статків тільки за один рік. У 1734 році компанія звернулася до короля з проханням, щоб їй було дозволено через малу вигідність припинити торгівлю й щорічне відправлення корабля з вантажем і навзамін отримати те, чого пощастить домогтися від короля Іспанії.

У 1724 році ця компанія спробувала опанувати китоловний промисел. Щоправда, тут вона не мала монополії, але весь час, доки вона займалася ним, жоден британський підданий не брався за нього. Із восьми експедицій до Гренландії, здійснених її кораблями, прибутковою була одна, а решта — збиткові. Після восьмої, останньої, експедиції, коли компанія продала судна, запаси та знаряддя, втрати, що їх зазнало це підприємство, у тому числі й відсотки на капітал, перевищили 237 000 фунтів.

У 1722 році компанія звернулася до парламенту з проханням, щоб їй дозволили поділити її величезний капітал — понад 33 800 000 фунтів, — весь наданий у позику урядові, на дві рівні частини: одна половина, тобто понад 16 900 000 фунтів, ставилася в однакове становище з іншими державними рентами й не мала підлягати стягненням за законтрактовані борги директорів компаній, або за збитки, що їх вони зазнавали під час здійснення їхніх торговельних проектів; друга частина залишалася, як і раніше, торговельним капіталом і відповідала по боргах і збитках. Прохання було занадто обґрунтованим, щоб залишатися без задоволення. У 1733 році компанія знову звернулася з проханням про те, щоб 3/4 її торговельного капіталу були віддані в позичку урядові й тільки 1/4 залишалася як торговельний капітал і наражалася б на ризик, пов’язаний із недолугим управлінням її директорів. Як позичковий, так і торговельний капітал компанії були до цього часу зменшені на понад 2 000 000 кожен послідовними платежами уряду; таким чином, ця четверта частина в підсумку дорівнювала 3 662 784 фунти 8 шилінгів і 6 пенсів. У 1748 році всі вимоги компанії до іспанського короля, що ґрунтувалися на договорі «асієнто», були за Угодою в Аахені задоволені відповідним чином. Так було покладено край її торгівлі з іспанською Вест-Індією, її торговельний капітал перетворено на позичковий, і компанія припинила існування як торговельне підприємство.

Слід зазначити, що в торгівлі, яку вела Південноокеанська компанія за допомогою свого щороку споряджуваного корабля й тільки від якої вона очікувала отримати більш-менш значний бариш, вона зустрічала конкуренцію як на іноземному, так і на внутрішньому ринку. У Карфагені, Порто-Белло та Вера-Крузі компанія наражалася на конкуренцію іспанських купців, які привозили з Кадикса на ці ринки ті самі європейські товари, що їх вивозив її корабель, а в Англії — на конкуренцію англійських купців, які ввозили з Кадикса ті самі вест-індські товари. Щоправда, товари іспанських та англійських купців обкладали більш високими митами. Але, цілком імовірно, втрати, спричинені недбалістю, розтратами та розкраданням із боку службовців компанії, були набагато тяжчим податком, ніж усі ці мита. Усьому досвідові суперечить те, що акціонерна компанія може успішно вести якусь галузь зовнішньої торгівлі, якщо окремі торгівці можуть вступати у відкриту вільну конкуренцію з нею.

Стару Ост-Індську компанію було засновано в 1600 році хартією королеви Єлизавети. Під час перших 12 експедицій, споряджених нею до Індії, вона, напевне, була торговельною привілейованою компанією з окремими капіталами, що, однак, торгувала виключно на спільних кораблях компанії. У 1612 році її члени об’єдналися в акціонерну компанію. Їхня хартія давала їм привілей, і хоча її не було затверджено парламентським актом, вона на той час надавала компанії справжній, виключний привілей. Тому впродовж багатьох років компанію не дуже хвилювали конкуренти. Ані її капітал, що ніколи не перевищував 744 000 фунтів, з акціями в 50 фунтів, не був таким великим, ані її торгівля не була такою широкою, щоб вони уможливлювали велику недбалість і марнотратство чи великі розкрадання. Попри деякі надзвичайні втрати, завдані почасти недоброзичливістю Голландської ост-індської компанії, а почасти іншими обставинами, компанія протягом багатьох років вела успішну торгівлю. Але з плином часу, коли почали краще розуміти принципи свободи, з кожним днем ставало дедалі більш спірним, чи може королівська хартія, не затверджена парламентським актом, давати виключні привілеї. Рішення судів із цього питання не були однакові, але мінялися зі зміною уряду й духом часу. Кількість конкурентів збільшувалася; на кінець царювання Карла II, упродовж усього царювання Якова ІІ й частини царювання Вільгельма III через цих конкурентів компанія перебувала у вкрай скрутному становищі. У 1698 році парламентові було зроблено пропозицію дати урядові 2 000 000 з 8% з умовою утворення з передплатників цієї позики нової Ост-Індської компанії з виключними привілеями. Стара Ост-Індська компанія запропонувала 700 000 фунтів, майже весь свій капітал, із 4% і на тих самих умовах. Але в цей час стан державного кредиту був таким, що урядові було вигідніше позичити 2 млн з 8%, ніж 700 000 із 4%. Пропозицію нових акціонерів було прийнято і внаслідок цього засновано нову Ост-Індську компанію. Однак стара Ост-Індська компанія здобула право продовжувати свою торгівлю до 1701 року. Водночас вона дуже спритно придбала на ім’я свого скарбника акції нової компанії на 315 000 фунтів. Через недбалість у тексті парламентського акта, що передавав торгівлю з Ост-Індією передплатникам цієї двомільйонної позики, залишилося незрозумілим, чи мають вони вести свої торговельні операції спільно і на об’єднані кошти. Деякі окремі торгівці, що зробили передплату, беручи загалом, на 7200 фунтів, наполягали на своєму праві торгувати окремо на власний капітал і власний ризик. Стара Ост-Індська компанія зберегла право торгівлі на свій старий капітал до 1701 року; так само до й після цього терміну, подібно до інших окремих купців, вона мала право торгувати самостійно на 315 000 фунтів, передплачених нею в капітал нової компанії. Кажуть, що конкуренція двох компаній із приватними торгівцями та між собою майже розорила обидві. Наступного разу, коли в 1730 році парламентові було запропоновано передати ведення торгівлі привілейованій компанії, зробивши її більш вільною, Ост-Індська компанія на противагу цій пропозиції в дуже яскравих барвах змалювала прикрі наслідки, що їх, як вона вважала, на той час спричинила конкуренція. В Індії, за її твердженням, ця остання підняла ціни на товари так високо, що їх не варто було купувати, а в Європі, переповнивши ринок, вона так знизила ціни, що від продажу цих товарів не було вигоди. Того, що більшим ввезенням вона мала на англійському ринку значно знизити ціни на індійські товари, на велику вигоду та зручність споживачів, не можна заперечити, але щоб вона підвищила ціни на них на індійському ринку, здається малоймовірним, оскільки весь надзвичайний попит, що його могла спричинити ця конкуренція, мав бути тільки краплею серед неосяжного океану індійської торгівлі. З іншого боку, хоча збільшення попиту спершу тимчасово підвищує ціни на товари, проте завжди зрештою знижує їх. Попит заохочує виробництво й через це спричиняє конкуренцію між виробниками, які, заради того, щоб мати можливість продавати дешевше за інших, запроваджують новий поділ праці та нові прийоми в промислі, про які в противному разі вони ніколи б і не подумали. Сумними наслідками, що на них нарікала компанія, були: дешевизна предметів споживання і заохочення виробництва, саме ті два результати, що є головним завданням політичної економії. Проте конкуренція, на яку компанія так гірко скаржилася, існувала недовго. У 1702 році обидві компанії було певною мірою об’єднані троїстим договором, у якому третьою стороною була королева; у 1708-му парламентським актом їх було остаточно об’єднано в одну компанію за її нинішньою назвою «Об’єднаної компанії купців, що торгують з Ост-Індією». До цього акта визнали за потрібне включити застереження, що дозволяло окремим торгівцям продовжувати свої операції до Михайлового дня 1711 року; водночас директорам давалося повноваження з попередженням за три роки викупити невеликий капітал цих торгівців у 7200 фунтів і таким чином перетворити весь капітал компанії на акціонерний. Тим самим актом капітал компанії внаслідок нової позики урядові було збільшено з 2 000 000 до 3 200 000 фунтів. У 1745 році компанія позичила урядові ще 1 000 000; та оскільки цей мільйон не зібрали за передплатою з акціонерів, а отримали від продажу ренти й випуску боргових зобов’язань, то від цього капітал, із якого акціонери могли вимагати дивіденди, не збільшився. Однак це збільшило торговельний капітал компанії, що разом із рештою 3 200 000 фунтів відповідав за збитки, яких компанія зазнала у своїй торговельній діяльності, і за її борги. Від 1708-го або принаймні від 1711 року компанія звільнилася від конкурентів і, встановивши повну монополію англійської торгівлі з Ост-Індією, успішно торгувала й щороку виплачувала з прибутків помірний дивіденд своїм акціонерам. Під час французької війни, що розпочалася в 1741-му, підступні дії Дюпле, французького губернатора в Пондишері, втягнули компанію у війни в Карнатиці та в політичні чвари індійських князів. Після багатьох визначних успіхів й однаково визначних втрат компанія врешті-решт втратила Мадрас, на той час головне своє поселення в Індії. Мадрас було повернено компанії за Угодою в Аахені; але близько цього часу дух війни і завоювань заволодів, напевне, її службовцями й відтоді ніколи не полишав їх. Під час французької війни, що розпочалася в 1755 році, військові сили компанії були причетні до всіх успіхів зброї Великої Британії. Вони відстояли Мадрас, узяли Пондишері, повернули Калькутту й заволоділи доходами багатої та великої країни, які перевищували, як тоді говорили, 3 000 000 на рік. Компанія за кілька років спокійно заволоділа цими доходами, але в 1767 році уряд пред’явив претензію на її територіальні надбання та отримувані від них доходи як на такі, що по праву належать короні; компанія на задоволення цієї вимоги погодилася платити урядові 400 000 фунтів на рік. Перед цим компанія поступово підвищила дивіденд із 6 до 10%, тобто на її капітал в 3 200 000 фунтів дивіденд зріс на 128 000 фунтів, тобто збільшився зі 192 000 до 320 000 фунтів на рік. Компанія збиралася збільшити дивіденди ще, а саме до 12,5%, тоді щорічна виплата акціонерам дорівнювала б сумі, що її вона погодилася платити урядові, тобто 400 000 фунтів на рік.

Але протягом двох років, коли мала виконуватися угода компанії з урядом, двома послідовними актами парламенту було обмежено подальше збільшення дивідендів; метою цих актів було прискорення сплати боргів компанії, що на той час визначалися в 6 000 000–7 000 000 фунтів. У 1769 році компанія відновила угоду з урядом ще на п’ять років, причому домоглася, щоб упродовж цього періоду їй було дозволено поступово збільшити дивіденд до 12,5%, однак за умови, щоб збільшення його в жодному разі не перевищувало 1% на рік. Через це збільшення дивіденду, коли він досяг свого максимального розміру, могло збільшити щорічні платежі компанії акціонерам і державі лише на 608 000 фунтів порівняно з тим, що вона виплачувала до своїх останніх територіальних надбань. Яким за припущеннями був валовий прибуток компанії від цих територіальних надбань, уже згадувалося; за звітом, доставленим у 1768 році судном Ост-Індської компанії «Круттенден», чистий прибуток компанії після всіх вирахувань та військових витрат обчислювався у 2 048 747 фунтів. Окрім того, компанія, як розповідали, мала ще й інші доходи, почасти із земель, а головним чином від мит, що були встановлені нею в різних поселеннях і загалом досягали 439 тисяч фунтів. Прибутки компанії від торгівлі, за свідченням її голови в Палаті громад, досягали на той час щонайменше 400 000 фунтів на рік, за свідченням її бухгалтера — щонайменше 500 000 фунтів; за найобережнішим підрахунком, вони дорівнювали найвищому дивідендові, що міг виплачуватися акціонерам. Такий величезний дохід компанії міг, звісно, витримати збільшення на 608 000 фунтів її щорічних платежів і водночас стати великим фондом погашення боргів для швидкого скорочення їх. Однак у 1773 році її борги замість зменшитися збільшилися через невнесення до скарбниці річного внеску в 400 000 фунтів, неплатіж мита до митниці, великий борг банку за зробленими позиками, і, нарешті, по векселях, виданих в Індії та необережно акцептованих, загальною сумою понад 1 200 000 фунтів. Негаразди, що звалилися на компанію внаслідок цих нагромаджених вимог, змусили її не тільки одразу скоротити дивіденд до 6%, а й вдатися до ласки уряду, благаючи його, по-перше, про звільнення від подальшої сплати домовлених 400 000 фунтів, а, по-друге, про позику в 1 400 000 фунтів для того, щоб урятуватися від неминучого банкрутства. Величезне зростання капіталів компанії, напевне, стало для її службовців приводом для ще більшого марнотратства й приховування величезних розкрадань, ніж це відповідало зростанню її коштів. Поведінка службовців компанії в Індії та загальний стан її справ і в Європі, і в Індії стали предметом парламентського розслідування, у результаті якого було здійснено кілька дуже важливих змін у її управлінні як в Англії, так і за кордоном. В Індії головні поселення компанії — Мадрас, Бомбей і Калькутту, що перед цим зовсім не залежали одне від одного, було підпорядковано генерал-губернаторові, при якому функціонувала рада з чотирьох членів, причому парламент залишив за собою перше призначення губернатора та ради; їхньою резиденцією призначили Калькутту; це місто стало в Індії тим, чим раніше був Мадрас, — головним англійським поселенням в Індії. Суд мера Калькутти, первісно заснований для розгляду торговельних спорів, що виникали в місті й поблизу нього, мало-помалу поширив свою юрисдикцію разом із розширенням володінь компанії. Тепер його було обмежено й повернено в первісні рамки. Замість нього було засновано новий верховний суд, що складався з головного судді та трьох суддів, призначених короною. У Європі ценз, що дає право голосу в загальних зборах акціонерів (первісно він дорівнював 500 фунтів — ціні акцій компанії), було підвищено до 1000 фунтів. Окрім того, було встановлено, що право голосу в разі купівлі акції, а не отримання її в порядку спадкування дається за умови володіння нею щонайменше протягом року замість шести місяців, що вимагалися раніше. Раду з 24 директорів раніше обирали щороку; тепер було ухвалено, що кожний директор у майбутньому має обиратися на чотири роки; однак шестеро з них поперемінно вибували з посади щороку й не мали права переобиратися під час виборів шести нових директорів наступного року. Очікували, що внаслідок цих перетворень збори акціонерів і рада директорів виявляться здатними діяти з більшою гідністю й систематичністю, ніж це зазвичай було раніше. Але, мабуть, видається неможливим за допомогою якихось перетворень зробити їх здатними управляти й навіть брати участь в управлінні величезною країною, тому що більшість членів завжди надто мало зацікавлена в процвітанні цієї країни, щоб ставитися з більш-менш серйозною увагою до того, що може йому сприяти. Часто людина, яка має великий, а інколи й маленький статок, схильна купити тисячофунтову акцію Індійської компанії виключно заради того впливу, що його вона гадає отримати завдяки праву голосу у зборах акціонерів. Ця акція дає їй участь коли не в пограбуванні, то принаймні в призначенні грабіжників Індії; хоча це призначення здійснює рада директорів, але остання неминуче перебуває в більшій або меншій залежності від впливу акціонерів, які не лише обирають директорів, а й інколи розпоряджаються призначенням службовців в Індії. Якщо тільки акціонер може протягом кількох років мати такий вплив і в цей спосіб улаштувати якесь число своїх друзів, то часто його мало цікавлять дивіденд чи навіть ціна акції, на якій ґрунтується його право голосу. Про розквіт країни, в управлінні якої його акція дає йому право голосу, він рідко думає. Не було й за самою природою речей не могло бути правителів, до такої міри байдужих до щастя чи нещастя своїх підданих, розквіту чи занепаду своїх володінь, слави чи безчестя свого уряду, якими внаслідок неподоланних моральних причин має бути більшість акціонерів такої торговельної компанії. Від деяких нових ухвал, прийнятих у результаті парламентського розслідування, ця байдужість найшвидше мала зрости, а не зменшитися. Наприклад, ухвалою Палати громад було оголошено, що акціонери можуть одержувати 8% дивідендів на капітал не раніше, ніж буде сплачено борг урядові в 1 444 000 фунтів, а решту боргів доведено до 1 500 000 фунтів, і що всі залишки доходу й чистого прибутку слід ділити на чотири частини, три з яких сплачувати до скарбниці для суспільних потреб, а четверту перетворювати на запасний капітал для подальшого погашення боргів або покриття непередбачених видатків компанії. Але якщо компанія була поганим керівником і поганим правителем, коли весь її чистий дохід і прибуток належали їй і перебували в її власному розпорядженні, вона навряд чи могла стати краще, якщо 3/4 їх мали належати іншим, а 1/4 хоча й мала використовуватися на потреби компанії, але під чужим контролем і з чужого дозволу.

Компанії було б, напевно, приємніше, щоб її власні службовці та агенти мали задоволення отримувати вигоди від розкрадання надлишків, що зостаються за сплатою належних 8% дивідендів, ніж якби ці надлишки відповідно до згаданої ухвали потрапляли до рук інших людей. Інтереси цих службовців та їхніх близьких могли переважати на зборах акціонерів і спонукати ці збори надавати підтримку винуватцям розкрадань, учинених на пряме порушення їхніх власних розпоряджень. Більшості акціонерів підтримка авторитету власних зборів може інколи видаватися справою менш важливою, ніж підтримка тих, хто підриває цей авторитет.

Однак ухвали 1773 року не поклали край безладові в управлінні справами компанії в Індії. Незважаючи на те, що за короткий період доброго ведення справ вона зібрала в Калькуттській скарбниці понад 3 000 000 фунтів стерлінгів, попри те, що надалі вона поширила своє панування або своє грабіжництво, приєднавши деякі найбагатші та найродючіші області в Індії, усе було розкрадено і зруйновано. Компанія виявилася цілком непідготовленою до того, щоб зупинити Гайдер-алі або чинити опір його вторгненню; внаслідок цього безладу справи компанії тепер (1784 року) перебувають у гіршому стані, ніж будь-коли; щоб запобігти негайному банкрутству, вона ще раз змушена просити допомоги в уряду. Різні партії пропонували різні плани для поліпшення управління справами компанії, і, мабуть, спільним в усіх цих планах є припущення, яке, по суті, завжди було доволі очевидним, — що вона зовсім неспроможна управляти своїми територіальними володіннями. Напевне, і сама компанія була цілковито переконана у своїй неспроможності й готова передати їх урядові.

