home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Частина 2

Про податки

Як уже було з’ясовано в книзі першій цього дослідження, приватний дохід окремих осіб одержується врешті-решт із трьох джерел: ренти, прибутку та заробітної плати. Кожний податок має сплачуватися з того або того із цих трьох видів доходу або однаково з них усіх. Я спробую дати якнайповніше уявлення про податки, що мають на увазі обкладання, по-перше, ренти, по-друге, прибутку, по-третє, заробітної плати і, по-четверте, усіх цих трьох джерел приватного доходу. Окремий розгляд кожного із цих чотирьох видів податків поділить другий підрозділ цієї глави на чотири статті, причому три з них вимагатимуть ще підрозділів. Як з’ясується з подальшого огляду, багато із цих податків зрештою сплачують не з того фонду або джерела доходу, що малися на увазі.

Перш ніж розпочати розгляд окремих податків, слід попередньо викласти чотири загальних положення щодо податків узагалі.

І. Піддані держави мають по змозі брати участь в утриманні уряду відповідно до своєї здатності й сил, тобто відповідно до доходу, яким вони користуються під протегуванням і захистом держави. Витрати уряду стосовно окремих осіб, що становлять населення великої нації, подібні до видатків на управління великим маєтком, що належить кільком власникам, які повинні брати участь у них відповідно до своєї частки в маєтку. Дотримання цього положення чи нехтування ним призводить до так званої рівності або нерівності оподаткування. Будь-який податок, зазначимо це раз і назавжди, що зрештою падає тільки на один із цих трьох згаданих вище видів доходу, неодмінно є нерівним, бо не зачіпає два інших. Далі, розглядаючи податки, я рідко відзначатиму окремо цей вид нерівності, а здебільшого обмежуватимусь зауваженням нерівності, яку створює окремий податок, що нерівномірно падає на відповідний вид приватного доходу.

ІІ. Податок, що його зобов’язується сплачувати кожна окрема особа, має бути точно визначеним, а не довільним. Термін сплати, спосіб платежу, сума платежу — усе це має бути зрозумілим і чітким для платника й для будь-якої іншої особи. Там, де цього немає, кожна особа, яку обкладають податком, більшою чи меншою мірою віддається під владу збирача податків, що може збільшувати податок для будь-якого нелюбого йому платника або загрозою такого збільшення вимагати для себе подарунок чи хабар. Невизначеність оподаткування розвиває зухвальство і сприяє підкупності розряду людей, які й без того не мають популярності, навіть у тому разі, якщо вони не відрізняються зухвальством і підкупністю. Точна визначеність того, що кожна окрема особа мусить платити, у питанні оподатковування видається справою такої великої ваги, що вельми значний ступінь нерівномірності, як це, на мою думку, випливає з досвіду всіх народів, є набагато меншим злом, ніж навіть дуже мала міра невизначеності.

ІІІ. Кожен податок слід стягувати в той час або в той спосіб, коли і як платникові найзручніше його платити. Податок на ренту із землі або з будинків, сплачуваний саме в той термін, коли зазвичай сплачуються ці ренти, стягують саме тоді, коли платникові, напевне, найзручніше внести його або коли він точно матиме на руках гроші для сплати. Усі податки на такі предмети споживання, якими є предмети розкоші, урешті-решт сплачує споживач і зазвичай у найзручніший для себе спосіб. Він сплачує їх потроху, у міру того як купує відповідні товари. І оскільки він вільний купувати чи не купувати їх, то сам винен, якщо йому доводиться зазнавати більш-менш значної незручності від таких податків.

IV. Кожен податок має бути так задуманий і розроблений, щоб він брав і утримував із кишень народу якомога менше понад те, що він дає державній скарбниці. Податок може брати чи то утримувати з кишень народу значно більше, ніж він дає скарбниці чотирма шляхами. По-перше, його збирання може вимагати великого числа чиновників, чия плата поглинатиме більшу частину суми, яку дає податок, а вимагання сплати може обтяжити народ додатковим податком. По-друге, він може ускладнювати застосування праці населення й перешкоджати йому займатися тими промислами, що дають засоби до існування та роботу великій кількості людей. Зобов’язуючи людей платити, він може тим самим зменшувати або навіть знищувати фонди, що надали б їм можливість з більшою легкістю робити ці платежі. По-третє, конфіскаціями та іншими покараннями, яких зазнають нещасні люди, що намагаються ухилитися від сплати податку, він може розоряти їх і таким чином знищувати вигоду, яку суспільство могло б одержувати від застосування їхніх капіталів. Нерозумний податок створює велику спокусу для контрабанди, а покарання за контрабанду мають посилюватися відповідно до спокуси. Закон усупереч усім звичайним принципам справедливості спершу створює спокусу, а потім карає тих, хто піддається їй, і при цьому зазвичай він посилює покарання відповідно до тієї самої обставини, яка, поза сумнівом, мала б пом’якшувати його, а саме — відповідно до спокуси скоїти злочин[98]. По-четверте, частими відвідинами й неприємним розпитуванням збирачів податків він може завдавати людям багато зайвих хвилювань, неприємностей і утисків; і хоча неприємності насправді не є видатками, однак вони, поза сумнівом, еквівалентні видаткові, ціною якого кожна людина ладна позбутися їх. Збирання податків у будь-який із названих способів робить їх більш обтяжливими для народу, ніж корисними для правителя.

Очевидна справедливість і користь цих положень звертали на себе більшу або меншу увагу всіх народів. Усі народи намагалися в міру свого розуміння зробити свої податки такими рівномірними, як тільки могли, такими чітко визначеними, щоб це було зручно платникові як щодо терміну й способу сплати, так і щодо частки його доходу, яку він віддавав правителеві, а також якомога менш обтяжливими для народу. Наступний стислий огляд деяких головних податків, що існували за різних епох і в різних країнах, має показати, що ці зусилля не в усіх народів були однаково успішні.


Стаття 4. Податки на ренту

Податки на земельну ренту

Податок на земельну ренту може встановлюватися за певною схемою, причому для кожного округу в основу оцінювання кладуть певну ренту, і воно потім не змінюється, або ж податок встановлюється так, що змінюється разом із кожною зміною розмірів дійсної ренти із землі й підвищується або знижується залежно від поліпшення чи погіршення її обробітку.

Поземельний податок, що, як це усталилося у Великій Британії, розкладається на кожну округу відповідно до певної схеми, може бути рівномірним у момент його першого розкладання, але надалі він неминуче стає нерівномірним через те, що в різних частинах країни обробіток землі поліпшується або погіршується неоднаковою мірою. В Англії оцінювання, що лягло в основу обкладання поземельним податком різних графств і парафій відповідно до закону четвертого року Вільгельма та Марії, від самого початку було дуже нерівномірним. Тому цей податок іде врозріз із першим із наведених вище чотирьох правил. Зате він повністю узгоджується з іншими трьома. Його визначено цілком точно. Оскільки термін платежу податку збігається з часом сплати ренти, він такий зручний для платника, як це тільки можливо. Хоча в усіх випадках дійсним платником є землевласник, податок зазвичай сплачує заздалегідь орендар, якому землевласник зобов’язаний вирахувати цю суму під час сплати ренти. Цей податок стягує значно менше чиновників, ніж будь-який інший податок, що дає приблизно такий самий дохід. Оскільки податок із кожної округи не підвищується разом зі зростанням ренти, правитель не одержує частки прибутків, що є результатом поліпшень, здійснюваних землевласником. Щоправда, ці поліпшення інколи слугують для полегшення податку з інших землевласників округи. Але збільшення розміру податку для окремого маєтку, що його воно інколи спричиняє, завжди таке незначне, що ніколи не може перешкоджати поліпшенням або гальмувати зростання продуктивності землі. І оскільки податок не веде до зменшення кількості продуктів, створюваних землею, він не може вести й до підвищення їхньої ціни. Він не перешкоджає застосуванню праці населення. Він не завдає землевласникові жодних інших незручностей, окрім неминучої незручності платити податок.

Однак вигода, яку землевласник мав від незмінності оцінювання, за яким обкладалися поземельним податком усі землі Великої Британії, залежала переважно від обставин, цілком чужих природі податку.

Її почасти зумовлювали великі успіхи майже всієї країни, оскільки рента майже з усіх маєтків Великої Британії незмінно зростала після оцінювання і майже в жодному випадку не зменшувалася. Через це майже всі землевласники мали зиск із різниці між тим податком, який вони мусили б платити відповідно до справді отримуваної ними ренти з маєтків, і тим, що вони фактично сплачували за давнім оцінюванням. Якби стан країни був іншим, якби ренти поступово знижувалися внаслідок занепаду хліборобства, майже всі землевласники втратили б цю різницю. У ситуації, що склалася після революції, незмінність оцінювання виявилася вигідною для землевласників і шкідливою для правителя. В іншій ситуації вона могла бути вигідною для правителя й шкідливою для землевласників.

Оскільки податок підлягає сплаті грішми, то й оцінювання землі виражено в грошах. Від часів його встановлення вартість срібла залишалася майже незмінною й не відбувалося жодних змін також у вазі або вмісті чистого металу в монеті. Якби вартість срібла значно підвищилась, як це, напевне, було впродовж двох століть, що передували відкриттю копалень Америки, незмінність оцінювання могла б виявитися надзвичайно невигідною та обтяжливою для землевласника. Якби вартість срібла значно знизилась, як це, поза сумнівом, було впродовж принаймні століття після відкриття копалень, то незмінність оцінювання дуже скоротила б статтю доходу правителя. Якби сталася значна зміна в характері грошей, причому колишню кількість срібла почали б позначати меншою чи більшою монетною одиницею; якби, наприклад, з унції срібла замість 5 шилінгів 2 пенсів почали карбувати монети лише у 2 шилінги 7 пенсів або, навпаки, монети такого високого позначення, як 10 шилінгів 4 пенси, у першому випадку це підірвало б дохід власника землі, а в другому — дохід правителя.

Отже, за умов, дещо відмінних від тих, що фактично були, така незмінність оцінювання могло б становити велику незручність або для платників податку, або для держави. Однак протягом століття такі обставини мають наставати в той або той момент. Але, хоча просторі держави, так само як і всі творіння рук людських, виявлялися досі всі без винятку смертними, кожна держава прагне до безсмертя. Тому будь-яка установа, якій призначене таке саме постійне існування, як і самій державі, має бути зручною не тільки за певних обставин, а й за всіх обставин, має відповідати не скороминущим чи випадковим умовам, а неминучим і тому завжди незмінним.

Податок на ренту, який змінюється залежно від кожної зміни ренти або підвищується чи знижується відповідно до поліпшення чи погіршення обробітку землі, рекомендується як найсправедливіший з усіх податків тієї школою французьких дослідників, що називають себе економістами. Усі податки, заявляють вони, падають урешті-решт на земельну ренту й через це мають рівномірно стягуватися з того фонду, з якого їх зрештою виплачують. Поза сумнівом, справедливо, щоб усі податки по змозі рівномірно падали на той фонд, з якого їх урешті-решт має бути сплачено. Але без утомливого обговорення метафізичних аргументів, якими ці автори захищають свою вельми дотепну теорію, з наступного огляду з достатньою переконливістю з’ясується, які податки врешті-решт падають на земельну ренту і які падають на якесь інше джерело.

На території Венеції всі орні землі, здані в оренду фермерам, оподатковують у розмірі 1/10 ренти. Орендні договори заносять до офіційного реєстру, що його в кожній провінції або окрузі ведуть податкові чиновники. Коли власник сам обробляє свої землі, за справедливим оцінюванням йому надається знижка в 1/5 податку, тож за таку землю він платить тільки 8% замість 10 передбачуваної ренти.

Поземельний податок такого роду, певно, рівномірніший, ніж поземельний податок Англії. Можливо, він не завжди такий сталий, і часто визначення розмірів податку може завдавати землевласникові неабияких незручностей. Так само він може вимагати значніших витрат при стягуванні.

Однак, мабуть, можна придумати таку систему застосування цього податку, яка значною мірою усувала б цю невизначеність і зменшувала б ці витрати.

Наприклад, обох — і землевласника, і орендаря — можна було б зобов’язати заявляти про свій договір про оренду для запису в громадському реєстрі. Можна було б установити належні штрафи за приховування чи неправдиве повідомлення якихось із цих умов; і якби частину цих штрафів видавала одна із цих сторін, яка сповістила про таке приховування чи неправдиве повідомлення й, отже, викрила другу сторону в такому приховуванні чи неправдивому повідомленні, то це справді втримувало б їх від змови з метою ошукання фінансового відомства. Усі умови оренди з таких заяв були б достатньо відомі.

Деякі землевласники, замість підвищити ренту, включають одноразову суму за поновлення оренди. Така практика здебільшого характерна для марнотратця, що за певну суму готівки продає майбутній дохід значно більшої вартості. Тому здебільшого вона є шкідливою для землевласника; вона часто шкідлива для орендаря й завжди шкідлива для суспільства. Вона часто бере в орендаря значну частину його капіталу й цим так зменшує його здатність обробляти землю, що для нього виявляється важчим сплачувати невелику ренту, аніж за інших умов платити більш високу. А все те, що зменшує його здатність обробляти землю, неминуче знижує найважливішу частину доходу суспільства. Якби з таких одноразових сум було встановлено значно вищий податок, ніж зі звичайної ренти, можна було б ускладнити цю практику до чималої вигоди всіх зацікавлених сторін — землевласника, орендаря, правителя й суспільства загалом.

Деякі орендні договори приписують орендареві певний спосіб обробітку землі та певну сівозміну протягом усього терміну оренди. Цю умову, що зазвичай є плодом самовпевненості землевласника й певності в перевазі його власних знань (самовпевненості, здебільшого дуже мало обґрунтованої), слід завжди розглядати як додаткову ренту, як ренту у вигляді певних послуг замість грошової ренти. Для ускладнення та припинення такої, зазвичай безглуздої, практики можна було б цей вид ренти оцінювати вище і, отже, оподатковувати дещо вище, ніж звичайні грошові ренти.

Деякі землевласники замість ренти грішми вимагають ренту натурою — хлібом, худобою, птицею, вином, олією тощо, інші вимагають її роботою. Такі ренти завжди більш обтяжливі для орендаря, ніж вигідні для землевласника. Вони беруть більше з кишені першого, ніж дають останньому. У будь-якій країні, де ці ренти трапляються, орендарі бідні й жебракують майже в повній відповідності до ступеня поширення рент. Цю практику, шкідливу для всього суспільства, можна було б, мабуть, також достатньою мірою ускладнити, оцінюючи такі ренти дещо вище, а отже, й оподатковуючи їх дещо вище за звичайну грошову ренту.

Коли землевласник сам веде господарство на частині своїх земель, ренту можна визначити погоджувальним оцінюванням земель навколишніх фермерів і землевласників і податок для нього може бути дещо зменшено, як це практикують на венеціанській території, за умови, якщо рента із займаних ним земель не перевищує певної суми. Важливо заохочувати землевласника обробляти частину своєї землі. Його капітал зазвичай є більшим від капіталу орендаря, і за меншого вміння він часто може одержувати більший продукт. Землевласник може дозволити собі різні досліди й зазвичай схильний їх робити. Його невдалі досліди завдають йому лише невеликих втрат, тоді як успішні сприяють поліпшенню й кращому розвиткові всієї країни. Але може виявитися важливим, аби зниження податку заохочувало його самостійно обробляти свої землі тільки до певної міри. Якби більшість землевласників була поставлена перед спокусою самим вести господарство на всіх своїх землях, то країна (замість тверезих і працьовитих орендарів, змушених у власних інтересах обробляти землю так добре, як тільки дають змогу їхні капітал і вміння) виявилася б заповненою лінивими й марнотратними управителями, недбале управління яких невдовзі погіршило б обробіток землі й знизило б річний продукт землі, спричинивши не тільки зменшення доходу їхніх хазяїв, а й скорочення найважливішої частини доходу всього суспільства.

Така система управління могла б, мабуть, позбавити податок цього роду будь-якої невизначеності, яка може спричиняти утискування або незручність для платника, і водночас сприяти загальному застосуванню такого способу використання землі, що міг би неабиякою мірою вплинути на загальне поліпшення культури країни.

Видаток при стягуванні поземельного податку, який змінювався б за кожної зміни ренти, був би, певно, дещо більшим, ніж при стягуванні податку, встановлюваного відповідно до незмінного оцінювання. У першому випадку неминучими були б додаткові витрати як на утримання установ з оцінювання, які довелося б заснувати в різних округах країни, так і на саме оцінювання земель, які землевласники вирішили б обробляти самі. Проте такий видаток міг би бути дуже помірний і значно нижчий за видаток, пов’язаний зі стягуванням багатьох інших податків, які дають зовсім малий дохід порівняно з тим, що можна отримати від такого податку.

Найважливіше заперечення, яке, напевне, можна висунути проти такого поземельного змінюваного податку, полягає в тому, що він може завадити поліпшенню землі. Землевласник буде менш схильний до поліпшень, коли правитель, який не брав участі у витратах на це, одержуватиме частину прибутку від цих поліпшень. Навіть це заперечення можна усунути, якщо землевласникові буде дозволено, перш ніж він розпочне поліпшення, спільно з податковими чиновниками встановлювати дійсну вартість його земель за справедливим оцінюванням певного числа навколишніх землевласників і фермерів, обраних нарівно обома сторонами, і якщо його буде оподатковано відповідно до цього оцінювання на число років, цілком достатнє для повного відшкодування йому витрат на поліпшення. Привернення уваги правителя до поліпшення землі в інтересах збільшення його власного доходу — така одна з головних вигод поземельного податку. Тому термін для відшкодування витрат землевласника не має набагато перевищувати того, що є безумовно потрібним для цієї мети, бо в противному разі віддаленість очікуваної вигоди надміру послабила б цю увагу. Але з певного погляду все-таки краще, щоб він був дещо триваліший, ніж занадто короткий. Жодне збудження уваги й турбот правителя не може врівноважити найменшого ускладнення, створюваного для поліпшень із боку землевласника. Увага й турботи правителя в кращому разі можуть вести до найбільш загального й розпливчастого зважування того, що здатне сприяти кращому обробітку більшості його володінь. Тим часом увага й турботи землевласника виявляються в ретельному й докладному зважуванні того, що може виявитися найвигіднішим використанням кожного дюйма землі його маєтку. Головна увага правителя має бути спрямована на заохочення всіма наявними в нього засобами старанності й уваги землевласника та фермера; для цього він повинен надати можливість їм обом переслідувати свої інтереси самостійно і на власний розсуд, дати їм цілковиту певність, що вони зможуть повною мірою користуватися плодами своєї праці, і забезпечити їм найширший ринок для всіх їхніх продуктів, установивши найлегші та найбезпечніші шляхи сполучення суходолом і водою повсюдно у своїх володіннях, а також цілком необмежену свободу вивезення до володінь усіх інших правителів.

Якщо виявиться, що за такої системи управління податок цього роду можна застосовувати таким чином, щоб не лише не перешкоджати, а й, навпаки, дещо заохочувати поліпшення землі, то він навряд чи буде причиною якоїсь іншої незручності для землевласника, крім непереборної взагалі незручності — потреби платити податок.

За всіх змінюваних станів суспільства, за розвитку й занепаду хліборобства, за всіх змін вартості срібла та вмісту благородних металів у монеті такий податок сам по собі й без жодних зусиль із боку уряду узгоджуватиметься з фактичним станом речей і буде однаково справедливим і рівномірним за всіх цих змін. Тому він значно придатніший для встановлення у вигляді постійного та незмінного правила або так званого основного закону держави, ніж будь-який інший податок, що його завжди стягують за фіксованим оцінюванням.

Деякі держави замість простого та зрозумілого способу реєстрації орендних договорів вдавалися до складнішого й дорожчого — фактичного перепису та оцінювання всіх земель країни. Вони, певно, підозрювали, що й орендар, і той, хто здає землю, можуть змовитися з метою обману фіскального відомства й приховувати дійсні умови оренди. «Книга Страшного суду» була, напевне, результатом дуже точного перепису такого роду.

У старих володіннях короля Пруссії поземельний податок стягують за фактичним переписом та оцінюванням, яке час від часу переглядають і змінюють[99]. Відповідно до цього оцінювання, світські землевласники сплачують від 20 до 25% свого доходу, духовні — від 40 до 45%. Перепис та оцінювання в Силезії відбулися за розпорядженням нинішнього короля, і, як кажуть, вони відзначаються великою точністю. Тут землі, що належать єпископові Бреславльському, оподатковано в розмірі 25% ренти, яку вони дають. Інші доходи духівництва обох віросповідань оподатковано в розмірі 50%; командорства Тевтонського та Мальтійського орденів — у розмірі 40%; землі, що перебувають у руках дворян, — у розмірі 38,33%, а в руках простих людей — у розмірі 35,33%.

Для перепису та оцінювання земель у Богемії знадобилося, як повідомляють, понад 100 років праці. Їх закінчили лише після миру 1748 року за наказом імператриці, яка нині царствує. Перепис Міланського герцогства, який розпочали ще за Карла VI, закінчено тільки після 1760-го. Його вважають одним із найточніших серед тих, що їх коли-небудь здійснювали. Перепис Савойї та П’ємонту відбувся за наказом покійного нині короля Сардинії[100].

У володіннях прусського короля дохід церкви оподатковують набагато вище, ніж дохід світських землевласників. Церковний дохід у більшій своїй частині лише лягає тягарем на земельну ренту. Рідко буває, щоб бодай якась його частина йшла на поліпшення землі або використовувалася таким чином, щоб якоюсь мірою сприяти збільшенню доходу всього народу. Певно, з огляду на це прусський король визнав за справедливе, щоб духівництво вносило значно більше для задоволення потреб держави. У деяких країнах церковні землі звільнено від усіх податків, у деяких їх оподатковують менше за інші землі. У герцогстві Міланському землі, якими церква володіла до 1575 року, при оподаткуванні оцінено лише у третину їхньої вартості.

У Силезії землі, що перебувають у володінні дворян, оподатковано на 3% вище від земель, що перебувають у руках простого люду. Прусський король, мабуть, передбачав, що шана та різні привілеї, пов’язані з володіннями першого типу, достатньою мірою винагородять землевласників за невелике збільшення податку, а принизливу підпорядкованість останніх буде дещо послаблено завдяки легшому оподаткуванню. В інших країнах система оподаткування не тільки не послаблює, а ще й посилює цю нерівність. У володіннях короля Сардинського і в тих провінціях Франції, на які поширюється так звана реальна, або поземельна, подать, податок падає виключно на землі, що перебувають у володінні простого люду, тоді як дворянські землі не підлягають оподаткуванню.

Поземельний податок, установлюваний відповідно до загального перепису та оцінювання, хоч би яким справедливим і рівномірним він був спочатку, невдовзі має стати несправедливим і нерівномірним. Щоб запобігти цьому, знадобилася б постійна та обтяжлива увага з боку уряду до всіх коливань у загальному стані й продуктивності кожної окремої ферми в країні. Уряди Пруссії, Богемії, Сардинії та герцогства Міланського справді виявляють таку увагу — увагу, настільки не властиву природі будь-якого уряду, що навряд чи вона триватиме довго, а якщо й триватиме, то, певно, почне врешті-решт завдавати платникам податку значно більше неспокою й утисків, ніж полегшення.