Із правом володіння укріпленнями та гарнізонами у віддалених і варварських країнах неминуче поєднане право оголошення війни та укладання миру в них. Акціонерні компанії, що мали одне із цих прав, постійно користувалися й іншим, яке часто напевно надавалося їм. Як несправедливо, як легковажно, як жорстоко вони ним користувалися, надто добре відомо з нещодавнього дослідження.

Коли компанія купців розпочинає на свій ризик і власним коштом організацію нової торгівлі з якимось віддаленим і варварським народом, можливо, доцільно об’єднати їх в акціонерну компанію і в разі успіху надати їм монополію цієї торгівлі на певну кількість років. Це найлегший та найприродніший спосіб, яким держава може винагородити їх за ризик небезпечного й дорогого експерименту, із якого згодом суспільство матиме користь. Така тимчасова монополія може бути виправдана тими самими міркуваннями, із яких монополію нової машини дають її винахідникові або нової книги — її авторові. Але по закінченні терміну монополію, звісно, має бути знищено, укріплення та гарнізони, коли вирішили, що вони необхідні, передано урядові, їхню вартість сплачено компанії, а торгівлю відкрито для всіх підданих держави. За постійної монополії всі інші піддані держави дуже безглуздо обкладаються двома податками: по-перше, більш високою ціною товарів, що їх за вільної торгівлі вони могли б купувати значно дешевше, а по-друге, повним виключенням їх із галузі торгівлі, зайнятися якою було б зручно й вигідно багатьом із них. І, окрім того, їх оподатковують таким чином для найнекориснішої та найнепотрібнішої з усіх цілей. Це робиться лише для того, щоб надати можливість компанії зберігати недбалість, марнотратство та крадійство її службовців, безладне ведення справ якими рідко дає змогу дивідендові компанії перевищувати звичайну норму прибутку в галузях торгівлі, цілком вільних, а часто змушує їх падати набагато нижче за цей рівень. Однак без монополії акціонерні компанії, як це показує досвід, не можуть довго вести яку-небудь галузь зовнішньої торгівлі. Купувати на одному ринку, щоб продати з прибутком на іншому, коли на обох є багато конкурентів, стежити не тільки за випадковими коливаннями попиту, а й за значнішими та частішими коливаннями в конкуренції або задоволенні цього попиту іншими торгівцями, вміло і з розумінням справи пристосовувати до всіх цих обставин кількість і якість кожного асортименту товарів — це своєрідне ведення війни, операції якої весь час змінюються і яку навряд чи можливо вести успішно без такої неослабної пильності та уваги, що їх не можна очікувати від директорів акціонерної компанії. Ост-Індська компанія після погашення всіх своїх вкладів і по закінченні терміну свого привілею згідно з парламентським актом має право продовжувати торгівлю з Ост-Індією, зберігаючи корпоративну будову акціонерної компанії й на корпоративні кошти, нарівні з іншими британськими підданими. Але за такого становища більша спритність і пильність приватних торгівців, цілком імовірно, невдовзі змусять її покинути цю торгівлю.

Видатний французький автор, великий знавець політичної економії абат Мореллі[90] наводить список 55 акціонерних компаній для зовнішньої торгівлі, заснованих у різних країнах Європи від 1600 року, які, за його словами, усі зазнали невдачі через погане управління, попри те, що мали виключні привілеї. Мореллі був неправильно поінформований щодо історії двох або трьох із них, які не були акціонерними компаніями і не зазнали краху, але натомість було кілька збанкрутілих акціонерних компаній, що їх він пропустив.

Напевне, акціонерні компанії без виключних привілеїв можуть вести успішно тільки ті підприємства, у яких усі операції можна звести до так званої рутини або до такої одноманітності засобів, яка припускає невеликі зміни чи зовсім не припускає їх. До таких підприємств належать: по-перше, банки; по-друге, підприємства зі страхування від вогню, від морського ризику й піратства під час війни; по-третє, підприємства зі спорудження та утримання судноплавних каналів і, по-четверте, подібні до них підприємства, що забезпечують водою великі міста.

Хоча принципи банківської справи можуть видаватися до певної міри темними, її практику можна звести до точних правил. Відступ у будь-яких випадках від цих правил заради надзвичайного баришу від привабливих спекуляцій майже завжди є вельми небезпечним і часто згубним для банківської компанії, що ризикнула на це. Проте акціонерні компанії завдяки своїй структурі зазвичай ретельніше дотримуються встановлених правил, ніж приватні товариства. Через це такі компанії, напевне, надзвичайно придатні для цієї справи. Тому головні банки в Європі є акціонерними компаніями, і багато з них ведуть свою справу дуже успішно без якихось виключних привілеїв. Англійський банк не має інших привілеїв, окрім тієї, що інші банківські компанії в Англії не можуть складатися із понад 6 людей. Два банки в Единбурзі є акціонерними компаніями без жодних привілеїв.

Хоча вартість ризику від вогню, від втрат у морі або від піратства й не можна обчислити точно, вона допускає приблизне оцінювання, що дає змогу певною мірою зводити ризик до твердих правил і методів. Тому страхове підприємство може вести акціонерна компанія без виключних привілеїв. Ані Лондонська страхова, ані Королівська біржова страхова компанії не мають таких привілеїв.

Коли судноплавний канал споруджено, управління ним зовсім просте й легке і підлягає точним правилам та методам. Навіть його спорудження є таким, що його можна здати підрядчикові з розплатою поверстово або за кількістю шлюзів. Те саме, що й про канал, можна сказати про водогін, який забезпечує водою велике місто. Тому такі підприємства можуть вестись, і часто насправді ведуться дуже успішно під управлінням акціонерних компаній без виключних привілеїв.

Однак заснування акціонерної компанії для якого-небудь підприємства тільки тому, що вона може виявитися здатною вести це підприємство успішно, або вилучення окремої групи купців із дії звичайних законів, що поширюються на всіх їхніх сусідів, тільки тому, що за такого вилучення вони можуть успішно вести свою справу, звісно, не є обґрунтованим. Щоб таке заснування було цілком доцільним, поряд із можливістю існування точних правил і методів мають бути наявні ще дві інші обставини: по-перше, має бути цілком очевидно, що це підприємство дає велику і більш загальну користь, ніж більшість звичайних підприємств; по-друге, що воно потребує більшого капіталу, ніж той, який може без труднощів зібрати приватне товариство. Якщо помірний капітал є достатнім, більша корисність підприємства не може слугувати достатньою підставою для заснування акціонерної компанії, бо в такому разі попит на те, що вона має виробляти, можуть негайно й легко задовольнити окремі підприємці. В усіх чотирьох зазначених вище видах підприємства наявні обидві ці умови.

Більшу й загальну корисність банківських підприємств, коли ними управляють розсудливо, було докладно з’ясовано в другій книзі цього дослідження. Але державний банк, який підтримує державний кредит і в окремих випадках авансує урядові весь його дохід від податків, що іноді, можливо, сягає багатьох мільйонів, за рік або два до того, як податок буде зібрано, вимагає більшого капіталу, ніж той, що його може легко зібрати якась приватна компанія.

Страхові підприємства забезпечують значну стабільність статку окремих осіб; розподіляючи між багатьма людьми ті збитки, що розорили б окрему особу, вони полегшують їх для всього суспільства. Однак для того, щоб забезпечити цю стабільність, страхувальники мають володіти дуже великим капіталом.

Кажуть, що перед заснуванням двох акціонерних страхових компаній у Лондоні генеральному прокуророві було подано список 150 приватних страхувальників, які збанкрутіли протягом п’яти років.

Те, що судноплавні канали та споруди, потрібні інколи для забезпечення великих міст водою, дуже корисні для суспільства і водночас вимагають більших видатків, ніж це відповідає коштам приватних осіб, досить зрозуміло.

За винятком чотирьох видів підприємств, про які згадувалося вище, я не міг уявити собі якогось іншого, де були б наявні умови, потрібні для того, щоб заснування акціонерної компанії було доцільним. Англійська мідна компанія в Лондоні, компанія для виплавляння свинцю, компанія для шліфування дзеркал не мають на меті якоїсь великої чи особливої користі, що її вони переслідували б; для виконання їхніх цілей, напевне, не потрібні також витрати, непосильні для статку багатьох приватних осіб. Мені невідомо, чи можливо звести справу, яку ведуть ці акціонерні компанії, до таких точних правил і методів, що роблять її придатною для акціонерних компаній, або чи мають вони підстави хвалитися надзвичайними прибутками. Гірничопромислова торговельна компанія давно вже збанкрутувала. Акції Британської полотняної компанії в Единбурзі нині продають набагато нижче за їхню номінальну вартість, хоча й вище, ніж кілька років тому. Акціонерні компанії, засновані з патріотичною метою підтримки деяких окремих видів мануфактурної промисловості, не тільки завдають собі шкоди та зменшують капітал усього суспільства, а й навряд чи дають більше користі, ніж завдають шкоди. Попри найчесніші наміри, неминуча пристрасть директорів до окремих галузей промисловості, у які різні підприємці заманюють їх і обдурюють, фактично гальмує розвиток решти промисловості й неминуче більшою або меншою мірою порушує те природне співвідношення, яке в противному разі встановилося б між правильно веденою промисловістю та прибутками і яке для загальної промисловості країни є великим і найдієвішим заохоченням.


Стаття 2. Про витрати на освітні заклади для юнацтва

Освітні заклади для юнацтва так само можуть давати дохід, достатній для покриття витрат на утримання їх. Плата, або гонорар, що його студент сплачує вчителеві, природно, становить такий дохід.

Навіть у тих випадках, коли вчитель отримує винагороду не із цього природного джерела, однаково не видається необхідним, щоб її оплачували із загальних державних доходів, збирання й витрачання яких у більшості країн передається виконавчій владі. Справді, у більшій частині Європи утримання шкіл та університетів або не лягає тягарем на загальні доходи держави зовсім, або цей тягар дуже невеликий. Їх повсюдно утримують переважно з якихось місцевих доходів або з доходів округу, провінції, із ренти з якогось земельного володіння або з відсотків із капіталу, наданого спеціально із цією метою інколи самим правителем, інколи якимось приватним благодійником і дорученого управлінню особливо довірених людей.

Чи сприяли взагалі ці громадські пожертви досягненню тієї мети, заради якої їх робили? Чи сприяли вони заохоченню старанності й поліпшенню здібностей викладачів? Чи спрямовували вони навчання в бік цілей, корисніших як для окремої особи, так і для всього суспільства, ніж ті, що їх воно, природно, переслідувало б, якби було полишене саме на себе? Не видається надто важким дати більш-менш точну відповідь на кожне із цих запитань.

У будь-якій професії старанність більшості тих, хто займається нею, завжди відповідає їхній потребі виявляти її. Цю потребу найсильніше відчувають ті, для кого винагорода їхньої професії становить єдине джерело, із якого вони розраховують набути собі статок або навіть одержувати свій звичайний дохід і засоби до існування. Для того щоб набути цей статок або навіть тільки одержувати ці засоби до існування, вони мають протягом року виконати певну кількість роботи встановленої вартості; і там, де конкуренція вільна, суперництво конкурентів, які всі намагаються витіснити одне одного, змушує кожного намагатися виконувати свою роботу з певною мірою точності. Розмір благ, що їх у разі успіху можна отримати в деяких професіях, може, поза сумнівом, інколи спонукати небагатьох людей, що відрізняються надзвичайним честолюбством і характером, докладати своїх зусиль. Однак перспектива отримання великих благ, вочевидь, зовсім не є конче потрібною для того, щоб спричиняти докладання надзвичайних зусиль. Суперництво та боротьба роблять першість і перевагу навіть у маловажних професіях об’єктом честолюбності й часто потребують надзвичайних зусиль. Навпаки, самих лише великих благ за відсутності потреби домагатися їх рідко бувало достатньо для того, щоб спричинити докладання більш-менш значних зусиль. В Англії успіх у професії юриста веде до дуже привабливих для честолюбства благ, а проте як мало людей, народжених у багатих сім’ях, відзначилося тут у цій професії!

Капітали шкіл та університетів неминуче більшою або меншою мірою знизили потребу в старанності для викладачів. Засоби до свого існування, оскільки джерелом цих засобів є їхня плата, вони, вочевидь, отримують із фонду, цілком незалежного від їхнього успіху та репутації в їхній спеціальній професії.

У деяких університетах плата становить тільки частину, і до того ж нерідко тільки невелику частину, винагороди викладача, більшу її частину він одержує від гонорару або плати, яку вносять його слухачі. Необхідність старанності, хоча й завжди більше або менше знижена, у цьому разі не зовсім усунена. Репутація у своїй професії має для викладача ще деяке значення, він ще залежить від симпатій, вдячності та сприятливих відгуків тих, хто слухав його лекції, і таке сприятливе ставлення до себе він здобуде найшвидше тільки в тому разі, якщо заслужить його, тобто якщо виявить здібності й старанність, виконуючи всі свої обов’язки.

В інших університетах викладачам заборонено одержувати від слухачів будь-який гонорар або плату, тому їхня плата становить весь заробіток, що його вони отримують від своєї посади. Тут інтереси викладача поставлено в найбільш безпосередню й пряму протилежність до його обов’язків. В інтересах кожної людини жити якомога спокійніше, і якщо її заробіток залишиться незмінним незалежно від того, виконуватиме вона чи ні деякі дуже обтяжливі обов’язки, то, звісно, у її інтересах, принаймні як їх зазвичай розуміють, або зовсім нехтувати цими обов’язками, або, коли вона підпорядкована якійсь владі, що не терпітиме цього з її боку, виконувати їх так недбало й неакуратно, як тільки це допустить згадана влада. Якщо ця людина від природи діяльна й працелюбна, у її інтересах виявити цю активність таким чином, щоб мати із цього певну вигоду, але не витрачати її на виконання своїх обов’язків, яке не дасть їй ані найменшої вигоди.

Якщо влада, якій вона підпорядкована, уособлюється в корпорації — у коледжі чи університеті, — членом якої є вона сама і більшість інших членів якої складається з таких самих викладачів, як і вона, або майбутніх викладачів, то вони найшвидше діятимуть злагоджено, ставитимуться одне до одного дуже поблажливо, причому кожен погодиться, щоб його сусід нехтував своїми обов’язками, за умови, що йому самому також дозволять нехтувати ними. В Оксфордському університеті більшість професорів протягом уже багатьох років зовсім відмовляється навіть від видимості викладання.

Коли влада, якій викладач підпорядкований, належить не так корпорації, членом якої він є, а якимсь іншим стороннім особам, наприклад, єпископові дієцезу, губернаторові провінції чи, можливо, одному з міністрів держави, у таких випадках малоймовірно, щоб йому взагалі було дозволено нехтувати своїми обов’язками. Але найбільше, що може зробити таке начальство, — змусити його присвячувати своїм учням певне число годин, тобто читати їм певну кількість лекцій на тиждень або на рік. Зміст і характер цих лекцій, як і раніше, залежатимуть від старанності викладача, а ця старанність теж, мабуть, відповідатиме спонуці, яку він може мати для її виявлення. Крім того, таку сторонню владу легко можна здійснювати незграбно й свавільно. За своєю природою вона тиранічна й безапеляційна, і особи, які її здійснюють, не відвідуючи самі лекцій викладача і, можливо, не розуміючи наук, що їх він має викладати, рідко здатні здійснювати цю владу з належним знанням справи. Часто пихатість, зумовлена їхнім становищем, робить їх байдужими до виконання обов’язків, і вони виявляють велику схильність виносити викладачеві догани або легковажно й без будь-якої ґрунтовної причини звільняти його з посади. Особа, підлегла такій владі, неминуче принижується цим і замість бути однією з найбільш шанованих осіб у суспільстві, стає однією з найбільш жалюгідних і зневажених. Тільки за допомогою могутнього заступництва така особа здатна убезпечити себе від поганого поводження, на яке вона будь-коли може наразитися, а таке заступництво вона найшвидше здобуде не завдяки своїм здібностям або старанності, що її вона виявляє у сфері свого фаху, а шляхом підлабузництва перед бажаннями тих, хто стоїть вище, і постійної готовності жертвувати правами, інтересами та гідністю корпорації, членом якої вона є. Усі, кому доводилося більш-менш тривалий час спостерігати управління якимось французьким університетом, мали нагоду помітити наслідки, до яких призводить така свавільна й стороння влада.

Усе, що змушує певну кількість студентів відвідувати якийсь коледж чи університет, незалежно від чеснот або репутації викладачів, більшою чи меншою мірою веде до зменшення потреби в таких чеснотах і репутації.

Права, що їх дає вчений ступінь у галузі мистецтва, юриспруденції, природничих наук і богослов’я, коли цей ступінь можна здобути тільки після перебування впродовж певного числа років у відомих університетах, неминуче змушують певну кількість студентів вступати до цих університетів незалежно від чеснот і репутації викладачів. Особливі права бакалаврів є своєрідними статутами про учнівство, що так само сприяли поліпшенню освіти, як останні сприяли поліпшенню ремесел та мануфактур.

Благодійні фонди для утримання кафедр, стипендії для студентів тощо неминуче залучають певну кількість студентів до певних коледжів незалежно від переваг останніх. Якби студентам, що користуються цими благодійними фондами, було надано свободу вибирати коледж на свій смак, то вона, можливо, могла б привести до виникнення деякого змагання між різними коледжами. Навпаки, правило, що забороняє навіть незалежним учням коледжу покидати його й переходити до іншого, не запитавши й не отримавши заздалегідь дозволу в коледжу, що його вони мають намір залишити, дуже сприяє знищенню такого змагання.

Якщо в кожному коледжі вчителя або викладача, що має навчати кожного студента всіх мистецтв і наук, не вибирає добровільно сам студент, а призначає глава коледжу; якщо в разі його недбалого ставлення до справи, неспроможності й поганої поведінки студентові не буде дозволено змінити його на іншого, не запитавши заздалегідь і не отримавши на це дозволу, то таке правило призводитиме не тільки до знищення будь-якого змагання між викладачами того самого коледжу, а й до зменшення потреби для них виявляти завзятість і увагу щодо своїх учнів. Такі викладачі, хоча й дуже добре оплачувані своїми студентами, можуть виявитися так само схильними до нехтування ними, як і ті, що зовсім не одержують від них плати або не мають іншої винагороди, крім своєї плати.

Якщо викладач — людина розумна, для нього має бути неприємним усвідомлення того, що, викладаючи своїм студентам, він говорить або читає дрібниці або щось таке, що дуже мало відрізняється від них. Так само йому має бути неприємно помічати, що більшість студентів не відвідує його лекцій або, можливо, приходячи на них, досить відверто виявляє свою зневагу, презирство й насмішку. Тому, якщо він зобов’язаний прочитати певне число лекцій, самі лише ці мотиви, окрім будь-яких інших міркувань, можуть спонукати його намагатися читати більш-менш непогані лекції. Проте можуть бути пущені в хід різні засоби, що позбавляють потреби виявляти таку старанність. Замість самостійно викладати своїм учням науку, яку він хоче викладати їм, викладач може читати їм яку-небудь книгу на цю тему; а якщо її написано іноземною чи мертвою мовою, то, перекладаючи її їхньою рідною мовою або, що завдасть йому ще менше клопоту, змушуючи їх перекладати її та час від часу вставляючи зауваження від себе, він може тішитися думкою, що читає лекцію. Найменша міра знання та завзятості дасть йому змогу робити це, не наражаючись на насмішки чи зневагу й не говорячи нічого такого, що було б справді безглуздим або смішним. Водночас дисципліна коледжу може дозволити йому примусити всіх своїх учнів до найакуратнішого відвідування його ганебних лекцій і до збереження найпристойнішої та найшанобливішої поведінки під час читання їх.

Дисципліну в коледжах та університетах, за загальним правилом, встановлено не задля добра студентів, а в інтересах або, точніше, для зручності викладачів. Її мета в усіх випадках — підтримати авторитет учителя і, незалежно від того, чи нехтує він своїми обов’язками, чи виконує їх, змусити студентів в усіх випадках ставитися до нього так, наче він виконує їх надзвичайно старанно й талановито. Дисципліна немовби передбачає мудрість і доброчесність в одних і величезну слабкість та нетямущість в інших. Скрізь, де вчителі справді виконують свої обов’язки, я певен, не буває прикладів, щоб більшість студентів нехтувала своїми обов’язками. Не потрібна жодна дисципліна для примушування відвідувати лекції, що справді заслуговують на це, адже добре відомо, де такі лекції читають. Поза сумнівом, примус і дисципліна можуть бути до певної міри необхідні для того, щоб маленьким дітям не дозволити нехтувати тими предметами навчання, засвоєння яких визнано потрібним для них у цей ранній період життя; але по досягненні дванадцяти- або тринадцятирічного віку, якщо тільки вчитель виконує свої обов’язки, примус або дисципліна навряд чи можуть виявитися потрібними для здобуття тієї чи тієї частини освіти. Такими є великодушність і шляхетність більшості молодих людей, що аж ніяк не схильні ігнорувати або зневажати напучування свого вчителя; коли тільки він виявляє бодай якесь серйозне прагнення бути корисним для них, вони зазвичай схильні вибачати значні недогляди у виконанні ним своїх обов’язків й іноді навіть приховувати від публіки брутальну зневагу до нього.

Слід зазначити, що, за загальним правилом, найкращих результатів можна досягти в тих галузях навчання, для яких не існує громадських шкіл. Щоправда, коли молода людина відвідує фехтувальну або танцювальну школу, вона не завжди навчиться дуже добре фехтувати чи танцювати, але рідко не навчиться фехтування або танців узагалі. Добрі результати шкіл верхової їзди зазвичай не такі помітні. Витрати на утримання школи верхової їзди такі великі, що в більшості місць ці школи є закладами громадськими. Три найважливіші частини загальної освіти — читання, письмо та лічбу — все ще заведено більше засвоювати в приватних школах, а не в громадських, і дуже рідко трапляється, щоб хтось не спромігся засвоїти їх такою мірою, як це потрібно.

В Англії громадські школи перебувають у значно меншому занепаді, ніж університети. У школах юнацтво навчається або принаймні може навчатися грецької мови та латини, тобто всього, чого вчителі, згідно з їхніми заявами, навчають або чого вони мають навчати. А в університетах молодь не навчається і не завжди знаходить належні кошти, щоб опановувати ті науки, навчання яких є обов’язком цих корпорацій. Винагорода шкільного вчителя здебільшого залежить переважно, а в деяких випадках майже цілком, від плати, яку вносять його учні. Школи не мають виключних привілеїв. Для здобуття ступеня немає потреби, щоб дана особа подала посвідчення про те, що вона навчалася впродовж певного числа років у громадській школі. Якщо під час іспиту виявиться, що вона знає все те, що викладають у школі, її не питають, де вона навчалася.

Ті галузі знання, що їх зазвичай викладають в університетах, викладаються, можна сказати, не дуже добре. Проте якби не було таких закладів, то цих предметів зазвичай зовсім не опановували б і як окремі особи, так і суспільство загалом дуже сильно відчували б відсутність цих важливих галузей освіти.

Сучасні університети Європи здебільшого були первісно духовними корпораціями, заснованими для освіти священиків. Їх засновували владою папи, і вони перебували під таким його безпосереднім заступництвом, що члени їх, байдуже — професори чи студенти, користувалися тим, що за тієї доби називали привілеєм духівництва, тобто були вилучені із цивільної юрисдикції тих країн, де були їхні університети, і були підсудні тільки церковним трибуналам. У більшості цих університетів викладали те, що відповідало меті заснування їх, — теологію або предмети, які служили тільки підготовкою до теології.

Коли християнство було вперше визнано державною релігією, зіпсована латина стала спільною мовою всіх західних частин Європи. Відповідно до цього церковну службу вели цією зіпсованою латиною і нею ж, тобто загальновживаною мовою країни, було перекладено Біблію, що її читали в церквах. Після навали варварських народів, що зруйнували Римську імперію, латина поступово вийшла з ужитку в усіх країнах Європи. Але прихильність народу, природно, зберігає усталені релігійні форми та церемонії протягом тривалого часу після того, як зникають обставини, що вперше покликали їх до життя і робили їх розумними. Через це, хоча маса народу ніде вже не розуміла латини, усю церковну службу, як і раніше, правили цією мовою. Таким чином, у Європі, як і в Давньому Єгипті, виникли дві мови: мова священиків і мова народу. Але видавалося необхідним, щоб священики бодай трохи розуміли ту священну та вчену мову, якою вони мали правити церковну службу; тому вивчення латини від самого початку становило істотну частину університетського навчання.

Не так стояла справа з мовою грецькою або європейськими. Непогрішні декрети церкви проголосили латинський переклад Біблії, що його зазвичай називають латинською Вульгатою, продиктованим божественним натхненням і тому рівним за авторитетом грецькому та європейському оригіналам. Оскільки через це знання обох мов не було абсолютно необхідним для церковника, вивчення їх тривалий час не було обов’язковою частиною звичайного курсу університетської освіти. Як мене запевняють, в Іспанії є такі університети, де вивчення грецької мови ніколи не входило до цього курсу. Перші реформатори вважали грецький текст Нового Завіту і навіть єврейський текст Старого Завіту більш сприятливими для їхніх поглядів, ніж переклад Вульгати, що його, як це природно можна було припустити, поступово пристосували для підтвердження доктрин католицької церкви. Тому вони заходилися викривати численні помилки цього перекладу, що змусило римо-католицьке духівництво захищати або коментувати його. Але цього не можна було виконати належним чином без певного знайомства з оригінальними мовами, вивчення яких було через це поступово запроваджено в більшості університетів, як у тих, що прийняли вчення Реформації, так і в тих, що відкинули його. Грецька мова входила до всіх галузей тієї класичної освіти, яка, хоча її спершу культивували переважно католики й італійці, увійшла в моду близько того часу, коли поширилися ідеї Реформації. Тому в більшості університетів цю мову вивчали до філософії, після того, як студент набував певних знань із латини. Оскільки гебрейська мова жодним чином не пов’язана з класичною освітою і, за винятком Святого Письма, нею не написано жодної книги, що заслуговує на якусь увагу[91], остільки її вивчення зазвичай починається тільки після курсу філософії, коли студент уже розпочав вивчення теології. Первісно основи грецької мови й латини викладали в університетах, а в деяких із них це практикують і досі. В інших мається на увазі, що студент уже попередньо здобув бодай найперші знання в одній або в обох цих мовах, вивчення яких і надалі повсюдно становить дуже істотну частину університетської освіти.

Давня грецька філософія поділялася на три великі частини: фізика, або натуральна філософія, етика, або моральна філософія, і логіка. Такий загальний поділ видається цілком відповідним самій природі речей.

Великі явища природи, рух небесних тіл, затемнення, комети, грім, блискавка та інші незвичайні метеорологічні явища; народження, життя, зростання й розклад рослин і тварин — усе це такі предмети, які, оскільки вони неминуче викликають подив, природно, збуджують цікавість і бажання людства дізнатися про їхні причини. Спершу забобон намагався задовольнити цю цікавість, пояснюючи всі дивовижні явища безпосередньою діяльністю богів. Згодом філософія намагалася пояснити їх простішими причинами або такими, що краще відомі людству, ніж діяння богів. Оскільки ці великі явища являють собою перші об’єкти людської цікавості, то й наука, яка намагалася пояснити їх, природно, мала стати першою галуззю філософії, що розроблялася. І справді, перші філософи, що про них історія зберегла якісь відомості, були натурфілософами.

В усі епохи і в усіх країнах світу люди мали зважати на характери, прагнення та дії одне одного: їм доводилося встановлювати й схвалювати за спільною згодою численні важливі правила та звичаї людської поведінки. Щойно поширилося вміння писати, мудрі люди або люди, що уявляли себе такими, звісно, намагалися збільшити кількість таких установлених і шанованих правил і висловити власне розуміння того, що є належною або неналежною поведінкою, вдаючись інколи до більш штучної форми висловлювань, подібно до байок Езопа, а інколи до простішої форми творів, таких як притчі Соломона, вірші Феогніса або Фокіліда та деякі твори Гесіода. Вони могли, отже, продовжувати тривалий час свою творчість, примножуючи число таких правил розсудливості та моральності, навіть не намагаючись привести їх у більш-менш чітку і впорядковану систему, не кажучи вже про об’єднання їх одним чи кількома загальними принципами, із яких вони всі випливали б, як наслідки випливають зі своїх природних причин. Принадність систематичного розташування різних спостережень, об’єднаних небагатьма загальними принципами, вперше помітна в неоковирних спробах цієї давньої епохи створити натуральну філософію. Щось на кшталт цього намагалися згодом створити і в галузі моралі. Правила поведінки в повсякденному житті було згруповано в певному методичному порядку та об’єднано небагатьма загальними принципами, так само як раніше намагалися згрупувати та об’єднати явища природи. Наука, що ставить своїм завданням дослідження й пояснення цих об’єднувальних принципів, і є тим, що, власне, називають моральною філософією.

Різні автори пропонували різні системи натуральної та моральної філософії, але аргументи, що їх вони наводили для обґрунтування цих систем, далеко не завжди доказові, часто являли собою в кращому разі малообґрунтовані припущення, а інколи просто софізми, що ґрунтувалися виключно на неточності й двозначності звичайної мови. В усі епохи спекулятивні системи приймали на підставі таких безпідставних міркувань, що вони ніколи не могли б визначати судження людей зі здоровим глуздом у справах, пов’язаних із найменшим грошовим інтересом. Груба софістика взагалі навряд чи коли-небудь мала вплив на думку людства, за винятком питань філософії та умогляду, причому вплив її в цих галузях часто був найбільшим. Прихильники кожної системи натуральної та моральної філософії, природно, намагалися викрити слабкість аргументів, що наводилися для обґрунтування систем, протилежних їхній власній. Досліджуючи ці аргументи, вони неодмінно приходили до з’ясування відмінності між аргументами, що ґрунтуються на ймовірності, та аргументами доказовими, між аргументами неправдивими і переконливими; зі спостережень, спричинених таким дослідженням, із необхідністю розвинулася логіка, або наука про загальні принципи правильного та неправильного мислення. Хоча вона виникла після фізики й етики, її зазвичай викладали — щоправда, не в усіх, але в більшості давніх шкіл філософії — до обох цих наук. Мабуть, вважали, що студент має добре засвоїти відмінність між правильним і неправильним мисленням раніше, ніж розпочне обговорення питань такої великої ваги.

Такий давній поділ філософії на три відділи в більшості університетів Європи змінився поділом її на п’ять відділів.

У давній філософії всі вчення, що стосувалися природи людського духу чи божества, становили частину системи фізики. Хоч би в чому, за припущенням, полягала їхня суть, вони були частинами великої системи Всесвіту, й до того ж такими частинами, які справляли вельми важливу дію. Усе, що людський розум міг висновувати або припускати стосовно них, становило немовби два розділи, до того ж, поза сумнівом, два дуже важливих розділи тієї науки, яка мала намір пояснити походження та зміни великої системи Всесвіту. Але в університетах Європи, де філософію викладали тільки як науку, допоміжну щодо теології, було природно зупинятися на цих двох розділах довше, ніж на будь-якому іншому розділі науки. Поступово вони дедалі більше розширювалися й поділялися на багато другорядних розділів, доки, нарешті, вчення про дух, що про нього так мало може бути відомо, не посіло в системі філософії стільки ж місця, скільки й учення про тіла, про які може бути відомо так багато. Учення про ці два предмети було визнано такими, що становлять дві самостійні науки. Так звану метафізику, або вчення про дух (пневматику), було протиставлено фізиці; її розробляли не тільки як високу, а й як кориснішу для цілей спеціальної професії науку. Галузь знання, відкриту для експерименту та спостереження, галузь знання, у якій ретельна увага здатна приводити до таких численних корисних відкриттів, було майже цілком зневажено. Навпаки, старанно розробляли ту галузь, де, крім дуже небагатьох простих і майже очевидних істин, найретельніше дослідження не може нічого відкрити, крім темряви й невідомості, і тому здатне спричинити тільки непотрібні тонкощі та софізми.

Коли ці дві науки було, таким чином, протиставлено одна одній, порівняння між ними, природно, призвело до появи третьої науки, так званої онтології, або науки, що розглядала якості й властивості, спільні для предметів двох інших наук. Але якщо беззмістовні тонкощі та софізми становили головну частину метафізики, або вчення про дух, різних шкіл, то виключно з них складалося все те павутиння онтології, яке так само інколи називали метафізикою.

Усе те, що вело до щастя й удосконалення людини, розглядуваної не тільки як окрема особистість, а й як член сім’ї, держави або великого цілого — людства, становило предмет дослідження давньої моральної філософії. У цій філософії обов’язки людини визнавалися засобами для щастя й поліпшення людського життя. А коли моральну філософію та натурфілософію почали викладати як науки, допоміжні для теології, на обов’язки людини почали дивитися переважно як на засіб для щастя в майбутньому житті. У давній філософії досконалу доброчесність зображували як таку, що неодмінно дає людині, наділеній нею, досконале щастя в цьому житті. У сучасній філософії її часто зображували як щось за загальним правилом або майже завжди несумісне з жодним ступенем щастя в цьому житті; небесного блаженства, згідно з нею, можна було досягти тільки шляхом каяття й умертвіння плоті, смирення й суворого життя ченця, а не вільною, великодушною й шляхетною поведінкою людини. Казуїстика та аскетична мораль здебільшого становили головний зміст шкільної моральної філософії. Отже, найважливіша з усіх галузей філософії виявилася найбільш викривленою.

З огляду на викладене, звичайний порядок філософського навчання в більшості європейських університетів був таким: насамперед викладали логіку; на другому місці стояла онтологія; третє місце посідала пневматологія, у тому числі вчення про природу людської душі та божества; на четвертому місці стояла викривлена система моральної філософії, яку визнавали безпосередньо пов’язаною з теоріями пневматології, із безсмертям людської душі та нагородами й покараннями з боку божественної справедливості, що їх належало очікувати в майбутньому житті; завершувала курс навчання зазвичай стисла й поверхова система фізики.

Усі зміни, що їх європейські університети ввели, таким чином, у давній курс філософії, мали на увазі освіту духівництва й перетворення цього курсу на більш підхожий вступ до вивчення теології. Але додаткова кількість тонкощів і софістики, казуїстики й аскетичної моралі, уведена в нього цими змінами, безумовно, не зробила його придатнішим ані для виховання світських людей, ані для розвитку розумових здібностей або поліпшення характеру.

Цей курс філософії й тепер ще викладають у більшості університетів Європи, викладають із більшою або меншою старанністю залежно від того, наскільки устрій кожного окремого університету робить цю старанність більш або менш потрібною для викладачів. У деяких із найбагатших і найкраще забезпечених коштами університетах учителі обмежуються викладенням небагатьох, не пов’язаних між собою уривків і шматків цього викривленого курсу, причому навіть їх вони зазвичай викладають дуже недбало й поверхово.

Успіхи, досягнуті в сучасну епоху в різних галузях філософії, здебільшого мали місце не в університетах, хоча, поза сумнівом, деякі з них було досягнуто в останніх. Більшість університетів навіть не дуже поспішала сприйняти ці досягнення, а деякі із цих учених товариств вважали за краще впродовж тривалого часу залишатися святилищем, де відкинуті системи й застарілі забобони знаходили притулок і захист після того, як їх було вигнано з усіх куточків світу. За загальним правилом, найбагатші, найкраще забезпечені університети найбільше зволікали з прийняттям цих досягнень та опиралися більш-менш значним змінам у встановленому плані навчання. Ці нововведення легше знаходили дорогу до деяких із найбідніших університетів, де викладачі, саме існування яких залежало переважно від їхньої репутації, були змушені більше рахуватися з новими течіями думки.