У 1666 році в Монтабанській окрузі реальну, або поземельну, подать було розкладено, як розповідають, відповідно до вельми точного перепису й оцінювання[101]. На 1727 рік ця розкладка виявилася цілком нерівномірною й несправедливою. Щоб виправити це, уряд не знайшов кращого способу, окрім як накласти на всю округу додатковий податок у 120 000 ліврів, який розподіляється по всіх ділянках округу, що підлягають оподаткуванню, згідно з колишньою розкладкою. Але його стягують лише з тих ділянок, які тепер оподатковані відповідно до старої розкладки нижче від дійсної дохідності, і використовують для полегшення податку тих, хто тією самою розкладкою оподаткований вище за дохідність. Наприклад, дві ділянки оподатковано за старою розкладкою по 1000 ліврів кожну, тоді як тепер за першу слід було б платити 900, а за другу — 1000 ліврів. Додатковим податком обидві ці ділянки обкладають по 1100 ліврів кожну, але його стягують тільки з неоподаткованої ділянки й використовують для полегшення податку з ділянки переоподаткованої, із якої таким чином сплачується лише 900 ліврів. Уряд нічого не виграє й не програє від додаткового податку, застосовуваного виключно для усунення нерівномірності, зумовленої старою розкладкою. Його застосування віддане на розсуд інтенданта округу й через це має бути значною мірою довільним.


Податки, що їх визначають не відповідно до ренти, а відповідно до продукції землі

Податки на продукцію землі насправді є податками на ренту, і, хоча їх може спершу виплачувати фермер, зрештою їх платить землевласник. Коли потрібно платити податок частиною продукції, фермер у міру можливості вираховує вартість цієї частини з року в рік і потім відповідно зменшує ренту, яку погоджується платити землевласникові. Немає такого фермера, який не вираховував би заздалегідь, скільки становитиме за всі роки оренди церковна десятина — поземельний податок такого самого роду.

Десятина та будь-який інший поземельний податок такого самого роду, хоча вони зовні й видаються цілком однаковими, насправді далеко не однакові, оскільки певна частина продукції за різних умов своєю вартістю дорівнює дуже різній частці ренти. На деяких дуже родючих землях продукції так багато, що половини її достатньо для відшкодування фермерові капіталу, витраченого ним на обробіток, разом зі звичайним в окрузі прибутком на фермерський капітал. Другу половину, або, що те саме, вартість цієї другої половини, він міг би платити як ренту землевласникові, якби не було десятини. Але якщо 1/10 продукції відбирають у нього як десятину, він має вимагати зниження ренти на 1/5, бо інакше не зможе повернути свого капіталу зі звичайним прибутком. У цьому разі рента землевласника замість досягати 1/2 або 5/10 усієї продукції, дорівнюватиме тільки 4/10 її. На менш родючих землях продукції інколи так мало, а витрати на обробіток такі великі, що, щоб відшкодувати фермерові його капітал разом зі звичайним прибутком, потрібні 4/5 усієї продукції. У цьому разі навіть за відсутності десятини рента землевласника може досягати не більш як 1/5, або 2/10, усієї продукції. А якщо фермер сплачує 1/10 свого продукту як десятину, він має вимагати від землевласника відповідного зниження ренти, яка, отже, виявиться зниженою до 1/10 всієї продукції. На ренту з родючих земель десятина може інколи лягати податком не більш ніж в 1/5, тобто в 4 шилінги на фунт, тоді як на ренту з неродючих земель вона може інколи лягати податком у цілу половину, тобто в 10 шилінгів на фунт.

Оскільки десятина часто виявляється дуже нерівномірним податком на ренту, остільки вона завжди є великою перешкодою як для здійснення поліпшень землевласником, так і для обробітку землі фермером. Перший не може ризикувати робити найважливіші й зазвичай найдорожчі поліпшення, а останній не наважується вирощувати найцінніші рослини, що зазвичай вимагають найбільших витрат, якщо церква, котра не несе ані найменшої частки цих витрат, має одержувати дуже значну частину прибутку. Марену через десятину тривалий час розводили тільки в об’єднаних провінціях, що, як пресвітеріанська країна, були звільнені від цього розорливого податку й мали своєрідну монополію на цей корисний барвник на шкоду решті країн Європи. Нещодавні спроби ввести культуру цієї рослини в Англії було здійснено тільки внаслідок видання закону, за яким із земель, засіяних мареною, стягується тільки 5 шилінгів із акра взамін будь-якої десятини.

Як у більшій частині Європи церква, так само і в багатьох країнах Азії держава утримується переважно з поземельного податку, що співвідноситься не з рентою, а з продукцією землі; у Китаї головний дохід правителя становить 1/10 продукції з усіх земель імперії. Однак цю 1/10 визначають так помірно, що в багатьох провінціях, як розповідають, вона не перевищує 1/30 звичайної продукції. Поземельний податок (земельна рента), сплачуваний магометанському урядові Бенгалії до того, як ця країна потрапила до рук англійської Ост-Індської компанії, досягав, як стверджують, 1/5 продукції. Поземельний податок у Давньому Єгипті, як повідомляють, теж дорівнював 1/5.

В Азії цей вид поземельного податку живить інтерес правителя до поліпшення та обробітку землі. Правителі Китаю, Бенгалії (за магометанського уряду) й Давнього Єгипту, як повідомляють, справді дуже дбали про прокладання та утримання добрих доріг і судноплавних каналів, щоб якнайзначніше збільшити як кількість, так і вартість усієї продукції землі, забезпечуючи їй такий широкий ринок, який тільки могли надати їй їхні власні володіння. Церковна десятина ділиться на такі незначні частини, що жоден із її власників не може мати такого інтересу. Парафіяльний священик ніколи не виручить своїх грошей, якщо проведе дорогу або канал до віддаленої частини країни, щоб розширити ринок для продуктів своєї окремої парафії. Такі податки, оскільки вони призначені для надання коштів державі, мають деякі корисні сторони, що можуть певною мірою врівноважувати незручності від них, та коли вони мусять служити для надання коштів церкві, вони пов’язані із самими лише незручностями.

Податки з продукції землі можуть стягуватися натурою або, за певним оцінюванням, грішми.

Парафіяльний священик або поміщик середніх статків, який живе зі свого маєтку, інколи, мабуть, може знаходити якусь вигоду в отриманні: перший — своєї десятини, другий — своєї ренти натурою. Кількість, що підлягає збиранню, і територія, у межах якої це здійснюється, такі малі, що вони обидва можуть на власні очі стежити за збиранням і використанням усього того, що мають отримати. Багатий поміщик, який мешкає в столиці, ризикував би великими втратами через недбалість і ще більше — через зловживання з боку своїх управителів і службовців, якби ренту з його маєтку у віддаленій провінції йому сплачували в такий спосіб. Втрати правителя внаслідок зловживань і розкрадань його збирачів податків у такому разі неминуче значно збільшаться. Слуги та службовці найлегковажнішої приватної особи, мабуть, значно більше перебувають перед очима свого хазяїна, ніж слуги та службовці найобачливішого правителя, і державний дохід, сплачуваний натурою, так страждав би від зловживань збирачів податку, що до скарбниці правителя потрапляла б лиш незначна частина сум, збираних із народу. Проте, як розповідають, певну частину державного доходу в Китаї сплачують саме таким чином. Мандарини та інші збирачі податків, поза сумнівом, знаходять вигоду в збереженні способу платежу, за якого зловживання значно можливіші, ніж у разі сплати грішми.

Податок із продукції землі, сплачуваний грішми, може стягуватися або за оцінюванням, змінюваним відповідно до змін ринкової ціни, або за твердим оцінюванням, тож, наприклад, бушель пшениці незалежно від стану ринку завжди оцінюють однаково. Виручка від податку, стягуваного в перший спосіб, змінюється лише залежно від змін фактичної продукції землі, залежно від поліпшення або недоліків її обробітку. Виручка від податку, стягуваного в другий спосіб, змінюється не тільки залежно від зміни розмірів фактичної продукції, а й залежно від зміни вартості дорогоцінних металів та кількості цих металів, що в різний час міститься в монеті того самого номіналу. Виручка в першому випадку завжди перебуває у певному співвідношенні з вартістю дійсної продукції землі; виручка в другому випадку може в різні періоди неоднаково співвідноситися із цією вартістю.

Коли замість сплати певної частини продукту із землі або ціни певної його частини для погашення всього податку чи десятини слід платити певну грошову суму, податок набуває такого самого характеру, як і поземельний податок в Англії. Він не підвищується й не знижується разом із земельною рентою, він і не заохочує поліпшення, і не ускладнює їх. Десятина в більшості парафій, що замість інших десятин сплачують так званий модус, і є саме таким податком. За часів магометанського володарювання в Бенгалії замість платежу натурою 1/5 продукції в більшості округ, або заміндарів, країни було встановлено сплату певної грошової суми і до того ж, як розповідають, дуже помірної. Деякі службовці Ост-Індської компанії під приводом відновлення належної вартості державного доходу взамін сплати цієї суми встановили в деяких провінціях платіж натурою. За їхнього управління така зміна мала, певно, ускладнювати обробіток землі й водночас створювати нові приводи для зловживань при стягуванні державних доходів, що впали набагато нижче від того рівня, на якому вони перебували, як стверджують, у той час, коли їх було вперше передано у відання компанії. Службовці компанії, можливо, мали зиск від цієї зміни, але, певно, коштом своїх хазяїв і країни.


Податки на ренту з будівель

У ренті з будівель, або найомній платі, можна розрізняти дві частини, одну з яких можна цілком доречно назвати будівельною рентою, а другу зазвичай називають рентою земельною.

Будівельна рента (або рента з будівель) є відсотком, або прибутком, на капітал, витрачений на спорудження будинку. Для того щоб поставити будівельну промисловість в однакові умови з іншими промислами, потрібно, щоб ця рента була достатньою, по-перше, для виплати будівельникові такого самого відсотка, що його він отримав би на свій капітал, якби віддав його в позичку під надійне забезпечення, і, по-друге, для збереження його будинку в належному стані, або, що те саме, для відшкодування через певне число років капіталу, витраченого на його спорудження. Через це рента з будівель, або звичайний прибуток із будівель, скрізь визначається звичайним відсотком на гроші. Там, де ринкова норма відсотка дорівнює 4%, рента з будівлі, що по сплаті земельної ренти дає 6–6,5% на всі витрати для будівництва, мабуть, може давати будівельникові достатній прибуток. Коли ринкова норма відсотка досягає 5%, для цього, певно, знадобиться рента в 7 і 7,5%. Якщо порівняно з наявним відсотком на капітал будівельна справа в якийсь момент дає значно вищий прибуток, ніж цей, то вона скоро відтягне до себе з інших галузей промисловості так багато капіталу, що це знизить прибуток до його нормального рівня. Якщо вона в якийсь момент дає менше, інші галузі виробництва невдовзі відтягнуть від неї стільки капіталу, що прибуток знов-таки підвищиться.

Уся та частина ренти з будівлі, яка залишається понад те, що потрібно для одержання цього помірного прибутку, звісно, припадає на земельну ренту, і в тих випадках, коли власник землі й власник будівлі — дві різні особи, вона здебільшого повністю виплачується першому. Ця додаткова рента складає ціну, яку мешканець будинку сплачує за якусь дійсну або передбачувану перевагу розташування. Сільські будинки, що розташовані на значній відстані від великого міста, де є вдосталь вільної землі, дають зовсім незначну ренту, і в кожному разі не більше за те, що давала б земля, на якій стоїть будинок, якби її було використано для хліборобства. Рента із заміських вілл поблизу великого міста буває інколи значно вищою, і в цьому разі особливі зручності або привабливість місцевості дуже добре оплачуються. Земельна рента зазвичай є найвищою в столиці та в тих окремих її районах, де існує найбільший попит на будинки для будь-якої мети: для промислової та торговельної, для розваг і прийому гостей чи з простого марнославства й моди.

Податок на найомну плату (ренту з будівлі), що сплачується наймачем і є пропорційним усій ренті з кожного будинку, не може, принаймні на більш-менш значний час, впливати на будівельну ренту. Якби будівельник не виручав свого помірного прибутку, він змушений був би припинити свою справу, а це за короткий час повернуло б його прибуток на рівень, відповідний його рівню в інших промислах, оскільки посилило б попит на будинки. Такий податок не може падати повністю на земельну ренту; він розподіляється таким чином, що одна частина його падає на мешканця будинку, а друга — на власника землі.

Припустимо, наприклад, що хтось відповідно до своїх коштів вважає за можливе витрачати за рік на оренду будинку 60 фунтів; припустимо також, що на найомну плату з будинків встановлено податок у розмірі 4 шилінги з фунта, або 1/5, сплачуваний наймачем; у такому разі будинок, який здають за 60 фунтів на рік, обходитиметься йому в 72 фунти, тобто на 12 дорожче, ніж він вважає за можливе для себе платити. Тому він задовольниться дещо гіршим будинком чи будинком, який здають за 50 фунтів, що разом із додатковими 10, які він мусить витрачати на сплату податку, становитиме 60 фунтів на рік, той видаток, що його він вважає відповідним своїм коштам; щоб сплатити податок, він відмовиться від частини додаткових зручностей, які міг би мати від будинку, що коштує на 10 фунтів на рік дорожче. Я кажу: від частини додаткових зручностей, тому що він лише в рідкісних випадках може втратити всі ці вигоди, оскільки завдяки податку за 50 фунтів на рік матиме кращий будинок, ніж міг би отримати на цю суму за відсутності податку. Оскільки подібно до того як такий податок, усуваючи даного претендента, має зменшити попит на будинки за 60 фунтів, він має також зменшити попит і на будинки за 50 фунтів і взагалі на будинки за будь-яку іншу ціну, за винятком найдешевших, попит на які він на певний час посилить. Але рента з будинків усіх категорій, попит на які зменшився, неодмінно більше або менше знизиться. Оскільки ані найменша частина цього зниження не може, принаймні впродовж більш-менш тривалого часу, позначатися на будівельній ренті, то все воно врешті-решт має впасти на земельну ренту. Таким чином, кінцева сплата цього податку має лягти почасти на наймача будинку, якому доведеться для сплати цього податку відмовитися від деяких своїх зручностей, і почасти на власника землі, якому для сплати своєї частки доведеться відмовитися від частини свого доходу. Не дуже легко, мабуть, визначити, як саме розподілиться між ними цей кінцевий платіж. Цей розподіл буде, певно, дуже різний за різних умов, і такий податок залежно від цих різних умов може дуже нерівномірно лягати на наймача будинку і на власника землі.

Нерівномірність, із якою такий податок може лягати на власників різних земельних рент, виникає через випадкову нерівномірність зазначеного розподілу, тоді як нерівномірність, із якою він може лягати на наймачів різних будинків, зумовлюється не тільки цією, а ще й іншою причиною. Частка видатку на найомну плату в загальних витратах на життя в осіб із різним статком неоднакова. Вона, певно, найвища в найбагатших людей і поступово знижується зі зменшенням статку, тож, за загальним правилом, виявляється найнижчою на найнижчому щаблі добробуту. Предмети першої потреби становлять головний видаток бідняків. Їм важко діставати собі їжу, і більшість свого скромного доходу вони витрачають на її придбання. Предмети розкоші й марноти спричиняють головний видаток багатих, а розкішний будинок ще прикрашає й виставляє в найвигіднішому світлі всі інші предмети розкоші та марнотні прикраси, якими вони володіють. Тому податок на найомну плату має, за загальним правилом, лягати найбільшим тягарем на багатих, і в такій нерівномірності немає, мабуть, нічого надто несправедливого. Зовсім не є несправедливим, щоб багаті брали участь у державних видатках не тільки пропорційно своєму доходові, а й дещо більшою часткою.

Хоча рента з будівель, або найомна плата, де в чому подібна до земельної ренти, в одному вона істотно відрізняється від неї. Земля, із якої сплачують ренту, виробляє її; ренту з будівель сплачують за користування непродуктивним предметом. Ані будинок, ані земля, на якій він стоїть, нічого не виробляють. Через це особа, що сплачує ренту, мусить брати гроші для цього з якогось іншого джерела доходу, відмінного й незалежного від цього предмета. Податок із найомної плати, або ренти з будинків, оскільки він лягає на наймачів, має братися з того самого джерела, що й сама рента, і сплачуватися з доходу наймачів, одержуваного від заробітної плати, прибутку на капітал або земельної ренти. Оскільки він лягає на наймачів, він належить до числа тих податків, що падають не на одне, а на всі три джерела доходу, і з усіх поглядів за своїм характером подібний до будь-якого іншого податку на будь-який інший предмет споживання. Загалом не існує, мабуть, такого іншого предмета видатку чи споживання, із якого можна було б краще судити про широту чи скромність загальних витрат людини, ніж зі сплачуваної нею найомної плати за будинок.

Пропорційний податок на цю особливу статтю видатку міг би, мабуть, дати більший дохід, ніж той, що його досі отримували з нього в якійсь частині Європи. Зрозуміло, якщо податок буде дуже високим, більшість людей намагатиметься по змозі зменшити свої платежі й задовольнятиметься меншими за розмірами будинками, спрямовуючи більшу частину свого доходу на інші цілі.

Розмір ренти з будівлі, або найомної плати, можна легко встановити з достатньою точністю за допомогою такої самої практики, яка потрібна для встановлення звичайної земельної ренти. Із незаселених будинків не потрібно платити жодного податку. Податок на них цілком лягав би на власника, якого таким чином оподатковували б за предмет, що не дає йому ані зручностей, ані доходу. Будинки, у яких живуть самі їхні власники, мають оподатковуватися не відповідно до їхньої будівельної вартості, а згідно зі справедливим оцінюванням — імовірним прибутком із них від винаймання. За оподаткування таких будинків відповідно до їхньої будівельної вартості податок у 3–4 шилінги з фунта в поєднанні з іншими податками розорив би майже всі багаті й знатні родини не тільки нашої, але, гадаю, і будь-якої іншої цивілізованої країни. Той, хто уважно ознайомиться з міськими та сільськими будинками найбагатших і найвельможніших родин нашої країни, переконається, що за норми тільки в 6,5–7% від первісної будівельної вартості їхня рента з будинку майже дорівнює всій чистій ренті з їхніх маєтків. Це нагромаджений видаток кількох послідовних поколінь, щоправда, витрачений на предмети великої краси й пишноти, але порівняно з тим, у що вони обійшлися, дуже малої мінової вартості[102].

Земельна рента з ділянок під будинками є ще більш підхожим об’єктом оподаткування, ніж найомна плата. Податок на таку земельну ренту не підвищить найомної плати за будинки. Він цілком лягатиме на власника цієї земельної ренти, що завжди виступає як монополіст і вимагає найвищої ренти, яку тільки можна отримати за користування його земельною ділянкою. Він може отримати за неї більше або менше залежно від того, багатшими чи біднішими виявляться претенденти, чи будуть вони в змозі задовольнити свій вибір певної ділянки з більшими або меншими витратами. В усіх країнах найбільша кількість багатих претендентів буває в столиці, і тому саме там завжди трапляється найвища земельна рента із забудованих ділянок. Оскільки багатство цих претендентів аніскільки не збільшиться від податку на цю земельну ренту, вони навряд чи будуть схильні платити дорожче за користування ділянкою. Мало важитиме, хто безпосередньо сплачує податок — наймач чи власник ділянки. Що більше змушений буде платити як податок наймач, то менше він буде схильний платити за ділянку, отже, зрештою сплата податку цілком ляже на власника ділянки. Земельну ренту з незаселених будинків має бути звільнено від податку.

Земельна рента із забудованих ділянок і звичайна земельна рента є такими видами доходу, якими власник у багатьох випадках користується без жодних турбот і зусиль зі свого боку. І якщо частину цього доходу відбиратимуть у нього для покриття видатків держави, від цього не постраждає жодна галузь праці. Після запровадження такого податку річний продукт землі та праці суспільства, дійсне багатство й дохід населення можуть залишитися незмінними. З огляду на це земельна рента із забудованих ділянок і звичайна земельна рента є, мабуть, тими видами доходу, що можуть найкраще витримувати особливий податок, установлюваний із них.

Рента із забудованих ділянок видається із цього погляду придатнішим об’єктом оподаткування, ніж звичайна земельна рента. Цю останню в багатьох випадках зумовлено, принаймні почасти, турботами й добрим управлінням землевласника. Дуже тяжкий податок може занадто несприятливо позначитися на цих турботах і доброму управлінні. Рента із забудованих ділянок, оскільки вона перевищує рівень звичайної земельної ренти, цілком зумовлена вмілим керуванням із боку правителя, який, сприяючи праці всього народу або мешканців якоїсь окремої місцевості, дає їм можливість платити за ділянку, на якій вони споруджують свої будинки, значно більше від її дійсної вартості або з великим надлишком відшкодовувати її власникові втрати, що їх він може зазнавати від такого використання ділянки. Не може бути нічого справедливішого, ніж коли фонд, що завдячує своїм існуванням доброму управлінню держави, обкладається значним податком чи дещо більшою часткою, ніж переважна кількість інших фондів, бере участь у видатках на утримання цього управління.

Хоча в багатьох європейських країнах встановлювалися податки на найомну плату з будинків, я не знаю такої країни, де ренту із забудованих земельних ділянок вважали б самостійним предметом оподаткування. Винахідники податків зіткнулися, певно, із деякими труднощами, коли визначали, яку частину ренти слід визнавати земельною і яку — будівельною. Тим часом не видається надто важким відрізняти ці дві частини ренти одну від одної.

У Великій Британії найомну плату за будинки оподатковують у таких самих розмірах, як і земельну ренту, за допомогою так званого щорічного земельного податку. Оцінювання, за яким цей податок визначали в кожній парафії або окрузі, завжди однакове. Первісно воно було надзвичайно нерівномірним і дотепер залишається таким. У більшій частині королівства цей податок падає на ренту з будівель ще не так відчутно, як на земельну ренту. Тільки в невеликій кількості округів із високим оподаткуванням від початку, у яких рента з будівель значно знизилася, земельний податок у 3–4 шилінги на фунт визнається відповідним дійсній дохідності будинку. Незаселені будинки, хоча відповідно до закону й підлягають оподаткуванню, у більшості округів через поблажливість збирачів звільняються від нього; це вилучення інколи спричиняє невеликі зміни в окладах податку з окремих будинків, хоча для всієї округи він завжди залишається незмінним. Збільшення ренти внаслідок спорудження нових будівель, ремонту тощо дає полегшення всій окрузі, що спричиняє подальші коливання в оподаткуванні окремих будинків.

У Голландії[103] кожний будинок оподатковують у 2,5% його вартості, причому не звертається жодної уваги ані на фактичний дохід із нього, ані на ту обставину, чи його здано внайми, чи він залишається незаселеним. Обтяжливим є, напевно, примушування власника платити податок за незаселений будинок, від якого він не може отримати жодного доходу, а надто платити такий дуже тяжкий податок. У Голландії, де ринкова норма відсотка не перевищує 3%, 2,5% від усієї вартості мають здебільшого становити понад третину будівельної ренти, а можливо, і всієї ренти. Справді, оцінювання, за яким оподатковують будинки, завжди, як кажуть, нижче за дійсну вартість. Коли будинок перебудовують, ремонтують або розширюють, оцінювання проводять повторно й відповідно до нього визначають розмір податку.

Винахідники різних податків, якими в різні епохи обкладали будинки в Англії, уявляли, напевне, що дуже складно встановити з приблизною точністю, якою має бути дійсна рента з кожного будинку. Тому вони регулювали податки відповідно до найбільш очевидних ознак, які, на їхню думку, мали перебувати у певній відповідності до ренти.

Першим таким податком стала подимна подать, або податок у 2 шилінги на кожну піч. Щоб пересвідчитися, скільки печей у будинку, збирач податків мав оглянути всі кімнати в ньому. Ці неприємні відвідини зробили податок ненависним. Тому невдовзі після революції його було скасовано як тавро рабства.