Але, хоча громадські школи та університети Європи первісно влаштовували тільки для навчання певної професії духівництва й хоча вони не завжди досить старанно навчали своїх учнів навіть тих наук, що їх вважали потрібними для цієї професії, вони все-таки поступово взяли на себе освіту майже всіх інших людей, зокрема майже всього дворянства та заможних осіб. Це, мабуть, найкращий спосіб заповнити з користю тривалий проміжок між дитинством і тим періодом життя, коли людина серйозно береться до практичної діяльності, до тієї роботи, якою займатиметься до кінця своїх днів. Однак переважна частина того, чого навчають у школах та університетах, не є найбільш підхожою підготовкою до цієї діяльності.

В Англії з кожним днем стає дедалі узвичаєнішим відсилати молодих людей мандрувати за кордон одразу ж після закінчення школи, не віддаючи їх до жодного університету. Як стверджують, наша молодь зазвичай повертається додому, багато чого набувши у своїх подорожах. Молода людина, яка їде за кордон у 17–18 років і повертається додому у 21, повертається старшою на 3–4 роки порівняно з тим, якою вона їхала за кордон; у цьому віці дуже важко не розвинутися й не здобути значних знань за три або чотири роки. За час своїх подорожей вона зазвичай здобуває певні знання в одній або двох іноземних мовах — знання, проте, рідко достатні для того, щоб вона могла як слід розмовляти чи писати ними. В усьому іншому вона зазвичай повертається більш марнославною, більш безпутною й більш нездатною до будь-якого заняття або справи, ніж це могло б бути, якби вона залишалася вдома. Завдяки мандрам у такому юному віці та безплідній витраті найдорогоцінніших років життя на легковажний розгул, удалині від нагляду й контролю батьків і родичів, усі корисні звички, що їх могли певною мірою виховати в ній колишні роки навчання, замість зміцнитися майже неминуче втратили над нею силу або зовсім зникли. Тільки погана репутація, до якої університети дозволили собі докотитися, могла зробити поширеним такий безглуздий звичай, як подорожі в цей ранній період життя. Відправляючи свого сина за кордон, батько звільняється, принаймні на деякий час, від неприємності бачити, як той вештається без діла, ні до чого не прилучений і на його очах прямує до загибелі.

Такими були результати діяльності деяких із сучасних освітніх закладів.

За інших епох і в інших народів існували, напевне, інші програми та інші освітні заклади.

У полісах Давньої Греції кожний вільний громадянин навчався під контролем державної влади гімнастичних вправ і музики. За допомогою гімнастичних вправ малося на увазі загартувати його тіло, розвинути в ньому мужність і підготувати його до тягот і небезпек війни; і оскільки грецьке ополчення, за всіма повідомленнями, було одним із найкращих, що будь-коли існували, то ця частина їхнього громадського виховання, треба думати, цілком відповідала меті, для якої її було запроваджено. За допомогою іншої його частини — музики — малося на увазі, принаймні на думку філософів та істориків, які описали ці інститути, гуманізувати розум, пом’якшувати характер і налаштовувати його на виконання всіх соціальних і моральних обов’язків суспільного життя.

У Давньому Римі вправи на Марсовому полі служили тій самій меті, що й гімназії у Давній Греції, і, як здається, служили їй так само добре. Але римляни не мали нічого, що відповідало б музичній освіті греків. Однак моральний рівень римлян як у приватному, так і в суспільному житті, напевне, був не тільки не нижчий, але, загалом, значно вищий, ніж у греків. Про те, що вони в приватному житті стояли в цьому плані вище, свідчать Полібій[92] та Діонісій Галікарнаський, два автори, добре знайомі з обома народами; і весь характер грецької та римської історії свідчить нам про перевагу суспільних звичаїв римлян. Спокійний характер і поміркованість партій, що боролися між собою, видаються найважливішими рисами суспільних звичаїв вільного народу. Тим часом партії в Греції майже завжди відрізнялися насильницькими діями та схильністю до кровопролиття, тоді як до епохи Гракхів жодна з римських партій жодного разу не пролила ані краплини крові, а від часів Гракхів Римську республіку можна вважати фактично такою, що припинила своє існування. Отже, всупереч дуже поважному авторитетові Платона, Аристотеля й Полібія і всупереч дуже розумним міркуванням, якими Монтеск’є намагається зміцнити цей авторитет, видається ймовірним, що музичне виховання греків мало позначилося на поліпшенні їхніх звичаїв, оскільки за відсутності такого виховання звичаї римлян загалом були вищі. Повага цих давніх мудреців до звичаїв предків, напевно, спонукала їх знаходити велику політичну мудрість у тому, що було, можливо, тільки давнім звичаєм, який існував без перерви від найбільш раннього періоду цих суспільств до того часу, коли вони досягли значного рівня цивілізації. Музика й танці є великою розвагою майже в усіх варварських народів і вважаються великим талантом, що робить кожну людину здатною розважати громаду. У наші часи це спостерігається в негрів на Африканському узбережжі. Те саме було в давніх кельтів, у давніх скандинавів і, як ми можемо бачити в Гомера, у давніх греків в епоху, що передувала Троянській війні. Коли грецькі племена склалися в невеликі міста-держави, вивчення цих мистецтв упродовж тривалого часу, ясна річ, стало частиною державного й загального виховання народу.

Учителів, які навчали молодих людей музики чи військових вправ, напевне, не оплачувала й навіть не призначала держава ані в Римі, ані навіть в Афінах — грецькому полісі, із законами та звичаями якого ми найкраще обізнані. Держава вимагала, щоб кожний вільний громадянин підготував себе до захисту під час війни і для цього пройшов курс військових вправ, але вона давала йому можливість навчатися в тих викладачів, яких він знайде сам, і, як здається, нічого не давала на цю мету, коли не брати до уваги надання громадського поля або місця для вправ, де він міг практикуватись.

У ранні періоди існування грецьких полісів і Римської республіки інші частини освіти складалися, напевне, із навчання читання, письма й лічби згідно з правилами тогочасної арифметики. Ці знання багатші громадяни часто здобували в себе вдома з допомогою домашніх учителів, які зазвичай були рабами або вільновідпущениками, а бідніші — у школах таких учителів, що викладання за плату робили своїм ремеслом. Ці відділи освіти було цілком віддано турботам батьків та опікунів кожної окремої особи. Немає даних, щоб держава коли-небудь брала на себе нагляд чи керівництво ними. Проте, відповідно до законів Солона, дітей звільняли від обов’язку утримувати тих старих батьків, що не навчили їх якоїсь корисної професії або ремесла.

Із розвитком культури та освіти, коли увійшли в моду філософія та риторика, люди багаті й заможні почали відправляти своїх дітей до шкіл філософів і риторів для навчання цих модних наук; ці школи, проте, не утримували державним коштом; держава тривалий час лише терпіла їх. Попит на філософію та риторику протягом тривалого часу був такий незначний, що перші вчителі, які зробили своєю професію першу чи другу, не могли знайти постійного заняття в якомусь одному місті, а були змушені мандрувати з одного місця до іншого. Так жили Зенон Елейський, Протагор, Горгій, Гіппій та багато інших. Зі зростанням попиту школи філософії та риторики стали постійними спершу в Афінах, а потім у низці інших міст. А проте держава, як здається, у заохоченні ніколи не йшла далі надання деяким із них спеціального приміщення для занять, яке нерідко надавали й приватні благодійники. Напевне, держава надала Академію Платонові, Ліцей — Аристотелеві й Портик — Зенонові Кітійському, засновникові школи стоїків. Епікур заповідав свої сади власній школі. Однак, наскільки відомо, до часів Марка Антонія жоден учитель не мав плати від держави і взагалі не мав іншої винагороди, крім гонорару або плати за навчання від своїх учнів. Пенсію, що її цей імператор-філософ надав, як повідомляє Лукіан, одному з учителів філософії, певно, видавали тільки за життя цього імператора. За тих часів не існувало нічого, що відповідало вченому ступеню, і для заняття якоюсь професією чи ремеслом не було потреби прослухати курс однієї із цих шкіл. Якби учнів не приваблювало до них усвідомлення їхньої корисності, закон однаково не змушував би нікого відвідувати ці школи й не давав би нікому винагороди за відвідання їх. Учителі не мали жодних прав і жодної влади над своїми учнями, коли не брати до уваги того природного авторитету, що його в очах юнацтва завжди мають ті, кому доручено ту чи ту частину їхньої освіти, хто відзначається найвищою доброчесністю й хистом.

У Римі вивчення цивільного права становило частину освіти не більшості громадян, а лише деяких родин. Проте молоді люди, які бажали вивчати право, не мали до своїх послуг громадських шкіл, що їх вони могли б відвідувати, і не мали інших способів ознайомитися з ним, окрім частішого спілкування з тими зі своїх родичів і друзів, які вважалися обізнаними з правом. Не зайвим буде, мабуть, зауважити, що, хоча частину законів Дванадцяти таблиць було запозичено із законів деяких давніх грецьких полісів, у жодній із них у Давній Греції право, напевне, не розвинулося до рівня науки. У Римі воно дуже рано перетворилося в науку, і там громадяни, яких вважали обізнаними з нею, були дуже популярними. У полісах Давньої Греції, а надто в Афінах, звичайні суди складалися з численних, а через те й безладних народних колегій, що часто виносили свої вироки навмання або так, як того вимагав криками натовп або належність до певної партії. Ганьба несправедливого вирішення справи, коли її поділяли між 500, 1000 і 1500 людьми (бо деякі їхні суди були такими численними), не могла лягти надто великим тягарем на окрему особу. У Римі, навпаки, головні суди складалися з одного судді або дуже малого числа суддів, на репутації яких, оскільки вони завжди обговорювали справи публічно, мало дуже позначатися будь-яке несправедливе чи необачне рішення. У сумнівних випадках такі суди, бажаючи уникнути осуду, природно прагнули сховатися за приклад або прецедент, установлений суддями, які засідали раніше в цьому самому чи в якомусь іншому суді. Цей інтерес до практики та прецедентів із необхідністю надав римському праву ту міцну й послідовну систему, у якій воно дійшло до нас; такий самий вплив він мав на право будь-якої іншої країни. Перевага римського характеру над грецьким, як зазначають Полібій та Діонісій Галікарнаський, найшвидше пояснюється кращим устроєм їхніх судів, а не однією з тих причин, що їх висувають ці автори. Як розповідають, римляни особливо відзначалися своєю високою повагою до присяги, а люди, що звикли складати присягу тільки перед уважним і добре обізнаним судом, звісно, ставитимуться з більшою обережністю до того, про що вони свідчать під присягою, ніж люди, що звикли присягати перед галасливими й безладними зібраннями.

Слід, безперечно, визнати, що як громадські, так і військові здібності греків та римлян щонайменше не поступалися здібностям будь-якої із сучасних націй. Наші забобони, мабуть, спонукають нас радше навіть переоцінювати здібності перших. Але, за винятком військової справи, держава, напевне, не надто опікувалася розвитком цих здібностей; справді, я не можу повірити, щоб музична освіта греків мала в цьому плані велике значення. Однак знаходилися вчителі для викладання багатим людям цих народів усіх тих мистецтв і наук, навчання яких у даному суспільстві вважали за необхідне або гідне їх. Попит на таке викладання породжував, як завжди, відповідні здібності та вміння; і змагання, що його завжди неминуче спричиняє необмежена конкуренція, довело ці здібності до найвищої міри досконалості. Судячи з тієї уваги, яку викликали давні філософи, із набутого ними впливу на погляди та переконання своїх слухачів, із їхньої здатності надавати певного забарвлення й характеру поведінці та мовленню останніх, вони, напевне, значно переважали сучасних учителів. У новітні часи старанність громадських викладачів більшою або меншою мірою послаблюється з огляду на умови, що роблять їх більш або менш незалежними від успіху та репутації у фахові. Та обставина, що вони отримують плату, ставить також приватного вчителя, котрий вирішив би конкурувати з ними, у таке саме становище, у якому перебуває купець, що бажає торгувати за відсутності премії, конкуруючи з купцями, які отримують чималу премію. Якщо він продає свої товари приблизно за тією самою ціною, він не може мати такого самого прибутку, і його неминуче очікує сумна доля — щонайменше бідність і злидні, коли не повне розорення та загибель. А якщо він спробує продавати їх дорожче, то матиме так мало покупців, що обставини його значно не поліпшаться. До того ж у багатьох країнах учений ступінь необхідний або принаймні надзвичайно важливий для людей учених професій, тобто для переважної частини тих, хто хоче зайнятися вченими професіями. Але цей ступінь можна здобути, тільки відвідуючи лекції громадських викладачів. Найсерйозніші заняття під керівництвом найбільш здібного приватного вчителя не завжди можуть дати право на здобуття ступеня. Ці різні причини призвели до того, що в новітні часи приватних викладачів тих наук, що їх зазвичай викладають в університеті, як правило, вважають найнижчим розрядом людей вільних професій. Справді талановита людина навряд чи може знайти більш принизливе й більш невигідне заняття, аніж стати приватним учителем. Отаким чином стипендії та оклади шкіл і коледжів не тільки зменшили старанність громадських викладачів, а й зробили майже неможливим мати більш-менш кваліфікованих викладачів приватних.

Якби не існувало жодних громадських освітніх закладів, то не викладалися б науки, на які відсутній попит або вивчення яких за умовами часу не є потрібним, бажаним чи принаймні не вимагається модою. Приватний учитель за таких умов ніколи не міг би з вигодою навчати всіма відкинутої та застарілої наукової системи або науки, що її всі вважають цілком некорисною й педантичною сумішшю софізмів та недоречностей. Такі системи й науки можуть уціліти тільки в таких освітніх корпораціях, добробут і дохід яких значною мірою не залежать від репутації й зовсім не залежать від їхньої діяльності. Якби не існувало громадських освітніх закладів, молода людина шляхетного походження, старанна й здібна, пройшовши якнайповніший для умов свого часу курс освіти, не могла б вступити в життя, залишаючись цілком неосвіченою в усьому тому, що становить зміст звичайних розмов вихованих і світських людей.

Не існує громадських закладів для освіти жінок, і внаслідок цього у звичайному курсі їхнього навчання немає нічого некорисного, безглуздого чи фантастичного. Їх навчають того, що батьки або опікуни вважають за потрібне або корисне для них вивчити, і нічого іншого їх не навчають. Усі частини освіти очевидно спрямовані до якоїсь корисної мети: або до розвитку природної привабливості їхньої особистості, або до виховання в них стриманості, скромності, цнотливості й ощадливості, до підготовки їх до ролі господині в сім’ї та до вміння поводитися в цій якості. В усі періоди свого життя жінка відчуває якісь зручності або переваги від здобутої нею освіти. Навпаки, рідко буває, щоб чоловік у якийсь період свого життя мав якісь зручності чи переваги з найважчих і найобтяжливіших частин своєї освіти.

Можуть запитати, чи не має суспільство на цих підставах зовсім ігнорувати народну освіту? Або якщо воно повинно приділяти їй певну увагу, то якими мають бути різні види освіти, що їм воно мусить сприяти стосовно різних класів народу? Яким чином воно повинно їм сприяти?

У деяких випадках загальний стан суспільства неодмінно ставить більшість окремих осіб у таке становище, яке без будь-якого сприяння уряду розвиває в них майже всі властивості та якості, що їх цей стан суспільства вимагає або може допускати. В інших випадках загальний стан суспільства не ставить більшість окремих осіб у таке становище, і тоді, щоб запобігти майже цілковитому розбещенню й занепадові моральності широких мас народу, стає необхідним певне втручання уряду.

Із розвитком поділу праці заняття переважної кількості тих, хто живе своєю працею, тобто основної маси народу, зводиться до дуже невеликого числа простих операцій, найчастіше до однієї або двох. Але розумові здібності й розвиток більшості людей неодмінно формуються відповідно до їхніх звичайних занять. Людина, усе життя якої минає у виконанні небагатьох простих операцій, до того ж і результати їх, можливо, завжди однакові або майже однакові, не має нагоди й потреби витончувати свої розумові здібності або вправлятись у своїй кмітливості для придумування способів усунення труднощів, із якими вона ніколи не стикається. Через це вона, звісно, втрачає звичку до такого вправляння і, як правило, стає такою тупою й недолугою, якою тільки може стати людська істота. Її розумова тупість робить її не лише нездатною знаходити задоволення чи брати участь у більш-менш розумній розмові, а й розуміти будь-яке шляхетне, великодушне або ніжне почуття, а отже, і складати більш-менш правильне судження щодо багатьох, навіть звичайних, обов’язків приватного життя. Про великі й загальні інтереси своєї країни вона взагалі не здатна судити, і, якщо не докласти надзвичайних зусиль, щоб вплинути на неї, вона виявиться так само неспроможною захищати свою країну під час війни. Одноманітність життя природно підриває її аж ніяк не мужню вдачу й примушує із жахом поглядати на безладне, зрадливе і сповнене випадковостей життя солдата. Ця одноманітність послаблює навіть її тіло й робить нездатною більш-менш тривалий час напружувати сили для якогось іншого заняття, крім того, до якого вона призвичаєна. Вправність і вміння у її спеціальності видаються, отже, здобутими завдяки її розумовим, соціальним та військовим якостям. Але в кожному розвиненому цивілізованому суспільстві в такий саме стан мусять неминуче впадати трудящі бідняки, тобто основна маса народу, якщо тільки уряд не докладає зусиль для запобігання цьому.

Інакше стоять справи у варварських суспільствах, як їх зазвичай називають, у суспільствах мисливських, скотарських і навіть хліборобських на тому низькому рівні хліборобства, що передує успіхам мануфактурної промисловості й розширенню зовнішньої торгівлі. У таких суспільствах різноманітність занять кожної людини змушує її розвивати свої здібності й придумувати засоби для усунення ускладнень, що постійно виникають. Увесь час дається пожива винахідливості, і розум не може впасти в ту тупу сонливість, яка в цивілізованому суспільстві притупляє розумові здібності майже всіх представників нижчих класів народу. У цих так званих варварських суспільствах кожна людина, як уже зазначалося, є воїном. Кожна людина водночас до певної міри є державним діячем і може скласти собі більш-менш правильне судження стосовно інтересів суспільства та способу дій тих, хто ним управляє. Кожна з них спостерігає й цілком розуміє, наскільки їхні вожді є справедливими суддями в мирні часи або добрими ватажками на війні. Звісно, у такому суспільстві жодна людина не може набути того високого й витонченого розумового розвитку, який має небагато людей у більш цивілізованому суспільстві. Хоча на низькому рівні розвитку суспільства існує велика різниця в заняттях кожного окремого його члена, в усьому суспільстві загалом занять не так уже й багато. Кожна людина виконує чи здатна виконувати майже все те, що виконує чи здатна виконувати будь-яка інша людина. Кожен має значний запас знань, кмітливості й винахідливості, та навряд чи бодай у когось він дуже великий. І все-таки того запасу, що є в наявності, зазвичай достатньо для ведення простих справ суспільства. Навпаки, хоча в цивілізованому суспільстві мало різноманітності в заняттях більшості окремих його членів, наявна майже нескінченна різноманітність занять суспільства загалом. Ці різноманітні заняття дають майже нескінченне розмаїття предметів для роздумів тим небагатьом, хто, не займаючись особисто якоюсь певною справою, має вільний час і виявляє схильність досліджувати й спостерігати заняття інших людей. Спостереження над такими різними предметами неодмінно витончує розум у нескінченних порівняннях та зіставленнях і робить розумові здібності таких людей надзвичайно розвиненими та сприйнятливими. Однак, якщо цих небагатьох не ставлять у цілком особливе становище, їхні великі здібності, хоча й приємні для них самих, можуть дуже мало сприяти вдалому управлінню або щастю їхнього суспільства. Незважаючи на великі здібності цих небагатьох, усі шляхетніші сторони людської вдачі можуть бути значною мірою пригнічені й знищені в основній масі народу.

Освіта простого люду в цивілізованому й торговельному суспільстві потребує, мабуть, більшої уваги та сприяння держави, ніж освіта людей знатних і заможних. Люди знатні й заможні зазвичай тільки у вісімнадцяти- або дев’ятнадцятилітньому віці беруться за спеціальну справу, професію або промисел, за допомогою яких планують здобути собі становище у світі. До цієї пори вони мають цілком достатньо часу для отримання або принаймні для підготовки до подальшого отримання всіх тих даних і відомостей, які можуть забезпечити їм громадську повагу чи зробити їх гідними її. Їхні батьки або опікуни зазвичай чималою мірою дбають про те, щоб вони здобули таку підготовку, і здебільшого досить охоче роблять витрати, потрібні для цієї мети. І якщо ці молоді люди не завжди здобувають належну освіту, то це рідко трапляється через недостатні витрати на цю мету, а спричинене неналежним використанням цих коштів; це рідко буває від браку вчителів, а трапляється через недбалість і неспроможність тих учителів, що їх можна знайти, або, точніше, через неможливість за сучасного стану речей знайти бодай трохи кращих. Водночас заняття, у яких люди знатні й заможні проводять більшу частину свого життя, на відміну від занять простого люду не відзначаються простотою та одноманітністю; майже всі вони надзвичайно складні й вимагають роботи більше голови, а не рук. Розумові здібності тих, хто бере участь у цих заняттях, рідко можуть притупитися від недостатнього вправляння. Крім того, заняття людей знатних і заможних рідко виснажують їх з ранку до ночі. Вони зазвичай мають чимало вільного часу, впродовж якого можуть удосконалюватися в будь-якій галузі корисного знання або мистецтва, первісне ознайомлення з якою чи інтерес до якої вони мали в раніший період свого життя.

Інакше стоїть справа з простим людом. Він мало часу може приділяти освіті. У простому люді батьки навіть ледве можуть утримувати своїх синів і дочок у дитинстві. Щойно ті стають здатними до праці, вони змушені зайнятися якимось промислом, за допомогою якого могли б заробляти собі засоби до існування. При цьому їхня професія, вочевидь, така проста й одноманітна, що мало тренує розум, тоді як водночас із цим їхня праця така безперервна й така втомлива, що залишає їм обмаль вільного часу й викликає мало бажання взятися за щось інше чи навіть подумати про це.

Але, хоча прості люди в цивілізованому суспільстві не можуть здобувати таку добру освіту, як люди знатні й заможні, однак уміння читати, писати й лічити можна набути в такий ранній період життя, що більшість навіть тих, кого виховують для простіших занять, має час набути ці знання, перш ніж їх можуть приставити до цих занять. Із дуже невеликими витратами держава може полегшити, заохотити й навіть зробити обов’язковим майже для всього народу набуття цих найістотніших елементів освіти.

Суспільство може полегшувати здобуття цих знань, відкриваючи в кожній парафії або окрузі невелику школу, де діти могли б навчатися за помірну плату, посильну навіть для пересічного поденника; праця вчителя мала б частково, але не цілком, оплачуватися з громадських коштів, бо, якщо покласти цю оплату цілком або переважно на суспільство, невдовзі вчитель навчився б недбало ставитися до своєї справи. У Шотландії заснування таких парафіяльних шкіл привело до навчання майже всього простого люду читання й дуже значної частини його — письма та лічби. В Англії заснування благодійних шкіл справило таку саму дію, хоча й не в таких великих розмірах, оскільки засновували їх не повсюдно. Якби в цих первісних школах підручники, за якими діти навчаються читати, були дещо змістовніші, ніж це зазвичай тепер буває, і якби замість поверхового знайомства з латиною, якої інколи навчають у цих школах дітей із простого люду і яка навряд чи коли-небудь їм знадобиться, їх навчали б елементарних відділів геометрії та фізики, то загальна освіта цього класу народу була б, мабуть, такою повною, як тільки це можливо. Майже немає такого ремесла або професії, де не трапляється нагода застосовувати принципи геометрії та фізики і де через це простий люд не вправлявся б і не знайомився б глибше із цими принципами, що служать необхідним вступом до найбільш високих, а також і найкорисніших наук.

Суспільство може заохочувати здобуття цих найістотніших знань, видаючи невеликі премії та відзнаки дітям із простого люду, які відзначилися в цій галузі.

Держава може зробити потрібним майже для всього населення здобуття цих найістотніших знань, запровадивши обов’язковий екзамен або випробування в них для кожного, хто бажає стати членом якоїсь корпорації або має намір зайнятись якимось промислом у селі чи місті.

Саме таким чином, полегшуючи заняття військовими та гімнастичними вправами, заохочуючи його й навіть роблячи обов’язковим для всього народу, грецькі поліси та Римська республіка підтримували військовий дух своїх громадян. Вони полегшували заняття цими вправами тим, що відводили для них певне місце й надавали певним учителям право там викладати. Ці вчителі, мабуть, зовсім не отримували плати й не мали якихось особливих прав. Уся їхня винагорода полягала в тому, що вони одержували від своїх учнів; і громадянин, який навчався вправ у громадській гімназії, не мав законних переваг порівняно з тим, хто навчався їх приватно, за умови, звісно, що останній навчався так само добре. Поліси заохочували заняття такими вправами невеликими преміями й відзнаками тим, хто досягав успіхів у них. Здобуття призу на Олімпійських, Істмійських або Немейських іграх робило знаною не тільки особу, яка виборола його, а й усю її родину. Обов’язок кожного громадянина прослужити певне число років в арміях республіки був достатньою спонукою до заняття цими вправами, без чого він виявився б непридатним для цієї служби.

Приклад сучасної Європи досить переконливо свідчить про те, що з розвитком цивілізації практика військових вправ, якщо уряд не докладає належних зусиль до її збереження, поступово занепадає, а разом із нею занепадає і військовий дух широких народних мас. Але від військового духу широких народних мас має завжди більшою або меншою мірою залежати безпека кожного суспільства. Щоправда, у сучасну епоху самого лише військового духу, не підкріпленого добре дисциплінованою постійною армією, мабуть, недостатньо для захисту й безпеки суспільства. Але в тих країнах, де кожен громадянин наділений військовим духом, знадобиться, поза сумнівом, менша за розмірами постійна армія. Цей дух, окрім того, неодмінно зменшить побоювання, реальні або уявні, загрози свободі з боку постійної армії. Подібно до того як наявність такого духу істотно полегшуватиме операції цієї армії проти чужоземного вторгнення, вона так само ускладнюватиме їх, якщо, на нещастя, вони коли-небудь будуть спрямовані проти конституції держави.

Давні установи Греції та Риму, здається, значно краще досягали мети підтримки військового духу основної маси народу, ніж сучасний інститут так званої міліції, або ополчення. Вони були значно простіші. Одного разу засновані, вони діяли самостійно, і від уряду вимагалося мало або не вимагалося жодної уваги для того, щоб підтримувати їх. Навпаки, підтримка бодай якогось пристойного виконання складних правил будь-яким із сучасних ополчень вимагає постійного й обтяжливого піклування з боку уряду, за відсутності якого вони виявляються повністю зневаженими і припиняють своє існування. Крім того, вплив давніх установ мав значно загальніший характер. Завдяки їм увесь без винятку народ був навчений використовувати зброю, тоді як за чинності правил сучасного ополчення, за винятком, можливо, швейцарського, цього може бути навчена зовсім мізерна його частина. Боягуз, людина, не здатна захистити себе або помститися за себе, вочевидь, хибує на відсутність однієї з найголовніших рис характеру людини. Дух боягуза так само скалічений і спотворений, як і тіло людини, що втратила якийсь важливий орган чи здатність володіти ним. Із цих двох перша людина, вочевидь, нещасніша й жалюгідніша, бо щастя й нещастя, являючи собою виключно стан духу, мають залежати більше від здорового чи нездорового, скаліченого чи нормального стану духу, аніж від стану тіла. Якби навіть військовий дух народу був непотрібний для захисту держави, і тоді для запобігання поширенню в масах народу того морального каліцтва, спотворення й нещастя, до яких неминуче веде боягузтво, він заслуговує на найсерйознішу увагу уряду, так само як на найсерйознішу увагу з його боку заслуговувало б запобігання поширенню в народі прокази чи якоїсь іншої заразної й болісної хвороби, хай і не смертельної й не небезпечної, якби навіть така увага не дала, можливо, іншої користі суспільству, окрім відвернення такого великого суспільного лиха.

Те саме можна сказати й щодо брутального невігластва й тупості, у яких у цивілізованому суспільстві так часто завмирає розум усіх нижчих класів народу. Людина, позбавлена розумових здібностей, видається ще жалюгіднішою, ніж боягуз, і здається скаліченою та спотвореною в ще важливішій властивості характеру людини. Якби навіть держава не могла отримати жодної вигоди від освіти нижчих класів народу, вона все одно мала б піклуватися про те, щоб вони не залишалися зовсім неосвіченими. Що більше вони освічені, то менше схильні до помилок екстазу й забобонів, які в неосвічених націй часто викликають найжахливіші заворушення. Крім того, освічений народ завжди більш вихований і більш схильний до порядку, ніж народ неосвічений і тупий. Кожна людина окремо почувається більш гідною поваги й здатною здобути пошану з боку тих, що стоять вище за неї, і тому сама буває більш готовою поважати їх. Такий народ більш схильний критично ставитися до корисливих претензій партій і бунтівних елементів і більш здатний встановлювати їхній істинний сенс; з огляду на це його не так легко заманити в легковажну або непотрібну опозицію заходам уряду. У вільних країнах, де стабільність уряду великою мірою залежить від сприятливого оцінювання його способу дії народом, поза сумнівом, надзвичайно важливо, щоб народ не судив про уряд занадто швидко й необачно.


Стаття 3. Про витрати на освітні заклади для людей будь-якого віку

Освітні заклади для осіб будь-якого віку є переважно закладами релігійного навчання. Метою цього виду навчання є не так перетворення людей на добрих громадян у цьому світі, як підготовка їх до іншого й кращого світу в майбутньому житті. Викладачі доктрин, що входять у це навчання, подібно до інших учителів, можуть або залежати в засобах до існування від добровільних внесків своїх слухачів, або одержувати їх із якихось інших фондів, що їх надає їм закон країни, як-от: земельні володіння, десятина або поземельний податок, установлена плата чи стипендія. Їхня старанність, наполегливість і ретельність так само будуть набагато більші в першому випадку, ніж в останньому. У цьому плані проповідники нових релігій завжди мали значну перевагу, оскільки нападали на давні й усталені системи, духівництво яких, спокійно користуючись своїми бенефіціями, нехтувало підтримуванням у масі народу ревності до віри та благочестя і, віддавшись лінощам і бездіяльності, зробилося взагалі неспроможним до більш-менш серйозних зусиль для захисту навіть власного інституту. Представники духівництва офіційно визнаної та добре забезпеченої коштами релігії часто стають людьми вченими та світськими, що мають усі якості знаті або такі риси, що викликають повагу з її боку, але водночас вони поступово легко втрачають ті риси, добрі й погані, які забезпечували їм авторитет і вплив серед нижчих класів народу й були, напевно, первісною причиною успіху та поширення їхньої релігії. Таке духівництво, коли на нього нападає купка популярних і сміливих, хоча, можливо, недолугих і неосвічених ентузіастів, почувається так само беззахисним, як почувалися ліниві, зманіжені й ситі народи південних частин Азії, коли на них нападали навальні, сміливі й голодні татари з півночі. Таке духівництво в подібній крайній ситуації зазвичай не знає іншого виходу, як заклик до цивільної влади переслідувати, знищувати або виганяти його супротивників як порушників громадського миру та спокою. Саме так було, коли римо-католицьке духівництво домагалося від цивільних властей переслідування протестантів, а англіканська церква — переслідування дисентерів, і взагалі будь-яка релігійна секта, після того як вона впродовж століття або двох була в безпеці як визнаний законом заклад, виявлялася неспроможною більш-менш рішуче захищатися проти будь-якої нової секти, що нападала на її вчення або правила. У таких випадках перевага у вченості та вмінні добре писати може бути інколи на боці визнаної церкви. Але вміння набувати популярності й здатності залучати нових прихильників завжди виявляються на боці її противників. В Англії ці навички й здатність давно вже знехтувані добре оплачуваним духівництвом визнаної церкви й нині виховуються переважно в дисентерів і методистів. Однак незалежні доходи, що їх у багатьох місцях було встановлено для дисентерських проповідників за допомогою добровільних пожертв, заповітів та інших обходів закону, здається, дуже зменшили ревність та активність цих проповідників. Багато з них зробилися дуже вченими й поважними людьми, але за загальним правилом перестали бути дуже популярними проповідниками. Методисти, не володіючи й половинною часткою вченості дисентерів, мають значно більший успіх.

У римській церкві старанність і наполегливість нижчого духівництва набагато більше підтримується потужним мотивом зацікавленості, ніж у будь-якій визнаній протестантській церкві. Багато представників парафіяльного духівництва одержують значну частину засобів до існування від добровільних приношень народу — джерела доходу, багато можливостей зробити щедрішим яке дає сповідь. Жебрущі чернечі ордени всі засоби до існування одержують від таких приношень. До них є застосовним те саме, що до гусарів та легкої піхоти деяких армій: як не пограбуєш, то нічого не отримаєш. Це парафіяльне духівництво перебуває в такому самому становищі, як і ті вчителі, винагорода яких залежить почасти від їхньої плати й почасти від плати, або гонорару, що його вони одержують від своїх учнів; вони завжди більшою або меншою мірою мають залежати від своєї наполегливості й репутації. Жебрущі ченці подібні до тих учителів, заробіток яких цілковито залежить від їхньої старанності. Через це вони змушені вдаватися до всілякого крутійства, що може збуджувати благочестя простого люду. Заснування двох великих жебрущих орденів, св. Домініка та св. Франциска, як це зауважив Макіавеллі, оживило в XIII та XIV століттях католицьку церкву, віра й благочестя якої пригасали. У римо-католицьких країнах дух благочестя взагалі підтримують ченці й дещо бідніше парафіяльне духівництво. Вищі сановники церкви, за всіх своїх блискучих якостей знаті й людей світських, а інколи й учених, достатньою мірою дбають про підтримування належної дисципліни серед своїх підлеглих, але рідко завдають собі клопоту робити щось для освіти народу.

«Ремесла й професії у державі, — говорить визначний філософ та історик нашого століття[93], — за своєю природою переважно такі, що, слугуючи інтересам суспільства, вони водночас слугують для користі або задоволення деяких окремих осіб; і оскільки це так, незаперечним правилом державної влади, за винятком, можливо, первісного запровадження якогось ремесла, має бути полишення професії на саму себе й очікування її заохочення та розвитку від зусиль тих осіб, що мають від неї вигоду. Ремісники, розуміючи, що їхній прибуток збільшується за сприятливого ставлення до них замовників і покупців, намагаються по змозі збільшити свою майстерність і старанність; і за відсутності недоцільного втручання, що зчиняло б бодай якийсь розлад у промислі, завжди є певність, що кількість виробленого товару постійно приблизно відповідатиме попитові.

Але існують і такі заняття, які, хай вони й корисні й навіть конче потрібні в державі, не дають жодної вигоди чи задоволення жодній людині; верховна влада зобов’язана змінити свій спосіб дій щодо представників цих професій. Вона зобов’язана забезпечувати їм державне заохочення, щоб вони могли існувати; проти зневаги, якої ці професії, природно, зазнають, вона має вживати заходів, пов’язуючи із цими професіями особливі почесті й відзнаки, встановлюючи цілий ланцюг рангів і точну залежність одного від іншого або вдаючись до якихось інших засобів. Особи, зайняті у фінансовому відомстві, у флоті й судовому відомстві, являють собою приклад цього класу людей.

Можна подумати, що духівництво належить до першого роду професій і що заохочення його, так само як юристів та лікарів, можна сміливо полишити на щедрість окремих осіб, що йдуть за його вченням і мають користь або розраду від його духовної діяльності та допомоги. Його старанність і наполегливість, поза сумнівом, тільки підхльостуватимуться цією додатковою спонукою, а його майстерність у своїй професії, а також уміння керувати умами народу повинні будуть щодня зростати в результаті збільшення його практики, старанності та уваги до справи.