Наступним таким податком був податок у 2 шилінги з кожного населеного житлового будинку. Будинок із 10 вікнами оподатковували додатковими 4 шилінгами, будинок із 12 вікнами й більше — 8 шилінгами. Цей податок надалі було змінено: за будинки з 20 вікнами й менш ніж із 30 слід було платити 10 шилінгів, а за будинки з 30 вікнами й більше — 20 шилінгів. Число вікон найчастіше можна злічити ззовні, не входячи до всіх кімнат будинку. Тому відвідини збирача цього податку були не такі неприємні, як при стягуванні подимної податі.

Цей податок згодом було скасовано і замість нього запроваджено податок на вікна, що теж зазнав деяких змін і збільшень. Податок на вікна, як він існує нині (січень 1775 року), понад податок у 3 шилінги з кожного будинку в Англії та 1 шилінг у Шотландії оподатковує ще кожне вікно, причому в Англії він збільшується поступово з найнижчої ставки у 2 пенси з будинків, що мають до 7 вікон, до найвищої — у 2 шилінги з будинків, що мають 25 вікон і більше.

Головне заперечення проти всіх таких податків — їхня нерівномірність, нерівномірність гіршого ґатунку, оскільки вони часто мають значно важчим тягарем лягати на бідних, ніж на багатих. Будинок у невеликому місті, що його здають за 10 фунтів, може інколи мати більше вікон, ніж будинок, що дає 500 фунтів у Лондоні, і хоча мешканець першого напевно значно бідніший за мешканця другого, однак, оскільки його частку визначає податок на вікна, він мусить вносити на утримання держави більше. Через це такі податки прямо протилежні першому з наведених вище чотирьох основних принципів. Жодному з трьох інших принципів вони, напевне, не дуже суперечать.

Природна тенденція податку на вікна й усіх інших податків із будинків виявляється у зниженні ренти. Що більшу суму будь-хто сплачує як податок, то менше, вочевидь, він може платити за найом будинку. Однак від часів запровадження податку на вікна рента з будівель загалом більшою чи меншою мірою підвищилася майже в усіх відомих мені містах і сільських місцевостях Великої Британії. Таким великим було майже скрізь збільшення попиту на будинки, що він підвищив найомну плату більше, ніж міг знизити податок на вікна, — один із багатьох доказів процвітання країни та зростання доходу її мешканців. Якби не цей податок, найомна плата, певно, піднялася б іще вище.

Стаття 2. Податки на прибуток, або на дохід, що його дає капітал

Дохід, або прибуток, одержуваний із капіталу, розпадається на дві частини — ту, що оплачує відсоток і належить власникові капіталу, і ту додаткову частину, яка залишається понад те, що необхідно для сплати відсотка.

Остання частина прибутку, вочевидь, не може оподатковуватися безпосередньо. Вона становить винагороду, і здебільшого лише дуже помірну, за ризик і працю при застосуванні капіталу. Підприємець має одержувати цю винагороду, у противному разі він не може в згоді зі своїми інтересами вести далі свою справу. Тому за безпосереднього оподаткування відповідно до всього прибутку загалом він був би змушений або підвищити норму свого прибутку, або перекласти податок на грошовий відсоток, тобто платити менший відсоток. За підвищення ним норми свого прибутку пропорційно податкові весь цей податок, хай би його сплачував він сам, урешті-решт оплачувала б одна з двох різних груп залежно від того, у який спосіб він використовує капітал, що перебуває в його розпорядженні. Використовуючи його як фермерський капітал на обробіток землі, він міг би підвищити норму свого прибутку, тільки утримуючи більшу частку, або, що те саме, ціну більшої частки продукту землі; а оскільки це можна зробити тільки за допомогою скорочення ренти, то кінцева сплата податку лягала б на землевласника. Використовуючи його як торговельний або промисловий капітал, він міг би підвищити норму свого прибутку тільки за допомогою підвищення ціни своїх товарів; у цьому разі кінцева сплата податку цілком лягала б на споживачів цих товарів. Якби він не підвищив норму прибутку, він був би змушений накладати весь податок на ту його частину, що припадає на відсотки за капітал. Він міг би платити менший відсоток за зайнятий капітал, і в цьому разі весь тягар податку лягав би врешті-решт на грошовий відсоток. Оскільки він не міг би перекласти із себе податок в один спосіб, він був би змушений зробити це в інший.

Грошовий відсоток із першого погляду здається об’єктом, що допускає безпосереднє оподаткування так само, як і земельна рента. Подібно до останньої, він є чистим продуктом, що залишається після повної винагороди за ризик і працю при застосуванні капіталу. Подібно до того як податок на земельну ренту не може вести до підвищення ренти, бо чистий продукт, що залишається після відшкодування капіталу фермера разом зі справедливим прибутком, не може бути після сплати податку більшим, ніж був до нього, так само і з тієї самої причини податок на грошовий відсоток не може підвищити норму відсотка, оскільки припускається, що кількість капіталу або грошей у країні після введення податку залишається незмінною. Звичайну норму прибутку, як це показано в першій книзі, повсюдно визначає відношення кількості наявного капіталу до кількості підприємств і справ, для яких він потрібний. Але жодний податок на грошовий відсоток не в змозі ані збільшити, ані зменшити кількість застосувань капіталу. І тому якщо кількість капіталу, вкладуваного в різні підприємства, не збільшується і не зменшується завдяки податку, то звичайна норма прибутку неодмінно залишиться колишньою, а також незмінною залишиться й та частина цього прибутку, що необхідна для винагороди підприємця за ризик і працю, оскільки останні також не змінилися. Таким чином, і залишок, тобто та частина, що належить власникові капіталу й оплачує грошовий відсоток, теж обов’язково залишиться незмінним. Тому з першого погляду грошовий відсоток видається об’єктом, що так само допускає безпосереднє оподаткування, як і земельна рента.

Однак існують дві обставини, що роблять грошовий відсоток значно менш придатним об’єктом безпосереднього оподаткування, ніж земельна рента.

По-перше, кількість і вартість землі, якою володіє та чи та людина, ніколи не може бути таємницею, їх завжди можна точно визначити. Навпаки, загальна сума грошового капіталу, яким вона володіє, майже завжди становить таємницю і її майже ніколи не можна визначити з приблизною точністю. Крім того, вона зазнає майже безперервних коливань. Рідко минає рік, часто навіть місяць, а інколи всього лише один день без того, щоб вона більшою чи меншою мірою не зросла або не зменшилася. Розслідування приватних обставин кожної окремої людини і до того ж проваджуване з метою стеження за змінами її статку, щоб узгодити з ними податок, виявилося б джерелом таких постійних і нескінченних утисків, яких не міг би витримати жоден народ.

По-друге, земля є предметом, який не можна переміщати з місця на місце, тоді як капітал легко можна перемістити. Власник землі неодмінно є громадянином тієї країни, де розташований його маєток. Власник капіталу є, по суті, громадянином усього світу й зовсім не обов’язково пов’язаний із якоюсь окремою країною. Він легко може покинути країну, де зазнає утискувального контролю і розпитувань, що мають на меті обкладання його обтяжливим податком, і перемістити свій капітал до іншої країни, де йому буде зручніше вести своє підприємство чи користуватися своїм статком. Переносячи свій капітал, він припинить усю ту роботу, яку вів у покинутій ним країні. Капітал обробляє землю, капітал дає заняття праці. Податок, що веде до відпливу капіталу з будь-якої країни, веде, таким чином, до зникнення всіх джерел доходів правителя і суспільства. Унаслідок перенесення капіталу до іншої країни неминуче знизяться більшою або меншою мірою не тільки прибуток із нього, а й земельна рента і заробітна плата.

З огляду на це ті нації, які прагнули оподаткувати прибуток від капіталу, були змушені замість такого суворого розслідування й контролю вдовольнятися вельми приблизним, а отже, більш-менш довільним оцінюванням. Надзвичайну нерівномірність і невизначеність податку, встановлюваного в такий спосіб, може врівноважити тільки його крайня помірність, унаслідок якої кожен платник бачить себе оподаткованим настільки нижче за свій дійсний дохід, що він не надто переймається, коли його сусіда оподатковують дещо менше.

За встановлення в Англії так званого поземельного податку малося на увазі оподаткувати й капітал у такому самому розмірі, як землю. Коли поземельний податок дорівнював 4 шилінги з фунта, або 1/5 передбачуваної ренти, малося на увазі оподаткувати й капітал у розмірі 1/5 передбачуваних відсотків із нього. Коли було запроваджено сучасний щорічний поземельний податок, законна норма відсотка становила 6. Відповідно до цього кожну сотню фунтів капіталу передбачалося оподатковувати у 24 шилінги, тобто в розмірі 1/5 від 6 фунтів. Після того як законну норму відсотка було знижено до 5%, кожні 100 фунтів капіталу оподатковувалися лише 20 шилінгами. Суму, що підлягає стягненню за допомогою так званого поземельного податку, розкладали між сільськими місцевостями та головними містами, причому більша частина падала на перші, а більша частина частки, що припадала на міста, розкладалася на будинки. Сума, що залишалася для розкладки на капітал і торгівлю (капітал, укладений у землю, не мали наміру оподатковувати), була значно нижча за дійсну вартість цього капіталу або торгівлі. З огляду на це всі нерівномірності, що могли мати місце за первісної розкладки, спричиняли мало незручностей і невдоволення. Усі парафії та округи донині обкладають для сплати податку з їхніх земель, будинків і капіталів згідно з первісною розкладкою, і майже загальний успіх країни, що в багатьох місцях значно підвищив вартість усіх цих статей, ще зменшив значення цієї нерівномірності. Так само через те, що оподаткування кожної округи залишається весь час незмінним, невизначеність цього податку, оскільки його можуть стягувати з капіталу кожної окремої особи, значно зменшилася і важить тепер набагато менше. Якщо більшу частину земель Англії оцінено для стягування поземельного податку менш ніж у половину їхньої дійсної вартості, то більшу частину капіталу Англії оцінено, можливо, менш ніж в 1/5 її дійсної вартості. У деяких містах усю суму поземельного податку розкладають на будинки, як, наприклад, у Вестмінстері, де капітал і торгівля вільні від оподаткування. Інакше стоїть справа в Лондоні.

В усіх країнах старанно уникали ретельного розслідування обставин приватних осіб.

У Гамбурзі[104] кожен мешканець зобов’язаний платити державі чверть відсотка від усього того, чим він володіє, і оскільки майно населення Гамбурга полягає переважно в капіталі, то цей податок можна розглядати як податок на капітал. Кожен оподатковує себе сам і щороку в присутності чиновника вносить до державної скарбниці певну суму грошей, що згідно з його заявою під присягою становить чверть відсотка від усього його майна, але не робить заяви про його розміри й не підлягає жодним розпитуванням із цього приводу. На загальну думку, цей податок сплачують дуже сумлінно. У невеликій республіці, де населення ставиться до своїх чиновників із цілковитою довірою, де воно переконане в необхідності податку для існування держави і впевнене, що його буде сумлінно вжито із цією метою, можна інколи очікувати такої сумлінної та добровільної сплати. Вона не є особливістю населення Гамбурга.

Кантон Унтервальден у Швейцарії часто спустошується бурями й повенями і тому несе надзвичайні витрати. У таких випадках збирається населення, і кожний громадянин, як розповідають, заявляє із цілковитою щирістю про розміри свого майна, щоб його відповідно до цього оподаткували. У Цюриху закон установлює, що в разі потреби всі мешканці мають оподатковуватися пропорційно доходові, розміри якого вони мусять повідомляти під присягою. Там не існує підозри, що хтось із громадян схоче обдурити державу. У Базелі головний дохід держава одержує від невеликого мита з товарів, що вивозяться. Усі громадяни складають присягу, що кожні три місяці сплачуватимуть усі податки, встановлювані законом. Усім купцям і навіть усім власникам готелів доручається самим вести запис усіх тих товарів, що їх вони продають у межах території Базеля чи поза ними. По закінченні кожних трьох місяців вони надсилають цей запис скарбникові разом із сумою податку. Ніхто не підозрює, щоб державний дохід зазнавав збитків від такої довіри[105].

Покладене на кожного громадянина зобов’язання оприлюднювати під присягою свій статок, напевне, не визнають у цих швейцарських кантонах утискувальним, але в Гамбурзі його вважали б вельми обтяжливим. Усі купці, які беруться за ризиковані торговельні підприємства, тремтять від думки, що вони будуть зобов’язані оприлюднювати в будь-який час дійсний стан своїх справ. Вони передбачають, що наслідком цього часто можуть бути підрив їхнього кредиту та невдача їхніх проектів. Розсудливий та ощадливий народ, далекий від таких проектів, не відчуває потреби в такого роду секретах.

У Голландії, невдовзі після зведення принца Оранського в штатгальтери, було встановлено податок у 2%, або так звану п’ятдесяту пенні, з усього майна кожного громадянина. Кожен громадянин сам оподатковував себе і вносив податок таким самим чином, як це робилося в Гамбурзі; за загальним припущенням, цей податок сплачували дуже сумлінно. Народ за тієї доби відчував величезну прихильність до свого нового уряду, який він щойно поставив у результаті загального повстання. Податок був одноразовий і мав допомогти державі за надзвичайної потреби; справді, він був занадто тяжким, щоб бути постійним. У країні, де ринкова норма відсотка рідко перевищує 3%, податок у 2% досягає 13 шилінгів 4 пенсів на фунт із найвищого чистого прибутку, що зазвичай одержується з капіталу. Такий податок тільки небагато людей може платити, не порушуючи більшою чи меншою мірою своїх капіталів. За якоїсь крайньої потреби народ може, під впливом сильного громадського поривання, зробити велике зусилля й віддати навіть частину свого капіталу, щоб прийти на допомогу державі, але зовсім неможливо, щоб він робив це більш-менш тривалий час; а якби він робив це, податок невдовзі так розорив би його, що він узагалі втратив би здатність підтримувати державу.

Хоча податок на капітал, установлений в Англії законом про поземельний податок, пропорційний капіталові, а все ж він не має на меті зменшити або відібрати частину цього капіталу. Малося на увазі тільки зробити його податком на грошовий відсоток, відповідним за розмірами податкові на земельну ренту, тож коли останній дорівнює 4 шилінги на фунт, перший теж міг би досягати 4 шилінгів на фунт. Податок у Гамбурзі й ще помірніші податки в Унтервальдені та Цюриху так само передбачалися як податки не на капітал, а на відсоток або чистий дохід із капіталу, а податок у Голландії мав бути податком на капітал.


Податки на прибуток із окремих промислів

У деяких країнах установлюються надзвичайні податки з прибутків на капітал у разі вкладення його в певні галузі торгівлі або в хліборобство.

До першої категорії в Англії належать податки на рознощиків і мандрівних торгівців, на візницькі карети та коляски і податок, що його корчмарі сплачують за дозвіл продавати вроздріб пиво та спиртні напої. Під час останньої війни передбачався ще один такий податок, а саме — на крамниці. Зазначалося, що оскільки війна ведеться з метою захисту торгівлі країни, то купці, що мають від неї зиск, мусять брати участь у видатках на неї.

Однак податок на прибуток із капіталу, вкладеного в ту чи ту галузь торгівлі, ніколи не може в кінцевому підсумку лягати на самих торгівців (які в усіх нормальних випадках повинні мати свій справедливий прибуток і рідко можуть отримати більше за цей прибуток, якщо конкуренція не обмежена), він завжди лягає на споживачів, які змушені платити в ціні товарів податок, виплачуваний торгівцем, і до того ж зазвичай ще з деякою надбавкою.

Податок цього роду, якщо він відповідає обігам торгівця, зрештою сплачується споживачем і не завдає жодних незручностей торгівцеві. А коли його не співвідносять з обігом, а в однакових розмірах стягують з усіх торгівців, то, хоча в цьому разі його врешті-решт сплачує споживач, усе ж він є сприятливішим для великого торгівця й обтяжливим для дрібного. Податок у 5 шилінгів на тиждень на кожну візницьку карету і в 10 шилінгів на рік на кожну візницьку коляску, оскільки його сплачують різні власники таких карет і колясок, досить точно відповідає їхній виручці. Він не поблажливий до великого й не утискає дрібнішого підприємця. Податок у 20 шилінгів на рік за дозвіл продавати пиво, у 40 шилінгів за дозвіл торгувати спиртними напоями і ще в 40 шилінгів за дозвіл торгувати винами, однаковий для всіх торгівців, має неодмінно забезпечити певну перевагу великим торгівцям і завдати деякої незручності дрібним. Першим має бути легше, ніж останнім, повертати собі суму податку в ціні своїх товарів. А втім, помірність податку робить цю нерівномірність маловажною, і багатьом може навіть видаватися цілком доцільним дещо ускладнити розмноження дрібних пивниць і шинків. Податок на крамниці передбачалося зробити однаковим з усіх крамниць. Та й важко було б зробити інакше. Було б неможливо співвідносити з більш-менш приблизною точністю податок на крамницю з розмірами торгівлі, що ведеться в ній, не вдаючись до розслідувань і розшуків, нестерпних у вільній країні. Якби податок був значний, він лягав би тягарем на дрібних торгівців і призвів би до переходу майже всієї роздрібної торгівлі до рук великих торгівців. З усуненням конкуренції перших останні мали б монополію торгівлі та, подібно до всіх монополістів, невдовзі домовилися б стосовно підвищення своїх прибутків, набагато більшого від того, що потрібно для сплати податку. Кінцева сплата податку замість лягати на крамаря падала б на споживача зі значною надбавкою на користь першого. Із цих міркувань проект податку на крамниці було відкладено й замість нього встановлено податок 1759 року.

Так звана подушна подать у Франції є, певно, найважливішим податком на прибутки з вкладуваного в сільське господарство капіталу, що його стягують у якій-небудь із європейських країн.

За безвладдя, що мало місце у Європі в період панування феодалізму, правитель був змушений вдовольнятися оподаткуванням тих, хто був занадто слабкий, щоб відмовитися платити податки. Великі феодали, хоча й готові приходити йому на допомогу за надзвичайних обставин, не погоджувалися на обкладання їх постійним податком, а правитель був недостатньо сильним, щоб примусити їх. Хлібороби по всій Європі первісно були здебільшого рабами. У більшій частині Європи вони поступово здобули свободу. Деякі з них отримували у власність свої ділянки, що їх віддавав їм король чи якийсь інший великий власник, причому залишалися більшою або меншою мірою залежними від своїх хазяїв; такими були давні копігольдери в Англії. Інші, не отримуючи своїх ділянок у власність, брали їх в оренду на певне число років і таким чином ставали менш залежними від свого пана. Тому великі землевласники дивилися із заздрісним і презирливим обуренням на зростання добробуту й незалежності цього нижчого класу людей і охоче погоджувалися, щоб правитель обкладав його податком. У деяких країнах цей податок обмежувався землями, що за правом власності належали не дворянам, і в цьому разі мав назву реальної податі. Поземельний податок, установлений покійним сардинським королем, і подать у провінціях Лангедок, Прованс, Дофіне та Бретань, в окрузі Монтобан і комунах Ажан і Кондом, а також у деяких інших районах Франції є податком на недворянські землі. В інших країнах оподатковувалися передбачувані прибутки всіх тих осіб, що володіли на правах оренди чужими землями, як дворянськими, так і недворянськими; у цьому разі подать називали подушною. У більшості тих провінцій Франції, що звуться pays d’'election, подать має саме такий характер. Оскільки реальну подать стягують тільки з частини земель країни, вона неминуче є податком нерівномірним, але не завжди довільним, хоча в деяких випадках трапляється й таке. Подушна подать, оскільки вона має відповідати прибуткам певного класу людей — прибуткам, що їх можна встановлювати тільки за здогадками, — неминуче є і довільною, і нерівномірною.

Нині (1775 року) подушна подать, стягувана щороку у 20 провінціях Франції, так званих pays (d’'election, становить 40 107 239 ліврів 16 су[106]. Пропорція, в якій цю суму розкладають між цими провінціями, змінюється з року в рік відповідно до звітів, що подаються королівській раді, про добрий чи поганий стан хлібів, а також про інші обставини, що можуть збільшувати чи зменшувати їхню платоспроможність. Кожний округ поділено на певне число ділянок, і розкладка між ними суми, накладеної на весь округ, теж змінюється з року в рік залежно від звітів, що подаються раді стосовно платоспроможності кожного. Видається неможливим, щоб рада навіть за всього свого бажання була в змозі робити обидві ці розкладки бодай у приблизній відповідності до дійсної платоспроможності провінцій або округів, із яких стягується подать. Відсутність належних відомостей або неправильна поінформованість завжди мають більшою чи меншою мірою вводити в оману навіть найсправедливішу раду. Частка, що її повинна сплачувати кожна парафія із суми, яка припадає на всю ділянку, а також частка, що її повинен сплачувати кожен мешканець парафії із суми, яка припадає на останню, так само щороку змінюються відповідно до обставин. Ці обставини в одному випадку оцінюють і зважують посадові особи дільниці, у другому — парафії, причому ті й ті перебувають під більшим або меншим впливом інтенданта й залежать від нього. Як стверджують, не тільки необізнаність і неправильна поінформованість, а й дружба, партійна ворожнеча та особисте невдоволення часто ведуть до хибних дій цих чиновників. Жодна людина, що підлягає оподаткуванню, ніколи, вочевидь, не може до отримання розкладки точно знати, скільки їй доведеться сплатити. Вона не може знати цього навіть і після отримання розкладки. Якщо хтось із платників виявляється неспроможним і не може сплатити свого окладу, за нього мусить внести податок сам збирач, причому наступного року цю суму стягують з усієї парафії, щоб відшкодувати її збирачеві. Якщо сам збирач виявляється неспроможним, то парафія, що обирає його, має відповідати за нього перед головним збирачем податків дільниці. А оскільки головному збирачеві може бути важко порушувати переслідування проти всієї парафії, він на свій розсуд вибирає 5–6 із найбагатших платників і стягує з них суму, недоотриману дільничним збирачем. Для відшкодування цим 5–6 особам потім здійснюється додаткова розкладка на всю парафію. Такі розкладки завжди роблять на додачу до податі того року, протягом якого їх збирають.

Коли прибутки з капіталу в якійсь галузі торгівлі оподатковуються, торгівці намагаються доставляти на ринок не більше товарів, ніж вони можуть продати за ціною, достатньою для відшкодування їм видатку на сплату податку. Деякі з них одержують частину своїх капіталів із торгівлі, і через це ринок забезпечується бідніше, ніж забезпечувався раніше. Ціна товарів зростає, і врешті-решт сплата податку лягає на споживача. А коли оподатковується прибуток із капіталу, вкладеного в хліборобство, не в інтересах фермерів одержувати якусь частину свого капіталу зі своєї справи. Кожен фермер займає певну кількість землі, за яку він платить ренту. Для належного обробітку цієї землі потрібна певна кількість капіталу, і в разі вилучення зі справи якоїсь частини цієї необхідної кількості фермерові не стане легше сплачувати ренту або податок. Щоб бути в змозі сплачувати податок, він ніколи не може бути зацікавлений у зменшенні розмірів своєї продукції, а отже, біднішому, ніж раніше, постачанні ринку. Через це податок ніколи не дасть йому можливості підняти ціну своїх продуктів так, щоб відшкодувати собі цей видаток, переклавши кінцеву сплату на споживача. Тим часом фермер, як і будь-який інший торгівець, повинен мати помірний прибуток, бо в противному разі йому доведеться відмовитися від свого промислу. Після встановлення податку цього роду він може одержувати такий помірний прибуток тільки за сплати землевласникові меншої ренти. Що більшу суму він змушений платити як податок, то меншу він у змозі платити як ренту. Такий податок, що його накладають на час чинності орендного договору, може, поза сумнівом, ускладнити становище фермера або розорити його. А за поновлення оренди податок завжди має падати на землевласника.