Але за найближчого розгляду справи ми побачимо, що кожний мудрий уряд має намагатися якраз не допускати цієї зацікавленої наполегливості духівництва, тому що в будь-якій релігії, за винятком істинної, вона є вельми небезпечною і має навіть природну тенденцію викривляти істинну релігію, насичуючи її значною домішкою забобонів, нісенітниць і помилок. Будь-який духовний діяч, прагнучи стати в очах своїх послідовників більш потрібним і святенницьким, ладен викликати в них найрізкіше обурення проти решти сект і постійно намагатися збуджувати якоюсь новою вигадкою дедалі нижче благочестя своєї аудиторії. У проповідуваних доктринах не звертатиметься щонайменша увага на істину, моральність або пристойність. Прийматиметься будь-яке положення, що найкраще відповідає безладним пристрастям людської натури. Кожна громада залучатиме до себе прихильників усіма новими зусиллями і вправністю у впливі на пристрасті та легковір’я черні; і врешті-решт цивільна влада побачить, що вона дорого заплатила за свою ощадливість, економлячи на постійній платі священикам, і що в її ставленні до духовних пастирів насправді для неї найвигідніше і найзручніше просто купити їхню пасивність, установивши для цієї професії певну плату й зробивши для них зайвим виявляти більшу старанність та активність, ніж це потрібно для того, щоб не дати своїй духовній пастві розсіятися в пошуках нових пастирів. Отаким чином церковні заклади, хоча зазвичай вони первісно виникали з релігійних спонук, зрештою виявляються вигідними для політичних інтересів суспільства».

Але добрими чи поганими були результати встановлення незалежних доходів для духівництва, це дуже рідко робилося для досягнення таких результатів. Епохи, позначені жорстокими релігійними міжусобицями, були зазвичай і епохами такої самої жорстокої політичної боротьби. У такій обстановці кожна політична партія вважала для себе вигідним укладати союз із тією чи тією релігійною сектою, що боролися між собою. Але це можна було здійснити лише за умови прийняття або принаймні покровительського ставлення до основних догматів цієї окремої секти. Секта, якій пощастило укласти союз із партією, що перемогла, неминуче прилучалася до перемоги свого союзника, за допомогою якого невдовзі діставала можливість до певної міри змусити мовчати й підкорятися всіх своїх противників. Ці останні зазвичай об’єднувалися з ворогами партії, що перемогла, а тому й ставали її ворогами. Духівництво окремої секти, здобувши повну перемогу й набувши величезного впливу та авторитету в народі, виявлялося досить могутнім для того, щоб тримати в руках вождів і керівників власної партії та змушувати цивільну владу рахуватися з його поглядами і прагненнями. Перша вимога цього духівництва, як правило, полягала в тому, щоб цивільна влада змушувала мовчати й приборкувала всіх його противників, а друга зводилася до надання йому цією владою незалежних доходів. Оскільки духівництво зазвичай чималою мірою сприяло перемозі, то видавалося справедливим, щоб воно отримало певну частку в здобичі. Крім того, для нього стала неприємною та обтяжливою потреба пристосовуватися до народу й залежати у своїх засобах до існування від його настроїв. Таким чином, висуваючи цю вимогу, духівництво рахувалося зі своїми зручностями та вигодою, не замислюючись про наслідки, які це може мати в майбутньому для впливу та авторитету його стану. Цивільна влада, яка могла задовольнити цю вимогу тільки передачею духівництву частини того, що вона вважала б за краще взяти сама чи втримати на свою користь, рідко виявляла велику готовність поступитися цій вимозі. Однак необхідність завжди змушувала її врешті-решт підкоритися, хоча це часто відбувалося тільки після тривалих зволікань, ухиляння й нещирих виправдовувань.

Але якби політику ніколи не закликали на допомогу релігії, якби партія, що перемогла, ніколи не підтримувала вчення однієї секти на шкоду вченням іншої, то вона, певно, ставилася б однаково й неупереджено до всіх наявних сект і давала б змогу кожній людині вибирати собі священика та релігію згідно зі своїми переконаннями. У такому разі, поза сумнівом, з’явилася б сила-силенна релігійних сект. Майже кожна окрема громада, певно, становила б своєрідну самостійну маленьку секту або сповідувала б свої особливі вчення. Кожен проповідник, поза будь-яким сумнівом, почувався б змушеним докладати надзвичайних зусиль і вдаватися до всіляких хитрощів, щоб зберегти за собою і збільшити наявну кількість своїх послідовників. А оскільки всі інші проповідники почувалися б змушеними робити те саме, жоден проповідник або секта проповідників не могли б мати дуже великого успіху. Зацікавлена й діяльна наполегливість релігійних проповідників може бути небезпечною й мати неприємні наслідки лише там, де в суспільстві допущено тільки одну секту або де все суспільство загалом поділяється на дві чи три великі секти, причому проповідники кожної з них діють узгоджено й підкоряючись установленій дисципліні та ієрархії. Але ця наполегливість є безпечною там, де суспільство поділяється на 200, або 300, або, можливо, на багато тисяч маленьких сект, жодна з яких не може бути досить значною, щоб порушувати громадський спокій. Проповідники кожної секти, побачивши, що вони оточені з усіх боків більшою кількістю противників, аніж друзів, були б змушені навчати тієї щиросердості й поміркованості, що їх так рідко можна зустріти серед проповідників великих сект, учення яких, підтримувані цивільною владою, шанують майже всі мешканці просторих королівств або імперій і які знають тільки послідовників, учнів і покірливих шанувальників. Проповідники кожної маленької секти, побачивши себе майже самотніми, були б змушені з повагою ставитися до проповідників інших сект, і поступки, що їх вони визнали б зручним і приємним робити один одному, із плином часу мали б змогу перетворити вчення більшості їх на ту чисту й раціональну релігію, вільну від будь-якої домішки безглуздь, оман або фанатизму, яку мудрі люди за всіх епох воліли бачити утвердженою, але якої ще, мабуть, ніколи не встановлював і, певно, ніколи не встановить у жодній країні позитивний закон, тому що в питаннях релігії на нього завжди більшою або меншою мірою впливали і, напевно, завжди впливатимуть народні забобони та вподобання. Таке церковне управління, або, точніше кажучи, відсутність будь-якого церковного управління, пропонувала встановити в Англії наприкінці громадянської війни секта так званих індепендентів, секта, поза сумнівом, цілком несамовитих фанатиків. Якби його було встановлено, то, хоча в його основу зовсім не було покладено філософських принципів, певно, сьогодні воно мало б своїм наслідком вельми філософську толерантність і поміркованість у ставленні до релігійних принципів. Його було встановлено в Пенсильванії, де, незважаючи на те, що квакерів там найбільше, закон фактично не сприяє одній секті більше, ніж іншій, і де воно, як стверджують, привело до згаданої філософської поміркованості й толерантності.

Але якби навіть це однакове ставлення до всіх релігійних сект будь-якої країни не породжувало такої толерантності й поміркованості в усіх або в більшої частини їх, то все-таки за тієї умови, що ці секти досить численні й кожна з них унаслідок цього занадто незначна, щоб порушувати громадський спокій, надмірна ревність кожної з них щодо свого вчення не могла б спричиняти якісь дуже шкідливі наслідки, а, навпаки, була б у змозі привести до деяких добрих результатів; і якби уряд твердо вирішив не втручатися в їхнє життя й змусити їх не втручатися в життя одне одного, то малоймовірно, щоб вони й з власної ініціативи доволі швидко не роздробилися й не стали невдовзі досить численними.

У будь-якому цивілізованому суспільстві, у будь-якому суспільстві, де вже цілком установлений поділ на класи, завжди одночасно існували дві схеми, або системи моральності, одну з яких можна назвати жорсткою, або суворою, а другу — вільною, або, якщо хочете, розбещеною. Першу зазвичай приймає і шанує простий люд, другу — так зване суспільство, люди виховані й світські. Та міра осуду, із якою ми маємо ставитися до вад легковажності, вад, легко породжуваних багатством і надлишком веселощів і доброго настрою, служить, напевне, головною ознакою, що відрізняє ці дві протилежні системи. Вільна, або розбещена, система моральності зазвичай із великою поблажливістю ставиться до розкошів, марнотратства й навіть безладних розваг, доведення втіх до певної міри нестримності, порушення цнотливості принаймні однією з двох статей тощо за умови, якщо все це не супроводжується брутальною непристойністю й не веде до брехні або несправедливості; вона легко вибачає й навіть прощає все це. Навпаки, сувора система моральності ставиться до таких надмірностей і крайнощів із граничною відразою та презирством. Вади легковажності завжди згубні для простого люду; безтурботності й розгулу впродовж одного лише тижня часто буває достатньо, щоб згубити назавжди бідного робітника й штовхнути його у відчаї до скоєння найжахливіших злочинів. Через це розсудливіші й кращі прості люди завжди відчувають відразу до таких ексцесів, що, як говорить їм досвід, такі безпосередньо згубні для людей їхнього становища. Навпаки, безладний спосіб життя й марнотратство протягом кількох років не завжди розоряє й занапащає людину світську, і люди цього класу дуже схильні вважати можливість до певної міри піддаватися таким ексцесам однією з переваг свого багатства, а свободу поводитися так, не наражаючись на осуд або докори, — одним із привілеїв, пов’язаних із їхнім суспільним становищем. Через це до таких ексцесів із боку представників свого класу вони ставляться лише з незначним несхваленням й осуджують їх дуже слабко, а то й зовсім не роблять цього.

Майже всі релігійні секти зароджувалися серед простого люду, з-поміж якого вони зазвичай залучали перших, згодом численних прихильників. Відповідно до цього такі секти майже завжди або за дуже небагатьма винятками засвоювали систему жорсткої моральності. Саме такою моральністю вони могли найкраще зарекомендувати себе в очах того класу, якому пропонували свій проект реформування наявних інституцій. Багато з них, навіть, мабуть, більшість, намагалося здобути довіру посиленням жорсткості системи моральності й доведенням її до безглуздя та надмірності; і часто ця надмірна суворість більш за будь-що інше викликала повагу до них і схиляння простого люду.

Завдяки своєму становищу людина знатна й заможна є помітним і видатним членом великої спільноти, що стежить за кожним її кроком і таким чином змушує її саму стежити за власною поведінкою. Її вплив і вага великою мірою залежать від поваги, із якою ставиться до неї суспільство. Вона не наважиться робити нічого такого, що може зганьбити її або стати причиною її поганої слави в очах суспільства, і змушена дуже жорстко дотримуватися того виду моральності, поблажливої або жорсткої, яку загальна думка суспільства приписує людям її становища та багатства. Людина нижчих класів, навпаки, зовсім не є помітним членом якоїсь великої спільноти. Доки вона живе в селі, за її поведінкою можуть стежити й вона сама, можливо, змушена стежити за власною поведінкою. У такому становищі, і тільки в такому, вона може втратити так зване добре ім’я. Але варто їй оселитися у великому місті, і вона поринає у невідомість і темряву. Ніхто вже не спостерігає за її поведінкою, тому цілком імовірно, що вона й сама припинить стежити за нею й віддасться всім видам низької розпусти й гріха. Тільки ставши членом невеликої релігійної секти, вона фактично виходить зі своєї невідомості, а її поведінка стає предметом великої уваги товариства поважних людей. Від цього моменту вона набуває певної репутації та ваги, яких досі ніколи не мала. Усі її брати — члени секти — в інтересах репутації останньої зацікавлені в нагляді за її поведінкою і, коли вона спричиняє якийсь скандал або занадто різко відхиляється від тієї суворої моральності, що її вони майже завжди вимагають один від одного, в їхніх інтересах застосувати до неї те покарання, яке завжди є дуже суворим, хоча й не пов’язане з жодними поганими наслідками, а саме — виключення або відлучення її від секти. Відповідно до цього в невеликих релігійних сектах моральність простого люду майже завжди відрізнялася надзвичайною тривалістю та чистотою, як правило, залишаючи далеко позад себе моральність членів офіційно визнаної церкви. Моральність таких невеликих сект була часто навіть до певної міри неприємно суворою й антигромадською.

Однак існують два дуже простих і дієвих засоби, за допомогою яких держава могла, не вдаючись до насильства, пом’якшити те, що видавалося антигромадським або неприємно суворим у моральності всіх маленьких сект, на які поділялося населення країни.

Перший із цих засобів полягає у вивченні науки та філософії, що його держава може зробити майже загальнопоширеним серед усіх осіб середнього й вищого за середнє становища й статку; зробити це вона може не видачею плати вчителям, що призведе до недбайливості й несумлінності останніх, а встановленням певного іспиту навіть із вищих і важчих наук, що його має складати будь-яка особа для отримання дозволу займатися якоюсь ліберальною професією або для призначення її на якусь поважну посаду, відповідальну чи прибуткову. Якщо держава створює для цього класу людей необхідність навчатися, їй не доводиться дбати про те, щоб забезпечити його належними вчителями. Вони невдовзі самі знайдуть для себе кращих учителів, ніж це могла б зробити для них держава. Наука є великою протиотрутою щодо забобонів і фанатизму, а там, де вищі класи застраховані від них, і нижчі класи вже не так сильно наражаються на цю небезпеку.

Другим засобом є часте влаштування й веселий характер громадських розваг. Держава, заохочуючи всіх тих (тобто надаючи їм повну свободу), хто у власних інтересах намагається без скандалу чи безсоромності розважати й забавляти народ живописом, поезією, музикою, танцями, всілякими драматичними виставами й видовищами, легко розвіє в більшості народу той похмурий настрій і меланхолію, що майже завжди живлять суспільні забобони та фанатизм. Громадські розваги завжди були предметом жаху й ненависті для всіх фанатичних сівачів і збудників цього народного безумства. Веселий і радісний настрій, спричинений такими розвагами, взагалі несумісний із тим умонастроєм, який найбільш відповідає їхнім цілям або на який їм найлегше вплинути. Крім того, драматичні вистави, що часто викривали й піддавали громадському висміюванню їхнє крутійство, а інколи викликали громадське обурення, через це більше за всілякі інші розваги накликали на себе їхню особливу ненависть і відразу.

У країні, де закон не захищає проповідників однієї релігії більше, ніж проповідників іншої, не виявиться необхідним, щоб хтось із них перебував в особливій або безпосередній залежності від правителя чи виконавчої влади або щоб правитель мав якийсь стосунок до призначення їх на посаду чи усунення з неї. За таких умов він не матиме жодної потреби втручатися в їхні справи більше, ніж це потрібно для підтримування миру між ними (як він робить це щодо всіх інших своїх підданих), тобто для того, щоб перешкоджати їм переслідувати, ганьбити чи гнобити одне одного. Цілком інакше стоїть справа в країнах, де існує офіційно визнана або панівна релігія. У таких країнах правитель ніколи не може почуватися досить упевнено, якщо він не має засобів для значного впливу на більшість проповідників цієї релігії.

Духівництво будь-якої офіційно визнаної церкви утворює численну корпорацію. Воно може діяти узгоджено й переслідувати свої інтереси за загальним планом та об’єднане одним духом, немовби ним усім керувала одна людина; і часто, справді, воно й перебуває під таким керівництвом. Його інтереси, як особливої корпорації, ніколи не збігаються з інтересами правителя, а інколи прямо протилежні їм. Головний інтерес духівництва полягає у збереженні свого авторитету й впливу на народ, а ці останні залежать від передбачуваної вірогідності та важливості всього вчення, яке воно проповідує, і від передбачуваної необхідності приймати його в усіх його подробицях, цілком, із повною вірою, щоб уникнути вічних мук. І якщо правитель матиме необережність видатися таким, що відступає або сумнівається в найдрібнішому питанні цього вчення, або з почуття людяності захоче заступитися за тих, хто завинив у тому чи тому із цих гріхів, то педантично вимоглива частина духівництва цілком незалежно від правителя негайно оголосить його нечестивцем і пустить у хід усі страхи релігії, щоб примусити народ перейти в підданство до правовірнішого та слухнянішого правителя. А якщо він чинитиме спротив якимсь із претензій або узурпації духівництва, тоді небезпека не менша. Правителі, які насмілилися таким чином повстати проти церкви, зазвичай накликали на себе обвинувачення не лише в цьому злочині, а й у додатковому злочині — єресі, попри їхні урочисті запевнення про свою віру й на смиренне підкорення всім догматам, які церква вважала за потрібне приписати їм. Однак авторитет релігії вищий за будь-який інший авторитет. Страх, навіюваний нею, перемагає будь-який інший страх. Коли визнані проповідники релігії поширюють у народі вчення, що підривають авторитет і владу правителя, останній може підтримати свій авторитет і владу тільки насильницькими діями або силою постійної армії. Навіть постійна армія не може в такому разі слугувати для нього міцною опорою, бо якщо солдати не чужинці (що трапляється рідко), а рекрутуються з маси народу (що мусить бути майже завжди), то й вони невдовзі виявляться зараженими цими самими вченнями. Революції, що їх упродовж усього часу існування Західної імперії постійно спричиняли інтриги грецького духівництва в Константинополі, смути й потрясіння, що їх повсюдно в Європі протягом кількох століть постійно породжували інтриги римо-католицького духівництва, достатньою мірою свідчать про те, яким нестабільним і ненадійним завжди є становище правителя, що не має належних засобів впливу на духівництво визнаної й панівної у його країні релігії.

Символ віри, так само як і всі інші духовні питання, само собою зрозуміло, не входить у сферу діяльності світського правителя, який, щоправда, може повною мірою мати якості, потрібні для захисту народу, але рідко припускається, що він здатен наставляти й просвіщати його. Тому й щодо цих питань його авторитет рідко може бути достатнім для того, щоб переважити об’єднаний авторитет духівництва офіційно визнаної церкви. Тим часом громадський спокій і його власна безпека часто можуть залежати від учень, що їх духівництво вважає за потрібне поширювати щодо цих питань. І оскільки він рідко може з належною вагою та авторитетом відкрито чинити спротив рішенню духівництва, то необхідно, щоб він міг впливати на нього, а це можливо тільки навіюванням страху перед усуненням із посади або втратою надій на підвищення більшості членів цього стану.