У країнах, де існує подушна подать, фермера зазвичай оподатковують пропорційно капіталові, що його він витрачає на обробіток землі. Через це він часто побоюється мати добрих робітників, коней та биків і намагається вести своє господарство за допомогою найгірших і непридатних знарядь, наскільки тільки це можливо. Він так не довіряє справедливості оцінників, що симулює бідність і, боячись, що його змусять платити занадто багато, намагається видаватися ледве здатним узагалі платити що-небудь. Через таку нерозумну політику він, можливо, не завжди вигідніше для себе враховує власні інтереси й, певно, втрачає більше в результаті зменшення своєї продукції, ніж виграє від зменшення податку. Хоча внаслідок такого безглуздого ведення господарства ринок, поза сумнівом, постачається дещо гірше, а все ж можливе в результаті цього невелике підвищення ціни навряд чи може відшкодувати фермерові зменшення його продукції та, звісно, ще менше може дати йому змогу платити землевласникові вищу ренту. Суспільство, фермер, землевласник — усі зазнають більших або менших збитків від такого погіршення обробітку землі. Я мав уже нагоду зазначити в третій книзі цього дослідження, що подушна подать багатьма різними шляхами веде до зниження рівня сільського господарства і, отже, до виснаження головного джерела багатства кожної великої країни.

Так званий подушний податок у південних провінціях Північної Америки і на Вест-Індських островах, тобто щорічний податок у розмірі певної суми з кожного негра, є власне податком на прибуток з особливого виду капіталу, що задіяний у сільському господарстві. Оскільки плантатори здебільшого поєднують у своїй особі й фермерів, і землевласників, кінцева сплата податку лягає на них як на землевласників без будь-якого відшкодування.

Податки в розмірі певної суми з кожного раба, якого використовують у хліборобстві, за давніх часів були, мабуть, загальним явищем в усій Європі. Нині такий податок існує в Російській імперії. Напевне, саме із цієї причини подушні податки всіх видів часто зображували як ознаку рабства. Проте будь-який податок є для особи, що платить його, ознакою не рабства, а свободи. Щоправда, він означає, що ця особа є підданим уряду, але також і те, що, оскільки вона має певну власність, то й не може бути сама власністю якогось хазяїна. Подушний податок із рабів узагалі оплачується від подушного податку з вільних людей: останній сплачують ті особи, на яких його накладають, перший сплачують зовсім інші. Податок із вільних людей або цілком довільний, або цілком нерівномірний, а здебільшого є і те, і те. А податок із рабів, хоча де в чому й нерівномірний, оскільки різні раби мають різну вартість, усе-таки з жодного погляду не є довільним. Кожний хазяїн, якому відоме число його рабів, точно знає, скільки йому слід платити. Однак, через те що ці різні податки дістали однакове найменування, їх розглядали як такі, що мають однаковий характер.

Податки, якими в Голландії обкладають чоловічу й жіночу прислугу, є податками не на капітал, а на особисті витрати, і в цьому плані подібні до податків на предмети споживання. Саме такий характер має податок в 1 гінею з кожного слуги-чоловіка, нещодавно запроваджений у Великій Британії. Найбільшим тягарем він лягає на середній клас. Людина, яка має щорічний дохід у 200 фунтів, може тримати одного слугу; власник доходу в 10 000 фунтів на рік не триматиме 50 слуг. Зате цей податок не зачіпає бідних.

Податки з прибутку на капітал, вкладуваний у ті або ті спеціальні промисли, ніколи не можуть позначитися на грошовому відсотку. Ніхто не позичатиме свої гроші тим, хто займається оподатковуваним промислом, за менший відсоток, ніж тим, чий промисел не оподатковується. Податки на дохід, одержуваний із капіталу, незалежно від того, у якому промислі його використовують, там, де уряд намагається стягувати їх із певною мірою точності, у багатьох випадках лягають на грошовий відсоток. «Двадцята частка» у Франції є податком такого самого роду, що й так званий поземельний податок в Англії, і стягується так само з доходу від землі, будинків і капіталу. Оскільки він стосується доходу з капіталу, його розкладають хоча й не з великою жорсткістю, але з набагато більшою точністю, ніж частку поземельного податку в Англії, одержувану з того самого джерела. У багатьох випадках він повністю лягає на грошовий відсоток. У Франції гроші часто вміщуються за договорами про встановлення довічної ренти, тобто про щорічну виплату певних внесків, причому боржник у будь-який час може викупити цю довічну ренту, сплативши первісно позичену суму, тоді як кредитор не може вимагати викупу, за винятком особливих випадків. «Двадцята частка», напевне, не підвищила розмірів цих щорічних рент, хоча її суворо стягують із них усіх.


Додаток до статей 1 і 2. Податки на капітальну вартість землі, будинків і капіталів

Хоч би які постійні податки накладалися на власність, ніколи не малося на меті, доки ця власність залишається в руках свого власника, зменшити або відібрати якусь частину її капітальної вартості, а передбачалося стягувати тільки певну частину одержуваного від неї доходу. Та коли власність переходить в інші руки, коли вона передається від померлого живому або від живого іншому живому, її часто обкладають такими податками, які неминуче відбирають частину її капітальної вартості.

Передавання всіх видів власності від померлої особи живій і нерухомої власності — землі та будинків — від однієї живої особи іншій є правочином за своєю суттю публічним і відомим або таким, що його не можна приховувати тривалий час. Тому такі правочини можна оподатковувати безпосередньо. Передача капіталу або рухомої власності від однієї живої особи іншій у вигляді грошової позички часто є таємним правочином, і її завжди можна зробити таким. Тому її нелегко оподаткувати безпосередньо. Її оподатковували непрямо двома різними способами: по-перше, вимагаючи, щоб документ, що містить зобов’язання сплатити позичену суму, писався на особливому папері, оплаченому певним збором; без цього документ вважали нечинним; по-друге, вимагаючи під страхом такої самої нечинності, щоб його заносили до публічного або секретного реєстру, причому за таку реєстрацію стягували певне мито. Гербові збори й мита за реєстрацію часто стягували також із документів, що передавали будь-яку власність від померлого живій особі, а також із тих, що передавали нерухому власність від однієї живої особи іншій, із правочинів, що їх легко було б оподатковувати безпосередньо.

«Vicesima hereditatum», 1/20 пенні зі спадщини, встановлена Августом у давніх римлян, була податком у разі переходу власності від померлої особи до живої; Діон Кассій[107], який повідомляє про цей податок найточніші відомості, говорить, що його стягували з будь-якої спадщини, заповітів і дарувань, за винятком тих випадків, коли власність переходила до найближчих родичів і незаможних.

Такий самий характер має голландський податок зі спадщини[108]. Спадщину по побічній лінії оподатковують залежно від ступеня спорідненості в розмірі від 5 до 30% усієї вартості спадщини. Дарування, або відказування за заповітами своїм родичам по побічній лінії, обкладаються такими самими митами. Майно, що переходить за заповітом від чоловіка до дружини або від дружини до чоловіка, оподатковується в розмірі 2%, спадкування по висхідній лінії — у розмірі тільки 5%, прямі спадкування, тобто спадкування по спадній лінії, вільні від оподатковування. Смерть батька для його дітей, які мешкають під одним із ним дахом, рідко супроводжується якимось збільшенням їхнього доходу, а часто, навпаки, супроводжується його зменшенням через припинення батькового промислу, його служби або втрати якогось довічного майна, яким він володів. Жорстоким і утискувальним був би податок, що обтяжував би їхню втрату, відбираючи частину їхньої спадщини. Інакше може інколи стояти справа з дітьми, які, за римською юридичною термінологією, емансиповані, а за шотландською — виділені з родини, тобто отримали вже свою частку майна, завели власні сім’ї та існують на кошти, окремі й не залежні від коштів їхнього батька. Хоч би яка частка спадщини батька дісталася таким дітям, вона буде дійсним збільшенням їхнього майна й через це може оподатковуватися без більшої незручності, ніж пов’язана з усіма іншими податками такого роду.

Феодальний закон установлював податки в разі переходу землі як від померлого до живого, так і від одного живого до іншого. За давноминулих часів вони по всій Європі становили одне з найголовніших джерел доходу корони.

Спадкоємець кожного безпосереднього васала корони сплачував певний податок зазвичай у розмірі річної ренти під час отримання інвеститури (дарування) на маєток. Якщо спадкоємець був неповнолітній, усі доходи з маєтку протягом усього його неповноліття надходили на користь сюзерена, на якого покладалося тільки зобов’язання утримувати неповнолітнього й сплачувати пенсію вдові померлого, якщо вона існувала. Коли спадкоємець досягав повноліття, він мав сплачувати сюзеренові інший податок, так званий викуп, зазвичай також у розмірі річного доходу з маєтку. Тривале неповноліття, що в наші часи часто звільняє великий маєток від усіх його обтяжливих боргів і відновлює колишній блиск і багатство родини, за тієї доби не могло справляти такої дії. Звичайним наслідком тривалого неповноліття було марнотратство.

За феодальними законами, васал не міг брати у власність землю без згоди свого сюзерена, який зазвичай вимагав за дозвіл платежу або викупу. Цей платіж, розміри якого первісно були довільні, надалі в багатьох країнах почали визначати певною часткою ціни землі. У деяких країнах, де більшість інших феодальних звичаїв вийшла з ужитку, цей податок у разі відчуження землі досі становить вельми значну статтю доходу правителя. У Бернському кантоні він такий високий, що становить 1/6 ціни всіх дворянських володінь та 1/10 володінь недворянських[109]. У Люцернському кантоні мито в разі продажу земель встановлене не повсюдно, а стягується тільки в деяких округах, але якщо хтось продає свою землю, щоб виселитися, то сплачує 10% ціни проданої землі[110]. Такого роду мита в разі продажу будь-яких земель або тільки земель, що належать за певним правом володіння, існують у багатьох інших країнах і становлять більш-менш значну статтю доходу правителя.

Такі правочини можуть оподатковуватися непрямо за допомогою гербових зборів чи нотаріальних записів, причому ці податки можуть бути пропорційні або непропорційні вартості об’єкта, що переходить від однієї особи до іншої.

У Великій Британії гербові збори є вищими або нижчими не так залежно від вартості власності, що переходить до інших рук (гербового паперу у 18 пенсів або півкрони достатньо для укладення зобов’язання на найбільшу суму грошей), як залежно від характеру документа. Найбільша ставка не перевищує 6 фунтів з аркуша паперу або пергаменту, і ці високі мита припадають переважно на дарування від корони й на судові документи незалежно від вартості об’єкта. У Великій Британії не існує мит із нотаріального запису документів і паперів, якщо не брати до уваги винагороди самих нотаріусів; остання рідко перевищує справедливу оплату їхньої праці. Корона не одержує від цього жодного доходу.

У Голландії[111] існують як гербові, так і нотаріальні збори, що в деяких випадках пропорційні вартості власності, що передається. Усі заповіти мають писатися на гербовому папері, ціна якого відповідає вартості, що передається, отже, там існує гербовий папір, який коштує від 3 пенсів або 3 стиверів за аркуш до 300 флоринів, що становить близько 27 фунтів 10 шилінгів на нинішні гроші. Якщо спадкоємець використав гербовий папір нижчого розряду, ніж мав використати, його спадщина конфіскується. Цей гербовий збір стягується понад усі інші стягувані в Голландії податки зі спадщини. За винятком векселів і деяких інших комерційних документів, решта документів, зобов’язань і договорів підлягає гербовому збору. Однак цей податок не підвищується пропорційно вартості об’єкта. Усі правочини з продажу будинків і землі та всі заставні операції з тими й тими має реєструвати нотаріус, і за цей запис стягується податок на користь держави в розмірі 2,5% від ціни майна, що продається або заставляється. Цей податок поширюється також на правочини з продажу всіх суден і кораблів вантажопідйомністю понад 2 т, палубних або безпалубних. Їх, напевне, розглядають як своєрідні будинки на воді. Такий самий податок у 2,5% стягують за продажу рухомого майна, якщо його здійснюють за судовою ухвалою.

У Франції існують як гербовий, так і нотаріальний збори. Перший вважається частиною загальної системи мит та акцизів і в провінціях, де встановлено ці останні, стягується акцизними чиновниками; другий визнається частиною коронних доходів і стягується іншою групою чиновників.

Такий спосіб оподаткування за допомогою гербових і нотаріальних зборів є винаходом недавнього часу. Однак протягом не більш як століття гербовий збір у Європі запровадили майже повсюдно, а нотаріальний — надзвичайно поширився. Майстерності викачувати гроші з кишень свого народу один уряд навчиться в іншого швидше за будь-яку іншу чесноту.

Податки в разі переходу власності від померлого до живого лягають урешті-решт, і до того ж безпосередньо, на особу, якій передається власність. Податки в разі продажу землі лягають цілком на продавця. Останній майже завжди продає з необхідності й через це мусить погоджуватися на таку ціну, яку може отримати; покупець майже ніколи не буває змушений купити й тому дає тільки таку ціну, яку вважає за потрібне. Він підраховує, у скільки йому має обійтися земля разом із податком; що більшу суму він зобов’язаний платити як податок, то меншу він погодиться сплатити за землю. Тому такі податки лягають майже завжди на особу, що має потреби, а отже, часто мусять бути дуже жорстокі й утискувальні. Податки в разі продажу новоспоруджених будинків у тих випадках, коли будівля передається без землі під нею, лягають зазвичай на покупця, тому що будівник має за загальним правилом одержувати свій прибуток, у противному разі йому доведеться відмовитися від свого промислу. Через це, коли він і сплачує податок, покупець зазвичай має йому його відшкодувати. Податки в разі продажу старих будинків із тієї самої причини, що й податки в разі продажу землі, лягають зазвичай на продавця, якого здебільшого змушують продавати очікувана вигода або гостра потреба. Кількість новоспоруджених будинків, які щороку надходять на ринок, більшою або меншою мірою визначається попитом. Якщо попит не такий великий, щоб забезпечувати будівникові після оплати всіх витрат нормальний прибуток, він більше не споруджуватиме будинків. Кількість старих будинків, що в будь-який момент надходять на ринок, визначають випадкові обставини, більшість із яких не має жодного стосунку до попиту. Два або три великих банкрутства в торговельному місті спричиняють виставлення на продаж багатьох будинків, що мають бути продані за будь-яку ціну, яку можна виручити за них. Податки в разі продажу ділянок під забудівлю лягають виключно на продавця з тієї самої причини, що й податки в разі продажу землі. Гербовий і нотаріальний збори із зобов’язань та договорів у зв’язку з позичанням грошей цілком лягають на того, хто бере їх у борг, і насправді завжди оплачуються ним. Подібні до них збори із судових паперів лягають на позовників. Вони зменшують для обох сторін капітальну вартість спірного об’єкта. Що дорожче обходиться придбання власності, то меншою є її чиста вартість після придбання.

Усі податки в разі переходу з рук до рук власності всіх видів, оскільки вони зменшують капітальну вартість цієї власності, ведуть до зменшення фонду, призначеного для утримання продуктивної праці. Усі вони більшою або меншою мірою є невигідними податками, що збільшують дохід правителя, який рідко утримує інших працівників, окрім непродуктивних, із капіталу народу, що утримує лише продуктивну працю.

Такі податки, навіть коли вони пропорційні вартості власності, що переходить, залишаються нерівномірними, оскільки різні види власності, рівної за вартістю, не завжди однаково часто переходять з одних рук до інших. А коли ці податки не пропорційні цій вартості більшої частини гербових і нотаріальних зборів, то вони стають ще нерівномірнішими. Вони з жодного погляду не є довільними, а в усіх випадках можуть бути або бувають цілком певними і точно встановленими. Хоча нерідко вони лягають на особу, якій нелегко їх платити, момент платежу здебільшого для неї досить зручний. Коли настає такий момент, у неї найчастіше мають бути гроші для сплати. Їх стягують із дуже невеликими витратами і, за загальним правилом, не завдають платникам інших незручностей, окрім неподоланної взагалі незручності платити податок.

У Франції гербові збори не викликають особливих нарікань; інакше стоїть справа з нотаріальними митами, які звуться там «контрольними». Як стверджують, вони служать приводом для значних вимагань із боку чиновників головних відкупників, які збирають цей податок, здебільшого довільний і невизначений. Головною темою більшості памфлетів, написаних проти сучасної фінансової системи у Франції, є зловживання «контролю». Однак невизначеність не видається неодмінно притаманною характерові таких податків. Якщо народні нарікання обґрунтовані, їх має живити не так сам характер податку, як недостатня точність і зрозумілість тексту указів або законів, що встановили його.

Нотаріальне засвідчення заставних і взагалі всіх правочинів щодо нерухомої власності надзвичайно вигідне суспільству, оскільки забезпечує права як кредиторів, так і покупців. Нотаріальне засвідчення більшості документів іншого типу часто є незручним і навіть небезпечним для окремих осіб, водночас не дає ані найменшої користі суспільству. Усі нотаріальні книги, що їх, як це визнано, слід вести, не розголошуючи записів, зовсім не мали б існувати. Кредит окремих осіб, поза сумнівом, за будь-яких умов не має залежати від такого ненадійного забезпечення, як чесність і скромність нижчих податкових чиновників. Але там, де мита з нотаріальних записів було зроблено джерелом доходу правителя, зазвичай без кінця примножувалася кількість нотаріальних контор як для тих документів, що їх слід було заносити до реєстру, так і для тих, що не підлягали такому занесенню. У Франції існує ціла низка різних секретних реєстрів. Слід визнати, що це зловживання, хоча, можливо, й неминуче, є цілком природним наслідком податків такого роду.

Такі штемпельні податки, як ті, що існують в Англії, — на гральні карти й кості, на газети та інші періодичні видання тощо, є, власне, податками на споживання; кінцевий платіж лягає на тих осіб, які користуються цими предметами. Такі мита, як збори свідоцтв на роздрібну торгівлю пивом, вином і спиртними напоями, хоча, можливо, коли їх запроваджували, передбачалося оподаткувати прибуток самих торгівців, зрештою теж оплачують споживачі цих напоїв. Такі податки, хоча вони мають таке саме позначення й стягують їх ті самі чиновники й таким самим чином, як і згадані вище гербові збори в разі переходу власності до інших рук, усе-таки відрізняються зовсім іншим характером і лягають на зовсім інші джерела.


Додаток до статей 1 і 2. Податки на заробітну плату

Як я намагався показати в книзі першій, заробітну плату нижчих розрядів робітників повсюдно неминуче визначають дві різні умови: попит на працю і звичайна або середня ціна предметів споживання. Попит на працю, залежно від того, чи він зростає, залишається незмінним або зменшується, тобто чи він вимагає зростання, незмінності або зменшення населення, визначає рівень існування робітника і встановлює, наскільки багатим, помірним чи бідним воно має бути. Звичайна, або середня, ціна предметів продовольства визначає кількість грошей, що її має одержувати робітник, щоб мати можливість із року в рік набувати цих багатих, помірних чи бідних засобів існування. Тому за незмінного розміру попиту на працю й ціни предметів продовольства прямий податок на заробітну плату може мати своїм наслідком тільки підвищення заробітної плати на суму, яка дещо перевищує сам податок. Припустимо, справді, що в певній місцевості попит на працю й ціна предметів продовольства такі, що роблять 10 шилінгів на тиждень звичайною заробітною платою робітника й що встановлено податок із заробітної плати в 1/5, тобто в розмірі 4 шилінги на фунт. Якщо попит на працю й ціна предметів продовольства не зміняться, то, як і раніше, буде необхідно, щоб робітник у цій місцевості заробляв такі засоби до існування, які можна купити тільки за 10 шилінгів на тиждень, або щоб після сплати податку в нього залишався чистий заробіток у 10 шилінгів на тиждень. Але для того щоб у нього залишався такий чистий заробіток після сплати податку, ціна праці в цій місцевості має невдовзі підвищитися — і не тільки до 12 шилінгів на тиждень, а до 12 шилінгів 6 пенсів, тобто для того щоб робітник міг сплачувати податок в 1/5, його заробітна плата неодмінно має невдовзі підвищитися не тільки на 1/5, а на 1/4. Незалежно від відношення податку до заробітної плати остання в усіх випадках має збільшуватися не лише пропорційно податкові, а й дещо більше. Якщо, наприклад, податок встановлено в розмірі 1/10, заробітна плата має невдовзі неминуче підвищитися не тільки на 1/10, а навіть на 1/8.

Таким чином, щодо прямого податку на заробітну плату, коли навіть робітник сплачує його сам, не можна, власне, навіть говорити, що робітник його авансує, принаймні в тому разі, коли попит на працю й ціна предметів продовольства після введення податку залишилися такими самими, якими були й до нього. В усіх таких випадках не лише податок, а й дещо більшу суму насправді авансує особа, яка безпосередньо наймає робітника. Остаточний платіж у різних випадках ляже на різних осіб. Підвищення, що його такий податок може спричинити в заробітній платі мануфактурної праці, оплатить власник мануфактури, який і матиме право, і виявиться змушеним накинути його разом із прибутком на ціну своїх товарів. Отже, остаточна оплата такого підвищення заробітної плати разом із додатковим прибутком власника мануфактури ляже на споживача. Підвищення, що його такий податок може спричинити в заробітній платі сільськогосподарської праці, оплатить фермер, який, щоб наймати колишнє число робітників, буде змушений витрачати більший капітал. А для того щоб виручати назад цей більший капітал разом зі звичайним прибутком на нього, йому доведеться утримувати більшу частку, або, що те саме, ціну більшої частки продукту своєї землі, а отже, платити меншу ренту землевласникові. Отже, у цьому разі остаточна оплата цього підвищення заробітної плати ляже на землевласника разом із додатковим прибутком фермера, що авансував її. В усіх випадках прямий податок на заробітну плату має врешті-решт спричиняти і значніше зменшення земельної ренти, і значніше підвищення ціни мануфактурних виробів, ніж це мало місце за стягування суми, рівної виручці від податку, почасти із земельної ренти, почасти з предметів споживання.

Якщо прямі податки на заробітну плату не завжди спричиняли пропорційне збільшення останньої, то це тому, що вони зазвичай вели до значного зменшення попиту на працю. Наслідками таких податків, за загальним правилом, були занепад промисловості, зменшення роботи для бідних і скорочення річного продукту землі та праці країни. Однак унаслідок цих податків ціна праці завжди має бути вищою, ніж це було б за даних розмірів попиту, і це збільшення ціни разом із прибутком тих, хто його авансує, зрештою завжди мусять оплачувати землевласники та споживачі.

Податок на заробітну плату сільськогосподарської праці не підвищує ціни сирого продукту землі пропорційно податкові з тієї самої причини, із якої податок на прибуток фермера не підвищує пропорційно цієї самої ціни.

Хоч би якими безглуздими й розорливими були такі податки, вони все одно існують у багатьох країнах. У Франції та частина подушної податі, що її стягують із праці робітників і сільських поденників, є, власне, податком такого самого роду. Їхня заробітна плата обчислюється відповідно до звичайного рівня тієї округи, у якій вони живуть, а для того щоб їхній заробіток по можливості не піддавався надмірній оцінці, за основу береться не більш як 200 робочих днів на рік[112]. Податок із кожної окремої особи коливається з року в рік відповідно до різних обставин, про які судить збирач або комісар, що його призначає собі на допомогу інтендант. У Богемії в результаті реформи фінансової системи, розпочатої в 1748 році, установлено дуже тяжкий податок на працю ремісників. Їх розбито на чотири розряди. Вищий розряд сплачує 100 флоринів на рік, що становить, рахуючи флорин у 22 1/2 пенні, 9 фунтів 7 шилінгів 6 пенсів. Другий розряд оподатковано в 70 флоринів, третій — у 50, а четвертий, до якого входять сільські ремісники й нижчий розряд міських, оподатковано у 25 флоринів[113].

Як я намагався довести в першій книзі, винагорода талановитих артистів та осіб вільних професій неодмінно перебуває у певному співвідношенні із заробітною платою простіших видів праці. Тому податок на цю винагороду не може мати іншого результату, окрім як підвищення її, і до того ж дещо більше, ніж на суму податку. Якби її не підвищували в таких розмірах, ремесла й вільні професії припинили б іти врівень з іншими видами праці, а тому розпочався б такий сильний відплив робітників із них, що невдовзі вони повернулися б до загального рівня.

Винагорода, сплачувана чиновникам, не визначається, подібно до винагороди в промисловості й ліберальних професіях, вільною конкуренцією на ринку і тому не завжди перебуває в належній відповідності до того, чого вимагає сам характер їхнього заняття. У більшості країн вона, мабуть, вища за це, оскільки особи, які стоять на чолі уряду, схильні винагороджувати як себе самих, так і своїх безпосередніх підлеглих більшою мірою, ніж це потрібно. Через це плата чиновників здебільшого цілком добре може витримати оподаткування. Крім того, особи, які обіймають державні посади, викликають в усіх країнах загальну заздрість, і податок на їхню плату, навіть якби він був дещо вищим, ніж на інші види доходу, завжди буває популярним податком. В Англії, наприклад, де передбачається, що поземельний податок обкладає всі види доходу в розмірі 4 шилінги з фунта, із великою прихильністю зустріли оподаткування плати чиновників, яка перевищує 100 фунтів на рік, у розмірі 5 шилінгів 6 пенсів із фунта; цьому податку не підлягають лише утримання, виплачуване молодшим лініям королівської родини, плата офіцерів армії та флоту і деяких інших чиновників, до яких виникає найменше заздрощів. Інших податків на заробітну плату в Англії не існує.


Додаток до статей 1 і 2. Податки, що передбачають оподаткування всіх без винятку видів доходів

Податками, що мають на меті оподаткування всіх без винятку видів доходів, є подушні податі й податки на предмети споживання. Платники мусять сплачувати їх незалежно від того, який дохід вони мають, — зі своєї земельної ренти, із прибутку від капіталів, із заробітної плати за свою працю.


Подушні податі

Подушні податі, якщо їх намагаються встановлювати відповідно до статку або доходу кожного платника, набувають цілком довільного характеру. Розміри статку кожної людини постійно змінюються і, якщо не здійснюється ретельне розслідування, нестерпніше за будь-який податок і відновлюване принаймні раз на рік, можуть бути визначені лише приблизно. Через це таке оподаткування має більшою або меншою мірою залежати від доброго або поганого настрою оцінника, а отже, взагалі відрізнятися довільністю та невизначеністю.

Подушні податі, якщо їх установлюють не відповідно до передбачуваного статку, а відповідно до суспільного становища кожного платника, стають узагалі нерівномірними, тому що люди однакового суспільного становища часто мають неоднакові статки.

Через це такі податки, якщо їх намагаються зробити рівномірними, стають довільними та невизначеними, і якщо їх намагаються зробити визначеними й незалежними від свавілля, стають нерівномірними, а легким є податок чи тяжким, його невизначеність завжди є великою незручністю. За легкості податку ще можна витримати значну міру нерівномірності, за його тяжкості вона взагалі нестерпна.

За встановлення різних подушних податків в Англії під час правління Вільгельма ІІІ більшість платників оподатковували відповідно до їхнього рангу й становища, як, наприклад, герцогів, маркізів, графів, віконтів, баронів, есквайрів, дворян, старших і молодших синів перів та ін. Усіх крамарів і торгівців, які володіють майном, що перевищує 300 фунтів, тобто найвищу групу їх, оподатковували в однаковому розмірі, хоч би якою великою була різниця в їхніх статках. До уваги брали більше їхнє становище, ніж їхній статок. Деяких із тих, кого за стягування першого подушного податку було обкладено відповідно до їхнього передбачуваного статку, потім оподаткували відповідно до їхнього стану. Лікарів, адвокатів та юрисконсультів, яких за першого обкладання подушним податком оподатковували в розмірі 3 шилінги з фунта їхнього передбачуваного доходу, потім оподатковували, як дворян. За розкладки не надто тяжкого податку значну міру нерівномірності було визнано менш нестерпною, ніж якусь міру невизначеності.

За стягування подушного податку, що існував у Франції без будь-якої перерви від початку нинішнього століття, вищі класи оподатковували відповідно до їхнього рангу, а нижчі — залежно від їхнього передбачуваного статку, причому розкладка податку змінювалася з року в рік. Чиновників королівського суду, суддів та інших чиновників вищих судів, офіцерів війська тощо оподатковували в перший спосіб. Нижчі верстви в провінції оподатковували в другий спосіб. У Франції сильні світу цього охоче погоджуються на значну нерівномірність податку, який, оскільки він стосується їх, не є надто тяжким, але терпіти не можуть довільної розкладки інтенданта. Нижчі класи в цій країні мусять покірливо терпіти порядок, що його ті, хто стоїть вище, вважають за потрібне встановити для них.

В Англії різні подушні податки ніколи не давали тієї суми, якої від них очікували або яку, за припущеннями, вони могли б дати, якби їх стягували правильно. У Франції подушний податок завжди дає очікувану суму. Поблажливий уряд Англії, здійснивши розкладку подушного податку між різними групами й верствами населення, задовольнявся тим, що давала така розкладка, і не вимагав жодного відшкодування втрат, яких могла зазнати держава через тих, хто не міг сплатити, або тих, хто не захотів сплатити (а таких було багато) й кого не змушували платити через поблажливе застосування закону. Суворіший уряд Франції обкладає кожну округу певною сумою, що її інтендант має добути, як зуміє. Коли якась із провінцій нарікає на занадто тяжке оподаткування, за розкладки наступного року їй може бути дещо зменшено оклад відповідно до зайве стягнутої попереднього року суми, але поки що вона мусить платити. Для того щоб інтендантові було забезпечене отримання суми, накладеної на його округу, йому дали право оподатковувати останню на дещо більшу суму, щоб неплатоспроможність деяких платників могла компенсуватися додатковим оподаткуванням решти; до 1765 року визначення розмірів цього додаткового оподаткування цілковито віддавалося на його розсуд. Тільки із цього року королівська рада привласнила це право. Як зазначає цілком добре поінформований автор «Записки стосовно оподаткування у Франції»[114], за оподаткування провінцій подушним податком частка, що лягає на дворянство й на тих, чиї привілеї звільняють їх від подушної податі, зовсім незначна. Найбільша частина податі лягає на тих, хто за стягування поголовного податку оподатковується в розмірі певної суми з кожного фунта сплачуваної ними подушної податі.

Подушні податки, оскільки їх стягують із нижчих класів населення, є прямим податком на заробітну плату й пов’язані з усіма негативними складовими такого податку.

Подушні податки стягують із невеликими витратами, і в тих випадках, коли їх стягують жорстко, вони дають державі дуже надійний дохід. Саме тому такі податки дуже поширені в країнах, де мало уваги звертають на добробут, достаток і забезпеченість нижчих класів народу. Однак, за загальним правилом, у великих за розміром державах від таких податків одержували будь-коли тільки невелику частину державних прибутків, і найбільшу суму, що її вони будь-коли давали, завжди можна було б отримати якимось іншим шляхом, значно зручнішим для народу.


Податки на предмети споживання

Неможливість оподаткувати населення пропорційно дохідності шляхом стягування подушних податків спричинила, напевне, виникнення податків на предмети споживання. Держава, не знаючи, як оподатковувати безпосередньо та пропорційно дохід своїх підданих, намагається робити це непрямо, оподатковуючи їхні витрати, які, за припущенням, здебільшого мають більш-менш відповідати їхньому доходові. Їхні витрати оподатковують за допомогою оподаткування предметів споживання, на які ці витрати спрямовуються.

Предмети споживання бувають предметами потреби або предметами розкоші.

Під предметами потреби я розумію не тільки предмети, що безумовно необхідні для підтримування життя, а й такі, обходитися без яких відповідно до звичаїв країни вважається непристойним для поважних людей навіть нижчого класу. Полотняна сорочка, наприклад, зовсім не є, точно кажучи, предметом потреби. Греки та римляни, треба думати, почувалися дуже зручно, хоча й не мали білизни, але нині в більшій частині Європи поденник, що поважає себе, посоромився б з’явитися на людях без полотняної сорочки, відсутність якої буде визнано свідченням тієї принизливої міри бідності, у яку, як припускається, ніхто не може впасти інакше як унаслідок украй поганої поведінки. Звичай так само зробив шкіряне взуття предметом життєвої потреби в Англії. Найбідніша поважана особа тієї або тієї статі посоромиться з’явитися на людях без нього. У Шотландії звичай зробив шкіряне взуття предметом потреби для чоловіків найнижчого класу, але не для жінок того самого класу, які можуть, не викликаючи осуду, ходити босоніж. У Франції шкіряне взуття не є предметом потреби ані для чоловіків, ані для жінок; чоловіки й жінки нижчого класу ходять там на людях, не викликаючи осуду, інколи в дерев’яному взутті, інколи босоніж. Через це під предметами потреби я розумію не лише ті предмети, що їх природа зробила необхідними для нижчого класу населення, а й ті, що їх зробили необхідними встановлені правила пристойності. Решту речей я називаю предметами розкоші, не маючи на увазі цим позначенням кидати бодай найменшу тінь на помірне користування ними. Пиво та ель у Великій Британії, наприклад, і вино навіть у виноробних країнах я називаю предметами розкоші. Людина будь-якого класу може, не наражаючись на докори, цілком обходитися без цих напоїв. Природа не робить їх необхідними для підтримування життя, а звичаї ніде не роблять непристойним життя без них.

Оскільки заробітна плата робітників повсюдно визначається почасти попитом на них і почасти середньою ціною предметів, необхідних для існування, то все, що підвищує цю середню ціну, має неодмінно підвищувати заробітну плату, щоб робітник міг, як і раніше, придбати ту кількість цих предметів, якої вимагає для нього стан попиту на працю, — його зростання, незмінність чи зменшення. Податок на ці предмети неминуче веде до підвищення їхньої ціни, дещо більшого за розмір самого податку, оскільки роздрібний торгівець, що сплачує цей податок заздалегідь, повинен зазвичай повернути його з прибутком. Через це такий податок має спричиняти підвищення заробітної плати робітників відповідно до цього підвищення цін.

Отже, податок на предмети потреби діє точнісінько так само, як і прямий податок на заробітну плату робітників. Про робітника, хай би він і сам виплачував цей податок, не можна говорити, що він навіть авансує його принаймні на більш-менш тривалий час. Урешті-решт податок завжди має авансувати робітникові його безпосередній підприємець у вигляді підвищеної заробітної плати. Його підприємець, якщо він є власником мануфактури, накладе на ціну своїх товарів цю надбавку до заробітної плати разом із відповідним прибутком, тож кінцева сплата податку разом із цією надбавкою ляже на споживача. Якщо його підприємцем є фермер, кінцева сплата разом із такою самою надбавкою ляже на ренту землевласника.

Інакше стоїть справа з податками на ті предмети, що їх я називаю предметами розкоші, навіть на ті з них, які використовують бідняки. Підвищення ціни оподатковуваних предметів не спричинить обов’язкового підвищення заробітної плати робітників. Податок на тютюн, наприклад, хоча останній і є предметом розкоші однаково для багатих і для бідних, не приведе до підвищення заробітної плати. Хоча в Англії його оподатковують у потрійному розмірі, а у Франції — у п’ятнадцятикратному розмірі його первісної ціни, ці високі податки, напевне, жодним чином не впливають на розміри заробітної плати робітників. Те саме можна сказати і про податки на чай і цукор, що в Англії та Голландії зробилися предметом розкоші найнижчих верств населення, і про податок на шоколад, що, як повідомляють, зробився таким в Іспанії. Як припускають, різні податки, якими впродовж нинішнього століття обкладали спиртні напої у Великій Британії, ніяк не впливали на заробітну плату. Підвищення ціни портеру, спричинене додатковим податком у 3 шилінги з бареля міцного пива, не підвищило заробітної плати чорнороба в Лондоні. Вона дорівнювала приблизно 18–20 пенсів на день до встановлення цього податку й не перевищує цього нині.

Висока ціна таких предметів не зменшує з необхідністю здатності нижчих верств населення утримувати свої сім’ї. На стриманих і працьовитих членів бідних класів податки на ці предмети діють подібно до законів проти розкоші й спонукають їх зменшити споживання або зовсім утримуватися від споживання таких предметів надмірності, що їх вони вже не можуть легко дозволити собі. У результаті такого змушеного стримування їхня здатність утримувати сім’ї завдяки податку часто, мабуть, збільшується, а зовсім не зменшується. Якраз тверезі й працьовиті бідняки мають зазвичай найбільші сім’ї та задовольняють переважно попит на корисну працю. Певна річ, не всі бідняки розважливі та працьовиті; безладні та розбещені серед них можуть продовжувати зловживати такими предметами й після зазначеного підвищення їхньої ціни, як робили це раніше, не звертаючи уваги на нестатки, яких через це можуть зазнати їхні сім’ї. Але такі безладні люди рідко мають великі сім’ї, оскільки їхні діти зазвичай гинуть від недбалого догляду, поганого поводження й недостатності харчування або поганої його якості. І якщо навіть завдяки міцності свого організму ці діти виживають, попри всі нестатки, на які прирікає їх погана поведінка їхніх батьків, однаково приклад цієї поганої поведінки зазвичай розбещує їх, отже замість бути корисними суспільству своєю працею вони через свою розбещеність стають суспільним злом. Таким чином, хоча підвищення ціни предметів розкоші бідняків може дещо посилювати злигодні таких безладних родин, а отже, і дещо зменшувати їхню здатність виховувати своїх дітей, видається малоймовірним, щоб воно значно зменшило корисне населення країни.

Будь-яке підвищення середньої ціни предметів потреби, якщо його не відшкодовує відповідне підвищення заробітної плати, неодмінно має більшою або меншою мірою зменшувати здатність бідних класів утримувати великі сім’ї, а отже, задовольняти попит на корисну працю, хоч би яким був стан цього попиту — чи він зростає, залишається незмінним або скорочується, чи вимагає зростання населення, його незмінності або зменшення.

Податки на предмети розкоші не мають тенденції призводити до підвищення ціни будь-яких інших товарів, окрім оподатковуваних. Навпаки, податки на предмети потреби, спричиняючи підвищення заробітної плати, неминуче ведуть до підвищення ціни всіх мануфактурних виробів, а отже, і до зменшення продажу та споживання їх. Податки на предмети розкоші зрештою без будь-якого відшкодування сплачують споживачі оподатковуваних предметів. Вони лягають на всі без винятку види доходу: на заробітну плату робітників, на прибуток на капітал, на ренту із землі. Податки на предмети потреби, оскільки вони падають на трудящих бідняків, урешті-решт сплачують почасти землевласники, бо зменшується рента з їхніх земель, і почасти багаті споживачі, оскільки вони платять дорожче за мануфактурні вироби, і до того ж сплачують вони їх завжди зі значною надбавкою. Підвищення ціни таких товарів, що є справді необхідними предметами для життя й призначені для споживання незаможними, як, наприклад, грубо оброблені вовняні вироби, має врівноважуватися для бідняків подальшим збільшенням їхньої заробітної плати. Середні та вищі класи, якби вони розуміли власні інтереси, мали б завжди чинити спротив усім податкам на предмети життєвої потреби, так само як і всім прямим податкам на заробітну плату. Кінцева сплата тих і тих повністю лягає на них і завжди зі значною надбавкою. Найважчим тягарем вони лягають на землевласників, які завжди платять у подвійному розмірі: і як землевласники, тому що зменшується їхня рента, і як багаті споживачі — тому що збільшуються їхні видатки. Зауваження сера Метью Декера[115], що деякі податки інколи збільшуються у два, чотири або п’ять разів у ціні деяких товарів, цілком слушне стосовно податків на предмети життєвої потреби. У ціні шкіри, наприклад, вам доводиться оплачувати не лише податок на шкіру, що йде на ваші черевики, а й частину податку на шкіру, що йде на черевики шевця та шкіряника. Крім того, ви маєте сплатити податки на сіль, на мило та свічки, що їх використовують ці робітники в той час, коли вони зайняті роботою на вас, і податок на шкіру, яку використовують робітник, що видобуває сіль, миловар і свічкар, поки вони працюють на вас.

У Великій Британії головними податками на предмети потреби є податки на чотири щойно згадані предмети споживання, а саме на сіль, шкіру, мило та свічки.

Сіль від найдавніших часів скрізь була предметом оподаткування. Її оподатковували в римлян і оподатковують нині, як мені здається, в усіх країнах Європи. Кількість солі, що її протягом року споживає окрема особа, така незначна й купується так поступово, що ніхто, як, напевне, вважали, не може дуже сильно відчувати навіть дуже великого податку на неї. В Англії її оподатковано в розмірі 3 шилінги 4 пенси за бушель, тобто майже в потрійному розмірі її початкової ціни. У деяких інших країнах цей податок ще вищий. Шкіра є предметом дійсної життєвої потреби. Використання білизни робить таким мило. У країнах, де зимові вечори довгі, свічки потрібні для торгівлі. Шкіру та мило у Великій Британії оподатковано в розмірі 3 1/2 пенні із фунта, свічки — у розмірі 1 пенні; ці податки можуть становити до 8–10% первісної ціни шкіри, 20–25% первісної ціни мила й 14–15% первісної ціни свічок і бути, отже, хоча й дещо менш обтяжливими, ніж податок на сіль, але все-таки дуже тяжкими. Оскільки всі ці чотири товари є предметами дійсної необхідності, то такі тяжкі податки на них мають дещо збільшувати витрати ощадливих і працьовитих незаможних людей, а отже, і більшою або меншою мірою підвищувати їхню заробітну плату.

У країні, де зими такі холодні, як у Великій Британії, паливо в цю пору року є в найточнішому сенсі цього слова предметом життєвої необхідності не тільки для приготування їжі, а й для нормального існування різного фаху робітників, які працюють у закритих приміщеннях; з усіх видів палива найдешевшим є вугілля. Ціна вугілля такою великою мірою впливає на ціну праці, що по всій Великій Британії мануфактури відкривали переважно у вугільних районах; інші частини країни через високу ціну цього необхідного предмета не мали змоги працювати так дешево. Крім того, у деяких галузях мануфактурної промисловості вугілля є необхідним засобом самого виробництва, як, наприклад, на мануфактурах скла, заліза та інших металів. Коли в якихось випадках премії можуть бути доцільні, то, мабуть, саме в разі перевезення вугілля з тих частин країни, де воно є у великій кількості, до тих місцевостей, де відчувається його брак. Але законодавство замість премії запровадило податок у 3 шилінги 3 пенси з тонни вугілля, яке перевозять вздовж узбережжя, що для більшості сортів вугілля становить понад 60% первісної ціни на шахті. Із вугілля, яке перевозять суходолом або внутрішніми водами, не стягується жодного податку. Там, де вугілля з природних причин дешеве, його споживають без оподатковування; там, де воно з природних причин дороге, його обкладають тяжким податком.

Такі податки, хоча вони й підвищують ціну засобів існування, а отже, і заробітну плату, дають, проте, урядові значний дохід, що його нелегко було б отримати якимсь іншим шляхом. Тому можуть бути розумні підстави для збереження їх. Премія на вивезення хліба, оскільки за сучасного стану хліборобства вона веде до підвищення ціни цього необхідного продукту, має такі самі погані наслідки і, замість давати дохід, часто вимагає від уряду дуже великих видатків. Високі мита при ввезенні іноземного хліба, рівноцінні в роки великого врожаю забороні ввезення, і цілковита заборона ввезення живої худоби або солонини, установлена законом для нормального часу, а нині, через брак цих продуктів, скасована на певний час щодо Ірландії та британських колоній, мають погані наслідки для податків на предмети життєвої потреби й не дають урядові жодного доходу. Для скасування цих законів потрібно лише переконати громадську думку в недоцільності тієї системи поглядів, під впливом якої їх було встановлено.

Податки на предмети життєвої потреби в багатьох інших країнах набагато вищі, ніж у Великій Британії. У багатьох країнах існують податки на борошно та хліб у зерні, змелюваний на млинах, і на печений хліб. У Голландії, як вважають, грошова ціна хліба, що його споживають у містах, через такі податки подвоюється. Замість частини цих податків мешканці сіл щороку сплачують певну суму з душі відповідно до сортів хліба, який вони, за припущенням, споживають. Споживачі пшеничного хліба сплачують 3 гульдени 15 стиверів, тобто близько 6 шилінгів 9 1/2 пенсів. Як стверджують, ці та деякі інші податки, підвищивши ціну праці, призвели до загибелі більшості мануфактур Голландії[116]. Подібні податки, хоча й не такі тяжкі, існують у Міланській області, у Генуї, у герцогствах Парма, Піаченца та Гвастала, а також у Папській області. Один доволі відомий французький автор запропонував перетворити фінанси своєї вітчизни, замінивши більшість інших податків цим найрозорливішим з усіх податків. Немає такої безглуздості, говорить Цицерон[117], якої коли-небудь не захищав би той або той філософ.

Податки на м’ясо ще поширеніші, ніж податки на хліб. Справді, можна вважати сумнівним, чи є м’ясо де-небудь предметом життєвої необхідності. Як відомо з досвіду, хліб та інші рослини разом із молоком, сиром і вершковим або рослинним маслом, коли не можна дістати першого, можуть і без шматочка м’яса становити надзвичайно щедре й здорове, підкріплювальне харчування. Звичай ніде не вимагає від людини харчуватися м’ясом, як він вимагає від неї в більшості місць вдягати полотняну білизну або взувати шкіряні черевики.

Предмети необхідного споживання чи розкоші можуть бути оподатковані двома способами: або споживач щороку сплачує певну суму за використання чи споживання певних товарів, або товари оподатковують ще на руках у торгівця, до того, як він передає їх споживачеві. Предмети споживання, що зберігаються тривалий час, перш ніж їх буде спожито повністю, найкраще оподатковувати в перший спосіб; у другий спосіб найдоцільніше оподатковувати ті предмети споживання, що споживаються негайно або швидше за інші. Податки на екіпажі й на посуд є прикладами першого способу оподаткування, більшість інших податків у вигляді акцизу й мита — приклади другого.

За дбайливого поводження екіпаж може прослужити 10–12 років. Він може бути оподаткований раз назавжди, перш ніж вийде з рук каретного майстра. Але, звісно, покупцеві зручніше платити 4 фунти на рік за право тримати екіпаж, аніж одразу сплатити на 40–48 фунтів дорожче каретникові або ту суму, у яку обійдеться йому податок за весь той час, упродовж якого він користується цим екіпажем. Так само срібний або золотий сервіз може зберігатися більш як століття. Споживачеві, ясна річ, легше платити 5 шилінгів на рік за кожні 100 унцій посуду, тобто близько 1% його вартості, ніж викуповувати цей податок із розрахунку 25–30 років, що має підвищити ціну принаймні на 25 чи 30%. Різні податки, стягувані з будинків, поза сумнівом, зручніше сплачувати шляхом помірних річних внесків, ніж у разі встановлення тяжкого податку такої самої вартості за спорудження або першого продажу їх.