В усіх християнських церквах бенефіції духовних осіб являють собою володіння, якими вони користуються не на розсуд правителя, а довічно або доти, доки не вчинять якоїсь провини. Якби володіння цими бенефіціями було менш надійним і духівництво могло втрачати їх за найменшого невдоволення правителя або його міністрів, воно, певно, було б не в змозі зберігати свій авторитет в очах народу, що в такому разі вважав би його представників найманцями, які залежать від двору, і не мав би жодної довіри до щирості їхніх проповідей і напучувань. Але якщо правитель спробує незаконно чи насильницьки позбавити якусь кількість священиків їхніх бенефіцій хоча б на тій підставі, що вони занадто ревно проповідують те чи те бунтівне вчення, то таким переслідуванням він тільки зробить їх та їхнє вчення вдесятеро популярнішими, а отже, й удесятеро докучливішими і небезпечнішими. Страх майже в усіх випадках виявляється поганою зброєю управління, і до нього ніколи не слід удаватися, особливо проти такого класу людей, що бодай найменшою мірою зазіхає на незалежність. Спроба залякати лише озлоблює їх та посилює їхню протидію, тим часом менш суворе поводження з ними, можливо, легко спонукало б їх пом’якшити свою опозицію або зовсім відмовитися від неї. Насильство, до якого зазвичай вдавався французький уряд, щоб змусити всі свої парламенти або вищі судові інстанції зареєструвати той чи той непопулярний указ, дуже рідко давало успішні результати. А тим часом засіб, що його використовували в таких випадках, а саме ув’язнення всіх непокірних, слід визнати досить рішучим. Правителі з дому Стюартів іноді вдавалися до такого самого засобу, щоб вплинути на деяких членів англійського парламенту, що зазвичай залишалися такими ж непохитними. Поводження з англійським парламентом тепер інше, і невеликий експеримент, що його 12 років тому герцог Шуазель провів із паризьким парламентом, переконливо показав, що таким чином ще легше дійти згоди з усіма парламентами Франції. Але цей експеримент не було продовжено, тому що, хоча поступливість і переконання завжди є найлегшим і найнадійнішим засобом управління, тоді як примус і насильство є засобом найгіршим і найнебезпечнішим, усе-таки природна зарозумілість людини, напевне, є такою, що вона майже завжди нехтує добрими засобами, за винятком тих випадків, коли не може або не сміє застосовувати погані. Французький уряд міг і мав сміливість вдатися до сили й через це не вважав за потрібне вдаватися до умовлянь і переконання. Але не існує, мабуть, як це показує досвід усіх століть, такого стану, до якого було б небезпечніше або навіть згубніше застосовувати примус чи насильство, ніж шановане духівництво визнаної церкви. Особливі права, переваги та особисту свободу кожного окремого представника духівництва, що живе в злагоді зі своїм станом, навіть у найдеспотичніших державах поважають більше, ніж права, переваги та особисту свободу будь-якої іншої особи приблизно такого самого суспільного становища й статку. Так буває на всіх рівнях деспотизму, починаючи з м’якого та поблажливого уряду в Парижі й закінчуючи деспотичним і лютим урядом у Константинополі. Але якщо цей стан важко примусити до чогось силою, то порозумітися з ним так само легко, як і з будь-яким іншим, і безпека правителя, так само як і громадський спокій, великою мірою залежить, мабуть, від засобів, які він має для впливу на духовних осіб; ці засоби, певно, взагалі полягають у підвищенні, яким він може нагороджувати їх.

За давнього устрою християнської церкви єпископа кожного діоцезу (єпархії) обирали спільним голосуванням духівництва та мешканців єпархіального міста. Народ недовго зберігав своє право на участь у виборах, а доки користувався ним, майже завжди діяв під впливом духівництва, яке в таких духовних питаннях здавалось його природним керівником. Однак духівництву невдовзі набридло завдавати собі клопоту, щоб впливати на народ, і воно вирішило, що зручніше й простіше самому обирати своїх єпископів. Так само й настоятеля обирали ченці монастиря, принаймні в більшості абатств. Усі нижчі церковні бенефіції, які входили до складу діоцезу, дарував єпископ, що роздавав їх тим представникам духівництва, яким вважав за потрібне. Таким чином, усі церковні посади й чини перебували в розпорядженні самої церкви. І хоча правитель міг мати певний непрямий вплив на ці вибори — інколи було заведено питати його згоди на проведення виборів і затвердження обраних осіб, — а все ж він не володів прямими або достатніми засобами впливу на духівництво. Честолюбство кожного церковника, ясна річ, спонукало його дбати про прихильність не так правителя, як власного стану, бо лише від нього він міг очікувати підвищення.

У більшій частині Європи папа поступово привласнив собі спершу роздачу майже всіх єпископств та абатств, або так званих консисторських бенефіцій, а за допомогою різних махінацій і приводів — більшості нижчих бенефіцій, що входили до складу кожного діоцезу, причому єпископові було залишено не набагато більше від того, що видавалося конче потрібним для забезпечення йому бодай мінімального авторитету в очах підлеглого йому духівництва. Через такий порядок становище правителя ще більше погіршилося порівняно з тим, яке було раніше. Духівництво всіх країн Європи склало, таким чином, своєрідну духовну армію, щоправда, розпорошену по різних місцях, але таку, усіма рухами та діями якої тепер міг керувати один глава за єдиним планом. Духівництво кожної окремої країни можна було розглядати як окремий загін цієї армії, дії якого легко могли підтримати й посилити всі інші загони, розміщені в сусідніх країнах. Кожний загін не залежав від правителя тієї країни, у якій він перебував і яка утримувала його, і водночас залежав від чужоземного правителя, що міг будь-коли спрямувати свою зброю проти правителя цієї країни та підтримати свій загін зброєю всіх інших загонів.

Ця зброя була страшніша й сильніша за все, що тільки можна собі уявити. У давній Європі до розвитку ремесел і мануфактур багатство духівництва давало йому такий самий вплив на простий люд, як і багатство баронів забезпечувало владу їх над васалами, орендарями та кріпаками. У величезних маєтках, що їх жертвували церкві правителі та приватні особи з хибно спрямованим благочестям, установлювали таку саму юрисдикцію, як і в маєтках великих баронів, і робилося це з тих самих причин. У цих великих маєтках духівництво або його управителі легко могли охороняти мир, не вдаючись до підтримки та допомоги короля чи будь-кого іншого, і ані король, ані якась інша особа не могли б охороняти там мир без підтримки й допомоги духівництва. Через це юрисдикція духівництва в належних йому баронствах або маєтках була настільки ж незалежною і настільки ж не підпорядкованою владі королівських судів, як і юрисдикція великих світських володарів. Держателі землі духівництва майже всі, так само як і держателі землі великих баронів, були вільними орендарями, цілком залежними від своїх безпосередніх панів, і тому в будь-який момент підлягали призову для участі у воєнних діях, у які духівництво вважало за потрібне їх втягнути. Окрім доходів із цих маєтків, духівництво володіло у вигляді десятини вельми значною часткою доходів з усіх інших маєтків в усіх королівствах Європи. Ці доходи здебільшого надходили натурою, тобто їх сплачували хлібом, вином, худобою, птицею тощо. Кількість, що її таким чином збирало духівництво, значно перевищувала ту, що її воно саме могло спожити, а на той час ще не існувало ремесел та мануфактур, на продукти яких воно могло б виміняти цей надлишок. Духівництво могло використовувати ці величезні надлишки не інакше як витрачаючи їх, подібно до великих баронів, на найширшу гостинність і найщедрішу благодійність. Відповідно до цього як гостинність, так і благодійність духівництва були, як розповідають, дуже великими. Воно не лише підтримувало бідних майже в усіх королівствах, а й численні лицарі та дворяни часто не мали іншої можливості існувати, як мандруючи з монастиря до монастиря під приводом благочестя, а насправді щоб скористатися гостинністю духівництва. Почет та близьке оточення в деяких прелатів були інколи такі ж численні, як і в наймогутніших світських лордів, а якщо взяти все духівництво загалом, то, мабуть, і численніші, ніж в усіх світських лордів, разом узятих. Духівництво завжди відзначалося набагато більшою об’єднаністю та одностайністю, ніж світські лорди. Воно було зв’язане постійною дисципліною та підпорядкуванням папській владі. Лорди, навпаки, були вільні від будь-якої дисципліни та підпорядкування і майже завжди суперничали один з одним і ворогували з королем. Тому, хоча духівництво мало менше держателів і челяді, разом узятих, ніж мали могутні лорди (а число їхніх держателів саме по собі, певно, було ще значно меншим), однак його згода та одностайність робили його сильнішим. Так само гостинність і благодійність духівництва не лише надавали йому можливість розпоряджатися великою світською силою, а й значно збільшували вагу його духовної зброї. Ці чесноти давали йому величезну повагу й пошану з боку всіх нижчих класів народу, із яких безліч людей постійно, а часом майже всі, одержували від нього спожиток. Усе без винятку, що належало або мало стосунок до такого популярного стану, — його володіння, його привілеї, його вчення — неодмінно було священним в очах простого люду, і будь-яке посягання на нього, реальне чи передбачуване, здавалось актом блюзнірського безумства та нечестивості. За такого стану речей нас не має дивувати, що коли правитель часто відчував, як важко чинити спротив об’єднанню небагатьох представників вищого дворянства, то ще важче виявлялося для нього чинити спротив об’єднаній силі духівництва його власних володінь, яке підтримувала сила духівництва всіх сусідніх володінь. За таких умов доводиться дивуватися не тому, що він іноді бував змушений поступатися, а тому, що він узагалі коли-небудь виявлявся спроможним чинити спротив.

Привілеї духівництва за тих давноминулих часів (що видаються нам, які живуть нині, вельми безглуздими), його цілковите вилучення зі світської підсудності, або так зване в Англії право духівництва, були природним, або, точніше, неминучим, наслідком такого стану речей. Яким небезпечним мало бути для правителя намагання покарати духовну особу за якийсь злочин, коли його власний стан був схильний захищати її та оголошувати докази недостатніми для засудження такої святої людини чи покарання занадто суворим для застосування його до особи, освяченої релігією! За таких умов правителеві не залишалося нічого іншого, окрім як віддати розгляд цієї справи церковним судам, що заради доброго імені й гідності свого стану були зацікавлені у втриманні, наскільки це можливо, всіх його представників від скоєння тяжких злочинів або навіть від створення приводів до гучних скандалів, які могли викликати обурення народу.

За такого стану речей, що існував у більшій частині Європи впродовж X–XIII століть і протягом певного часу до й після цього періоду, устрій римської церкви можна вважати найстрашнішою силою, яку будь-коли було об’єднано й зосереджено проти влади та стабільності цивільного уряду, а також проти свободи, розуму й щастя людства, що можуть процвітати тільки там, де цивільний уряд у змозі захищати їх. За цього устрою найгрубіші ілюзії забобонів живилися й підтримувалися приватними інтересами такого великого числа людей, що це убезпечувало їх від будь-яких нападок людського розуму; справді, хоча людський розум міг би іноді викрити навіть в очах простого люду деякі з ілюзій забобонів, він ніколи не міг розірвати зв’язки приватного інтересу. Якби на цей устрій не нападав жоден інший ворог, окрім людського розуму з його слабкими зусиллями, то він зберігся б на вічні часи. Але цей величезний і ретельно побудований організм, що його не могла струснути, а ще менше звалити, уся мудрість і доброчесність людини, був через природний перебіг подій спершу послаблений, а згодом і частково зруйнований, а тепер протягом найближчих століть, напевно, і зовсім розпадеться.

Поступовий розвиток ремесел, мануфактур і торгівлі — причина, що знищила владу великих баронів, — так само знищив у більшій частині Європи всю світську владу духівництва. У продуктах, що їх дають ремесло, мануфактури й торгівля, духівництво, як і великі барони, знаходило щось таке, на що воно могло обмінювати свої сирі продукти; таким чином воно відкрило спосіб витрачати всі свої доходи тільки на себе, не віддаючи більш-менш значної частки їх іншим людям. Його благодійність поступово стала менш широкою, його гостинність — менш щедрою або менш марнотратною. Унаслідок цього зменшилося число залежних від нього осіб, почет і челядь духівництва поступово зовсім зникли. Подібно до великих баронів духівництво теж прагнуло одержувати зі своїх маєтків вищу ренту, щоб так само витрачати її на задоволення свого особистого марнославства й примх. Але таке збільшення ренти можна було забезпечити тільки наданням земельних ділянок в оренду своїм селянам, які завдяки цьому ставали значною мірою незалежними. Таким чином поступово було послаблено й зовсім розірвано ті ланцюжки зацікавленості, що прив’язували нижчі класи народу до духівництва. Їх навіть було послаблено та розірвано раніше, ніж такі самі ланцюжки, що зв’язували ці класи народу з великими баронами, бо, оскільки бенефіції духівництва здебільшого були набагато менші від земельних володінь великих баронів, власники окремих бенефіцій могли значно легше витратити весь свій дохід на свою персону. Протягом більшої частини XIV та XV століть могутність великих баронів у більшій частині Європи була ще при повній силі, тоді як світська влада духівництва, абсолютна влада, що її воно раніше мало над широкою масою народу, дуже занепала. Влада церкви на той час у більшій частині Європи звелася майже тільки до того, що випливало з її духовного авторитету, і навіть цей духовний авторитет був значно послаблений, коли його вже перестали підтримувати благодійність і гостинність духівництва. Нижчі класи народу вже не дивилися на цей стан, як робили це досі, як на помічника й цілителя у своїх злиднях і хворобах. Навпаки, їх обурювали суєтність, розкіш і марнотратство багатшого духівництва, яке видавалося тепер таким, що витрачає на власні втіхи те, що завжди розглядалося як надбання бідних.

За такого стану речей правителі різних держав Європи робили спроби повернути собі той вплив, що його вони раніше мали в розпорядженні великими бенефіціями церкви, й із цією метою відновлювали давнє право настоятелів і капітулів кожного діоцезу обирати свого єпископа й право ченців кожного абатства обирати свого абата. Відновлення цього давнього порядку було метою низки законів, виданих в Англії протягом XIV століття, зокрема так званого статуту провізорів[94] і прагматичної санкції, установленої в XV столітті у Франції. Для чинності обрання було потрібно, щоб правитель попередньо погодився на проведення виборів і потім затвердив обрану особу; і хоча, як і раніше, передбачалося, що вибори вільні, однак правитель мав у своєму розпорядженні всі непрямі засоби впливу на духівництво своїх володінь, що їх, природно, давало його становище. В інших частинах Європи вводили інші правила, що переслідували подібні цілі. Але влада папи у роздачі великих бенефіцій церкви ніде, здається, не була до Реформації так доцільно і так універсально обмежена, як у Франції та Англії. Надалі, у XVI столітті, конкордат надав королям Франції необмежене право роздачі всіх великих, або так званих консисторських, бенефіцій галліканської церкви.

Від часів установлення прагматичної санкції та конкордату духівництво Франції почало виявляти менше поваги до розпоряджень папської курії, ніж духівництво всіх інших католицьких країн. В усіх суперечках і зіткненнях свого правителя з папою воно майже постійно ставало на бік першого. Така незалежність духівництва Франції від римської курії ґрунтується, напевне, переважно на прагматичній санкції та конкордаті. У раніші періоди існування монархії духівництво Франції видається не менш відданим і слухняним папі, ніж духівництво будь-якої іншої країни. Коли римська курія найнезаслуженішим чином відлучила Роберта, другого правителя династії Капетингів, від церкви, його власні слуги, як розповідають, викидали принесену з його стола їжу собакам і відмовлялися їсти будь-що, осквернене дотиком такої людини. Можна майже з певністю припускати, що так чинити їх переконало духівництво його власних володінь.

Зазіхання на право роздачі великих церковних бенефіцій, зазіхання, на захист якого римська курія часто розхитувала, а інколи й звалювала, трони деяких із найвизначніших правителів християнського світу, було обмежено, або видозмінено, або навіть зовсім скасовано в різних частинах Європи ще до епохи Реформації. І якщо духівництво мало тепер менший вплив на народ, то держава мала більший вплив на духівництво, яке мало менше сили й виявляло менше схильності протидіяти державі.

У такому занепаді перебували авторитет і вплив римської церкви, коли в Німеччині почалися чвари, що породили Реформацію і невдовзі поширилися по всій Європі. Скрізь народ зустрічав нові вчення з великим захватом. Їх пропагували з усією тією палкою завзятістю, яка зазвичай надихає будь-яку групу, коли вона нападає на встановлену владу. Проповідники цих учень, які в усьому іншому не відзначалися, мабуть, більшою вченістю, ніж багато зі священиків, що захищали офіційну церкву, загалом, напевне, були краще обізнані із церковною історією, походженням і розвитком тієї системи ідей, на якій ґрунтується авторитет церкви. Через це майже в усіх диспутах вони виявлялися переможцями. Суворість моралі, жорсткість звичаїв забезпечувала їм авторитет в очах народу, який зіставляв їхній суворий спосіб життя з безладним життям більшості власного духівництва. Крім того, вони володіли значно більшим, ніж їхні противники, умінням набувати популярності й залучати нових прихильників, чим давно вже нехтували пихаті й зарозумілі сини церкви як значною мірою некорисним для них. Зміст і сенс нових учень приваблювали декого, їхня новизна — багатьох, а ненависть і презирство до офіційного духівництва залучали до них ще більше прихильників; палке, пристрасне й фанатичне, хоча нерідко грубе й примітивне, красномовство, із яким майже завжди проповідували ці вчення, залучало до них ще більше людей.

Успіх нових учень був майже повсюдно такий великий, що правителі, які на той час були в поганих стосунках із римською курією, легко змогли, спираючись на них, повалити у своїх володіннях церкву, яка, втративши повагу й шанування з боку нижчих класів народу, майже не могла чинити спротиву. Римська курія зачепила й образила деяких із другорядних правителів у північній частині Німеччини, яких вона, певно, вважала занадто незначними, щоб із ними варто було церемонитися. Тому вони повсюдно у своїх володіннях ввели Реформацію.

Тиранія Христіана II й Тролля, архієпископа Упсальського, дала змогу Густавові Вазі вигнати їх зі Швеції. Папа сприяв тиранові та архієпископові, через це під час уведення Реформації у Швеції Густав Ваза не зустрів жодних ускладнень. Христіана ІІ було потім скинуто з трону Данії, де його поведінка зробила його так само ненависним, як і в Швеції. Однак папа все ще був схильний підтримувати його, і Фридрих Голштейнський, який посів трон замість нього, помстився тим, що наслідував приклад Густава Вази. Магістри Берна й Цюриха, які не мали особливих зіткнень із папою, легко ввели Реформацію у своїх кантонах, де саме перед тим деякі з представників духівництва завдяки дещо брутальнішому, ніж зазвичай, обманові зробили весь свій стан предметом сильної ненависті й презирства.