Добре відома пропозиція сера Метью Декера, щоб всі предмети, навіть споживувані негайно чи дуже швидко, оподатковували в цей самий спосіб, тобто щоб торгівець нічого заздалегідь не платив, але щоб споживач щороку сплачував певну суму за дозвіл споживати певні предмети. Метою цього проекту було заохочення всіх різних галузей зовнішньої торгівлі, а надто торгівлі транзитної, за допомогою скасування всіх мит при ввезенні та вивезенні й надання, таким чином, торгівцеві можливості витрачати весь свій капітал і кредит на купівлю товарів і фрахтування суден, не відтягуючи ані найменшої частки того й того на попередню сплату податків. Однак проект оподаткування в такий спосіб предметів, споживуваних негайно або швидко, викликає, напевне, чотири дуже істотних заперечення. По-перше, податок у такому разі виявиться більш нерівномірним або не таким відповідним витратам і споживанню різних платників, як за того способу, у який його зазвичай стягують. Податки на ель, вино та спиртні напої, сплачувані заздалегідь торгівцями, зрештою оплачують різні споживачі в точній відповідності до споживання кожного з них. Але якби податок сплачували, купуючи дозвіл на право пити ці напої, то тверезий відносно до свого споживання виявиться оподаткованим значно тяжче, ніж п’яниця. Родину, що виявляє більшу гостинність, оподатковували б значно легше, ніж родину, яка приймає менше гостей.

По-друге, цей спосіб оподаткування шляхом оплати за рік, за півроку або за три місяці дозволу на право споживання певних товарів значно зменшив би одну з головних зручностей податків на предмети швидкого споживання, а саме сплату їх малими частками. У ціні в 3 1/2 пенні, що є нині ціною кухля портеру, різні податки на солод, хміль і пиво разом із додатковим прибутком, що його пивовар накидає на авансування їх, становлять, певно, близько 1 1/2 пенні. Якщо робітник може легко обійтися без цих 1 1/2 пенні, він купує кухоль портеру; якщо не може, він задовольняється пінтою і, оскільки невитрачений пенні рівноцінний придбаному пенні, у такий спосіб завдяки своїй стриманості виграє фартинг; він сплачує податок малими частками, залежно від того, як і коли може платити його, і кожен акт платежу цілком добровільний із його боку. За бажання він може зовсім не платити.

По-третє, ці податки даватимуть менше, ніж податки на предмети розкоші. Оскільки дозвіл отримано, то незалежно від того, багато чи мало питиме покупець, податок із нього залишиться таким самим.

По-четверте, якби робітникові доводилося сплачувати одразу шляхом річних, піврічних або тримісячних платежів увесь податок, який він тепер сплачує з незначною незручністю або зовсім без неї в разі купівлі всіх кухлів та пінт портеру, що їх він випиває за будь-який із цих періодів часу, то ця сума могла б часто виявлятися для нього дуже обтяжливою. Видається очевидним, що цей спосіб оподаткування ніколи без найжорстокішого гноблення не даватиме доходу, хоча б приблизно такого, як дохід за чинного нині способу без будь-якого гноблення. Проте в деяких країнах предмети, що їх споживають негайно або дуже швидко, оподатковують саме в такий спосіб. У Голландії мешканці сплачують певну суму з душі за дозвіл пити чай. Я вже згадував про податок на хліб, стягуваний таким самим чином, оскільки хліб споживають на фермах і в селах.

Податки у вигляді акцизів стягують переважно з продуктів вітчизняного виробництва, призначених для споживання всередині країни; їх накладають тільки на небагато видів продуктів найширшого споживання. Ніколи не може бути жодних непорозумінь як стосовно продуктів, що підлягають цим податкам, так і стосовно спеціального податку, яким обкладають кожен вид продуктів. Вони лягають майже виключно на ті предмети, що їх я називаю предметами розкоші, за винятком чотирьох згаданих вище податків: на сіль, мило, шкіру, свічки і, мабуть, податку на просте скло.

Митні збори мають значно давніше походження, ніж податки акцизні. Напевне, вони й дістали свою назву для позначення звичайних платежів, що існували з прадавнини; первісно їх вважали, напевне, податками на прибуток купців. За варварських часів феодальної монархії до купців, так само як і до всіх інших мешканців міст, ставилися не набагато краще, ніж до звільнених кріпаків, яких зневажали й чиї бариші викликали заздрість. Велика знать, яка погодилася, щоб король оподатковував прибутки її власних васалів, не мала нічого проти того, щоб він так само оподатковував і прибуток того класу людей, у захисті якого вона була значно менше зацікавлена. За тих досить темних часів не розуміли, що прибутки купців не можуть бути оподатковувані безпосередньо або що кінцева сплата всіх таких податків має лягати зі значною надбавкою на споживачів.

До баришів іноземних купців ставилися ще недоброзичливіше, ніж до баришів купців англійських; тому було природно, що прибутки перших оподатковували тяжче за прибутки останніх. Ця неоднаковість податків на іноземних і англійських купців, породжена неосвіченістю, зберігалася надалі завдяки духові монополії або задля забезпечення нашим купцям переваги як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку.

Беручи до уваги цю відмінність, давніми митними зборами обкладали однаково всі види продуктів, предметів потреби так само, як і предмети розкоші, товари — як ті, що вивозяться, так і ті, що ввозяться. Чому торгівці одним видом продуктів — так, напевне, міркували — мають перебувати в сприятливішому становищі, ніж торгівці іншим видом продуктів? Або чому купець, який вивозить товари, має користуватися більшим протегуванням, ніж купець, який ввозить їх?

Давні мита розпадалися на три групи. Першою, і, мабуть, найдавнішою з них, було мито на вовну та шкіру. Воно, напевне, було переважно або виключно вивізним митом. Коли в Англії виникла суконна промисловість, таке саме мито було встановлено на сукно, щоб король у разі вивезення останнього не втрачав належної йому частини мита з вовни. Дві інші групи складали, по-перше, мито на вино — потонне, бо стягувалось у певному розмірі з тонни, і, по-друге, мито на решту товарів — пофунтове, бо стягувалось у певному розмірі з фунта стерлінгів їхньої передбачуваної вартості. На сорок сьомий рік правління Едуарда ІІІ було встановлено мито в 6 пенсів із фунта вартості всіх товарів, що їх вивозять і ввозять, за винятком вовни, шкури, шкіри та вина, що підлягали особливим податкам. На чотирнадцятий рік правління Ричарда II це мито було підвищено до 1 шилінга із фунта, але за три роки знову знижено до 6 пенсів. На другий рік правління Генриха IV його було збільшено до 8 пенсів, а на четвертий рік його правління — до 1 шилінга. Відтоді до дев’ятого року правління Вільгельма ІІІ це мито залишалося на рівні 1 шилінга з фунта. Мита, потонне й пофунтове, зазвичай надавали королю тим самим актом парламенту й називали потонною та пофунтовою субсидіями. Оскільки пофунтова субсидія доволі довго існувала в розмірі 1 шилінга із фунта, або 5%, то митною мовою слово «субсидія» почало означати загальне мито цього роду в 5%. Цю субсидію, яку нині називають старою, і досі стягають на підставі митного статуту, запровадженого на дванадцятий рік правління Карла II. Порядок визначення на основі митного статуту вартості товарів, що обкладаються цим митом, установлений, як кажуть, ще до короля Якова І. Нова субсидія, установлена на дев’ятий та десятий роки правління Вільгельма ІІІ, полягала в додаткових 5% із більшості товарів. Субсидії в 1/3 й 2/3 склали разом ще 5%, які пропорційно припадали на кожну з них. Субсидія 1747 року додала четверті 5% із більшості товарів, а субсидія 1759-го — ще п’яті 5% із деяких груп товарів. Окрім цих п’яти субсидій, у різних випадках було встановлено велику кількість різних інших мит з окремих товарів — інколи для задоволення потреб держави, а інколи для регулювання вітчизняної торгівлі відповідно до принципів меркантилістичної системи.

Ця система набувала дедалі більшого впливу. Стару субсидію стягували як при вивезенні, так і при ввезенні. Чотирма наступними субсидіями, так само як і іншими митами, що їх згодом у різних випадках встановлювали на окремі товари, обкладалося взагалі, за нечисленними винятками, тільки ввезення. Більшість давніх мит, якими обкладалося вивезення товарів вітчизняного походження та виробництва, було або знижено, або зовсім скасовано. У більшості випадків їх було скасовано. На вивезення деяких із цих товарів навіть видавали премії. Було також запроваджено повернення — інколи повністю, а здебільшого частково — мит, сплачених при ввезенні іноземних товарів, під час зворотного вивезення їх. Тільки половина податків, установлених старою субсидією при ввезенні товарів, повертається при вивезенні їх, але в таких випадках мита з більшості товарів повністю повертаються, установлені наступними субсидіями та іншими актами. Посилене заохочення вивезення та ускладнення ввезення знали зовсім небагато винятків, що стосувалися переважно сировини для деяких мануфактурних виробництв. Адже наші купці та власники мануфактур прагнуть, щоб ця сировина діставалася їм якомога дешевше й обходилася якомога дорожче їхнім суперникам і конкурентам в інших країнах. Через це інколи дозволяють безмитне ввезення іноземної сировини; прикладом цього служать іспанська вовна, льон та грубо оброблена лляна пряжа. Вивезення сировини вітчизняного походження та сировини, що є спеціальним продуктом наших колоній, інколи забороняли, а інколи обкладали високими митами. Вивезення англійської вовни було заборонено. Вивезення бобрових шкур, бобрового хутра та сенегальської гуми було обкладено високими митами, оскільки в результаті завоювання Канади й Сенегалу Велика Британія здобула майже монополію на ці продукти.

Те, що меркантилістична система була не вельми сприятливою для збільшення доходу населення, для збільшення річного продукту землі та праці країни, я намагався показати в книзі четвертій цього дослідження. Вона, напевне, була не більш сприятливою і для доходу правителя, оскільки принаймні він залежить від митних зборів.

Згідно із цією системою ввезення деяких видів товарів було зовсім заборонено. Ця заборона в одних випадках зовсім припинила, а в інших — значно зменшила ввезення останніх, змусивши імпортерів вдаватися до контрабанди. Вона цілком припинила ввезення іноземної вовни й значно зменшила ввезення іноземного шовку та оксамиту. В обох цих випадках контрабанда звела до нуля митний дохід, що його можна було б одержувати при ввезенні цих товарів.

Високі мита, якими обкладали ввезення багатьох іноземних товарів, щоб зменшити споживання їх у Великій Британії, у багатьох випадках тільки заохочували контрабанду й у всіх випадках зменшували митний дохід порівняно з тим, який давали б помірніші мита. Висловлювання доктора Свіфта[118], що в митній арифметиці два плюс два, замість дорівнювати чотирьом, інколи дають тільки одиницю, цілком підтверджується на прикладі таких високих мит, які інколи не було б установлено, якби меркантилістична система не навчала нас користуватись оподаткуванням не як засобом для одержання доходу, а як знаряддям монополії.

Премії, що їх інколи видавали при вивезенні вітчизняної сировини та мануфактурних виробів, і повернення мит при зворотному вивезенні більшості іноземних товарів створювали ґрунт для численних зловживань і для особливого виду контрабанди, більш збиткового для державного доходу за будь-який інший. Добре відомо, що з метою отримання премії або поворотного мита нерідко товари вантажать на судно й відправляють у море, але невдовзі потай знову вивантажують їх у якійсь іншій частині країни. Скорочення митного доходу, спричинюване преміями та поверненням мит, значну частину яких одержують за допомогою ошукань, дуже велике. Загальний митний дохід за рік, що закінчився 5 січня 1755-го, досягав 5 068 000 фунтів стерлінгів. Премії, виплачувані із цього доходу, хоча того року не діяла премія на хліб, становили 167 800 фунтів стерлінгів; поворотні мита, виплачені за дублікатами й посвідченнями, — 2 156 000 фунтів стерлінгів. Премії та поворотні мита становили разом 2 324 600 фунтів стерлінгів. У результаті цих відрахувань митний дохід становив усього 2 743 400 фунтів стерлінгів, а за вирахуванням 287 900 фунтів стерлінгів на витрати з управління (плата службовців та інші витрати) чистий митний дохід того року дорівнював 2 455 500 фунтів стерлінгів. Таким чином, видаток на управління становить від 5 до 6% валового митного доходу й дещо більший за 10% від тієї суми, що залишається із цього доходу після вирахування видатку на виплату премій і поворотних мит.

Оскільки майже на всі товари, що їх ввозять, накладено високі мита, наші купці-імпортери ввозять по можливості більше контрабандним шляхом і якомога менше через митниці. Навпаки, наші купці-експортери провозять через митниці набагато більше, ніж насправді вивозять; іноді вони роблять це з марнославства й для того, щоб їх вважали великими торгівцями товарів, не обкладених митом, а іноді з метою отримання премії або поворотного мита. Унаслідок різних ошукань і зловживань наш експорт за митними книгами виявляється таким, що значно перевищує наше ввезення, що невимовно тішить тих політиків, які вимірюють національний добробут тим, що вони звуть торговельним балансом.

Усі товари, що їх ввозять, коли для них не зроблено спеціальних вилучень, а такі вилучення не дуже численні, обкладають тими чи тими митами. У разі ввезення товарів, не згаданих у митному статуті, їх оподатковують у розмірі 4 шилінги 9 9/20 пенні з кожних 20 шилінгів вартості, оголошеної під присягою імпортером, тобто майже в розмірі п’яти субсидій, або п’яти пофунтових мит. Митний статут надзвичайно докладний і перераховує безліч предметів, багато з яких маловживані й тому маловідомі. Через це часто видається незрозумілим, до якої статті слід віднести даний вид товарів, а отже, і яке мито з нього треба платити. Помилки щодо цього інколи розоряють митного чиновника й часто спричинюють значні ускладнення, витрати й клопіт для імпортера. З огляду на це щодо зрозумілості, точності й визначеності митні збори значно поступаються акцизним зборам.

Для того щоб більшість членів суспільства сплачувала свою частку в державний дохід пропорційно своїм видаткам, не видається необхідним оподатковувати кожний окремий предмет цього видатку. Передбачається, що дохід, стягуваний за допомогою акцизних зборів, падає на платників так само рівномірно, як і дохід, одержуваний від митних зборів, а акциз стягують тільки з небагатьох предметів найширшого споживання. Багато хто вважав, що за належного управління митний збір теж можна було б без жодних втрат для державного доходу і з більшою вигодою для зовнішньої торгівлі стягувати тільки з небагатьох товарів.

Іноземними продуктами, найбільш широко вживаними у Великій Британії, нині є, напевне, переважно закордонні вина й горілки, деякі продукти Америки та Вест-Індії, цукор, ром, тютюн, какао тощо, а також деякі продукти Ост-Індії, як-от: чай, кава, китайська порцеляна, прянощі різного роду, різні сорти тканин тощо. Ці різні товари нині дають, напевно, більшу частину доходу, одержуваного від митних зборів. Мита, що існують нині для іноземних мануфактурних виробів, за винятком тих небагатьох, згаданих у переліку, було встановлено здебільшого не для отримання прибутку, а для встановлення монополії або надання нашим купцям переваги на внутрішньому ринку. У разі скасування всіх заборон та обкладення всіх іноземних мануфактурних виробів такими помірними митами, що, як це показав досвід, дають із кожного предмета найбільший дохід державі, наші власні робітники могли б усе ще мати перевагу на внутрішньому ринку й багато товарів, частина з яких нині не дає урядові жодного доходу, а решта — зовсім незначний, могли б давати йому дуже великий дохід.

Високі мита, іноді скорочуючи споживання оподатковуваних товарів й іноді заохочуючи контрабанду, часто дають урядові менший дохід порівняно з тим, що його можна було б одержувати від помірніших мит, коли зменшення доходу є наслідком скорочення споживання. Існує лише один засіб проти цього, а саме — зниження мита.

Коли зменшення доходу відбувається в результаті заохочення, наданого контрабанді, проти цього можна, мабуть, застосувати два засоби: або послаблення спокуси займатися контрабандою, або посилення ускладнень, пов’язаних із контрабандою. Спокусу до заняття контрабандою можна послабити тільки зниженням мита, а ускладнити контрабанду — тільки запровадивши таку систему управління, яка найбільш придатна для запобігання їй.

Як мені здається, досвід показує, що акцизні закони перешкоджають операціям контрабандиста та ускладнюють їх набагато успішніше, ніж митні закони. Установленням у митницях системи управління, настільки подібної до системи акцизного управління, як допускає природа цих різних податків, можна значно збільшити труднощі, пов’язані з контрабандою. Таке перетворення, як багато хто припускав, можна здійснити дуже легко.

Зазначали, що імпортер товарів, які обкладають митними зборами, міг би мати право на свій розсуд або звозити їх у власний приватний склад, або розміщувати їх на складі, влаштованому його коштом чи на громадські кошти, але щоб він замикався митним чиновником і відмикався тільки в його присутності. Коли купець звозить товари у свій приватний склад, мита мають сплачуватися негайно й до того ж безповоротно; митний чиновник має право будь-коли відвідувати й оглядати склад, щоб пересвідчитися, якою мірою кількість товарів, що зберігаються в ньому, відповідає тій кількості, за яку сплачено мито. А коли купець звозить товари в громадські склади, сплата мита здійснюється тільки при вивезенні їх зі складу для споживання всередині країни. Коли їх беруть зі складу для вивезення за кордон, їх звільняють від мита, причому завжди має бути надана належна гарантія, що їх справді вивезуть за кордон. Тих, хто торгує цими товарами оптом або вроздріб, може будь-коли відвідати й опитати митний чиновник, і вони зобов’язані подавати належні виправдні документи на підтвердження сплати мит за всю кількість товарів у своїх крамницях або складських приміщеннях. Так звані акцизні мита з рому, який ввозять, нині стягують у такий спосіб, і можливо, що таку саму систему можна було б поширити на всі мита з товарів, які ввозять, зрозуміло, за умови, що ці мита, так само як і акцизні збори, обмежуватимуться небагатьма категоріями товарів найширшого споживання. Якби вони поширювалися майже на всі категорії товарів, як нині, нелегко було б забезпечити наявність громадських складських приміщень достатньої місткості й товари, які дуже легко псуються або зберігання яких потребує великої уваги й догляду, купець не наважився б довірити жодному іншому складові, крім власного.

Якби за такої системи управління пощастило навіть за дуже високих мит запобігти більш-менш значній контрабанді та якби кожне мито підвищувалося або знижувалося відповідно до того, за якого розміру можна найшвидше очікувати від нього найбільшого доходу для держави, причому оподаткуванням завжди користувалися б як засобом отримання доходу, а не як знаряддям для встановлення монополії, то не видається неможливим, щоб дохід, принаймні рівний нинішньому чистому доходові від митниць, одержувався від ввізних мит тільки з небагатьох видів товарів найширшого споживання і щоб митні збори таким чином було доведено до такої міри простоти, визначеності й точності, якою відрізняються акцизні збори. Усе те, що державний дохід втрачає нині через повернення мит за зворотного вивезення іноземних товарів, що їх потім знову вантажать і споживають усередині країни, за цієї системи повністю заощаджувалося б. І якби до цього заощадження, що саме по собі було б дуже значним, додати скасування всіх премій у разі вивезення вітчизняних продуктів в усіх випадках, коли ці премії насправді не будуть поверненням тих чи тих акцизних зборів, сплачених до того, можна не сумніватися, що після такої реформи чистий митний дохід виявився б не меншим, ніж будь-коли раніше.

Якщо в результаті такого реформування системи державний дохід не зазнав би збитків, то торгівля й мануфактурна промисловість країни, поза сумнівом, отримали б дуже значні вигоди. Торгівля неоподатковуваними товарами, тобто величезною більшістю товарів, стала б цілком вільною, і її можна було б вести в усіх частинах світу з усіма можливими перевагами. До числа цих товарів було б включено всі предмети продовольства й усі сирі матеріали для мануфактурної промисловості. Оскільки вільне ввезення предметів продовольства знижувало б їхню середню грошову ціну всередині країни, воно призвело б до зниження грошової ціни праці, не знижуючи, проте, жодною мірою її дійсної винагороди. Вартість грошей пропорційна кількості предметів продовольства, які можна купити на них; вартість предметів продовольства зовсім не залежить від кількості грошей, які можна отримати за них. Зменшення грошової ціни праці неодмінно супроводжувалося б пропорційним зменшенням грошової ціни всіх продуктів вітчизняної мануфактурної промисловості, що таким чином здобула б певну перевагу на всіх іноземних ринках. Ціна деяких промислових виробів знизилася б у ще більшій пропорції завдяки безмитному ввезенню сирих матеріалів. Якби шовк-сирець ввозили з Китаю та Індостану безмитно, то англійські власники шовкових мануфактур могли б із більшим успіхом брати гору над власниками шовкових мануфактур як Франції, так і Італії. Тоді не було б причини забороняти ввезення іноземного шовку та оксамиту; дешевизна наших виробів забезпечувала б нашим власним виробникам не тільки панування на внутрішньому, а й дуже великий збут на іноземних ринках; навіть торгівля оподатковуваними товарами велася б зі значно більшою вигодою, ніж нині. За відпускання цих товарів із громадських складів для вивезення за кордон — причому їх звільняли б від сплати всіх мит — торгівля ними була б цілком вільною. Транзитна торгівля всіма видами товарів мала б за цієї системи всі можливі переваги. За відпускання цих товарів для споживання всередині країни імпортер, оскільки він не був би зобов’язаний заздалегідь сплачувати мито ще до того, як йому трапиться нагода продати свої товари торгівцеві або якомусь споживачеві, завжди мав би можливість продавати їх дешевше, ніж коли б він був змушений сплачувати його при ввезенні. За наявності тих самих мит зовнішню торгівлю для потреб споживання, навіть оподатковуваними товарами, можна було б, отже, вести з набагато більшою вигодою, ніж нині.

Метою відомого акцизного проекту сера Роберта Волпола було запровадження щодо вина й тютюну системи, що не дуже відрізняється від запропонованої тут. Та, хоча в законопроекті, внесеному тоді в парламент, ішлося тільки про ці два предмети, спільною була думка, що його замислено, щоб розпочати здійснення ширшого плану такого самого характеру. Партійна ворожнеча в поєднанні з інтересами купців, які займаються контрабандою, спричинила такий сильний, хоча й несправедливий, галас проти цього законопроекту, що міністр визнав за доцільне відмовитися від нього і з побоювання зчинити такий галас жоден із його наступників не наважився знову висунути цей проект.

Хоча мита на іноземні предмети розкоші, що їх ввозять для споживання всередині країни, інколи лягають на бідні класи, головним чином вони падають на людей середнього чи більш ніж середнього достатку. Такі, наприклад, мита на закордонні вина, каву, шоколад, чай, цукор тощо.

Податки на дешевші предмети розкоші вітчизняного виробництва, призначені для споживання всередині країни, лягають майже рівномірно на представників усіх класів пропорційно їхнім видаткам. Бідняк платить податки на солод, хміль, пиво та ель, що їх він споживає сам, багатий сплачує їх зі свого власного споживання та зі споживання своїх слуг.