За такого критичного стану своїх справ папська курія не шкодувала зусиль для підтримки та зміцнення дружніх відносин із могутніми правителями Франції та Іспанії, останній із яких був у цей час імператором германським. Із їхньою допомогою їй пощастило, хоча й не без значних зусиль і з великим кровопролиттям, або зовсім придушити, або дуже загальмувати розвиток Реформації у своїх володіннях. Вона також виявляла готовність бути в злагоді з королем Англії та йти йому назустріч, але через обставини, що склалися, не могла цього зробити, не образивши ще могутнішого правителя Карла V, короля іспанського та імператора германського. З огляду на це Генрих VIII, хоча він сам не поділяв більшості вчень Реформації, міг завдяки загальному поширенню їх закрити всі монастирі й знищити владу римської церкви у своїх володіннях. Те, що він це зробив, хоча й не пішов далі, дало деяке задоволення прихильникам Реформації, які, заволодівши урядом за правління його сина й наступника, без будь-яких зусиль завершили справу, розпочату Генрихом VIII.

У деяких країнах, як, наприклад, у Шотландії, де уряд був слабкий, непопулярний і нестійкий, Реформація виявилася досить сильною для того, щоб повалити не тільки церкву, а й державну владу, яка намагалася її підтримати.

У послідовників Реформації, розпорошених по всіх країнах Європи, не було спільного трибуналу, що, подібно до трибуналу римської курії чи вселенського собору, міг би залагоджувати всі суперечки між ними і з непереборним авторитетом приписувати їм усім точні кордони правовірності. Тому, якщо послідовникам Реформації в одній країні траплялося розходитися в поглядах із їхніми братами в іншій, вони не мали загальновизнаного судді, до якого можна було б звернутися, і суперечку ніколи не можна було розв’язати, а таких суперечок і розбіжностей серед них виникала безліч. Розбіжності щодо церковного управління та права роздачі церковних бенефіцій були, мабуть, найважливішими для миру й благоденства громадянського суспільства. Через це вони породили серед прихильників Реформації дві головні партії, або секти — лютеранську й кальвіністську, єдині секти серед них, учення та організації яких було встановлено досі законом у країнах Європи.

Послідовники Лютера разом із так званою англіканською церквою більшою або меншою мірою зберегли єпископське управління, встановили субординацію серед духівництва, віддали правителеві розпорядження всіма єпископствами та іншими консисторськими бенефіціями в його володіннях, тим самим зробивши його фактичним главою церкви; і, не позбавляючи єпископа права роздавати менш значні бенефіції в межах його діоцезу, вони навіть щодо цих бенефіцій не тільки допускали, а й висловлювалися за право правителя та інших світських патронів пропонувати своїх кандидатів. Ця система церковного управління від самого початку сприяла мирові, нормальному порядку й підпорядкуванню світському правителеві. І справді, вона ніколи не була приводом й не спричиняла якихось заворушень або громадянських потрясінь у країнах, де її було запроваджено. Зокрема, англіканська церква завжди пишалася, і не без підстави, винятковою лояльністю своїх принципів. За такої системи управління духівництво, звісно, намагається домогтися прихильності правителя, двору, знаті й дворянства країни, від впливу яких воно переважно очікує підвищень і руху вперед. Поза сумнівом, воно інколи догоджає цим заступникам за допомогою найниціших лестощів і підлабузництва, але часто також намагається вдосконалюватися в тих мистецтвах, що найбільше заслуговують цього, а тому й найшвидше можуть скласти їм повагу людей впливових і заможних; воно намагається виокремитися своєю обізнаністю в усіх галузях корисних і приємних знань, гідною невимушеністю свого поводження, дотепністю та добродушністю своєї розмови й відвертим презирством до тих безглуздих та облудних приписів моралі та суворості, яких вимагають фанатики і яких вони буцімто дотримуються, щоб забезпечити собі повагу простого люду й викликати обурення останнього проти більшості людей заможних і знатних, які визнають, що вони не дотримуються їх. Однак таке духівництво, що догоджає вищим класам, дуже схильне взагалі нехтувати засобами, які служать збереженню його впливу та авторитету серед нижчих класів. До нього дослухаються, його поважають вищі, але перед нижчими воно часто буває неспроможним успішно й переконливо для слухачів захищати власні тверезі й помірковані погляди від найнедолугішого фанатика, що нападає на останні.

Навпаки, послідовники Цвинглі, або, точніше, послідовники Кальвіна, передали населенню кожної парафії, де було вільним місце церковного священика, право обрати свого пастиря й водночас установили цілковиту рівність серед духівництва. Щодо першого, то це право, доки воно було чинним, напевне, породжувало тільки безлад і заворушення й вело до розбещення однаково як духівництва, так і народу. Щодо другого, то, мабуть, це рішення мало цілком добрі наслідки.

Доки мешканці кожної парафії зберігали право обирати священика, вони майже завжди діяли під впливом духівництва, і до того ж зазвичай під впливом найбільш бунтівливих і фанатичних представників цього стану. Прагнучи зберегти свій вплив на цих народних виборах, духівництво в особі багатьох своїх представників ставало або робило вигляд, що стає, фанатичним, заохочувало фанатичність серед народу і майже завжди віддавало перевагу найфанатичнішому кандидатові. Така маловажна справа, як призначення парафіяльного священика, майже завжди спричиняла гостру боротьбу не тільки в одній парафії, а й в усіх сусідніх, що рідко пропускали нагоду взяти участь у кампанії. Якщо парафія була у великому місті, це ділило всіх його мешканців на дві партії, а коли це місто саме по собі було містом-державою чи столицею невеликої республіки, як багато важливих міст Швейцарії та Голландії, то будь-яка незначна суперечка, крім того що загострювала ворожнечу між усіма їхніми партіями, ще й загрожувала призвести до нового розколу в церкві й до нових заворушень у державі. Через це цивільна влада дуже скоро визнала за потрібне задля збереження громадського спокою привласнити собі право заміщення всіх бенефіцій, що звільняються. У Шотландії, найбільшій країні з тих, де коли-небудь було встановлено цю пресвітеріанську форму церковного управління, права патрона скасував закон, що на початку правління Вільгельма ІІІ встановив пресвітеріанство. Цей закон надав принаймні можливість певним групам громадян у кожній парафії купувати за зовсім незначну суму право обирати свого пастора. Порядок, установлений цим законом, існував 22 роки, а потім його скасував закон, виданий на десятий рік правління королеви Анни (розд. 12), з огляду на ті заворушення, що їх майже скрізь спричиняв цей найпопулярніший спосіб обрання. Але в такій великій країні, як Шотландія, заворушення у якійсь віддаленій парафії навряд чи могли такою самою мірою обтяжити уряд, як у державі, меншій за розмірами. Закон десятого року правління королеви Анни відновив право патронату. Та хоча в Шотландії закон надає бенефіції кожній особі, що її визначає патрон, усе ж церква, перш ніж довірити кандидатові так зване зцілення душ або церковну юрисдикцію в парафії, інколи вимагає (бо в цьому плані її рішення не завжди були одноманітні) певної участі народу. Інколи навіть, ніби дбаючи про мир у даній парафії, вона відкладає остаточне призначення, доки не досягне цієї участі народу. Окремі підступи й зусилля деяких із членів навколишнього духівництва, спрямовані на те, щоб домогтися цієї участі або, ще частіше, відвернути її, а також засоби, вживані ними для досягнення цієї мети, є, треба думати, головною причиною того, що серед духівництва та народу Шотландії й досі збереглися залишки старого фанатичного духу.

Рівність, що її пресвітеріанська форма церковного управління встановлює серед духівництва, полягає, по-перше, у рівності влади або церковної юрисдикції та, по-друге, у рівності бенефіції. В усіх пресвітеріанських церквах рівність влади запроваджено повною мірою; не так стоїть справа з рівністю бенефіції. Однак різниця між бенефіціями рідко буває такою значною, щоб спонукати власника навіть маленької бенефіції намагатися догоджати своєму патронові низькими лестощами й потуранням, задля отримання кращої. В усіх пресвітеріанських церквах, де повністю запроваджено право патронату, духівництво за загальним правилом намагається здобути прихильність вищих більш шляхетними й кращими засобами: своєю вченістю, бездоганною чесністю свого життя, сумлінним і старанним виконанням своїх обов’язків. Їхні патрони часто навіть нарікають на незалежність способу думок та дій пресвітеріанських священиків, яку вони схильні оголошувати невдячністю за колишні благодіяння, але яка в гіршому разі рідко є чимось більшим за байдужість, що її, природно, породжує усвідомлення того, що надалі марно очікувати таких милостей. Навряд де-небудь у Європі можна зустріти більш учену, більш пристойну, незалежну та поважну корпорацію людей, ніж більшість пресвітеріанського духівництва Голландії, Шотландії, Швеції та Данії.

Там, де майже всі церковні бенефіції однакові, жодна з них не може бути дуже великою, і такі скромні розміри бенефіції, хоча, поза сумнівом, і можуть бути занадто малими, а все ж дають деякі позитивні результати. Ніщо, крім найзразковішої моральності, не може надати гідності людині, яка не має статку. Вади легкодухості й суєтності неминуче роблять її смішною і до того ж майже так само згубні для неї, як і для представників простого люду. Тому у своїй поведінці вона змушена дотримуватися тих правил моральності, що їх найбільше поважає простий люд. Вона здобуває повагу та любов останнього завдяки тому способу життя, який її спонукають вести власний інтерес і становище. Простий люд дивиться на неї з тією доброзичливістю, із якою ми, природно, ставимося до тих, хто дещо наближається до нашого власного становища, але хто, на наш погляд, мав би стояти вище. Її доброзичливість, природно, викликає доброзичливість з боку священика. Вона прагне нести освіту народові й ретельно допомагає йому. Вона навіть не виявляє презирства до забобонів людей і ніколи не ставиться до них із таким презирством і зарозумілістю, що їх ми так часто зустрічаємо в пихатих сановників могутніх і багатих церков. Унаслідок цього пресвітеріанське духівництво мало більший вплив на розум простого люду, ніж, мабуть, духівництво будь-якої іншої офіційно визнаної церкви. Також через це тільки в пресвітеріанських країнах ми бачимо, що простий люд без жодних переслідувань цілком і майже повністю належить до офіційної церкви.

У країнах, де церковні бенефіції здебільшого дуже скромні, університетська кафедра зазвичай забезпечує краще становище, ніж церковна бенефіція. Університети в такому разі вишукували й обирали своїх членів з-поміж усього духівництва країни, що скрізь становить найзначніший клас учених людей. Навпаки, там, де церковні бенефіції здебільшого дуже великі, церква залучає до себе з університетів більшість їхніх видатних учених, а ті вже знаходять заступника, що пишається можливістю добути для них церковне призначення. У першому випадку ми знайдемо університети, заповнені найвидатнішими вченими, які є в країні; у другому знайдемо в них мало видатних людей, до того ж знайдемо їх серед наймолодших членів університетської корпорації; і вони теж, певно, перейдуть на церковні посади, перш ніж устигнуть набути достатньо досвіду та знань, щоб стати корисними університету. Вольтер зазначив, що отець Пора, єзуїт, який особливо нічим не вирізнявся у світі вчених, був єдиним професором із французьких єзуїтів, твори якого варто було читати. Має видаватися дещо дивним, що в країні, яка породила так багато видатних учених, майже жоден із них не був професором університету. Знаменитий Гассенді на початку своєї діяльності був професором в університеті міста Еск-ан-Прованс. Та коли проявилися перші проблиски його генія, йому було сказано, що, перейшовши до церкви, він зможе легко знайти для себе спокійніше й комфортабельніше життя, а також кращі умови для продовження своєї наукової діяльності, і він негайно пристав на цю пропозицію. Зауваження Вольтера, як на мене, можна застосувати не лише до Франції, а й до всіх інших римо-католицьких країн. Ми дуже рідко можемо зустріти в будь-якій із них видатного вченого, що є професором в університеті, за винятком, можливо, таких галузей, як юридичні науки та медицина, від яких церква не так легко може відволікти їх. Після римської церкви найбагатшою і найкраще забезпеченою в християнському світі є церква англіканська. З огляду на це в Англії церква постійно відбирає в університетів усіх їхніх найкращих і найздібніших членів, і тут так само рідко, як і в будь-якій римо-католицькій країні, можна знайти старого університетського викладача, що був би відомий у Європі як видатний учений. Навпаки, у Женеві, у протестантських кантонах Швейцарії, у протестантських державах Німеччини, у Голландії, Шотландії, Швеції та Данії найвидатніші вчені, яких породили ці країни, коли й не всі без винятку, то у переважній своїй кількості, були професорами в університетах. У цих країнах університети постійно відволікають від церкви всіх її найвидатніших учених.

Не зайвим буде, мабуть, зауважити, що, коли не брати до уваги поетів, небагатьох ораторів та істориків, значну більшість інших видатних учених і письменників як у Греції, так і в Римі становили, як виявляється, приватні або громадські вчителі — зазвичай філософії або риторики. Це зауваження є слушним, починаючи від Лісія й Сократа, Платона й Аристотеля до днів Плутарха та Епіктета, Світонія та Квінтиліана. Змусити людину викладати з року в рік певну галузь науки видається справді найдієвішим засобом для того, щоб вона сама цілком оволоділа нею. Зобов’язана щороку викладати той самий предмет, вона неминуче, якщо взагалі на щось придатна, має за кілька років повністю ознайомитися з усіма його подробицями; і коли з якогось окремого питання вона одного року складе собі скороспілу думку, то, коли наступного року їй доведеться під час своїх лекцій знов подумати про це питання, вона, напевно, виправить своє помилкове судження. Викладання, що, поза сумнівом, є природним заняттям людини науки, водночас — найкращий засіб зробити її людиною солідних знань і вченості. Невеликі розміри церковних бенефіцій у країні, де це є, природно, спричиняють відволікання більшості вчених до того заняття, у якому вони можуть бути найкориснішими суспільству, і водночас забезпечують їм найкращу наукову підготовку, яку тільки вони можуть здобути. Вони роблять їхню вченість якомога соліднішою та кориснішою.

Слід зауважити, що дохід будь-якої державної церкви (за винятком тих його частин, що їх можна одержувати від спеціальних земель і маєтків) являє собою частину загального доходу держави, яку, таким чином, витрачають на мету, що не має нічого спільного із захистом держави. Десятина, наприклад, є справжнім поземельним податком, що позбавляє землевласників можливості так широко сприяти своїми внесками захистові держави, як вони могли б робити це за відсутності десятини. А тим часом земельна рента є, на думку одних, єдиним, а на думку інших — головним фондом, із якого в усіх великих за розміром монархіях мають урешті-решт покриватися всі витрати держави. Що більше із цього фонду віддається церкві, то менше, вочевидь, може залишитися для держави. Можна вважати беззаперечним, що, за інших рівних умов, що багатшою є церква, то біднішими мають бути або правитель, або народ, і в усіх випадках то менш здатною захищати себе має бути держава. У деяких протестантських країнах, зокрема в усіх протестантських кантонах Швейцарії, доходи, що раніше належали римо-католицькій церкві, десятини та церковні землі виявилися фондом, достатнім не тільки для оплати пристойного утримання духівництва, а й для покриття з невеликою надбавкою або зовсім без неї всіх інших видатків держави. Влада багатого Бернського кантону, зокрема, нагромадила з надлишків цього фонду дуже велику суму, що сягає, як припускають, кількох мільйонів, причому одну частину її вкладено на зберігання до державної скарбниці, а другу — під відсотки у так звані державні фонди різних обтяжених боргами народів Європи, переважно Франції та Великої Британії. Не можу сказати, що мені достеменно відомо, якими можуть бути розміри загального видатку держави, спричиненого церквою Бернського або якогось іншого протестантського кантону. Згідно із цілком точними даними, виходить, що в 1755 році весь дохід духівництва шотландської церкви, у тому числі церковні землі та рента з його житлових будинків, оцінювався за обережним критерієм усього лише в 68 514 фунтів 1 шилінг і 5 1/12 пенні. Цей дуже скромний прибуток забезпечує пристойне утримання 944 священикам. Увесь видаток церкви, у тому числі одноразові витрати на зведення та ремонт храмів і будинків для священиків, не може, за припущенням, перевищувати 80 000–85 000 фунтів на рік. Найбагатша церква в християнстві не підтримує краще однаковості віри, релігійної ревності, духу порядку, чесності й жорсткої моральності в масі народу, ніж ця зовсім бідно облаштована церква Шотландії. Усі благотворні результати, як цивільні, так і релігійні, що їх може, за припущенням, породжувати державна церква, шотландська церква породжує так само повно, як і будь-яка інша. Переважна кількість протестантських церков Швейцарії, що за загальним правилом мають не більше коштів, ніж шотландська церква, дають такі результати ще більшою мірою. У більшості протестантських кантонів не можна зустріти жодної людини, яка не належала б до державної церкви. Щоправда, якщо вона належить до якоїсь іншої церкви, закон зобов’язує її покинути кантон. Але такий суворий, або, точніше, такий утискувальний закон ніколи не можна було б запровадити в таких вільних країнах, якби завзятість духівництва заздалегідь не залучила до цієї церкви всієї маси народу, за винятком, можливо, небагатьох окремих осіб. Справді, у деяких частинах Швейцарії, де завдяки випадковому об’єднанню протестантських і римо-католицьких регіонів навернення було не таке повне, обидві релігії не тільки терплять, а й визнають державними.

Належне виконання будь-якої послуги передбачає, напевне, що оплата за неї або винагорода має по можливості точно відповідати характерові самої послуги. Коли за якусь послугу платять значно менше від належного, на її виконанні позначиться неспроможність і непридатність більшості тих, хто зайнятий цією справою. Якщо за неї платять занадто багато, її виконання ще більше може страждати від їхньої недбалості та лінощів. Людина, яка має великий дохід незалежно від своєї професії, схильна думати, що їй слід жити подібно до інших людей, які отримують великі доходи, і проводити значну частину свого часу у розвагах, пустих утіхах та марнотратстві. Але в священнослужителя такий спосіб життя не тільки відбирає час, що мав би витрачатися на виконання його обов’язків, а й майже повністю знищує в очах народу святість його професії, що сама лише дає йому можливість із належною вагою та авторитетом виконувати ці обов’язки.



Частина 2 Про витрати на відправлення правосуддя | Багатство народів. Дослідження про природу та причини добробуту націй | Частина 4 Про витрати на підтримування гідності правителя