Слід зауважити, що загальне споживання нижчих класів населення, тобто тих, хто стоїть нижче від середнього класу, в усіх країнах не тільки кількісно, а й за вартістю дещо більше, ніж загальне споживання середнього класу та класу, що стоїть вище від нього. Загальна сума витрат нижчого класу значно більша, ніж у вищих класів. По-перше, майже весь капітал кожної країни щороку розподіляється серед нижчого класу у вигляді заробітної плати за продуктивну працю. По-друге, значна частина доходу, одержуваного від земельної ренти й від прибутку на капітал, щороку розподіляється серед представників цього самого класу у вигляді заробітної плати й утримання хатньої прислуги та інших непродуктивних працівників. По-третє, певна частина прибутку з капіталу належить представникам того самого класу у вигляді доходу, одержуваного від застосування їхніх невеликих капіталів. Сума прибутків, щороку одержуваних дрібними крамарями та будь-якими торгівцями, повсюдно дуже велика і становить дуже значну частку річного продукту. Нарешті, по-четверте, навіть певна частина земельної ренти належить цьому самому класові, значна її частина належить тим, хто стоїть дещо нижче від середнього класу, і невелика частина — навіть найнижчому класові, оскільки прості робітники інколи володіють акром або двома акрами землі. Хоча, таким чином, витрати представників цих нижчих класів населення, узятих кожен окремо, дуже невеликі, однак уся сума витрат для всього класу завжди становить найбільшу частину загальних витрат усього суспільства, до того ж усе, що залишається від річного продукту землі та праці країни для споживання вищих класів, завжди значно менше не тільки за кількістю, а й за вартістю. Через це податки, що лягають переважно на витрати вищих класів населення, тобто на меншу частку річного продукту, мають найшвидше давати значно менше, ніж податки, що лягають однаково на витрати всіх класів або навіть падають переважно на витрати нижчого класу, тобто податки, що падають однаково на весь річний продукт чи на його більшу частину. Внаслідок цього акциз на сировину та виробництво хмільних і спиртних напоїв, що виготовляються всередині країни, дає значно більший дохід, ніж усі інші податки на споживання, і цей акциз лягає значною, коли не головною, своєю часткою на витрати простого люду. За рік, що закінчився 5 липня 1775-го, валовий дохід від цього виду акцизу досягав 3 341 837 фунтів 9 шилінгів 9 пенсів.

Однак слід пам’ятати, що оподатковувати завжди потрібно витрати нижчих класів на предмети розкоші, а не на предмети потреби. Сплата податку на їхні необхідні витрати зрештою повністю лягла б на вищі класи народу, на меншу частину річного продукту, а не на більшу. Такий податок має в усіх випадках вести до підвищення заробітної плати робітників або до зменшення попиту на них. Він не може збільшити заробітну плату, не перекладаючи кінцеву сплату податку на вищі класи; він не може зменшити попит на працю, не зменшивши річний продукт землі та праці країни, тобто той фонд, із якого врешті-решт мають виплачуватися всі податки. Хоч би до яких розмірів зменшив такий податок попит на працю, він завжди має вести до більшого підвищення заробітної плати, ніж це відповідало б даному скороченню попиту, і кінцева плата цього підвищення заробітної плати має в усіх випадках лягати на вищі класи.

Хмільні та спиртні напої, що їх виробляють та переганяють не на продаж, а для власного споживання, не підлягають у Великій Британії жодному акцизові. Це вилучення, метою якого є позбавлення приватних родин від неприємних відвідин та оглядів збирачів податків, призводить до того, що тягар цього акцизу часто значно менше лягає на багатих людей, ніж на бідних. Щоправда, порівняно мало поширений звичай гнати спиртні напої для свого приватного використання, хоча іноді це й роблять, але в сільських місцевостях багато родин середнього достатку і майже всі багаті та аристократичні родини самі варять пиво для себе. Через це міцне пиво обходиться їм на 8 шилінгів із бареля дешевше, ніж середньому пивоварові, який має отримати прибуток на суму податку, так само як і на решту зроблених ним витрат. Тому такі родини повинні мати своє пиво принаймні на 9–10 шилінгів за барель дешевше, ніж обходиться який-небудь напій такої самої якості простому людові, якому зручніше купувати пиво в міру потреби, на заводі або в пивниці. Так само не підлягає контролю та огляду збирача податків солод, що виготовляється для потреб приватних родин, із тим, щоб в останньому випадку за кожного члена сім’ї сплачувався податок у 7 шилінгів 6 пенсів. Ця сума становить акциз із 10 бушелів солоду, кількості, відповідної тому, що, певно, споживають у середньому всі члени тверезої родини — чоловіки, жінки й діти. Але в багатих сім’ях, де широко практикується сільська гостинність, напої, що їх виготовляють із солоду і споживають члени сім’ї, становлять тільки незначну частину домашнього споживання. Чи внаслідок цього податку, чи з інших причин звичай виготовляти солод для домашнього споживання поширений значно менше, ніж звичай варити пиво. Важко навести розумні підстави того, чому не слід обкладати таким самим податком тих, хто варить пиво чи виготовляє спиртні напої для домашнього споживання.

Часто зазначалося, що набагато більший дохід, ніж одержується нині від усіх високих податків на солод, пиво та ель, можна було б мати від значно менш обтяжливого податку на солод, оскільки пивоварні заводи мають набагато більше можливостей ошукати скарбницю, ніж підприємства, що виготовляють солод, а особи, які варять пиво для домашнього споживання, звільнені від будь-яких податків, що не стосується тих, хто виготовляє солод для домашнього споживання.

На пивоварні в Лондоні з квартера солоду зазвичай варять понад 2,5, а інколи й 3 барелі портеру. Різні податки на солод становлять 6 шилінгів із квартера, а податки на міцне пиво та ель — 8 шилінгів за барель. Таким чином, на пивоварному заводі різні податки на солод, пиво та ель припадають у розмірі 26–30 шилінгів на 1 квартер солоду. На сільському пивоварному заводі, що продає пиво сільському населенню, із квартера солоду рідко варять менш як 2 барелі міцного й 1 барель слабкого пива, а часто — 2,5 бареля самого лише міцного пива. Різні податки на слабке пиво становлять 1 шилінг 4 пенси на барель. Тому на сільській пивоварні різні податки на солод, пиво та ель рідко становлять менш як 23 шилінги 4 пенси, а часто досягають 26 шилінгів на 1 квартер солоду. Отже, беручи все королівство в середньому, загальну суму податків на солод, пиво та ель не можна приймати менш ніж у 24–25 шилінгів на 1 квартер солоду. Але, як стверджують, за скасування різних податків на пиво та ель і збільшення втричі податку на солод, тобто за підвищення його з 6 до 18 шилінгів на квартер солоду, можна було б тільки від одного цього податку отримати більший дохід, ніж отримується тепер з усіх цих обтяжливих податків.

Рік Податок на солод Фунти Шилінги Пенси
1772 Старий 722 023 11 11
додатковий 356 766 7 9 3/4
1773 Старий 561 627 3 7 1/2
додатковий 278 650 15 3 3/4
1774 Старий 624 614 17 5 3/4
додатковий 310 745 2 8 1/2
1775 Старий 657 357 0 8 1/4
додатковий 323 785 12 6 1/4
Разом 3 835 580 12 3/4
Середня ціна 958 895 3 1/16

Рік Акциз Фунти Шилінги Пенси
1772 у селі 1 243 128 5 3
лондонських пивоварень 408 260 7 2 3/4
1773 у селі 1 245 808 3 3
лондонських пивоварень 405 406 17 10 1/2
1774 у селі 1 246 373 14 5 1/2
лондонських пивоварень 320 601 18 1/4
1775 у селі 1 214 583 6 1
лондонських пивоварень 463 670 7 1/4
Разом 6 547 832 19 2 1/4
Середня ціна 1 636 958 4 9 1/2
Додатково річне надходження податку на солод 958 895 3 3/16
Загальна сума податків 2 595 853 7 9 11/16
За збільшення втричі податку на солод або за збільшення його з 6 до 18 шилінгів на квартер один лише цей податок дасть 2 876 685 9 9/16
Різниця 280 832 1 2 14/16

Під старим податком на солод розуміють податок у 4 шилінги з бочки сидру та інший податок у 10 шилінгів із бареля густого елю м'yму. У 1774 році податок на сидр дав тільки 3083 фунти 6 шилінгів 8 пенсів. Він, певно, дав того року менше, ніж зазвичай; того року всі податки на сидр дали менше, ніж зазвичай. Податок на мум, хоча й набагато вищий, дає ще менше, з огляду на менше споживання цього напою. Але для того щоб заповнити недонадходження звичайної суми із цих двох податків, до сільського акцизу зараховані: 1) старий акциз у 6 шилінгів 8 пенсів із бочки сидру; 2) такий самий податок у 6 шилінгів 8 пенсів із бочки виноградного соку; 3) податок у 8 шилінгів 9 пенсів із бочки винного оцту і, нарешті, 4) податок в 11 пенсів із галона меду. Надходження із цих податків, певно, із надлишком врівноважать надходження з так званого щорічного солодового податку на сидр і мум.

Солод використовують не лише тоді, коли варять пиво та ель, а й коли виготовляють нижчі сорти вин та горілок. У разі збільшення податку на солод до 18 шилінгів на квартер могло б виявитися необхідним дещо знизити акцизи, стягувані із цих сортів вин та горілок, для виготовлення яких використовують солод. У так званих солодових напоях солод зазвичай становить одну третину вживаного матеріалу, а інші дві третини припадають на ячмінь або одна третина на ячмінь та одна — на пшеницю. На горілчаних заводах можливості й спокуса обходити акцизні закони значно більші, ніж на пивоварнях або там, де виготовляють солод; можливості — через меншу громіздкість і більшу вартість цього товару, а спокуса — через великі розміри податків, що досягають 3 шилінги 10 2/3 пенні[119] із галона спирту. У разі підвищення податку на солод і зниження податку на спирт зменшаться як можливість, так і спокуса порушувати акцизні закони, що може привести до ще значнішого збільшення доходу.

Останнім часом у Великій Британії взято курс на ускладнення вживання спиртних напоїв через їхню передбачувану дію, руйнівну для здоров’я та моральності простого люду. Згідно із цією політикою зниження податків на виробництво спирту не має бути таким значним, щоб якоюсь мірою знижувати ціну цих напоїв. Спиртні напої можуть залишатися так само дорогими, як і раніше, тоді як водночас ціну корисних та зміцнювальних напоїв, якими є пиво та ель, може бути значно знижено. Народ, отже, можна було б почасти звільнити від однієї з тих тягот, на які він нині нарікає, за одночасного значного збільшення доходу.

Заперечення доктора Давенанта[120] проти такої зміни сучасної системи акцизного обкладання видаються необґрунтованими. Ці заперечення зводяться до того, що податок замість падати майже рівномірно на прибутки підприємця, який виготовляє солод, пивовара й торгівця, оскільки він падає на прибуток, повністю лягатиме на прибуток першого; що підприємець, який виготовляє солод, не зможе так легко повернути собі суму, витрачену на сплату податку, за допомогою підвищення ціни свого солоду, як це можуть робити пивовар і торгівець, підвищуючи ціну своїх напоїв; що такий високий податок на солод може знизити ренту й прибуток із землі, яку засівають ячменем.

Жоден податок не може на більш-менш тривалий час знизити норму прибутку в будь-якій окремій галузі торгівлі або промисловості, яка завжди має триматися на одному рівні з нормою прибутку, що існує в інших галузях у даній місцевості. Нинішні податки на солод, пиво та ель не впливають на прибуток тих, хто торгує цими продуктами, усі вони повертають собі суму податку з додатковим прибутком у підвищеній ціні своїх товарів. Щоправда, податок може зробити обкладені ним продукти такими дорогими, що це зменшить споживання їх. Але солод використовують для виготовлення напоїв, і податок у 18 шилінгів на квартер солоду не може, звісно, зробити ці напої дорожчими, ніж це роблять нині різні податки, що досягають 24–25 шилінгів. Навпаки, ці напої, певно, подешевшають і споживання їх швидше збільшиться, ніж скоротиться.

Не дуже легко зрозуміти, чому виробникові солоду буде важче повернути 18 шилінгів у підвищеній ціні свого солоду, ніж пивоварові повернути нині в ціні свого напою 24, 25, а інколи й 30 шилінгів. Щоправда, йому доведеться сплачувати як податок із кожного квартера солоду не 6, а 18 шилінгів. Але пивовар нині зобов’язаний сплачувати податок у 24, 25, а інколи й у 30 шилінгів за кожний квартер солоду. Для виробника солоду не стало важче сплачувати незначний податок, ніж для пивовара тепер платити ще тяжчий. Виробник солоду не завжди тримає у своїх коморах такий запас сировини, розпродаж якого вимагав би тривалішого часу, ніж розпродаж запасу пива та елю, що їх пивовар часто тримає у своїх погребах. Тому перший часто може повернути собі витрачені гроші так само швидко, як і останній. Але хоч би які ускладнення виникли для виробника солоду через потребу сплачувати тяжчий податок, їх можна усунути, надавши йому на кілька місяців тривалішого кредиту, ніж кредит, що його зазвичай нині дають пивоварові.

Ренту й прибуток із землі, яку засівають ячменем, може зменшити тільки скорочення попиту на ячмінь. Але зміна системи, що зменшує податки з квартера солоду, який іде на варіння пива та елю, із 24–25 до 18 шилінгів, радше збільшить попит, аніж скоротить його. Крім того, рента й прибуток із землі, яку засівають ячменем, завжди мають приблизно дорівнювати ренті й прибутку з інших однаково родючих та однаково добре оброблюваних земель. Якби вони були менші, певну частину землі під ячменем невдовзі почали б використовувати з якоюсь іншою метою, а якби вони були більші, невдовзі почали б використовувати більше землі під посів ячменю. Коли звичайна ціна сільськогосподарської продукції є, так би мовити, монопольною, податок на такий продукт неодмінно знижує ренту й прибуток із землі, на якій він росте. Податок на продукт тих розкішних виноградників, на яких виробництво вина настільки менше за дійсний попит на нього, що його ціна завжди перевищує природний рівень ціни продукту інших однаково родючих та однаково добре оброблюваних земель, неминуче знизить ренту й прибуток із цих виноградників. Оскільки ціна цих вин уже досягає максимуму, що його можна отримати за ту кількість їх, яку зазвичай відправляють на ринок, її не можна збільшити ще, не зменшивши цієї кількості, а останнє не можна зробити без іще більших збитків, тому що землі не можуть бути відведені на виробництво якого-небудь іншого, так само цінного продукту. Через це весь тягар податку має лягати на ренту й прибуток, власне кажучи, на ренту з виноградника. Щоразу, коли передбачалося запровадити який-небудь новий податок на цукор, наші цукрові плантатори скаржилися, що весь тягар таких податків лягає не на споживача, а на виробника, бо після запровадження податку вони не можуть підвищити ціну цукру. Ця ціна до запровадження податку була, напевне, монопольною ціною, і аргумент, який наводили, щоб довести, що цукор є предметом, не підхожим для оподатковування, доводив, мабуть, що він цілком підходить для цього, адже прибутки монополістів, хоч би звідки їх одержували, поза сумнівом, є найбільш підхожим предметом для оподатковування. Тим часом звичайна ціна ячменю ніколи не була монопольною, а рента й прибуток із землі під ячмінь ніколи не перевищували природного рівня ренти й прибутку з інших земель, однаково родючих та однаково добре оброблюваних. Різні податки, якими обкладали солод, пиво та ель, ніколи не вели до зниження ціни ячменю, ніколи не знижували ренти й прибутку із землі під ячменем. Ціна солоду, в яку він обходився пивоварові, постійно підвищувалася відповідно до стягуваних із нього податків, і ці податки разом із різними акцизами на пиво та ель постійно або підвищували ціну, або, що зводиться до того самого, знижували якість цих продуктів для споживача. Кінцева сплата цих податків завжди лягала на споживача, а не на виробника.

Від запропонованої тут системи реформи можуть постраждати виключно ті особи, які варять пиво для власного споживання. Але звільнення вищого класу населення від вельми тяжких податків, сплачуваних бідними робітниками та ремісниками, видається, поза сумнівом, найнесправедливішим і таким, що суперечить рівності й має бути усунене, хай би навіть згаданої реформи не було проведено. А втім, можливо, що саме інтереси цього вищого класу протидіяли досі зміні системи, яка не могла збільшити державний дохід і водночас полегшити становище народу.

Окрім таких податків, як згадані вище митні збори та акцизні збори, існує ще низка інших, що впливають на ціну товарів нерівномірніше й не так безпосередньо. Такими є податки, які звуться у Франції дорожніми митами, а за часів давніх саксів звалися митами за проїзд і, напевне, були первісно встановлені з тією самою метою, що й наші заставні мита чи збори за проїзд по наших каналах і судноплавних річках, а саме для утримання дороги або підтримання судноплавності. Ці податки, коли вони призначені для такої мети, цілком правильно встановлюються відповідно до обсягу або ваги предметів, які перевозяться. Оскільки вони первісно були місцевими та провінційними податками, що використовувалися для місцевих та провінційних потреб, управління ними здебільшого надавалося якомусь певному місту, парафії або маєтку, у яких їх стягували, причому передбачалося, що ці громади тим чи тим чином мають звітувати про використання їх. Правителі, які взагалі не повинні нікому звітувати, у багатьох країнах узяли до своїх рук управління цими податками і, хоча доволі часто дуже значно підвищували податок, у багатьох випадках зовсім не вважали за потрібне витрачати зібрані суми за призначенням. Якщо заставні мита Великої Британії коли-небудь стануть одним із джерел доходу уряду, то приклад багатьох інших народів заздалегідь може вказати нам, якими будуть імовірні наслідки цього. Такі мита, поза сумнівом, урешті-решт оплачує споживач, але коли він це робить, його оподатковують не відповідно до його витрат і вартості того, що він споживає, а відповідно до обсягу чи ваги останнього. Коли такі податки стягують відповідно не до обсягу чи ваги, а до передбачуваної вартості товарів, вони, по суті, перетворюються на своєрідні внутрішні мита, або акциз, який надзвичайно ускладнює найважливішу галузь торгівлі — внутрішню торгівлю країни.

У деяких невеликих державах податки, подібні до цих мит за проїзд, стягують із товарів, які перевозять через їхню територію суходолом чи водою з однієї іноземної держави до іншої. У деяких країнах їх називають транзитними митами. Деякі невеликі італійські держави, розташовані в басейні річки По та її приток, одержують певний дохід від мит такого роду, які повністю сплачуються іноземцями і складають, мабуть, єдиний податок, яким одна держава може обкладати громадян іншої, не гальмуючи розвиток власної промисловості або торгівлі. Найважливішим з усіх транзитних мит у світі є мито, стягуване королем Данії з усіх торговельних суден, що проходять через протоку Зунд.

Хоча такі податки на предмети розкоші, якими є більшість митних та акцизних зборів, лягають однаково на всі види доходу і зрештою сплачуються тими, хто споживає оподатковувані ними предмети, усе-таки вони не завжди лягають рівномірно або пропорційно на дохід кожної окремої особи. Оскільки розміри споживання кожної людини визначаються її власними смаками і звичками, остільки вона сплачує податок радше відповідно до своїх смаків і звичок, ніж відповідно до свого доходу: марнотратець сплачує більше, ощадливий менше, ніж це відповідає їхньому доходові. Неповнолітня заможна людина зазвичай небагато сплачує зі свого споживання на утримання держави, захист якої забезпечує їй її великий дохід. Люди, які мешкають за кордоном, своїм споживанням нічого не вносять на утримання уряду країни, де міститься джерело їхнього доходу. За відсутності в такій країні поземельного податку або великого податку в разі передавання рухомої чи нерухомої власності, як наприклад в Ірландії, такі дезертири зі своєї країни можуть одержувати великий дохід, користуючись протегуванням уряду, за утримання якого не сплачують жодного шилінга. Така нерівномірність найбільш різко має виявлятися у країні, уряд якої де в чому залежить від уряду якоїсь іншої країни. Люди, що мають найбільше майно в залежній країні, у цьому разі зазвичай вважатимуть за краще жити в панівній країні. Ірландія перебуває саме в такому становищі, і через це нас не повинно дивувати, що проект податку на землевласників-абсентеїстів має в цій країні таку популярність. Можливо, буде дещо складно встановити характер або тривалість, за якої людина підлягає цьому податкові, або коли саме має починатися чи припинятися його стягування; а проте, якщо виключити цей цілком своєрідний випадок, будь-яка нерівномірність оподаткування окремих осіб за таких податків на споживання більш ніж урівноважується тією самою обставиною, що створює цю нерівномірність, — тією обставиною, що внесок кожної людини взагалі є добровільним, оскільки тільки від неї самої залежить, споживати чи не споживати оподатковуваний предмет. Через це там, де такі податки встановлюються належним чином і на відповідні предмети, їх сплачують із меншим ремствуванням, ніж будь-який інший податок. Коли їх наперед сплачує торгівець або власник мануфактури, то споживач, який урешті-решт оплачує їх, невдовзі перестає відрізняти їх від ціни товару і майже забуває, що взагалі платить якийсь податок.

Такі податки бувають чи можуть бути цілком точно визначені або встановлюються таким чином, щоб не залишалося ані найменшого сумніву стосовно того, скільки або коли слід платити, стосовно розміру або часу платежів. Якщо тоді й виявляються довільність і невизначеність щодо стягування митних зборів у Великій Британії або інших подібного роду податків в інших країнах, то це зумовлене аж ніяк не природою цих податків, а лише неточною або невправною редакцією закону, що встановлює їх.

Податки на предмети розкоші, як правило, сплачуються або завжди можуть сплачуватися потроху чи в міру того, як у платників виникає потреба в придбанні оподатковуваних предметів. Щодо моменту й способу сплати, то ці податки є або можуть бути найзручнішими з-поміж усіх. Через це такі податки загалом задовольняють, мабуть, першим трьом із чотирьох основних принципів оподаткування не менш від будь-якого іншого податку. Але зате вони з будь-якого погляду йдуть урозріз із четвертим принципом.

Такі податки порівняно з тим, що вони дають державній скарбниці, завжди беруть із кишень населення значно більше, ніж майже будь-який інший податок. Вони роблять це, напевне, усіма чотирма шляхами, якими це взагалі можливо.

1) Стягування таких податків, навіть коли їх установлюють найдоцільнішим чином, вимагає значної кількості митних та акцизних чиновників, плата й здирство яких лягають дійсним податком на населення й нічого не дають скарбниці. А втім, слід визнати, що ці витрати у Великій Британії помірніші, ніж у більшості інших країн. За рік, що закінчується 5 липня 1775-го, загальна сума надходжень від різних податків, що перебували в Англії у віданні акцизних чиновників, досягала 5 507 308 фунтів 18 шилінгів 8 1/2 пенні, причому стягування цієї суми обійшлося в 5,25% із лишком. Однак із цього валового доходу треба вирахувати суми, сплачені у вигляді премій і повернення мит при вивезенні товарів, які обкладаються акцизом, що скоротить чистий дохід із суми, яка трохи не досягає 5 000 000[121]. Стягування соляного податку, цього акцизного збору, який перебуває у віданні іншого відомства, обходиться значно дорожче. Чистий дохід від нього не досягає 2 500 000, причому цю суму стягують, витрачаючи 10% із лишком на платню чиновникам тощо. Але здирство митних службовців повсюдно набагато перевищує їхню плату, у деяких портах воно збільшує її вдвічі й утричі. Якщо, таким чином, плата митних чиновників та інші витрати становлять понад 10% чистого доходу митниць, то всі витрати зі стягування цього доходу можуть перевищити 20–30%. Акцизні чиновники одержують мало або зовсім не одержують хабарів; оскільки це відомство засновано не так давно, воно загалом менш підкупне, ніж митне відомство, тривалість існування якого породила й узаконила багато зловживань. Беручи із солоду всю ту суму, що її нині стягують за допомогою різних податків із солоду та напоїв, які виготовляють із нього, можна, за припущеннями, отримати економію у видатках акцизного відомства більш ніж у 50 000 фунтів на рік. Якщо обкладання митними зборами обмежити тільки небагатьма видами товарів і стягувати їх у спосіб, установлений акцизними законами, у витратах митного відомства можна, певно, отримати значно більшу економію.

2) Такі податки неминуче завдають певної шкоди деяким галузям промисловості або гальмують розвиток їх. Оскільки вони завжди підвищують ціну продукту, що обкладається, то ведуть до скорочення його споживання, а отже, і його виробництва. Якщо це продукт, що вирощується або виготовляється всередині країни, то внаслідок цього на його вирощування та виробництво витрачатиметься менше праці. Якщо податок, таким чином, підвищує ціни закордонного продукту, то, звісно, такі самі продукти вітчизняного виробництва можуть здобути певну перевагу на внутрішньому ринку і в результаті цього для виготовлення їх можна буде використати більшу кількість вітчизняної праці. Але хоча таке підвищення ціни закордонного продукту може заохочувати якусь одну галузь вітчизняної промисловості, воно неминуче має шкідливий вплив майже на всі інші її галузі. Що дорожче платить бірмінгемський власник мануфактури за споживуване ним закордонне вино, то дешевше він продає ту частину своїх металевих виробів, на яку, або, що те саме, за ціну якої він купує це вино. Тому виявляється, що ця частина його металевих товарів має для нього меншу вартість, і в нього стає менше спонук до їх вироблення. Що дорожче споживачі однієї країни платять за надлишковий продукт іншої, то дешевше продають вони з необхідності ту частину власного надлишкового продукту, на яку, або, що те саме, за ціну якої вони купують його. Ця частина їхнього власного надлишкового продукту набуває для них меншої вартості, і в них тепер менше спонук збільшувати його кількість. Отже, усі податки на предмети споживання мають тенденцію зменшувати кількість продуктивної праці, що витрачається на виготовлення оподатковуваних предметів, коли це продукти вітчизняного виробництва, або тих продуктів, на які їх купують, коли це закордонні продукти. До того ж такі податки завжди більшою або меншою мірою змінюють природний напрямок вітчизняного виробництва й штовхають його в річище, завжди відмінне від того, яким воно йшло б, якби було полишене саме на себе, і зазвичай менш вигідне.

3) Сподівання звільнитися від цих податків за допомогою контрабанди часто веде до конфіскацій та інших покарань, що розоряють контрабандиста — людину, яка, хоча й варта найбільшого осуду за порушення законів своєї країни, часто не здатна порушувати закони природної справедливості й була б з усіх поглядів чудовим громадянином, якби закони її країни не робили злочином те, що природа ніколи не мала на думці визнавати таким. У тих країнах із поганим управлінням, де існує щонайменше загальна підозра стосовно наявності багатьох непотрібних видатків і дуже неправильного витрачання державних доходів, закони, що оберігають останні, мало поважають. Деякі люди не гребують контрабандою, коли, не порушуючи присяги, можуть знайти зручну й безпечну нагоду для цього. Якщо хтось вважатиме, що купувати контрабандні товари неприпустимо, то, хоча така купівля є очевидним заохоченням порушення фіскальних законів і псевдоприсяги, у більшості країн це визнали б одним із тих педантичних проявів лицемірства, які не лише не додають поваги людині, а й наводять на неї підозру в тому, що вона є ще більшим шахраєм, аніж більшість її сусідів. Така поблажливість суспільства часто заохочує контрабандиста продовжувати промисел, що його він, таким чином, призвичаюється вважати до певної міри невинним, а коли вся суворість фіскальних законів ладна обрушитися на нього, він часто буває схильний зі зброєю захищати те, що звик розглядати як свою законну власність. Спершу радше нерозсудлива й легковажна людина, аніж злочинець, він зрештою занадто часто стає одним із найсміливіших і найрішучіших порушників законів суспільства. Коли контрабандист розоряється, його капітал, що раніше витрачався на утримання продуктивної праці, поглинається або державною скарбницею, або податковим чиновником і витрачається на утримання непродуктивної праці, завдяки чому зменшується загальний капітал суспільства і скорочується корисна промислова діяльність.

4) Ці податки, спричинюючи часті відвідини й причепливі розслідування з боку збирачів податків, принаймні щодо торгівців оподатковуваними товарами, поза сумнівом, інколи певною мірою утискують їх і завжди завдають багато неприємностей та ускладнень; хоча такі неприємності, як уже зазначалося, і не є, точно кажучи, витратами, однак вони еквівалентні видаткові, на який кожна людина згодна, щоб відкупитися від них. Акцизні закони, хоча вони краще досягають мети, для якої їх установлено, є в цьому плані причепливішими та обтяжливішими, ніж закони митні. Купець, який привіз із-за кордону товари, оподатковувані певними митами, сплативши ці мита й розмістивши товари на складі, здебільшого надалі вже не має жодного клопоту й не зазнає причіпок із боку митного чиновника. Інакше стоїть справа з продуктами, що обкладаються акцизом. Акцизні чиновники не дають торгівцеві спокою своїми постійними відвідинами та розпитуваннями. Через це акцизні податки менш популярні, ніж митні збори, так само як і чиновники, що стягують їх. Стверджують, що, хоча ці чиновники, можливо, загалом виконують свої обов’язки так само добре, як і митні, а все ж вони, як правило, відрізняються жорстокістю характеру, часто не притаманною останнім, оскільки обов’язки нерідко змушують їх бути дуже надокучливими й причепливими стосовно деяких зі своїх сусідів. Проте така думка, цілком імовірно, лише навіяна нечесними торгівцями, контрабанду яких було попереджено або виявлено завдяки пильності чиновників.

За всього цього незручності, що, мабуть, до певної міри є невіддільними від податків на предмети споживання, лягають на народ Великої Британії не більшим тягарем, ніж на народ будь-якої іншої країни, уряд якої обходиться приблизно так само дорого. Наше становище аж ніяк не розкішне й може бути поліпшене, але воно не гірше або навіть краще за становище більшості наших сусідів.

З огляду на думку про те, що податки на предмети споживання є податками на прибутки торгівців, їх у деяких країнах стягували за кожного послідовного продажу товарів. Якщо оподатковуються прибутки купця-імпортера або купця, що займається переробкою, то, здавалося б, справедливість вимагає також оподаткування прибутків усіх проміжних покупців, що є посередниками між ними та споживачем. Найвідоміший торговельний податок в Іспанії — алькабала — було, напевне, встановлено відповідно до цього принципу. Первісно вона становила податок у 10%, потім — у 14%, а нині — лише в 6% за продажу власності будь-якого типу, рухомої або нерухомої, причому стягування її повторюється й за кожного нового продажу власності[122]. Стягування цього податку вимагає безлічі податкових чиновників для нагляду за перевезенням товару не тільки з однієї провінції до іншої, а й з однієї крамниці до іншої. Він прирікає на постійні відвідини та огляди з боку збирача податків не лише торгівців деякими видами товарів, а й узагалі всіх торгівців, будь-якого фермера, будь-якого власника мануфактури, будь-якого купця та крамаря. У більшій частині країни, де запроваджено такий податок, нічого не можна виробляти для продажу на віддаленому ринку. Виробництво кожної частини країни має співвідноситися зі споживанням її сусідів. З огляду на це Устариц[123] саме алькабалі приписує занепад і розорення мануфактурної промисловості в Іспанії. Він так само міг би поставити їй на карб занепад сільського господарства, оскільки алькабалу стягували не тільки з мануфактурних виробів, а й із сільськогосподарських продуктів.

У Неаполітанському королівстві існує такий податок у 3% із вартості всіх договорів і, отже, з усіх правочинів, що стосуються продажу. Він легший за відповідний іспанський податок, і до того ж більшій частині міст і парафій дозволено сплачувати замість нього певну суму. Вони збирають цю суму в той спосіб, у який хочуть, зазвичай таким чином, щоб це не завдавало ускладнень внутрішній торгівлі даної місцевості. Тому неаполітанський податок далеко не такий згубний, як іспанський.

Однакова система оподаткування, що за небагатьма незначними винятками існує в усіх частинах Сполученого Королівства Великої Британії, залишає всю внутрішню торгівлю країни, як сухопутну, так і каботажну, майже цілком вільною. Внутрішня торгівля майже цілком вільна, і більшість товарів можна перевозити з одного кінця королівства в інший без будь-яких дозволів або перепусток, без будь-яких опитувань чи оглядів із боку податкових чиновників. Існують нечисленні винятки, але вони такі, що не можуть порушувати нормального функціонування будь-якої важливої галузі внутрішньої торгівлі країни; наприклад, у разі перевезення товарів узбережжям потрібні сертифікати прибережних митних постів. А втім, за винятком вугілля, майже всі інші товари вільні від оподаткування. Ця свобода внутрішньої торгівлі, результат однаковості системи оподаткування, є, мабуть, однією з головних причин процвітання Великої Британії, оскільки кожна велика країна неодмінно є найкращим і найширшим ринком для більшості продуктів її власної промисловості. Якби таку саму свободу в результаті такої самої однаковості можна було б поширити на Ірландію та колонії, велич держави й процвітання всіх частин імперії були б, певно, ще значніші, ніж нині.

У Франції різні фіскальні закони, що існують у різних провінціях, вимагають наявності безлічі податкових чиновників для охорони кордонів не тільки королівства, а й майже кожної окремої провінції, щоб перешкоджати ввезенню певних товарів чи стягувати з них певні мита, значною мірою ускладнюючи цим внутрішню торгівлю країни. Деяким провінціям дозволено сплачувати певну суму взамін соляного податку, інші зовсім звільнені від нього. Деякі провінції звільнені від монополії торгівлі тютюном, яка в більшій частині королівства належить зазвичай генеральним відкупникам. Так звані субсидії (aides), що відповідають акцизним зборам в Англії, вельми неоднакові в різних провінціях. Деякі провінції звільнені від них і сплачують замість них певну суму. У тих провінціях, де їх стягують і здають у відкуп, існує багато місцевих податків, які не поширюються за межі окремого міста або округи. Так звані traites, відповідні нашим митам, ділять королівство на три великі області: перша охоплює провінції, що перебувають під дією тарифу 1664 року і звуться провінціями п’яти головних відкупів, — до їх числа входять Пікардія, Нормандія та більшість внутрішніх провінцій королівства; друга охоплює провінції, що перебувають під дією тарифу 1667 року і звуться провінціями на становищі іноземних, — до їх числа входить більшість прикордонних провінцій; третя охоплює провінції, які прирівнюються до іноземної території й, через те, що їм дозволено вільно торгувати з іноземними державами, у своїй торгівлі з іншими провінціями Франції обкладаються такими самими митами, як і інші іноземні держави. До них належать: Ельзас, три єпископства — Мец, Туль і Верден і три міста — Дюнкерк, Байонна і Марсель. Як у провінціях п’яти головних відкупів (що їх називали так з огляду на давній поділ митних зборів на п’ять головних відділів, кожен із яких здавали первісно спеціальному відкупникові, хоча нині всі їх з’єднано в один відкуп), так і в тих, які вважаються на становищі іноземних, існують численні місцеві мита, дія яких обмежується окремим містом або округою. Вони існують навіть у провінціях, прирівнюваних до іноземної території, зокрема в місті Марселі. Немає потреби наголошувати на тому, наскільки мають примножуватися як утиски внутрішньої торгівлі країни, так і кількість податкових чиновників, щоб охороняти кордони цих різних провінцій та округ, підлеглих таким різним системам оподаткування.

Окрім загальних утисків, породжуваних цією складною системою фіскальних законів, торгівля вином, що після хліба є, мабуть, найважливішим продуктом Франції, у більшості провінцій підлягає особливим обмеженням, породженим протегуванням виноградникам окремих провінцій та округ, що надавалося їм порівняно з іншими. На мою думку, провінціями, що найбільше славляться своїми винами, виявляться ті, де торгівля цими продуктами зазнає найменше утисків. Широкий ринок, що його мають ці провінції, заохочує як належний догляд за виноградниками, так і наступне ретельне виготовлення вин.

Такі різні й складні фіскальні закони не є особливістю Франції. Невелике герцогство Міланське поділене на шість провінцій, у кожній із яких існує своя система оподаткування різних предметів споживання. Ще менші володіння герцога Пармського поділені на три або чотири провінції, кожна з яких так само має свою систему оподаткування. За такого безглуздого управління ніщо, окрім великої родючості ґрунту й сприятливого клімату, не може вберегти ці країни від швидкого падіння в найглибшу прірву злиднів і варварства.

Податки на предмети споживання може стягувати відомство, чиновники якого призначаються урядом і безпосередньо підзвітні йому, причому дохід уряду має в цьому разі коливатися з року в рік залежно від коливань надходжень від цих податків, або ж вони можуть здаватись у відкуп за певну суму, причому відкупникові надається право призначати власних службовців, які, зобов’язані стягувати податок зазначеним у законі чином, перебувають під його безпосереднім наглядом і підзвітні безпосередньо йому. Відкупна система не може бути найкращим і найекономнішим способом стягування податків. Понад те, що потрібно для сплати обумовленої суми, плати службовцям і покриття всіх витрат на управління, відкупник завжди має відраховувати собі із загальної виручки податку певний прибуток, пропорційний принаймні попереднім витратам, які він робить, ризикові, на який він наражається, клопотові й турботам, яких йому доводиться зазнавати, і спеціальним знанням та вмінню, які потрібні для того, щоб вести таку складну справу. Уряд, засновуючи власне управління, що перебуває в його безпосередньому віданні й подібне до того, яке організує відкупник, може зекономити принаймні цей прибуток, що майже завжди є надмірним. Взяття у відкуп якоїсь значної галузі державних доходів вимагає наявності великого капіталу або великого кредиту — умов, що самі по собі мають серйозно обмежувати число людей, які конкурують між собою, здаючи такі відкупи. Із цього невеликого числа людей, що мають такий капітал або кредит, ще менше мають потрібні знання або досвід — ще одна обставина, яка звужує коло тих, хто змагається. І ті нечисленні люди, що в змозі взяти участь у змаганні, знаходять більш відповідним своїм інтересам вступити в угоду між собою, стати компаньйонами замість конкурувати одне з одним, і при здаванні відкупу з торгів вони пропонують за нього тільки таку плату, що набагато нижча від його дійсної вартості. У країнах, де державні доходи здають у відкуп, відкупники зазвичай є найбагатшими людьми. Уже саме лише їхнє багатство мало б викликати громадське обурення, а марнославство, що завжди супроводжує такі швидко нажиті статки, безглузда пишнота, із якою відкупники зазвичай хизуються своїм багатством, ще більше посилюють це обурення.

Відкупники державних доходів ніколи не вважають досить суворими закони, що карають спроби ухилитися від сплати податку. Вони безжальні до платників податків, які не є їхніми підданими і загальне розорення яких, коли б воно сталося наступного дня після закінчення терміну їхнього відкупу, не вельми зачепило б їхні інтереси. За великих ускладнень, що їх зазнає держава, коли правитель із необхідності найбільше дбає про забезпечення акуратного надходження своїх доходів, вони рідко пропускають нагоду поскаржитися, що без видання законів, суворіших, ніж чинні, вони не будуть у змозі сплачувати навіть установлену суму. У такі моменти суспільних лих важко протистояти їхнім домаганням. З огляду на це фіскальні закони поступово стають дедалі суворішими. Найжорстокіші закони в цій галузі спостерігаються в країнах, де більшість державних податків віддано у відкуп, найм’якіші — у країнах, де їх стягують під безпосереднім наглядом правителя. Навіть поганий правитель більше співчуває своєму народові, ніж відкупники його доходів. Він знає, що стійка могутність його династії залежить від добробуту його народу, він не захоче заради власних тимчасових інтересів свідомо підривати цей добробут. Інакше стоїть справа з відкупниками його доходів, багатство яких часто може бути результатом розорення, а не добробуту народу.

Інколи не тільки податок здають у відкуп за певну суму, а й, крім того, відкупникові надають монополію на оподатковувані предмети. У Франції саме так стягують податки на тютюн і сіль. У таких випадках відкупник одержує з народу не простий прибуток, а подвійний: прибуток відкупника і ще надмірніший прибуток монополіста. Оскільки тютюн є предметом розкоші, кожному надано можливість на свій розсуд купувати його або не купувати. Але сіль є предметом першої потреби, і кожна людина змушена купувати у відкупника певну її кількість, тому що передбачається, що сама людина не купує цієї кількості у відкупника, вона купує її в якого-небудь контрабандиста. Податки на обидва ці предмети надміру високі, унаслідок чого спокуса зайнятися контрабандою їх для багатьох людей є нездоланною, тоді як водночас із цим жорсткість закону й пильність службовців відкупника ведуть до майже неминучої загибелі та розорення тих, хто піддається цій спокусі. Контрабандне провезення солі й тютюну щороку відправляє кількасот людей на каторгу, а ще значну кількість людей воно приводить на шибеницю. Ці податки, стягувані в такий спосіб, дають урядові значний прибуток. У 1767 році тютюновий відкуп було здано за 22 541 278 ліврів на рік, а соляний — за 36 492 404 ліврів. В обох цих випадках термін відкупу мав починатися в 1768-му й тривати шість років. Ті, хто не надає значення крові народу порівняно з доходами правителя, можуть, мабуть, схвалювати такий спосіб стягування податків. Такі податки й монополії на сіль і тютюн установлювали в багатьох інших країнах, зокрема у володіннях Австрії та Пруссії та в більшості держав Італії.

У Франції переважну частину нинішнього доходу корони одержують із восьми різних джерел: податок із доходу (taille), подушна подать, дві двадцяті, соляний податок (gabelles), акциз (aides), митний збір (traites), державне майно і тютюновий відкуп. П’ять останніх у більшості провінцій здано у відкуп. Перші три податки повсюдно стягує адміністрація, яка перебуває під безпосереднім контролем і керівництвом уряду. Загальновизнано, що відповідно до того, що вони беруть із кишень народу, ці три податки дають скарбниці правителя більше за інші п’ять, адміністрація яких значно марнотратніша й дорожча.

Фінанси Франції в їхньому сучасному стані допускають, напевне, три дуже прості реформи: по-перше, скасування податку з доходу та подушної податі й збільшення числа двадцятих часток для отримання додаткового доходу, що дорівнює сумі надходжень із двох скасовуваних податків, отже, дохід корони не зменшиться. Видаток на стягування міг би бути значно скорочений; могли б бути цілком усунені утиски нижчих класів народу, пов’язані з податком із доходу та подушною податтю, а вищі класи не були б обтяжені більше, ніж нині обтяжена більшість їхніх представників. Двадцята частка, як я вже зазначав, складає податок майже такий самий, як і поземельний податок в Англії. Тягар податку з доходу, як це визнано, лягає врешті-решт на землевласників, а оскільки більшу частину подушної податі стягують з осіб, які сплачують податок із доходу в розмірі певної суми з фунта цього останнього податку, то зрештою сплата більшої її частини має теж лягати на цей самий клас населення. Тому за збільшення числа двадцятих часток для отримання додаткового доходу, що дорівнює сумі цих двох податків, вищі класи не виявилися б обтяженими більше, ніж нині. Це може, поза сумнівом, статися з багатьма окремими особами через велику нерівномірність, із якою зазвичай визначаються оклади прибуткового податку із земель та орендованих ділянок різних осіб. Зацікавленість і протидія тих осіб, які перебувають у привілейованому становищі, є перешкодою, що найшвидше не допустить проведення цієї чи будь-якої іншої, подібної до неї, реформи. По-друге, зробивши соляний податок, акцизи, митні збори, податки на тютюн, усілякі митні та акцизні збори однаковими в усіх частинах королівства, можна буде стягувати ці податки з набагато меншими витратами, і тоді внутрішня торгівля королівства зможе стати так само вільною, як і в Англії. По-третє, нарешті, за передачі всіх цих податків у відання адміністрації, що перебуває під безпосереднім контролем і керівництвом уряду, можна буде збільшити доходи держави на всю суму надмірних прибутків головних відкупників. Протидія, яку зумовлюють приватні інтереси окремих осіб, виявиться, певно, не менш дієвою щодо запобігання здійсненню двох останніх проектів реформи, так само як і першого.

Французька система оподаткування з усіх поглядів поступається британській. У Великій Британії щороку стягують 10 000 000 фунтів з населення, що не досягає 8 000 000 душ, причому не можна говорити про утискування чи надмірне оподаткування якогось окремого класу. На підставі даних абата Експільї[124] та зауважень автора «Досвіду про законодавство й торгівлю хлібом» здається ймовірним, що Франція, включно з провінціями Лотарингія і Бар, має населення у 23–24 000 000 душ, тобто десь утричі більше, ніж Велика Британія. У Франції ґрунт і клімат кращі, ніж у Великій Британії. Землі цієї країни значно довше обробляли й поліпшували, і внаслідок цього вона багатша на все те, створення й нагромадження чого вимагає тривалого часу, як, наприклад, багаті міста, зручні й добре споруджені будинки в місті й селі. За таких переваг можна було б очікувати, що у Франції дохід у 30 000 000 на утримання держави збиратиметься не з більшими ускладненнями, ніж у Великій Британії дохід у 10 000 000. Згідно з найкращими, хоча, мушу визнати, дуже недосконалими даними, що їх я міг дістати щодо цього, у 1765 й 1766 роках увесь дохід, що надійшов до державної скарбниці Франції, виражався в сумі від 308 000 000 до 325 000 000 ліврів, тобто не досягав 15 000 000 фунтів — половини того, чого можна було б очікувати, якби населення платило в тій самій пропорції до своєї кількості, як і населення Великої Британії. Тим часом загальновизнано, що у Франції народ значно більше обтяжений податками, ніж у Великій Британії. Але ж Франція, поза сумнівом, є великою європейською державою, яка після Великої Британії має найм’якіший і найпоблажливіший уряд.

У Голландії високі податки на предмети потреби призвели, як стверджують, до загибелі головних галузей її мануфактурної промисловості й здатні навіть поступово підірвати її рибальський промисел та кораблебудування. Податки на предмети потреби у Великій Британії незначні, і досі вони не підірвали жодної галузі мануфактурної промисловості. Податками, що найбільшим тягарем лягають на мануфактурні вироби, у Великій Британії є деякі ввізні мита на сирі матеріали, на шовк-сирець. За повідомленнями, доходи генеральних штатів і різних міст перевищують 5 250 000 фунтів, а оскільки не можна припускати, щоб число мешканців Сполучених провінцій перевищувало третину населення Великої Британії, то вони мали бути оподатковувані набагато тяжче.

Після того як вичерпано всі придатні для оподаткування об’єкти, держава й надалі потребує запровадження нових податків, тож ними доводиться обкладати предмети, для цього не підхожі. Тому податки на предмети потреби не є докором мудрості держави, яку для завоювання та збереження її незалежності втягнули, попри її крайню ощадливість, у такі дорогі війни, що вона була змушена наробити великих боргів. Окрім того, Голландія та Зеландія, що перебувають в особливих умовах провінцій, вимагають значних витрат навіть для збереження їхнього існування або для відвернення поглинання їх морем; ця обставина мала вести до значного збільшення тягаря податків у цих двох провінціях. Республіканська форма правління видається, напевне, головною основою сучасної могутності Голландії. Власники великих капіталів, відомі купецькі родини зазвичай беруть безпосередню участь в уряді або мають певний непрямий вплив на нього. Заради поваги і влади, яку дає їм таке становище, вони виявляють готовність жити в країні, де їхній капітал, якщо вони самі пускають його в діло, дає їм менший прибуток, а якщо вони позичать його іншій особі, дасть їм менший відсоток, і де на дуже помірний дохід із нього вони можуть набувати менше предметів потреби та вигод, ніж у будь-якій іншій частині Європи. Наявність таких багатих людей неодмінно підтримує на певному рівні промисловість країни, попри всі несприятливі моменти. Будь-яке суспільне лихо, що знищить республіканську форму правління й передасть усе управління до рук знаті й військових, зведе нанівець значення цих багатих комерсантів, невдовзі зробить неприємним для них життя в країні, де вони вже не мають особливої поваги. Вони змінять місце проживання і свої капітали перемістять до якоїсь іншої країни, а промисловість і торгівля Голландії незабаром підуть слідом за капіталами, що живили їх.




Частина 1 Про фонди, або Джерела доходу, що можуть належати спеціально правителеві чи державі | Багатство народів. Дослідження про природу та причини добробуту націй | Розділ ІІІ Про державні борги